Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві» Москва


«Шановний Михайло Олександрович Максимович»



Сторінка13/30
Дата конвертації01.12.2016
Розмір6,87 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   30

«Шановний Михайло Олександрович Максимович»
Вже наступного після поселення у Щепкіна дня до Шевченка, крім лікаря Ван-Путерена, завітав Михайло Максимович: «Вслед за доктором посетил меня почтеннейший Михайло Александрович Максимович. Молодеет старичина, женился, отпустил усы да и в ус себе не дует».

15 березня Михайло Максимович, який не міг відвідати Шевченка, написав йому листа такого змісту: «Шевченкові од Максимовича привєт і поклон!

Як ся маєш, добрий земляче, і як здравствує твоє розумне чоло і видюще око?.. Сьогодні навряд чи побачимось; коли виїду к вечору, то все-таки не трапиться тебе одвідати. Тим часом посилаю тобі «Жабомишодраковку», тії гекзаметри Думитрашкові1, що я казав тобі; да ще й мої псалми2... будь ласка, подивись на сі псалми пильненько і що в їх не доладу, одміть мені все до посліднього словця: з твоєї поради може і зможеться мені їх справити так, щоб і в люди з ними не сором було показаться коли-небудь.

Бувай же здоров і світлоясен! Твой М.Максимович».

Максимович народився в 1804 році на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту Полтавської губернії. Закінчив Новгород-Сіверську гімназію, з 1819 року — в Москві. Навчався на словесному відділенні, а з 1821 рокуна фізико-математичному відділенні Московського університету, визначившись остаточно із фахом — ботаніка. В 1823 році

____________________



1 Йдеться про бурлескну переробку гекзаметром на українську мову «Батрахоміомахії» маловідомим українським поетом Костянтином Думитрашком (Копитьком) — епігоном Івана Котляревського (вийшла 1859 року під назвою «Жабомишодраківки»). У творах Шевченка ім’я Думитрашку не згадується.

2 Максимович переслав Шевченкові рукопис свого перекладу псалмів, що вийшли наступного року окремою книжкою під заголовком «Псалмы, переложенные на украинское наречие Михаилом Максимовичем». Невідомо, чи давав Шевченко якісь поради перекладачеві.
Максимович отримав диплом кандидата, в 1827 році захистив магістерську дисертацію «Про системи рослинного царства», в якій, за словами сучасника, виявив «філософський підхід до осмислення природи». Максимович стрімко ріс на університетській службі, через десять років він — ординарний професор кафедри ботаніки Московського університету.

Разом з тим, у Максимовича з’являються й поглиблюються нові наукові інтереси, у 1827 році він опублікував відому фольклористичну працю «Малороссийские песни», заявивши себе провідним українознавчим етнографом. Саме ця збірка зблизила Максимовича з Гоголем, сприяла знайомству з Жуковським і Пушкіним, який залишив оцінку: «Да мы Максимовича давно считаем нашим литератором; он покорил нас мало-российскими песнями». В 1828 році Максимович став магістром Слов’янського відділення Московського університету. Коли в 1830 році він випустив у світ альманах «Денница», то в ньому надрукувалися Олександр Пушкін, Антон Дельвіг, Олександр Хомяков, Євген Баратинський, Михайло Погодін, Микола Язиков, Дмитро Веневітінов, Іван Киреєвський та ін., тобто відомі постаті російської культури. Не випадково саме молодого ад’юнкта Московського університету Максимовича в січні 1830 року удостоїли честі сказати «тепле слово про участь Московського університету в просвіті Росії» в урочистостях, присвячених 75-річчю університету.

Максимович спілкувався з Сергієм Аксаковим, Олександром Герценом, Миколою Огарьовим, Миколою Станкевичем, а з іншого боку — з президентом Петербурзької академії наук Сергієм Уваровим... В 1834 році побачили світ фольклорна збірка «Украинские народные песни» (вона знаходилася у власній бібліотеці Шевченка з написом автора) і студія «Голоса украинских песен». До речі, з цієї студії композитор Олександр Аляб’єв поклав на ноти 25 українських наспівів.

Цей рік став переломним для Максимовича: проживши п’ятнадцять літ у Москві й досягнувши тут значних висот, він повернувся в Україну, став першим ректором новозаснованого Київського університету святого Володимира. Залишаючи цю посаду в наступному році, Максимович заявив: «Каково бы ни было ещё моё служебное поприще, но я, конечно, никогда уже не мог бы сказать себе ничего лучшего, как то, что я был первым ректором университета св. Владимира». У вересні 2004 року, до 200-річчя з дня народження Михайла Максимовича на старому будинку Московського університету, що на Моховій навпроти Кремля, було відкрито меморіальну дошку: «Максимович Михаил Александрович (1804—1873). Выдающийся ученый, профессор Московского университета — первый ректор Киевского университета Святого Владимира».

З переїздом у Київ Максимович відійшов від природничої тематики й зайнявся гуманітарними дослідженнями мовознавчими, етнографічними, історичними, археологічними. Наприкінці 1840 року 36-річний професор Максимович змушений був за станом здоров’я вийти на пенсію й переселитися з Києва в свій маєток Михайлову гору поблизу села Прохорівка Золотоніського повіту Полтавської губернії. Михайлова гора фактично стала його науковою резиденцією до кінця життя. В 1843—1845 роках вчений повертався до Києва, де читав лекції в університеті як позаштатний викладач. Якраз у цей період, у 1845 році відбулося знайомство Шевченка з Максимовичем.

Український дослідник Віктор Короткий зробив цікаве порівняння життєвих доль цих двох великих українців: «Максимович пожертвував блискучою кар’єрою академічного ботаніка в аристократичній Москві заради омріяної «київської старовини». Те ж саме зробив Тарас Шевченко, обравши непевну долю поета, маючи до вибору і богемне життя молодого столичного маляра. В обох випадках це був болючий вибір, але вибір усвідомлений. Характерно, що Максимович у своїй «другій» ролі став фундатором українського наукового дискурсу, а Шевченко здійснив місію пророка української національної свідомості. Не дивно, що вони затоваришували».

В 1856—1857 роках Михайло Максимович провів полеміку з Михайлом Погодіним на сторінках слов’янофільського журналу «Русская беседа» з приводу того, хто має більше прав на спадщину Київської Русі — великороси чи малороси. Максимович підкреслював малоросійський характер культури Київської Русі, водночас виклавши своє бачення «великої» руської спільності: «Великороссийское наречие состоит в ближайшем сродстве с белорусским, и составляют они одну речь, или язык севернорусский, который вместе с южнорусским языком или речью (состоящею в двух главных наречиях — малороссийском и червонорусском), образует одну великую речь восточнославянскую, или русскую».

Шевченко пам’ятав про свого друга, цікавився його творчістю, в травні 1854 року просив Бодянського, щоб той передав йому «Слово о полку Игоревім» Максимовича, тобто віршований переклад цього твору, виданий у 1837 році. На жаль, прохання не було виконане, і Шевченко вже після заслання, наприкінці 1857 року писав Щепкіну: «Поцілуй старого Максимовича за мене, та чому він не шле мені своє «Слово о полку Игореве»?» Щепкін привіз Шевченкові в Нижній Новгород деякі видання Максимовича, зокрема й цю працю1. До такого подарунку Максимович доклав листа: «Прийми отсі книжиці моєї праці! Бач, і я на старості став віршовник, і з письменного книжного Ігоря зробив співаку-українця». Поет щиро і тепло дякував вченого 4 січня 1858 року: «... Цілую тебе, моє серце, за твої подарунки, поздоровляю з Новим годом і молю Господа милосердого послать тобі долголетие и здоров’я, на славу нашої преслав-

____________________

1 Книга «Слово о полку Игореве», видана Максимовичем у 1837 році, знаходилася у власній бібліотеці Шевченка.

ної України. Поцілуй за мене свою хорошую, добрую пані, а мою щирую землячку».

Йшлося про Марію Василівну Максимович (Товбич), з якою Михайло Олександрович одружився в 1853 році в Україні. Вона була дочкою небагатого поміщика Золотоніського повіту. Разом з Михайлом Максимовичем, якого запросили в Москву редагувати журнал «Русская беседа», приїхала в місто в 1857 році й, почувши про Шевченка, передала йому привіт через чоловіка, який написав поетові листа. Максимович писав: «Кланяється тобі і моя жінка Маруся». Шевченко проникся теплом до Марії Василівни ще заочно.

Перша зустріч Тараса Григоровича й Марії Василівни відбулася 18 березня. Про це свідчить запис поета в щоденнику:



«В первом часу поехали мы с Михайлом Семёновичем в город. Заехали к Максимовичу. Застали его в хлопотах около «Русской беседы». Хозяйки его не застали дома. Она была в церкви. Говеет. Вскоре явилася она, и мрачная обитель учёного просветлела. Какое милое, прекрасное создание. Но что в ней очаровательнее всего, это чистый, нетронутый тип моей землячки1. Она проиграла для нас на фортепьяно несколько наших песен. Так чисто, безманерно, как ни одна великая артистка играть не умеет. И где он, старый антикварий2, выкопал такое свежее, чистое добро. И грустно, и завидно. Я написал ей на память свой «Весенний вечер»3, а она подарила мне для ношения на шее киевский образок. Наивный и прекрасный подарок».

_____________________



1 Поетова захопленість Марією Максимович стала відомою в московському товаристві. Зокрема, Віра Аксакова писала вже 26 березня: «Говорят, Максимовичка особенно мила между хохлов, и Шевченко от неё в восхищении».

2 Це слово відсутнє в «Словнику мови Шевченка».

3 Так назвав Шевченко вірш «Садок вишневий коло хати...» (1847 рік). Переїхавши з чоловіком у 1859 році з Москви в Україну, на хутір Михайлову гору, Марія Максимович завезла туди й автограф поета, дальша доля якого невідома.
Ключові слова у цьому запису: «И грустно, и завидно». В сім’ї 54-річного Максимовича, який був на десять років старший за поета, але мав молоду, вродливу, чисту й душевну дружину, згорьований і змарнілий в засланні Шевченко з усією гіркотою відчув, які справжні земні радощі обійшли його стороною.

Згадаймо, що незадовго до того, наприкінці 1857 — початку 1858 років у Нижньому Новгороді Шевченко неодноразово проводив час у «храмі Пріапа» мадам Гільде1 і якось записав у щоденнику, що й тут його знайшла нудьга. В той же час поет випадково побачив двадцятирічну Лідію Голіцину — «чернобровое милое задумчивое создание». 18 листопада 1857 року після невдалого, на його погляд, сеансу з написанням портрету Софії Варенцової Шевченко знову зустрів юну Голіцину: «Впечатление неудачного сеанса как ветром свеяло. Полюбовавшись на это кроткое создание, я во весь день был счастлив. Какое животворно чудное влияние красоты на душу человека».


«Во имя святого Бога, поможи їй»
Наприкінці січня 1858 року 44-річний Тарас Григорович освідчився в коханні 17-річній актрисі Катерині Піуновій (Тетясі), яку зустрів у Нижньому Новгороді. Хтось вважає, що «до Петербурга йому хотілося з’явитися з юною нареченою — актрисою, здатною підкорити весь бомонд». Але насправді спрагла поетова душа просто тягнулася до жіночої краси й сімейного затишку. В щоденнику та листах Шевченка навіть числиться любовний лист до Піунової, хоча приналежність тексту поетові чи міра його участі в написанні цього листа не встановлені: «Я вас люблю

______________________



1 Скажімо, 1 листопада 1857 року занотував у щоденнику: «…Пошёл к маdame Гильде, где и положил якорь на ночь»; 26 листопада зафіксував: «…Отправился я в очаровательное семейство мадам Гильде и там переночевал».
и говорю это вам прямо, без всяких возгласов и восторгов... Сделаться вашим мужем для меня величайшее счастье и отказаться от этой мысли будет трудно». З цього приводу Богдан Лепкий писав: «Та все ж таки незабаром прийшлось зречися. Молода дівчина не бачила, мабуть, щастя у подружжу з чоловіком, хоч не так то старим, але знищеним тяжкою неволею... Епізод, бо, як із щоденника видно, поет не довго тужив за Катериною Борисівною».

Справді, вже через три тижні, ще до свого виїзду з Нижнього Новгорода, Тарас Григорович порвав із Піуновою взаємини. Це сталося після того, як вона, прохаючи Шевченка допомогти їй вступити в трупу Харківського театру, водночас поновила свій контракт у Нижньогородському театрі, чим поставила в незручне становище Шевченка та Щепкіна, які в листах до директора Харківського театру Івана Щербини наполегливо й зворушливо клопоталися за неї. Шевченко дізнався про рішення Піунової 23 лютого, повертаючись з пошти, де відправив лист Щепкіну, в якому зокрема писав: «Цілує тебе твоя Тетяся тричі, і я тричі, поки побачусь, а той й лік потеряю, а поки що бувай здоров і веселий і не забувай мене». Вчинок юної Піунової зачепив Шевченка за живе, й того ж 23-го він із гіркотою записав у щоденнику: «Если это правда, то в какие же отношения поставила она меня и Михайла Семёновича со Щербиною? В отвратительные! Вот она где, нравственная нищета...» Наступного дня образа і обурення, здається, сильніше розворушилися випадковою зустріччю з Піуновою, й усе це гнівно й емоційно виплеснулося в щоденнику. Свого часу Сергій Єфремов звернув увагу на те, що стосунки з Піуновою відклалися навіть на самому характері письма в щоденнику, воно носить «виразні сліди хвилювання: видно, історія ця більш, далеко більш коштувала поета, ніж сказав він сам змістом свого журналу...»:

«Я так много перенёс испытаний и неудач в своей жизни, казалось бы, пора уже освоиться с этими мерзостями. Не могу. Случайно встретил я Пиунову, у меня не хватило духу поклониться ей. А давно ли я видел [в ней] будущую жену свою, ангела-хранителя своего, за которого готов был положить душу свою? Отвратительный контраст. Удивительное лекарство от любви — несамостоятельность. У меня всё как рукой сняло. Я скроее простил бы ей самое бойкое кокетство, нежели эту мелкую несамостоятельность, которая меня, а главное, моего старого знаменитого друга, поставила в самое неприличное положение». Шевченко згадав, як п’ять тижнів тому просив артиста: «Твоя і моя люба Тетяся Піунова хоче покинуть Нижній Новгород, і добре зробить, їй тут погано, воно тут захрясне і пропаде... Я їй порадив виїхать в Харків, і воно раде виїхать... Нам колись добрі люде помагали, поможемо ж і ми тепер посильно, друже мій єдиний! Я вже написав і послав епістолію до директора Харківського театра1, а якби ще ти од себе до його вчистив, то, може б, з того пшона зробилася б каша. А воно аж плаче та просить тебе, щоб ти укрив її своєю великою славою. Зроби ж так, як воно і я тебе прошу, мій голубе сизий!» І в кінці цього листа Шевченко дописав: «Ще раз прошу тебе, моє серце, напиши, до нього знаєш, в Харков». 3 лютого Шевченко, на прохання Щепкіна, надсилає умови роботи юної артистки в Харкові, висунуті сім’єї Піунової: «1500 р. в год без бенефиса, а з бенефісом 1200 р. і на переїзд до Харкова 200 р.». У своїй відповіді від 6 лютого Щепкін зауважив, що вимоги Катерини Піунової занадто високі й, безперечно, мав рацію: в Нижньому Новгороді початкуюча актриса Піунова отримувала вп’ятеро (!) менше. А що ж у Харкові? Щепкін, який знав там стан справ, інформував Шевченка: «В Харькове её роли теперь занимает жена комического актёра
__________________

1 Лист Шевченка до Івана Щербини невідомий.
— Васильева, который для дирекции необходим; несмотря на все это, она получает 850 рублей жалованья и бенефис, а ты толкуешь, что Пиуновой надо дать 1500 рублей. И кому же? Существу, которого совершенно не знает дирекция».

Наївно думати, що всього цього не розуміли сама Піунова та її батьки, проте вони сподівалися на високе покровительство Шевченка й Щепкіна. Сергій Єфремов з цього приводу зробив висновок, що Піунова «та й її родина дивилися на Шевченка тільки як на впливову людину, що її можна позиськати для прискорення сценічної кар’єри». Закоханий поет нічого цього не бачив і не хотів бачити. Бо ж многомудрий Щепкін, який був реалістом, радив дівчині «соразмерять жизнь свою по средствам и учиться, учиться, и время все сделает», а також — усе як слід зважити, перш ніж переїжджати до Харкова.

Проте Шевченко гаряче наполягав: «Во имя святого Бога и святого искусства, поможи їй, друже мій великий, вирваться із сього гнилого Нижнього». 10 лютого Шевченко переслав Щепкіну лист, який отримав від директора Харківського театру Щербини і повідомляв: «Тетяся цілує тебе, як батька рідного, і просить, щоб ти робив з нею, як тебе Бог навчить». Поетову ніжність видає приписка до цього листа: «Хоча ти і не велів, а я таки не втерпів, чмокнув сегодня разочок нашу любу Тетясю». Щепкін спочатку клопотався перед директром Нижньогородського театру Варенцовим про сприяння Піуновій та просив про це деяких своїх нижньогородських знайомих, а потім надіслав до Харківського театру репертуар і умови Катерини Піунової, водночас знову застерігаючи її від нерозважного переїзду до Харкова.

І всі ці щирі турботи самого Шевченка й, головне, старого друга Щепкіна враз ігноровані Піуновою! Вражений, ображений, розсерджений Шевченко зізнається самому собі: «Я скорее простил бы ей самое бойкое кокетство, нежели эту мелкую несамостоятельность, которая меня, а главное, моего старого знаменитого друга поставила в самое неприличное положение. Дрянь госпожа Пиунова! От ноготка до волоска дрянь!» Ці гнівні слова вирвалися наодинці в щоденнику, в емоційному пориві, знайомому кожному з нормальних людей. Бо таки Піунова, як зазначалося в «Біографії» Шевченка (1984 рік), «не витримала випробування на порядність». Втім, як зауважив Сергій Єфремов, «трудно, певна річ, винуватити Піунову за те, що вона була сама собою...» Якраз Єфремов, який досконально розібрав цю «любовну історію», зокрема за поетовим щоденником, прийшов до висновку: «Переживши і чари захоплення, і муки розчарування; спробувавши вирвати свою наречену з міщанського оточення й надихнути її вищими інтересами (див. записи під 1, 11, 14, 30 і 31 січня, 1, 2, 3, 5, 7, 8, 15, 16, 17 і 22 лютого), поет мусів визнати повну свою невдачу, і наведений присуд був розпачливим її виразом».

Але в наш час один автор вважає, що рядки про Піунову є «не гідними поета» й за них йому «незручно... за самого Шевченка». Хай у даному випадку читач сам вирішує, за кого йому незручно. Не сумніваюся, що кожний українець самостійно розбереться й з іншими звинуваченнями на адресу Шевченка, якщо, на лихо, доведеться з ними зітнутися в науковоподібній книзі того автора. Там можна прочитати, що нашому національному генієві були притаманні: невихованість і «брутальна неповага до людей»; нетактовність і «хвороблива, нав’язлива декларація своєї екзальтованості»; безчесність і «виказування своїх друзів»; сльозливість і прагнення «щоб усі навколо його жаліли» і т.д. і п.т. Мені неприємно длубатися в цьому словесному бруді, що такий самий давній, як історія, безтямного ставлення деяких юродивих до Шевченка. Та в цьому й потреби немає, бо в народі справедливо кажуть: «До чистого погане не пристане».

Що ж до точки зору вчених-шевченкознавців, то вже згаданий Сергій Єфремов писав, що через свій щоденник (який нині дехто намагається використати проти поета) «з дивовижною щирістю, без страху вводить нас Шевченко в своє “святая святих” і показує свою чисту дитячу душу, якої не держався життєвий бруд, — навіть серед оргій чисту і благородну навіть під час занепаду».А що свідчили люди, які знали й любили Шевченка? Лев Жемчужников писав: «Вырванный из народа, он представляет собою самый поэтический его образчик. Добрый до наивности и любящий, он был твёрд, силен духом — как идеал народа».

Та повернемося до поетового щоденника пори Шевченкового освідчення Катерині Піуновій. 31 січня 1858 року Тарас Григорович крушився: «Я совершенно не гожусь для роли любовника. Она, вероятно, приняла меня за помешанного или просто за пьяного и вдобавок за мерзавца. Как растолковать ей, что я ни то, ни другое, ни третье и что не пошлый театральный любовник, а искренний, глубоко сердечный её друг». Відповіді поет не дістав. Як розтлумачити нині те, чого по молодості не зуміла зрозуміти Піунова, деяким молодим і не дуже «шевченкознавцям», які виступають нині «моральними наставниками» чи «викривачами» нашого грішного генія... Не судіть неправедно і не судимі будете.

Катерина Піунова говорила неправду, коли через багато років розповідала, що Шевченко ще й з Петербургу писав її батькові листи. Проте вона напрочуд точно й правдиво зафіксувала своє тодішнє сприйняття великого поета: «Мне казалось, что в Тарасе Григорьевиче жениховского ничего не было. Сапоги смазные, дегтярные, тулуп чуть не нагольный1, шапка барашковая самая простая, и в патетические минуты Тараса Григорьевича хлопающаяся на пол в день по сотне раз (яка жива й цікава подробиця! — В.М.), так что если бы она была стеклянная, то часто бы разбивалась».

_____________________________

1 Оголений, голий, на якому немає шерсті.

Ще двічі Шевченко згадував про Піунову. В травні 1858 року він дивився в Михайловському театрі в Петербурзі спектакль «Весілля Кречинського» О.В. Сухова-Кобиліна з актрисою Фанні Снєтковою. Її гра поетові не сподобалася, і він записав у щоденнику: «Как бы хороша была в этой роли моя незабвенная Пиунова». Наприкінці 1858 року Шевченко не без іронії до свого сватання згадав про Піунову в листі до Щепкіна: «Скажи мені, будь ласкав, що б з мене тепер було, якби був я оженився на моїй любій Тетясі? Пропащий чоловік, та й більш нічого».


«Спасибі вам, моє серденько»
Насправді, пропащим чоловіком Шевченко відчував себе без коханої жінки поруч. Він усе життя страждав від самоти, яку могла заповнити лише вірна дружина. Згадаймо Шевченкові поетичні рядки: «Одну сльозу з очей карих — І... пан над панами!..» Епізод із Піуновою свідчив не стільки про чергове розчарування поета в коханні, скільки підтверджував його жагуче людське бажання кохати та бути коханим і мати власну сім’ю. Ось чому глибокий, пронизливий сум і тепла, щемлива заздрість огорнули його після знайомства з сім’єю Максимовичів, з «привабливою для Шевченка парою» (Іван Драч). Мабуть, не випадково він переписав на пам’ять дружині Максимовича саме вірш «Садок вишневий коло хати...», який є поетичним гімном сім’ї та коханню:

Сем’я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.


Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх,

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тілько дівчата

Та соловейко не затих.

Тепле та захоплене ставлення до «щирої землячки» відчувається й у щоденниковому записі від 21 березня:



«Вечер провёл у своей милой землячки М.В. Максимович. И несмотря на Страстную пятницу, она, милая, весь вечер пела для меня наши родные задушевные песни. И пела так сердечно, прекрасно, что я вообразил себя на берегах широкого Днепра. Восхитительные песни!1 Очаровательная певица!»

Знову ж таки, скільки в цих словах притишеної туги за домашнім вогнищем і жіночим теплом. А ще більше — за рідною Батьківщиною, за Україною, за Дніпром...

Дніпро берег риє-риє,

Яворові корінь миє.

Стоїть старий, похилився,

Мов козак той зажурився.

Що без долі, без родини

Та без вірної дружини,

І дружини, і надії

В самотині посивіє!


У спогадах Григорія Честахівського є цікава розповідь про те, як він в Петербурзі привів до Шевченка кріпосну дівчину з України, яка позувала художнику для картини «Дві дівчини». Тарас Григорович радів з того, що вона нагадала йому про Україну: «Як пташка з божого раю, нащебетала

_________________________



1 У спогадах доньки коменданта Новопетровського укріплення Є.Літвінової є такі слова про Шевченка: «Він з якоюсь пристрастю любив свою Україну й не міг спокійно слухати її пісень, її мови. Усе обличчя йому змінялося, серце билося, як пташка в клітці, він готовий був зараз же, як брата, обняти й притиснути українця до своїх грудей».

Друг поета Андрій Козачковський стверджував, що в українській пісні «відлилася вся Україна з її патріархальним побутом, сповненим простоти і героїзму характером, з її почуттями, з її славною і разом сумною історією, з її чарівною природою». В цьому зв’язку Козачковський розповідав, що в Шевченкові бачили живе уособлення народної пісні. Якось на дружньому вечорі 19 серпня 1845 року молоде товариство з участю поета гучно бенкетувало, співало пісні: «Шевченко був у справжньому натхненні, напроти нього, на протилежному кінці столу, стояв, не спускаючи очей з поета, з келихом у руці пан поважного віку, з походження — німець, віросповіданням — протестант. “Оце — батько! Їй-богу, хлопці, батько! Будь здоров, батьку! ”— високо піднімаючи келих, проголосив німець, потім ми всі називали його “батьком”».


мені в серце теплим, легким духом, пахучими нивами, запашистим квітом вишневих садочків й трави зеленої, як побачив чистісіньку свою людину, почув рідну мову. Ох, Боже мій, коли б скоріш літо, помандрую на Вкраїну, дуже закортіло».

Де жив Михайло Максимович, який приїхав з України в Москву? «Адрес-календарь жителей Москвы» за 1857 рік дає відповідь, що в Дев’ятинському провулку1 М’ясницької дільниці, в будинку Гофмана, недалеко від церкви Успіння Пресвятої Богородиці на Покровській вулиці. Перевіряємо інформацію за «Алфавитным указателем к плану Мясницкой части». Справді, будинок надвірного радника Льва Гофмана знаходився в Дев’ятинському провулку, що виходив на Покровську вулицю. Прямуючи до Максимовича, Шевченко і Щепкін проїжджали по

Маросєйці — вулиці, назва якої пов’язана з Україною, про що скажемо далі.

Мабуть, що церква, яку згадує Шевченко в щоденнику і яку відвідувала під час його першого приїзду Марія Максимович, і була церквою Успіння Пресвятої Богородиці. Цю церкву на Покровці, яку не міг не бачити Шевченко, було побудовано наприкінці ХVІІ століття. Василь Баженов ставив її в один ряд з храмом Василя Блаженного. За переказом Наполеон, вражений церквою, вигукнув: «О, російський Нотр-Дам!»; імператор наказав врятувати храм від пожежі. Михайло Достоєвський надзвичайно високо цінував архітектуру цієї церкви. Академік Дмитро Лихачов якось зізнався, що саме церква Успіння на Покровці, побачена ним у молодості, визначила його шлях у науці, спонукала зайнятися дослідженням старовинної російської історії. Втім, храм Успіння на Покровці був, скоріше за все, витвором... українського Майстра. Ось що пише про це москвознавець Лев Колодний: «Колокольня

________________________________



1 Тепер — Дев’яткін провулок у Басманному районі Москви.
его возвышалась пятью шатрами! А всего над трапезной и храмом колосилось восемнадцать глав, созвездие куполов, излучающих сияние божественной красоты. Кто творец шедевра? Неизвестно. Подобные храмы строили на Украине, возможно, оттуда приехал, как едут сейчас не заработки, неизвестный гений, малороссиянин-украинец»1 (виділено мною. — В.М.). Додам лише, що український архітектор міг приїхати в Москву не «на заробітки», а разом із однією з офіційних делегацій від гетьмана Івана Мазепи, які зупинялися в Малоросійському постоялому дворі на Покровці.

Під час березневих зустрічей з Максимовичем Шевченко залишив йому ще один автограф вірша «Весенний вечер» («Садок вишневий коло хати...») та поезій «Пустка» («Заворожи мені, волхве...») і «Муза». Скоріше за все, Максимович сам попросив про це, оскільки він виявляв намір надрукувати кілька поезій Шевченка в журналі «Русская беседа» (до цього журналу було подано тоді повість Шевченка «Прогулка с удовольствием и не без морали»).

Максимович побував у домі Щепкіна 26 березня, але не застав уже Шевченка, той вранці рушив на вокзал. Тоді він відправив у Петербург (через Григорія Галагана) листа: «Приїздив до тебе, по слову твому в дев’ять і привозив тобі «Гуся»2, і твого, і нашого, да тебе, лебедика, вже не застав. Бувай же здоровенький, на все добре — і пощасти тобі Боже!.. Посилаю тобі з паном Галаганом твого «Гуся» і мою тобі застольну віршу3

______________________________



1 Лев Колодный. Москва в улицах и лицах. Центр. М.: «Голос-Пресс», 2004. С. 478.

Є дані, що на одній з капітелей церкви був напис: «Лета 7204 года (1695 — В.М.) октября 25 дня. Дело рук человеческих. Делал именем Петрушка Потапов». У його честь названо один із прилягаючих провулків — Потаповський.

У Центральному державному архіві кінофотодокументів Росії зберігся документальний фільм, в якому зафіксовано варварське знесення церкви в 1936 році. На її місці тоді була влаштована пивна.

2 Мається на увазі так званий бартенєвський (неповний) список Шевченкового «Єретика».

3 Про вірш під заголовком «25 марта 1858», написаний Максимовичем на честь Шевченка і прочитаний цього числа на обіді у Максимовичів, розповімо далі.

і отношеніє в контору «Русской Беседы» ... чтобы тоби доставили «Беседу» нашу за два прежние годы и за сей 1858 год. Не забувай же земляка свого щирого М.Максимовича».

Шевченко не забував, листувався з Максимовичем і продовжував захоплюватися його дружиною: «Коли б така у мене була жінка — повінчався б да й умер». Саме Марію Василівну поет просив ще в Москві допомогти йому одружитися. 22 листопада 1858 року нагадував їй у листі: «Вельми і вельми шанобная і любая моя пані Мар’є Васильєвно!.. А ви, мабуть, уже і забули мою просьбу? То я ж вам нагадаю. Я вас просив, щоб ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві! а то як ви не ожените, то й сам Бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині». В цих рядках якась особливо гірка жартівливість, а ще більше — приреченої пророчості, бо ж так і сталося...

Михайло Максимович, який у грудні 1858 року знаходився в Москві в розлуці з дружиною, писав, втішаючи Шевченка й співчуваючи йому: «От на такі-то часи може й лучче жити собі єдиному, хоча на все життя наше і недобре бути чоловікові єдиному, по слову господню. А що якби й справді Бог поміг нам одружити тебе бурлаку на Михайловій Горі!.. То-то б удрали весілля — таке, що аж сині гори Дніпровії здвигнулись би на радощах...»

Марія Василівна сама відповіла Шевченкові наприкінці того ж 1858 року: «Ви думали, що я і забула, чого Ви мене просили, а я зовсім і не забула, думаю, якби мені Бог поміг Вам найти гарну квіточку для нашого любимого і гарного українця...» 25 березня наступного року, тобто рівно через рік після знайомства в Москві, Шевченко писав Марії Максимович: «Спасибі вам, моє серденько, що ви мене згадуєте і не забуваєте моєї просьби. Як Бог поможе мені до мая місяця кончить мої діла з цензурою, то насиплю повну кишеню грошей та й чкурну через Москву прямо на Михайлову гору... Як Бог та ви поможете,то, може, й одружуся. Якби-то так сталося, дуже добре було б. Аж страх обісіло вже мені бурлакувати...» А 10 травня знову звертався до Марії Максимович з тією ж сумною жартівливістю: «...Посилаю вам свій портрет, тілько, будьте ласкаві, не показуйте портрет дівчатам, а то вони злякаються, подумають, що я гайдамацький батько, та ні одна й заміж не піде за такого паливоду. А тим часом одній найкращій скажіть тихенько, щоб рушника дбала та щоб на своєму огороді гарбузів не сажала».

Що й говорити, Шевченко справді мріяв «убезпечити себе від тієї самоти, яка стала йому чи не найбільшою карою в житті» (Іван Дзюба).

25 травня 1859 року поет виїхав з Петербурга і через Москву приїхав в Україну. В село Прохорівка він прибув 13 червня й прожив там понад тиждень, намалювавши портрети Марії та Михайла Максимовичів.
«Кінчив проціджування своєї поезії...»

Кому ж її покажу я,

І хто тую мову

Привітає, угадає

Великеє слово?
Ці рядки згадалися, коли читав запис у щоденнику 18 березня; тобто в той день, коли Шевченко побував у Максимовичів:

«Кончил переписывание или процеживание своей поэзии за 1847 год. Жаль, что не с кем толково прочитать. Михайло Семёнович в этом деле мне не судья. Он слишком увлекается. Максимович — тот просто благоговеет перед моим стихом, Бодянский тоже. Нужно будет подождать Кулиша. Он хотя и жестко, но иногда скажет правду; зато ему не говори правды, если хочешь сохранить с ним добрые отношения».

Тарас Григорович добре знав, що Бодянський, Максимович і Щепкін захоплено і беззастережно сприймають його поезію. Хотілося почути критичне слово Пантелеймона Куліша, з яким познайомився ще в 1843 році та разом брав участь у Кирило-Мефодіївському братстві. Куліш уже з появи «Кобзаря» і «Гайдамаків» почав висловлювати Шевченкові поради щодо виправлення в тексті творів «Катерина», «Іван Підкова», «До Основ’яненка». В листі до поета від 25 липня 1846 року він писав з приводу «Кобзаря» і «Гайдамаків»:

«... Я от души восхищался ими и многие места заучил наизусть; но в то же время заметил осязательнее, нежели прежде, и их недостатки. Одни из этих недостатков происходят от Вашей беспечности, небрежности, лени или чего-нибудь-подобного; другие от того, что Вы слишком много полагались на врождённые Ваши силы и мало старались согласить их с искусством, которое само по себе ничтожно, но в соединении с таким талантом, каким Бог одарил Вас, могло бы творить чудеса еще поразительнее тех, какие оно творило в соединении с талантом Пушкина. Ваши создания принадлежат не одним Вам и не одному Вашему времени; они принадлежат всей Украине и будут говорить за неё вечно».

В цій амальгамі повчальної дидактичності і глибокого розуміння геніальності та історичної місії Шевченка — весь Пантелеймон Куліш. Поет добре знав його непростий характер, але цінував гострий і прискіпливий розум. Шевченко частенько відхиляв віршознавчі поради Куліша та й про його перо, траплялося, висловлювався не кращим чином. Скажімо, на початку 1858 року, коли Куліш послав Шевченкові твори Марко Вовчок1. За свідченням Феофана Лебединцева2, Шевченко не відразу відгукнувся про цю книжку, бо йому не сподобалася Кулішева передмова: «Тарас Григорьевич рассказывал мне, в какое недоумение привели его присланные ему П.А. Кулишом в Нижний Новгород извест-

______________________

1 Вілінська Марія Олександрівна, по чоловікові — Маркович (1833—1907) — українська письменниця.

2 Лебединцев Феофан Гаврилович (1828—1888) — український історик, перший видавець і редактор журналу «Киевская старина». Шевченко познайомився з Лебединцевим у 1859 році в Києві.
ные «Оповідання Марка Вовчка», снабженные его предисловием. «Сиджу я, бачите, в Нижньому та виглядаю того розрішенія (ехать в Москву), як стара баба літа. Коли це присилає Пантелимон оті оповідання і так уже їх захвалює та просить щоб я їх прочитав і сказав своє слово. Я, звичайно, починаю спершу з передмови. І двох страничок не перечитав, згорнув та й кинув за лаву. «Птьфу, кажу, хіба не видно Кулішевої роботи». Лежали вони там кілька неділь. Коли знов пише до мене Куліш, нагадує та просить, щоб скоріше перечитав або хоть так звернув. Тоді я розкрив посередині і читаю: «Е, кажу собі, це вже не Кулішева мова», і, перечитавши до остатку, благословив обома руками».

Ще приклад. Поему «Неофіти», написану в Нижньому Новгороді наприкінці 1857 року, Шевченко надіслав 4 січня 1858 року Кулішеві, зазначивши: «Тепер посилаю тобі... свої «Неофіти». Ще недобре викончені. Перепиши їх гарненько й пошли... старому Щепкіну». Куліш, побоюючись будь-яких ремінісценцій з Миколою І і маючи ілюзії щодо нового царя Олександра ІІ, навчав Шевченка: «Твої «Неофіти», брате Тарасе, гарна штука, та не для друку. Не годиться напоминать доброму синові про ледачого батька (тобто Олександрові ІІ про Миколу І — В.М.), ждучи від сина якого б ні було добра. Він же в нас тепер первий чоловік: якби не він, то й дихнуть не дали б. А воля кріпаків — то ж його діло. Найближчі тепер до нього люде по душі — ми, писателі, а не пузатії чини. Він любить нас, він йме нам віри, і віра не посрамить його. Та не тільки друковати сю вещ рано, да позволь мені, брате, не посилать і Щепкіну, бо він з нею всюди носитиметься, і піде про тебе така чутка, що притьмом не слід пускать тебе у столицю».

Шевченко, який і не збирався відразу публікувати «Неофітів», наполягав на передачі поеми Щепкіну, і Куліш вимушений був погодитися, проте зазначив: «Перешлемо й тобі екземпляр, щоб ти бачив, що воно таке — добра редакція. Так і всяке твоє писання треба процідить на решето, щоб не осталось шкаралющі або що; а розхриставшись, далебі, не годиться виходить між люде». Нащадкам залишилися ці напучувальні слова, а Шевченків автограф, як стало недавно відомо, знаходиться в приватній колекції.

В контексті цієї книги наведені факти ніякою мірою не стосуються звичного для радянського літературознавства протиставлення Куліша Шевченкові як «родоначальника українського буржуазного націоналізму» з одного боку і «революційного демократа» — з іншого. Насправді Куліш чудово розумів і цінував геній Шевченка, намагався сприяти йому в публікаціях, а його поради поет нерідко визнавав слушними.

Інша річ, пам’ятатимемо слова Сергія Єфремова про те, що Куліш дивився на Шевченка згори, з висоти свого рафінованого аристократизму: «Куліш завжди пробував його “опікати”, неприємний менторський тон часто вчувається в тих напучуваннях, з якими він звертається до свого без міри талановитішого товариша»1. В наш час Іван Дзюба так само жорстко пише про те, що Куліш у пошуках адекватної відповіді на складну історичну реальність не відзначався послідовністю, його погляди драматично змінювалися (хоч було в нього й стале: насамперед, «хутірний» аристократизм), а на схилі свого віку він припускався несправедливих суджень про колишнього побратима, наскільки слово «побратим» може пасувати до цього «гоноровитого інтелектуала»2. Як слушно відзначив Юрій Барабаш, у Куліша «схиляння перед Шевченковим генієм, щире бажання допомогти, прислужитися розумною порадою химерно перепліталися з переконаністю у своїй культурній зверхності, з лідерськими амбіціями та зі складним психічним комплексом... утримаюсь від слова «заздрість», скажу про творчу змагальність, — усе це може і

___________________



1 Повне зібрання творів Шевченка. Том четвертий. С. 281.

2 Іван Дзюба. Тарас Шевченко. С. 187.

повинно бути предметом уважного дослідження»1.

Втім, у наше завдання це не входить, маємо лише наголосити, що в Москві поет, як видно з щоденника, хотів почути саме Кулішеву оцінку переписаних ним з «Малої книжки» в «Більшу книжку» поезій2 за 1847 рік.

Редагування й переробку віршів, написаних у роки заслання і зібраних у «Малій книжці», Шевченко почав ще до приїзду в Москву. 21 лютого записав у щоденнику: «Начал переписывать свою поэзию для печати, писанную с 1847 года по 1858 год. Не знаю, много ли выберется из этой половы доброго зерна».

21 лютого Шевченко переписав з незначними виправленнями з «Малої книжки» на першу сторінку «Більшої книжки» вірш «Думи мої, думи мої...»

Думи мої, думи мої,

Ви мої єдині,

Не кидайте хоч ви мене

При лихій годині.
4 березня поет зафіксував початок переписування поеми «Відьма», а 6 березня відзначив: «Переписал и слегка поправил «Лилею» и «Русалку».

Как-то примут земляки мои мою невольническую музу?»

14 березня, вже в Москві, незважаючи на недугу, Шевченко переписав у «Більшу книжку» вірш «Іржавець» з багатьма виправленнями, деякими переробками. Більше того, він докорінно змінив текст (рядки 60-64), який у «Малій книжці» містив пропуски, позначені крапками. Йшлося про лютії кари, які завдавала Україні петровська Росія «по шведчині»:

_________________________



1 Юрій Барабаш. Тарас Шевченко: імператив України. Історіо-й націософська парадигма. К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2004. С. 173.

2 Про ці два автографи Шевченкових поезій, що маємо в так званих «Малій» та «Більшій» книжечках, як їх охрестив Василь Доманицький, Сергій Єфремов зазначав: «Мала — писана в неволі, на засланні — на мініатюрному форматі ліпить рядок на рядок і літеру на літеру: дрібніше написано — менше паперу; менше паперу — легше сховати... Велика — писана вже на повороті і в Петербурзі — не знає цих утискливих умов поневільного існування і на обсяг не зважає».

...Отак її воєводи

Петрові собаки

Рвали, гризли... І здалека

Запорожці чули,

Як дзвонили у Глухові

З гармати ревнули.

Як погнали на болото

Город будовати.
До «Більшої книжки» Шевченко переписав також вірш «Полякам» («Ще як були ми козаками»). Поставив дату: «14 марта».

Отак-то, ляше, друже-брате!

Неситії ксьондзи, магнати

Нас порізнили розвели,

А ми б і досі так жили.

Подай же руку козакові

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай.
Після цього Шевченко створив нову редакцію поеми «Чернець», знявши присвяту «П.Кулішу». 15 березня поет переписав вірші «Ой стрічечка до стрічечки...», «Один у другого питаєм...» та «Самому чудно. А де ж дітись?..», а 16 березня — вірш «А.О. Козачковському»:

А іноді так буває,

Що й сльози не стане;

І благав би я о смерті...

Так ти, і Украйна,

І Дніпро крутоберегий

І надія, брате,

Не даєте мені Бога

О смерті благати.
Неважко уявити, якими болісними були ці рядки для поета в Москві, з якої він мав поїхати не в сонячну Україну, а в холодний Петербург...

Болючими були й пронизливі рядки вірша «Понад полем іде...» з циклу «В казематі», названого пізніше «Косар» (датований 19-30 травня 1847 року), який Шевченко переписав із виправленнями 18 березня:

Понад полем іде,

Не покоси кладе,

Не покоси кладе — гори.

Стогне земля, стогне море,

Стогне та гуде!
Косаря уночі

Зострічають сичі.

Тне косар, не спочиває

Й ні на кого не вважає,

Хоч і не проси.
Не благай, не проси,

Не клепає коси.

Чи то пригород, чи город,

Мов бритвою, старий голить.

Усе, що даси.
Мужика, й шинкаря,

Й сироту-кобзаря.

Приспівує старий, косить,

Кладе горами покоси,

Не мина й царя.
І мене не мине,

На чужині зотне,

За решоткою задавить,

Хреста ніхто не поставить

І не пом’яне.
Цікаво, що переписуючи вірш, поет поміняв його місцем у циклі «В казематі» з поезією «Чи ми ще зійдемося знову?..»: передостаннім записано вірш «Понад полем іде...», а останнім — «Чи ми ще зійдемося знову?..» Тепер перед «Косарем» стояв вірш «В неволі тяжко, хоча й волі...», що закінчувався так:

Холоне серце, як згадаю

Що не в Украйні поховають,

Що не в Украйні буду жить,

Людей і Господа любить.
А весь цикл «В казематі» тепер закінчувався рядками:

Свою Україну любіть,

Любіть її... Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.
Такий порядок розміщення віршів Шевченко визначив, знаходячись у помешканні Щепкіна в Москві.

Отже, 18 березня Шевченко завершив переписування й проціджування своєї поезії за 1847 рік. На другій сторінці «Більшої книжки» поет написав друкованим шрифтом: «Поезія Тараса Шевченка 1847 р.».

Після цього, о першій годині дня Тарас Григорович разом із Щепкіним поїхав до Максимовичів, про що ми вже знаємо, а потім відправився до Мокрицького...


Каталог: wp-content -> uploads -> 2015
2015 -> Володимир Мельниченко Тарас Шевченко: «Мій великий друг Щепкін» Москва олма медіа Групп
2015 -> 1–31 травня Художні виставки
2015 -> Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан
2015 -> Програма ewb має наступність знизу нагору, тобто всі схеми, створені у версіях 0 І 1, можуть бути промодельовані у версії Крім того ewb дозволяє також моделювати пристрої, для яких завдання на моделювання підготовлено в текстовому форматі
2015 -> Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського
2015 -> «Музики вистачить на все життя, але цілого життя не вистачить для музики»
2015 -> Володимир Мельниченко Українські наголоси московських храмів (100 історій І термінів) Москва олма медиа Групп
2015 -> Звіт про роботу Національного культурного центру України у м. Москві за 2015 рік зміст вступ Співпраця Національного культурного центру України у
2015 -> Звіт про роботу Національного культурного центру України в Москві за 2014 рік зміст вступ
2015 -> Методичні рекомендації щодо використання музичних ігор в процесі музичного виховання


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал