Тарас Шевченко: «Моє перебування в Москві» Москва



Сторінка10/30
Дата конвертації01.12.2016
Розмір6,87 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   30

И действительно, сколько кривых переулков в Москве!»


Справді, Кривоарбатський провулок, який отримав таку назву в другій половині ХІХ століття, раніше називався просто Кривий, а був ще Кривий провулок на Якиманці та на Варварці недалеко від Кремля1.

Отож, тепер знатимемо, що Тарас Шевченко написав про «закарлючисту» кривизну московських провулків ще тоді, коли Гіляровський був немовлям.

Відсутні безпосередні документальні свідчення про те, що Тарас Шевченко, блукаючи по кривих московських вулицях, був якраз і на Арбатській вулиці (нинішній Старий Арбат), але вірогідність цього дуже велика. Так чи так, а ми не можемо не згадати коротко про історію одного з будинків на цій вулиці, бо він нині належить нашій державі , й у ньому знаходиться Культурний центр України в Москві — духовний наступник Шевченкової присутності в місті.

Будівництво первісної двоповерхової споруди на червоній лінії Арбатської вулиці, тобто лінії забудови, датується 1800—1812 роками. З цього часу йде відлік історії нинішнього будинку № 9, який вже перейшов двохсотрічний рубіж. Зведення нових житлових і нежилих будівель, розширення їх у глибину земельної ділянки збігається в часі з народженням та дитинством Тараса Шевченка (1813—1824 роки). В Центральному архіві науково-технічної документації м.Москви мені по-

______________________

1 Лабіринт московських вулиць, провулків і глухих кутів, що мали однакову назву і збивали з пантелику людей, які погано знали Москву, відобразився у вуличному фольклорі в такій жартівливо-путаній адресі: «За Яузой на Арбате, на Воронцовом поле, близи Вшивой горки на Петровке, не доходя Покровки...» і т.д., тобто ніде.

щастило знайти унікальні документи, які дають можливість розповісти про цей давній період забудови й упорядкування земельної ділянки, що належала тоді «надвірній радниці»1 Варварі Афанасіївні Мальшиній. Цій енергійній і діяльній росіянці ми завдячуємо цивілізованим освоєнням райського куточку старовинного Арбату.

Земельна ділянка Мальшиної простягалася від Арбатської вулиці (так називалася тоді вулиця Арбат) до району нинішнього Малого Афанасьєвського провулку, де межувала з домоволодіннями надвірної радниці Попової, міщанина2 Івана Лазарєва і якоїсь Зімбулатової. З боку нинішнього Великого Афанасьєвського провулка до Варвари Мальшиної прилягала тоді земельна ділянка графа Шереметєва (!)3. З боку нинішньої Арбатської площі й Гоголівського бульвару розміщувалося домоволодіння купця Сабурова. Між іншим, сусіди Мальшиної ніби спеціально підібрані для того аби продемонструвати нащадкам, що вже в першій чверті ХІХ століття Арбатська вулиця була різнорідною за становою належністю домовласників — дворянин з титулом графа, надвірні радники, купець, міщанин.

Документи свідчать, що в наполеонівській пожежі 1812 року на згаданій ділянці згоріли двоповерховий будинок на місці нинішнього будинку № 9 і будівлі в глибині двору. Незначна частина їх була відбудована чи відремонтована вже до літа 1813 року. Проте роботи не припинялися, а у вересні 1818 року розпочалася серйозна добудова й перебудова основного будинку та інших будівель. Влітку 1822 року були

_____________________

1 Так Варвара Мальшина названа в документі. Очевидно, мова йде про те, що вона була дружиною надвірного радника, який, скоріше за все, помер. У Росії надвірний радник — це громадянський чин VІІ класу. Особи, які його мали, частіше за все обіймали посади столоначальників, тобто найнижчої структурної частини державних центральних і місцевих закладів.

2 Як правило, ремісники, дрібні торговці й домовласники. До 1863 року могли підлягати тілесним покаранням.

3 Цікаво, що невелика частина володіння, на якому знаходився сусідній будинок № 11, аж до середини ХІХ століття належала шереметьєвським селянам.

вже зведені, але ще не оздоблені триповерховий цегляний жилий будинок і два двоповерхових жилих будинки. Повністю були готові цегляні одноповерховий жилий і нежилий будинки в глибині двору. Ще через пару років основний будинок на Арбатській вулиці, що був повернутий порталом1 до нинішнього Великого Афанасьєвського провулка, йменувався в документах чотириповерховим, а двоповерховий — триповерховим, але, судячи з усього, в них обладнали підвали, зробивши їх жилими. До того ж третій поверх був надбудованим мезоніном.

Завершивши будівництво, Варвара Мальшина у 1826 році добилася ще й звільнення свого домашнього вогнища від постою в ньому солдатів і офіцерів. До речі, домовласники платили за це чималі гроші, зате мали право гордо написати на воротах чи навіть вирізати на камені: «Звільнений від постою».

Наступна зустріч з Варварою Мальшиною, яку дозволяють архівні документи, датується початком 1838 року. Виявляється, що ділова й, мабуть, вродлива жінка вже мала інше прізвище! В «Плане и фасаде, выданном от комиссии для строений в Москве, 1838 года, генваря 26 дня» засвідчено, що земельна ділянка № 599 (цей номер залишиться за нею й надалі) по вулиці Арбатській Пречистенської частини 5 кварталу належить «Коллежской советнице Варваре Афанасьевне Крекшиной, бывшей Мальшиной». Таким чином, з новим чоловіком Варвара Афанасіївна виросла на один чин, бо в Росії колежський радник був громадянським чином 6-го класу й міг обіймати середні керівні посади (начальник відділення, діловод в центральних закладах).

На плані, який зберігся в архіві, бачимо той же основний будинок з мезоніном, повернутий фасадом на захід. Праворуч від входу й ліворуч в задній частині будинку були добудовані два затишних ганки. В дальному

___________________



1 Архітектурно оформлений вхід до будинку.
кутку двора (з боку нинішнього Малого Афанасьєвського провулка), як і раніше, розміщалася нежила будівля, скоріше за все, сарай. Неподалік, перпендикулярно до нього — дерев’яна одноповерхова будівля, очевидно, для прислуги.

Звертає на себе увагу те, що будинок первісно будувався цегляним, що було тоді рідкістю в Москві, але всіляко підтримувалося місцевою владою. Існували навіть «Правила для неодмінного виконання», затверджені в 30-х роках ХІХ століття, в яких зокрема зазначалося: «Крыльца в больших домах должны быть каменные и галереи не дозволяются иначе, как каменные...» В «Правилах» передбачалося осадження нового будинку: «Каменное строение... вновь оконченное в одно лето, не дозволять штукатурить ни внутри, ни снаружи тем же годом». Вони містили й протипожежні вимоги: «Деревянные этажи на каменных этажах не должны обшиваться тесом, а должны быть штукатурены...» І ще одна — естетична настанова: «Окраска крыш должна быть... красной или зеленой краской». Як же чудово виглядали такі будинки з висоти пташиного польоту!

В архіві я знайшов документи про земельну ділянку № 599 й забудову на ній, датовані серпнем 1857 року:

«Описание существующих строений. Под №1, каменное 4-х этажное жилое. № 2, каменное 3-х этажное жилое. № 3, каменное 2-х этажное жилое, с подвалом. № 4, каменное 2-х этажное с антресолями жилое. № 5, каменное 2-х этажное, нижний этаж нежилой, а верхний жилой. № 6, каменный портал1. № 7, каменное одноэтажное нежилое. Под № 8, каменное одноэтажное жилое. № 9, каменный вход в подвал. №10, деревянное двухэтажное нежилое. № 11, деревянное одноэтажное нежилое. № 12 деревянное одноэтажное в каменных столбах нежилое.

_______________________

1 Вхід у будинок, як і раніше, залишався з цього боку.
Кровли на сих строениях крыты железом. № 13, деревянное одноэтажное нежилое. Кровля крыта тесом.

В строении № 4 и 5, по фасаду показанные окна под литерами: а, б, в, г, д, е, и, ж, фальшивые».

Знаменний момент! На кресленні будинку, що знаходився на нинішньому місці Культурного центру України в Москві, глуха стіна на Арбатську вулицю декорована фальшивими вікнами. Цього вже настійно вимагала естетика вулиці, що давно об’єднала навколо себе будинки, повернувши їх обличчям до себе.

Згадані документи дозволяли побудувати дерев’яну одноповерхову нежилу будівлю з покриттям даху залізом і наказували відремонтувати будівлі під № 1, 2, 3, 4 і 13. Крім того, було велено побудувати цегляні брандмауери. Взагалі вражає грунтовність і капітальність забудови ділянки № 599, що в більшості своїй містила кам’яниці з залізними дахами, до того ж вони весь час удосконалювалися.

Фактично ми зафіксували стан забудови землеволодіння № 599 на той час, коли Шевченко востаннє бував у Москві, тобто на початку другої половини ХІХ століття. Варвара Крекшина, якій перевалило далеко за 70 років, уже генерал-майорша, мала власний будинок на Тверському бульварі. Земельна ділянка № 599 належала тоді знову жінці — штабс-ротмістрші Пуколовій Єлизаветі Дмитрівні1.
«Бачив сьогодні уві сні Москву»
Москва Шевченкові запам’яталася, він часто згадував про неї. В

______________________



1 В 1872—1873 роках в західній частині двору по червоній лінії Арбату за проектом архітектора Д.Гущина було побудовано окремий триповерховий будинок, а земельна ділянка отримала новий номер — 636-й і позначалася в документах за 636/599. Тоді на ній знаходилося п’ять житлових цегляних будинків і дві службові, також цегляні, будівлі. З цього часу домовласником був спадковий дворянин Олександр Іванович Ромейко. Після його смерті в 1916 році земельна ділянка до Жовтневої революції знаходилася під рукою його дружини Олени Миколаївни Ромейко.

листопаді 1852 року поет писав Андріану Головачову1, який відвідав його в Новопетровському укріпленні: «проведенный вечер с вами мне снился несколько ночей сряду, и живо представлялась мне давно забытая картина человеческой жизни. Благодарю вас. От души благодарю вас за эту великую радость! Слушая вас в этот достопамятный вечер, я переселялся в Москву и Питер, видел и театры, и мою академию, и всё, что благородит человека...»

Бачене й пережите відклалося в підсвідомості, бо ж місто приходило йому в снах. У щоденнику записав 4 липня 1857 року: «С недавнего времени мне начали представляться во сне давно виденные мною милые сердцу предметы и лица. Это, вероятно, оттого, что я об них теперь постоянно думаю». Знаменно, що серед снів, описаних Шевченком, була вже згадана вище зустріч у Москві з Михайлом Щепкіним. Наведемо цей текст повністю: «Затворив двери и окна беседки, я снова уснул... Увидел я в Москве Михайла Семёновича Щепкина, таким же свежим и бодрым, как видел я его в последний раз в 1845 году. Я ему заметил, почему он не продолжает свои «Записки артиста», начало которых напечатано в первой книжке «Современника»2 за 1847 год. На что он мне сказал, что жизнь его протекла так тихо, счастливо, что не о чем писать. Я хотел ему на это возразить что-то, но мы очутились в Новопетровском укреплении...»

Як відомо, «Записки актёра Щепкина» були розпочаті за настійною порадою Пушкіна, а Шевченко, прекрасно розуміючи важливість спогадів артиста, турбувався про їх продовження. Немає сумніву, що в сон це ба-

_____________________

1 Головачов Андріан Пилипович (1820—1889) — російський учений-зоолог. Шевченко познайомився з ним у 1852 році, коли Головачов з науковою метою приїздив на півострів Мангишлаг.

2 Спогади «Записки актера Щепкина» друкувалися за життя артиста в різних газетах і журналах уривками, зокрема, й у журналі «Современник». Окремою книжкою були видані в 1864 році вже після смерті Щепкіна.
жання перейшло з реальних роздумів поета, втім, як і реальне прагнення поговорити зі Щепкіним «про театр, про літературу». Проте лише уві сні Щепкін міг опинитися з Шевченком у Новопетровському укріпленні. Вже згаданий нами радянський біограф Щепкіна А.Дерман в 30-х роках минулого століття зазначав: «…Шевченко и Щепкин “как будто” одинакового социального происхождения, в действительности же — совершенно разного, и это различие как раз и обусловило резкое несходство их отношения к современной им действительности. Крепостное право повернулось к Щепкину своей ласкающе-развращающей стороной, к Шевченко — ожесточающей и закаляющей. Щепкина владельцы приручали, “смягчали”, приближали к себе, прививали терпение, смирение, Шевченку — драли,гоняли, ссылали, мучили, но этим самим взрастили в нём яростную, боевую, непримиримую ненависть к рабству и к рабскому политическому строю России. Один был воплощённый компромисс, другой — воплощенная борьба»1.

З останнім важко не погодитися, проте пам’ятатимемо, що Щепкін, як «втілення компромісу» і Шевченко, як «втілення боротьби» з’явилися далеко не лише від того, як сильні світу «приручали» чи «драли» двох геніїв, а ці визначальні характеристики були зумовлені вже їх історичним генотипом, визначені Богом. На мій погляд, не можна також повністю прийняти вже згадану раніше думку Дермана про те, що між артистом і поетом не було навіть натяку на суспільно-політичну єдність хоча б настрою. Така найтонша настроєва єдність між геніями таки була.

От я й думаю: може поет якось відчував не лише контрастність, але й внутрішню близькість своєї і Щепкіна долі?

Приверну увагу читача до багатозначного запису Шевченка від 7 липня 1857 року: «Видел сегодня во сне Москву, не встретил никого

______________________

1 Записки актёра Щепкина. С. 305—306.
знакомого и храма Спаса не видал. Был на Красной площади и Василия Блаженного не видал. Искал в Гостином дворе ивановского полотна для рубах и не нашёл1. Так и проснулся». Сон є сон, але в ньому певною мірою відображено знайомство Шевченка з Москвою.

Торкнемося хоча б коротко до кожної з визначних московських пам’яток, які згадані поетом. Ніхто раніше не висловився, чи бачив Шевченко будівництво храму Христа Спасителя в перші свої приїзди до Москви, але цей запис у щоденнику свідчить, що скоріше так, ніж ні. Бо перший камінь в основу майбутнього храму було закладено 10 вересня 1839 року, і в 1844 та 1845 роках Шевченко, який прогулювався в центрі міста, бував у Кремлі, не міг не звернути увагу на зведення його цегляних стін. Поки що цієї констатації досить, бо далі ми ще докладно познайомимося з оцінкою Шевченком цього храму, висловленою в березні 1858 року.

Красна площа, здається, не вимагає широких додаткових пояснень, але нагадаю, що вона утворилася наприкінці ХV століття після пожежі 1493 року, коли всередині Кремля згоріли дерев’яні лавки, і московський торг виплеснувся за кремлівські стіни. Нову торгову площу довго називали «Пожаром», потім вона йменувалася Троїцькою за церквою, що стояла на місці храму Василя Блаженного, а ще — Торговою. З другої половини ХVІ століття, тобто з часу спорудження Лобного місця (крутого кам’яного помосту з парапетом) у 1534 році, стала сприйматися як центральна в Москві. З Лобного місця в ХVІ—ХVІІ століттях оголошувалися царські укази й розпорядження, а також аж до ХVІІІ століття поруч з ним на спеціальних помостах відбувалися страти. З ХVІ століття площа стає місцем урочистих церемоній, і дедалі частіше в її назві, в тому числі в царських указах, зустрічається слово «Красная», тобто «красива». Назва ця

______________________________



1 Центр оптової торгівлі з ХVІ століття займав квартал неподалік від Кремля на Варварці між Хрустальним і Рибним провулками.

міцно закріпилася з другої половини ХVІІ століття.

На Красну площу ми ще заглянемо з Тарасом Шевченком у березні 1858 року, а зараз зазначимо, що згаданий поетом Покровський собор (храм Василя Блаженного) був збудований на ній в 1555—1560 роках на честь впокорення Казанського ханства. З того часу й донині він є однією із найяскравіших пам’яток Москви, своєрідною візитною карткою Красної площі. Перед очима Шевченка мальовничо здіймалися вгору 8 стовпоподібних храмів, які групувалися навколо 9-го центрального шатрового стовпа. Всі вони об’єднані спільною основою та внутрішніми переходами й вражали розмаїттям архітектурних форм, багатством і мальовничістю декоративних елементів, які надавали й досі надають споруді казкової нарядності.

Одноліток Шевченка Михайло Лермонтов писав про церкву Василя Блаженного: «Она, как древний Вавилонский столп, состоит из нескольких уступов, кои оканчиваются огромной, зубчатой, радужного цвета главой, чрезвычайно похожей (если простят мне сравнение) на хрустальную гранёную пробку старинного графина. Кругом неё рассеяно по всем уступам ярусов множество второклассных глав, совершенно не похожих одна на другую; они рассыпаны по всему зданию без симетрии, без порядка, как отрасли старого дерева, пресмыкающиеся по обнажённым корням его». Це порівняння храму з деревом міцно ввійшло в історичну пам’ять.

Старовинні путівники по Москві радили любуватися собором увечері: «В поздний час сумерек, в последние мгновения кончающегося дня, когда упрощаются все очертания, можно угадать, откуда родилась, чем могла быть навеяна идея подобной постройки: Василий Блаженный вырисовывается гигантской группой деревьев. Вокруг старой ели сгрудились естественною пирамидальною группою другие деревья поменьше». Німецький мандрівник Блазіус у часи перших приїздів Шевченка до Москви, вражений виглядом собору, також порівняв його з «колосальною рослиною». Шевченко запам’ятав цей красивий і знаковий для Москви храм.

Не міг поет, буваючи на Красній площі, не зачепити хоча б краєм ока Казанський собор, побудований в 1636 році на місці дерев’яного храму на честь Казанської ікони Божої Матері — головної святині ополчення Кузьми Мініна й Дмитра Пожарського. Храм був пам’ятником перемоги в 1612 році над польськими інтервентами. Він обновлювався в 1760, 1805, 1825, 1865 роках. У 1930 році був закритий, а в рік свого трьохсотріччя — знесений1.

Що стосується побаченого Шевченком уві сні Гостинного двору, то він уперше був побудований неподалік від Кремля — між Варваркою і Ільїнкою — на місці давнього торжища в 1546 році за указом Івана Грозного: «Всякими товарами торговать в рядах, в которых коими указано и где кому даны места. А которые всяких чинов торговые люди, ныне торгуют на Красной площади и на перекрёстках и в иных не указанных местах, поставя шалаши и скамьи, и рундуки, с тех мест великий государь указал сломать и впредь на тех местах никому ни с какими товарами не торговать, чтобы на Красной площади и на перекрёстках и стеснения не было».

Якийсь час на Гостинному дворі продавали лише оптом, а вроздріб в іншому місці — в Торгових рядах, але згодом саме на Гостинному дворі розгорнулася жвава торгівля, яку тільки можна уявити: і оптом, і вроздріб. Як казали в народі: «Роззудись, плечо, размахнись, рука!»; «Углядишь

___________________

1 Добре пам’ятаю, що в радянські часи на місці Казанського собору знаходився міський туалет. Я був очевидцем його відбудови в 1989—1993 роках. Більше того, на початку 90-х років, будучи директором Центрального музею В.І. Леніна, передав настоятелю храму Аркадію Станьку кілька сот квадратних метрів службових приміщень, що примикали з боку музею. Вони й тепер використовуються храмом.
каравай — шире рот разевай!» Москвознавець ХІХ століття Михайло Пиляєв писав: «В Старой Москве, в Екатерининские времена1 покупки модных вещей совершались, по большей части, в Гостинном дворе, а не в магазинах на Кузнецком мосту, как теперь».

В московській пожежі 1812 року Гостинний двір повністю згорів, але його відбудували швидко — за два роки. В 1838—1840 роках на місті Старих рибних рядів по Рибному провулку було закладено триповерховий будинок нового Гостинного двору. В ньому був окремий Полотняний ряд, а також Суконні Мала і Велика лінії, які, можливо, відвідував український поет. Полотняна сорочка, яку він згадав, записуючи свій сон, відзначалася хорошою якістю. У Володимира Даля читаємо: «Полотняные рубахи — не холщовые, тонкие, или пеньковы, льняные, не бумажные». Івановське полотно здавна славилося в Росії, і Шевченко, виявляється, знав про це.

Москва і відомі поетові московські пам’ятки приснилися йому в той час, коли він чекав звістки про довгожданну волю і постали уві в незвичному, сказати б, неможливому вигляді. Москва без його друзів і знайомих, без Бодянського і Щепкіна, які там жили, без храма Христа Спасителя, що вже давно будувався. Красна площа без храму Василя Блаженного — така «безалаберщина» справді може статися лише у сні. Гостинний двір — без івановського полотна: Шевченко добре знав, що так теж не буває... Взагалі, сюжет для тлумача снів...

Втім, і сучасні дослідники проникають у ці таїни. В одного з них прочитав, що Шевченків сон «є одночасно відходом від дійсності й формою творення її, своєрідним її «проектом». Сон як симулянт не може грунтуватися на логіці, його сферою є паралогія (логіка помилкового). Шевченківський сон є емоційною проекцією нездійсненного в житті, символічною копією мрії. Хоча символіка ця химерна, а фрагменти «сно-

_____________________

1 Катерина ІІ була імператрицею в 1762—1796 роках.
записів» утворюють усередині щоденника світ зі зворотними парадигмами буття».

Після такого пояснення захотілося ще раз просто перечитати Шевченків запис у щоденнику та радіти з того, що поет через вісім місяців знову побачив Москву наяву...


«Щоб до Москви допхаться...»
Погляньмо, яке місце займала Москва в планах повернення Тараса Шевченка із заслання. Вперше ця тема в загальному вигляді виникла в листі до Бронислава Залеського від 10—15 лютого 1857 року, з якого видно, що Шевченко в уяві малював дорогу через Москву («Потом пауза до Москвы. Потом Москва, оставшиеся друзья и школьные товарищи»), далі — через Вільно в Петербург. У наступному варіанті вимріяна дорога кардинально міняється, проте Москва залишається в плані повернення із заслання. В листі до Михайла Лазаревського з Новопетровського укріплення, написаному в два прийоми 22 квітня і 8 травня 1857 року. Шевченко писав: «Грошей у мене тепер дуже небагато, але якби дав Бог тую волю, то можна було б позичить трохи, щоб до Москви або Чорноморії допхаться1, а там уже я не загину». Таким чином, Москва, де Шевченко міг сподіватися на допомогу Михайла Щепкіна й Осипа Бодянського, стоїть тут нарівні з українською землею — Чорноморією («як дасть Господь милосердний, приїду сам на Січ...»), де засланець збирався спертися, передусім, на Якова Кухаренка. Тому ж Лазаревському писав 20 травня: «…Не знаю ще, як я і поїду. Чи на Оренбург, чи Волгою до Нижнього і на Москву, чи на Чорноморію?"» (виділено мною. — В.М.). Проте, отримавши на початку червня листа від Михайла Лазаревського, в

_________________



1 Це слово зустрічається в творах поета один раз і включено до «Словника мови Шевченка» в цитованому контексті.

якому той поздоровив Шевченка із звільненням, Тарас Григорович, говорячи його словами, «перелицював свою дорогу в столицю». Першим свідченням цього є запис у щоденнику 13 червня, де чітко йдеться про дорогу по Волзі до Нижнього Новгорода: «Потом в Москву, а из Москвы, помолившись Богу… через 22 часа и в Питер. Не правда ли, яркая фантазия?» Втім, якраз ця «фантазія» і накреслила Шевченкову дорогу із заслання. Та поки така дорога стала реальністю, Москва ще не раз згадувалася в листах і щоденнику поета. 30 червня Шевченко записав: «…Весь мой капитал состоит из 100 рублей серебра, на который я, кроме дорожных издержек, намерен еще сделать в Москве необходимое платье…» (виділено мною. — В.М.).

Наступного дня Шевченко відповів на згаданий вже лист Лазаревського: «Чорноморію оставив до другого разу, а вдарив просто через Астрахань Волгою до Нижнього, а потім через Москву і до тебе, мій друже милий, мій єдиний». Нарешті 10 серпня 1857 року поет написав Залеському вже з Астрахані: «15 августа понесёт меня пароход из Астрахани до Нижнего Новгорода, а отттуда дилижанс в Москву, а из Москвы паровоз в Петербург. Весело, друже мой единый, невыразимо весело, когда наши волшебные воздушные замки начинают быть осязательными» (виділено мною. — В.М.).

Неважко переконатися, що Москва, яка вже почала приходити поетові в снах, розглядалася ним як важливий, обов’язковий пункт по дорозі до Петербурга. Проте, річ тут не лише в її географічному розташуванні, Шевченко сприймає Москву, сказати б, як надійне місто, в якому йому допоможуть друзі. Зустріч з друзями, передусім із Михайлом Щепкіним, важила для засланця надзвичайно багато, зокрема в психологічному плані Шевченкові життєво потрібно було відчути справжнє людське тепло. До того ж Москва притягувала поета як інтелектуальний і культурний центр, де він міг відразу відчути творчий пульс давно втраченого ним світу.

Дуже важливо пам’ятати про внутрішній, духовний стан Шевченка наприкінці заслання, який він сам схарактеризував у щоденнику 20 червня 1857 року: «Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет тому назад. Ни одна черта в моём внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо. По крайней мере, мне так кажется. И я от глубины души благодарю моего Всемогущего Создателя, что он не допустил ужасному опыту коснуться своими железными когтями моих убеждений, моих младенчески светлых верований».

Шевченка мучило те, що впродовж десяти років його намагалися «перетворити в ніщо», в «бездушну машину», щоденно тяжко принижували людську гідність. Але він ставився до своїх мучителів по-християнськи: «Я в глубине души прощаю моих гонителей и только молю Всемогущего Бога избавить скорее от этих получеловеков». Водночас, Шевченко виокремлював людей, чистих душею, й тягнувся до них. В останньому записі в щоденнику, зробленому в Новопетровському укріпленні, 29 липня поет занотував хвилюючу оцінку свого земляка з-під Лисянки, солдата Андрія Обеременка: «…Я полюбил его за то, что он в продолжение двадцатилетней солдатской пошлой, гнусной жизни не опошлил и не унизил своего национального и человеческого достоинства. Он остался верным во всех отношениях своей прекрасной национальности» (виділено мною. — В.М.). Ці слова про національну й людську гідність представників прекрасної національності звучать нині як заповіт Кобзаря кожному з українців.

Сподіваючись на швидке звільнення, Шевченко запитував себе: «Дожду ли я тех блаженных дней, когда из памяти моей испарится это нравственное безобразие?» Поет розумів, наскільки глибоко врізалося в його пам’ять гірке й болюче неподобство заслання, але він інтуїтивно відчував, що на волі перші, справді блаженні, щасливі дні подарують йому друзі й знамомі, передусім у Москві. Шевченко не помилився.

«Тричі разом спасибі за те, що ти хочеш сам приїхати в Нижній»
20 вересня 1857 року Шевченко прибув пароплавом у Нижній Новгород, маючи намір відразу ж їхати далі через Москву до Петербурга. На нещастя, поетові оголосили, що його відпущено з Новопетровського укріплення без дотримання «потрібних» формальностей і насправді йому заборонено жити в Петербурзі та Москві. Ось як про це говорилося в невідомому досі офіційному документі Санкт-Петербурзького воєнного генерал-губернатора московському воєнному генерал-губернатору:

По Высочайшему повелению, объявленному Военным министром Оренбургскому и Самарскому генерал-губернатору от 1го Мая сего года, рядовой Оренбургского линейного № 1 батальона Шевченко (бывший художник Императорской Академии художеств, отданный в службу за политическое преступление), во внимание к ходатайству Президента Академии художеств ее Императорского высочества великой княгини Марии Николаевны уволен от службы с учреждением за ним надзора там, где он будет жить, и с воспрещением выезда в обе столицы.

По неосновательному распоряжению коменданта Ново-Петровского укрепления, где состоял на службе Шевченко, до увольнения его в отставку, выдан сему рядовому билет, в котором не обозначено воспрещения жительства в столицах, вследствие чего Шевченко и отправился в С.-Петербург1.

По сему генерал-адъютант Катенин просит меня, если Шевченко находится в настоящее время в С.-Петербурге, сделать распоряжение к

___________________

1 Комендант Новопетровського укріплення майор Іраклій Усков дістав за це від командира Окремого Оренбурзького корпусу генерал-ад’ютанта Олександра Катеніна суворе зауваження: «…Выдав рядовому Шевченке билет на свободный проезд в С.-Петербург без достаточных к тому оснований и вопреки распоряжения ближайшего начальства сего рядового… поступили весьма опрометчиво, и только в уважение долговременной, усердной и полезной службы вашей я ограничиваюсь на сей раз объявлением вам за это строгого замечания…»

объявлению ему изложенной высочайшей воли и вытребовать от него сведение, где он пожелает иметь жительство, для сообщения подлежащему гражданскому начальству об учреждении за ним надзора.

Сделав распоряжение по вверенному мне управлению к удовлетворению изъясненного требования, я долгом считаю сообщить об оном Вашему сиятельству, на случай прибытия рядового Шевченко в Москву или Московскую губернию»1 (виділено мною. — В.М.).

Тільки за допомогою друзів і знайомих, Шевченкові вдалося залишитися в Нижньому Новгороді і чекати дальшого вирішення своєї долі.

Поет писав Щепкіну: «Тепер я в Нижнім Новгороді, на волі, – на такій волі, як собака на прив’язі...» В цих скрутних обставинах Шевченко, шукаючи дружнього плеча і щирої підтримки, найперше звернувся за допомогою саме до Щепкіна. На побутовому рівні прийнято вважати, що поет просив Щепкіна приїхати до Нижнього Новгорода, щоб зустрітися. Справді, просив, але тут є нюанси, про які варто сказати.

Історія цієї зустрічі коротко така. Ще в серпні 1857 року Шевченко писав Якову Кухаренкові з Астрахані: «І я тепер із Астрахані попростую на пароході аж до Нижнього Новгорода, а там через Москву в столицю. Але чи швидко я туда прибуду, святий знає. Я в Москві побачуся з старим Щепкіним (якщо він жив)...» (виділено мною. – В.М.). Так що Тарас Григорович мріяв про зустріч з артистом у Москві задовго до того, як встановив з ним зв’язок через пошту. Лише 12 листопада 1857 року Шевченко звернувся безпосередньо до Щепкіна в листі:

«Друже мій давній, друже мій єдиний!.. Якби-то нам побачиться, якби-то нам хоть часиночку подивиться один на одного, хоть годиночку поговорить з тобою, друже мій єдиний! Я ожив би, напоїв би своє серце

_____________________



1 Центральний історичний архів Москви, ф. 16, оп. 47, спр. 130, арк. 4-5 зв.

твоїми тихими речами, неначе живущою водою... Так щоб подивиться мені на тебе, великий мій друже, я сидячи отут, от що видумав: чи не найдеться коло Москви якого-небудь села, дачі або хутора з добрим чоловіком? Якщо єсть у тебе такий чолов’яга1 з теплою хатою, то напиши мені, батьку, брате мій рідний! А я і приїду хоч на один день. Хоч на одну годиночку2. Зробімо так, мій славний друже!» (виділено мною. – В.М.). У щоденнику Шевченко занотував: «…Написал письмо М.С. Щепкину. Прошу свидания с ним где-нибудь на хуторе в окрестностях Москвы. Как бы я рад был [увидеть] этого славного артиста-ветерана».

Отже, Шевченко виступив ініціатором зустрічі, проте він, мабуть, не наважився просити Щепкіна про приїзд у Нижній Новгород, а збирався приїхати до нього сам. Щепкін відповів одразу, на жаль, цей лист його невідомий. Зате зберігся лист від 27 листопада, в якому він пише таке:

«…Ежели тебе очень хочется увидеть мою старую фигуру, то можно приехать: у сына под Москвой у 40 верстах есть дача, Никольское, не доезжая Москвы за две станции, Богородского уезда, с Купавловской станции, версты три от дороги по Владимирскому тракту, – то ежели не раздумал, то все-таки прежде извести аккуратно, когда выедешь, потому что нужно приготовить комнату для жилья, то есть дня за два до приезда нужно протопить… Ежели все это будет очень затруднительно, то не приехать ли мне в Нижний? И это не для того только, чтобы повидаться, а поговорить бы многое нужно, может быть, моя старая голова навела и твою на добрую мысль; а для того, чтобы только повидаться, нам делать такие расходы жирно» (виділено мною. – В.М.).

Таким чином, ідею приїзду до Нижнього Новгорода подав саме Щепкін. І схвильований Шевченко записує в щоденнику 1 грудня: «Получил письмо от М.С. Щепкина, в котором он предлагает мне свидание

__________________



1 В «Словнику мови Шевченка» це слово наводиться в даному контексті.

2 Пестлива форма до слова «година» у Шевченка зустрічається всього шість разів.

в селе Никольское (имение его сына) или же, если я не имею лишних денег на поездку… то он обещает сам приехать ко мне в Нижний. Как бы он возвеселил и меня, и своих нижегородских поклонников. Напишу ему, пускай едет сюда и пускай на здешней бедной сцене тряхнёт стариной» (вижілено мною. — В.М.).

Але довгий час артист турбувався про те, щоб устигнути приготувати вихолоджену дачу в підмосковному Никольському до приїзду Шевченка. 5 лютого 1858 року Василь Погожев повідомляв Шевченка: «Михайло Семенович спрашивает, когда ты именно можешь к нему приехать в Подмосковную? А потому и прошу тебя, любезнейший друг Тарас Григорьевич, известить меня письмом.., а я сообщу Щепкину, – дабы к тому времени приготовили, т.е. [надо] отопить дом». Але сам Щепкін у листі від 6 лютого просив Шевченка: «Пожалуйста, извести пораньше о своем приезде, а то в Никольском нужно будет приготовить». Здається, дрібна подробиця, а як багато вона говорить про щиру дружбу й доброту Щепкіна!

Що ж до Шевченка, то він загорівся тепер ідеєю зібрати у Щепкіна своїх друзів. Звертається з листом до Михайла Лазаревського: «Пише мені старий Щепкін і просить, щоб я приїхав до нього на праздники в гости. В саму Москву мені їхать не можна; то він просить мене до свого сина на хутір, десь недалеко коло Москви... А що якби і ти, взявши Куліша та й Семена (С.С.Гулака-Артемовского – В.М.) з собою, та й ви приїхали на той благодатний хутір1. А дуже добре б було».

Коли з’явилася можливість приїзду Щепкіна в Нижній Новгород, Шевченко 4 грудня 1857 року просить уже Куліша безпосередньо: «Старий Щепкін на тім тижні хоче до мене приїхать в гості; а що, якби і ти, молодий, забіг за ним в Москву та вкупочці і прилетіли б до мене. Дуже б,

_________________



1 Це словосполучення — «благодатний хутір» — у Шевченка зустрічається лише двічі. В прозі — один раз.

дуже б добре ви зробили, други мои искреннии!.. Я жду тебе, а ти стань мені за рідного брата: поцілуй свою любу жіночку за мене і за себе, та й гайда на залізний шлях»1.

Про це щире прохання Шевченко повідомив і Щепкіна: «Я сьогодні ж пишу і Кулішеві: може і він заїде за тобою, та разом і приїдете, мої гості дорогії». Втім, відразу приписав: «Куліша не треба ждать: може, він і не поїде, а мені б з ним дуже-дуже треба було б побачитися. Напиши, будь-ласкав, і ти йому, він тебе, батька нашого лучче послухає. Посоромиться не послухать». Про ці листи Шевченка занотовано й у його щоденнику 4 грудня: «Написал Щепкину и Кулишу. Прошу их, друзей моих великих, отложить всякое житейское или служебное попечение и приехать ко мне недели на две, а ещё совесть не зазрит, то и больше. Как бы я счастлив был, если б сбылось моё желание. Авось-либо и сбудется».

З великим другом Щепкіним збулося, з Кулішем — ні. Той не збирався до Шевченка і відповів йому в середині грудня: «Не подобає мені, друже мій Тарасе, їздить на розмову з тобою, бо про тебе побиваються, як би тебе залучить до столиці; як же пійде слава, що вже й тепер до тебе збираються земляки, як жиди до рабина, то гляди – й попсується твоє діло в великих панів! Я ж, собі на лихо, чоловік у громаді замітний, то зараз же й дізнаються, що поїхав за сім миль киселю їсти... Так не жди мене й не пеняй на мене. Мені сей з’їзд не зашкодив би, а тобі певно зашкодить». За словами біографа Шевченка Олександра Кониського, «на огонь щиросердних, радісних сподіванок поета Куліш линув цебром холодної води».


_____________________

1 Словосполучення «залізний шлях» — залізниця зустрічається у Шевченка лише в наведеному контексті.

Втім, Шевченко примирливо записав у щоденнику: «Получил письмо от П.Кулиша. Он отказывается от свидания со мною здесь, не по недостатку времени и желания, но во избежание толков, которые могут замедлить моё возвращение в столицу. Я с ним почти согласен».

Не приїхали в Нижній Новгород Михайло Лазаревський і Микола Костомаров. 5 листопада 1857 року Шевченко занотував: «Ученый чудак пишет, что напрасно прождал меня две недели в Петербурге и не хотел сделать ста верст кругу, чтобы посетить меня в Нижнем». Михайло Максимович перед виїздом Щепкіна в Нижній Новгород написав Шевченкові: «Полетів би і я отце із ним до Нижнього – да ба! Нужда не пуска з Москви... живи, небоже, роби, небоже, то й бог поможе!»

Слава Богу, на відміну від Куліша, Щепкін не сумнівався в тому, що Шевченка треба негайно підтримати, не займався хитромудрством. І поет був йому безмежно вдячний: «Спасибі тобі, Богу милий мій друже, за твої сердечнії, ласкавії письма. Спасибі тобі за приглашение в село Никольськое, а тричі разом спасибі тобі за те, що ти хочеш сам приїхать в Нижній. О, як би ти добре зробив, якби приїхав!»

За день до приїзду Щепкіна Тарас Григорович захоплено писав академіку Петербурзької Академії мистецтв Миколі Осипову: «…Я же жду к себе из Москвы дорогого гостя на праздник… И кого бы вы думали я так трепетно дожидаю? 70-летного знаменитого старца и сердечного друга моего, Михаила Семеновича Щепкина. Не правда ли, дорогой гость у меня будет? Да еще какой дорогой, единственный!»
«Який я щасливий цією нелицемірною дружбою!»
І сімдесятирічний Щепкін приїхав до свого друга! Далека поїздка кіньми в мороз і хуртовину була для старого подвигом. Він єдиний із Шевченкових друзів відвідав його в Нижньому Новгороді. За чотири роки до цього Щепкін так само підтримав у Лондоні Олександра Герцена, який про це писав: «Я испугался от радости... Русские в это время всего меньше ездили за границу и все больше боялись меня... И первый русский, ехавший в Лондон, не побоявшийся протянуть мне руку, был Михаил Семёнович».

Дружина Щепкіна Олена Дмитрівна повідомляла їхнього сина Олександра 18 грудня 1857 року: «Отец едет в Нижний к Шевченку на свой счёт, утешить его, ибо сказал, что в столицу не позволено въезжать» А 23 грудня додавала в черговому листі: «Отец уехал в Нижний к Шевченку-стихотворцу, которого вернули из ссылки и не велят в столицу въезжать». В цих рядках, призначених для сина, особливо добре видно безкорисливість, щирість і доброту вчинку, який Щепкін присвятив своєму другові.

Шевченко домовився про гастролі Щепкіна з директором місцевого театру Олександром Варенцовим. Дізнавшись про виїзд артиста з Москви, поет зробив 21 грудня захоплений запис у щоденнику: «Сегодня получил письмо от М.С. Щепкина. Он сегодня выехал из Москвы, и послезавтра я обниму моего старого, моего искреннего друга. Как я счастлив этой нелицемерной дружбой! Не многим из нас Бог посылает такую полную радость, и, весьма, весьма немногие из людей, дожив до семидесяти лет, сохранили такую поэтическую свежесть сердца, как Михайло Семёнович». А 24 грудня з’явився новий радісний запис: «Праздникам праздник и торжество есть из торжеств! В три часа ночи приехал Михайло Семёнович Щепкин». Після цього щоденникові записи перериваються аж до 29 грудня, коли Щепкін поїхав із Нижнього Новгорода.Біограф артиста Віталій Івашнєв дотримується тих спогадів, за якими генерал-губернатор Муравйов дав Щепкіну згоду на зустріч з Шевченком за умови його особистої присутності. Сучасник свідчив, що Щепкін і Шевченко кинулись один одному в обійми і довго не могли сказати жодного слова, чути було лише судорожні ридання. «Генерал-губернатор был так ошеломлён и растроган увиденным, что уже не препятствовал больше их встречам. Добавим, что позднее он приложил немалые усилия к ходатайству Шевченко о разрешении на выезд из Нижнего Новгорода и содействовал “скорейшему разрешению его дела”»1.

Навіть, якщо сцена з губернатором вигадана, немає сумніву, що зустріч двох друзів була як спалах тепла і справжньої дружби. «Когда старик приехал, друзья бросились друг другу в объятия, и оба разрыдались так, что не могли вымолвить ни слова» (Т.Щепкіна-Куперник).

У Максима Рильського є такі рядки про цю зустріч:

Два кріпаки... Один ще вчора

Миколи Палкіна солдат...

І обійма поет актора,

Як батька син, як брата брат,

І зріє віра неозора,

Що згине враг і супостат...
Не випадково поему «Неофіти», написану в Нижньому Новгороді, Шевченко відразу присвятив артисту: «М.С. Щепкину. На память 24 декабря 1857.»
Возлюбленику муз і грацій,

Ждучи тебе, я тихо плачу

І думу скорбную мою

Твоїй душі передаю.

Привітай же благодушне

Мою сиротину

Наш великий чудотворче,

Мій друже єдиний!


___________________



1 Виталий Ивашнев. Щепкин. С.199.
Посвята першого твору, написаного Шевченком після заслання саме Щепкіну — красномовний акт поваги і дружби з боку поета. Ще наприкінці 50-х років минулого століття дослідник Є.Ненадкевич відзначав, що в цій посвяті поет дає виразну характеристику Щепкіну — артистові та другу. Щепкін — «возлюбленик муз і грацій», «великий чудотворець». Це власне одна риса, одна властивість: велика мистецька обдарованість у поєднанні з високою художньою культурою, з тонким естетичним почуттям першорядного артиста. Епітет «возлюбленик муз» відзначає художньо-творче натхнення артиста; «возлюбленик грацій» показує, що це натхнення виливається у пластично прекрасну сценічну гру. Епітет «великий чудотворець» говорить про те, що артист творить гідне подиву чудо сценічного втілення літературно-драматургічного образу. Таким чином, розкривається вичерпна естетична характеристика Щепкіна.

Щепкін-артист — високий і незаперечний авторитет для автора «Неофітів», і саме від нього поет чекав естетичної оцінки поеми, дружнього «привітання»-схвалення художньої форми. Якщо це станеться, то поема —

... огнем-сльозою

Упаде колись на землю,

історія розправи Нерона з неофітами —

... притчею стане

Розпинателям народним,

Грядущим тиранам.


Якщо друг «привітає благодушне» поета, то поема «перепливе Лету», буде врятована від забуття. Дружнє схвалення забезпечить їй тривале літературне життя і благотворний вплив на читачів. Що ж до змісту «Неофітів», то актуальність, суспільно-політична своєчасність цього нового слова не викликає сумнівів у автора.

Особисте ставлення автора до друга визначене в посвяті особливою сердечною теплотою, взаємна духовна близькість виражена в такому духовно-психологічному акті, як передача створеної «скорбної думи-поеми» «душі друга».

Нагадаю, що саме в «Неофітах» Тарас Шевченко молив у Матері Божої про Слово, яке поет і артист обидва все життя несли людям:
Молю, ридаючи, пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось

Щоб людям серце розтопило.

І на Украй ні понеслось,

І на Україні святилось

Те слово, Божеє кадило,

Кадило істини. Амінь
Невдовзі після приїзду в Петербург 18 травня 1858 року Шевченко читав «Неофітів» у графині Анастасії Толстої в присутності Щепкіна. Сам поет записав у щоденнику, що прочитав поему «з горем пополам». Але в спогадах доньки Толстих Катерини Юнге читаємо: «...Шевченко читал свою поэму... Боже мой, как это хорошо, даже и рассказать нельзя, как хорошо...»

Майже тиждень Щепкін був у Нижньому Новгороді, для Шевченка це були щасливі дні, наповнені бесідами і грою геніального артиста в ролях Городничого, Любима Торцова, Матроса, Михайла Чупруна1 в п’єсах М.В. Гоголя, О.М. Островського, Т.-М.-Ф. Соважа й Ж.-Ж.-Г. Делур’є, І.П. Котляревського: «Я все ещё не могу прийти в нормальное состояние от волшебного, очаровательного видения. У меня все еще стоит перед глаза-

______________________

1 Про цю роль Щепкіна очевидець писав: «В «Москале-чаривнике» М.С. Щепкин беспрекословно не Щепкин, а малороссийский казак Чупрун в полном типе этого лица, с его говором, поговорками, ужимками, ухватками, движениями, осанкою и бытом. Знаешь, наверное, что на сцене Щепкин — и невольно сомневаешься, не Чупрун ли это в самом деле?»

ми городничий, Матрос, Михайло Чупрун и Любим Торцов. Но ярче и лучезарнее великого артиста стоит великий человек, кротко улыбающийся друг мой единый, мой искренний, мой незабвенный Михайло Семёнович Щепкин».

Шевченка потрясла гра Щепкіна в ролі Михайла Чупруна. Цей образ був створений Майстром у полтавський період творчості, і він зберігав його, як і роль виборного в «Наталці-Полтавці», протягом усього театрального життя. В цих ролях геніальний артист був незрівнянний, уособлюючи український характер, здається, на генному рівні. Дружина Миколи Щепкіна Олександра Володимирівна згадувала: «Он знаком был с Малороссией, потому что долго был на сцене в Полтаве и в Харькове, и неподражаемо играл малороссов в “Наталке-Полтавке” и в “Москале-чаривнике”...»1

Втім, характерно, що Шевченко прямо вказує на те, що Щепкін, як велика людина для нього «ярче и лучезарнее», ніж Щепкін-артист. Ще в середині 40-х років Шевченко бачив у ролі Чупруна артиста Карпа Соляника. В щоденнику пізніше записав: «Он показался мне естественнее и изящнее неподражаемого Щепкина». Звичайно, через більш як десятиліття Щепкін міг вразити поета глибше й переконливіше, але хочу лише наголосити тверезу здатність Шевченка сприймати гру геніального артиста. Зате він не шкодував емоцій і барв у захопленій оцінці людських достоїнств Щепкіна. Шевченко відділяв свої театральні враження від особистих стосунків з артистом, піднявши їх на недосяжну висоту.

Коли 29 грудня, о 12 годині ночі Щепкін від’їхав до Москви, Шевченко записав у щоденнику:

____________________



1 Щепкінознавець А.Дерман навіть вважав недоліком артиста його українську вимову: «Его украинский выговор был естественен на Украине, на московской сцене он обратился в трудно искоренимый недостаток…» (А.Дерман. Михаил Семёнович Щепкин. М.-Л., 1937. С. 67).
«Шесть дней, шесть дней полной, радостно-торжественной жизни! И чем я заплачý тебе, мой старый, мой единый друже? Чем я заплачý тебе за это счастие? За эти радостные сладкие слёзы? Любовью! Но я люблю тебя давно, да и кто, зная тебя, не любит? Чем же? Кроме молитвы о тебе, самойискренней молитвы, я ничего не имею».

Крім молитви великий поет мав ще геніальне Слово, і в ньому навіки залишив в історії свою щиру любов до великого артиста.

Видатний український актор Богдан Ступка говорить про Михайла Щепкіна: «Це був потрясаючий актор, якого ставлю дуже високо. Щепкін уперше створив російську школу правдивої і театральної гри. Він учив акторів усіма силами примушувати себе думати так, як думав і почував той, кого вони повинні представляти. “Намагайся, так би мовити, розжувати й проковтнути роль, щоб вона ввійшла тобі в плоть і кров, — говорив Щепкін. — У тебе самі собою народяться і правдиві звуки голосу, і правдиві жести...” Недарма Щепкіна любив Тарас Шевченко»1.

Щепкіну поет довіряв найдорожчі свої поезії. 9—10 лютого 1858 року в листі до Щепкіна з Нижнього Новгорода в Москву йому першому написав тексти знаменитого триптиха: «Доля», «Муза» і «Слава» (тексти мають різночитання з остаточними). У тодішньому варіанті вірша «Доля» читаємо:

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли, у нас нема

І йоти кривди за собою!

Ходімо ж, доленько моя,

Мій друже щирий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава...

А слава — заповідь моя!
Святкові дні, проведені Шевченком із Щепкіним у Нижньому Новгороді, були найбільшим духовним потрясінням учорашнього засланця

____________________



1 Володимир Мельниченко. Майстер. К.: Либідь, 2005. С. 297—298.

в перші місяці на волі: «Я теперь не в силах ни о чем больше писать, ни думать». 4 січня 1858 року поет зізнавався Щепкіну: «Друже мій єдиний! Я ще й досі не вгамувався1 од того великого свята, що ти мені завдав на самоті. Якщо не полегша трохи згодом, то я не знаю, що мені й робить з моєю дурною головою, думаю, та я сам тепер не знаю, що думаю». Тарас Григорович рветься знову побачити свого друга й вирішує приїхати до нього в Никольське на Масницю (1858 року випадала на тиждень з 27 січня по 2 лютого). Але Щепкін у листі від 15 січня сповістив, що в цей час не зможе виїхати з Москви в Никольське й запросив його в село на перший тиждень посту (3 – 9 лютого).

Втім, у цьому листі Щепкін уже пропонує Шевченкові приїхати до нього в Москву: «Что же касается до твоего приезда к масляной в Никольское, то ежели ты уже получил разрешение на приезд в Питер, то в таком случае ты можешь приехать прямо ко мне в Москву, и даже ежели и не получил.., ты можешь приехать в Москву прямо ко мне, якобы для своих нужд». Отак і було сформульовано запрошення Шевченка в московську оселю Щепкіна. Всередині лютого Щепкін підтвердив це своє запрошення.

В цей час Шевченко налаштований на Никольське, а в його уяві знову виникає поворот на Україну. 16 лютого поет пише Якову Кухаренку таке: «Приїздив до мене на святки колядувать старий Щепкін, спасибі йому. Думаю оце поїхать до його під Москву в село Никольське, та може

___________________

1 Це слово у творах Шевченка вживається лише один раз у наведеному контексті.

там і до літа останусь, а літом, якщо не пустять у Пітер1, то чкурну в Харків, а з Харкова, як Бог поможе, то і на Чорноморію». Здійснити цей намір Шевченкові не судилося, а в цих його рядках, між іншим, ще раз викладена зовсім інша лінія його життя після заслання. Наступного дня в листі до Іраклія Ускова поет знову писав: «На будущей неделе думаю оставить навсегда Нижний Новгород, прожить до весны под Москвой у Щепкина, а весной, если не разрешат жить в столицах, поеду в Харьков, в Киев, в Одессу и за границу. Бог с ними и с столицами». Гай-гай, у житті повернуло все інакше!

У всякому разі Шевченко не сумнівався, що й, приїхавши в Никольське, він побуває у Щепкіна в Москві. В тому ж листі до Ускова обіцяв: «Пришлю вам из Москвы какую нибудь хорошую книгу». Та й адресу давав: «А письмо ваше адресуйте на имя Михайла Семёновича Щепкина в Москву, в контору императорских театров». 21 лютого Шевченко занотував у щоденнику: «Писал Лазаревскому, чтобы он свои письма ко мне адресовал на имя М.С. Щепкина в Москву». 22 лютого в листі до Лазаревського пише: «Адрес мій: В Москву. Михайлу Семёновичу Щепкину. С передачею. В конторе императорских театров».

Шевченко спочатку повідомив артиста, що збирається виїхати в Никольське 25 лютого. Він, як ми вже знаємо, планував не повертатися в Нижній Новгород. Але якраз у цей день, на своє 44-річчя, Шевченко одержав лист Михайла Лазаревського зі звісткою про дозвіл проживати в Петербурзі під наглядом поліції. Таким чином, він отримав можливість

______________________

1 Шевченко ще не знав, що питання про його приїзд у Петербург уже було вирішено. 13 лютого 1858 року начальник ІІІ відділу В.А. Долгоруков писав міністру внутрішніх справ С.С. Ланському: «Ныне по всеподданнейшему докладу моего ходатайства её и[мператорско]го высочества президента Академии художеств г[осуда]рь и[мперато]р изволил всемилостивейше разрешить отставному рядовому Шевченко проживать в С.-Петербурге и для усовершенствования в живописи посещать классы помянутой Академии с тем, однако, чтобы он подвергнут был здесь строгому полицейскому надзору и чтобы начальство Академии имело должное наблюдение, дабы он не обращал во зло своего таланта и живописи».

заїхати до Щепкіна безпосередньо в Москву. До речі, Шевченка й у заслання везли в червні 1847 року також через Москву (а потім через Симбірськ, Самару, Бузулук), про що не часто згадують. І повертався він у Петербург через Білокам’яну.

В інформації воєнного губернатора Нижньогородської губернії Муравйова на ім’я московського воєнного генерал-губернатора Закревського, знайденій мною в Центральному історичному архіві Москви, перебування Шевченка в Нижньому Новгороді узагальнено в двох фразах: «…В сентябре 1857 года Шевченко прибыл в Нижний Новгород и оставался здесь под надзором полиции до марта месяца… В марте месяце /9 числа/ Шевченко выехал из Нижнего Новгорода в С.-Петербург, но, по частным сведениям известно, доехав до Москвы, остановился в оной, по случаю постигшей его болезни»1.

Якщо бути точнішим місцевого начальника, то Шевченко виїхав із Нижнього Новгорода 8 березня, а в Москву прибув через день – 10 березня – об 11 годині вечора.


___________________



1Центральний історичний архів Москви, ф. 16, оп. 47, спр. 130, арк. 15

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   30


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка