Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві» Москва



Сторінка11/30
Дата конвертації01.12.2016
Розмір6,87 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   30

Розділ 3. «Я неділю або й дві остануся в Москві»

«Біля Старого Пимена, в будинку Щепотьєвої»

Так пізно Шевченко не став розшукувати й турбувати свого друга Михайла Щепкіна: «Взял № за рубль серебра в сутки в каком-то великолепном отеле. И едва мог добиться чаю, потому что уже было поздно. О Москва! О караван-сарай!1 Под громкою фирмою — отель. Да еще и со швейцаром»2.

Та й справді, це ж таки Москва, а не Астрахань, де на початку серпня минулого року він зупинявся. Не знайшов тоді жодного трактиру, в якому можна було б як-небудь пообідати. Зайшов у якийсь готель, попросив щось поїсти. Забруднений і вертлявий половий відповів, що все, що накажете, все є, крім чаю. А насправді виявилося, що нічого немає, крім чаю, навіть звичайної юшки. Це в Астрахані, в місті, яке половину величезного російського царства годує осетриною! «Ай да Астрахань! Ай да портовый

_____________________________



1 Караван-сарай — на шляхах і в місцях Близького Сходу, Середньої Азії, Закавказзя — заїзд для караванів в’ючних тварин, які перевозять вантажі та людей. Очевидно, Шевченко іронізував з приводу метушливої помпезності й поверхової показушності московського готелю та його реальної некомфортності.

2 В цьому та наступних розділах виділяю шрифтом щоденникові записи Шевченка з 10 по 26 березня 1858 року, навколо яких і розгортається розповідь.

Якось Ф. Якубовський у передмові до видання поезій Шевченка в Києві 1927 року закидав йому «деякі риси ледачости, безсистемности в роботі», зокрема: «Під час писання щоденника сам поет висловлював побоювання, чи пощастить йому хоч цю справу робити послідовно і систематично». Смішно, коли пересічність засуджує генія, проте в даному разі хочу лише наголосити, що в Москві Шевченко вів щоденник («журнал», як він його називав) систематично, дисципліновано, пунктуально й старанно.

Принагідно нагадаю, що з часу прибуття в Орську фортецю Шевченко вів щоденник, але 27 лютого 1848 року спалив його. В листі до Варвари Рєпніної зізнався: «Сегодня развернул тетрадь и думал сообщить вам хоть одну страницу, — и что же! так однообразно-грустно, что я сам испугался — сжёг мой дневник на догорающей свече. Я дурно сделал, мне после жаль было моего дневника, как матери своего дитяти, хотя и урода».

Сергій Єфремов писав: «Ми… можемо тільки пожалкувати, що, по-перше, не зберігся той щоденник з Орської кріпости, якого мало бути списано аж декілька місяців і, по-друге, що нової спроби поет не зробив давніш, як тільки 1857 р.»


город!» Згадалося про це, коли добивався в московському готелі довгожданного чаю.

В якому готелі зупинився поет? Відповісти на це питання з абсолютною точністю неможливо. Москвознавці пишуть, що «з семи московських готелей у пушкінські часи шість знаходилися на Тверській». На час приїзду Шевченка ситуація змінилася, але не набагато. За моїми підрахунками, в Москві тоді було більш, як півтора десятка готелів, принаймні, тих, яких було офіційно занесено до міського реєстру. Кращими вважалися готелі Варгіна, Шевалдишева і «Дрезден» на Тверській вулиці, «Лондон» в Охотному ряду, «Франция» на Петрівці, Шевальє — у власному будинку в Газетному провулку1. Серед інших, менше відомих — готель Філімона Горячева у власному будинку на вулиці Спиридоньєвській в Арбатській дільниці, в якому, до речі, не було номерів для приїжджих, «Ярославль» Марем’яни Федорової на вулиці Сретенці в будинку Петрової, «Москва» на Трубному бульварі, готель П’єра Бардена в М’ясницькій дільниці. Але більшість готелів, як і раніше, знаходилася в Тверській дільниці, передусім на Тверській вулиці, в Охотному ряду і на Кузнецькому мосту. Скоріше за все, Шевченко зупинився в цьому районі, ближче до будинку, де жив Щепкін, тому наступного дня він швидко знайшов його. Поет взяв недорогий номер, як правило, ціни складали від 1,5 до 5 рублів на добу2. Втім, у готелі Варгіна були розкішні номери вартістю 30 рублів на добу, в яких не було проблем не лише з чаєм, а виконувалися всі капризи пожильців. Можливо, Тарас Шевченко зупи-

____________________

1 Цей готель, що знаходився недалеко від будинку, де жив Осип Бодянський, очевидно, бачив Шевченко. В ньому в той час збиралися московські балетомани. Сучасник свідчив: «В ресторане собирались вечером люди более или менее состоятельные и там передавались балетные новости, впечатления, надежды».

2 За 5 рублів сріблом можна було зробити річну підписку на редаговані Бодянським «Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете», а це складало чотири часописи загальним обсягом понад 100 друкованих аркушів. 4 рублі 50 копійок коштувала річна підписка на дуже цікаву «Московскую медицинскую газету».

нився в недорогому готелі московського купця Пєчкіна «с №№ для приезжающих и общим столом, в доме г-жи Козьминой, на Тверской ул.», що недалеко від Неглинної.

В готелі Шевченкові страшенно не сподобалося, і він залишив його зранку: «В 7 часов утра оставил я караван-сарай со швейцаром и пустился отыскивать своего друга М.С. Щепкина. Нашел его у старого Пимена в доме Щепотьевой и у него поселился...» 12 березня Тарас Григорович ще раз упевнено зафіксував свою адресу в листі до Михайла Лазаревського: «Сижу я у Михайла Семеновича Щепкіна, близ Садовой улицы в приходе старого Пимена, в доме Щепотьевой».

«Біля старого Пимена, в будинку Щепотьєвої» — Шевченко не вказував навіть назву провулку, але не сумнівайтеся, що в цьому випадку адреса була точною й зрозумілою. Церква преподобного Пимена, що знаходилася неподалік, була відома всій Москві, а будинки тоді називалися за прізвищами їх домовласників. Ураховуючи те, що попереду нас чекає чимала робота по виясненню сучасних адрес тодішніх будинків, слід познайомитися з цим історичним феноменом ближче. Найкраще послухати пояснення москвича-очевидця:

«Дома так и назывались по их домовладельцам... Обозначение домов по фамилии их владельцев создавало разного рода трудности при отыскании дома. Когда приходилось, например, отыскать дом Петрова на какой-либо длинной улице, на Пятницкой или на Якиманке, иногда надо было промаршировать ее всю по одной стороне, а потом проделать то же по другой, если не было указано, к какому концу улицы дом расположен ближе. Полезно было в таких случаях для справки заходить в какую-либо, особенно в полотняную лавочку: там можно было получить указания, касавшиеся, впрочем, не только адресов, но и всего образа жизни обывателей обслуживаемого лавочкой района...

Бывали затруднения и в тех случаях, когда по одной улице домами

владели однофамильцы, и при указании адреса надо было обозначать, что адресат живет не только в доме Иванова, но «в доме Иванова, бывшем Брабец». Вообще, впрочем, надо сказать, что не было еще общепринятого порядка в обозначении адресов и их обозначали то по полицейским частям и кварталам, например Хамовнической части 2-го квартала на углу Неопалимовского и Малого Трубного переулка дом такого-то, то по церковным приходам, например «у Мартына Исповедника», «у Успенья на-Могильцах», «в приходе церкви Неопалимыя Купины». Иногда же прибегали к различным совершенно случайным обозначениям: против такой-то церкви, против вдовьего дома, против пожарного депо1 и т.д. Нумерация домов начала заводиться, помнится, с 90-х годов (ХІХ століття. — В.М.), но этот общеевропейский порядок, уже давно усвоенный в Петербурге, в Москве прививался очень туго».

Втім, у часи Шевченка домовласників успішно розшукували за їх прізвищами. Пам’ятаймо про це, бо номери будинків, які тепер екстраполюють на той час, коли їх насправді не вивішували, невиправдані в науковому дослідженні. Інша річ, коли вони називаються стосовно ХХ століття чи сьогодення, щоб уявити місце тодішнього розташування московських будинків.

У Москві середини ХІХ століття ніяких проблем з пошуком будинку Щепотьєвої біля церкви старого Пимена не було. Зате вони виникли через сто років, коли дослідники намірилися точно встановити, де конкретно знаходився будинок Щепотьєвої. Почалося з того, що вони полінувалися по-справжньому пошукати домовласницю з досить рідкісним у Москві прізвищем. Авторитетний московський біограф Щепкіна Борис Земенков наприкінці 50-х років ХХ століття заявив, що в жодному довідковому

______________________

1 Важко погодитися з тим, що уточнення в адресі назвою приходської церкви, пожежного депо чи поліцейської дільниці були «випадковими». Якраз такі «позначення» давали змогу знайти домовласника безпомилково.
виданні тих часів йому не вдалося виявити прізвища домовласниці Щепотьєвої. Через тридцять років автори книги «Шевченко в Москве» І.Карабутенко, О.Марусич і М.Новохатський повторили це твердження і висловили припущення, що Шевченко жив, очевидно, в будинку Щепотьєва, але, не відаючи про господаря, знав лише його дружину1.

Між іншим, тоді ще ніхто не знав, що навіть московська поліція доповідала начальству саме про «будинок Щепотьєва». У знайденому мною в Центральному історичному архіві Москви «Рапорті» московського обер-поліцмейстера князя Кропоткіна воєнному генерал-губернатору Закревському йшлося про те, що «отставной рядовой Тарас Шевченко прибыл из Нижегородской губернии проездом в С.-Петербург и остановился Сретенской части 1 квартала в доме Щепотьева»2. Втім, це були легковажні заяви, зумовлені, з одного боку, поверховим підходом тодішньої московської поліції, з іншого, неглибоким вивченням питання радянськими істориками. Досить розгорнути «Книгу адресов жителей Москвы» за 1858 рік там, де містяться адреси артистів, і прочитати: «Щепкин Михайло Семёнович, Сретенская часть, на Малой Дмитровке, в Воротницком переулке, дом Щепотьевой»3. Ця адреса стояла на листах, які отримував великий артист. Скажімо, в таємних паперах тодішнього московського генерал-губернатора графа Арсенія Закревського, є конверт з адресою артиста: «Сретенской части на Малой Дмитровке Воротниковском переулке в д.Щепотьевой». Сам Щепкін,

____________________

1 Власне, київські автори і в цьому некритично продублювали своїх московських попередників. Театрознавець В.Маслих в статті «По щепкинским местам» в журналі «Театр» (№ 8) ще в 1963 році стверджував: «Щепкін поселився у Воротниковському провулку в будинку Щепотьєва... Тут прожив кілька днів Т.Г. Шевченко» (виділено мною. — В.М.).

2 Центральний історичний архів Москви, ф. 16, оп. 47, спр. 130, арк.11.

3 Книга адресов жителей Москвы составлена по официальным сведениям и документам К. Нистремом. 1858. Книга чиновников служащих. — Москва. В типографии т.т. Волкова и комп. 1858. С. 184.

знаходячись на гастролях у Ярославлі в квітні 1858 року, тобто відразу після від’їзду з Москви Шевченка, писав дружині Олені Дмитрівні Щепкіній: «В Москву в приход Старого Пимена в дом госпожи Щепотьевой»1.

Тож поставимо крапку в надуманій версії з відсутністю домовласниці Щепотьєвої та назавжди припинимо невиправдану ревізію напрочуд точного щоденникового запису Шевченка. Насправді, як він і зафіксував, будинок числився не за Щепотьєвим2, а саме за Щепотьєвою. Інша річ, що пошуки домовласниці Щепотьєвої з Воротниковського провулку були непростими. Власне прізвище Щепотьєвої мені вдалося виявити відразу, вже в документах післяпожежної Москви. Зокрема, у 1818 році в Ніколо-Кузнецькому провулку П’ятницької дільниці міста числилася вдова поручика Ганна Олексіївна Щепотьєва, яка володіла спаленим будинком («обгорелой землёй»). Ще більшу увагу привернула губернська секретарша Щепотьєва Пелагея Петрівна, яка в тому ж році жила на Преснєнській вулиці в Преснєнській дільниці міста. Проте найвірогідніше «героїнею» нашого сюжету мала стати знайдена в маловідомому «Алфавитном указателе к плану Хамовнической части» титулярна радниця3 Щепотьєва Олександра Петрівна, домоволодіння якої числилося в Полуектовському провулку (тепер Сєчєновський), що між Остоженкою й Пречистенкою. Чи не була вона молодшою сестрою згаданої Пелагеї Щепотьєвої? Оскільки іншої домовласниці з цим прізвищем виявити в адресних книгах більше не вдалося, випливав висновок, що титулярна радниця Олександра Щепотьєва жила в приарбатському ареалі, а будинок

______________________



1 Конверт з цією адресою зберігається в архіві Державного центрального музею ім. О.О. Бахрушина (ф. 312, одиниця зберігання 74361).

2 Згадані автори називали трьох Щепотьєвих, а ще кілька потрапили в історичних документах на очі мені, але в контексті сказаного до чоловіків Щепотьєвих інтерес зникає.

3 Титулярний радник — в Росії цивільний чин 9-го класу. З 1845 року давав особисте дворянство.

у Воротниковському провулку1 здавала Михайлу Щепкіну. Цей будинок давно знесено, але навколо нього не затухають пристрасті. Річ у тому, що в двох кроках від помешкання Щепкіна знаходився будинок, у якому в травні 1836 року під час останнього приїзду до Москви жив у свого друга Павла Нащокіна поет Олександр Пушкін. Це був двоповерховий кам’яний особняк із дерев’яним мезоніном, побудований в 1817—1820 роках. У 1838 році замість мезоніна надбудували третій поверх. Будинок № 12 зберігся і називається тепер «Будинком Нащокіна», на ньому встановлено меморіальну дошку, присвячену Пушкіну. Тут часто бував Гоголь, і Нащокін став прообразом одного з героїв другого тому «Мёртвых душ» — Хлобуєва.

Так от, у 60—80-х роках минулого століття в історичній і москвознавчій літературі закріпилася думка, що саме будинок № 12 наймав Щепкін і саме тут у березні 1858 року жив Шевченко2. Вже згаданий Борис Земенков ще в 1966 році писав у книзі «М.С. Щепкин в Москве»: «Щепкін переселився в будинок № 12 у Воротниковському провулку... За кілька років перед тим в цьому будинку жив близький друг Пушкіна — Павло Воінович Нащокін...» Цю версію активно підтримував

____________________



1 Воротниковський провулок знаходиться в північній частині центру Москви. Назва виникла в ХVІІ столітті, з ХV століття тут знаходилася Воротниковська слобода, в якій мешкали воротники — вартові при воротах Кремля, Китай-города і Білого города. Звідси і назва провулка. Так вважається нині. Проте забулася цікава точка зору москвознавця ХІХ століття Івана Кондратьєва, який писав: «Помимо сторожей у городских ворот воротниками назывались особые мастера при пушечном деле. Поэтому, принимая во внимание, что вблизи этой местности проживали военные мастера в Бронной, в Палашах и в Пушкарях, более вероятно здесь название военных воротников (воротить, поворачивать), а не привратников, которые жили поблизости своих ворот». У цьому випадку йшлося не про Воротниковську слободу взагалі, а саме про Воротниковський провулок.

2 В «Літописі життя і творчості Т.Г. Шевченка», складеному Миколою Ткаченком в 1961 році, містилася така інформація: «Березня 11. З цього дня до виїзду з Москви жив у М.С. Щепкіна (тепер Велика Каретна вулиця, № 16)...» Це була груба помилка, бо з будинку у Великому Каретному провулку Щепкін виїхав за десять років до приїзду Шевченка в Москву. Дивно, адже в 1944 році Ткаченко писав інакше: «Поет тоді жив на Старо-Пименському провулку, коло теперішньої площі Пушкіна».
доцент Московського університету Михайло Зозуля, який у 1974 році писав: «Будинок, у якому Щепкін приймав тоді Шевченка, був до певної міри знаменитим. Цей будинок знав Пушкіна й Шевченка, Щепкіна і Гоголя, Граковського і Тургенєва, багатьох учених, артистів і музикантів». В «Шевченківському словнику» (1977 рік) до статті Зозулі «Москва» було навіть вміщено фотографію номера дванадцятого: «Будинок, де в квартирі М.С. Щепкіна жив Т.Г. Шевченко 1858». Так само ще й нині в «Коментарях» до шостого тому Повного зібрання творів Шевченка стверджується: «Сучасна адреса тодішньої квартири М.С. Щепкіна — Воротниковський провулок, 12». Відомий москвознавець Сергій Романюк у книзі «Из истории московских переулков» (1988 рік) також наполягає, що саме в цьому будинку мешкав актор М.С. Щепкін: «Будинок № 12 в той час... належав А.І. Івановій... В 1847—1858 рр. будинок знімав актор М.С. Щепкін. Тут же в 1858 р. зупинився Т.Г. Шевченко».

Першими висловили сумнів з цього приводу автори книги «Шевченко

в Москве» І.Карабутенко, О.Марусич і М.Новохатський. Вони справедливо вказали на те, що Шевченко не міг не відзначити в своєму щоденнику про перебування Пушкіна в будинку, де й він зупинився, проте великий український поет навіть не згадує про великого російського поета. Правда, ці сумніви не могли переконливо й остаточно заперечити твердження прихильників зручної та привабливої версії, що в одному будинку жили в різний час і Пушкін, і Щепкін, і Шевченко. Принаймні, ця версія панує в Москві до цього часу. Проте вона не відповідає дійсності. Довести це неважко. Відомо, що будинок № 12 належав губернській секретарші Аграфені Івановій, про що є чіткий запис в «Алфавитном указателе к плану Сретенской части»: «Ивановой Аграфены Ив. Губерн. Секретарши, в Воротническом пер.». Але ж ми знаємо, що будинком, у якому жив Щепкін і зупинявся Шевченко, володіла зовсім інша домовласниця, а саме Щепотьєва. Проте твердих і певних доказів, що знайдені мною домовласниці Ганна, Пелагея чи Олександра Щепотьєви були саме тими, які мали, крім означених у документах, ще й володіння в Воротниковському провулку, не було. Більше того чуття історика підказувало, що саме цю Щепотьєву ще не знайшов.

І тоді довелося зануритися в архівні документи. В Центральному архіві науково-технічної документації м.Москви знайшовся «Указатель к плану города Москвы, печатанному Московскою городскою распорядительною Думою в 1868 году», а в ньому — безцінна для мене «Ведомость городских и владельческих имуществ по планам 1849—1854 годов и по окладным книгам 1867 года». В цій «Відомості» в Сретенській частині я знайшов володіння № 411 «Щепотьевой, поручицы, жены канцеляриста». Тієї самої, про яку писав Шевченко!

На місці цього володіння знаходиться нині будинок № 8, а поруч (на розі Воротниковського й Старопименовського провулків) зберігся будинок № 6 ХVІІІ—ХІХ століть, повз якого неодмінно проходив Тарас Григорович.

Тепер — про «старого Пимена». Церква була названа на честь преподобного Пимена, відома з 1493 року, тобто з того часу, коли вперше з’явилася письмова згадка про Арбат. В середині XVII століття слободу Воротники було перенесено в Сущево, де воротники також побудували в 1672 році церкву Преподобного Пимена, що стала називатися храмом Пимена Нового. Більш ранню церкву в народі назвали «старим Пименом». Історичні джерела свідчать, що в другій половині XVII століття вона була дерев’яною. Кам’яну церкву побудовано в 1681—1682 роках. Тоді ж було зведено шатрову дзвіницю, що стояла окремо і відзначалася рідкісною витонченістю. В 1689 році після пожежі храм відновили. В ХІХ столітті за два заходи на місці старої церкви збудовано нову. У 1825 році звели трапезну з боковим вівтарем преподобного Пимена. Головна церква перебудовувалася впродовж більш як десятиліття, починаючи з 1848 року, й освячена 20 вересня 1859 року. Таким чином, у той час, коли Шевченко бачив «старого Пимена», церкву якраз добудовували1. «Пимен Чудотворець, що в Старих Воротниках, у Пименовському провулку» за часів Шевченка був однією з тринадцяти приходських церков Сретенської дільниці Москви. Проте наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть він уже входив до Арбатської дільниці, про що є свідчення в переліку церков у «Путеводителе и справочнике по Москве. Москва белокаменная»: «Св. Пимена Преподобного... Что в Старых Воротниках — Арбатская часть, 2 участок, угол Воротниковского и Пименовского переулков»2 (тепер — № 5). На «Плане Арбатской части», складеному в 1901 році видно, що територія між малою Дмитрівкою та Тверською вулицями, в тому числі з Воротниковським провулком, повністю відійщла до Арбатської дільниці. Це говорить, до речі, про те, як недалеко від Арбату жив Щепкін, а, значить, і Шевченко.

Прочитаємо про храм у дореволюційному путівнику по Москві:

«Свернём в тихий, осенённый большими деревьями Пименовский переулок. Сквозь их ветви виднеется в глубине старинная шатровая колокольня церкви св. Пимена с двойной висячей аркой. Её шатер уцелел от ХVІІ в. и в очертаниях хранит некоторую расплывчатость. Сам храм с его куполом и колоннами, перестроенный в 1825 году, переносит нас совсем в иную эпоху — эпоху классицизма. Очертания храма немного тяжелы. Весь он как будто придавлен к земле. Несоответствие стилей колокольни и храма резко бросается в глаза. Церковь называется св. Пимена, что в Воротниках».

______________________________

1 Після цього храм обновляли в 1893—1899 роках. Закрито у 1923 році, знесено в 1932 році. Пам’ять збережено нині в назві Старопименовського провулка.

2 На рубежі ХІХ і ХХ століть біля церкви старого Пимена жив відомий російський історик Дмитро Іловайський (1832—1920). З цього приводу на початку 30-х років минулого століття написала спогади «У Старого Пимена» дружина Івана Буніна Віра Муромцева і родичка Іловайського Марина Цвєтаєва («Дом у Старого Пимена»).
В перший день перебування в Москві, поет, який сподівався відразу подивитися місто й зустрітися з друзями, але, захворівши, вимушений був сидіти вдома1, роздратовано записав у щоденнику: «Сиди да смотри в окно на старого безобразного Пимена». Мабуть, гострий погляд художника відразу відзначив важкуватість обрисів храму та все ж його судження несправедливе — Святий Пимен привертав увагу і виглядав симпатичним, у чому можна переконатися, подивившись на фотографію в книзі. Храм був опоетизований художником Іваном Павловим на гравюрі «Старопименовський провулок», де його зображено в контексті ближніх будинків.

Утім, ясно, що не про храм ішлося, а просто Тарасу Григоровичу набридло сидіти вдома, в чому він сам зізнався через три дні: «Надоело смотреть в окно на старого Пимена». Схожий запис у Шевченковому щоденнику зустрічаємо 22 вересня 1857 року, коли поет, із-за непогоди, вимушений був сидіти в квартирі в Нижньому Новгороді: «На улицу выйти нет возможности. Из-за стены Кремля показывает собор свои безобразные толкачи с реповидными верхушками, и ничего больше не видно из моей квартиры. Скучно».

Пам’ятатимемо, що Тарас Григорович не збирався залишатися в Москві надовго, він поспішав у Петербург2. Своєму другові Михайлу Лазаревському3 обіцяв 25 лютого, тобто в той день, коли від нього отримав

_____________________________________



1 Коли 12 березня ввечері прийшли гості, Шевченко на прохання Щепкіна спустився вниз з перев’язаною головою, але довго бути з ними не міг: «Подали ужин, гости сели за стол, а я удалился в свою келию».

2 Вимушений тоді чекати, Шевченко дратувався, бо не любив цього, тим більше, що йшлося про повернення із заслання. В щоденнику записував: «Ожидание, как всякое ожидание несносно». Або: «Лучше решительный удар обуха, нежели тупая деревянная пила ожидания».

3 Лазаревський Михайло Матвійович (1818—1867), підстарший з шести братів Лазаревських, близький друг Шевченка. Закінчив Ніжинський ліцей князя Безбородька. Служив у Чернігівській цивільній палаті, в 1841 році переїхав до Тобольська, а звідти в 1846 році — до Оренбурга. З 1850 року — радник Петербурзького губернського управління. Шевченко познайомився з Лазаревським у липні-серпні 1847 року в Орській фортеці, зустрічався з ним в Оренбурзі в 1849 році, де Шевченко намалював портрет братів Лазаревських — Михайла і Федора.

звістку про дозвіл проживати в Петербурзі: «...Через тиждень або два я сам... поцілую, і тебе, і Семена (С.С. Гулака-Артемовського. — В.М.), і всіх добрих людей, сущих в Петербурге».У листі до Анастасії Толстої від 5 березня 1858 року перед від’їздом із Нижнього Новгорода в Москву, Шевченко писав: «В Москве остануся несколько часов, для того только, чтобы поцеловать моего искреннего друга, знаменитого старца М.С. Щепкина...»

Проте сталося те, що сталося.

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка