Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві» Москва



Сторінка15/30
Дата конвертації01.12.2016
Розмір6,87 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   30

Розділ 4. «Пустилися ми Москву споглядати»

«Зайшли до Олени Костянтинівни Станкевич»

О десятій годині ранку 19 березня Шевченко і Щепкін знову вийшли з дому разом. Було тепло, тихо й хмарно. Михайло Семенович рукою показав напрям їх екскурсії... Очевидці свідчили, що Щепкін супроводжував Тараса Григоровича в прогулянках по місту. Як згадував Олександр Афанасьєв, Михайло Семенович «невідступно супроводжував його по Москві». Тетяна Щепкіна-Куперник, яка збирала відомості про те, як артист опікував поета, писала: «Щепкин вызвался показать ему Москву. В то время «великим постом» спектаклей в театрах не было, и он был свободен. С утра они выходили из дома. Две характерные фигуры: маленький, круглый, светло улыбающийся Щепкин, которого почти все прохожие узнавали и приветствовали (даже извозчики, величавшие его по имени-отчеству), кто поклоном, кто улыбкой, и суровый, с густыми бровями Шевченко в смушковой шапке и смазных сапогах». Незважаючи на болото й грязюку під ногами, в той день вони, за словами Шевченка, «обходили пешком по крайней мере четверть Москвы»1. Побували в Кремлі, оглянули, правда здалеку, будівництво храма Христа Спасителя. В 1956 році художник Михайло Хмелько створив цікаву картину, що офіційно називалася «Т.Г. Шевченко і М.С. Щепкін оглядають Кремль у Москві», написану в дусі того часу. Неозброєним оком видно, що поет і художник аж ніби демонстративно повернулися спинами до Кремля з його величними, прекрасними соборами і стурбовано та замислено споглядають простір над вантажником, який піднімає по сходах чималий лантух. Іван Волошин писав у книзі «Т.Шевченко і М.Щепкін»: «Шевченко й Щепкін

__________________

1 У старомосковській мові був близький за смислом вираз: «окружить Москву», тобто багато ходити по місту, побувать у багатьох місцях.

на набережній Москви-ріки дивляться на тяжку, виснажливу роботу вантажників. Скільки співчуття до них читаємо ми у погляді поета й глибоких роздумів у злегка примружених очах старого актора! І сірий, тьмяний колорит картини ніби підкреслює сумний настрій обох спостерігачів». Якраз оцей соціально-класовий акцент особливо підкреслювався; кажучи словами Шевченка, «все б то це нічого», проте картину варто було б назвати інакше. Дрібні парадокси соціалістичного реалізму...



«Из Кремля прошли мы на Большую Дмитровку, зашли к Елене Константиновне Станкевич, моей старой знакомой; напилися чаю, отдохнули и пошли в книжный магазин Н.М. Щепкина. Из магазина возвратилися опять к Станкевич, где я встретил еще одну мою старую знакомую Олимпиаду Ивановну Миницкую».

Те, що гості у Станкевичів лише «напилися чаю», зовсім не говорить, що господиня була недосить гостинною. Навпаки! Олена Костянтинівна виявила традиційне московське шанування гостей чаєм. Про це можна сказати словами поета Петра Вяземського:


Час дружеских бесед у чайного стола!

Хозяйке молодой и честь, и похвала!

По-православному, не на манер немецкий,

Не ходкий, как вода или напиток детский,

Но Русью веющий, но сочный, но густой,

Душистый льётся чай янтарною струей.

Прекрасно!..


Ще в перші свої приїзди в Москву Шевченко зустрівся з небувалою московською пристрастю до чаю. Скажімо, відомі офіційні дані про те, що в 1846 році в майже двохстах московських трактирах було випито близько 200 тисяч фунтів чаю на суму більш як півмільйона рублів сріблом, а цукру вжито майже 40 тисяч пудів на суму понад 30 тис. рублів сріблом. Ніхто не в змозі був порахувати, скільки чаю випивалося в сімейному колі.

Здається, в жодному іншому місті світу не було такого культу чаювання. Воно завжди було чимось на зразок ритуалу, священнодії, без чого не міг обійтися жоден москвич1. Навіть у богомольців існувала традиція — попити чаю в трактирі біля застави перед виходом із Москви. Це називалося «Москву повыполоскать» перед святою дорогою. Тим паче, вдома дорогого гостя частували саме чаєм. Коли через день Шевченко зі Щепкіним заїхали до Миколи Щепкіна, то... «выпили по стакану чаю и потягли далее». Чай пили вранці, опівдні, обов’язково о четвертій годині та ввечері. Скоріше за все, Шевченко і Щепкін зайшли близько півдня, коли у Станкевичів уже кипів самовар. Не випадково письменник і журналіст середини ХІХ століття М.В. Поляков писав навіть, що «чай у москвичей заменяет часы; так что, если говорят вам: это случилось поутру после, или вечером прежде, до или после чая, то уж, конечно, вы понимаете, в какое время это случилось. Словом, часы в Москве — совершенно лишняя роскошь, чай — вещь необходимая...»

Чай заварювали дуже міцний, настоювали і пили гарячий, «щоб обпікав губи»2, за один раз випивали чимало. Справжні любителі чаю не допускали розведення його вершками чи будь-чим іншим, не дозволяли собі закурити сигару за чаюванням. Усе, що відвертало від чаю, гурмани засуджували, а цукор завжди вживали вприкуску, розуміючи, що він призначений для підсолоджування, а не для розсироплювання чаю. Від

_______________________________



1 Відомий лінгвіст Володимир Єлістратов відносить цей ритуал до системоутворюю-чих елементів російської державності: «…Если несколько полемически заострить мысль, я утверждаю примерно следующее: знание нескольких десятков колен соловьиного пения, запах свежего навоза под полозьями саней, ежедневное чаепитие в течение ста лет в 17.00, умение предсказывать погоду по звону деревянного чурбачка, искусство резать расстегай и т.д. и т.п. — вот суть составляющие, сделавшие Россию грандиозной, великой страной, а Москву — Евразийским Римом» (виділено мною. — В.М.)..

2 Цей факт привертає увагу і сучасних дослідників. Володимир Єлістратов особливо наголошує: «Чай в Москве пили горячим, очень горячим (тёплый чай считался как бы “потерянным”, “упущенным” для настоящей “мистерии чаепития”)... Самовар — в известном смысле, символ Москвы и России — удивительный сплав всех первостихий, прежде всего, воды и огня...»

погано завареного чаю, «через який Москву видно», бувалі москвичі делікатно відмовлялися, так само, як і від напою, налитого в чайник, — вважалося, що справжній чай можна пити лише з самовара. (До речі, в ті часи чайник називався «посудиною», а його нинішнім іменем величали любителя чаю). «Хіба це чай? — говорили в Москві з усмішкою про напій з чайника. — Так, тяганина одна. Ні на бесіду не настроює, ні на сердечність. Інша річ, самовар! За ним розсядешся, перехрестишся, гудзичок розстебнеш... А за посудиною твоєю що ? За нею навіть соромно сидіти солідній людині. Ні сімейності в ній, нічого...» У того ж Вяземського:

Самовар родной, семейный наш очаг,

Семейный наш алтарь, ковчег домашних благ...


Саме так, по-сімейному, за самоваром і приймали Шевченка з Щепкіним у Олени Станкевич.

Шевченко сам вказав на те, що Станкевичі жили тоді на Великій Дмитрівці. Отже, 19 березня Шевченко й Щепкін прийшли пішки з Воротниковського провулку до Кремля, затим — на Велику Дмитрівку, де попили чаю, після цього звідси через Кузнецький міст добралися на Велику Луб’янку, в книгарню, а потім знову повернулися до Станкевичів. Оскільки це було, мабуть, близько четвертої години, то за обідом вони напевне знову пили чай. Аякже: «Чай не пить, так на свете не жить» — говорили москвичі. Або: «Выпей чайку — забудешь тоску»; «За чаем не скучаем — по три чашки выпиваем».

Чи мав Шевченко з цього нові життєво-побутові враження? Певно, що так. Він часто пив чаї в трактирах і в гостях, але смак сімейного московського чаювання за самоваром по-справжному відчув у Щепкіна і Станкевичів. Заглянемо з цього приводу до поетового щоденника, де 2 липня 1857 року є несподівані й цікаві нотатки про чай:

«Две случайно сделанные мною вещи так удачно, как редко удаются произведения глубоко обдуманные. Первая вещь — это сей журнал, который в эти томительные дни ожиданий сделался для меня необходимым, как страждущему врач. Вторая вещь — это медный чайник, который делается необходимым для моего журнала, как журнал для меня. Без чайника, или без чая, как-то лениво, бывало, принимался за сие рукоделие. Теперь же, едва успею налить в стакан чай, как перо само проситься в руку» (виділено мною. — В.М.).

Торкається Тарас Григорович й теми самовара: «Самовар — тот шипением своим возбуждает к деятельности, это понятно. Правда, я не имел случая испытать на себе это благодетельное влияние самовара. Но имел случай существенно убедиться в этом волшебном влиянии на других». І далі поет напівжартівливо розповідав, як у чернігівському трактирі його знайомий Олександр Афанасьєв-Чужбинський замовляв саме самовар, а не стакан чаю з буфету, як це робив він сам: «Но когда я рассмотрел приятеля поближе, то оказалось, что он, собственно, не самовар велел подавать, а велел подавать вдохновение, или пружину, приводящую в движение эту таинственную силу. Я прежде удивлялся, откуда, из какого источника вытекают у него такие громадные стихотворения, а оказалось, что ларчик просто отворялся» (виділено мною. — В.М.).

З Оленою Костянтинівною Станкевич (дівоче прізвище — Бодиско; 1824—1904) — дружиною російського письменника Олександра Станкевича, племінницею декабристів М. і Б. Бодисків та двоюрідною сестрою відомого історика-медієвіста, глави московських західників Тимофія Грановського поет познайомився ще в 1844 році в Україні, коли їй було двадцять років. 21 липня того року Олена Бодиско написала Шевченкові сумбурного листа, в якому захоплювалася поемою «Тризна». В ньому йшлося про «прекрасний талант малоросійської поезії» і «дивовижні творіння» Шевченка.

Судячи з усього, самого Станкевича не було вдома, але Олена Костянтинівна виявила себе справді гостинною господинею, про це переконливо свідчить те, що в той же день Шевченко і Щепкін прийшли до неї вдруге і обідали у Станкевичів. Борис Чичерін — друг сім’ї Станкевичів — писав про неї: «Жена Станкевича, Елена Константиновна, совершенно к нему приходилась. Она вся жила в нём, разделяя, как умная и вполне образованная женщина, все его возвышенные интересы, а вместе избавляя его от всяких домашних хлопот, окружая его самою нежною заботливостью, стараясь устроить его жизнь возможно удобно, спокойно и приятно. Пылкая, страстная, энергическая, часто нетерпимая относительно тех, кто приходился ей не по душе, она расточала на близких ей людей все сокровища любвеобильного сердца».

Молодий Федір Корш, син Євгена Корша, називав Олену Станкевич «всеобщей тётушкой». Цікаво свідчить про неї у своєму щоденнику друг сім’ї Станкевичів історик Іван Забєлін, про якого ми ще будемо говорити. Олена Костянтинівна морально підтримувала вченого: «Ведь мы вас считаем, как родного. У неё выступили слезы на глазах. Это было сказано с искренним чувством...» Олена Станкевич брала уроки історії у Забєліна. За його словами, жінка обурювалася «высокомерием знати и всею гадостью, в которой выразилось истое русское крепостничество».

Олімпіада Міницька, яку зустрів у Станкевичів Шевченко, була близька їм і належала до родини, пов’язаної з літературно-громадськими колами Москви. Іван Міницький був членом гуртка Тимофія Грановського і багаторічним кореспондентом Тургенєва. Вірогідно, що Шевченко познайомився з Міницькою в 40-х роках ХІХ століття, можливо, навіть у родині Станкевичів, адже Щепкін вже тоді міг привести поета до них.

Про залишок дня 19 березня Шевченко написав коротко: «Пообедали у Станкевич и в 6 часов вечера благополучно пешком же возвратилися восвояси, дивяся бывшему». Немає сумніву, що Тарас Григорович залишився задоволеним цим днем, у який він через 13 років знову побачив Кремль, а ще, напевне, радів теплому й гостинному прийому в домі Станкевичів. Інакше не написав би так: «возвратилися дивяся бывшему».

В цей день Шевченко написав ще згаданий нами лист Михайлу Лазаревському, який закінчив такими словами: «Сідай на чугунку1 та до мене, та вкупі і вернемося в Пітер. Єй-богу, добре б було б». Лазаревський відповідав: «Третьего дня я думал было махнуть в Москву и уже было собрался, да обстоятельства изменились, и теперь мои дела в таком положении, что из Петербурга я не могу выехать...»
«Я самотньо місив московську грязюку»
20 березня запис у щоденнику починається так: «Мой неразлучный

спутник и чичероне2 Михайло Семенович сегодня ставил себе банки3, и я один от 10 до 4 часов месил московскую грязь. Поутру велел я ___________________

1 Це слово зустрічається у Шевченка лише один раз у даному контексті.

2 Провідник, екскурсовод (італ.). Це слово зустрічаємо в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», яку Шевченко закінчив за місяць до того.

3 Це слово не зареєстровано в «Словнику мови Шевченка».

кучеру вымазать себе сапоги1 добрым дёгтем2. Вооружился и по Тверской отправился в Кремль».

Така підготовка не була марною, навпаки вона свідчила, що Тарас Григорович здобув урок із вчорашньої прогулянки зі Щепкіним по московській грязюці. Того дня зранку в Москві було близько 3° тепла за шкалою Реомюра, а вдень потепліло до + 5,3°3. Стояла тиха й похмура погода, а сніг танув, утворюючи під ногами брудну кашу...

До речі, весняне потепління щороку з особливою силою давалося взнаки в арбатському ареалі. Петро Кропоткін згадував: «Снег таял, и вниз по Пречистенке, вдоль тротуаров, бежали шумные потоки вод. Около бульвара (Пречистенського. — В.М.) потоки сливались с другой, более шумной речкой, несшей вниз по Сивцеву Вражку пустые бутылки, студенческие тетради и всякий мусор. Эти потоки образовывали у бульваров (Гоголівського і Пречистенського. — В.М.) большое озеро»...

____________________



1 Зазначу, що в той час у Москві чоботи були найпоширенішим взуттям, особливо у чоловіків. У щоденнику москвознавця Івана Забєліна прочитав, що коли в 1855 році його запросила до себе на ділову розмову велика княгиня Олена Павлівна, небагатий помічник архіваріуса відразу кинувся в магазин: «Купил сапоги и перчатки».

Як свідчить запис у щоденнику 8 вересня 1857 року, казенні чоботи, на які Шевченко сподівався, підвели поета: «Я рассчитывал, что казенные смотровые сапоги послужат мне по крайней мере до Москвы, а они и до Симбирска не дотянули, изменили, проклятые, то бишь казённые». Виручив Шевченка його знайомий, астраханський чиновник Іван Явленський, який подарував чоботи: «Сапоги его пришлись мне по ноге, и я теперь щеголяю почти в новых сапогах, вдобавок на высоких каблуках, что мне не совсем нравится, но дареному коню в зубы не смотрят».

В щоденнику також є запис про те, що 15 вересня 1857 року по дорозі в Нижній Новгород Шевченковий знайомий Михайло Комаровський подарував йому «бархатные тёплые сапоги».

2 Слово вживається Шевченком українською мовою лише двічі. Тут маємо третє вживання — російською мовою.

3 Ці та наступні дані зафіксовані в документі «Температура и погода в городе» і є точними. До речі, починаючи з 19 березня й до від’їзду Шевченка, температура в Москві лише один раз — ввечері на Благовіщення опустилася нижче 0°, майже всі дні було тихо й хмарно.

Отже, вранці 20 березня Тарас Григорович наказав кучеру змазати добрим дьогтем чоботи. Не залишимо без уваги цікаву подробицю. Це означало, що Михайло Щепкін найняв на якийсь час, можливо, навіть у зв’язку з приїздом Шевченка, кучера з дрожками, який заразом виконував і дрібні доручення.

Коли о 10-й годині ранку гість Щепкіна вийшов із Воротниковського провулка на Садово-Тріумфальну вулицю й повернув ліворуч до Тверської1, термометр Реомюра показував + 3,2°. Було хмарно, відчутно дув південно-західний вітер. Ближня до помешкання Щепкіна частина Садового кільця була названа так, дякуючи близькості Тріумфальної площі. В часи Шевченка вельможі на Садово-Тріумфальній не селилися, навіть через чверть століття після нього тут мешкали в основному купці, міщани, чиновники й дрібні дворяни.

Він не міг не зупинитися біля грандіозних Тріумфальних воріт, зведених у післяпожежній Москві на честь перемоги над Наполеоном; будівництво було закінчено в 1834 році. Місце для них біля Тверської застави вибрано не випадково — Тверська вулиця й далі Петербурзьке шосе (тепер — Ленінградський проспект) були початком шляху з колишньої столиці Москви до столиці нової — Санкт-Петербурга. Навряд чи Шевченко захопився урочистою піднесеністю величного ряду скульптурного декору, зокрема 48 гербами російських губерній, які відбивали нашестя Наполеона, та героїчністю образу Тріумфальної арки з колісницею Слави на самому верху — шестіркою коней з крилатою

___________________

1 Нічого не видумую, сам Шевченко записав у щоденнику: «…По Тверской отправился в Кремль». На жаль, впродовж десятиліть на ці топонімічні й географічні знаки, залишені Шевченком, як правило, не звертали уваги. Більшість авторів опускали їх при переказі тексту Шевченкового щоденника. Так само в «Літопису життя і творчості Т.Г. Шевченка» (1961 рік) повністю зникла дорогоцінна поетова інформація на кшталт: «Вышел я на Ильинку и потом на Покровку»; «Страстным бульваром вышел на Дмитровку»; «Прошли мы на Большую Дмитровку»; «Поехали к Красным воротам…». На разі саме ця інформація дозволяє відтворити московські маршрути Кобзаря, уявити його в обстановці реальної московської вулиці.

богинею і лавровим вінком. Але, тонкий знавець архітектури, мабуть, оцінив, що вона разом з площею, забудованою з обох боків спорудами однакової форми фасадів (за проектом головного архітектора по відбудові Москви після пожежі 1812 року Осипа Бове) утворила красивий міський ансамбль.

Знову зупинився на Страсній (нині Пушкінській площі), щоб уважніше розглянути нещодавно реконструйований (1849—1855 роки) Страсний монастир і його нову дзвіницю1. Цю зупинку Тараса Григоровича можна уявити собі в режимі реального історичного часу: в книзі вміщено репродукцію з літографії, зробленої в середині ХІХ століття за малюнком І.Шарлеманя. На просторій площі бачимо підводу з тюками сіна й багату карету, водовоза, прольотку і звичайну селянську підводу з якимись мішками та зовсім пусту. Привертають увагу нові стовпи для ліхтарів, у цей час вони були гасовими і підтверджують датування міської сценки другою половиною 50-х років ХІХ століття. Понад два десятки москвичів, деякі з них у дозвільному стані, один навіть грається з собакою...

Страсний монастир входив тоді до Сретенської дільниці міста. В адміністративному документі тих часів читаємо: «Страстный, девичий, у Тверских ворот. В нём церкви: Алексея, Человека Божия; Архистратига Михаила; Страстной Божией Матери». Раніше в монастирі була церква Антонія і Феодосія Печерських. Антоній Печерський, монах, пострижений на Афоні в 983 році, поселився в печері Києво-Печерської лаври, викопаній Іларіоном, майбутнім митрополитом. Феодосій Печерський прийшов у Київ в 23 роки, вчився в Курську, став ігуменом, писав молитви, повчання, послання. Обидва причислені до лику святих.

_________________

1 Тут і далі звертаю увагу на монастирі, собори, церкви, які зустрічалися на Шевченкових стежках у Москві, бо він сам якось писав, що, гуляючи по місту, розглядав «то церкви, то собори».
Навпроти Страсного монастиря на розі Тверської вулиці на місці колишнього Києво-Печерського подвір’я (ХІV—ХV століття) стояла церква Дмитрія Солунського, до якої в пушкінські часи полюбляли приїжджати на службу найбагатші і найзнатніші москвичі. З’їзд знатних богомольців іноді бував таким великим, що карети стояли вздовж Тверської та Тверського бульвару. Ця церква славилася своїм хором, а в архітектурному плані цікава тим, що її шпилі поставлено на шатрах і дзвіниця мала незвичну чотиригранну форму шатра середини ХVІІ століття. Знесена в 1933 році, на її місці тепер стоїть житловий будинок № 17 з відомим магазином «Армения» і Квартирою-музеєм скульптора Коненкова.

Шевченко йшов по Тверській — одній з найстаровинніших у Москві, назва вулиці походила від назви дороги на Твер. «Тверь в Москву дверь», — стверджувало народне прислів’я. Споконвіку Тверська була парадною, ця почесна роль остаточно затвердилася за вулицею в ХVІІ столітті, коли всі іноземні посольства проїжджали на Красну площу, в Кремль лише по ній. З петровських часів по Тверській відбувалися урочисті в’їзди в Москву імператорів і імператриць. Наприкінці XVІІІ — початку ХІХ століть Тверська від Охотного ряду до Садового кільця сформувалася як аристократично-громадська вулиця з дорогою і пишною забудовою, багатьма церквами і магазинами... В цей час її по праву можна було називати вулицею архітектора Матвія Казакова; за його проектами на ній було зведено громадські будинки, садибні комплекси, розкішні особняки-палаци. Незмінно привертав увагу гостей міста будинок Хераскова недалеко від Тріумфальних воріт, відомий як Англійський клуб; іноді ввечері сюди приїжджав Щепкін, він чи не єдиний «неблагородного походження» був допущений в члени цього елітарного дворянського клубу, число членів якого було обмежено півтисячею аристократичних прізвищ. Олександра Щепкіна (дружина Миколи Щепкіна) згадувала: «Свободные вечера М.С. любил проводить за картами дома или в английском клубе, которого он был членом в последние годы жизни. Выигрывать случалось ему реже, нежели проигрывать, но никогда не проигрывал он больших сумм. В клуб он ехал охотно и потому, что любил побеседовать с лицами, которых там встречал». В Англійському клубі була кімната, що називалася «говорильнею», з 1856 року стала кімнатою — кав’ярнею. Тут велися різні «розумні» розмови, в тому числі про політику. Її часто відвідував Петро Чаадаєв.

Зліва по ходу Шевченка приваблював триповерховий будинок Козицької (тепер — гастроном «Єлісеєвський»), а також будинок Мусіна-Пушкіна та споруда Московського університетського пансіону, наріжна частина якого у вигляді ротонди фіксувала вигин вулиці. Шевченко вже проходив повз нього, коли відвідував Осипа Бодянського в Газетному провулку. Навпроти пансіону за огорожею парадного двору підіймався будинок Голіцина, збудований в 1760-ті роки. Вражав красою триповерховий будинок, який збудував у петровські часи князь М.П. Гагарін (між проїздом Художнього театру і Тверською площею) в італійському стилі, з балконами і колонами.

Шевченко притишив ходу біля величного будинку московського генерал-губернатора. Він стояв осібно й вивищувався над сусідніми будівлями, повернутий фасадом до величної площі, спроектованої тим же Казаковим. Кажуть, що площу задумувано як плац для щоденного розводу варти. Проте невдовзі її було забудовано багатими спорудами з лавками й готелями, і вона перетворилася в міську площу з відповідною назвою — Тверська. Тепер у рідотній каші з розталого брудного снігу й сміття тут стояли пять-шість візників, а від тих, які хвацько проносилися по вулиці зусібіч розліталася грязюка. На Тверській площі привертав увагу будинок купця Варгіна з аптекою і банком.

Довго залишалися на Тверській і старі дерев’яні будиночки. Та й ширина вулиці в межах Садового кільця не перевищувала 20 метрів, тобто вона була вужчою за сучасний Арбат. Згадаймо пушкінські рядки з «Евгения Онегина»:

... Уже столпы заставы

Белеют; вот уж по Тверской

Возок несётся чрез ухабы,

Мелькают мимо будки, бабы,

Мальчишки, лавки, фонари,

Дворцы, сады, монастыри,

Бухарцы, сани, огороды,

Купцы, лачужки, мужики,

Бульвары, башни, казаки,

Аптеки, магазины моды,

Балконы, львы на воротах

И стаи галок на крестах1.
Відомий поет, князь Петро Вяземський в свою чергу залишив саркастичну строфу про післяпожежну Тверську:

...Здесь чудо-барские палаты

С гербом, где венчан знатный род.

Вблизи на курьих ножках хаты

И с огурцами огород.
Контрасти вулиці впали у вічі Віссаріону Бєлінському, який писав у статті «Петербург и Москва»: «Въезжая в первый раз в Москву, наш петербуржец въедет в новый для него мир... Ему покажут Тверскую улицу, и он с изумлением увидит себя посреди кривой и узкой, по горе тянущейся улице, с небольшой площадкой с одной стороны улицы, на которой самый огромный и самый красивый дом считался бы в Петербурге весьма скромным со стороны огромности и изящества домом, со странным чувством увидел бы он..., что между двумя довольно большими каменными домами скромно и уютно поместился ветхий деревянный

_____________________________



1 Гортаючи довідник «По Москве» 1917 року, я звернув увагу на те, що, цитуючи Пушкіна, автори «викинули» рядки з п’ятого по десятий.

домишко...»

Таким «петербуржцем» у Москві був у середині 40-х років і сам Шевченко. Втім, Тверська дедалі більше набувала вигляду європейської вулиці, ставала центром світського й культурного життя. В розділі «Путешествие Онегина» Пушкін, описуючи приїзд свого героя в Москву, найперше відправляє його на Тверську вулицю: «В Москве очнулся на Тверской».

Тарас Григорович ішов багатолюдною і гомінкою вулицею з кінця її, тобто вниз від Садового кільця, в очах рябіло від численних вивісок магазинів одягу, взуття, ювелірних виробів, а також — табачних лавок і розмаїтих ремісників, включаючи «мозольного майстра». Можливо, поет відзначив для себе, що рекламні вивіски на Тверській ошатніші й грамотніші, ніж на інших московських вулицях. Принаймні, у москвознавця М.Давидова зустрічаємо стосовно того часу, коли Шевченко прогулювався по Тверській: «Тверская, в особенности же Кузнецкий мост достигли значительного прогресса в отношении внешности расположенных на них магазинов, но большинство торговых заведений и лавок на других улицах сохранило прежние допотопные вывески с неграмотными, нередко смешными надписями и картинками, наивно изображавшими сущность торгового предприятия…»

Коли в 40-х роках Шевченко бував у Москві, він мав справу в основному з лавками, хоча й тоді з’являлися перші магазини на Тверській і Кузнецькому мосту. В свідомості москвича магазин протиставлявся лавці як великий «європейський» заклад — дрібному, простонародному. Вже згаданий М.Давидов писав: «…Магазины, в особенности на Тверской и Кузнецком мосту, приняли более элегантный вид, витрины их стали пышнее и заманчивее, архаичные вывески, если не исчезли, то поуменьшились на больших улицах».

Перед Шевченком яскраво рясніли дорогі вітрини розкішних крамниць. Вікна кондитерських магазинів були заповнені красивими, вишуканими картонками, художньо оформленими бонбоньєрками, а у вітринах «колоніальних товарів» приваблювали композиції з бляшаних банок чаю, какао і скляних банок кави з металевими кришками та прянощів. У центрі підіймалися конічні цукрові «голови» різного розміру, загорнуті в синій папір так, що стирчав лише білосніжний кінчик. Навкруги лежали пачки пиляного цукру-рафінаду в такому ж синьому папері. Вражали яскравим оформленням цукерки «від Ейнема», що користувалися тоді величезною популярністю. У винних магазинах впадали у вічі різні за розміром, кольором і формою пляшки всіляких настоянок, наливок, горілок, коньяків, лікерів, вин, шампанського. Пляшки розміщувалися за особливими правилами: ті, що з міцними напоями, виставлялися стоячими, а винні — лежали. В центрі вітрини можна було побачити величезний бутель з етикеткою нового сорту горілки або наливки, а навколо неї — пляшки звичайних розмірів з тією ж етикеткою. Ставили також винні бочечки, повернуті до вулиці денцем, на якому був напис із рекламою фірми...

Шевченко на все це не звертав особливої уваги, бо, кажучи його словами, як «чоловік іностранний», розглядував собі то церкви, то собори. На Тверській вулиці стояли два монастирі: Моїсеєвський і Воскресенський та чотири церкви — вже згадана церква Дмитра Солунського, Іллі Пророка, Спаса Преображенія, Василя Кесарійського. Цей грандіозний храм будувався з 1816 по 1830 рік, а трапезну й дзвіницю було прибудовано в 1845 році. Шевченко, мабуть, подивувався готелям з іноземними назвами — «Дрезден», «Париж» і «Рим» на Тверській, «Германия» в Козмодем’янському провулку, що примикає до Тверської, а ще рекламуються готелі на Петрівці — «Лейпциг» і «Франция», «Лондон» в Охотному ряду. Он-де біля «Дрездена» шкетний швейцар стоїть прямо на вулиці, біля входу. Чи ж там чаю можна допроситися в номер?.. Вже внизу розглянув будинок, вхід до якого в центрі фасаду було красиво виділено аркою першого поверху, по боках стояли рустовані колони1. Далі на розі Тверської та Охотного ряду Шевченкову увагу привернули кондитерська Педотті (пряники від Педотті були в московській моді якраз у 50-х роках) і булочна Весселя. Кажуть, що вони були кращими в Москві. Проте зупинятися не став, а перед очима вже відкрилася панорама на Кремль і Манеж.

Праворуч — масштабна, з величною колонадою будівля Московського університету, де працював Бодянський, а раніше — Михайло Максимович. Між Моховою і Александровським садом красиво височіла церква Великомученика Георгія, що здавна була університетською. Александрівський сад створювався з 1819 по 1823 рік під керівництвом Осипа Бове на тому місці, де раніше протікала річка Неглинка, загнана перед тим у підземну трубу. Кажуть, що сад виник не від хорошого життя, з часом річка обміліла, зацвіла й стала заболочуватися. Одна із жительниць Москви згадувала: «Около Кремля, где теперь Александровский сад, я застала большие рвы, в которых стояла зелёная вонючая вода, а туда сваливали всякую нечистоту…» З цим не стали миритися, і Бове розбив сад, який відразу полюбили москвичі. Літератор і декабрист Сергій Глінка писав: «Стены и башни придают новые прелести сей картине. Перед лицом сих древних памятников появляется новый памятник вкуса и образованности… Тут как будто бы действием волшебства, тенистое и болотистое место превратилось в очаровательный предел, пленяющий взоры и оживляющий ум приятным развлечением».

________________________

1 Побудований в 1835 році, був доходним домом і торговим пасажем, його фасад змінювався в 1886—1889 і 1910—1913 роках. В 1936—1938 роки після перебудови тут знаходився Театр В.Мейєрхольда, а з 1946 року — Театр ім. М.Єрмолової.
Ліворуч перед Шевченком відкрилася інша вражаюча картина — понад столітній Охотний ряд з безліччю лавок, прилавків, торгових рядів, складів, лабазів, комор, льохів, харчевень, трактирів, з людським мурашнирашником. Шевченків сучасник москвознавець Павло Вістенгоф писав: «Туда стекаются хозяйки, дворецкие, повара и кухарки. Кто бежит и несёт ногу копченой ветчины, кто тащится, едва передвигаясь под тяжестью нагруженных кульков, из которых торчит и нос испуганного петуха, и печальное рыло поросёнка…» А над усім цим вивищувалася церква Параскеви Пятниці — покровительки торгівлі та торговців, і м’ясники набожно хрестилися на неї. В московському народі говорили: «Охотный ряд, кишки говорят, язык песни поёт, брюхо радуется» або: «Без ряда Охотного не съешь куска плотного».

Тарас Григорович мало не повернув у бік Охотного ряду, проте схаменувся й поспішив до Кремля, де вчора зі Щепкіним не встиг подивитися на все, що хотів.


1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка