Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві» Москва



Сторінка17/30
Дата конвертації01.12.2016
Розмір6,87 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   30

«Сапожников нікого не приймає»
Читаємо в щоденнику Шевченка: «Зашел к А.А. Сапожникову, мое-му спутнику из Астрахани до Нижнего. Болен, никого не принимает. И хорошо делает, потому что я весь облеплен грязью».

Шевченко знав Сапожникова ще на початку 40-х років у Петербурзі, коли навчався в Академії мистецтв, а дев’ятирічний Олександр, син багатого купця-мецената, брав у нього уроки малювання. Знайомство відновилося 16 серпня 1857 року в Астрахані, коли Сапожников уже був астраханським купцем, рибопромисловцем-мільйонером. «Это уже был не шалун-школьник в детской курточке, которого я видел в последний раз в 1842 году. Это уже был мужчина, муж и, наконец, отец прекрасного дитяти. А сверх всего этого, я встретил в нём простого, высокоблагороднейшего, доброго человека». Після зустрічі Сапожников охоче запропонував Шевченкові каюту на пароплаві «Князь Пожарский», що доставив поета з Астрахані в Нижній Новгород. Вчорашній засланець був вдячний Сапожникову й за те, що в холодну ніч він одягнув його на пароплаві. «Александр Александрович, спасибо ему, предложил мне своё теплое пальто, брюки и жилет. Я с благодарностию принял всё это, как дар, ниспосланный мне свыше, и через минуту явился на палубе преображённым в настоящего денди. Бог да наградит тебя, мой добрый Саша, за это братски дружеское преображение!» В цих словах є деяка екзальтованість сприйняття вчинку Сапожникова, але Шевченка можна зрозуміти, він сам зізнавався, що відчував у перший час після казарми: «Простое человеческое обращение со мною теперь мне кажется чем-то сверхъестественным, невероятным». До того ж, Сапожников під час поїздки на пароплаві всіляко демонстрував увагу до Шевченка. 2 вересня 1857 року він навіть зробив запис у поетовому щоденнику :

Пятнадцать лет не изменили нас,

Я прежний Сашка всё, ты также всё Тарас.


Шевченко занотував щедре схвалення цих рядків: «...А.А. Сапожников вдохновился и написал двустишие, грациозное и братски искреннее».

Очевидно, що саме добра пам’ять про Сапожникова привела Тараса Григоровича до московського помешкання астраханського мільйонера 20 березня 1858 року. Але той не прийняв поета. Покірне пояснення Шевченком цієї відмови тим, що він був «обліплений грязюкою», лише надає цьому прикрому епізоду гіркої драматичності. Навіть, якщо Сапожников справді був хворий, він, безперечно, міг би виявити до Шевченка елементарну людську увагу. Згадаємо, як через день Аксаков, який був справді хворий і нікого не приймав, дізнавшись про прихід Шевченка й Щепкіна, всупереч лікарській забороні, покликав їх до себе.

Мені згадався поетів запис у щоденнику 8 серпня 1857 року, коли він в Астрахані випадково натрапив на будинок Сапожникова, з яким ще не відновив знайомство: «Не будь Александр Александрович Сапожников бриллиантовою звездою астраханского горизонта и безмездным астраханским метрдотелем1, я зашёл бы к нему, как старому знакомому, но эти великолепные его недостатки меня остановили». Шевченко таки добре знав людей... Але ж у випадку з Олександром Сапожниковим він врешті-решт помилився.

______________________



1 Шевченко мав на увазі, що в будинку Сапожникова містилася «штаб-квартира» російського натураліста К.М. Бера, який керував експедицією для вивчення Каспійського моря і чотири рази відвідував Новопетровське укріплення під час перебування там Шевченка.
В «Літописі життя і творчості Т.Г. Шевченка», виданому в 1961 році Миколою Ткаченком, Сапожников навіть не згадується. В «Літописі життя і творчості Т.Г. Шевченка» (1976), складеному Василем Анісовим і Єлизаветою Середою, записано, що 20 березня Шевченко «заходив до О.Сапожникова, А.Мокрицького...» З цього не видно, чим закінчився візит до Сапожникова, але ще більше дивно, що Петро Жур у літописі «Труди і дні Кобзаря», перераховуючи всі сюжети Шевченкового щоденника за 20 березня, вилучив історію з візитом поета до Сапожникова. Втім, це почалося ще з Олександра Кониського, який, схарактеризувавши Сапожникова в Астрахані як «людину просту, добру і високоблагородну», нічого не сказав про марну спробу Шевченка потрапити до багатія в Москві. Тоді як ця історія, чи не єдина в московський період, знову нагадала Шевченкові приниження, які він переживав упродовж довгих років.

Колись божились та клялись,

Братались, сестрились зо мною,

Поки, мов хмара, розійшлись

Без сльоз, роси тії святої.
За деякими даними відразу після заслання, зокрема в Нижньому Новгороді, у Шевченка «нервовість... виявлялася в хворобливих формах, іноді найнікчемніший випадок змушував його хвилюватися і плакати нерозважними сльозами, як дитину». Скоріше за все, це перебільшення, проте немає нічого дивного в тому, що поетова нервова система була розхитана, і він міг болісно реагувати на неприємні для нього ситуації.

На мій погляд, у випадку з Сапожниковим недосить говорити лише про брак будь-якої культури гостинності, а й про його безсовісне ставлення до поета. Адже й після повернення в Петербург той не захотів підтримувати знайомство з Шевченком. 4 травня 1858 року поет пішов до


Сапожникова1 додому вже в Петербурзі: «Я пустился к нему, застал его дома, но он меня не принял по случаю скорого обеда. Это меня немного сконфузило, я отряхнул прах от ног своих…»2

Втім, коли така ситуація склалася в Москві, Шевченко навіть залишившись наодинці з щоденником, не рефлексував, хоча у випадку з невдалим візитом до Сапожникова, він, очевидно, пережив приниження.

Душевний стан Тараса Григоровича видали хіба-що два слова зі щоденника: «поволі поплентався» з Покровки. Напевно, взяла гору загальна доброзичлива атмосфера ставлення до нього з боку практично всіх старих і нових московських знайомих. Зокрема, й того ж Аполлона Мокрицького, до якого втомлений мандрівник і пішов, сподіваючись, може й підсвідомо, на душевне тепло й дружній прихисток.
«Поволі поплентався до Мокрицького»
«Расспросил у будочника3 дорогу к почтамту поплёлся тихонько к Мокрицкому...» Мокрицький жив, як ми вже знаємо, на М’ясницькій,

_____________________



1 Як на диво, в «Алфавітному покажчику імен і назв» до 5-го тому Повного зібрання творів Тараса Шевченка не значиться прізвище Сапожникова стосовно цього факту, й пересічний читач не відразу виявить його.

2 Петро Жур у праці «Труди і дні Кобзаря» замовчав цей факт образливого ставлення Сапожникова до Шевченка. Належну оцінку вчинкові Сапожникова я знайшов у «Коментарях» до четвертого тому Повного зібрання творів Тараса Шевченка під редакцією Сергія Єфремова (1927 рік), де йшлося про те, що переміну в ставленні Сапожникова до Шевченка «треба мабуть поставити на карб просто купецькому самодурству та примхам зарозумілого мільйонера». Так само справедливо говориться в «Примечаниях» до видання «Дневника» Шевченка у видавництві «Academia» в 1931 році: «Когда Шевченко в Петербурге пошёл проведать Сапожникова, самодур-купец не принял его…»

3 Це слово відсутнє в «Словнику мови Шевченка». «Будочники» — у ХVІІІ—ХІХ століттях — поліцейський, який стежив за порядком і чистотою на вулицях; постійно знаходився в спеціальному приміщенні — будці. В 1862 році замінений городовим. Скоріше за все, Шевченко звернувся в Ніколо-Столповську поліцейську будку в Армянському провулку або в Козмодем’янську будку на Покровській вулиці. Якими були московські поліцейські будки в часи Шевченка? Ось, що розповідав очевидець:
якраз навпроти поштамту. Враховуючи те, що будочник, мабуть, показав найкоротшу дорогу, Шевченко, скоріше за все, вийшов на М’ясницьку через Армянський провулок і провулок Криве Коліно (Кривоколінний). В цьому випадку в Армянському провулку він пройшов повз будинок Армянської гімназії, перетвореної в 1848 році в Лазаревський інститут східних мов (нині тут знаходиться Посольство Вірменії). Затим у провулку Криве Коліно Шевченко проминув будинок (№ 4) російського поета Дмитра Веневитінова, в якому в 1826 році Олександр Пушкін читав свого «Бориса Годунова». Менше вірогідно, що Шевченко вийшов на М’ясницьку через Чистопрудний бульвар. Як би там не було, Шевченко двічі побував на вулиці, яка довгий час вважалася кращою в Москві.

У нас є можливість уважно розглянути шматок московського міського простору: перед нами репродукція гравюри середини ХІХ століття по акварелі І.Шарлеманя, на якій зображено ту частину М’ясницької вулиці, де знаходився будинок Юшкова, тобто Училище малярства і скульптури Московського художнього товариства (праворуч). В «Алфавитном указателе к плану Мясницкой части» він числиться під № 199, а навпроти ми бачимо будинок Імператорського Московського поштамту (№ 200), двір якого ще не забудований. Поштамт уже кілька десятиліть розміщався неподалік — у колишніх палатах сподвижника Петра І Олександра Меншикова, садиба якого розкинулася на початку ХVІІІ століття біля М’ясницьких воріт навпроти церкви святих Флора і Лавра. Цю грандіозну

_____________________

«Будки были двух родов — серые деревянные домики и каменные, столь же малого размера, круглые здания, вроде укороченных башен; первые тёмно-серого цвета, а вторые, помнится, белые с светло-жёлтым. Внутри будок имелось обычно одно помещение, иногда с перегородкой, большую часть которого занимала русская печь; иногда, если будка стояла, например, на бульваре, около неё ставилось нечто вроде заборчика, и получался крошечный дворик, в котором мирно хозяйствовала супруга хожалого (поліцейського — В.М.), висело на верёвках, просушиваясь, бельё, стояли принадлежности домашнего обихода и даже прогуливались куры с цыплятами. Кроме того, около присутственных мест и, помнится, кое-где на площадях стояли обыкновенные, военного образца, трехцветные будочки, в которых стража могла укрываться в непогоду».

церкву видно на акварелі. Вона відома з 1547 року, коли ще була дерев’яною. В 1657 році поряд з нею була побудована цегляна церква, поновлена в 1851 році, й у такому вигляді її бачив Шевченко. Знесено 1935 року.

Ліворуч на картині височить славетна Меншикова вежа, що в Архангельському провулку, з церквою Гавриїла Архангела. Тарас Григорович обов’язково бачив її, хоча, мабуть, не знав, що вежу було зведено на початку ХVІІІ століття під керівництвом випускника Києво-Братської колегії, українського архітектора, художника і скульптора Івана Зарудного. Він прибув у Москву наприкінці 1690 року, затим за протекцією Івана Мазепи і при підтримці ректора Слов’яно-Греко-латинської академії, київського вченого Стефана Яворського навчався за кордоном. Повернувшись до Москви в 1701 році, Зарудний за вказівкою Петра І наглядав за всіма художниками та іконописцями Росії.

Цікавий історичний факт. На відміну від храма Василя Блаженного, Меншикова вежа дуже подобалася мистецтвознавцеві — академіку Ігорю Грабарю. Він назвав її поетичним дифирамбом зодчого красі російського іконостаса1. Меншикова вежа вважалася «сестрою» Івана Великого, її висота спочатку навіть перевищувала на один метр відому дзвіницю, але згодом у голову вежі вдарила блискавка, і після відновлення вона стала нижче. В народі говорили, що так Бог покарав будівельників вежі за порушення благочестивої московської традиції. До речі, вежа була одним із перших у Москві храмів, у якому з’явилася сюжетна скульптура: рельєфні зображення над входами — «Вхід у Єрусалим», архангели Гаврило й Михайло; забраження херувимів у капітелях колон і пілястр;

______________________________



1 В дореволюційному виданні читаємо ніби спеціально про Меншикову вежу: «Украинское стремление форм храма вверх, отвечающее руководящей мысли стремления религиозно настроенного духа к небесам, и украинскую «ярусность», т.е. наслоение уменьшающихся четвериков и восьмериков в форме столба или башни».
рельєфні композиції на євангельські сюжети і т.ін. На вході до церкви тепер висить дошка, яка сповіщає, що вона збудована Зарудним. На жаль, Меншикову вежу вже давно не можна побачити у всій повноті, бо вона перекрита з боку Архангельського провулка церквою Федора Стратілата, зведеною ще на початку ХІХ століття. Зарудний побудував у Москві Спаський собор Заікопоспаського монастиря, де тоді містилася Слов’яно-Греко-Латинська академія та чимало інших культових і цивільних споруд.

Зауважимо, що з другої половини ХVІІ століття в московській храмовій архітектурі дуже відчутним був український вплив. У дореволюційному путівнику «По Москве» це визнавалося: «Весь новый строй храмовых форм был продиктован украинским духовенством, еще со второй трети ХVІІ века укрепившимся в Москве и внесшим в неё зачатки европейского просвещения и науки» (виділено мною. — В.М.).

Акварель Шарлеманя дає живе уявлення про московське вуличне життя. На передньому плані бачимо кінного водовоза, трохи далі — про-

льотку з візником біля неї та багату карету з трійкою коней, а ще — крита лінійка, запряжена парою коней і вершник на білому коні. Втім, усе це скоріше прогулянкові екіпажі, траспортне значення вулиці тоді ще було невеликим.

В полі нашого зору — понад півсотні москвичів та гостей міста. Найближче — рознощики якогось дрібного товару — один тримає його на голові, що було тоді характерно, інший — перед собою, та чоловік із візком на двох колесах. Біля входу до великого складу, мабуть купецького, що перед церквою, сидить сторож на стільчику; ліворуч, біля входу до двору поштамту, стоїть, очевидно, черговий. Неподалік — жінка з дити-

ною, скоріше за все, купує для неї солодощі, ще одна жінка з дитиною прогулюються по М’ясницькій. Кілька груп людей, які неквапно розмовляють, інші поспішають у своїх справах.

Уявімо собі на М’ясницькій Тараса Григоровича, який вдруге прямував до Мокрицького. Що робив Шевченко у професора на цей раз? «Отдохнул у него, полюбовался эскизами незабвенного друга моего, покойного Штернберга...»
«Згадай мене, брате!»
З художником Василем Івановичем Штернбергом (1818—1845) Шевченко дружив під час навчання в Академії мистецтв, вони жили разом на одній квартирі в Петербурзі на 11-й лінії Васильєвського острова. На цей час молодий Штернберг уже побував у 1836—1838 роках в Україні, написав тут багато пейзажів та жанрових картин. Тривалий час жив і працював у Качанівці, в маєтку Г.С. Тарновського. Один із перших у Росії звернувся до тематики українського народного побуту. Його картини подобалися Карлу Брюлову. За картину «Свячення пасок у Малоросії»1 (1838 рік) Штернберга було нагороджено золотою медаллю Академії мистецтв, що дало йому право на відрядження до Італії для продовження освіти; влітку 1840 року виїхав до Італії, де помер від сухот у 27 років. Перед від’їздом Шевченко подарував йому примірник «Кобзаря», на якому написав вірш «На незáбудь Штернбергові»:

Поїдеш далеко,

Побачиш багато;

Задивишся, зажуришся, —

Згадай мене, брате!
Штернберг намалював олівцем кілька портретів Шевченка і шаржовані рисунки «Шевченко з ковдрою», «Замість чаю ми поголилися». Характерно, що в колекції мистецьких творів, що залишилися після смерті

___________________



1 В Шевченковій повісті «Музыкант» читаємо: «…Я вспомнил картину незабвенного моего Штернберга “Освящение пасок”, и мне стало грустно...»
Шевченка, крім його робіт, збереглися й рисунки Штернберга. Один із них — «Недорисований Тарас». Інший було описано так: «Кобзар Шевченко в молоді роки, стоячи, малює картину. Перед ним намічена олівцем роздягнута пані стоїть навколішки». Зі свого боку Шевченко розповідав, як і він малював друга: «Походивши немного по набережной, я пошёл на квартиру. Штернберг ещё спал, я тихонько сел на стул против его постели и любовался его детским непорочным лицом; потом взял карандаш и бумагу и принялся рисовать спящего... друга». В «Кобзарі» 1840 року вміщено як фронтиспіс офорт Штернберга «Кобзар з поводирем». У цьому ж виданні поет присвятив Штернбергові поему «Іван Підкова».

Шевченко був єдиний, хто написав Штернбергові в Рим, а той у липні 1842 року відповів: «...Прошу тебя, любезный Шевченко, не думать, чтобы я мог забыть друзей моих, это было бы так же неблагородно, как забыть человека, который мне сделал добро... Прощай, любезный Шевченко, будь здоров, и дай Бог тебе успеха, чтоб скорее быть к нам... Мокрицкий, который занимается искусством с необыкновенной яростью, хотел тебе приписать, но уже поздно теперь...»

Рисунки Штернберга поет високо цінував, а щоб зрозуміти, настільки приємно йому було зустрітися з ними в Москві, наведемо рядки з повісті «Художник», в якій він змалював образ Штернберга:

«На второй день поутру Штернберг взял свою толстую портфель, и мы отправились к Карлу Павловичу (Брюллову — В.М.). Он был в восторге от вашей однообразно-разнообразной, как он выразился, родины и от задумчивых земляков ваших, так прекрасно-верно переданных Штернбергом.

И какое множество рисунков, и как всё прекрасно. На маленьком лоскутке серенькой оберточной бумаги проведена горизонтально линия, на первом плане ветряная мельница, пара волов около телеги, наваленной мешками. Всё это не нарисовано, а только намекнуто, но какая прелесть! Очей не отведёшь. Или под тенью развесистой вербы у самого берега беленькая, соломой крытая хатка вся отразилася в воде, как в зеркале. Под хаткою старушка, а на воде утки плавают. Вот и вся картина, и какая полная, живая картина!

И таких картин, или, лучше сказать, животрепещущих очерков, полна портфель Штернберга1. Чудный, бесподобный Штернберг!»

В повісті «Художник» є згадка про те, що героя і Штернберга друзі називали Кастором і Поллуксом, тобто братами-близнюками з античної міфології, які стали назовними для визначення вірної дружби.

Шевченко залишив такі слова про свого друга (в запису Григорія Честахівського):

«Колись-то було ми з покійним Штернбергом ходили на Смоленське кладовище рисувать лопухи. Воно ж дуже пригоже на картині... Дуже добре тоді жилося! Що то за добряча, що за щира людина був отой Штернберг! Боже мій, як згадаю, як то гарно, як весело було товаришувати з ним!.. Боже-батьку, як згадаєш оте життя вольне, молоде, веселе! Наче сонця освіт розсвіте чорну хмару, осяє мою сумну душу, серце зрадіє, обновиться...» Про те ж саме читаємо в повісті «Художник»: «Вот уже более месяца, как мы живём вместе с несравненным Штернбергом, и живём так, как дай Бог, чтобы братья родные жили. Да и какое же он доброе, кроткое создание! Настоящий художник! Ему всё улыбается, как и он сам всему улыбается. Счастливый, завидный характер!»

На засланні Шевченко неодноразово згадував Штернберга. Микита Савичев, який побував у поета в Новопетровському укріпленні в травні 1854 року, писав, як той розповідав йому про своє нелегке життя в Петербурзі: «Але бували і в нас свята, — казав Шевченко, — коли мені чи

____________________

1 Серед рисунків Штернберга в колекції Шевченка були: «Хати під садочками»; «Селяни під хатою»; «Хатка поглядає з лісу на озеро чи на ставок» та ін.
Васьці Штернбергу (якого інколи називав і Васенькою) вдавалося намалювати портрет з якогось купця або чиновника. Тоді ми винагороджували себе “за всі голодні дні”. З Штернбергом у Шевченка була найтісніша дружба; кажучи про нього, він часто додавав: “Душа-людина”. Шевченко зрадів, як приємній несподіванці, коли я сказав йому, що бачив Штернберга в Уральську влітку 1839 року».

В щоденнику 10 липня 1857 року Шевченко записав, як у 1839 році Василь Жуковський, повернувшися з Німеччини, запросив його та Штернберга до себе, й вони — молоді та зухвалі — висловлювали вголос не завжди схвальну оцінку творів німецьких майстрів: «...Довели до того кроткого, деликатного Василия Андреевича, что он назвал нас испорченными учениками Карла Павловича (Брюллова. — В.М.)... Мы продолжали с невозмутимым равнодушием перелистывать портфель и были награждены за терпение первоначальным эскизом “Последнего дня Помпеи”, ловко начерченным пером и слегка попятнанным сепиею».

Шевченко пам’ятав свого друга («Мы были тогда с Штернбергом едва оперившиеся юноши…»), і зустріч з його ескізами була для поета несподіваною, але радісною. З болючим щемом він згадав щасливу дружбу з Штернбергом. У повісті «Музыкант» недарма є такі слова: «При имени Штернберга я многое и многое вспоминаю». До того ж, Мокрицький, напевне, розповів Шевченкові про те, як вони працювали із Штернбергом у Римі, показав італійські малюнки молодого художника. Може вони згадали той випадок, який зафіксований в спогадах Мокрицького. Штернберг на запрошення Володимира Даля поїхав в Оренбурзький край, а Шевченко не встиг його провести: «...Прийшов Шевченко й дуже шкодував, що не застав Штернберга й не попрощався з ним».

В очах Мокрицького, який уже десять років був академіком, вчорашній засланець міг прочитати німе питання про те, чому Шевченкова доля склалася так нещасливо... «Людина з таким талантом!» Що він відповів би? Та відомо що! Він уже відповів усім і на всі віки: «Я так її, я так люблю мою Україну убогу...»


«Пішов до уральського козачини Савича»
Відпочивши у Мокрицького тілом і душею, Шевченко «пошёл к уральскому казачине Савичу»1. Сам Микита Савичев згадував, що в Москві лише один раз бачився з Шевченком у художника Мокрицького. З Шевченкового щоденника випливає, що 20 березня він відвідав Мокрицького, а вже затим пішов до Савичева. Цю розбіжність пояснювали тим, що Шевченко і Савичев могли зустрітися у Мокрицького, а після цього разом піти до Савичева на його квартиру. Проте Шевченко, який зробив запис у щоденнику в той же день, не відзначив, що вони йшли вдвох. Він писав, що «пішов», а не «пішли» до Савичева. Цікаво, що відразу після відвідин давнього знайомого Тарас Григорович зайшов до харчевні, де напився чаю з кренделями, отже, Савичев особливої гостинності не виявив або Шевченко від неї відмовився.

Колишній офіцер Уральського козачого війська в своїх спогадах не приховував, що дружньої зустрічі з Шевченком у нього не вийшло: «Ні він, ні я не могли як слід приступити один до одного... Обірвалась десь поетична струнка, подолала важка дійсність ніжну натуру...»2 Насправді, важка дійсність якраз не подолала щиру й добру поетову натуру, навіть у щоденнику він не поскаржився на Савичева, хоча був грунтовно здивований тим, що Савичев не переслав йому книги, давно залишені Бодянським: «Взял у него летопись Велички, которую он получил от О.М. Бодянского два года тому назад для пересылки и держал у себя,

_______________________

1 Савичев Микита Федорович.

2 На жаль, ці рядки опущені в книзі «Воспоминания о Тарасе Шевченко», виданій в Києві в 1988 році.
сам не знает, с каким намерением». Щоб уявити собі потамовану гіркоту цих Шевченкових слів, нагадаю довгу передісторію з цим твором. Як ми вже зазначали, з рукописом твору Шевченко напевне познайомився в Москві через Осипа Бодянського. Принаймні, з листа Бодянського до Шевченка від 25 жовтня 1844 року видно, що Тарас Григорович запитував у історика про «Літопис» Величка, бо той відповів: «А щодо літописі, то її я вже не маю теперечки у себе. Навісний хазяїн взяв її ік собі, побачивши, що з нею не можна нашого брата так одурити, як би йому хотілося. Не знаю, що і як з нею започне, знаю тільки, що за дурницю ніхто нікому не стане робити, а тим більше у Московщині». Йшлося про те, що Михайло Погодін просив Бодянського надрукувати «Літопис» Величка з умовою, що він, як власник цього твору, одержить 200 примірників. Але умова Погодіна не була прийнята Імператорським товариством історії і старожитностей російських, і він забрав «Літопис» у Бодянського, про що той інформував Шевченка.

Після цього Погодін передав безцінний твір у Київську археографічну комісію, де тоді був її членом Шевченко. В Києві «Літопис» Величка готував до друку Микола Костомаров, у якого неодноразово бував поет. Ярослав Дзира зазначав, що «ідеї літопису та майстерність Величка, як художника, безперечно, полонили душу поета, геній якого в цей час розцвів на повну силу. Добре відомо, з яким захопленням Шевченко читав 1843—1847 рр. все, що так чи інакше стосувалося нашої історії, а літопис Величка на той час був найбільшою працею з історії України, до того ж давньою, написаною на початку ХVІІІ ст.».

Саме тому на засланні Шевченко наполегливо намагається дістати Величків «Літопис». 15 листопада 1852 року він просив Бодянського: «…Поиздержись немного узника ради и пришли мне летопись Конисского или Величка, великое скажу тебе спасибо. Со времени моего изгнания я ни одной буквы не прочитал о нашей бедной Малороссии, а что знал о её минувшем прежде, то и малое быстро забываю, и твой подарок будет для меня истинною радостию». Відомо, що твір «История Русов или Малой России. Сочинение Георгия Конисского, архиепископа белорусского», опублікований Бодянським у 1846 році в «Чтениях в Императорском обществе истории и древностей российских», Шевченко отримав, а про «Літопис» Величка він знову просив Бодянського в листі від 1 травня 1854 року з Новопетровського укріплення, передавши його через Савичева: «Писав ще я в Київ Іванишову1, щоб прислав мені летопись Величка, так от уже другий рік жду не дождуся, та мабуть Іванишов (без сорома казка) забув, як мене й зовуть, а коли так воно робиться на сім світі, то не забувай хоч ти мене, мій єдиний друже! Чи нема в тебе якого небудь завалящого ледащички екземпляра тієї летописи Величка, якщо маєш, то оддай сьому козачині, а він мені перешле її, а я о твоїм здравії Богу помолюся».

На той час, коли Шевченко вперше звернувся з проханням, вийшло в світ уже два томи «Літопису» Величка, і Бодянський, який оперативно відгукувався на прохання засланця2, відразу взявся за справу. Річ у тому, що в цьому випадку він не міг вислати видання так просто, як твори, опубліковані в редагованих ним «Чтениях». 30 червня 1854 року Бодянський написав листа редактору та видавцеві журналу «Москвитянин» Миколі Погодіну, навіть схитрувавши, щоб отримати книгу: «Автор «Кобзаря» и «Гайдамак» теперь в Новопетровском укреп-

__________________

1 Іванишев Микола Дмитрович (1811—1874) — український правознавець, професор Київського університету, один із засновників Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, за його редакцією друкувався «Літопис» Величка. Прохання Шевченка професор Іванишев так і не виконав.

2 Скажімо, 1 травня 1854 року Шевченко писав Бодянському: «Спасибі тобі, друже мій милостивий, за летописи, получив я їх... всі до одної, і тепер собі здоров прочитую потрохи». Йшлося, ймовірно, про згаданий твір Кониського та інші літописи, опубліковані в редагованих Бодянським «Чтениях». 1 листопада 1854 року Шевченко знову дякував Бодянському: «Спасибі тобі ще раз за літописи, я їх уже напам’ять читаю. Оживає моя мала душа, читаючи їх! Спасибі тобі!»
лении на полуострове Мангышлаке Каспийского моря, лицом к Туркестану, обращается к вам через меня с покорнейшей просьбой, не пожалуете ли вы ему Величка летопись о Малороссии. Буде будет вам угодно это сделать, то через 2-3 дня я пришлю за экземпляром её в вашу контору и поспешу отправить по принадлежности с одним уральским офицером, который едет в Гурьев-городок, а оттуда — на Мангышлак». Вже 3 липня Погодін повідомляв Бодянського: «Москвитянин» посылает летопись Величка обитателю Мангышлака с условием, чтобы он присылал известия в журнал».

Отримавши «Літопис» Величка від Погодіна, Бодянський передав його Микиті Савичеву, сподіваючись на швидку доставку твору Шевченкові. Та Савичев не поспішав... А Шевченко, не знаючи про те, що літопис припадає пилюкою в Москві вдома у Савичева, в листі до Пантелеймона Куліша в Санкт-Петербург 5 грудня 1857 року робить чергову спробу дістати його: «Чи не трапиться в тебе «Літопись» Величка? Як поїдеш, то візьми з собою, а як не поїдеш, то передай Варенцову»1. Той факт, що в Москві Шевченко спеціально зайшов до Савичева за «Літописом» Величка ще раз переконливо свідчить: поет дуже хотів мати у себе це видання. Як Шевченко дізнався, що «Літопис» знаходиться у Савичева? На мій погляд, про твір Величка зайшла мова у Бодянського 18 березня, і той сам був здивований, що його давня передача досі не знайшла поета. Або все вияснилося, коли Шевченко й Савичев усе таки зустрілися у Мокрицького. Неважко підрахувати, що з того часу, коли «уральський козачина» отримав «Літопис» Величка і до того дня, коли Шевченко сам забрав у байдужого, легковажного Савичева2 книгу пройшло не два роки,

_____________________

1 В цьому листі Шевченко просив Куліша приїхати до нього в Нижній Новгород, а також підстрахував можливу передачу «Літопису» Величка через свого знайомого Віктора Варенцова, який наприкінці року був у Петербурзі.

2 Наче відчував Тарас Григорович, коли просив Бодянського про передачу «Літопису» Величка через Савичева: «…Я познакомився не дуже давно, він мені тоді здавався добрим чоловіком і щирим уральським козаком, може, тепер зопсувався у вашій білокаменній».

як писав поет, а майже чотири... Справді, «без сорома казка». Якщо додати той час, який пройшов після звернення Шевченка до Іванишева, то виходить, що поет чекав літопис Величка... понад п’ять років. «Так воно робиться на сім світі...»

Як ми вже знаємо, Савичев описав зовнішній вигляд і психічний стан Шевченка в той момент, коли вони зустрілися, зокрема, в таких словах: «худий, похнюплений, убитий фізично й морально...» Це варто з’ясувати. Передусім, немає жодних підстав говорити, що в московському березні 1858 року Шевченко був морально вбитий. Більше того, в той конкретний день — 20 березня — поет двічі зацікавлено «любувався» Кремлем і малюнками Штернберга, а ввечері у Станкевичів «весело, попросту побалакали про Україну». Проте саме в цей день Шевченко зітнувся також із абсолютною неповагою до нього з боку Сапожникова, а через пару годин — з непояснимою байдужістю Савичева до його прохання про «Літопис» Величка. В цій конкретній ситуації вразливий поет цілком міг бути морально пригніченим і «похнюпленим», що й помітив Савичев.
«Ми вирушили до Станкевичів»
«От Савичева зашел в харчевню1, напился чаю2 с кренделями3 и Страстным бульваром вышел на Дмитровку. Потом к старому Пимену, и ровно в 4 часа пришёл домой».

_________________



1 Цього слова чомусь немає в «Словнику мови Шевченка» та «Довіднику» до нього, де подано українські слова і вирази, що зустрічаються в російськомовних творах і листах Шевченка. Разом з тим, «Великий тлумачний словник сучасної української мови» визначає слово «харчевня», як «закусочна з дешевими й простими стравами».

2 Віссаріон Бєлінський зірко підмітив: «В Москве много трактиров, и они всегда битком набиты преимущественно тем народом, который в них только пьет чай».

3 Цього слова немає в «Словнику мови Шевченка». У словнику Володимира Даля крендель — «род калача, ватрушки, рогульки из разного теста». У «Великому тлумачному словнику сучасної української мови» — виріб із тіста (звичайного здобного), формою схожий на вісімку.

Страсний бульвар, який однією алеєю простягнувся від Тверської до Петрівки, отримав свою назву від Страсного жіночого монастиря, до якого примикав. На часи Шевченка був молодим бульваром, існував трохи більше тридцяти років. Вулиця Дмитрівка (тепер — Мала Дмитрівка) свою назву пов’язує з дорогою, що вела в старовинне місто Дмитров. У 1890—1892 і 1899—1900 роках на цій вулиці жив Чехов. Шевченко не згадав про Великий Путинківський провулок, але він обов’язково перейшов його по дорозі з Страсного бульвару на Дмитрівку. Провулок відомий з другої половини XVІІІ століття, на ньому й тепер знаходиться старовинна церква Різдва Пресвятої Богородиці в Путинках, яку Шевченко не міг не бачити. З Дмитрівки поет вийшов у Воротниковський провулок через Дєгтярний або Пименовський провулки.

Отже, протягом шести годин Шевченко пройшов по московській грязюці кілька кілометрів, оглядав місто та його примітні пам’ятники, спілкувався зі сторожем на будівництві храму і будочником-поліцейським, полови́м у харчевні і слугою в будинку мільйонера, зустрівся з двома своїми знайомими...

А ввечері Тарас Григорович знову був готовий «на нові подвиги». Як і Михайло Щепкін:



«Вечером Михайло Семёнович был готов на новые подвиги1, и мы отправились к Станкевичам. Весело, нецеремонно поболтали о Малороссии, о днях минувших, и на расставаньи В.А. (треба — А.В. — В.М.) Станкевич подарил мне экземпляр стихотворений Тютчева2».

Шевченко з Щепкіним уже втретє відвідали родину Станкевичів на Великій Дмитрівці. Певно, це було зумовлено тим, що напередодні 19 березня, самого господаря не було вдома. Олександр Володимирович

_________________

1 Слово «подвиг» відсутнє в «Словнику мови Шевченка».

2 Йдеться про перше прижиттєве видання «Стихотворения Ф.Тютчева» (Санкт-Петербург, 1854 рік).
Станкевич (1821—1912) — біограф і видавець літературної спадщини Тимофія Грановського, друкувався в «Современнике», «Вестнике Европы», інших виданнях. Сестра Станкевича Олександра Володимирівна була дружиною сина Щепкіна Миколи.

В 50—60-х роках у Олександра Станкевича збиралися прогресивні московські інтелектуали М.Кетчер, Є.Корш, Б.Чичерін, І.Забєлін та ін., тобто ті люди, з якими Щепкін прагнув познайомити Шевченка. Олександр Станкевич писав: «Тесный кружок друзей собирался часто вместе... В этом кружке образованных и одушевлённых живыми интересами людей нередко появлялись значительнейшие и даровитейшие из наших литераторов и артистов. Частым гостем бывал в нём М.С. Щепкин».

Як завжди, скрізь, де з’являвся Шевченко, говорили про Малоросію, а ще «про дні минулі». В цьому побіжному поетовому запису вчувається мені свідчення того, що Шевченко таки приходив у родину Станкевичів в 40-х роках. Якщо це так, то поет побував тоді у Великому Афанасьєвському провулку, де в будинку № 8 тоді жили Станкевичі. Це — у двох кроках від будинку, де нині знаходиться Культурний центр України в Москві.

Що ж до подарунку від Станкевичів, то за п’ять місяців до того Шевченко записав у свій щоденник: «...Я с наслаждением прочитал трёхкуплетное стихотворение Ф.Тютчева:

Эти бедные селенья,

Эта скудная природа —

Край родной долготерпенья

Край ты Русского народа!


Не поймёт и не заметит

Гордый взор иноплеменный,

Что скользит и тайно светит

В наготе твоей смиренной.


Удручённый ношей крестной,

Всю тебя земля родная,

В рабском виде Царь Небесный

Исходил, благословляя».


Шевченко сприйняв цей вірш в унісон із кращими російськими цінителями поезії. Скажімо, з приводу нього Іван Панаєв писав Івану Тургенєву в 1857 році: «Неправда ли, это вещь, глубоко захватывающая за сердце?.. Вот какие стихотворения печатать приятно».

Який збіг оцінок тютчевського вірша!

Федір Тютчев у 1821 році закінчив Московський університет, а затим після дипломатичної служби повернувся в місто в 1843 році. Поет захоплено відгукувався про Кремль, Малий театр, московські клуби, літературне життя міста: «Москва — архилитературный город, где очень серьёзно относятся ко всем тем произведениям, которые пишутся и читаются».
«В Малоросії зовсім інакше...»
Як розвивалися події наступного дня — 21 березня? Читаємо в Шевченковому щоденнику:

«В 10 часов утра1 не пешком, а в пролетке пустились мы с Михайлом Семеновичем Москву созерцать. По дороге заехали к сыну его Николаю. Выпили по стакану чаю и потягли далее. Заехали также по дороге к Кетчеру, встретили там Бабста. Кетчер подарил мне все издания своей компании, кроме своего перевода Шекспира, — он ещё в типографии. А Бабст подарил свою речь о умножении народного капитала, издание той же компании. Выпили у Кетчера по рюмке сливянки2 и поехали к Якушкину. Хозяина не застали дома, а милей-

____________________________



1 На той час у Москві було + 3,6° за шкалою Реомюра, стояла тиха погода, пополудні потеплішало до 8°, подув південно-західний вітер, а на вечір — знову тихо та ясно — + 3°.

2 У Володимира Даля: «Сливянка, сливяная, наливка вино, водка, настоянная на сливах».

шая хозяйка подарила нам по экземпляру портрета кн. Волконского, декабриста, и мы раскланялись...»

Отже, спочатку — до Миколи Щепкіна, який недалеко мав власний будинок (№ 5/2, не зберігся) у Міщанській дільниці на Троїцькій вулиці (назва від храму Живоначальної трійці, відомого з XVI століття). Микола Щепкін мешкав тут уже десять літ, з 1848 року. Дерев’яний будинок стояв на розі Троїцької вулиці, а за ним простягався старий занедбаний садок «с вековыми вязами, клёнами, липами, большой яблоней и старой дикой грушей, полный сирени, шиповников и других кустов, цветущих с весны... Троице-Сергиевское подворье1... примыкало к обширным пустырям, занятым огородами, выгонами, речкой... и непрерывными садами и пустырями, сливавшимися с полями перед Марьиной рощей, которая в те времена была действительно берёзовой рощей и местом для загородных прогулок... Одним словом, жили мы на краю какого-нибудь провинциального города, в садах и пустырях».

Ці спогади сина Миколи Щепкіна — Миколи Миколайовича Щепкіна2 — дають уяву про окраїнну Москву часів Шевченка, що значною мірою нагадувала напівселянські оази не так далеко від самого Кремля.

Мабуть, ця місцина припала до душі Шевченкові, який любив такі зелені куточки, тим паче в місті. Знаходячись у Новопетровському укріпленні, засланець зробив 14 липня 1857 року цікавий запис: «Вчера, как я сегодня узнал, несмотря на воскресенье и хорошую погоду, ни один из официю имеющих не появлялся на огороде. Странная, непонятная антипатия к благоухающей зелени. Они предпочитают пыль и несносную

___________________

1 Тепер подвір’я Троїце-Сергієвої лаври знаходиться поруч з Троїцькою вулицею, в 1-му Троїцькому провулку.

2 Онук Михайла Щепкіна був помітним громадським діячем дорадянської Росії — гласним Московської міської думи, депутатом Державної думи ІІІ і ІV скликань, головою Московського комітету партії кадетів. Розстріляний більшовиками восени 1918 року.
духоту в укреплении прохладной тени, цветам и свежей зелени на огороде. Непонятное затвердение органов». Якраз у цьому зв’язку поет виклав на папері свою порівняльну характеристику великоросійських і малоросійських сіл, за якою відчувається внутрішній аналіз ментальності та характеру росіян і українців: «... В великороссийском человеке есть врождённая антипатия к зелени, к этой живой блестящей ризе улыбающейся матери природы. Великороссийская деревня — это, как выразился Гоголь, наваленные кучи сырых брёвен с чёрными отверстиями вместо окон, вечная грязь, вечная зима! Нигде прутика зелёного не увидишь1, а по сторонам непроходимые леса зеленеют. А деревня, как будто нарошно вырубилась на большую дорогу из под тени этого непроходимого сада... В Малороссии совсем не то. Там деревня и даже город укрыли свои белые приветливые хаты в тени черешневых и вишнёвых садов. Там бедный неулыбающийся мужик окутал себя великолепною вечно улыбающеюся природою и поёт унылую задушевную песню в надежде на лучшее существование».

Ніби продовжуючи цю порівняльну характеристику, через сорок років після Шевченка Іван Бунін в оповіданні «Казацким ходом» писав: «Хохлы мне очень понравились с первого взгляда. Я сразу заметил резкую разницу, которая существует между мужиком-великоросом и хохлом. Наши мужики — народ по большей части измождённый, в дырявых зипунах, в лаптях и онучах, с исхудалыми лицами и лохматыми головами. А хохлы производят отрадное впечатление: рослые, здоровые и крепкие, смотрят спокойно и ласково, одеты в чистую, новую одежду»2.

__________________________

1 Шевченко мав на увазі зображення сіл, зокрема Манілова й Плюшкіна, в «Мёртвых душах». До речі, це свідчить, як добре знав поет твір Гоголя.

2 Відомо, як багато пов’язувало Буніна з Україною, але свої точні спостереження за «нашими» й «хохлами» він робив як предковічний і щирий великорос. У тому ж оповіданні Бунін говорив, що Шевченко «воплотил в песнях всю красоту своей родины», але «навсегда останется украшением русской литературы» (виділено мною. — В.М.).

Цікаво, що знайомий Шевченкові Забєлін, проводячи археологічні розкопки в Україні, зафіксував у записній книжці таке своє спостереження:

«Русский диче хохла. Девушка хохлушка принесла нам цветов и носила каждый раз. От русской этого не жди, в ней нет того эстетичного чувства, чувства любви, какими наиболее наделены хохлушки, нежное чувство, а у русской свиноватое, сальное, циническое».

Було б нерозумно сприймати ці слова буквально, проте йдеться про важливі й дорогі Шевченкові риси ментальності українського народу. З цього приводу дуже схоже висловився пізніше Максим Горький...1


«Заїхали також по дорозі...»
Від Миколи Щепкіна друзі поїхали на 3-ю Міщанську, де жив Микола Кетчер (сучасна адреса — вулиця Щепкіна, 44). Це також близько. Згодом, з 1859 року на цій вулиці навпроти Кетчера жив і сам Щепкін (тепер — вулиця Щепкіна, 47, тут знаходиться Будинок-музей М.С. Щепкіна). В московській адресній книзі за 1858 рік Кетчер числився за «Медичною конторою». Його власний будинок, придбаний йому вскладчину друзями, стояв недалеко від церкви Філіппа Митрополита — найвідомішої в Москві на честь цього святителя. Церква знаходилася на 2-й Міщанській вулиці. Її було споруджено в 1777—1788 роках архітектором Матвієм Казаковим у стилі раннього класицизму. На думку академіка Ігоря Грабаря, автором проекта цієї церкви був сам Василь Баженов. Закрито 1929 року, повернуто Російській православній церкві в 1991 році. Вона й тепер зберігає духовну ауру в цій місцевості, що немилосердно

__________________



2 Горький говорив у 1916 році: «...Для мене ясно, що душа українця, яка росте й купається в яскравих і гарячих проміннях полудня, є і мусить бути... багатшою, в ній мусить бути більше барв, значить і культура, яку ця душа творить, повинна бути багатшою, різноманітнішою, гармонійнішою... Я переконаний, що культура українського народу по суті своїй вище великоруської...»

забудована сучасними спорудами-монстрами. Церква Філіппа Митрополита була найближчою і для Михайла Щепкіна. Саме в ній відспівували великого артиста в серпні 1863 року.

Іван Бабст також мешкав на 3-й Міщанській вулиці, поблизу церкви Філіппа Митрополита і будинком Миколи Кетчера, ось чому Шевченко застав у нього Бабста.

Повернемося до того дня, коли Шевченко познайомився з Кетчером і Бабстом. Це було 12 березня, тобто відразу після поселення у Щепкіна, коли хвороба ще не давала поетові змоги повною мірою спілкуватися з людьми. Шевченко тоді записав у щоденнику:



«Вечером, по настоянию моих гостеприимных хозяев, сошёл я вниз в гостиную с повязанной головой, где встретил несколько человек гостей, и между ними Кетчера, Бабста и Афанасьева, с которыми тут и познакомил меня хозяин. Время быстро прошло до ужина. Подали ужин, гости сели за стол, а я удалился в свою келию. Проклятая болезнь!»

Про Миколу Христофоровича Кетчера (1809—1886), лікаря за фахом, письменника і перекладача Шевченко знав ще до заслання. Річ у тому, що Кетчер захоплювався літературою, перекладав Шіллера і Шекспіра. П’єси останнього в перекладі Кетчера виходили друком у Москві окремими виданнями з 1841 по 1850 роки. Шевченко тоді зацікавився ними, використовував у своїй роботі над ілюстраціями до «Короля Ліра» в 1843 році. В засланні поет у своїх листах просив друзів надіслати йому твори Шекспіра в перекладі Кетчера. Скажімо, 11 грудня 1847 року писав Андрію Лизогубу1: «Якщо найдете в Одесі Шекспіра, перевод Кетчера... то пришліть...» (виділено мною. — В.М.). Лизогуб виконав прохання поета

_____________________

1 Лизогуб Андрій Іванович (1804—1864) — поміщик з козацько-старшинського роду, маляр-аматор, знайомий Шевченка. У 1846 і 1847 роках поет побував у нього в Седневі на Чернігівщині. Коли Шевченко знаходився на засланні, Лизогуб листувався з ним, надсилав йому малярське приладдя, клопотався про полегшення його долі.

й сповістив його 7 лютого 1848 року, що надіслав із Одеси в Орську фортецю всі 13 випусків опублікованих на той час перекладів Кетчера, оправлених для зручності в дві книги. На жаль, цей дорогоцінний для Шевченка подарунок був відібраний у нього під час арешту в 1850 році. Втім, у спогадах Микити Савичева, який зустрічався з Шевченком у травні 1854 року є такі рядки про його візит до поета: «…Я взяв з полиці одну з книг. Це були історичні драми Шекспіра в перекладі Кетчера». Вже знаходячись у Нижньому Новгороді, поет просив Михайла Лазаревського в листі від 20 січня 1858 року: «А ти, мій друже єдиний, купи мені Шекспіра, перевод Кетчера...» (виділено мною. — В.М.). Той відповів 10 лютого: «Шекспир в переводе Кетчера редок и стоит не меньше 25 р., а потому до твоего разрешения я не купил его».

Така зацікавленість Шевченка перекладами Кетчера дозволяє впевнено стверджувати, що зустріч поета з ним була приємною несподіванкою, й емоційна скарга на «кляту хворобу» була цілком умотивованою.

Російський історик і публіцист Борис Чичерін, який добре знав Кетчера, згадував про нього: «Постоянно погружённый в свой перевод Шекспира, который был делом его жизни, неутомимо занимаясь также поправкой переводов и корректурой для своих друзей и в особенности для разных изданий, которые предпринимал приятель его Солдатенков, он не участвовал в собственно журнальной работе... У него был и тонкий эстетический вкус. Он был верный ценитель художественных произведений. В особенности у него была страсть к театру, страсть, которую разделяли многие люди его поколения. Актёры, которых он очень любил, всегда могли найти у него полезный совет и верную оценку... Кетчер был другом Грановского, Белинского, Боткина, Герцена, Кавелина, Соловьёва». В іншому місці Чичерін писав: «Кетчер, который под резкими формами и суровой наружностью скрывал золотое сердце, неуклонное прямодушие и беспредельную преданность своим друзьям».

Щепкін здавна дружив з Миколою Кетчером, і коли той у 1843—1844 роках жив у Петербурзі, листувався з ним. З цього листування добре видно, яких спільних друзів вони мали. Ось декілька фраз із листа Щепкіна до Кетчера 10 листопада 1844 року: «Герцены все здоровы... Грановского ещё не видал. Сейчас еду к нему... Моё семейство по-прежнему, и все тебе кланяются... Гг. Языковым моё почтение... Поклонись Белинскому с женой...» Кетчер був учасником гуртків Герцена, Огарьова, Бєлінського і Станкевича. Вихователька дітей Герцена і його близький друг Марія Рейхель згадувала про гурток Герцена: «...Какие люди! Александр Иванович Герцен, Грановский Тимофей Николаевич, Евгений Федорович Корш, Николай Христофорович Кетчер. Они сходились очень часто. Бывал еще Михайло Семёнович Щепкин...»

Наприкінці 50-х — початку 60-х років, коли Щепкін і Кетчер жили поруч, лікар-перекладач і артист зустрічалися часто. Кетчер, кажуть, переходив вулицю до друга в черевиках і халаті. Олександр Герцен згадував у «Былом и думах»: «Кетчер был домашним человеком в доме Щепкина. Он, впрочем, имел свойство делаться домашним человеком всюду, куда ни появлялся». Між іншим, Герцен присвятив Кетчерові чимало сторінок у своїй праці. Напрочуд точний і теплий портрет друга намальований ним у окремому розділі, названому «М.Х. Кетчер». Тетяна Щепкіна-Куперник писала: «Кетчер жил напротив, в маленьком домишке, подаренном ему в складчину друзьями, знавшими его страсть к садоводству. Слышались там сказки «деда-сказочника» Афанасьева1, знаменитого собирателя русского фольклора. Или чтение Д.Мина, переводчика Данте и в то же время домашнего доктора Щепкина... Или

_________________________

1 Олександр Афанасьєв жив на 2-й Міщанській вулиці.
украинские стихи Шевченко и вслед за ними такие горячие речи, что обеспокоенный будочник1 заглядывал через забор...» Микола Кетчер любив своїх друзів, особливо Михайла Щепкіна і Тимофія Грановського, він надовго пережив їх і заповів поховати себе між могилами Щепкіна і Грановського на П’ятницькому кладовищі.

Кетчер подарував Шевченкові книги вже згаданого видавництва «К.Солдатьонков і М.Щепкін», в діяльності якого брав організаційно-редакторську участь. Після смерті Шевченка залишились подаровані йому тоді «Сочинения Т.Н. Грановского» (М., 1856); «Стихотворения Н.Огарёва» (М., 1856); «Стихотворения А.Полежаева» (М., 1858) та ін. На жаль, Шевченкові знову не повезло з Кетчеровими перекладами Шекспіра. Друге видання зібрань «Драматические сочинения В.Шекспира. Перевод с английского Н.Кетчера...» ще знаходилося в друкарні.

Тепер про економіста Івана Кіндратовича Бабста (1823—1881). В студентські роки він жив у сім’ї Щепкіна і викладав його синам стародавні мови. Олександра Щепкіна згадувала: «...Поселился в семье М.С. Щепкина Иван Кондратьевич Бабст, только что приехавший в Москву, чтобы вступить в университет; на Бабста указал Грановский как на хорошего преподавателя древних языков». З того часу підтримував дружні стосунки з сім’єю Щепкіних. Шевченко в листі до Щепкіна 13 листопада 1858 року просив кланятися Бабсту.

Від Бабста Шевченко отримав у подарунок його працю «О некоторых условиях, способствующих умножению народного капитала. Речь, произнесённая 6 июня 1856 г. в торжественном собрании императорского Казанского университета» (М., 1857). Ця промова професора Казанського університету звернула на себе громадську увагу, в ній Бабст особливо яскраво виявив себе палким і переконаним поборником реформи. Він обстоював ліквідацію станових привілеїв і потребу всіляко дбати про освіту широких народних мас. Влада була незадоволена промовою вченого, проте широкий резонанс навколо неї сприяв тому, що Бабст був обраний на кафедру політичної економії в Московському університеті. Вже в Москві в листопаді 1857 року Бабст виголосив промову, в якій пристрасно й переконливо говорив про значення вільної праці в умовах вільного суспільства.

Ще про одну лекцію Бабста хочу нагадати. Вона була прочитана в січні 1860 року в Московській практичній академії і цікава тим, що в ній Бабст уперше виклав деякі ідеї Карла Маркса з його роботи «До критики політичної економії». Відома захоплена реакція на цей факт самого Маркса, який у листі до Фердинанда Лассаля 15 вересня 1860 року писав: «В России моя книга вызвала большой шум, и один профессор прочёл о ней в Москве лекцию». Проте марксистом Бабст не став. У 1862 році його було викликано в Петербург викладати статистику наступнику царя Миколі Олександровичу. З ним здійснив подорож по Росії. В 1864—1868 роках — директор Лазаревського інституту східних мов у Москві. З 1867 року дійсний статський радник Іван Бабст став головою правління московського Купецького банку, членом правління Товариства сприяння російському торговому мореплавству. Друкувався в журналах «Русский вестник», «Атеней» та «Москва» Івана Аксакова. Зокрема, 1858 року в «Атенеї» надрукував статтю «об украинских ярмарках».

Справи банку професор і викладач університету Бабст налагодив так добре, що викликав епіграму Миколи Некрасова:


1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка