Спогади про шкільні роки (1943-1953) поета володимира підпалого І не тільки к т. н., с н. с. Кайдаш І. Н



Скачати 139,33 Kb.
Дата конвертації07.01.2017
Розмір139,33 Kb.
СПОГАДИ ПРО ШКІЛЬНІ РОКИ (1943-1953) ПОЕТА ВОЛОДИМИРА ПІДПАЛОГО І НЕ ТІЛЬКИ...
к.т.н., с.н.с. Кайдаш І.Н.

НЦЗІ ВІТІ НТУУ „КПІ”


Село Лазірки (як варіант на французький манір Ла Зірки), з давнини розширюючись, обростало хуторами вподовж берегів річки Сліпорід. Розміщення їх на лівому березі історично склалось так, що у центрі кожного залишалась нерозпахана вільна територія в 2-3 га і називалась толокою або вигоном. З прилеглих дворів господарі могли вигонити на день курей, качок, гусей, кіз, - де вони, щоб не греблись в городі, паслись (толочили) на зеленій траві. Малі діти веселились своєю грою. А вечорами збирались дівчата, юнаки, спілкувались і співали.

З часом хутори перетворились зі старими назвами на селища нашого села. Лазірки кращали і більше набирали мальовничості Але не всі. Радянська влада хуторів недолюблювала, менші з них вимагала зносити. За розпорядженням керівних органів в середині 1939 року, наділивши хуторянам по 40-80 соток землі ( в залежності від кількісного складу сім'ї ) у прилеглих селах, змусили за півріччя переселитись своїм коштом. Колгосп міг допомогти лише виділенням гарби з парою волів для перевезення розібраної хати на нове місце. За допомогою родин і сусідів розбирали дахи хат і сараїв, розпилювали саманні стіни на блоки і відновлювали їх на новому місці. Така доля настигла хуторян Заярщини на відстані 1-1,5 км. на північний схід від Лазірок, який став Заярською вулицею у Лазірках. За два кілометри на схід від лазірківської Ламахівщини так зник і хутір Постамовки. Його сім'ї поселились у Лазірках, Вороненцях та інших селах. Підсумок переселення дав позитивні наслідки у наступні роки. Але авральні переселенські тяготи відбились негативом на долях, здоров'ї, нажитому і загубленому у людей. Наприклад, у Постамовках жили потомки козаків, які колись переселились з Чернігівських земель. Поколіннями вдосконалювали вміння вирощувати високі врожаї. Вивели смачні сорти пізніх яблук вагою до 700-900 грамів. Навчились зберігати їх у сіні та соломі на горищах хат і сараїв майже до нового врожаю. З переселенням досягнення загубились навічно.

Мій батько, Кайдаш Іван Свиридонович, народився у 1907 році в х. Березовиця (поряд з Постамовками), від якого тепер там залишився лише цвинтар та останки кількох дворів і садів. А мати, Кайдаш (Підпала) Одарка Федірівна, у 1912 році народилась теж не далеко, в с. Богодарівка. Після одруження жили у купленій старенькій хаті в Постамовках. Не витримали лихої долі і померли у 1932 та 1933 роках їх діти, а мої старші сестра Катя і брат Сергійко. Через день після мого народження у серпні 1936 року батько отримав у ЗАГСІ с. Тарандинці Лазірківського району свідоцтво про моє народження але не в Постамовках, а у сусідньому х. Березовиця (помилково, чи навмисно). На батькове заперечення чиновник відповів що такий запис не має різниці і значення для безпаспортного хуторянина, та що в нього немає лишнього бланка свідоцтва. І наііравив батька до сусіднього приміщення ще за одним важливим записом. А це була контора колгоспу - сільгоспартілі ім. Головка, куди мене й зарахували та внесли про це запис до свідоцтва про народження, - тобто закріпачили. З переселенням у 1939 р. до райцентру в с. Лазірки мій стан пом'якшився, - втратило дію зарахування мене до колгоспу і я отримав право на одержання паспорта у майбутньому. Лазірківський міліцейський паспортист, готуючи мені паспорт у 1952 році, „проігнорував" х. Березовицю і "записав ще новіше місце народження : с. Тарандинці. Обґрунтував таку заміну престижнішою, з його точки зору, - і крапка! А виписатись і змінити місце проживання дозволялось якщо пред'явиш документ про вступ до навчального закладу, або тебе беруть працювати. Можливо за ініціативою подібних чиновників у 1963 році райцентр із Лазірок перенесено далі від залізниці і автошляхів у гарне, тихе село Оржицю. А я за походженням з х. Постамовки Тарандинцівської сільради, у свідоцтві про народження - з х. Березовиця Лазірківського району. А по паспорту я з села Тарандинці Лубенського району. Така доля з документами про народження хуторян Постамовок і Березовиці дісталась народженням у 30-х роках дітям ще кількох сімей Кайдашів, Сидоренків, Балицьких та інших. А можливо це було формальне поповнення обезлюдненого села Тарандинці, у якому в 1932-1933 роках померли від голоду 800 селян, як про це значиться в історії голодомору.

У порівнянні з тридцятими роками ще складнішим виживанням лазірківчан, як і всієї України, склалось у воєнні і післявоєнні сорокові роки.

Фронтова хвиля пройшла двічі - у 1941 і 1943 роках. Готуючись відступати, німецько-фашистські загарбники 18 вересня 1943 року зранку наказали селянам центру Лазірок пригнати своїх корів у двір комендатури ( де тепер знаходиться професійно - технічне училище ) для потреб німецької армії. Хліб лазірківчан не встигли загарбати з собою і вдень підпалили амбари з зерном біля залізниці, диму було на половину села днів три-чотири. Два мотоциклісти підпалили пострілами на відстані ( спішили) закриті ставні двох вікон будинку школи. Поряд зі школою жила у своїй хаті Кайдашева сім'я : Григорій Степанович, Ганна Гордіївна і їх діти Олена, Ілько та Ніна. Ганна Гордіївна підгледіла підпал школи і з чоловіком кинулись з лопатами та зуміли землею, піском та водою з відер погасити вогонь. Дякуючи їм, школа була збережена. Того ж часу німці повтікали і від огорожі комендатури. Заплакані жінки, володарки ревівших від голоду корів, хутко забрали їх до своїх дворів. Вночі до лісопосадки навпроти залізничної станції проник перший загін визволителів Червоної Армії, а вдень 19 вересня ввійшли механізовані частини і танки та зовсім оволоділи Лазірками ( фашисти вдерлися до Лазірок рівно два роки тому - 19 вересня 1941 року). А до їх прибуття з правого берега Сліпоріду німці огризались зрідка обстрілом з гармат по селу. їх літаки вдень над Лазірками літали, але через задимленість, яку німці і зробили, нічого розвідати не змогли. Добре, що вони з переляку не встигли підірвати два мости через р. Сліпорід.

В кінці вересня відкрилась Лазірківська середня, Величанська напівсередня та Павлівська початкова школи. І діти війни пішли до школи. Одні вчасно, інші - переростками на 2-3 роки. Були й такі, що через відсутність одягу чи взуття ще рік пропустили. Навчання відбувались у дві зміни. І при керосинових лампах. У школі підручників не було. Користувались старенькими довоєнними букварями і книгами почергово тому, що їх вистачало по одному на 3-5-х учнів.

Війна пішла на захід, але ще кілька місяців вночі прилітали німецькі літаки бомбардирувати станцію з військовими потягами та безуспішно, бо наші зенітки на залізничному ешелоні відганяли їх шквальним вогнем.

А ще тяжко було на душі і серці в дні війни матерям і дітям, які стояли коло хат в очікуванні в чий двір і з яким повідомленням, чи з листом від чоловіка і батька з фронту зайде листоноша, що проходив вулицею раз чи два на тиждень.

Лазірківці тримали в домашніх господарствах корови, або кози, чи вівці. Без них вижити колгоспникам було майже неможливо. А ми, босоногі діти, були пастухами і осягали підліткові вміння того часу. Першим був обов'язок щодня, раз, або двічі, віднести свіже молоко своєї корови на приймальний пункт ( молочарню) як державний податок за корову. В ті роки кожна сім'я повинна була платити, крім грошових, ще і інші натуральні податки: м'ясом свиней і телят, яйцями курей, фруктами (крім ягід) за кожне фруктове дерево в саду.

Іграшок, крім м'ячів розміром як для тенісу , не було. Але ми навчились знаходити в лісопосадках наслідки війни : патрони, гранати ( на щастя запальники були окремо від них), гвинтівки, іншу зброю. Видобували з них порох, амонал, робили „припіканки" (подібні до наганів) для стрілянини. Навчились лихословити, палити різні тютюни, махорку, вергун, самосад; з рогатками нападати на горобців і граків; старались потягнути металолом і віднести на приймальний пункт для отримання грошей на квитки в кіно. В релігійні свята по хатах засівали, колядували, щедрували, христували, пробували самогон. Не відмовлялись від останнього і в радянські свята.



Могли і побешкетувати чи похуліганити. Забирались у колгоспний баштан чи приватний фруктовий сад поласувати кавунами, яблуками, грушами.

Тому й приходили до школи з патронами і тютюном, нерідко зі своїми „наганами". Володя Підпалин знайшов наган-браунінг (гарно, що без патронів) і приходив до школи інколи з ним у кармані штанів, поглибленому для подовженого дула.

Влітку діти помагали матерям і батькам. Хлопці і, особливо дівчата, виробляли кізяки з перегною для опалення хат зимою, сушили їх на сонці. Збирали, вимочували в річці і готували коноплі до кінцевого продукту-полотна на пошиття одягу. Восени стеблами кукурудзи і соняшника обставляли стіни хат для захисту від морозу, та весною все розбирали. Допомагали матерям вдома і на колгоспному полі збирати жуків, що поїдали ростки цукрових буряків, урожай овочів, буряків, картоплі та ін. Як оптимальний фактор на виживання слід відмітити витримку і терпіння дітей до незгод, бідності, холоду, недоїдань. В разі незначного поранення у полі чи на вулиці лікували себе соками бур'янів, таких як молочай, кульбаба та присипали пилом землі і результати були вдалими. Взагалі, ми, діти війни, у ті роки дорослішали на 2-3 роки.

Матеріально - і культурно-збіднене дитинство і, нерідко, з бешкетним отроцтвом закінчилось після сьомого класу з отриманням неповної середньої освіти. Частина переростків пішли працювати, або вчитись у технікумах та училищах. З восьмого класу учні вважались старшокласниками, що викликало у нас підвищену дисциплінованість і повагу до вчителів та навчання, новизну почуттів авторитету серед молодших товаришів, хлопцям дозволялось відрощувати зачіски. Вчителям це допомагало передавати свої знання старшокласникам. Підсумком було поглиблення знань і успішне закінчення середньої освіти випускниками 10-го класу.

Лазірківська середня школа була розташована у старому будинку на півночі села. Учні ходили до неї через все село. Наприклад, дім Підпалого Володимира знаходився на південному краю села. Зі свого селища - Ламахівщини - він виходив частіше з сусідом і однокласником Варв'янським Володимиром. Володимир був високий з кучерявою чорною зачіскою і на фоні товаришів показувався ще вищим. Підпалий Володимир з білою зачіскою, закриваючою високий гарний лоб ( у нього був найсвітліший чуб серед однокласників). В гурті товаришів на обличчі Володимира завжди була добра усмішка з вогником в очах. З білим, рівним рядком гарних зубів. Відзначався взаємністю у розмовах зі своєю універсальною улюбленою приказкою „єй-єй", як згодою подальшого обговорення, пошуку доказу чогось, допомогти знайти істину, згоду, чи підтримку, або непогодження з чимось. За любов до поезії і талант написання віршів однокласники присвоїли йому старовинний псевдонім „ПІІТ". З 8-го по 10-ий клас у нас було 8 дівчат та 14 хлопців. Клас був дружний, співчутливий та веселий. Вчителі були висококваліфікованими, досвідченими. Свої знання щедро передавали нам, уміло об'єднали нас з різними характерами, вдачами, здібностями. І ми вчились старанно, взаємно допомагали освоювати складні питання. Поезію найбільше любив Підпалий Володимир. Частенько писав вірші. На перервах між уроками, або і після уроків, радився про віршотворення з нашим класним керівником та вчителем української мови і літератури Гопченком Яковом Івановичем. Останній завжди був з суворим обличчям, а у Володимира - з вираженням теми розмови: цікавим, поетичним, веселим, похмурим. Такі діалоги були цікаві Володимирові і нам, однокласникам, теж - не без гумору.

Володимир завжди був бажаним гостем у редакції районної газети, що знаходилась поряд зі школою. Було у нього хоббі : вишукував мало відомі висловлювання цікавих людей історії і літератури, рідкісні слова і назви. Любив коментувати нам про них.

Інколи у вихідний, або святковий день Володимир приходив до мене додому. Моя мати цікавилась у нього про спільних родичів її і його батька. Передавала поклін матері Володимира,

У поході до школи до них приєднувались Кичій Микола, тяжко дихаючий і з рум'янцем на щоках, хворий туберкульозом. З тонким гумором і відмінниця Клименко Ліда. Завжди з глибоким вивченням уроків, увічлива Стеценко Ліда. Успішні у навчанні, фізкультурі та спорті, стрункі Скрипниченко Олександр і Микола Гайдаш. Романтичний і веселий Оропай Володимир. З гарною, чорнявою, кучерявою зачіскою і задумливими голубими очима Кулічов Георгій. У дев'ятому класі (1951 рік) батьки десь придбали йому кирзові чоботи. Однокласники з цікавістю розглянули новину. Класний керівник Гопченко Яків Іванович поглянув і назвав Георгія „стилягою". А сам завжди ходив у до блиску начищених хромових чоботях, обов'язково у калошах, які знімав у канцелярії як виходив на класний урок, і себе стильним не вважав. Директор школи Ворона Іван Якович теж у дев'ятому класі на уроці хімії напророкував Георгію бути танкістом та ще й на марші вулицями Нью-Йорку. Так і сталось з першою частиною гадання. І, можливо, дякуючи розвалу Радянського Союзу, Георгій далі Німецької Демократичної Республіки не дислокувався.

Трьохкілометровий шлях до школи проходили вулицями і толоками, чи вигонами Дімовщини, Величанщини, Хвилонівщини, центральною вулицею і толокою Лазірок. Завжди бадьорі і веселі, вітались з усіма зустрічними і на подвір'ях - селянами (тоді не було парканів і воріт). Так було кожний учбовий рік, вдень чи в темряві, в дощ і сніг, по пильних ґрунтових шляхах і бездоріжжю, у першу, чи другу зміну. Асфальтових доріг і освітлення не було. Найкраще було тим, хто мав дефіцитні в ті часи гумові чоботи, калоші, а дівчата - боти.

Із Загребелля (куток села за греблею через річку на правому березі Сліпоріду) разом, а більше по одному, до школи поспішали Буркацький Анатолій, успішний учень, сам навчився грати на скрипці ( у школу з нею не приходив). На уроках з усіх дисциплін у нього запитань майже не було. Вони всі йому легко давались, оцінки за відповіді отримував 4, або 5. По характеру часто проявляв індивідуалізм. Якщо кому з однокласників давав консультацію, так коротко і мало зрозуміло. Після школи поступив у Київський політехнічний інститут. Був би з нього талановитий учений. Але через відсутність допомоги (жили з матерею дуже бідно) вимушений був відмовитись від інституту. І далі його доля була певний час нещасливою. Зміг лише в свої середні роки закінчити технікум. Завжди привітна, комунікабельна і весела Федченко Раїса (сусідка Буркацького Анатолія) приходила граціозно. Чимало хлопців старших класів на неї задивлялись, бо вона була похожа на „Невідому" відомого художника Івана Крамського. А тепер як? Невідомо тому, що Крамський не намалював „Невідому" у літньому віці. З Причепелівки, теж куток села на крутому виступі правого берега річки, чимчикував невеликими кроками Мусієнко Василь з книгами та запасом домашнього тютюну з папером для себе і однокласників. Хто не мав свого, того Василь завжди з задоволенням вгощав. Сам палив і частував охочих до кінця життя. На перервах між уроками ми збирались за пагорбами заглинища (спуск до берега Сліпоріду) і встигали швиденько напалитись тютюном.

Худенко Володимир, - псевдонім у нього „Майор", - не запізнювався, але, як інвалід, приходив перед дзвінком на уроки. Як виходив з хати швидко знаходив зі свого, або іншого класу хлопців для обміну байками і анекдотами. Його щирий сміх було видно віддалік по гарних білих зубах. З приходом до школи Кайдаш Ніни, вродливої, з хвилястим каштановим волоссям на голові, гарними чорними бровами, чарівними карими, іскристими очима, завжди з привітною посмішкою і в приємному одязі по фігурі, одна не залишалась. Коло неї були дівчата і хлопці. Шолудько Надія, проживала, як і я, недалеко від школи, приходила лише після додаткової перевірки вивчених уроків. Гостренька на язик, переповнена оптимізмом, була найвеселіша реготуха в класі. Але на уроках, аж не вірилось, вона швидко перетворювалась у найуважнішу ученицю. Найтихіше приходили до школи з Павлівщини Гринь Петро, частенько заклопотаний недовиконаною роботою в домашньому господарстві; та Ставицький Олександр у завжди випрасуваному приємному одязі. Інколи приносив з собою смачні домашні булочки і вгощав сусідів за партою. За це ми дружно присвоїли йому псевдонім „Булочка". Комунікабельна, найактивніша в класі і школі була Гречана Ольга. Приходила завжди в оточенні молодших подруг з її і прилеглих вулиць. Була ватажком для них.

З віддаленого поселення у нашому класі була лише одна учениця, моя двоюрідна сестра Кайдаш Галина. Змалку закалена, трудолюбива до навчання і праці. З хутора Березовиця у гарну погоду проходила п'ять кілометрів до школи за одну годину. Інший шлях у неї був - два кілометри по полю до залізничної станції Іванівка і потягом до Лазірок, так і назад. Тільки інколи могла остатись на день в моїй хаті. Вабило її додому. Встигала вивчити уроки, допомогти матері. А у неділю до дівчат на гулянку встигала.

У 10-му класі з нами навчався баяніст Лазірківського районного Будинку культури Горбатенко Іван. Баяніст і організатор художньої самодіяльності молоді та старших поколінь був талановитий і умілий. Будинок завжди кращий у районі і передовий у Полтавській області. Ним підготовлені концерти селяни і школярі відвідували з задоволенням. Було багато аплодисментів і визовів «на біс». З дозволу директора школи уроки він відвідував відбірково. Екзамени здав екстерном і успішно закінчив середню освіту.

Щоб менше крутились на уроках класний керівник мене і Кулічова Георгія у 8-му та 9-му класах завжди розміщував на останній парті. Перед нами сиділи спокійні Іваненко Валентина з центру села та Петренко Софія із Загребелля. За їх спинами ми могли, при бажанні, на уроках грати в морський бій, хрестики і нолики та ін. Інколи досягали різкого пожвавлення дівчат, лоскотнувши їх. Обидві були дуже відчутливі до нашого дійства і емоційно реагували.

Завуч Панченко Петро Андрійович з класичним старо-грецьким профілем, рослий, симпатичний чоловік знав майже всіх, хто був порушником дисципліни. І того, хто зробив якусь провину звучно зустрічав своєю універсальною, любимою приказкою «Ах ти ... дубинна твоя голова!» і довго моралі не вичитував.

Наші дівчата інколи закохувались у хлопців попередніх класів, а хлопці - у дівчаток менших класів. До своїх однокласників ніхто із наших не залицявся. Можливо тому, що життя було в труднощах. Ми це добре відчували і розуміли. Так згуртувались та співчували в усьому, що тримались як одна багатодітна сім'я.

За 15-20 хвилин до шкільного дзвінка за дорученням (можливо, щоб на уроках я мав менше емоцій) вчителя фізкультури Артеменка Петра Юхимовича я проводив передурокову фізкультурну зарядку учнів школи. Виголошував команду «На зарядку, школа становись!». Учні всіх класів зміни вишиковувались на просторному шкільному дворі і дружно виконували вправи на підготовлених мною прикладах.

У класах «А» були учні з Лазірок. А в класах «Б» навчались учні з навколишніх сіл за 5-10 км.: Карпилівка, Духове, Гінці, Іванівна, х.Березовиця. Частина з них, особливо дівчата, на зиму наймали ліжка в хатах лазірківців. А чимало хлопців щодня пішки ходили із і до своїх домівок. Як не було складно, недосипали щоб виконати домашні завдання, і головне — всі отримували успішно середню освіту.

Після закінчення школи 16 наших однокласників отримали вищу освіту, 2- середню спеціальну і тільки четверо через хворобу, чи скрутний матеріальний стан не змогли продовжити навчання.

Пройшло багато років. Розбрелись ми між людьми. У Лазірках, на жаль, тепер із нас нікого немає. Лишилось живих нас менше половини - 9 осіб. Інколи збираємось у школі. Ще один іншого впізнаємо. Згадуємо про дитинство, школу, нашого поета Володимира Підпалого, всіх однокласників, товаришів з інших класів. Хвилюючись, ділимось спогадами з незабутніми епізодами про наших вчителів. Набираємось душевного натхнення. Обмінюємось думками про майбутнє. Упевнюємось на наступні зустрічі.

Лазірки не рідко я бачу вві сні,

Вони мені так дорогі.

Повітря, яке там в дитинстві вдихнув,

Повірте зараз його не забув.

Повірте зараз його не забув.

На Сліпоріді, на Сліпоріді.

Життя залишається гарним завжди ,

Старіємо чи молодієм,

І кожного літа так тягне туди,

В Лазірки, де ми росли дітьми.

В Лазірки, де ми вчились дітьми,

На Сліпоріді, на Сліпоріді.


Кайдаш Василь Іванович, однокласник, інженер-будівельник, Лауреат Державної премії Уряду СРСР. Заслужений будівельник України , почесний громадянин села Лазірки, мешканець м. Києва.
Остані 30 років до переходу на пенсію працював директором Київського проектного інституту «Союзмашпроект», з 1991 року перейменований в «Укрпромпроект».

Інститутом розроблені десятки комплексних проектів заводів високотехнологічного приладобудування. В своїй більшості проекти були затвердженні з відмінними оцінками і не відкладалися на полиці. По них збудовані заводи від Чернівців до Луганська, від Чернігова до Сімферополя. У Києві були запроектовані і збудовані величні корпуси заводу « Арсенал», приладобудівного заводу «Алмаз», перепрофільованого у Банкнотно-монетну фабрику.

За проектами інституту споруджені красені-заводи для виготовлення новітніх приладів у містах Кишиневі, Тбілісі, Єревані, Ташкенті, на Уралі, Поволжі, інших містах України і країн СНД.

Перша державна нагорода у мене медаль «За трудову доблесть» за виконання завдань семирічного (1959-1965) плану розвитку народного господарства. Згодом отримав ще три медалі і два ордени «3нак Пошани». Лауреат Державної премії Ради Міністрів СРСР. Удостоєний звання Заслуженого будівельника України.



Все, що було у моєму житті здається було і недавно, було і давно.
Кайдаш Василь Іванович.
Каталог: pdf -> 2012 -> 1%20Sp
1%20Sp -> Використання інтерактивних методів навчання у внз кандидат філософських наук Яцик І. С
1%20Sp -> К пед н., доцент Козяр М. М. Національний університет водного господарства та природокористування
1%20Sp -> Історія містобудування Александрії Єгипетської доби еллінізму. Історіографічний аспект
1%20Sp -> Роль міждисциплінарної науково-педагогічної компетентності в підготовці науково-педагогічних кадрів мвс україни постановка проблеми І зв'язок її з важливими науковими завданнями
1%20Sp -> Досвід розробки та впровадження виховних методик у лабораторії духовно-морального виховання нді духовного розвитку людини сну ім. В. Даля та мдпу ім. Б. Хмельницького доктор педагогічних наук, доцент Москальова Л. Ю
1%20Sp -> У культуротворчому розвитку особистості к п. н., Лебедєва А. В
1%20Sp -> Інновації та міждисциплінарні дослідження в організації навчально-виховного процесу національної академії державної прикордонної служби україни к держ упр. Мельников О. Г
1%20Sp -> Зарубіжний досвід вищої економічної освіти: приклад США дуб Б. С
1%20Sp -> Концептуальний підхід до прогнозування енергоспоживання в економіці країни з урахуванням потенціалу енергозбереження та процесів глобалізації світової економіки


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал