Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві» Москва



Сторінка14/30
Дата конвертації01.12.2016
Розмір6,87 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   30

«Старий приятель не впізнав мене»



«Расставшись с милою, очаровательною землячкой, заехали мы в школу живописи, к моему старому приятелю А.Н. Мокрицкому. Старый приятель не узнал меня. Немудрено, мы с ним с 1842 года не видались».

«Школа живопису» — так Шевченко назвав Училище малярства і скульптури Московського художнього товариства, що з 1844 року було розташоване на М’ясницькій, в будинку Юшкова (тепер — № 21)1. Вда-

____________________________

1 Чотириповерховий будинок-палац навпроти колишньої садиби князя Олександра Меншикова побудував за часів Катерини ІІ генерал-поручик Іван Юшков. В будинку багато світла, безліч кімнат, вестибюлей, сходів і колонад. Його напівротонду добре видно від М’ясницьких воріт. Академік Ігор Грабар приписав «будинок Юшкова» архітектору Василю Баженову, правда, за непрямими доказами.

лося встановити, що Мокрицький жив у будинку училища, де викладачі мали квартири. З 1865 року навчальний заклад отримав права вищого й називався Училищем малярства, скульптури й архітектури. Будинок Юшкова зберігся, і в ньому тепер знаходиться Російська академія малярства, скульптури й архітектури.

Російський і український маляр, педагог Аполлон Миколайович Мокрицький (1810—1870) навчався в Академії мистецтв, був учнем Карла Брюллова. З Шевченком познайомився ще до його викупу з кріпацтва, разом з Іваном Сошенком клопотався перед Брюлловим і Олексієм Венеціановим, щоб звільнити Шевченка від кріпосної залежності і влаштувати вчитися в Академію мистецтв. У своєму щоденнику докладно розповів про це. Зокрема записав 18 березня 1837 року: «... Розповідав Брюллову про Шевченка, намагався спонукати його на добре діло, і, здається, це буде єдиний засіб — через Брюллова звільнити його від тяжких ненависних кайданів рабства. Леко сказати! Людина з талантом страждає в неволі з примхи грубого пана!» 25 квітня 1838 року Мокрицький був присутній при тому, як Василь Жуковський у петербурзькій майстерні Брюллова вручив Шевченкові відпускну.

В щоденнику Мокрицького знаходимо кілька цікавих штрихів про ставлення до молодого Шевченка Брюллова та Жуковського. А ще Мокрицький згадує, як у квітні 1838 року разом із Шевченком відвідав Ермітаж: «Дуже корисною була наша розмова в цьому святилищі, і на цей раз більш ніж коли побачив я достоїнства творінь першокласних майстрів».

У 1842 році Мокрицький за власний рахунок виїхав в Італію для вдосконалення художньої майстерності. Шевченко, до речі, ще раніше, на початку 1841 року сподівався, що за успіхи в малярстві його пошлють до Італії. Напівжартома писав 19 лютого до Григорія Квітки-Основ’яненка: «Через два годи як прочитаєте в якім-небудь журналі, що якийсь-то Шевченко намалював картину дуже до ладу! А за таке малювання академія його (мене б то) посилає в Італію, в самий Рим». Але через два роки він майже переконався в марності такого сподівання на Академію, правда, не втратив саму надію, про що свідчить лист із Яготина, написаний Шевченком у грудні 1843 року до конференц-секретаря Петербурзької Академії мистецтв Василя Григоровича: «Я щось не дуже ударяю на Академію, а в чужоземщині хочеться бути. Я тепер заробляю гроші.., а заробивши, думаю чкурнуть, як Аполлон Ніколаєвич». Пантелеймон Куліш також мав думку Шевченка «за границю спровадити», щоб він там «ширше по світу поглянув». Все це не збулося. Шевченко, як і Пушкін, не виїжджав за межі Російської імперії, не бував у європейських столицях. Як пов’язано це з тим, що саме «невиїздні» поети найбільш уособили споконвічну духовну сутність своїх народів, стали духовними символами нації? Питання, що чекає на грунтовну відповідь.

Теплі згадки про Мокрицького є у повісті «Художник» і в листуванні Шевченка. Московський українознавець Михайло Забочень нагадав, що Мокрицький є автором призабутого нині портрета українського письменника Євгена Гребінки. За час, коли друзі не бачилися, Мокрицький до 1848 року, вже за підтримки Петербурзької Академії мистецтв, знаходився за кордоном, а після повернення став академіком, працював професором Училища малярства й скульптури. Шістнадцять років він не бачив Шевченка і не впізнав змученого засланням та хворобою поета, проте зустріч, судячи з усього, була теплою, бо через день Тарас Григорович ще раз зайшов до давнього знайомого1.

______________________________

1 25 квітня 1858 року, коли Аполлон Мокрицький повертався з Петербурга до Москви, Шевченко приходив попрощатися з ним. Брат академіка Мокрицького, Іван Мокрицький, будучи в 1858 році правителем канцелярії петербурзького обер-поліцмейстера, прийняв Шевченка «полуофициально, полуфамильярно» після його повернення з заслання. 1859 року допоміг оформити дозвіл для виїзду поета в Україну через Москву. Шевченко був знайомий з сім’єю Івана Мокрицького і бував у нього вдома.

«Заїхали в книгарню М.Щепкіна»
Читаємо далі в щоденнику: «Потом заехали в книжный магазин Н.Щепкина, где мне Якушкин подарил портрет знаменитого Николая Новикова». Микола Михайлович Щепкін (1820—1886) відомий російський видавець і громадський діяч, другий син артиста. Користувався пошаною серед московської інтелігенції як чесна і порядна людина. Книгарня Миколи Щепкіна була одним із центрів поширення нелегальних закордонних видань Герцена і Огарьова в Росії. Політична поліція, яка стежила за Миколою Щепкіним, доповідала: «Во время ярмарки в Нижнем Новгороде и в продолжение зимы, один из сыновей Щепкина уезжал из Москвы и, как говорят, развозил несколько тысяч экземпляров запрещённых сочинений...» Незадовго до знайомства з Шевченком — влітку 1857 року — Микола Щепкін разом з дружиною відвідав Олександра Герцена в Лондоні, мабуть, йшлося між ними й про відкриття книгарні в Москві. Книгарня Миколи Щепкіна і Кузьми Солдатьонкова була відкрита у вересні 1857 року і розташовувалася в М’ясницькій дільниці на Великій Луб’янці в будинку Михайла Сисаліна (не зберігся); тепер на тому місці знаходиться будинок № 11 з меморіальною дошкою, яка розповідає, що тут з квітня 1918 року по грудень 1920 року працював голова Всеросійської надзвичайної комісії Фелікс Дзержинський.

В книгарні Миколи Щепкіна продавалися, передусім, книги видавництва, заснованого ним у Москві в 1856 році разом з купцем-меценатом, колекціонером Кузьмою Солдатьонковим, який стоїть у часі першим у когорті таких будівничих російської культури як брати Сабашникови, Мамонтов і Морозов, Щукіни і Третьякови. Микола Щепкін згадував: «Солдатенков родился и вырос в очень грубой и невежественной среде Рогожской окраины Москвы, не получил никакого образования, еле обучен был русской грамоте и всю юность свою провёл «в мальчиках» за прилавком своего богатого отца, получая от него медные гроши на дневное прокормление в холодных торговых рядах». Але Солдатьонков зайнявся самоосвітою, він захоплювався творами Гоголя, примкнув до гуртка Тимофія Грановського. В його бібліотеці, переданій за заповітом Рум’янцевському музею, нараховувалося близько 20 тисяч книг. На кошти Солдатьонкова була побудована лікарня його імені для бідних «без различия званий, сословий и религий» (тепер — Міська клінічна лікарня ім. С.П. Боткіна).

Шевченко познайомився з Солдатьонковим якраз у книгарні Миколи Щепкіна. Тоді в колекції купця-мецената, який почав збирати галерею російського малярства ще до Петра Третьякова (з 1852 року), була картина Карла Брюллова «Вірсавія», з якої у 1860 році Шевченко виконав однойменний офорт. При цьому він користувався фотографією з картини, подарованою Солдатьонковим. Поет у свою чергу подарував колекціонеру «Кобзар» і через художника Василя Раєва передав йому офорт «Притча про виноградаря» з дарчим написом: «Кузьме Терентьевичу Солдатёнкову. Т.Шевченко. 1858. Ноябрь 10». В колекції Солдатьонкова наряду з творами П.О. Федотова, В.Г. Перова, І.І. Левітана, Ф.О. Васильєва були акварелі Шевченка «Перерване побачення», «Сон бабусі і внучки», «Марія» й «Циганка-ворожка».

У видавництві «К.Солдатьонков і М.Щепкін» вибір книг для друкування здійснювався зі згоди всіх членів компанії, і всі вони несли юридичну та моральну відповідальність за кожне видання: Солдатьонков і Щепкін, як видавці, Кетчер — редактор. На час приїзду Шевченка в Москву в світ вийшло кілька книг.

Спочатку були видані вірші Олександра Кольцова (1809—1842), якого шанував Шевченко. У листі до свого знайомого Андрія Лизогуба від 1 лютого 1848 року з Орської фортеці читаємо: «...Чи не найдете в Одесі сочинений Лермонтова1 и Кольцова, пришліть поезії святої ради». В січні 1850 року Шевченко прохав уже Олексія Бутакова прислати йому твори Кольцова. Як відомо, Кольцов бував в Україні, збирав тут пісні та прислів’я, написав кілька віршів українською мовою. В бібліотеці Шевченка були твори Кольцова, видані в 1846 і 1857 роках.

Цікаво, що вже на другий день від початку свого щоденника, 13 червня 1857 року, поет занотовує: «...Я, как сказал поэт наш,


Пишу не для мгновенной славы,

Для развлеченья, для забавы,

Для милых искренних друзей,

Для памяти минувших дней».


Цей чотирирядковий вірш Кольцова, вперше опублікований 1846 року, Шевченко цитує з пам’яті (!), з відміною тільки в пунктуації першого рядка (кома замість двох крапок). З мотивом кольцовської поезії певною мірою перегукується вірш Шевченка «Не для людей, тієї слави...» (1848):

Не для людей, тієї слави

Мережані та кучеряві

Оці вірші віршую я.

Для себе, братія моя!
Та не забудемо пояснення Івана Дзюби про те, що Шевченкові рядки не слід абсолютизувати: «тут є певний виклик і “людям”, і долі, — але,

______________________



1 Про Михайла Лермонтова поет писав:

Жива


Душа поетова святая,

Жива в святих своїх речах,

І ми, читає оживаєм

І чуєм Бога в небесах.

В липні 1857 року Шевченко неодноразово згадував російського поета в своєму щоденнику: «Наш великий Лермонтов». Або ще: «Ночь, лунная, тихая волшебная ночь. Как прекрасно верно гармонировала эта очаровательная пустынная картина с очаровательными стихами Лермонтова, которые я невольно прочитал несколько раз как лучшую молитву Создателю этой невыразимой гармонии…»

Очевидець згадував, що в день смерті Шевченка томик Лермонтова лежав у нього на столі, хоча в опису книг, які залишилися, його немає. До речі, Максим Рильський якось написав: «Можливо, в усіх слов’янських літературах не було більших співців гніву, обурення, співців зневаги, як Лермонтов і Шевченко».

звичайно ж, він і далі, навіть пишучи “для себе”, матиме на увазі й ту громаду, яку назвав “братія моя”; зрештою, в глибині душі він знає, що говорить не тільки із самим собою, а з вічністю».

Свого часу Сергій Єфремов зазначав, що «Шевченка російська критика знезнавки часто любила порівнювати з Кольцовим». Втім, ще Добролюбов, оцінюючи Шевченка, писав: «Он — поэт совершенно народный, такой, какого мы не можем указать у себя. Даже Кольцов не идёт с ним в сравнение…»

Наступними книгами видавництва «К.Солдатьонков і М.Щепкін» були «Сочинения Т.Н. Грановского» та перший збірник віршів Миколи Огарьова, який у 1856 році поїхав до свого друга Герцена в Лондон. У передмові до лондонського видання книги «Русская потаённая литература ХІХ столетия» Огарьов писав: «Україна прокинулася у Шевченкові, і... Шевченко народний у Малоросії, з захопленням прийнятий як свій у російській літературі і став для нас рідним». У видавництві також вийшов у світ збірник громадянської лірики Миколи Некрасова, що відкривався віршем «Поэт и гражданин». У 1858 році були надруковані «Стихотворения А.Полежаева», опального поета, відданого Миколою І в солдати за сатиричну поему «Сашка» (1825), що містила випади проти самодержавних університетських порядків. Твори Полежаєва, Кольцова, Грановського знаходилися серед книжок, які належали Шевченкові й описані після його смерті Данилом Каменецьким. Нарешті, видавництво «К.Солдатьонков і М.Щепкін» випустило в світ друге видання брошури Івана Бабста «О некоторых условиях, способствующих умножению народного капитала», про яку ми згадаємо далі.

«Спасибі за щирую любов твою...»
В книгарні Шевченко зустрівся з Євгеном Івановичем Якушкіним (1826—1905) — російським етнографом, правником, молодшим сином декабриста Івана Якушкіна. Разом з Миколою Щепкіним Якушкін видавав твори відомих російських письменників. Публікував також етнографічні матеріали по Ярославській губернії, де мав маєток; пізніше брав участь у здійсненні селянської реформи в губернії. Якушкін двічі (у 1853 і 1856 роках) їздив до Сибіру, де зустрічався з батьком і його товаришами, допомагав декабристам, радив їм писати мемуари. За проханням Якушкіна написали спогади його батько, а також Є.Оболенський, В.Штейнгель, М.Басаргін. Про все це добре знали в сім’ї Щепкіних. У серпні 1855 року по дорозі в Сибір Якушкін заїхав у Нижній Новгород, у якому тоді гастролював Щепкін: «Михаил Семёнович своим многочисленным знакомым, которых он не знал даже иногда, как зовут, рассказывал, что я еду в Сибирь и что он меня провожает». 16 квітня 1857 року дружина Щепкіна Олена Дмитрівна писала в Рим сину Миколі та його дружині: «...Якушкину старику в Москве не велено жить, даже в Московской губернии... сын Евгений Иванович вот ездит к нему часто». Пізніше Якушкін видав мемуари свого батька.

Шевченко знав про Якушкіна ще з 1856 року, коли отримав його адресу в Москві для надсилання літературних творів у журнал «Русский вестник». Євген Якушкін подарував Шевченкові портрет російського просвітителя ХVІІІ — початку ХІХ століття в’язня Шліссельбурзької фортеці Миколи Новикова, який у свій час видавав сатиричні журнали «Трутень», «Живописец» та ін.

З книгарні Шевченко і Щепкін повернулися додому: «Потом приехали домой и сели обедать». Михайло Семенович був гостинним господарем, за столом збиралося чимало людей, точилися цікаві розмови на теми мистецтва, спалахували дискусії, лунав сміх... Гулянок Щепкін не любив, іноді дозволяв собі келих шампанського, скажімо, з нагоди зустрічі з Шевченком, але п’янства не терпів. Якось на початку 1858 року він отримав інформацію про те, що Тарас Григорович у Нижньому Новгороді ніби-то гульнув із друзями1. В листі Щепкіна до поета від 6 лютого читаємо: «Не вытерплю! Скажу! Ти, кажуть, друже, кутнув трохи? Никакая пощечина меня бы так не оскорбила. Бог тебе судья! Не щадишь ты и себя, и друзей твоих. Погано, дуже погано. Не набрасывай этого на свою натуру и характер. Я этого не допускаю: человек этим и отличается от животных, у него есть воля... Не взыщи за мои грубые слова. Дружба строга, а ты сам произвёл меня в друзья, и потому пеняй на себя».

Справді, так жорстко й, водночас, із любов’ю міг осмикнути Шевченка лише близький друг. І Тарас Григорович оправдувався: «Яка оце тобі сорока-брехуха на хвості принесла, що я тут нічого не роблю, тілько бенкетую. Брехня. Єй же богу, брехня!..2 А тобі велике, превелике спасибі за щирую любов твою, мій голубе сизий єдиний».

З цією подякою Шевченко відправив Щепкіну в листі від 9—10 лютого вже згаданий нами триптих «Доля», «Муза» і «Слава», певно праг-

______________________



1 Скажімо, 5 жовтня 1857 року Шевченко записав у щоденнику: «…У меня и сегодня ещё колеблется де[с]ница от позавчерашнего глумления пьянственного…» 9 лютого 1858 року зізнався в «беспутно проведенной ночи». Більше того, Михайло Чалий зазначав у праці «Жизнь и произведения Тараса Шевченко» (1882 рік) стосовно нижньогородського періоду: «Упивавшийся до сих пор Тарас Григорьевич только по временам, после отказа невесты (Катерини Піунової — В.М.) запил надолго».

2 Близький друг Шевченка Федір Лазаревський свідчив: «Меня приводят в негодование рассказы о безобразиях Шевченко в нетрезвом виде. Я был знаком с ним в лучшие годы его жизни, когда он отличался здоровьем и силой, но я ни разу не видал его в пьяном виде до безобразия. Выпивал он, правда, иногда довольно, но каждая лишняя чарка делала его только более развязным и воодушевлённым, сообщала более задушевности и невообразимой симпатичности. Душа его всегда знала меру. Четверостишие, написанное им где-то углём на стене питейного заведения, вполне характеризует подобное состояние:

Вип’єш першу — стрепенешся,

Вип’єш другу — схаменешся,

Вип’єш третю — в очах сяє,

Думка думку поганяє».

нучи доказати артистові свою творчу активність. Вірш «Слава» закінчувався рядками: «І любо з похмілля заснути». Та в щоденнику 9 лютого цей же вірш уже записаний з іншою кінцівкою: «І любо з дороги заснути». Мабуть, Шевченко вибрав цей варіант не без впливу листа, отриманого від Щепкіна.

В сім’ї Щепкіна за скромним, але хлібосольним столом у пошані були чай і кава. Онука Щепкіна, актриса Малого театру з 1877 по 1903 роки Олександра Щепкіна-Черневська згадувала: «Вот я вижу нашу террасу, одним боком выходящую на улицу. Пьют послеобеденный кофе, но тут же стоят и бокалы с шампанским — характерные, старинные бокальчики с узким дном; из них у меня сохранились два — бокалы, к чьему хрусталю прикасались уста Гоголя, Белинского, Герцена, Шевченко и многих-многих других незабвенных людей...»
_______________________

Пантелеймон Куліш так само наводив ці рядки, які, за його словами, «в одном из кабаков он углем написал на стене». Куліш свідчив також про Шевченка: «…Вернувшись на Украину в 1847 году, я нашёл его почти непьющим».

Інший варіант розвитку подій після випивки Шевченко сам описав у щоденнику 28 липня 1857 року в Новопетровському укріпленні. Напередодні ввечері він повертався з гостей, співаючи українських пісень, аж зустрів свого знайомого Андрія Обеременка: «Андрий, убедившись, что я совершенно пьяный, взял меня осторожно под руку, привёл к вербе, разостлал свою шинель, нарвал и положил под голову бурьяну, положил меня, перекрестил и ушёл… Я от души молча поблагодарил его и, недолго поворочавшись, уснул».

Ще кілька штрихів до цієї теми із спогадів про Шевченка. Михайло Чалий посилався на українську письменницю Стефанію Крапивіну (Лободу), яка написала спогади про перебування Шевченка на квартирі її сестри влітку 1859 року на Приорці в Києві: «...Пані Крапивіна свідчить, що сестра її жодного разу не бачила свого квартиранта п’яним. Напідпитку він тільки ставав веселішим і говіркішим». Микола Костомаров також свідчив, що п’яним Шевченка ніколи не бачив. Катерина Юнге згадувала: «В продолжение двух лет, как я видалась с Шевченком, за редкими исключениями, каждый день — я ни разу не видела его пьяным, не слышала от него ни одного неприличного слова… Мы знали, конечно, о его слабости к крепким напиткам и старались удерживать его от этого, но единственно из опасений вреда его здоровью…»

Тарас Григорович, як пише наш сучасник Іван Дзюба, принциповим ворогом чарки не був, але не був і її бранцем, як це намагалися і намагаються подати пасквілянти. Поет усім їм відповів сам: «Я свою п’ю, а не кров людскую».

Важко назвати тодішніх письменників, артистів, критиків, учених, які не чаювали у Щепкіна. В гостях у нього побував увесь квіт Московського університету, а служителі Мельпомени тут завжди були своїми. За гостинним столом у Щепкіна, як згадував один із відвідувачів, «находило приют искусство, а простые и добрые обычаи семьи отрадно влияли на посещавшую молодёжь».

Приємно, що в Будинку-музеї М.С. Щепкіна до цього часу зберігають традицію «Щепкінських чаювань». Мені довелося особисто переконатися в цьому, коли вони були включені до програми «Щепкінських читань» у січні 2006 року.
«Ввечері був у О.М. Бодянського»
Пообідавши, поет зробив у перший день після домашнього запертя ще один дуже важливий для нього візит — до Бодянського, який не забував його в засланні. Шевченко з приємним щемом згадав, як до нього приїжджав Андріан Головачов, вони разом говорили про Бодянського добрі й щирі слова. 15 листопада 1852 року поет писав історику: «О тебе вспомнил я, и Головачёв, как ученик и почитатель твой, говорил о тебе с восторгом». Цього ж дня Шевченко написав листа і Головачову, в якому читаємо:

«Вы, вероятно, и сами не подозреваете, что во время вашего посещения Новопетровского укрепления вы сотворили меня счастливым, по крайней мере, на несколько дней, а несколько дней счастья в нашей жизни — это много значит!

…Вы обещали посетить наше укрепление на будущее лето, как я рад буду вам! С какою радостию послушаю опять ваши милые рассказы о том,

что совершается среди людей. До свидания. Вспоминайте иногда курносого лысого старичка в белом кителе. До будущего лета прощайте!»

Справді, влітку 1853 року Головачов знову збирався в Шевченкові краї, і Бодянський через нього передав поетові деякі публікації, про що в своєму щоденнику 11 червня 1853 року записав: «Вечером Андриан Ф. Головачёв, уезжавший на Урал в первых числах мая поспешно и потому не могший по обещанию, побывать у меня ещё раз, прислал своего младшего брата, которому и вручены были некоторые книги, назначенные для подарка Ш.Т.Г.1 Это несколько оттисков из «Чтений» в Обществе истории и древностей российских, да сочинения М.Н.2 Авось он проведёт за ними приятно время в своём уединении и вспомнит старину, сам стареясь с каждым днём более и более не столько от лет, сколько от обстановки своей» (виділено мною. — В.М.).

Бодянський глибоко співчував засланцеві і таки знав, чим його порадувати в атмосфері поетової неволі.

Пізніше Шевченко писав Бодянському, що одержав від Головачова дорогоцінну передачу і просив його: «Чи не побачишся коли-небудь з Головачовим, поцілуй його за мене...»

На знак вдячності до Бодянського поет передав йому в листопаді 1854 року через учасника експедиції Костянтина Бера на Мангишлак природознавця Миколу Семенова свій автопортрет в цивільному одязі (не знайдений):

«Посилаю тобі, друже мій єдиний, с г.Семеновим поличчя оцього нікчемного гетьманця. Дивлячися на його, згадуй і мене інколи. Я боявся нарисовать себе москалем, щоб ти часом не перелякався, глянувши на поличчя моє в московській шинелі або, Боже крий, ще і в мундирі! А гетьманець, думаю, не перелякає тебе, а може, ще й порадує твою запорозьку душу. Прийми ж його та привітай цього нікчемного гетьманця,

____________________



1 Шевченко Тарасу Григоровичу.

2 Друкуючи в 1887 році цей сюжет із щоденника Бодянського Олександр Кочубинський висловив припущення, що мова йшла про українського історика і етнографа Миколу Маркевича.

друже мій єдиний! Послав би тобі що-небудь... краще, так у мене тепер, єй-богу, нема нічого, а про мою погану долю розпитай у г.Семенова...»

На звороті цього листа Шевченко написав: «Осипу Максимовичу Бодянскому в Москве».

Дізнавшись про перебування Шевченка в Нижньому Новгороді, в грудні 1857 року Бодянський передав поетові свою книгу. Записав у себе скрупульозно: «”О времени происхождения славянских письмен”, — Т.Г. Шевченку, в Нижнем (через Варенцова)». Шевченко в свою чергу відзначив у щоденнику: «Из Москвы Варенцов1 привёз мне поклон от Щепкина, а от Бодянского поклон и дорогой подарок, его книгу «О времени происхождения славянских письмен» с образчиками древнего славянского шрифта. Сердечно благодарен Осипу Максимовичу за его бесценный подарок. Эта книга удивительно как пополнила современную нашу историческую литературу».

Висока й щедра оцінка праці Бодянського, який, до речі, з 1854 року був членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук. Тим більше, що йшлося про публікацію окремим виданням його докторської дисертації, подібної фундаментальної праці у вченого більше не було. Нагадаю, що ця праця Бодянського знаходилася серед книг, які залишилися після смерті поета в його власній бібліотеці.

Шевченко пам’ятав добро і прагнув зустрітися з Бодянським. Максимович, який відвідав поета, 12 березня писав Бодянському: «Тарас — у М.С. Щепкина уже другий день; вчера был я у него; он за нездоровьем не может ещё нигде быть дня два-три, а между тем жаждет Вас увидеть. Отведайте его поскорее, возлюбленный земляче!». На жаль, Бодянський у той час також хворів. А Шевченко, може, згадав, як писав йому з Орен-

____________________

1 Варенцов Віктор Гаврилович (1825—1867) — російський педагог і фольклорист, приятель М.І. Костомарова. В листопаді-грудні 1857 року їздив до Петербурга і Москви, де виконав деякі доручення Шевченка.
бурга вісім років назад: «...Давно, давно ми не бачились, та не знаю, чи й побачимося швидко, а може вже й ніколи — крий Мати Господня!..» Та ще послав на початку 1850 року другові вірш «Як маю я журитися»:

Як маю я журитися,

Докучати людям.

Піду собі світ-за-очі —

Що буде, те й буде.

Найду долю, одружуся,

Не найду — втоплюся,

А не продам себе людям,

В найми не наймуся.
Отже, в перший день після домашнього запертя Шевченко відвідує саме Бодянського: «Вечером был у О.М. Бодянского. Наговорились досыта1 о славянах вообще и о земляках в особенности, и тем заключил свой первый выход из квартиры».

Мені довелося докласти чимало зусиль, щоб уперше спробувати хоча б частково розшифрувати цей запис й наповнити його реальним змістом. Навіть у насиченій цікавими фактами статті А.Полотай «Шевченко і Бодянський» («Радянське літературознавство», 1965, № 8), написаній за матеріалами архіву Бодянського у Відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченко АН України, про це йшлося загальними словами: «Під час зустрічі Бодянський і Шевченко продовжили розмову про слов’ян, перервану довгими роками заслання поета. Говорили вони про земляків, про роботу Бодянського, про збирання та видання народних пісень». Лише згадка про видання пісенної збірки носила конкретний характер, але й вона вимагає докладного розкриття.

Отже, про що говорили «досита» Шевченко і Бодянський? Якраз у березні — 11 числа — газета «Литературный отдел Московских ведомостей 1858 года» в черговий раз повідомляла:

_____________________



1 Це слово не ввійшло до «Словника мови Шевченка».
«В книжной лавке Императорского Московского университета на Страстном бульваре, в доме Университетской типографии продаётся: «О времени происхождения славянских письмен, сочинение О.Бодянского, с атласом, состоящим из 19 снимков. М., 1855; цена 2 руб. с пересылкой 2 руб. 75 коп.»

Неможливо уявити, щоб у розмові «про слов’ян взагалі» вони не торкнулися цієї книги, вже знайомої Шевченкові. В ній історик зібрав всі відомі на той час джерела, дослідив праці попередників і прийшов до висновку, що «слов’янська азбука, відома під назвою кирилиці, була винайдена в Царграді, Кирилом в 862 році». Ця точка зору не була новою, але Бодянський підтвердив її серйозною аргументацією. Пізніше дослідники високо оцінювали цю працю. Скажімо, Олександр Котляревський підкреслював, що «дослідження про час виникнення слов’янської писемності — настільна книга у всіх, хто займається слов’янською писемністю».

Вся інша, крім дисертації, робота Бодянського була пов’язана з його діяльністю в Імператорському товаристві історії і старожитностей російських, куди його було прийнято ще в 1837 році, а в 1845—1848 роках, як ми вже знаємо, Бодянський був секретарем Товариства і редактором «Чтений». Сталося так, що якраз 18 березня 1858 року, тобто в день візиту Шевченка до Бодянського, «Московские ведомости»1 та «Литературный отдел Московских ведомостей 1858 года» опублікували дві сенсаційні в контексті нашої теми публікації. На той час, коли Тарас Григорович увечері цього дня прийшов до Осипа Максимовича, ці газети вже лежали на столі у господаря. Напевне, Бодянський показав Шевченкові свіжі пові-

__________________



1 «Московские ведомости, газета политическая и литературная, издаваемая при Императорском Московском университете» виходила тричі на тиждень у вівторок, четвер і суботу.

домлення в московській пресі та й докладніше розповів українському Кобзарю про що в них ішлося. Він ніяк не міг замовчати важливу для них обох інформацію, більше того, він обов’язково нею похвалився.

Отже, у вівторок 18 березня 1858 року «Московские ведомости» з чималим запізненням опублікували повідомлення про те, що 28 грудня 1857 року відбулося важливе засідання «Императорского общества истории и древностей российских» під головуванням графа Сергія Строганова і за участю дійсних членів М.Максимовича, С.Соловйова, І.Забєліна, О.Афанасьєва та ін. і секретаря О.Бодянського. З цього часу Бодянський вдруге обирається редактором і секретарем «Чтений в Императорском обществе истории и древностей российских», на цій посаді він працював наступні 20 років, тобто до смерті вченого. На засіданні в грудні 1857 року Бодянський, як писала газета, «предоставил программу “Чтений в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете”, как повременного издания в 1858 году». Видання мало виходити чотири рази на рік (в кінці лютого, травня, серпня та листопада) по одній книзі не менше 30 друкованих аркушів, «а коли потрібно, то й більше».

Намічений план успішно виконувався, і саме 18 березня «Литературный отдел Московских ведомостей 1858 года» повідомляв: «Вышла книга первая Чтений в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. Генварь — март». Чи варто сумніватися в тому, що Бодянський показав її Шевченкові, більше того, навіть звернув увагу на деякі публікації. Показати й розповісти було що!



«Сердечно вдячний Осипу Максимовичу»
В першій книзі «Чтений» за 1858 рік були опубліковані «Источники Малороссийской истории, собранные Д.Н. Бантыш-Каменским1 и изданные Действительным Членом О.Бодянским. Часть І. 1649—1687 года»2.

Ця документальна публікація досі виділяється серед виданих Бодянським джерел з історії України другої половини ХVІІІ століття своєю науковою вагомістю. «Источники Малороссийской истории» Дмитра Бантиша-Каменського висвітлювали події в Україні з 1649 по 1722 роки і відразу привернули до себе увагу наукової громадськості. Відповідаючи пізніше на критику з приводу деяких неточностей в публікації, Бодянський пояснював, що не мав можливості звірити зібрані Бантишем-Каменським документи з архівними оригіналами, а видав їх у тому вигляді, як їх зібрав учений, показавши, таким чином, його вклад у науку.

Здавалося, що згаданої публікації в «Чтениях» було досить, щоб зацікавити Шевченка. Але це далеко не все, що показав Бодянський поетові! В розділі «Смесь» було вміщено два вельми цікавих документи, назви яких наведемо, як їх пробіг очима в газеті Шевченко. Перший:

«Повседневная записка случающихся при дворе Ясновельможного, Его Милости, Пана Іоанна Скоропадского, войск Запорожских обоих сторон Днепра Гетмана, оказий и церемоний, також и в Канцелярии

_______________________

1 Бантиш-Каменський Дмитро Миколайович (1788–1850) — український і російський історик, археограф, автор праць з історії України. Його батько — Микола Бантиш-Каменський — вихідець із києво-могилянських «скудеїв», став першим російським істориком-джерелознавцем, який вже у XVIII столітті працював з документами на науковому рівні. У 1832—1833 роках Бантиш-Каменський жив на Старому Арбаті, на розі Сивцева Вражка і Плотникова провулка.

2 Друга частина «Источников Малороссийской истории» була опублікована в першій книзі «Чтений» за 1859 рік.
Войсковой отправуемых дел, наченшийся 1722 году и оконченный в том же году, по представлении и погребении помянутого же Гетмана в месяце июле, Генерального Хоружого Николая Даниловича Ханенка. С историческими сведениями о сочинителе Действительного Члена О.Бодянского».

В самих «Чтениях» документ називався «Діаріуш или журнал, то есть повседневная записка»1. Це важливе мемуарне джерело стосувалося останніх місяців життя Івана Ілліча Скоропадського (1646—1722), який у 1708—1722 роках був гетьманом Лівобережної України. До Скоропадського у Шевченка було негативне ставлення, яке сформувалося, скоріше за все, під впливом «Истории Малороссии» М.А. Маркевича, де діяльність гетьмана оцінено як «смесь недоразумений и недальновидностей». Найперше в поезії «П.С.» (1848 рік), присвяченій чернігівському поміщику Петру Скоропадському, Шевченко назвав останнього «потомком гетьмана дурного». Затим у повісті «Капитанша» він з іронією розповів, як «простакуватий» гетьман подарував Олександру Меншикову місто Почеп з волостю. В повісті «Прогулка с удовольствием не без морали» Шевченко згадав гетьмана як людину, що більше полюбляла кулінарію аніж державні справи, назвавши Скоропадського «великим знатоком и автором борщей».

Справді, за правління Скоропадського Москва значно обмежила державні права Гетьманщини. Між іншим, у 1720 році за розпорядженням Петра І було заборонено друкувати книжки українською мовою. Незадовго до смерті Скоропадського (липень 1722 року) в гетьманській столиці Глухові було створено Малоросійську колегію — центральний орган ро-

___________________________



1 В передмові до четвертого тому «Повного зібрання творів Тараса Шевченка» (1927 рік) Сергій Єфремов писав: «Форма щоденних записок здавна була відома на Україні і під назвою д і я р і у ш і в здобула собі геть таки широкого розповсюдження серед письменних людей у старовину, так з ХVІ—ХVІІ віку починаючи».
сійської колоніальної адміністрації в Лівобережній Україні1. Їй підпорядковувалися адміністративні й судові органи, що фактично позбавляло гетьмана реальної влади. За припущенням Бодянського, Скоропадський помер, «очевидно, от горести по случаю учреждения Коллегии…» Адже, гетьман намагався протестувати проти колоніальної політики Москви та обстоювати залишки гетьманської автономії, проте фактично не міг впливати на становище в Україні.

В опублікованому Бодянським документі діяльність Скоропадського простежено з січня по липень 1722 року генеральним канцеляристом Миколою Ханенком, який вийшов із відомого старшинського роду і був високоосвіченою для свого часу людиною. Бодянський писав про нього: «Генеральный хоружий, Николай Данилович Ханенко, принадлежит к замечательнийшим мужам Малороссии первой половины прошедшего (ХVІІІ — В.М.) столетия, как по месту им занимаемому, которое считается, в нисходящем порядке 6-м после гетьманского, так равно и по образованию и участию, какое принимал он в происходившем в то время на его родине. Сверх того он принадлежал и к роду, памятному многим по многому».

В 1722 році Ханенко разом із гетьманом Скоропадським їздив у Москву, щоб привітати Петра І з прийняттям ним титула імператора. В Москві Ханенко і склав свої записки, в яких основну увагу приділив політичному становищу України та взаємовідносинам Скоропадського і Петра І. Проте в «Діаріуші» міститься цікавий матеріал про життя та побут української старшини і російських дворян, про джерела зростання феодального землеволодіння в Україні, про налоги, які платили козаки і

___________________



1 Герой повісті Шевченка «Капитанша» розповідав: «…Я пошёл шляться по городу, отыскивая то место, где стояла знаменитая Малороссийская коллегия и где стоял дворец гетмана Скоропадского…»

селяни, в ньому згадуються скарги козаків на захоплення їх земель і угідь старшиною і т.ін.

Записки Миколи Ханенка поступили в «Чтения»ще на початку 1848 року від його нащадка, чернігівського поміщика М.Ханенка, але надрукувати їх Бодянський зміг лише через десять років. Він писав про «Діаріуш» Ханенка: «Невольно переносишься в то время, читая эти простые заметки о ежедневных посещениях (В Москві — В.М.) казацким гетьманом тогдашних сильных земли, и взаимно ими его, который при всей слабости своей всякого рода, имел ещё большое значение для них. Чем далее вчитываешься в этот простодушный рассказ, тем более не хочется оторваться от него».

Публікації «Діаруша» передувала вступна стаття Бодянського «Историческое сведение о генеральном хоружем Николае Даниловиче Ханенке», датована 8 березня 1858 року, тобто за десять днів до зустрічі з Шевченком. Очевидно, Бодянський був задоволений і гордий тим, що може порадувати поета, який завжди цікавився у нього новинами в історичній літературі. Тим більше, що й сама його наукова передмова до публікації була цікавою і грунтовною, певно Бодянський міг озвучити якісь думки в ній висловлені. Скажімо, про документальну цінність «Діаріуша» Ханенка: «Важность сообщаемого в нём, надеюсь, каждый, занимающийся судьбами своего народа, оценит вполне» (виділено мною. — В.М.). Хто ж, як не Шевченко, міг оцінити вповні зусилля Бодянського! Вчений знав, як боліла поету доля України, що підступно вирішувалася в Москві, він писав про «Діаріуш» Миколи Ханенка: «В нём слышим мы рассказ непосредственного очевидца, многому, в то время совершавшемуся в Белокаменной, и притом очевидца, вовсе не думавшего о гласности, но записавшего для себя “памяти ради” и удовлетворения

собственной любознательности»1.

Весь дух історичної передмови Бодянського до «Діаріуша» Миколи Ханенка й акцентована вченим кінцівка її мали привернути увагу Шевченка: «Прошедшие судьбы Малой России преимущественно должны останавливать внимание и заботливость на себе Малороссиян, сынов её. Не позаботятся они о том, кто же станет заботиться? Всякое уважение и значение наше исходят прежде всего от нас самих, и от нашего самопознания и самоуважения» (виділено мною. — В.М.).

Ось яку тему ніяк не могли обминути Тарас Шевченко і Осип Бодянський у своїй вечірній розмові «про слов’ян взагалі і про земляків зокрема».

Наступна публікація, про яку повідомляла газета 18 березня, називалася так:

«Милость Божия, Украину от неудоб носимых обид Лядских чрез Богдана Зиновия Хмельницкого, преславного войск Запорожских Гетмана, свободившая, и дарованные ему над Ляхами победами возвеличившая, на незабвенную толиких его щедрот память репрезантованная в школах Киевских 1728 года. Сообщено Действительным Членом М.А. Максимовичем».

Йшлося про драму з історії України часів Богдана Хмельницького, що, на думку Михайла Максимовича, належала перу видатного українського і громадського діяча, вченого, письменника Феофана Прокоповича (1681—1736), який став одним із найближчих радників Петра І. В невеличкій передмові до публікації Бодянський писав, що вирішив «доставить возможным нашим любителям отечественной старины решить вопрос, точно ли драма эта принадлежит перу знаменитого иерар-

___________________

1 Сергій Єфремов, який відзначав «Діаріуш» Ханенка, писав: «Надзвичайно цінні як матеріал біографічний, діяріуші визначних людей разом з тим одбивають тріпотіння часу, обличчя сучасності і що цікавіший нам автор, то з більшим зацікавленням стежитимемо за його враженнями, переживаннями, характеристиками подій та людей, з якими зводила його доля».

ха, или же она произведение другого, пока загадочного для нас писателя первой четверти прошедшего столетия».

Безперечно, що під час зустрічі з Бодянським Тарас Григорович не міг навіть побіжно познайомитися з названими публікаціями. Досить сказати, що загалом вони складали понад 430 сторінок убористого шрифту. Та поет однозначно зацікавився новими документами! Про це свідчить лист Олександра Лазаревського до Бодянського 9 травня 1858 року з Петербурга, в якому йдеться про Шевченка: «Последний, между прочим, просил меня (он живёт пока у нас) напомнить Вам о Вашем обещании прислать ему отдельные оттиски статей об Украине, напечатанные в 1-й книге «Чтений» за этот год»1 (виділено мною. — В.М.).

Я навмисне залишив цей безперечний доказ насамкінець, адже, сподіваюся, читач і так переконався разом зі мною, що 18 березня Бодянський не міг не показати Шевченкові згадані публікації на українську тематику в першому номері «Чтений» за 1858 рік.

Так само очевидно, що під час розмови з Бодянським Шевченко дізнався від нього про роботу братів Осипа і Федора Бодянських над збіркою українських народних пісень, бо розповідав про неї у Петербурзі: Олександр Лазаревський у згаданому листі писав: «Особенно порадовались, что наконец знаменитый Ваш сборник увидит свет; весточку эту привёз сюда п[ан] Шевченко» (виділено мною. — В.М.).

Друзі та знайомі Бодянських уже давно знали про підготовку ними пісенного збірника, до публікації якого Осип Максимович все ніяк не міг приступити, хоч і мав під началом журнал — «Чтения». Зокрема, в 1846 році він писав: «Щодо моїх теперішніх занять, то їх стільки, що аж голова

__________________

1 А.Полотай. Шевченко і Бодянський // Радянське літературознавство. 1965. № 8. С. 44.

ходуном: з одного боку, кафедра, де всякий крок треба самому... прокладати, а з другого — товариство зі своїм журналом, який всією своєю вагою лежить майже на мені одному».

В щоденнику Бодянського за грудень 1849 року є запис про зустріч з Гоголем 21 грудня, в ході якої «разговор перешёл к сборнику малороссийских песен, который я по весне показывал ему и который намеревался помещать в “Чтениях…”» 1 листопада 1852 року Бодянський занотував в щоденнику: «В проезд свой в Петербург из Малороссии П.А. Кулиш отдал мне все свои списки малороссийских песен на отдельных листиках из печатных сборников. Тут же и все те, которые находятся в сборнике Ходаковского, принадлежащем М.А. Максимовичу, и которые я сам лет 20 назад сделал для себя точно также и из одного с ним источника». В червні 1853 року Куліш знову заїхав до Бодянського: «хвалился очень удачной поездкой, где собрал довольно неизвестных доселе «Дум» у одного бандуриста-шута Черниговской губернии, Сосницкого уезда, и подарил их мне…» З того часу багато води спливло до зустрічі з Шевченком, але збірник ще не вийшов. Сам Бодянський вважав: «Знайте, що народні твори ніколи не гублять своєї ваги. Я не розкаююсь, що досі не видав ще ні пісень, ні прислів’їв: коли подумаю, в якому вигляді з’явилось би те й інше десять років тому, і в якому тепер — слава ті Христе! Звичайно, життя людське яко квіт польний, але живий живе й гадає».

За спогадами сучасників, у збірці нараховувалося близько 8 тисяч пісень. Між іншим, три пісні з неї були надіслані Михайлом Драгомановим для журналу «Житє і слово» і збереглися в архіві Івана Франка. Одна пісня була переписана Драгомановим, а дві — Лесею Українкою.

За життя Бодянського збірка так і не побачила світ. А видана була у Києві аж у 1978 році до 170-річчя з дня народження і 100-річчя з часу смерті Бодянського та в переддень VІІІ Міжнародного з’їзду славістів. Мені довелося взяти участь в організації та роботі цього з’їзду, і я пам’ятаю, з якою увагою поставилися зарубіжні українці до книги, що вийшла в світ якраз перед славістичним форумом чималим тиражем — 8 тис. примірників1.

Збірці передувала грунтовна передмова Олександра Дея «Фольклористична діяльність Осипа та Федора Бодянських», в якій зроблено висновок, що спадщина братів Бодянських «є багатим внеском в науку про народну творчість». Про самого Осипа Бодянського було зазначено: «...Можна без перебільшення сказати, що О.Бодянський був на свій час одним із найвидатніших знавців слов’янських пісень, висловив багато власних думок про них і оригінальних спостережень. Особливого значення заслуговує його цінний внесок у справу збирання, дослідження та видання української народної пісенності».

Тепер ще один сюжет, якого можливо торкнулися в розмові про «слов’ян взагалі» двоє друзів. Бодянський міг розповісти поетові про ідею створення благодійного комітету з метою надання допомоги слов’янам, які приїжджали в Москву для отримання освіти. Принаймні, саме в 1858 році з ініціативи професорів Московського університету Осипа Бодянського, Федора Буслаєва, Сергія Соловйова і Михайла Погодіна такий комітет розпочав у Москві свою благодійну роботу. Щоб заробити для цього гроші професори університету читали численні публічні лекції2.

На час зустрічі з Шевченком п’ятдесятирічний Осип Бодянський був у зеніті творчих сил і можливостей. Цікавим підтвердженням його авторитету як редактора «Чтений» і знавця України навіть у високих офіційних колах свідчить епізод, записаний ним у щоденнику 9 травня

__________________

1 Див. Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських. К.: Наукова думка, 1978 року.

2 Краткий очерк о деятельности (1858—1868) Славянского благотворительного комитета в Москве. М., 1868.
1858 року, тобто невдовзі після від’їзду Шевченка з Москви. Йдеться про те, що на початку травня у місто прибув новий міністр освіти Євграф Ковалевський1, і 9 травня в Московському університеті відбулася зустріч з ним. Тепер читаємо у Бодянського:

«Мая 9-го 1858г. Пятница. В половине 12-го явился новый министр в залу актовую круглую старого университетского здания. Я, по обычаю, стоял позади всех у окна, недалеко от кафедры; однако он пробрался ко мне, взял за руку, долго жал, спросил, каково идут “Чтения”, на что сказал я: “Плетемся по маленьку”. И потом, возвыся голос, он сказал: “Я имею к вам большую просьбу. Одна высокая особа просила меня узнать, нет ли печатного полного словаря для Малороссийского языка. Мне в Петербурге указали на вас, т.е., что лучше всего это может сказать мне Бодянский. Нет ли такого?” – “Нет”, – отвечал я. – “Однако же, подумайте”. – “Тут и нечего думать, да и выдумать нельзя того, чего нет”, – повторил я».

Важливо було встановити, де жив у 1858 році Осип Бодянський. Виявилося, що в Газетному провулку, на його початку в будинку Ігнатьєва (не зберігся). Скажімо, в «Книге адресов жителей Москвы» за 1855 рік читаємо: «Бодянский Иосиф Макс., Ст. Сов., (Испр. долж.)2, Твер. ч., в Газетн. пер., д. Игнатьева». Отже: Бодянський Йосип Максимович, статський радник, (займає посаду), Тверська дільниця, в Газетному провулку, будинок Ігнатьєва. В «Книге адресов жителей Москвы» за 1858 рік, коли Шевченко відвідав Бодянського, ця адреса підтверджується. В той час будинок належав статській радниці Софії Ігнатьєвій. Недалеко від будинку Бодянського знаходилася церква Успіння Божої Матері, а ще — будинок Бабіних (№ 4), в якому якраз у 1858 році розташовувалася Перша

_______________________



1 На початку 1859 року Ковалевський, до якого звернувся Шевченко, дав згоду на друк «Кобзаря», що побачив світ через рік.

2 «Исправлять должность» — займати посаду.

центральна міська телеграфна станція, де працювали апарати Морзе і Юнга та стояв унікальний апарат, здатний передавати фототелеграми.

Назва провулку з’явилася в 1780-х роках і пов’язана з тим, що в ньому знаходилася друкарня Московського університету, в якій друкувалася в 1756—1811 роках газета «Московские ведомости»1. Вона продавалася тут же, в «газетній лавці», а поскільки доставки газети додому в той час не було, то передплатники забирали тут свій примірник. У Михайла Пиляєва читаємо: «Впоследствии там, где была книжная лавка, существовала церковь университетского благородного пансиона». В ньому навчалися Жуковський, Грибоєдов, Лермонтов. Тепер на місці друкарні та лавки стоїть будівля Центрального телеграфу. Газетний провулок знаходиться між Тверською і Великою Нікітською вулицями. Через Нікітську він примикає до Великого Кисловського провулку, що виходить на Воздвиженку недалеко від Арбатської площі.
«Помолися Богу на могилі Гоголя...»
Не відомо, чи говорили в той вечір Шевченко з Бодянським про Гоголя. Проте пам’ятаймо, що саме Бодянського просив поет у листі з Новопетровського укріплення 1 травня 1854 року: «Піди в Симонов монастир2 і за мене помолися Богу на могилі Гоголя за його праведную ду-

______________________



1 У 1858 році будинок Університетської друкарні з книжковою лавкою знаходився на Страсному бульварі.

2 Симонов монастир — чоловічий монастир у південно-східній частині міста на лівому березі Москви-ріки. Микола Гоголь був похований не в ньому, а в Даниловому монастирі, що знаходиться на правому березі ріки. В 1931 році його прах було перепоховано на Новодівочому кладовищі. Гоголезнавець Ігорь Золотуський говорить, що при цьому труну пограбували. Могила Гоголя увінчується офіційним бюстом від неіснуючого нині Радянського уряду на відміну від хреста, який стояв над прахом письменника в Даниловому монастирі. Хочеться вірити, що ця прикрість колись буде виправлена.

шу»1. Певно поет знав про те, що Бодянський був у близьких стосунках із Гоголем.

Бодянський, який неодноразово приходив до Гоголя в будинок на Нікітському бульварі, 12 травня 1850 року записав у щоденнику: «Наконец, я собрался к Н.В. Гоголю. Вечером в часов девять отправился к нему в квартиру графа Толстого, на Никитском бульваре, в доме Талызиной... Внизу, в первом этаже, направо, две комнаты. Первая вся устлана зелёным ковром, с двумя диванами по двум стенам... прямо печка с топкой, заставленной богатой гардинкой зеленой тафты (или материи) в рамке; рядом дверь у самого угла к наружной стене, ведущая в другую комнату;... в комнате, служащей приемной, сейчас описанной, от наружной стены поставлен стол, покрытый зелёным сукном... а перед первым диваном тоже такой же стол...»

В цей день Бодянський занотував важливий епізод зустрічі з Гоголем:

«Перед отходом спросил я, где он хочет провести лето?..

— Мне хотелось бы пробраться в Малороссию свою, потом на осень воротиться к вам, зиму провести где-либо потеплее, а на весну снова к вам.

— Что же вам худо было у нас этой зимой?..

— И очень. Я зяб страшно...»

Звертає на себе увагу, що Гоголь називає Малоросію своєю, а повернення в Москву розглядає як приїзд «до вас», тобто «до них» —

________________



1 В день смерті Гоголя Бодянський писав: «Сегодня схоронили мы Гоголя, — последнюю и чуть ли не самую дорогую красу нашего Русского мира... Больше ничего не в силах сказать... теперь: перо отказывается служить; но не могу не прибавить еще: такова-то судьба наших русских гениев! Ни один не дожил до старости...»

Коли Данилевський попросив Бодянського написати про останні дні життя Гоголя, той відповів 28 лютого 1852 року:

«Не скажу, добродию, не скажу! И теперь я хожу, как угорелый, и на лекции по сю пору не соберусь никоим путём. Всё он, один он — в уме и в глазах!.. Нема нашого Рудого Панька больше, дай не буде, поки свит стоять буде».

Данилевський згадував також, що з Бодянським вони відвідували могилу Гоголя в Даниловому монастирі. Бодянський попросив Данилевського заїхати до матері Гоголя в Україні, передав їй через нього листа.

москвичів, великоросів. Згадується, як наступного — 1851 року, 2 вересня, Гоголь написав матері у рідну Василівку:

«Рад бы лететь к вам, со страхом думаю о зиме… Здоровье мое сызнова не так хорошо, и, кажется, я сам причиною. Желая хоть что-нибудь приготовить к печати, я усилил труды и чрез это не только не ускорил дела, но и отдалил еще года, может быть, на два. Бедная моя голова! Молитесь обо мне, добрейшая моя, родная душе моей матушка…»

Цієї осені 1851 року у Гоголя на Нікітському бульварі побували Бодянський і Данилевський. Останній згадував:

«А что это у вас за рукописи? — спросил Бодянский, указывая на рабочую, красного дерева, конторку, стоявшую налево от входных дверей, за которою Гоголь, перед нашим приходом, очевидно работал стоя.

— Так себе, мараю по временам! — небрежно ответил Гоголь…

— Не второй ли том «Мёртвых душ»? — спросил, подмигивая Бодянский.

— Да… иногда берусь, нехотя проговорил Гоголь, — но работа не подвигается; иное слово вытягиваешь клещами…»

Зима, якої боявся Гоголь, справді принесла спалення ним другого тому «Мертвих душ» і смерть генія. Не торкатимуся більше ні втрати твору, ні втрати життя — про це існує величезна спеціальна література. Хочу лише наголосити, що в Москві Гоголь волав до матері, до Василівки, до України…

В цьому контексті нагадаю, що ще на початку 30-х років Микола Васильович загорівся ідеєю посісти кафедру в Київському університеті святого Володимира, яку подав йому Михайло Максимович. Про переїзд до Києва він писав із захопленням Пушкіну 23 грудня 1833 року: «Я восхищаюсь заранее, когда воображу, как закипят труды мои в Киеве. Там я выгружу из-под спуда многие вещи, из которых я не все ещё читал вам. Там кончу я историю Украйны и юга России и напишу Всеобщую историю…» До речі, цей масштабний науковий проект — написання історії України і створення загальної історії людства — виконав згодом Михайло Грушевський. А Гоголю не судилося. Збираючись у Київ, він відмовився від запропонованого йому Михайлом Погодіним викладання в Московському університеті: «Я недавно только что просился профессором в Киев, потому что здоровье моё требует этого непременно, также и труды мои…» Проте в Києві йому не дали навіть місця ординарного професора загальної історії. Це не могло не вплинути на подальшу долю сина українського народу. Грушевський влучно зазначив: «Нещастям було, що Гоголь не мав навколо себе людей з сильніше вираженими національними почуттями. Він обертався між росіянами або українцями зовсім денаціоналізованими»…

Невдовзі після згаданого листа до матері Гоголь, дізнавшись про весілля однієї з своїх сестер, виїжджає з Арбату, з Москви через Калугу в Малоросію. Зупиняється в обителі Оптина пустинь. З готелю в Козельську пише листи знайомому старцю Макарію й просить у нього поради: чи їхати додому, чи в Крим, чи повернутися в Москву? Старець заспокійливо відповів Гоголю: вирішуйте самі, чиніть так, як самі хочете, і не надавайте своїй нерішучості надмірного значення, це минеться. Мудра відповідь. Та часто думається мені, що Микола Васильович, напевне, ще залишився б живим, якби тоді справді приїхав у рідне село1. Бо ж тільки вдома, в Україні, він міг позбутися того страшного стану, коли, за його ж словами, «находили на мене хвилини життєвого оніміння, серце і пульс переставали битись».


___________________

1 Григорій Данилевський писав, що Гоголь так пояснював Бодянському своє повернення в Москву: «Едва добрался до Калуги и возвратился. Дороги невозможные, простудился; да и времени пришлось бы столько потратить на одни переезды. А тут еще зател новое полное издание своих сочинений».
Наприкінці 1851 року Гоголь писав додому з Арбату сестрі Ользі: «Весной, если поможет Бог управиться со всеми здешними делами, надеюсь заглянуть к вам и, может быть, часть лета проведем вместе». Це була душевна й духовна тяга до рідної землі, до материнського дому в Україні. У смертному лютому 1852 року хворий Гоголь довірився матері: «Мне все кажется, что здоровье мое только тогда может совершенно как следует во мне восстановиться с надлежащей свежестью, когда вы все помолитесь обо мне как следует…» Останній лист Гоголя був відправлений в Україну матері. «Благодарю вас, бесценная моя матушка, что вы обо мне молитесь. Мне так бывает сладко в те минуты, когда вы обо мне молитесь! О, как много делает молитва матери!.. О, как нужны нам молитвы ваши! как они нужны нам для устроения внутреннего!.. Ваш весь, вас любящий сын Николай».

Шевченко не міг звернутися з проханням про материнську молитву за нього, а в передсмертний день він говорив, що хотів би побувати на Вкраїні: «Ото, якби додому, там би я, може, одужав»...


«О Гоголь, наш безсмертний Гоголь!»
У березні 2004 року ми зайшли в будинок на Нікітському бульварі, 7 разом із академіком Миколою Жулинським, оглянули меморіальну квартиру письменника, послухали її завідувачку, залюблену в Гоголя. На той час у Жулинського виходила в світ у газеті «День» серія статей про Шевченка і Гоголя під назвою «Дві половинки українського серця: Шевченко і Гоголь». Микола Григорович писав: «Тарас Шевченко і Микола Гоголь — дві безсмертні постаті, що найяскравіше репрезентують українську духовність і є «послами» нашої культури в усіх усюдах. Але ж які різні ці генії! Один поставив свій унікальний дар на службу культурі загальноімперській, інший — звершив диво: відродив рідне українське слово, піднісши нашу літературу на рівень світовий…»1.

Ці рядки нагадали мені Сергія Єфремова, який наприкінці 20-х років минулого століття писав: «Гоголь і Шевченко — обидва почали нову сторінку кожен в історії свого письменства, але на цьому схожість їх і кінчається. Далі шляхи розходяться, як непримиренних актагоністів у

_______________________

1 Ще й досі ведеться суперечка, чиїм був Гоголь письменником — українським чи російським. Безперечно, немислимо вийняти творчість Миколи Гоголя з української літератури та й українського літературного процесу. «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород» і «Тарас Бульба» — твори української духовності та ментальності. Володимир Набоков, говорячи про Гоголя, виключав його повісті, що ввійшли до «Вечорів», із російської літератури. А Панас Мирний на початку ХХ століття справедливо зазначав: «Що не кажіть, а Гоголь душею й натурою наш». Проте мав рацію і Федір Достоєвський, підкреслюючи, що ціле покоління російських письменників вийшло з «Шинелі». Це справді так, бо Гоголь творив і в контексті російської літератури, був не лише українським, а й російським письменником.

Сам Гоголь писав, що «поєднав у собі дві природи: хохлика і росіянина» і якось зізнався: «Сам не знаю, яка в мене душа — хохлацька чи російська. Знаю лише те, що ніяк не дав би переваги ні малоросіянинові перед росіянином, ані росіянину перед малоросіянином». Мені згадались спогади Миколи Берга, який писав: «Для знайомого трохи з фізіономіями хохлів — хохла тут було видно відразу». Втім, насправді, не все так просто, проте дуже жаль, що суперечки навколо Гоголя частенько будуються саме на акцентуюванні національних моментів.

Втім, дивно сьогодні читати твердження російського літератора про те, що, скажімо, «Старосвітські поміщики» Гоголя є одним із найпроникливіших творів російської літератури про російський характер. Пам’ятаєте, як починається ця повість? Там відразу точно вказано, що йдеться про Малоросію: «Я очень люблю скромную жизнь тех уединённых владетелей отдалённых деревень, которых в Малороссии обыкновенно называют старосветскими…»

Наведу маловідомий факт. З нагоди святкування сторіччя з дня народження Гоголя в 1909 році з усіх кінців Росії і світу були надіслані привітання «Товариству аматорів російської словесності», яке їх організувало. Всі вони розглядали Гоголя виключно як російського письменника. І лише один лист лапідарно й блискуче виражав належність Миколи Гоголя до України та української культури. Він надійшов від Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, очолюваного Михайлом Грушевським:

«Наукове товариство імені Шевченка у Львові шле свій привіт на святкування пам’яті Великого Сина України, якого творчість стояла в тіснім зв’язку з історичними традиціями української суспільності і глибоко вплинула на розвій української національної свідомості.

Українська суспільність має в живій пам’яті міцні і нерозривні зв’язки, які лучили геніального письменника з його рідним народом і які він живо відчував, його глибоку любов до поетичної спадщини старої України і сотворені ним блискучі образи українського життя тогочасного минулого.

Слава Великому Письменнику!»
роботі, в способах її і в наслідках...Ці дві великі постаті найвизначніших українців ХІХ ст. на віки лишаться, як пам’ятник тієї трагічної боротьби, що через неї український народ ішов до кращої будуччини».

Глибокі роздуми про Шевченка й Гоголя — двох геніальних українців — зустрічаємо в монографії Юрія Барабаша «Коли забуду тебе, Єрусалиме…», за яку він отримав у 2004 році Національну премію України імені Тараса Шевченка: «Те, що в Шевченка народжує нестримний гнів, сарказм, грізні інвективи, рішучість будь-що йти проти течії, ламати осоружні історіографічні кліше, валити загальновизнані авторитети, — те в Гоголі викликає лишень розгубленість, непевність, душевну смуту, бажання ухилитися, промовчати, притаїтися… Там де Шевченко безоглядно відкритий і цілісний у своєму національному почутті, Гоголь замкнений, інтровертний, згубно роздвоєний… Два різних пагони одного етнічного дерева. Дві типологічно несхожі іпостасі національного характеру…»

В щоденнику та листах Шевченка ім’я Гоголя зустрічається часто. Якось повідомляв Михайла Лазаревського: «Читаю по одному листочку в день біографію Гоголя...» В жовтні 1847 року писав Варварі Рєпніній, щоб дістала йому гоголівські «Письма к друзьям», на початку 1850-го запитував у неї адресу Гоголя1, а 7 березня того ж року знайшов дивовижні слова, щоб попросити «Мёртвые души» Гоголя:

«Вся эта речь к тому, чтобы вы мне (найвсепокорнейше прошу) прислали «Мёртвые души». Меня погонят 1-го мая в степь, на восточный берег К а с п и й с к о г о м о р я в Новопетровское укрепление, следо-

_____________________

1 На жаль, це побажання Рєпніна не виконала, оскільки їй було заборонено підтримувати зв’язки з Шевченком. Втім, як зазначав Єфремов, «пишучи про свій скрут і до Жуковського, ідо В. Григоровича, і до гр. Ф.Толстого, Шевченко так таки й не зібрався і не наважився обернутися до свого улюбленого письменника і земляка в особистій справі... Він все ж ніби почуває в йому щось наче чуже собі, не суголосне... й у найзвичайнісенькому життєвому розумінні».
вательно, опять прервут всякое сообщение с людьми. И такая книга, как «Мёртвые души», будет для меня другом в моём одиночестве!

Пришлите, Варвара Николаевна, ради Бога — и ради всего высокого, заключённого в сердце человеческом; конечно, не надокучая вам, можно бы выписать из М о с к в ы, но увы! Я не могу себе теперь позволить подобной роскоши. У меня давно было намерение просить у вас эту книгу, но... я не осмеливался. Пришлите ради всего святого!»

Взагалі до творчості Гоголя Шевченко ставився з високим пієтетом, написав вірш-послання «Гоголю» (1844 рік).

За думою дума роєм вилітає,

Одна давить серце , друга роздирає,

А третя тихо, тихесенько плаче

У самому серці, може, й Бог не бачить.
У згаданому листі до Рєпніної Шевченко написав щирі й захоплені слова про Гоголя, які маємо пам’ятати:

«... Я всегда читал Гоголя с наслаждением... Перед Гоголем должно благоговеть как перед человеком, одарённым самым глубоким умом и самой нежною любовью к людям! ... Наш Гоголь — истинный ведатель сердца человеческого! Самый мудрый философ! и самый возвышенный поэт должен благоговеть перед ним как перед человеколюбцем! Я никогда не перестану жалеть, что мне не удалося познакомиться лично с Гоголем».

Як відомо, історія не терпить умовного способу, але скажу, що таке знайомство дало б ученим багатющий матеріал для глибшого розуміння двох іпостасей української ментальності, двох способів творчого життя національних геніїв, відзначених самим Шевченком:

Ти смієшся, а я плачу,

Великий мій друже1.

__________________



1 На надгробку, встановленому на могилі Гоголя в Даниловому монастирі, були викарбовані слова пророка Ієремії: «Горьким моим словом посмеюся».
І нехай, як писав Єфремов, навіть той плач не пробиває байдужі серця, нехай самий бур’ян з його вродить і «за честь, славу, за братерство, за волю Вкраїни» не встануть оспалії люде, все ж закінчує Шевченко:

Нехай, брате. А ми будем

Сміяться та плакать.
За два дні до того, як Шевченко написав ці рядки, 28 грудня 1844 року, Гоголь зізнався в листі з Франкфурта до Олександри Смірнової: «С тех пор, как я оставил Россию, произошла во мне великая перемена. Душа заняла меня всего, и я увидел слишком ясно, что без устремления моей души к её лучшему совершенству не в силах я был двигнуться ни одной моей способностью, ни одной стороной моего ума во благо и в пользу моим собратьям…» Пам’ятаєте, що Шевченко просив Бодянського помолитися «за його праведную душу»?..

Сергій Єфремов, який до 100-річчя з дня народження Гоголя, видав про нього в Києві працю «Між двома душами», писав з приводу процитованих Шевченкових рядків: «З цього бачимо, що власне цінив Шевченко в Гоголеві: його “сміх”, його сатиричний показ дійсності, його глибоке прозирання в життя і висміювання його вад... Тут обидва вони сходилися. Більше — український поет цитованим допіру віршем подає ніби руку на спільну роботу своєму землякові в російському письменстві. Відповіді з того боку не було». Єфремов висловив думку про те, що особа Гоголя не викликала в Шевченкові того безмежного ентузіазму, як його сатиричні твори, а навпаки — давала поживу для стриманості й навіть критики. Згадаймо, як у 1847 році Шевченко написав: «Гоголь виріс в Ніжині, а не в Малоросії — і свого язика не знає». Андрій Козачковський, до речі, розповідав, як під час приїзду Шевченка влітку 1859 року до Переяслава у них зайшла мова про Гоголя: «він не співчував йому: як він говорив, нездійсненні, честолюбні мрії стали причиною розумового його розладу».

Проте, пам’ятаймо, що 5 вересня 1857 року Шевченко записав у своєму щоденнику: «О Гоголь, наш бессмертний Гоголь!»

А Гоголь? Як він ставився до Шевченка? За словами Григорія Данилевського, восени 1851 року Осип Бодянський запитав у Гоголя, як той оцінює творчість Шевченка. Той відповів: «Дегтю много... даже, прибавлю, дегтю больше, чем самой поэзии. Нам то с вами, как малороссам, это, пожалуй, и приятно, но не у всех носы, как наши. Да и язык…» Бодянський не витерпів, став сперечатися, розгарячився. Гоголь спокійно відповів йому: «Нам, Осипе Максимовичу, надо писать по-русски, надо стремиться к поддержке и упрочению одного владычного языка для всех родных нам племён. Доминантой для русских, чехов, украинцев и сербов доджна быть единая святыня — язык Пушкина...»1

Втім, слід брати до уваги, що ці слова Гоголь говорив, мабуть, зважуючи на присутність Данилевського, який був чиновником з особливих доручень у міністра освіти. Той сам писав: «Бодянский представил меня Гоголю, сказав ему, что я служу при Норове…» За жорсткою оцінкою Павла Зайцева, в цій розмові «геніальний земляк Шевченка звеличував Росію...» Шевченко зовсім інакше розумів своє призначення українського поета.
________________

1 Пам’ятатимемо, що Гоголь, говорячи словами Володимира Стасова, поселив у Росії цілком нову мову: вона всім подобалася своєю простотою, силою, влучністю, вражаючою жвавістю і близькістю до природи. Гоголівські звороти, вирази швидко ввійшли у всезагальне російське вживання. Українець Гоголь вніс живу, колоритну й благодійну частку в розвиток російської мови. Як зазначає український гоголезнавець Назар Горбач, «жоден з російських письменників ні до Гоголя, ні після нього так не писав по-російськи, як сам автор “Ревізора” і “Мертвих душ”... Те, що гоголівська лексика збагатила російську, не підлягає сумніву». (Назар Горбач. Життя і духовна драма генія. Львів: Каменяр, 2004. С. 293—294).
Той же Данилевський свідчив, що Гоголь так відізвався про Шевченка: «Я знаю и люблю Шевченка, как земляка и даровитого художника... Но его погубили наши умники, натолкнув его на произведения, чуждые истинному таланту...» Бодянський після цієї розмови з Гоголем довго не міг заспокоїтися: «Странный человек! На него как найдет! Отрицать значение Шевченка! Вот уже, видно, не с той ноги сегодня встал». Але в позиції та словах Гоголя був і глибший сенс, який у свій час тонко вловив Сергій Єфремов. Він звернув увагу на те, що Гоголь, який «сам для себе не міг визначити, “яка в нього душа”, в особі свого земляка з певно-визначеною й виразно-виявленою національною і політико-соціальною “душою” міг почувати, коли хочете, певний докір...» Найбільше це сублімувалося в питанні про мову: «...Гоголь не міг не почувати й того, що саме Шевченко з його репутацією безкомпромісно на даному пункті був для його живим докором. Принаймні, в епізоді, переказаному в споминах Данилевського, можна вловити й нотку самооборони, те апологетичне завзяття, яке, обороняючи себе од угадуваних закидів, силою розгону, реакції перегинає палицю в другий бік»1.

І Микола Гоголь, і Тарас Шевченко померли на чужині, проте Шевченко заповів поховати себе «на Вкраїні милій». Коли навесні 1861 року прах Кобзаря перевозили в Україну, то в Москві домовину з його тілом було тимчасово встановлено в арбатському храмі Тихона Амафунтського. Від нього — сотня кроків до будинку на Нікітському бульварі, в якому за дев’ять років до того лежав мертвий Гоголь. За життя їм не судилося познайомитися, і навіть географічно вони так близько ніколи не перетиналися. В 1809 році на Арбатській площі було відкрито

__________________

1 Повне зібрання творів Шевченка. Том четвертий. С. 357.

пам’ятник Гоголю, і, занурений у тяжкі роздуми Микола Васильович, опинився навпроти храму Тихона Амафунтського. Нахиливши зболену тяжкими думами голову й відвернувши її трохи праворуч, він мовби не наважувався підняти очі на те місце, де колись знаходився прах Кобзаря. Містика…



1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка