Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві» Москва



Сторінка12/30
Дата конвертації01.12.2016
Розмір6,87 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   30

«От клята хвороба!»
Приїзд до Москви був затьмарений хворобою, початок якої Шевченко зафіксував у щоденнику 10 березня: «В три часа пополудни 8 марта оставил Нижний на санях, а во Владимир приехал 9-го ночью на телеге. Кроме этого весьма обыкновенного явления в настоящее время года, ничего особенного не случилось, кроме лёгкого воспаления в левом глазе и зуда на лбу. Во Владимире я взял розовой воды и думал всё покончить этим ароматическим медикаментом. А вышло не так, как я думал».

Вже 11 березня, коли Шевченко переселився до Щепкіна, стан його здоров’я значно погіршився: «... Глаз мой распух и покраснел, а на лбу образовалося несколько групп прыщей». Отже, в дорозі Тарас Григорович, очевидно, застудився, до того ж загострилася цинга, якою він тяжко хворів на засланні; тіло вкрилося болячками.

До лікаря Шевченко звернувся відразу, як тільки поселився у Щепкіна: «Облобызав моего великого друга, отправился я к доктору Ван-Путерену, моему нижегородскому знакомому». Як свідчить «Российский медицинский список на 1858 год», Дмитро Іванович Ван-Путерен був у Нижньому Новгороді молодшим лікарем приказа громадської опіки і лікарем міського дворянського інституту. Шевченко нещодавно — 20 січня — проводжав його з Нижнього Новгорода в Москву і Петербург. Лікар уважно оглянув поета: «Он прописал мне английскую соль, зелёный пластырь, диету и по крайней мере неделю не выходить на улицу. Вот тебе и столица!» Наступного дня, 12 березня, Дмитро Ван-Путерен відвідав Шевченка вдома. Це був освічений і досвідчений лікар, автор ряду наукових праць, зокрема про інфекційні захворювання. Шевченко відразу записує в щоденнику: «Посетил меня доктор Ван-Путерен, прибавил еще два лекарства для внутреннего и наружного употребления. И посулил мне по крайней мере неделю заточения и поста. Веселенькая перспектива!» Того ж дня пише Михайлу Лазаревському в Петербург: «Я в Москві, нездужаю. Око розпухло і почервоніло, трохи з лоба не вилазить. Доктор посадив мене на дієту1 і не велів виходить на улицю. От тобі і столиця!.. Доктор говорить, що я неділю або й дві остануся в Москві».

В цьому ж листі Шевченко просить Лазаревського найти «гульвісу Овсянникова»2 й сказати йому, щоб він обов’язково побачився з ним у Москві. Михайло Лазаревський відповів одразу: «Овсянникова опять не видел несколько веков и не знаю, здесь ли он; но вчера послал ему по городской почте письмо, чтобы он непременно заехал к тебе в Москве». Продовження цієї теми знаходимо в листі поета від 15 березня до того ж Лазаревського: «Де той там у чорта Овсянников пропадає? Я не знаю, чи

_____________________

1 В «Словнику мови Шевченка» це слово зареєстровано в даному контексті. Там сказано, що поет вживав його один раз. Насправді, в щоденнику Шевченко пише про призначення йому лікарями дієти ще тричі — 14, 16 і 17 березня.

2 Овсянников Павло Абрамович — помічник управителя нижегородської компанії пароплавного товариства «Меркурій». Шевченко познайомився з Овсянниковим 20 вересня 1857 року в Нижньому Новгороді, заприятелював з ним і кілька місяців жив у нього. Тоді Шевченко попросив Овсянникова придбати йому чемодан у Петербурзі. 22 лютого поет писав Михайлу Лазаревському: «Дожидаю Овсянникова с чемоданом, а то б я вже давно виїхав». 4 березня він занотовує в щоденнику, що знаходиться «в ожидании Овсянникова и полицейского пропуска в Питер». Але Шевченко так і не дочекався його в Нижньому Новгороді.

купив він мені чемодан, чи ні. Якщо купив, то нехай хоч соломою напха та пришле мені, а то доведеться в Москві куповать». Так і невідомо, чи зустрівся Шевченко з Овсянниковим у Москві. Судячи з усього — не зустрівся.

13 березня Ван-Путерен повернувся до Нижнього Новгорода, натомість рекомендував Шевченку свого приятеля, лікаря-німця, який у той день до хворого не прийшов. І Тарас Григорович звернувся за допомогою до Щепкіна: «пригласить медика, какого он лучше знает, потому что болезнь моя не шутя меня беспокоит. Михайло Семенович

пригласил доктора Мина. Завтра я его дожидаю».

Наступного дня, чекаючи лікарів, Шевченко записав у щоденнику: «Отправил Лазаревскому два рисунка, назначенные для преподнесения Марии Николаевне». Про ці малюнки Шевченко повідомляв Михайла Лазаревського двічі — 12 і 19 березня. Зокрема, 12 березня писав: «З завтрашньою почтою посилаю тобі два рисунка. Закажи снять фотографу дві копії в половину менше, одну для себе, а другу для мене. А потім передай рисунки графу Федору Петровичу і попроси його, щоб він при случаї передав їх Мар’ї Ніколаєвні для альбома. Коли вони будуть варті того. Я сам думав передать їх лично, та бач, що зо мною зробилось». Малюнки були призначені для подарунка президентові Академії мистецтв великій княгині Марії Миколаївні Романовій (1819—1876), через яку віце-президенту Академії мистецтв Федору Толстому та його дружині Анастасії Толстій вдалося домогтися дозволу Шевченкові повернутися до Петербурга. На жаль, досі не встановлено, що за малюнки були надіслані.

Того ж дня Шевченко зафіксував у щоденнику: «После обеда явились ко мне два доктора1, хорошо еще, что не вдруг. Приятель Ван-

_____________________________



1 Візит доктора в Москві коштував недешево — від 3 до 10 рублів.
Путерена прописал какую-то микстуру в темной банке, а Мин — пильнавскую воду и диету. Я решился следовать совету последнего.

Дмитрий Егорович Мин — ученый, переводчик Данта и еще более ученый и опытный медик. Поэт и медик. Какая прекрасная дисгармония.

У старого друга моего Михайла Семеновича везде и во всем поэзия, у него и домашний медик поэт».

Шевченко був точний — Мін справді став сімейним лікарем Щепкіних. У листі дружини артиста Олени Дмитрівни до сина Олександра Михайловича від 8 травня 1857 року читаємо: «...Мне гораздо лучше, лечит меня Мин, он теперь нас лечит». У той же день вона повідомляла сина Миколу Михайловича, який знаходився в Парижі: «Спасибо Мину... и его лечению... Мину я благодарна очень за то, что через день у меня был».

Дмитро Мін (1818 — 1885) заслуговує на нашу увагу. Він справді був не тільки поетом і перекладачем, але й блискучим медиком. Вихідець із сім’ї інженера, Мін здобув вищу освіту спочатку в Московській практичній академії комерційних наук, а згодом у Московському відділенні Петербурзької медико-хірургічної академії, яку закінчив у 1839 році з золотою медаллю. Затим 16 років працював ординатором в Єкатерининській лікарні, виявив глибокий інтерес до патологоанатомії, яка тоді тільки оформлювалась в самостійну медичну дисципліну. У 1848 році захистив дисертацію з питань патологічної анатомії. Через 10 років Міна обрали ад’юнкт-професором кафедри державного лікарознавства і доручили вести курс гігієни та епізоотології. Він вважався кращим гігієністом у місті. Власті нерідко зверталися до Міна за допомогою в проведенні гігієнічних заходів, зокрема санітарного обстеження підприємств і шкіл, а в термінових випадках, як, наприклад, при спалахах холери в Москві, доручали йому керувати здійсненням надзвичайних протиепідемічних заходів. З часом Міна призначили завідуючим першої в Москві кафедри судової медицини й обрали університетським суддею. Довгий час Мін працював в університеті, зокрема виконував обов’язки секретаря медичного факультету, згодом — проректором університету.

Ці відомості містилися у цікавій, але забутій тепер невеликій книжечці «В боротьбі за життя генія», що вийшла 20-тисячним тиражем у Києві в 1964 році й потім перевидавалася. Її автори — заслужений діяч науки, професор М.С. Коломійченко та лікар В.З. Горленко викладали історію захворювань Шевченка впродовж усього життя, в тому числі в Москві, розповідали про лікарів, які піклувалися про здоров’я Тараса Григоровича. Вони стверджували, що Мін навіть був ректором Московського університету, проте це не відповідає дійсності. Якраз у 1858 році Дмитро Мін став дійсним членом Товариства аматорів російської словесності й двічі виступав на публічних зборах з читанням своїх перекладів Данте й Шіллера. Він перекладав також Шекспіра, Байрона, Петрарку. Про громадську вагомість постаті Міна в тодішньому літературному світі свідчить те, що його прізвище стояло серед прізвищ відомих російських літераторів і діячів культури, які восени 1858 року протестували проти антисемітської статті в журналі «Иллюстрация». Цього протеста підписав і Шевченко.

Так що спілкування з Міном було приємним для Шевченка. До того ж лікар, очевидно, правильно поставив діагноз, і лікування, призначене ним, швидко давало позитивні результати. 15 березня Шевченко записав у щоденнику: «Мне, слава Богу, лучше, скоро, может быть, они (лікарі — В.М.) для меня будут совсем не нужны. Как бы это хорошо было».

Шевченко не забував про свого лікаря. 6 грудня 1858 року, тобто через дев’ять місяців після знайомства з Міном, він передавав йому вітання через Щепкіна.

15 березня поет відзначив особливу турботу про нього свого друга Михайла Щепкіна: «Михайло Семёнович ухаживает за мною, как за капризным больным ребенком. Добрейшее создание! Сегодня вечером пригласил он для меня какую-то г.Грекову1, мою полуземлячку, с тетрадью малороссийских песень. Прекрасный, свежий, сильный голос, но наши песни ей не дались, особенно женские. Отрывисто, резко, национальной экспрессии она не уловила. Скоро ли я услышу тебя, моя родная задушевная песня?

Петр Михайлович, старший сын моего великого друга, подарил мне два экземпляра — фотографические портреты апостола Александра Ивановича Герцена».

Насправді, Щепкін Петро Михайлович (1821—1877) був не старшим, а третім за віком сином Щепкіних; після смерті старшого — сорокарічного — сина, філолога, магістра астрономії Дмитра Михайловича наприкінці 1857 року2, старшим залишився Микола Щепкін. Але тут особливо важливо відзначити, що Петро Щепкін (жив у Міщанській дільниці), який закінчив правничий факультет Московського університету і працював обер-секретарем у московському Сенаті3, виявив увагу до хворого поета, тим більше, нагадавши йому про «апостола» Герцена.

___________________

1 Грекова Ірина Опанасівна (1823—1870) — дружина московського юриста П.М. Грекова, родичка Станкевичів, близький друг Огарьових і Щепкіних. Н.Огарьова писала: «У неё был замечательный музыкальный талант: редко чистый, мелодичный, сильный голос, контральто, что для меня и всех понимающих музыку — выше лучшего исполнения на любом инструменте. Я любила слушать её, особенно, когда она пела страстные и грустные малороссийские песни...»

2 Повернувшись із Нижнього Новгорода від Шевченка, Щепкін повідомив поета про смерть свого сина, що сталася 12 грудня в Іспанії. 5 січня 1858 року Шевченко записав у щоденнику: «Письмо своё заключает он печальним известием, полученным на пороге своего дома, о смерти сына Димитрия, умершего за границей». Дмитро Щепкін був магістром астрономії й одночасно працював у галузі філології, археології, історії мистецтв.

3 В Росії Сенатом називалася урядова установа, члени якої мали право судити й наглядати за виконанням урядових указів. Будинок Сенату було побудовано в Кремлі знаменитим архітектором Матвієм Казаковим у 1776 році. В ХІХ столітті Сенат у Москві перетворився на суто судовий заклад, який складався з 12 напівсамостійних департаментів. До кожного з них входили кілька сенаторів, призначених царем, на чолі з обер-прокурором.
Ще в листопаді 1857 року Шевченко познайомився з брошурою Герцена «Крещёная собственность» і записав у щоденнику: «Сердечное, задушевное, человеческое слово! Да осенит тебя свет истины и сила истинного Бога, апостол наш, наш одинокий изгнанник». В повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» Шевченко виводить образ поміщика, про якого сказано: «Его можно было бы назвать ничем, если бы он не был помещиком нескольких сот душ крещеной собственности». 10 грудня 1857 року поет перемалював у свій щоденник портрет Герцена: «…Я всё-таки скопирую для имени этого святого человека». 6 лютого 1858 року Шевченко взяв у руки герценівський «Колокол»: «Я в первый раз сегодня увидел газету и с благоговением облобызал». Того року Герцен, в черговий раз назвавши Миколу І «страшным тормозом», порівнював його з іудейським царем Саулом, а через два роки Шевченко написав поему «Саул», в якій під іменем Саула показав Миколу І. В щоденнику поет неодноразово називав його «Тормозом». В квітні 1860 року Шевченко передав Герцену щойно виданого «Кобзаря», як він писав, «с моим благоговейным поклоном». Цей примірник зберігся в бібліотеці Герцена.

Донька віце-президента Академії мистецтв Федора Толстого Катерина Юнге згадувала, що в 1861 році Герцен у бесіді з її батьком сказав про Шевченка: «Он тем велик, что он совершенно народный писатель, как наш Кольцов; но он имеет гораздо большее значение, чем Кольцов, так как Шевченко также политический деятель и явился борцом за свободу». В статті «1831—1833», говорячи про розвиток революційно-демократичних сил в Росії, Герцен в журналістиці називає ім’я Бєлінського, а в поезії — Шевченка. У спогадах відомого художника Миколи Ге згадується, з яким захопленням Герцен читав твори Шевченка в перекладах М.Гербеля: «Боже, что за прелесть, так и повеяло чистой нетронутой степью, это ширь, это свобода».

Життєві шляхи Шевченка й Герцена не перетнулися, проте їхня зустріч була цілком можливою в Москві в 1844 чи 1845 роках. Якби Шевченко залишався тоді в місті довше, Щепкін врешті-решт привів би його до Герцена.

16 березня Дмитро Мін знову побував у Шевченка, проте, крім дієти і пільнавської води, нічого не додав до лікування: «Дня через три обещает выпустить на улицу. Ах, как бы было хорошо!»


«Намалював портрет Михайла Семеновича»
Проте, записавши це, Шевченко вже працює — малює портрет свого друга Михайла Щепкіна. Роботою захопився настільки, що був незадоволений несподіваним приходом гостей — Михайла Максимовича, потім Андрія Маркевича: «Пренаивнейшие посетители. Им и в голову не пришла поговорка, что не вовремя гость — хуже татарина1. А, кажется, люди умные, а простой вещи не понимают». Близько двадцяти років тому в шевченкознавчій літературі було висловлено думку про те, що цей запис зумовлений негативним ставленням поета до Максимовича, проте вона безпідставна. Маємо справу з роздратуванням художника, увагу якого відвернули від творчого процесу2. Не випадково Шевченко переклав на непроханих гостей і своє невдоволення портретом Щепкіна: «Нарисовал портрет не совсем удачно Михайла Семёновича. Причиной неудачи были сначала Максимович, а потом Маркович».

_________________



1 Це прислів’я Шевченко застосував якось і до самого себе. 14 липня 1857 року записав у щоденнику з приводу того, що, здається, невчасно зайшов у гості: «Я вспомнил пословицу: “Не вовремя гость — хуже татарина” и взялся за фуражку».

2 15 червня 1857 року Шевченко занотував у щоденнику, що почав малювати портрет підпоручика Миколи Бажанова в киргизькій кибитці: «Прекрасное освещение. И я с охотой принялся за работу. Черт принес приятельницу (особа не встановлена. — В.М.). Я закрыл портфель и вышел из кибитки».
Втім, цій самокритиці далеко до тієї, яку Шевченко залишив у своєму щоденнику 26 червня 1857 року: «О живописи мне теперь и думать нечего. Я и прежде не был даже и посредственным живописцем. А теперь и подавно. Десять лет неупражнения в состоянии сделать и из великого виртуоза самого обыкновенного кабашного балалаешника. Следовательно, о живописи мне и думать нечего».

У світовому малярстві, мабуть, не знайдеться більше такого самокатування й самозречення. Проте й після десяти страшних років царської заборони писати й малювати Бог залишив Шевченкові геній поета й художника. Портрет Щепкіна, виконаний на тонованому папері італійським і білим олівцями, — чудовий! Директор Будинку-музею М.С. Щепкіна в Москві Антоніна Кучина говорила мені, що це кращий портрет артиста. Щепкінознавець Борис Земенков писав, що портрет «належить до кращих зображень великого актора». Біограф Щепкіна Віталій Івашнєв захоплюється: «...Один из лучших портретов Михаила Семёновича — на нём предстаёт человек уже преклонных лет, но сохранивший проницательный ум, живость взгляда, благородство и поэтичность натуры... По одному этому портрету нетрудно представить, какое многообразие оттенков чувств, настроений, порывов души могли наблюдать современники Щепкина в общении с ним, в ролях, исполняемых на сцене».

Перед нами вишукано елегантний, статечний й натхненний Щепкін, який, зацікавлено припіднявши брови, що, здається, ще й збільшує його високочолість, дивиться на нас ясними, відкритими і вдумливими очима. Ліве око прикрито повіком трохи більше, і цей штрих, який, очевидно, взятий із життя, зворушує своєю живою точністю. Повні губи, що видають людину добру й чуйну, помітно зачеплені гіркотою прожитих літ. Обличчя великого артиста випромінює вистраждану мудрість, і можна лише дивуватися й захоплюватися психологічно тонкою, виразною й точною характеристикою портретиста Шевченка.

В той же час, акумульовані в портреті життєві простота і доброта Щепкіна, роблять його образ, сказати б, артистично припіднятим і величним в розумінні, сформульованому Львом Толстим: «Нет величия там, где нет простоты, добра и правды».

В цьому контексті нагадаю опис зовнішньості Щепкіна, залишений його внуком: «Голова у него была большая… Большой лоб казался ещё открытее от потери волос. Вокруг всей головы сохранившиеся ещё светлорусые волосы спускались на шею… Черты лица его были приятны, и серые с поволокою глаза были проникнуты живостью и умом. Он много говорил; голос его звучал громко и мягко, полные губы быстро шевелились, глаза при этом раскрывались шире, и умный взгляд сопровождался энергичным движением руки…»

Поетові друзі в Петербурзі хвилювалися, нетерпляче чекали на нього. 16 березня Михайло Лазаревський відправив у Москву листа, в якому сповістив, що графиня Анастасія Толстая1 просила його поквапити Шевченка приїхати до столиці. Це було відгуком на згаданого вже листа Шевченка до Лазаревського, написаного 12 березня, де йшлося й про Толстую: «Прошу тебе, зайди до графині Настасії Іванівни і розкажи їм про моє лихо». Тарас Григорович високо цінив її підтримку. Ще 22 липня,

___________________

1 Толстая Анастасія (Настасія) Іванівна (1817—1889) — дружина Толстого Федора Петровича (1783—1873), який у 1828—1859 роках був віце-президентом Академії мистецтв. Починаючи з 1855 року подружжя клопоталося про звільнення Шевченка із заслання.

Принагідно нагадаю, що в справі визволення Шевченка взяв участь їх однофамілець російський поет і письменник, граф Олексій Костянтинович Толстой (1817—1875), той самий, який у співавторстві з поетами Жемчужниковими — Володимиром і Олексієм — писав під псевдонімом «Козьма Прутков». Двоюрідний брат Олексія Толстого Лев Жемчужников згадував: «По смерти императора Николая Павловича интимно, но много содействовал прощению Шевченко своим влиянием на императора Александра ІІ и его супругу граф Алексей Толстой, о чём никто не знал. Между тем влияние это было сильное и не подлежит сомнению».

перебуваючи в Новопетровському укріпленні, мріяв про ту хвилину, коли зустрінеться з графинею: «Минуту, в которую я сердечною слезою благодарности омочу руку моей благороднейшей заступницы графини Настасии Ивановны и её великодушного супруга графа Федора Петровича. О мои незабвенные благодетели! Без вашего человеколюбивого заступничества, без вашего теплого, родственного участия в моей печальной судьбе меня бы задушил всемогущий сатрап в этом безотрадном заточении». Ці почуття вдячності не гасли в душі поета. 2 березня він записав у щоденнику: «Доброе, благородное создание! Чем я воздам тебе за добро, которое ты для [меня] сделала? Молитвою, бесконечною молитвою!» Сергій Єфремов, який досліджував характер Шевченкового письма в щоденнику, звернув увагу на разючу деталь: скрізь, де поет вживає слово «графиня» стосовно до Толстої, то воно «написано аж надто виразно, конче виписано немов одпечатано літеру за літерою, конче каліграфічно і конче з великої літери. Вже в самій формі написання... виливалася величезна... пошана того, хто писав». В короткій, скупій і не закінченій автобіографії (1860 рік) Шевченко не забув про графиню: «…По ходатайству графини Анастасии Ивановны Толстой освободили его из Новопетровского укрепления. И по её же ходатайству всемилостивейше повелено быть ему под надзором полиции в столице и заниматься своим художеством». Лазаревський повідомляв хворого поета: «Сегодня я был опять у неё с твоим письмом из Москвы: она чрезвычайно жалеет о твоей болезни и боится, чтобы Михайло Семёнович не удержал тебя в Москве и на пасху; она даже сомневается в твоей болезни и думает, что ты остался там для Михаила Семеновича». Втім, ще в лютому Лазаревський повідомив Шевченкові найвагомішу причину побоювань петербурзьких друзів стосовно неприбуття поета в Петербург: «В случае бы тебе не объявили ещё об этом официально (про дозвіл приїхати в Петербург. — В.М.), то ты держи это в секрете и никому не розказуй; так просила и графиня; она боится, чтоб не выдумали чего».
«Нишком провідав Рєпніну»
Наступного дня — 17 березня Тарас Григорович записав у щоденнику: «Сегодня опять посетили меня оба медика и, слава Богу, кроме диеты и сидения в комнате, ничего не прописали». Та Шевченко на цей раз порушив заборону виходити з дому й увечері нищечком відвідав давнього друга княжну Варвару Рєпніну, яка жила, як ми вже знаємо, на Спиридоновській вулиці (будинок № 9, не зберігся), тобто відносно недалеко від Щепкіна. Можна було пройти по Старопименовському провулку, перетнути Тверську і по Єрмолаєвському провулку потрапити на Спиридоновську. Або вийти на Садову-Тріумфальну й по Садовому кільцю добратися туди ж. Втім, це була дорога з однієї дільниці міста — Сретенської, в іншу — Арбатську.

Михайло Семенович ще восени минулого року, а потім і на початку 1858-го повідомляв поету в листах: «Варвара Николаевна Репнина... просила меня передать тебе её душевный поклон»; «Репнина тебя целует». Зі свого боку, Шевченко просив Щепкіна: «А як побачиш мого давнього друга Варвару Николаевну Репнину, то привітай її од мене, мій друже єдиний, та в письмі своїм напиши її адрес». І ще: «Поцілуй... княжну Рєпніну».

З Рєпніною Шевченко не бачився дуже давно. Вона писала йому рівно десять років тому, 19 березня 1848 року напередодні Пасхи: «Да воскреснет Христос в душе Вашей, мой добрый Тарас Григорьевич, да освятит он душу Вашу, да просияет в Вас благодать святая... Я Вам желаю так много хорошего, лучшего. — Прошу Бога, чтобы он привёл меня увидеть Вас ещё в сей жизни...»

Бог їм дав можливість зустрітися. Та зустріч вийшла холодною.


Минули літа молодії,

Холодним вітром од надії

Уже повіяло.
Зникла колишня щирість і безпосередність, відчувалася взаємна відчуженість. На це звернув увагу ще Олександр Кониський: «Десятилітнє заслання лежало між ними непереходимою розпругою!» Богдан Лепкий свого часу потрактував цю зустріч, як «сумовиту». Він писав, що княжна не сподівалася побачити такого знедоленого Шевченка. Правда, з неволі посилав поет їй свій словесний портрет, як солдата лисого й опущеного, але Варвара Рєпніна, судячи з усього, в душі зберегла Шевченка таким, яким востаннє бачила, — молодим, повним енергії, темпераменту, з палкими очима, з чолом високим, круглим, красивим. «Тепер явився їй передчасний старець, з довгими, сідими вусами, з лисою головою, з морщинами під утомленими очима. Душею остався поет таким, як був і перше, вічно молодим, скорим до ласки й гніву, чутливим на добро й красу, на горе й кривду, але його тілесний образ перемінився до непізнання».

Наприкінці 20-х років минулого століття Сергій Єфремов написав: «Перший візит у Москві був — їй, може з хвилюванням, згадками про минуле незабутнє. Але час і ріжні інтереси вже простяглися між ними минулим і цією давно сподіваною хвилиною й одбилися — розчаруванням». Ще один лапідарний коментар до цієї зустрічі з академічних «Примечаний» до видання «Дневника» Шевченка в 1931 році: «Встреча Шевченка с Репниной во время его проезда через Москву в 1858 году не оживила их отношений, загубленных длинным рядом лет каторжной жизни Шевченка»1. За словами Павла Зайцева, «зустріч старих

_________________

1 Т.Г. Шевченко. Дневник. С. 360.
друзів відбулася не в тій атмосфері, яку кожний із них, мабуть, уявляв собі на думку про таку можливість: вони не зуміли знайти ні відповідного тону, ні відповідних слів».

Якби зострілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тойді б промовила мені?

Ніякого. І не пізнала б.

А може б, потім нагадала,

Сказавши: «Снилося дурній».


Маємо також можливість прочитати художню трактовку зустрічі Шевченка з Рєпніною в романі про Шевченка відомого польського перекладача і літературознавця Єжи Єнджеєвича «Українські ночі, або

Родовід генія»:

«У Шевченка було велике бажання зустрітися з княжною Варварою. Її терпляче і саможертовне почуття викликало вдячність і найвищу повагу. Скільки ж то літ вони не бачилися?

Схвильовано переступив він поріг невеликого палацику, розташованого в центрі Москви. Княжна, попереджена про його візит, чекала в салоні. Серце її стукотіло, як молоток.

Привітавшись і придивившись одне до одного, обоє відчули дивне розчарування.

Чоловік, який стояв перед княжною в шанобливій позі, дуже мало мав спільного з тим поетом, чий образ вона берегла в пам’яті. Це був старий чоловік з великою посивілою бородою, з чорною пов’язкою на лобі, з прищами на лиці, з глибоко запалими очима, виснажений, блідий і несло від нього якимось поганим тютюном.

Княжна розгубилася. Відчула себе так, ніби хтось заподіяв кривду або невдало пожартував. Вона забула, що Шевченко повертається з довгої страшної неволі. Почала йому читати мораль і повчати, як остання ханжа.

Шевченко дивився на неї з болем і здивуванням. Розмова тривала недовго. Прозвучала як фальшивий акорд. Аж коли Шевченко вийшов, княжна опам’яталась і кинулась до дверей. Хотіла наздогнати його, перепросити, цілувати йому руки...»

Навряд чи в Рєпніної з’явилося таке бажання. Хіба-що на мить. Бо ж у неї був ще цілий тиждень, щоб огорнути теплом поета, проте вона не зробила цього й при другій зустрічі 24 березня. Більше того, вже ніколи їх особисті стосунки й листування не поновилися. Це свідчить про ту прірву, що розверзлася між ними. Хоча Шевченко не хотів цього, просив Щепкіна у листі від 13 листопада 1858 року: «Поклонись В.Н. Р[епни]ной…» Лише через чверть століття в листі до Федора Лазаревського Рєпніна написала: «По возвращении из ссылки я его (Шевченко) видела два раза, и он на меня сделал грустное впечатление; я виню себя, что не переписывалась с ним, когда он был в Петербурге»1. Напевне змучений засланням і хворобою, з бандажем на оці, бородатий поет здався їй тільки «підоплічкою колишнього Шевченка», як сам він висловився в 1849 році в листі до княжни2...

Але ж справді глибокі, душевні, співчутливі стосунки не залежать від зовнішнього вигляду та стану здоров’я приятеля чи друга. Ніхто, крім Рєпніної, не відштовхнув у Москві Шевченка (Олександра Сапожникова, про якого ще скажемо, поряд із княжною не варто згадувати). Та ще нага-

________________________________________

1 Рєпніна пережила Шевченка на тридцять літ і померла в Москві 1891 року. Залишила спогади про «незабвенного Тараса», опубліковані в «Русском архиве» в 1887 році.

2 Цікава художньо-дослідницька книжка Єнджеєвича, яку Дмитро Павличко назвав «мистецьким творінням», особливо яскраво висвітлила, наскільки недостатньо й неглибоко були вивчені московські сторінки біографії Шевченка на середину 60-х років минулого століття, коли роман Єнджеєвича побачив світ у Польщі. (В Україні книгу «Українські ночі, або Родовід генія» надруковано в 1997 році в перекладі Віктора Іванисенка). Автор, який зібрав увесь відомий матеріал про поета, певно не мав історичного підгрунтя та життєво-побутових деталей для широкого художнього осмислення важливих московських приїздів Шевченка і обмежився двома сторінками тексту. Візьмись хто-небудь із письменників за цю тему сьогодні, його чекає майже така сама ситуація.

даю, що лише через місяць після зустрічі з Рєпніною, в квітні 1858 року змученим поетом щиро захоплювалася юна Катерина Юнге: «Кроме симпатии, которую возбуждали его горькая доля, его поэтическая натура, нельзя было не полюбить этого человека за незлобивое серце, за почти беспомощную доверчивость... Какой Шевченко милый, как я люблю его!.. Я Шевченку с каждым днём больше люблю...» Таки було за що любити беззахисного українського генія.

Після зустрічі з Рєпніною в щоденнику Шевченка з’явився іронічно-гіркий запис: «Она счастливо переменилась, потолстела и как будто помолодела. И вдарилася в ханжество, чего я прежде не замечал. Не встретила ли она в Москве хорошего исповедника?»1.

...Сном лукавим розійшлось,

Слізьми-водою розлилось

Колишнєє святеє диво!


Втім арбатка Шагінян показала, що ще в Яготині Варвара Рєпніна читала Шевченкові моральні прописи, а Іван Дзюба влучно написав, що почуття княжни «в щоденних стосунках набирало характеру ригористичного морального опікунства». Власне сама Рєпніна зізнавалася: «Побачивши його одного разу великим, я хотіла завжди бачити його таким; я хотіла, щоб він завжди був святий і променистий, щоб він сіяв істину силою свого незрівнянного таланту, і хотіла, щоб це сталося завдяки мені». В цих словах уся драма їх стосунків. Навіть після того, як Шевченко від’їхав у Петербург, Рєпніна намагалася в листах направити його на праведний шлях: «оставьте злых людей», «слишком часто я вас видела таким каким не желала бы видеть никогда», «ваше несчастье, что вы связались с этими пустыми людьми»...

__________________________



1 Шевченко був недалекий від істини. Родич Рєпніної граф С.Шереметєв писав стосовно тих років: «...Сошлась она с приходским священником отцом Николаем... Он был её духовником и оказывал ей нравственную поддержку среди забот и житейских треволнений».

Починаючи з Михайла Чалого, довго вважалося, що Рєпніна «своїми високоморальними і глибоко релігійними посланнями намагалася спрямувати його на істинну путь, з якої його часто зводили полтавські та чернігівські гульвіси». Насправді ці напучування викликали у Шевченка внутрішній протест, тим більше після тяжких років заслання. У Маріети Шагінян читаємо:

«Когда, после ссылки, он снова встретился с княжной в Москве и над ним, еще, в сущности, не старым, тяжкий опыт десяти лет прошел, как буря над лесом, превратив его в больного, облысевшего старика, а ее, уже старуху1, “счастливо переменил”, округлил и омолодил, Шевченко коротко записал в своем дневнике 17 марта 1858 года:

“Не встретила ли она в Москве хорошего исповедника?”

Молитвы и подавленные страсти; мировоззрение, выросшее на отказе, нетерпимое к себе и другим, но овеянное дымкой большой поэзии действительно прекрасной и доброй души, — таков был новый друг Шевченко, встреченный им в Яготине и тотчас же страстно его полюбивший. Между этим другом и воздухом беспечной Мосевки была целая пропасть. Яготин и Мосевка2 исключали друг друга, тут была антипатия глубже человеческой, — антагонизм двух эпох, двух разных ми-ровоззрений».

Якщо не розглядатимемо ці два світогляди виключно в класовому розумінні, то можна сказати, що Шагінян досить точно вказала на давні витоки холодної московської зустрічі Шевченка й Рєпніної.

___________________

1 Варварі Рєпніній йшов п’ятдесятий рік, і це був уже не той вік, в якому легко розпалити знову вогнище старих почуттів, які охоплювали її в Яготині.

2 Мойсівка (Мосівка) — село Пирятинського повіту Полтавської губернії, його власниця Т.Волховська двічі на рік влаштовувала бали. Шевченко разом з Євгеном Гребінкою приїхав на бал в Мойсівку 29 червня 1843 року. Тут він познайомився з Олексієм Капністом, Олександром Афанасьєвим-Чужбинським, родиною поміщиків Закревських. Афанасьєв-Чужбинський згадував, що «серед гучних тостів і вітань Тарас підсів до мене й сказав, що він не сподівався такої гостинності від поміщиків і що йому дуже до вподоби деякі “молодиці й дівчата”».

18 березня Тарас Григорович уже «легально» виїхав у місто зі Щепкіним. Проте наступного дня писав Михайлу Лазаревському: «Сьогодні був у мене доктор і ранше Великодньої неділі не пускає мене в дорогу. А його, розумного, треба послухать...» Таким чином, поет оцінив успішне лікування, здійснюване Дмитром Міном. В одному з листів до Щепкіна з Петербурга наприкінці 1858 року він просив поцілувати і Міна, і Кетчера... Лазаревський відповідав 23 березня: «Христос воскресе! Мій друже Тарасе! Жаль, что твое око наробило так погано; а ми ждали тебя сегодня непременно. Пожалуйста, не мешкай, когда выздоровеешь».

Страшнуватий опис поета залишив Микита Савичев1: «Тараса Григоровича не можна було пізнати, і я, лише придивившись, упізнав його. Жовтозелений, у зморшках, худий, похнюплений, убитий фізично й морально...» Наче дивився очима Рєпніної, яка також побачила Шевченка «зовсім потухшим», розбитим фізично й душевно. Безперечно, поет, який одужував, перебував не в кращій фізичній формі, але морально вбитий він, очевидно, в той час уже не був; досить прочитати його щоденник і листи, щоб переконатися в цьому. Втім, до слів Савичева ми ще повернемося в дальшій розповіді.

Що ж до зовнішнього вигляду Шевченка після заслання, то зберігся автопортрет з бородою, виконаний Шевченком на початку 1858 року в Нижньому Новгороді, з якого Михайло Лазаревський зняв 50 фотографічних копій. Один із цих фотознімків Шевченко передав Сергію Аксакову через Щепкіна. 25 квітня 1858 року писав Аксакову: «Я сердечно

___________________

1 Савичев Микита Федорович (1820—1885) — офіцер Уральського козачого війська, з яким Шевченко познайомився в Новопетровському укріпленні. Стаття Савичева «Кратковременное знакомство с Тарасом Григорьевичем Шевченко» (Казачий вестник, 1884, 24, 27 травня) є цінним мемуарним джерелом для вивчення життя поета в засланні. В цих спогадах є, зокрема, такі слова: «Ніколи Шевченко не промовив жодного слова нарікання на своє становище, ніколи я не бачив його сумним, зажуреним. Він був фізично міцний, рум’яний, погляд у нього був завжди ясний і одвертий».
рад, что вы осталися довольны моим бородатым поличием. Это фотографический снимок с рисунка, мною самим сделанного, почему и показался он вам подрисованным». В цьому автопортреті, вміщеному в книзі, привертають увагу високе мудре чоло і глибокі страдницькі очі. Григорій Галаган, який зустрівся з Шевченком 25 березня, писав: «Наш поэт сильно переменился, постарел; над его широким лбом распространилась лысина, густая борода с проседью при его глубоком взгляде даёт ему вид одного из мудрых наших дидов-полковников, к которым часто приходят за советом». 30 березня 1858 року, тобто відразу після повернення до Петербурга, Шевченко зробив першу фотографію з натури — «в шапці і кожусі». Додамо — з бородою — «відростив бороду, справжнісіньке помело...» Михайло Щепкін ще в січні 1858 року в листі до Шевченка з Москви в Нижній Новгород писав: «Цілую тебе в бороду». Катерина Юнге, яка п’ятнадцятирічною бачила Шевченка відразу після приїзду в Петербург, згадувала: «Увійшов він, з довгою бородою, з добродушною посмішкою...» Хоча Шевченко й не був у захваті від згаданої фотографії, але через два роки створив на її основі автопортрет. З фотографії дивиться на нас згорьований, але мудрий і добродушний Кобзар з глибоким поглядом над широким чолом і лукавинкою в очах... Володимир Яцюк, який досліджував цей сюжет, зауважив: «На офортному зображенні дано іншу психологічну характеристику образу портретованого... бачимо майже повну протилежність: цілковита суворість, щемна туга, що межує з гнівом, таїна вольового спалаху очей».

Гарно написав Олександр Афанасьєв-Чужбинський: «Тарас Григорович постарів, змінилося обличчя, але в його очах те саме тихе світло думки і почуття, якого я не міг забути після довгої розлуки».



1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка