Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві» Москва



Сторінка16/30
Дата конвертації01.12.2016
Розмір6,87 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   30

«Полюбовавшися старым красавцем Кремлём, прошёл я к юному некрасавцу Спасу1 с целию посмотреть скульптурные работы. Но меня и на двор не пустили. «Не приказано», — сказал сторож. Я ему не противоречил и возвратился в Кремль. Полюбовавшись ещё раз стариком, вышел я на Ильинку и потом на Покровку».
«Дуже невдалий величезний витвір»
Отже, Шевченко не сприйняв архітектуру і естетику храму Христа Спасителя, що тоді вже майже двадцять років будувався за проектом

______________________________



1 Скоріше за все Шевченко йшов до храма Христа Спасителя по Кремлівській набережній (назва з’явилася у ХVІІІ столітті), а, можливо, й по Волхонці (назва закріпилася також у ХVІІІ столітті). Фотографії, вміщені в книзі, дають можливість скласти загальне враження про цю поетову прогулянку .

архітектора Костянтина Тона1 в так званому російсько-візантійському стилі: «Храм Спаса вообще, а главный купол в особенности безобразен. Крайне неудачное громадное произведение. Точно толстая купчиха в золотом повойнике остановилася напоказ среди белокаменной»2.

Нещадна й влучна характеристика. Пам’ятаймо, що храм Христа Спасителя будувався як храм-пам’ятник, присвячений Вітчизняній війні 1812 року і вражав своєю висотою (понад 100 метрів)3, грандіозними масштабами та багатством не лише внутрішнього убрання й начиння, якого Шевченко не бачив, але й зовнішньою пишнотою. Раніше не задавалися питанням, чи бачив Шевченко будівництво храму в перші свої приїзди до Москви. На мій погляд, скоріше так, ніж ні. Відомо, що в 1839—1853 роках велася кладка цегляних стін, бань, здійснювалося зовнішнє облицювання. На час екскурсії поета до храму в 1858 році вже було встановлено металічні частини даху й бань та побудовано риштування всередині — йшли штукатурні й облицювальні роботи внутрішніх стін і підлоги.

Скульптурні роботи на зовнішніх стінах храму велися з 1846 по 1863 роки, і на момент московського перебування Шевченка знаходилися в розпалі. Їх виконували відомі майстри Петро Клодт, Олександр Логановський, Микола Рамазанов. Професор Олександр Логановський уславився скульптурою «Парень, играющий в свайку» (1836 рік), якій Пушкін присвятив вірш «Юноша, полный красы...» До речі, Микола Оси-

___________________

1 Тон Костянтин Андрійович (1794—1881) — архітектор, чех за походженням, працював в Росії. Наслідував зовнішні риси давньоруського і візантійського зодчества. Цей псевдоруський стиль був визначений Миколою І офіційним. У поемі «Сон» Шевченко гротесково писав про царя, що «все храми мурує». Тон розробив типові проекти церков на 1000, 500 та 200 чоловік, і архітектори по всій імперії мали обов’язково дотримувати форм і стилю, вказаних Тоном.

2 У Шевченка можна зустріти різкий відгук і про церкву Бориса і Гліба, збудовану в Переяславі: «Отсутствие всякого понятия о изящном, и снаружи, и внутри...»

3 Дзвіниця Івана Великого з хрестом може вміститися «під яблуком» великого храму Христа Спасителя.
пов, повідомляючи навесні 1856 року Шевченка про замовлення Логановському оздоблення храму Христа Спасителя, назвав скульптора Логановського «бездарним» і навіть писав, що той, «на щастя помер, не закінчивши роботи». Проте, відповідаючи Осипову, Шевченко не підтримав це огудження, а Рамазанова назвав «достойнейшим художником»: «О, как бы мне хотелось взглянуть на эти колоссальные работы!» Таким чином, саме інтерес до творчої роботи російських скульпторів привів поета на будівництво храму. Микола Рамазанов був знайомим Шевченка з часу навчання в Академії мистецтв, Рамазанов закінчив її в 1839 році. У спогадах російського поета і перекладача Олександра Струговщикова знаходимо список осіб, які були присутні в нього на дружньому вечорі 27 квітня 1840 року, серед них — Шевченко і Рамазанов. Микола Рамазанов був посланий державним коштом до Італії й повернувся звідтіля в Москву 1846 року, з цього часу він працював в Училищі малярства і скульптури. Шевченко знав про це, принаймні, в листі до Андріана Головачова від 15 листопада 1852 року поет писав: «...У меня есть в Москве товарищ академик Н.Рамазанов, скульптор, прекрасный художник и благородный человек, — при случае познакомьтеся с ним. Он вам, верно, понравится, занимает он место профессора скульптуры при Московском художественном училище».

Шевченко згадав про Рамазанова в повісті «Художник». Скульптор знімав посмертну маску Миколи Гоголя, за якою створив портрет письменника, був автором погруддя Михайла Щепкіна (1853 рік)1, яке прикрашало 50-річний ювілей сценічної діяльності артиста у 1855 році. На цьому ювілеї Рамазанов, як писав «Москвитянин», «изваял свою прекрас-

____________________________

1 Шевченко бачив цю роботу Рамазанова в березні 1858 року, бо бюст стояв у квартирі Щепкіна. Самодіяльний актор і театрал Олександр Стахович згадував: «Помню его московскую квартиру в приходе старого Пимена... В гостиной гипсовый его бюст работы Рамазанова, под который Михаил Семёнович клал лакомства для своей внучки...»
ную речь, будто резцом».

В «Книге адресов жителей Москвы» К.Ністрема за 1858 рік знаходимо прізвище Миколи Рамазанова поряд із прізвищами Апполона Мокрицького і Олексія Саврасова серед небагатьох викладачів Московського училища малярства і скульптури. Рамазанов, як і Мокрицький, жив у самому училищі, й Шевченко міг зустріти його, коли двічі приходив до Мокрицького. Проте, мабуть, цього не сталося, бо поет не згадує про Рамазанова в своєму щоденнику.

Є документ, який свідчить, що Рамазанов цікавився долею Шевченка. 17 квітня 1857 року завідуючий музеєм Академії мистецтв К.А. Ухтомський писав Рамазанову: «Был в Академии спектакль в пользу Шевченки, его устроила гр. А.И. Толстая, и очень удачно: сбор был довольно значительный…» Невдовзі після приїзду з Москви 10 квітня 1858 року Шевченко зустрівся з Рамазановим у Петербурзі.

Пізніше Микола Рамазанов виліпив погруддя Шевченка, з якого були зроблені алебастрові копії, а мармуровий примірник виставлявся в 1911 році на Шевченківській ювілейній виставці в Москві (не зберігся).

Шевченкові не сподобалася показна величезність й офіційно-ритуальна велич храму Христа Спасителя, що пригнічувала старовинну білокам’яну навколишню Москву. Здалося, що гладка купчиха, в дорогому й пишному вбранні, вся в яскравих прикрасах недоречно стала на місці колишнього Алексєєвського монастиря з його набожними мешканцями1. Особливо дратувала головна баня, що нагадувала йому золотий повойник2 на голові купчихи — пов’язку, яку здавна зодягали жінки під платок. Відштовхувала Шевченка відверта показушність, сказати б, імперська пре-

______________________



1 У Забєліна читаємо: «Когда в 1836 г. определено было на месте монастыря построить храм Христа Спасителя, то в 1838 г. при разборке монастырских храмов и при земляных работах для устройства фундамента новому храму были открыты разновременные монастырские кладбища...»

2 На жаль, це слово відсутнє в «Словнику мови Шевченка».

тензійність споруди, що не поєднувалася в його сприйнятті з Божим храмом.

Не слід забувати, що в той час храм стояв у риштуваннях, які було знято частково в тому ж таки 1858 році, коли «храм був закінчений начорно», а остаточно — в наступному році. За сучасними оцінками, в час екскурсії Шевченка «храм Христа Спасителя став невід’ємною частиною історичного центру, що значно розширився». Втім, його будуватимуть і прикрашатимуть ще майже чверть століття після відвідин Шевченком. Принаймні, в тому вигляді, в якому його застав поет, храм значно програвав перед майбутньою завершеною спорудою. Коли в 1995—1997 роках у Москві відновлювали архітектурні форми храму Христа Спасителя, знесеного в 1931 році, я багато разів приходив на будівництво, щоб перевірити на собі Шевченкове сприйняття споруди, і переконався, що поет мав рацію. Втім, як зазначила мистецтвознавець Ніна Молєва, «нова церква може стати лише пам’ятником нашого бажання, а не здатності відтворити минуле».

Сучасна московська оцінка історичного призначення храму Христа Спасителя лише підтверджує далекоглядність і прозорливість Шевченка. Ось вона: «В формах, размерах, композиции прослеживается стремление превратить храм Христа Спасителя в главный храм Москвы и даже России. Ряд особенностей храма Христа Спасителя, уподобляющих его церкви святой Софии в Константинополе, свидетельствует о том, что он принимает на себя и роль главного храма православного мира, символизируя тем самым историческое предназначение России, афористически зафиксированное в формуле «Москва — Третий Рим»... Столь же последовательно представлена в храме Христа Спасителя система признаков, заставляющая видеть в нём ещё один великий христианский символ — Новый Иерусалим»1.

_________________________________

1 Москва 850 лет. Том 1. 1996. С. 304.

Великий українець інтуїтивно відчув і рішуче відторгнув уособлену в храмі світову державно-імперську ідею. Тим більше, що її гострий стрижень насамперед боляче ранив Україну. До того ж у Шевченковій оцінці тодішнього будівництва храму сплелися воєдино невдоволення роботами Тона та відраза поета до російських царів — Миколи І, за якого почалося зведення храму і Олександра ІІ, в його царювання вже третій рік активно велося будівництво.

Бодай кати їх постинали

Отих царів, катів людських.


Між іншим, якраз у той день, коли я писав ці рядки — 7 червня 2005 року — під покровом храму Христа Спасителя було відкрито пам’ятник Олександру ІІ, за царювання якого були прийняті сумнозвісні Валуєвський циркуляр (1863) і Емський указ (1876), спрямовані проти української мови і культури. В офіційній думці, що сформувалася вже після смерті Шевченка, Олександр ІІ називався «добрим царем», «царем-реформатором», «царем-визволителем». Шевченко мав про нього іншу думку. В 1858 році у вірші «Я не нездужаю нівроку...» поет уперше висловив своє ставлення до майбутнього «визволення селян» і «селянської реформи», до Олександра ІІ, а заодно й до «муровання» храмів. Не виключено, що йому згадався недавно бачений храм Христа Спасителя в Москві...

Добра не жди,

Не жди сподіваної волі —

Вона заснула: цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух спалить,

Та добре вигострить сокиру,

Та й заходиться вже будить.

А то проспить собі небога

До суду Божого страшного!

А панство буде колихать,

Храми, палати муровать,

Любить царя свого п’янóго,

Та візантійство прославлять,

Та й більше, бачиться, нічого.


Шевченка не пустили на територію будівництва храму, бо вона охоронялася, і Тарас Григорович покірно пішов геть. Куди? Знову в Кремль! Впродовж двох днів він уже втретє відвідував «старого красеня Кремля»...
«Кремль оригінально прекрасний»
У цьому немає нічого незвичайного, так робили чимало гостей Москви. В ті часи багато з них шукали в кремлівських соборах духовного притулку й захисту, тут відчувалася жива серцевина російської держави. Відомий церковний діяч, святитель Іларіон (Троїцький) писав: «Називають Москву серцем Росії. Але де в Москві б’ється руське серце? На біржі? В торгових рядах? На Кузнецькому мосту? Воно б’ється звичайно в Кремлі. Але де в Кремлі? В Оружейному суді? Чи в солдатських казармах? Ні, в Успенському соборі».

Проте напевне можна сказати, що Шевченко не шукав для себе духовної опори в Успенському соборі, його зацікавленість Кремлем не мала релігійного забарвлення. Він був естетом, художником, його радували вишукані й доцільні архітектурні форми. В цей приїзд він докладно познайомився з Кремлем. Знову побував на Соборній та Іванівській площах, очевидно, заходив у Благовіщенський, Успенський, Архангельський собори, розглядав дзвіницю Івана Великого... Тоді була можливість піднятися на самий верх її й оглянути Москву з висоти пташиного польоту. Свого часу двадцятирічний Михайло Лермонтов писав: «Кто никогда не был на вершине Ивана Великого, кому никогда не случалось окинуть одним взглядом всю нашу древнюю столицу с конца в конец, кто ни разу не любовался этою величественной, почти необозримой панорамой, тот не имеет понятия о Москве...»

Може в якийсь із приїздів у Першопрестольну Тарас Григорович піднімався на дзвіницю? Може саме звідти він «мало не лічив ворон на Івані Великому...»? Справді, гляньте на фотографію тих часів «Краєвид із дзвіниці Івана Великого». Хіба що звідси тільки й можна «лічити ворон»...

У церковні свята саме за сигналом Івана Великого починали дзвонити в усіх московських церквах1. Цей дзвін, на відміну від інших, давав могутній, але глухуватий гул. Один із поетів ХІХ століття писав про нього: «Гудит, гудит Иван Великий, как бы из глубины веков идущий звон!» Князь С.Голіцин згадував: «Первым, как двести лет подряд, ударил колокол на Иване Великом. Густой, низкий и могучий звук его разнесся по Москве, по окрестностям. И тотчас же все сорок сороков зазвонили радостно и благозвучно. Праздничный звон сливался в едином порыве. Гудело везде — и ближе, и дальше. Казалось, само небо поет и славит Бога...» У Михайла Лермонтова читаємо: «О какое блаженство внимать этой неземной музыке, взобравшись на самый верхний ярус Ивана Великого…» Та Шевченко не трепетав перед дзвоном Івана Великого, і ми вже говорили, що лише мимохідь згадував знамениту дзвіницю в абсолютно іншому, заземленому контексті.

Взагалі Шевченко не захоплювався по-релігійному кремлівською територією, як це часто робили його московські сучасники, скажімо, той же Лермонтов, який писав про Кремль: «Он алтарь России…» Відомий

_______________________



1 Зі дзвоном Івана Великого в 1855 році, якраз під час присяги новому царю Олександру ІІ, сталася прикра історія, про яку записала в щоденнику Віра Аксакова: «Падение колокола в Москве произвело сильное смущение в народе... В самое время присяги новому государю упал колокол в 2000 пуд с Ивана Великого, продавил три этажа и остановился на земле... Как должно смутить это известие нового государя и всех в Петербурге!» Не виключено, що хто-небудь, скажімо, Щепкін розповів Шевченкові про цей епізод.

москвознавець і письменник Михайло Загоскін: «Поглядите вокруг себя, как стройно и величаво подымаются перед вами эти древние соборы, в которых почивают нетленные тела святых угодников московских. О как эта торжественная тишина, это безмолвие, это чувство близкой святыни, эти изукрашенные терема царей русских и в двух шагах их скромные гробницы, — как это отрывает вас от земли, тушит ваши страсти, умиляет сердце..!»

Все це не підносило поета над землею й не розчулювало його серце. У нього були свої погляди на московських царів і їхні святині. В березні 1858-го в щоденнику Шевченко виокремив оцінкою лише збудований за його відсутності Великий Кремлівський палац: «Казармовидный дворец его (Кремль. — В.М.) много обезобразил, но он всё-таки оригинально прекрасен»1. Шевченко ніби серцем відчував, що кожне креслення казармуватого палацу розглядав і затверджував ненависний Микола І. Цікаво, що Шевченкові характеристики головних московських творінь Костянтина Тона збігаються з оцінками відомого російського мистецтвознавця та критика Володимира Стасова2, який писав: «Новый дворец в Кремле, тоже многомиллионная затрата, принадлежит совершенно одному пошибу с храмом Спаса: множество богатств, внешне-

механическое повторение некоторых народных сторон — а никакого истинного чувства русской национальной архитектуры, никакого истинного таланта». Автор книги «Старая Москва» В.Нікольський вважав: «Ярким образцом тоновского стиля служит московский храм Спасителя (1839—1881). Это русифицированный Исаакиевский собор, гораздо более

___________________

1 Після 1845 року, коли Шевченко проїздив через Москву востаннє перед арештом і засланням, за проектом архітектора Тона був збудований Великий Кремлівський палац (1838—1849) і Оружейна палата (1844—1851).

2 Стасов, за його словами, був знайомий з Шевченком, про що сам писав Олександру Пипіну 10 березня 1888 року: «Я его лично знал довольно много, и в разное время беседовал с ним, глубоко его уважал и ценил...»
холодный и мёртвый, чем его петербургский образец. Ни Византии, ни древней Руси здесь нет и следов».

В путівнику «По Москве», що вийшов у видавництві Сабашникових у 1917 році за редакцією професора Миколи Гейніке, Кремлівський палац, подібно до Шевченка, названий казармою, здатною вразити лише малокультурного обивателя, а про храм Христа Спасителя говорилося: «Здание не поражает ни величественностью, ни стройностью линий... Холодом веет от высоких, преднамеренно гладких стен. Бедность замысла не скрашивается барельефами, опоясывающими здание». Що й казати, Шевченко був тонким цінителем і не любив творіння офіційного зодчого російських храмів Костянтина Тона. Судячи з усього, таке ставлення сформувалося задовго до того, як у березні 1858 року Шевченко побачив Великий Кремлівський палац і храм Христа Спасителя. Принаймні, 11 серпня 1857 року в Шевченковому щоденнику є запис про відвідини ним Успенського собору в Астрахані, збудованого селянином Дорофеєм М’якишевим. Шевченко назвав собор прекрасним і зауважив: «Не мешало бы Константину Тону поучиться строить соборы у этого русского мужичка».Згаданий путівник Гейніке визначав смак архітектора Тона образливим епітетом «малорозвинутий». Втім, і російська ліберальна громадськість сприймала всі творіння лейб-архітектора Тона в багнети. Зате сучасна російська офіційна література підносить Костянтина Тона: «Имя Тона превратилось в нарицательное. В сознании современников Тон стал синонимом зодчего, в мастерской которого «разыгрывается процесс всемирной истории», суть которого отождествляется с возрождением народности... Новый поворот в искусстве, связанный с именем Тона, был поворотом к народности и национальности»1.


__________________

1 Москва 850 лет. Том 1. М., 1996. С. 300.

В унісон з офіціозом завзято захищає нині Тона і його творіння Лев Колодний, якому пощастило піднятися на вершину храму Христа Спасителя разом із Юрієм Лужковим. Втім, абсолютно даремно стверджує він сьогодні, що «Костянтин Тон користувався в середовищі професіоналів незаперечним авторитетом». Ми вже знаємо, що це було зовсім не так. У запалі оспівувавання Тона москвознавець Колодний не забув і про невдячного вихованця Петербурзької Академії мистецтв Шевченка, який посмів «метнуть стрелу в голову нового кафедрального собора». Колодний напучує: «Сравнивать Храм надо не с купчихой, а со строем богатырей в золочённых шлемах, или с крепостью из пяти башен».

Смішно, але Шевченка й досі намагаються повчати, як треба було йому думати про московські штуки...

До нас в науку! ми навчим,

Почому хліб і сіль почім!
Великий поет і художник був абсолютно вільний у своїх уподобаннях і оцінках, як у Москві, так і в Києві. Скажімо, за словами Михайла Чалого, «єдина на той час скульптурна прикраса нашого Києва — пам’ятник св. Володимира, твір барона Клодта, нашому вимогливому художнику дуже не подобалась».

Насамкінець, нагадаю, що Костянтин Тон був ректором Петербурзької Академії мистецтв, коли 31 жовтня 1860 року Шевченкові дали звання академіка1. В цей день Тарас Григорович зробив дарчий напис на «Кобзаре» в перекладі російських поетів його дружині: «Елене Ивановне Тон. Искренний Тарас Шевченко. 31 октября 1860.».


_______________________

1 В серпні 2005 року разом з Павлом Мовчаном і Любов’ю Голотою відвідали виставку «Русский рисунок и акварель ХVІІІ века и первой половины ХІХ века» у Державному музеї образотворчих мистецтв ім. О.С. Пушкіна. В експозиції були представлені дві прекрасних роботи Шевченка: «Автопортрет» (1843 рік, перо, туш) і «Дві українських дівчини» (1858 рік, олівець, сепія).
Між іншим, ще раз нагадаю, що з 1857 року В Академії мистецтв навчався молодий Іван Крамськой, який у 1871 році на замовлення Павла Третьякова написав прекрасний «Портрет украинского поэта и художника Тараса Григорьевича Шевченко»1. Третьяков довіряв талановитому митцю і писав йому: «Кому же поручить мне осматривать портрет, когда Вы его сами осмотрели? Мне остается только лично благодарить Вас — если он так хорошо окончен, как я предполагаю по виденному мною.

Если Вам угодно, можете выставить на выставку2, если же нет, то поручите… переслать ко мне».


«Вийшов я на Ільїнку»
Після відвідин Кремля Шевченко вийшов через Красну площу на Ільїнську вулицю. Розпогодилося, хмари розійшлися, відчутно потеплішало (о другій годині було близько 8°), і Тарас Григорович, знявши шапку, витер чоло й потилицю. Він уже трохи стомився, проте вирішив рухатися далі. Трохи перепочити можна буде у Сапожникова... Ніяк не міг обминути пам’ятник Козьмі Мініну і Дмитру Пожарському роботи українського скульптора Івана Мартоса, який виліпив національних героїв Росії зі своїх синів. До речі, це перший пам’ятник у всій Москві, поставлений ще в 1818 році3.

В Москві та й в Росії цьому пам’ятникові надавали величезного значення, що вилилося в написі на ньому: «Гражданину Минину и князю Пожарскому — благодарная Россия лета 1818». Недарма Микола Станке-вич зробив ще й поетичну «Надпись к памятнику Пожарскому и Минину»:

_______________________

1 Крамськой малював портрет з літографії А.Мульєрона по фотографії Шевченка, зробленій 1859 року фотографом Г.Деньєром.

2 Крамськой збирався показати портрет Шевченка на постійній виставці Товариства заохочення художників у Петербурзі, проте це не здійснилося.

3 Про нього в ХІХ столітті писали: «Единственным и достойнейшим украшением самой площади служит великолепный памятник из бронзы Минину и Пожарскому».

Сыны Отечества, кем хищный враг попран,

Вы русский трон спасли, — вам слава достоянье!

Вам лучший памятник — признательность граждан,

Вам монумент — Руси святой существованье!
Шевченко, напевне, не проймався цим великодержавним патріотизмом, але, може, на той момент згадав, як 20 вересня 1857 року, приїхавши в Нижній Новгород на пароплаві «Князь Пожарский», був здивований незугарним і дешевим пам’ятником-обеліском Мініну і Пожарському, спорудженим у Нижегородському кремлі 1826 року. В щоденнику тоді записав: «Приношение благородного потомства гражданину Минину и кн. Пожарскому. Копеечное, позорящее неблагодарное потомство приношение! Утешительно, что этот грошовый обелиск уже переломился». Втім, у Москві на той час уже сорок років стояв величний пам’ятник керівникам ополчення, яке 1612 року визволило Москву від польських загарбників. У Герцена Шевченко читав: «Царская власть негодна была даже на защиту государства, и в 1612 году Россия была спасена без царя». Іван Мартос у Шевченка побіжно згадується в одному з листів (квітень 1856 року), як учитель знайомого йому скульптора Івана Тимофєєва.

Ільїнка — вулиця, що йде від Красної площі1, відома з XVІ століття, а назву отримала від Ільїнського монастиря XV століття. В 1626 році монастир було закрито, а церква Іллі Пророка, що знаходилася на його території, стала приходською. Її обновили в 1854 році, тобто незадовго до приїзду Шевченка в Москву. В адміністративних документах того часу церква була записана так: «Пророка Ильи, что на Новгородском подворье на Ильинской улице». Це зліва по ходу Шевченка відразу за Вєтошним провулком. Вулиця Ільїнка славилася грандіозним Гостинним двором,

____________________

1 Нині Ільїнку включено в заповідну територію ансамблю Московського Кремля.

який, як ми вже знаємо, приснився Тарасові Григоровичу ще на засланні 7 липня 1857 року. Взагалі Ільїнка була суціль торговою, забудованою магазинами, лавками, коморами, конторами; тут торгували оптом і в роздріб, сировиною й усілякими товарами російськими й привізними, європейськими й азіатськими. Кажуть, що в катерининські часи біля лавок на Ільїнці в зимовий час бували наймодніші гуляння московської аристократії, і тодішні волоцюги призначали тут побачення. Місцеві купці навіть скаржилися цариці, що франти й «амурщики» постійно «галантонять»1 й заважають працювати.

В середині ХІХ століття модники «галантолили» на Кузнецькому мосту та на Петрівці. На Ільїнці дедалі більше вкорінювалися банки, і вулиця нагадувала, що Москва стає діловим і фінансовим центром Росії. Привертала увагу масштабна будівля Нової біржі. Шевченко тільки раз ужив у своїх творах слово «біржа» та й то, пояснюючи, як зайти в Академію наук, «у ту, що коло біржі». Площа навпроти біржі на Ільїнці заповнена візниками — пасажир тут небідний.

Тарас Григорович зацікавлено зупинився біля водозбірника, сьогодні він уже бачив великий резервуар з водою біля Тверських воріт. Звідси від’їжджали водовози і розходилися водоноси. «Тече вода і на гору багатому в хату». Москва налагоджує водопостачання… Ліворуч стояла церква Козьми і Даміана, а трохи далі навпроти Іпатьївського провулка впадала в вічі висока блідо-блакитна церква — Микола «Великий Хрест» кінця ХVІІ століття з величезним хрестом з часточками мощей. («Николай Чудотворец, именуется “Большим Крестом”, на Ильинской улице»). Витонченість форм і повітряність прикрас утворювали урочисто-піднесену атмосферу навколо храму на тлі буденних і нецікавих споруд. В дореволюційному путівнику «По Москве» зазначалося, що в художньому

_____________________

1 Залицяються. Від слова галантний — вишукано чемний, люб’язний.
оформленні Миколи «Великий Хрест» відчувався значний український вплив: «Блестящее убранство храма делает его одним из самых выдающихся художественных памятников Москвы, наглядно показывающим, в чём выразились и куда направились новые вкусы даже тех лиц, которые придерживались старины».

На Ільїнці здавна розташувалися кілька постоялих дворів — Воскресенський, Іосифівський, Новотроїцький, Посольський. Прибулі в Москву намагалися поселитися ближче до Кремля й Красної площі. До Ільїнки примикають з правого боку Хрустальний, Рибний, Нікольський та Іпатьївський провулки, що з’єднують її з Варваркою, а з лівого — Вєтошний, Богоявленський і Великий Черкаський провулки, що виходять на Нікольську вулицю.

На Ільїнці я бував безліч разів, бо наприкінці 80-х — початку 90-х років минулого століття працював тут. Але тоді не пов’язував її з Шевченком. І тільки в березні 2006 року, через 148 літ після поета, пройшов його дорогою по Ільїнці. Вулиця зберегла давній абрис, який насамперед задається Гостинним двором і Біржою, проте після Шевченка їх неодноразово перебудовували, а більшість споруд було взагалі зведено пізніше.

Перебуваючи на Ільїнці, я відкрив для себе, що Тарас Григорович не міг не бачити храм Богоявлення Господнього ліворуч по його ходу ближче до Нікольської вулиці, що зберігся донині. Власне, в часи Шевченка, на території Богоявленського чоловічого монастиря на Нікольській вулиці знаходилося кілька церков. В «Алфавитном указателе к плану Городской части» читаємо: «Богоявленский мужской монастырь. В нём церкви: Богоявления Господня; Георгия Победоносца; Казанской Божей Матери; Рождества Иоанна Предтечи. Спаса Нерукотворного образа на Никольской улице и в Богоявленском переулке».

Богоявленський собор перебудовувався в 1747 році. Після 1917 року було закрито, а з другої половини 1980-х років, уже на моїх очах, його реставрували. Пам’ятаю, як у 1991 році Російській православній церкві було повернуто нижній храм з престолом Казанської ікони Божої Матері, а в 1998 році — верхній, з головним престолом Богоявлення. Тепер при соборі знаходиться Московська регентсько-співоча семінарія.

Коли 21 квітня 2006 року, в Страсну п’ятницю, я зайшов у собор, йшла служба, і церковний хор співав так пронизливо-скорботно, що мені подумалося: «Шевченкові сподобалося б».

Печально й світло зоріла на людей Богоматір, і згадався Шевченко, який якось зазначив, що хотів би описати серце матері за життям Матері Спасителя.

Бо за сином

Святая мати всюди йшла,

Його слова, його діла —

Все чула, й бачила, і мліла,

І мовчки трепетно раділа,

На сина дивлячись…
Богоматір перша серед людей «зріла» самого Бога на землі, передбачила месію:

«Чи чуєш ти, моя Маріє?

Месія прийде!» — «Вже прийшов,

І ми вже бачили месію!»


…Наприкінці Ільїнки, на будинку № 21 нині встановлено дошку з таким текстом: «С давних времён была торговой и деловой улицей со зданиями гостинных дворов, подворий1, торговых домов, банков и страховых контор».

_________________________________



1 За нашими підрахунками, в Шевченкові часи в районі Ільїнки й Варварки розташовувалося понад 10 постоялих дворів.

Недалеко від цього місця через вузькі Ільїнські ворота повз поліцейську будку Шевченко вийшов за китайгородську стіну на площу Ільїнських воріт і, зупинивши на мить погляд на красивому будинку з ротондою, до якої примикали два симетричних корпуси, по ходу зліва, попрямував на Покровку, названу в XVІІ столітті за храмом Покрови, що стояв на її початку. Сюди він дістався пішки, щоб зайти до старого знайомого Олександра Олександровича Сапожникова. Де саме жив мільйонер Сапожников? В документі того часу читаємо: «Сапожников Александр Александр. Комм. Сов. Поч. Гражд., 1 г. куп., Мясн. ч. на Маросейке, соб. д.». Отже, власний будинок комерційного радника, почесного громадянина, купця 1-ї гільдії Олександра Сапожникова знаходився в М’ясницькій дільниці міста на Маросєйці (на розі Армянського провулку і вулиці Маросєйки).

Будинок цей не зберігся, але місце, де він знаходився, легко побачити,пройшовши до кінця нинішньої Маросєйки, де тепер у № 17 знаходиться Посольство Республіки Бєларусь. Головний будинок міської садиби ХVІІІ століття (є версія, що його автором був Василь Баженов) зберіг багате декоративне скульптурне вбрання середини ХІХ століття, яке бачив Шевченко, прямуючи до Сапожникова, бо його будинок знаходився навпроти, за Армянським провулком, де тепер починається Покровка.

У щоденниковому запису Шевченка, в якому зазначено, що відразу після Ільїнки він пішов Покровкою, немає помилки. Покровка, подібно до всіх радіальних вулиць Москви, починалася в давнину як дорога. В міру зростання Москви довжелезний шлях ділився на окремі відрізки-вулиці, які москвичі для зручності називали своїми, народними іменами. Скажімо, вже з ХVІІ століття початок вулиці Покровка — від Ільїнки до Покровських воріт — називався в народі Маросєйкою, проте офіційно цю назву було прийнято лише наприкінці першої половини ХІХ століття.

Шевченко про це, напевне, не знав, але відразу після Ільїнки він ішов уже Маросєйкою. Саме на ній у XVІІ — XVІІІ століттях знаходився Малоросійський постоялий двір, де зупинялася свита офіційних представників гетьманів України та інші малоросійські гості Москви. Скорочена назва постоялого двору — Маросєйка1 — дала ім’я вулиці (у 1954—1990 роках — вулиця Богдана Хмельницького). Недалеко від постоялого двору в кінці ХVІІІ століття було зведено церкву Трійці, що в Хохловці. Взагалі в цьому районі склалася в середині ХVІІ століття слобода вихідців із України — Хохловка, пам’ять про яку збереглася в сучасних назвах Хохловської площі та Хохловського провулка. Тут же в Колпачному провулку, що між Покровкою і Хохловським провулком зупинявся гетьман Іван Мазепа. У Михайла Пиляєва читаємо: «Мазепа два раза был в Москве. В первый раз 8-го февраля 1700 года он получил новоучреждённый орден св. Андрея Первозванного — он был вторым кавалером этого ордена, и во второй — в 1702 году для поздравления Петра с победой над шведами при Эрестфере».

Вдалося встановити, що в часи Шевченка «Новоукраїнський постоялий двір» знаходився недалеко від Кремля у Міській дільниці Москви, в будинку комерційного радника Олександра Логиновича Торлецького у Великому Черкаському провулку, що виходить на Ільїнку, тобто 20 березня поет пройшов недалеко від нього. В «Указателе Москвы» 50-х років ХІХ століття зазначалося, що в цьому постоялому дворі «зупиняються приїжджі з Малоросійської губернії».

___________________________

1 Цікаво, що в ХVІІ столітті Маросєйкою називався один іх провулків, що виходив на Поварську вулицю (можливо, нинішній Мерзляківський провулок). До речі, назва Маросєйка настільки старовинна, що на початку 60-х років ХІХ століття вона навіть виступала у Петра Вяземського символом старої Росії:

Русь в кичке, в красной душегрейке

Она как будто за сто лет

Живет себе на Маросейке,

А до Европы дела нет.
Крім того, гості з України, передусім із Харкова, зупинялися в Нововоронезькому, Новомосковському, Тифліському та Харківському подвір’ях.

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка