Щоб не відстати – треба йти. (Олесь Бердник про можливості трансформації Людини). Мета



Сторінка1/3
Дата конвертації02.01.2017
Розмір0,76 Mb.
  1   2   3
З 27 листопада по 25 грудня кожного року в Україні проводяться „Зоряні читання Олеся Бердника”
Літературні читання: Щоб не відстати – треба йти.

(Олесь Бердник про можливості трансформації Людини).


Мета: зацікавити слухачів ідеями мислителя, філософа, футуролога, громадського діяча Олеся Бердника.
Оформлення: портрет Олеся Бердника

(підпис під портретом: „Тепер такий час, коли треба не мудрствувати лукаво, а просто й чесно подивитися на те, що нас оточує. Як сільський дядько на згарищі своєї хати починав розгрібати попіл, гукав дітей і вони разом вибирали з обгорілих головешок то вцілілу шулу, то цвяха, то сокиру, і тут-таки починав разом із синами зводити новий дім, так і ми зараз повинні тверезо й спокійно подивитися, що в нас лишилося, які творчі сили допоможуть нам у будівництві нової духовної єдності”. /Калина вища моєї хати/);

- Народжуйтесь, Народи-Брати, у Небо волі! Ви вільні - від війни, армій, партій, деспотій, ідеологій, марновірства, в'язниць, псевдозаконів!

Ви вільні - для любові, радості, творчості, молитви, пізнання, самопізнання, для всеоб'єднання Буття!

/Пунктири грядущого. Хартія Української Духовної Республіки/


на вишиваному рушнику книги Олеся Бердника;

тихо звучить улюблений музичний твір О.Бердника - "Реквієм" Моцарта,

на плакатах - короткі цитати з творів філософа.
Щоб не відстати - треба йти. Бо Я Сам і ти сам на Шляху - є Шлях.

Не шукайте далеких шляхів, доки не пройшли найближчого - Себе.

"Коли Кажу: далеко, - ближче близького шукайте..."

Людина - найдальший і найтяжчий Шлях!

/О.Бердник. Пісня Надземна/

План.
І. Вступ. Про Олеся Бердника.

Біографія (за матеріалами інтерв’ю Олександра Павловича)

Притча про вісника, про призначення людини.


ІІ. „Людина - зерно Єдиного Буття з невимірною потенцією творчого саморозкриття”.

1). „Самоусвідомлена душа — творець Всебуття. Треба її визволити від будь-яких полонів — навіть найвишуканіших.”.

Ми забули, хто ми є, для чого ми на Землі (Казка матері з повісті-монологу „Мати”)

2). Щоб знати, куди йти, необхідно усвідомити, де ми є зараз. З нової висоти відкриваються нові можливості. Легенда про долину неуцтва (з роману-феєрії „Діти Безмежжя” ).

3) Закон квітки.

4). Можливості трансформації людини. Гусениця – кокон –метелик.(„Зоряний Корсар”, , „Стріла Часу”, „Пісня Надземна”, „Подвиг Вайвасвати”та ін.)

5). Людство – єдиний організм. Енергія думки не зникає.

ІІІ. Пробудитись від рабської сплячки невігластва. Планета Земля – планета Єдності та Любові. Утвердження Духовних Націй.

„Альтернативна Еволюція”(уривки), „Заповіт людям Землі”.
І. Вступ.

Для кожного наступає час, коли пора вилітати з отчого дому, брати відповідальність за своє життя на себе. От і для всього людства прийшла пора зрілості («Земля – колиска людства. Але не можна вічно жити в колисці…Неможливе сьогодні стане можливим завтра»./К. Ціолковський.

«Ви вже не діти, Люди Землі!»/О.Бердник)

В повісті «Дике поле» Олесь Бердник описує, як вчать лелеки літати своїх лелеченят:



Лелека на хаті. Він сидить на димарі, задерши вгору голову, заклично клекоче. З гнізда виглядають четверо лелечат з чорними дзьобами: вони боязко позирають на землю – високо, страшно! Тоді старі лелеки - батько й мати – піднеслися в небо, почали кружляти в блакитній безодні, здіймаючись на дужих крилах вище й вище. І лелечата вже не дивилися вниз, на землю, а затріпотівши крильми, полинули за батьками, і небесна голубінь прийняла їх в своє ласкаве лоно, як суджених дітей…

Батько Гордійків теж стежив за тією пригодою, усміхався лагідно в густі вуса, запрягав конячину у воза і загадково казав синові:

  • Бач, які мудрі птахи! Не дивися, мовляв, униз, бо страх зв’яже крилята. А дивися в небо. Еге, синочку, вчися…

27 листопада – День народження геніального українського письменника, філософа, мислителя, футуролога, громадського діяча Олеся Бердника (1926 - 2003).

Його «Зоряний Корсар» та «Чаша Амріти» перекладені на 26 мов світу, його „Альтернативна Еволюція” прийнята в ООН як робочий документ, його запрошували до університетів Ратгерс (Нью-Джерсі) та Йорк (Торонто), а також Учительських Громад Канади читати лекції про радянську фантастику, (та держбезпека не випустила з країни), його виключали зі Спілки Письменників, його книги були вилучені з бібліотек та книгарень і знищені, він провів у радянських тюрмах та таборах 12 років свого життя, він зустрічався з Ричардом Бахом, Святославом Реріхом, тибетськими ламами, у 1989 р. Він створив громадську організацію "Українська Духовна Республіка", він - один з організаторів та очільників Української Гельсінської Групи, 1991 року він балотувався на пост президенти України, з ним шукав зустрічі Папа Римський...

Хто ж він? За що сидів у тюрмах, за що наприкінці життя його возвеличували, називали Пророком? Чому зараз так потрібне його слово? Чи треба нам згадувати, „хто ми” і „для чого” ми тут?

У березні 2011 року вийшла збірка творів (8 томів) письменника – „Всесвіт Олеся Бердника”. Всі романи, есе, статті, вірші, сценарії фільмів Олеся Бердника – „про майбуття, про Нову Людину, про Преображення світу, про контакт цивілізацій.” Серед найвідоміших - „Зоряний Корсар”, „Камертон Дажбога”, „Альтернативна Еволюція”, „Стріла часу”, „Діти Безмежжя”, „Подвиг Вайвасвати”, „Пісня Надземна”, „Тайна Христа”, „Заповіт людям Землі”, „Чаша Амріти”, „Марсіанські „зайці”, „Мати”, „Вогнесміх”, „Серце Всесвіту”, „Поза часом і простором”, „Пітьма вогнища не розпалює”...

Олесь Бердник показує шляхи розвитку Людини, України, всієї Землі за космічними законами Радості, Любові та Мудрості. Лише прислухаючись до Мови Тиші, Мови Серця, мови самоусвідомленого „Я” ми дізнаємось, як „ліпити свій Дух”, як знайти свій шлях. („Щоб не відстати – треба йти”). Зупинка – значить деградація, самознищення. Якщо ми радісні, люблячі і натхненні – ми вірно обрали напрямок нашого руху до пізнання, саморозвитку, самовдосконалення. („Радість - вістря стріли вашої.Любов - політ спрямує”).

Коли Олесю Берднику говорили: „Ви – наш Учитель!”- він відповідав: „ Я не учитель, я друг і натхненник ... І якщо комусь близькі мої погляди і думки – ми супутники на вічній дорозі пошуку...”
Про Олеся Бердника.

15 травня 2005 року на відкритті меморіалу письменника та громадського діяча Олеся Бердника (1926-2003) виступив Борис Олійник:

„Навіть для українців, схильних до романтизму, постать Олеся Бердника не вельми звична. Він не вписувався ні в минулий режим, ні в нинішній. Позаяк усі режими - навіть супердемократичні, за своєю природою, хоч-не-хоч, а змушені думати про земне, про владу. І як її здобути, а потім - утримати. І тут князь світу сього з-за лівого плеча лукаво нашіптує, що не важливий метод, а важливий результат.

Олесь же Бердник - постать духовна, сказати б, піднебесна. В ньому фізичне і духовне було в ідеальній гармонії. Високий, урочий, він стремів і сам до горніх висот, і кликав, і вів за собою громаду. І зовні, і внутрішньо він належав до касти жерців, пророків, проповідників.

Офіційна критика внесла його в реєстр письменників-фантастів. І ми, сирі, в переважній більшості сприймали цю версію. Але для Олеся Бердника - то була не фантастика, а спосіб його мислення і діяння, реальність, одягнена в шати незвичайного і незвичного для обивателя.

Я мав щастя і знати його особисто, і редагувати деякі його твори, зокрема "Чашу Амріти". То були воістину - найкращі, просвітлені духом години мого життя. ( Борис Олійник. Слово про Олеся Бердника).

Олександр Кіхно, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Ін-ту філософії НАН України:

„В культурах, чий золотий вік духовності позаду, але які зберегли ще частково духовну і інтелектуальну національну еліту, автора такого рівня як Олесь Бердник перевидавали б кожний рік стотисячними тиражами і створювали б товариства і інститути по вивченню якщо не духовної, так творчої спадщини. Таке ставлення до Гете і Вагнера в Німеччині, до Даниїла Андрєєва і Толстого в Росії, їх вже погано розуміють, їхній рівень зависокий для сучасної повсякденності, але усвідомлюють, що престиж нації вимагає ушановувати такого Генія, пошана до нього підніме й інших національних митців і творців, саме пошанування і рекламування такого творця піднімає рейтинг країни в світі і національної культури серед культур. Україна, звичайно, втратила свою і духовну і, в основному, інтелектуальну еліту в 20-му столітті, тому Олесь Бердник залишається поки що поза діапазоном сприйняття сучасного українства. Письменник, чий "Зоряний Корсар" перекладався на 26 мов світу, чию творчість високо цінували інші великі письменники 20-го століття - Іван Єфремов і Ричард Бах, чиї романи виходили раніше стотисячними тиражами й швидко розкуповувалися, чий сумарний тираж сягає далеко за мільйон примірників тільки українською мовою зараз не дуже помітний серед "бурхливого" українського видавничого процесу. Ім'я, яке зробило б честь будь-якій великій європейській літературі, відсутнє навіть в шкільних хрестоматіях, які зараз заповнені сотнями імен навіть тих, хто ледве вмів тримати літературне перо.

Олесь Бердник разом з Миколою Руденком організували Українську Гельсінську Групу, після арешту Руденка саме Бердник якийсь час очолював її. В своєму есе "Свята Україна" Олесь Бердник писав про Україну, запорукою вічності якої буде сам Христос, бо це він приніс на Планету вість про Духовне Братство всіх Народів та Племен Землі й Всесвіту”.

Народження.
- Відчуваю себе, ніби новонароджена.

- Ризиковане порівняння, - усміхнувся гуру, заходячи до приміщення. - Для немовлят процес народження - стрибок у світ муки, страху і болю.(Вогнесміх)


Олесь Бердник народився 27 листопада 1926р. у с. Вавилово на Херсонщині (нині – Миколаївська обл.) Герой "Зоряного Корсару" намагається згадати своє втілення на Землі:

"Інколи мені здається, що я згадую. Якийсь небувалий політ між зорями й туманностями. Я пам'ятаю - шлях невимірний. Немов стріла вогняна, пронизує моя суть метагалактики та мегасвіти, що маревом, міражами миготять довкола нескінченної путі. Хто я був? Може, променистий акорд вселенської симфонії, може, промовлене безміром слово, яке шукало собі вияву у лоні простору? І ось воно втомилося від польоту, від своєї нескінченної вагітності, захотіло спочинку. Я побачив приємне сонце, зелену приязну планету, затишний світ людей, квітів і птахів.

Чому ж так одчайдушно кричала дитина, входячи в світ, де насмішкувато завивали херсонські степові вітри і над мерзлою землею зривалася хуга? Може моя суть збагнула, що не треба зупиняти політ серед зірок і туманностей?!

Запізно! ... Будівник життя поспішав полонити мандрівника безміру, дитину незримості ... Усе, ланцюг конечності замкнувся! Ти вже не володар космічних просторів, а безпомічне дитя Землі ..."



Біографія Олеся Бердника (за матеріалами інтерв’ю журналу „Україна”- „Калина вища моєї хати”, газеті „Бульвар”-„Явь и сны писателя-фантаста в реальном мире” та „Комсомольское Знамя”- „Пробудиться от рабской спячки”).
Притча про посланця, місію людини, інтелігента:

- Что такое интеллигентность? Это понятие нынче мистифицировано, искажено. Ум, начитанность, воспитанность, даже нравственность - лишь очертания интеллигентности. Главное - в глубине: понимание своего предназначения, неукротимое устремление к выполнению жизненной миссии. Вы спросите - кто укажет нам нашу миссию? Сердце и созревшая мудрость. Именно интеллект воспитывает с а м с е б я, трансформируясь в м у д р о с т ь.

Когда-то я видел в сновидении древнего старца-пустынника. Внутреннее знание подсказало, что это - Великий Учитель. Я спросил у него, как относиться к мнению различных людей о нашей миссии? Он рассказал притчу...
Некий Воевода послал Вестника с важным поручением в дальнюю страну. Многие видели путника в разных местах, по-разному воспринимали его стремительный путь. Где-то он прошел мимо дерущихся, не вмешиваясь в свалку, и многие сказали: "Он трус!" В следующем селении он миновал работающих жнецов, не приняв участия в страде. И люди укоризненно молвили: "Он лодырь!" Еще где-то путник отказался от участия в пиршестве. И веселящиеся заклеймили его словом "гордец". Так всякий оценивал идущего по своему усмотрению. И только Ждущий ведал, что Вестник несет п о р у ч е н и е, н у ж н о е многим людям.

- Всегда делай с в о е дело, - сказал Великий Учитель. - Сердце укажет, в чем оно.

Интеллигентность - мудрость. А мудрость - следование долгу. А долг - это Любовь. А Любовь - крылья, обнимающие Мир... ( из интервью газете „Комсомольское Знамя”)
1). Ми забули, хто ми, для чого ми на Землі.

Замкнутість - це тюремність. Отже, ми знаходимося в Космічній в'язниці. Для виходу з неї необхідний сталкінг: не може людина бути вільною, доки душа у в'язниці тілесності, звичок, забобонів, речей, традицій, держав, націй, планет, світобудови, доки немає імпульсу пошуку у невідомому, бажання вийти за межі звичного...



Наша тілесність - результат обмеження, "падіння", деградація в умовах Космічної в'язниці. Це не кара богів за гріхи. Це - результат САМООБМЕЖЕННЯ. Дарвін вивів теорію "розвитку" від тварин до людини! Навпаки!!! Ми деградували! Дві з половиною тисячі років тому Гаутама Будда чітко визначив хворобу Людства - СОН І НЕУЦТВО. Неуцтво, як втрата знання про те, хто ми є, і сон - як наслідок цього.

/ О.Бердник. Астероїд Свободи/
Притча про Матір.
Досі пам'ятаю таку космічну казку, що народилася в твоєму гарячому серці, Матусю...
Жила на одній планеті щаслива Мати. І було у неї семеро синів — ясних соколів. Кожного вона навчала уму-розуму, кожного любила-доглядала. І виростали сини на просторах незміряних — вільні, як птахи небесні, красні, як зоря світанкова, меткі, як блискавиця.
Виросли, стали помагати матері. Збудували дім на перехресті зоряних доріг. І дивне ремесло мав кожен із синів.
А що перший син Андрійко — чорноокий, кучерявий — був вправний коваль і тесля. Збудувавши кузню, він установив горно та й закликав гостей, щоб несли роботу. Дзвінкі стуки-перестуки покотилися в просторі.
А як вдарить молоток та посиплються іскри — то одразу ж загораються зорі в небесному безмежжі. А як гупне молот важенний — виникають нові землі-планети. І, почувши про такого майстра, з інших планет почали приходити люди до нього — кому полагодити гірський хребет, кому залатати морське дно. Андрійко нікому не відмовляє...
А що другий син у Матері -- то Степанко, садівник та пасічник. Сад у нього зоряний. Бджоли розлітаються, гудуть поміж світами, поміж сріблястими скупченнями зірок, здобувають нектар безсмертний, несуть господарям у небесні вулики.
Розквітає чарівний сад Степанка, линуть його пахощі в неосяжність. Ну як тут стримати спокусу, не зайти в гостинний дім Матері та синів? Заходять гості. А Степанко русочубий вже несе меди хмільні, та такі, що від них затанцюють і молоді парубки, і діди сивоусі. А на дорогу добрий садівник дає гостям медові груші, рожевобокі яблука, прозорі грона винограду, ніжні полуниці. Еге ж, важко знайти іншого такого гостинного садівника, як Степанко. Бо ще змалку його навчала Мати: будь таким, як бджола, збирай добро не для себе, а для всіх людей, для всіх світів...
А що третій син у неньки Миколка — кремезний, плечистий, мовчазний та соромливий. Інколи погляне на гостей з-під попелястих брів, осміхнеться лагідно, знову мовчить. Еге ж, не любить говорити Миколка. Зате любить він сіяти жито-пшеницю та всяку пашницю. Миколка — хлібороб.
Гей, як вийде він у небесне поле та як сипоне зернят у світ, — одразу ж на планетах буяє зелень, виростають ліси, квітчаються розмаїтими килимами поля і луки, колосяться ниви, звеселяють людські серця дивовижним багатством. У хатах пахтить хліб нового врожаю, здобутий тяжкою працею. А що може бути приємніше трудящим серцям, ніж пахощі хліба?
А Миколка вже оре небесне поле, засіває його сріблястими зернами, бо ж попереду все нові й нові зоряні жнива...
А що четвертий син у Матері — Петрусь білявий, голубоокий, — маляр-художник. Та такий мастак, такий умілець, що картини в нього живі виходять. Одного разу він змалював небесних птахів, та стільки дав їм снаги сердечної, таку життєву жагу вдихнув у творіння своє, що пташки ті — пурх-пурх! — та й полетіли собі понад світом. Ото радості було в хаті материнській!
Усіх любителів краси запрошує в дім юний Петрусь. Все береться він розмалювати, прикрасити, розквітчати. Бо ж без квіток пусто на планетах, хата непривітна без картини, схід сонця сумний без багряних барв. Хто лиш бажає дружити з красою — всіх четвертий синок навчає охоче.
Чи візерунки на листочках, чи барви метеликових крилець — то все від уміння Петрусевого, все від його щедрого серця, точної руки. І не було тій красі ні початку, ні кінця, бо ж брав він барви від неосяжності всесвітньої, від неба ніжно-блакитного, від зоряних променів...
А Василько — п'ятий син — то мудрець. Ого, там такий мовчун, такий філософ, що треба пошукати. Цілими віками думає він, сидячи над рікою, доскіпується до таємниці буття. А потім приходить до Матері та все питає-допитується:
— Ненько, а звідки зорі взялися? Ненько, а звідки ми з тобою та інші люди? А звідки планети?
А Мати усміхається, цілує в біляву голівку, а потім лагідно шепоче:
-- Іди, синочку, помагай людям, навчай їх добрі жити, учись. А все те відкриється тобі в труді, в пізнанні, в творчості. Прийде час — кожна тайна стане явною…
І знову думає-думає Василько — роки, віки. І перехожі люди запитують у нього поради. Чи прилад комусь потрібно вигадати хитрий, чи машину для польоту, чи саморушійного тягача на поле замість тварини хліборобам закортіло — все це робить Василько, все розкаже, як і що. До всього він мастак! Думка в нього така вогняна, що одразу ж відкриває дивовижні скарби, приховані здавна Природою в надрах своїх — електричне сяйво, сильні машини, ліки проти хвороб...
А Юрко — шостий син — будівничий. Ще змалечку він копався в пісочку над рікою. Ліпив паски, городив фортеці, мурував палаци. А як виріс — приклав руки й думку до далеких планет, на поміч зоряним народам. Зосереджений, задуманий Юрко. Карі очі з-під примружених вій вглядаються у далечінь, мовби бачать там обриси казкових споруд, в яких так гарно, так зручно жити людям.
Думки невгамовні в Юрка, золоті руки. Ненька навчила його, що нема значнішої роботи, як будувати людям житла. Ждуть Юрка на всіх планетах. Де він не побуває — скрізь виростають міста ясні, чудові села. Залишає Юрко після себе учнів полум'яних, закладає їм в душу радість творчості.
Якщо на планеті чути гучні удари творящого молота, коли там із надрів добувається мармур на палаци, виростають казкові, прекрасні споруди, — так і знайте, що там побував шостий син...
А сьомий, наймолодший, найулюбленіший синок у матері — Іванко. Білий-білий, як сметана. Його і прозивали змалку «Сметаною». Ніс трохи кирпатий, веселий. А на носі ластовиння. Очі сірі, меткі, а часом засмучені, затуманені якоюсь думою. Іванко — співець, поет, казкар. Він грає і на кобзі, і на сопілці. І танцює добре, гаряче, та ще й з приспівками. Буває, як ушкварить навприсядки, то всі гості — хочеш не хочеш — вилазять з-за столу та починають довбати землю каблуками.
А потім торкнеться струн Іванко. Зникає сум із сердець, веселий гомін лунає над світами. Навіть ясні зорі здалека підморгують, ніби ось-ось вдарять гопака в безмежному небі.
А зморившись від танцю, слухають гості мудрі казки Іванкові, мужні пісні про героїчні походи, про правду і любов…
Так і жила дружна сім'я братів з Матір'ю коханою, не було б їхній праці, радощам та веселощам кінця-краю, якби не сталася лиха пригода.
Завітав якось до хати гостинної мандрівник з далекої планети. Був він улесливий та ввічливий. Похвалив Степанків сад, послухав Іванкові думи, підтакнув Василеві. А потім, після обіду, поділився своїм горем. Має він планету, та сумна й непривітна вона. Ні дерев, ні птахів, ні бджіл, ні квітів. Не чути там пісні, не видно золотого поля пшениці. Чи не була б Матуся така ласкава та одпустила на його планету синів, щоб вони допомогли зробити з тієї планети достойне житло? А вже він — господар — не постоїть за платою. Сини образилися на таку мову. Про яку платню річ? Матуся навчала їх всім помагати задарма, за любов та щире слово. Вони згодні піти до далекої планети...
Матуся благословила синів, звеліла на другу весну повертатися. Полетіли соколи ясні з гостем чужинецьким. Минуло літо, осінь, зима. Наступила нова зоряна весна. Не вернулися сини. Ждала-ждала Мати — нема! Вже й літо минає, й ще одна осінь, і зима прокотилася завірюхами, морозами... Нема!
Запечалилася-засумувала Мати, зібралася в путь-дорогу. Сіла в казковий летючий корабель, змайстрований Васильком, полетіла до далеких світів. Пролітає одну планету, питає, чи не там її сини кохані затрималися. Відповідають люди, що не бачили. Летить вона далі, минає світ за світом — нема. Крається серце материнське мукою незміряною, відчуває — сталося недобре з її синами. Ось нарешті підлітає Мати до далекої планети, десь аж на краю світу. Коли навстріч їй з'являється той самісінький гість чужинецький, який забрав синів. Зраділа Мати, руки до нього простягає.
-- Заждалася я синочків! Чому вони не повернулися додому?
Усміхається холодно господар планети, відповідає їй:
— Не захотіли повертатися сини твої додому. Залишились в моєму світі. А де вони тепер — і сам не знаю. Не маю і гадки, щоб їх шукати. Хочеш — шукай сама...
— Добре, — прошепотіла Мати. — Буду шукати...
— Одначе, — сказав господар планети, — до мене так не увійдеш, як зараз ти є. Оддай казковий корабель...
— Візьми, — сказала Мати.
— Оддай ще твоє блискуче покривало.
— Візьми...
— Хочу ще забрати від тебе чарівний перстень, обручку з чола, швидкохідні черевики, всевидюче дзеркальце. Не віддаси — не пущу до себе...
— Візьми, — сумно одказала Мати, подаючи свої прикраси.
І як тільки вона віддала те все господареві планети, як впала на землю, стала старою-престарою жебрачкою. І пішла шляхами битими, між селами, здіймаючи босими догами куряву.
Іде, бачить — стоїть край дороги стара-престара кузня. А в ній кує-видзвонює молотком літній коваль. Помагають йому два хлопці-молотобійці. А по боках — варта озброєна, наглядає за ковалем. І кує той коваль мечі двосічні, списи гострі, стріли гартовані. А все те — на вбивство, на розбій, на знищення. Придивляється Мати, жахається — пізнала вона сина свого Андрійка. Змінився він страшно, постарів, та проте серце Матері відчуло сина, кров рідну. Дочекалася вона, коли варта од'їхала, кинулася до коваля, схопила за руки порепані, почорнілі. Заквилила чайкою степовою:
— Ой синочку мій, Андрійку! Що з тобою зробили тут вороги прокляті? Чому ж ти не повернувся до Матері своєї, на планету нашу ясну?
Мовчить коваль, дивується. Не пізнає він Матері рідної. Дивуються й помічники, не знають, що говорити. Нарешті, коваль лагідно глянув Матері у очі, сказав:
— Не знаю вас, бабусю. Ви, певно, помилилися, не туди потрапили. Та й не Андрійком мене звати, а Федором...
Заплакала Мати, рушила далі. Бідкається вона, стогне — як підступно одібрав у її синів пам'ять господар цього світу, що не пізнають вони рідної Матері.
Йде вона, коли бачить — сад неосяжний. І ростуть у тім саду чудові плоди. Яблука, груші, виноград, малина, дині жовтіють на землі, бджоли гудуть поміж деревами. І ходить, наглядає за тим багатством дідусь сивий, похилий. А навкіл саду ланцюгові пси й варта недремна, щоб ніхто не міг спробувати яблука чи грушки. Пізнала Мати, що то син її Степанко — старий та нужденний. Гукає вона його з-за паркану. А пси аж хрипнуть від гавкоту, а варта жене Матір геть.
— Синку, Степанку! — гукає Мати. — Чи пізнаєш ти мене?
Дивується садівник, не пізнає Матері. Каже, що він не Степанко, а Сергій. Ридає гірко Мати, йде далі.
Шкандибає по шляху, бачить — косарі косять пшеницю. А по стерні за ними одразу орють сохою люди землю, готують для нового врожаю. І йде за сохою широкоплечий могутній чоловік, сіє зерна в землю чорну. Поспішила Мати, зраділа вельми, обняла сівача.
— Миколко мій любий! Чому ж забарився? Чому не повернувся до Матері своєї? Стоїть наше поле незасіяне, дім запустів, сумно і непривітно стало в нашім краю без вас...
— Не знаю вас, бабусю, — ласкаво каже сівач, витираючи піт з лиця. — Та й не Миколка я, а Гаврило...
Вбита горем Мати пішла знову від села до села. Ледве ноги її несуть. Бачить вона — димлять заводи, фабрики, кипить робота у них. І працює там під наглядом її Василько. Та й він не пізнає сивої Матері, не може згадати любого краю свого.
Відвідала Мати й палаци високі, хороми розкішні, змуровані Юрком. Жили в тих палацах багатії ситі, гнобителі народні. А Юрко разом з людом простим, нужденним жив у норах смердючих, у землянках душних. І він не упізнав своєї Матері.
Побивається Мати, не знає, як же пробудити пам'ять, у синів. Як вивести їх з світу темного, проклятого? Забрав у неї господар планети чарівні персні, обручки, дзеркало всевидюче, корабель літаючий. Лишилося в Матері саме лише серце, яке сини її не можуть пізнати під жебрацькою личиною.
Йде Мати далі, бачить — ведуть вояки чорні під вартою чоловіка закованого. Весь у лахмітті він, руки зв'язані за спиною, на ногах брязкають кайдани, а все одно бояться його вороги, сторожко оглядаються на юрбу, націлюють списи в труди народу, щоб ніхто не наближався до ув'язненого.
Пошепки Мати питає:
— Хто це?
— Співець народний, — відповідають люди. — Бунт він здіймав серед людей супроти кровопивців. А тепер ведуть його на страту.
Пізнала Мати — то син її найменший Іванко, поет та казкар. Але ж як змінився він! Де поділося волосся біле, личко юне, рухи жваві? Грізна зморшка на чолі, палаючий погляд, міцно зімкнуті вуста...
Виводять співця на поміст. А там уже ходить кат, мечем широколезим вимахує. Народ занімів навколо.
Мати пробилася до помосту, впала до ніг сина.
— Ой Іваночку, мій синочку! На горе люте, на муку страшну я одпустила вас на землю прокляту. Чому ж не повернувся ти до Матері самотньої? Чому приймаєш смертоньку страшну?
Схилився співець до Матері, співчутливо промовив:
— Не знаю я вас, бабусю. Та й звати мене не Іваном, а Тарасом. Дякую за любов, за слово добре. Але залиште мене, щоб і вам поганого не сталося...
Ні, не може Мати кинути сина на поталу. Вийняла вона ножа гострого, розрізала груди свої, потім — синові. Бризнула кров материнська, змішалася з синовою. Метнулися вороги, хотіли схопити Матір. Та пізно!
Стрепенувся син, охопився полум'ям іскристим. Спали з нього пута залізні, змінився лик. Засяяло чоло зоряне, налилися силою руки крицеві. Ось яку зміну чудодійну принесла кров материнська! Глянув Іванко на Матір, крикнув щасливо:
— Згадав! Усе згадав, Матусю! Люди! Браття! Повстаньте! Вставайте супроти ворога темного, підлого! Годі нам бути рабами! Світ — для трудящих рук! Пісня — для дітей вільних! Ниви — для народів розкутих!
Гей, як сколихнувся народ від заклику вогняного! Змів, наче листя осіннє, ворогів жорстоких. І пішли війська народні від села до села, від міста до міста, звільняючи рабів, спопеляючи гнівом праведним тиранів, багатіїв, насильників чорних.
А Іванко, взявши бандуру, співав пісні чарівні, зоряні. І де він проходив — прокидалися люди, розквітали буйним цвітом поля, оновлювалася планета. І, почувши звуки пісень братових, згадали про минуле своє брати пригнічені. Вийшли на шлях битий Василько, Миколка, Андрійко, Юрко, Степанко, Петрусь, який сидів за малювання недозволене у підземеллі темному. Обняли вони Матір свою кохану, поклонилися до землі за подвиг її великий. Пройшли брати по планеті, допомогли народу влаштувати життя нове, братерське. А потім викували корабель летючий та й помчали до рідного краю.
І зараз — хто полетить до зірок ясних, на дорозі небесній може зустріти гостинний дім. Кожній добрій людині — відчинено двері. А злим — краще не потикайся. Одразу пізнають темне серце сини та Мати. Адже недарма вони довго мучилися в чужинецькому полоні...

...Бачиш, Матусю, я назавжди запам'ятав твою чарівну казку. В ній теж відбилася твоя щирість, твоя правда, любов. Ти ніби знала, що мене чекають зоряні шляхи, і вкладала в дитячу душу образи прозоро-кришталеві, героїчні, подвижницькі. І я з малих літ знав, що неможливо нести в інші світи, на далекі планети темряву, ворожнечу, рабство, обман. Я зберіг той легендарний заповіт, я передам його дітям нового світу.(повість-монолог „Мати”).


2). ...ти - дитя всеосяжних можливостей, ти - птах з прекрасним прийдешнім, для якого відсутні межі й заборони. Лише від тебе залежить, що ти з себе зробиш, від твоїх зусиль і духовної напруги (О.Бердник. Вогнесміх)
Щоб знати, куди йти, необхідно усвідомити, де ми є зараз. З нової висоти відкриваються нові можливості. В романі-феєрії „Діти Безмежжя” є притча про долину неуцтва:

Жило-було в предковічні часи плем’я людей. Воно потрапило в глибоку гірську долину. Минали віки — тисячі літ. Люди забули про те, звідки вони прийшли. Вони не бачили нічого, крім гір, хмар над ними і своєї долини. Вони задовольнялись тим, що мали, і не прагнули до більшого.

Якщо народжувались діти, які питали батьків чи дідів: “Що там, за горами?” — відповідь була категоричною і вичерпною: “За горами нічого нема! Там кінець світу”.

Так гасили батьки вогники пошуків в серцях дітей. І знову минали віки.

Та нарешті народився хлопець, який не задовольнився звич­ною відповіддю. Він довго думав, а потім вирішив перевірити тверд­ження батьків.

Він зник з селища. Його спочатку шукали, а потім махнули рукою. Вважали, що хлопця пожер хижий звір або він упав у прірву. Та минув час. І в селищі з’явився новий чоловік. Він був гарний і розумний. Він був сміливий і не схожий на місцевих людей. Стар­шини запитали його, звідки він.

— З-за гір, — відповів пришелець.

— Не може бути, — заперечували старшини. — За горами нічо­го і нікого нема. Там кінець світу.

Пришелець сміявся:

— Ви мені теж так говорили. А я не повірив. Я пішов у гори. Піднявся на вершину. І не кінець світу побачив, а зовсім нові землі.

— Хто ж ти? — з острахом запитували люди.

Пришелець назвав себе. І, справді, батьки, родичі і знайомі признали його.

Він розповів їм про те, як змагався з крутизною гір, як у муках подолав гірські перевали і льодовики, як побачив з вершини по той бік хребта нові долини — квітучі, прекрасні, заселені.

— Там живуть люди. Багато різних людей. Там великі міста і селища. Там бачив я поля, засіяні хлібом, насаджені садами. Там, ще далі,— широкі ріки і моря. Ви навіть не знаєте, що таке моря. Це такі великі озера, що навіть берегів їхніх не видно. Досить вам сидіти в долині. Ходімо через гори. Там всього багато: і їжі, і про­стору. Там діти наші побачать безмежний світ, їх очі не впирати­муться в гірські масиви.

Старшини і діди заперечливо хитали головами, але молодь схвально зустріла слова пришельця. Довго сперечалися вони. І нарешті вирішили йти.

Пришелець попереджував, що не треба брати нічого, тільки одну-дві пари взуття, їжі, щоб подолати перевал, і більше нічого. Там, на тому боці, все є.

Та не послухались його. Понабирали переселенці всякої вся­чини. І худобу вели вони на прив’язі, і їжі запасли на багато місяців, і різного лахміття.

Піднялись вони до підніжжя найвищих гір, які треба було подолати. Більшість переселенців, змучені великими вантажами, зчинили ґвалт. Вони відмовлялися йти далі, кричали:

— Тільки дурень може повірити, що там, за горами, є щось, схо­же на нашу долину. Кидати живе і шукати мертве? Нема дурних.

Вони повернулися назад. Кілька десятків молодших пішли далі. Але й вони несли на собі багато майна, бо не вірили повністю пришельцю. З них лив ручаями піт, горіли підошви ніг, нили плечі. Тільки пришелець легко і радісно поривався вперед, перескакую­чи з каменя на камінь.

По дорозі відстало ще кілька чоловік. І нарешті біля самого перевалу знемогли всі. Пришелець заохочував їх, показував близь­ку вершину, але ніхто не бажав навіть дивитися в той бік. Внизу зеленіла між хмаринами їхня долина. Там було мило, там було звично, долина непереможно тягнула їх вниз своїм спокоєм, своєю очевидністю, своєю правдивістю.

А пришелець нічого не дав їм, крім красивих слів. Вони вже піднялися так високо і нічого не бачили, крім гір.

— Ще трохи, ще зовсім недалеко! — благав їх пришелець. — Ну, чекайте, я сам піднімуся…

Він зробив ще кілька десятків кроків. Останнє зусилля — і перед ним відкрився вражаючий краєвид. Пришелець повернувся до родичів своїх і натхненно сказав:

— Брати мої! Погляньте — яка краса. Ось, я бачу її. Ген бли­щить море вдалині. Зеленіють великі ліси. Біліють села. Золотисті хліба котять хвилі з краю в край. Який простір! Яка сила! Брати мої! Піднімайтесь сюди!

Та переселенці вже не слухали його. Вони один за одним ру­шали вниз, назад. Там їх чекало рідне село, пасовиська, теплі хати і постіль.

Останній з переселенців озирнувся, посварився кулаком на пришельця і сказав презирливо:

— Щастя твоє, що ти піднявся вище. Тут би тобі й кінець прийшов. Брехун! Не смій спускатись за нами!

— Я кажу правду, — розпачливо говорив пришелець. — Ну чому ви не хочете піднятися до мене?

— Ми досить ішли за тобою, — крикнув останній з пересе­ленців. — І нічого не бачили. Скільки можна обманювати?

— Невже не розумієте, — обурився пришелець, — що нові обрії відкриваються лише на вершині! Зробіть останнє зусилля!

Та розлючені люди вже не чули його. Вони спускалися нижче і нижче, до рідної долини, де жили тисячоліттями їхні діди, пра­діди і де вони знову житимуть віками, вже не піддаючись намові божевільних диваків.

А пришелець сидів на вершині гори і гірко плакав сльозами жалю і співчуття. Він жалів людей, яким залишилось так небагато до нових обріїв і які самі не побажали піднятися до них.

Нові обрії, нові перспективи в житті суспільства, в пізнанні Світу відкриваються лише на грані зусиль, лише тоді, коли люди піднімаються на вер­шини даного етапу Буття. Якщо вони не повірять Розуму, що веде їх па вершину, якщо вони зневажать пориви і підуть за голосом догми, розрахунку, очевидності тоді настає епоха регресу, зане­паду, і тисячоліття мороку і невігластва пропливають над такими народами. Так було часто на Землі і па інших планетах, як нам стало відомо з численних космічних повідомлень. Це закон Роз­витку.

Справді, будь-яке фізичне існування являє собою своєрідну долину, про яку розповіла вам старовинна притча. Чи то амеба, черв’як, чи мурашка, чи риба, чи навіть ссавець, чи людина — всі ці істоти знаходяться на певній висоті в тій долині, з якої бажає вивести своїх родичів Розум.

Уявіть обрій черв’яка чи мурашки. Він пролягає зовсім поряд з ними. Наприклад, черв’як може вивчати світ лише безпосередньо дотикаючись до предметів. У мурашки кругозір набагато ширший, бо вона входить до колективу, отже, об’єднується з братами своїми в грандіозну надістоту. Але навіть колективний розум мурашок перебуває в досить тісній долині, створеній потребами і умовами життя цих комах.

Минають віки. Тисячоліття. Творчий імпульс, закладений у матерії Природою, невпинно змушує істот шукати шляхів з гли­бокої долини до вершин Буття. І ось з’являється гомо сапієнс — розумна людина. Починається колективний похід за вершину, з якої Розум обіцяє показати Безмежність. Скільки відсталих на шляху! Скільки проклять, нарікань, зневіри! Згадаймо деякі факти.

Спочатку древні обмежували світ лише своїми землями. Вони уподібнювали його млинцю, що плаває в Океані, або, в кращому разі, півсфері, що тримається на китах. Небо являло собою криш­талеву сферу, а зорі — світильники, призначені для прикрашення ночі. Це, звичайно, набагато прогресивніше, ніж погляд мурашки, але, по суті, не відрізняється від нього, а може, ще й гірший, бо перекручує істину, замикає людську свідомість у непорушні дог­ми, які потім так важко руйнувати.

Ще один поштовх вперед. Окремі геніальні вчені починають розуміти, що Земля оточена з усіх боків простором, що вона обер­тається навколо Сонця. Так учив Арістарх Самоський і деякі інші вчені давнини. Але прекрасні зернята Істини були поховані під пилом церковних догм і забобонів. Служителям тьми і регресу не хотілося, щоб люди вийшли з долини неуцтва, бо в Безмежності їх неможливо буде тримати в покорі, звільнений Розум обов’язково розірве кайдани умовностей і упереджень, потрапивши в свою істин­ну стихію — в Океан Безконечності. Так знову пливли віки темря­ви і сваволі, освітлені чадними вогнищами інквізиції, позначені криками замучених і подвигами безсмертних Пришельців Світла і Прогресу.

Згадаємо Кампанеллу. Згадаємо Коперніка і Галілея. Вони перші не побоялися похитнути кришталевий небозвід, вони за­кликали братів своїх — людей Землі — шукати вихід з долини неуц­тва. Насилу пробила до життя стежину ідея геліоцентризму. Земля нарешті звільнилася від віковічного тягаря — бути центром Світу — і закружляла в космічному просторі. Але навіть тут прислужника­ми темряви були знайдені щілини. Кришталева сфера була відсу­нута трохи далі, за орбіту останніх планет. Але ж долина — така люба для обмежених і нікчемних умів — зберігалася. Ніхто не бажав визнати, що з вершини відкривається безмежний обрій, де є безліч таких же світів, як і наш світ.

Це зробив Джордано. Одним ударом Розуму він розсік тенета зашкарублості і піднявся на вершину пізнання. Порохом затхлості і дикунства розлетілися всякі сфери, що обмежували людство, — і перед враженою свідомістю відкрилася істинна Безмежність. Вог­нище, на якому згоріло тіло Джордано, палатиме вічно. Воно го­рить на вершині, з якої відкривається новий безмежний обрій. Так, Джордано був Пришельцем з Безконечності, куди він підняв­ся неймовірним подвигом руху.

Почалася Нова Ера. Ера нестримного розвитку Знання. Та на цьому не скінчилася боротьба. О ні! Вона ще сильніше закипіла на порозі Безмежності. Адже темрява, реакція в особі різних мракобісних об’єднань знала, що руйнування обмежень, умовностей, тра­дицій темного минулого зруйнує і владу її над умами людськими.

Так було ще зовсім недавно, ви про це читали в книгах і бачи­ли фільми. Невігласи і мракобіси чіплялися за будь-які досягнен­ня науки, щоб обмежити Світобудову, щоб довести нікчемність Людини, її приреченість, її залежність від випадку і так далі. Об­меженість свого фізичного мозку такі “теоретики” переносили на Всесвіт, ігноруючи весь хід пізнання, який свідчив, що нема і не може бути межі для Світобудови, Світобудова невичерпна в усіх своїх аспектах, вона невпинно еволюціонує, розвивається, само-пізнає себе через безліч розумних істот, об’єднується в Безмеж­ності через вічні зусилля цих самих істот — своїх дітей.

Наша Ера вивела Людину на ту вершину, про яку говорила стародавня притча. Та вершина — розуміння неосяжності Всесвіту. Це не означає, що далі нема куди підніматись. Навпаки, шлях Розуму безмежний. Але тепер Людина знає, що не можна обмежу­вати жодну сторону Буття. Розвиваючись, здобуваючи нові почут­тя, розумні істоти переходять у нові виміри існування, розширю­ють координати свого перебування, розсувають обрії бачення. І вони знають, що позаду і попереду тягнеться безмежна валка пере­селенців. Одні ще перебувають у долині, звідки не видно неосяж­ності небес, а інші — вже досягли таких вершин Знання і Могут­ності, про які навіть ми, що володіємо великою наукою, не маємо ніякого уявлення.

Ми тепер знаємо — і це підтверджує інформація, передана нам розумними істотами інших планет, — що Еволюція Землі або будь-якої іншої планети — це лише певний клас, якщо порівняти Безмежжя зі Школою. І так поступово цивілізації у важкій бо­ротьбі з неуцтвом пізнають себе і Природу, переходять з класу в клас, ступаючи гігантськими Щаблями Знання.

Еволюціонує все — від атома до людини. Ніщо не стоїть на місці. Бо зупинка — це смерть.

Таких вимірів-щаблів безліч. Саме в цьому — Безмежність, а не лише в сумі Сонць і Галактик, як думали наші предки колись. Безмежжя не тільки в кількості, а й в якості.

...Велика Єдність всього Буття — така думка є найбільшим досяг­ненням сучасної науки. Різні глибини Буття, різні цивілізації чи еволюції в різних координатах не відокремлені від нас, а зв’язані тісними причинними нитями. Ми виходимо з попереднього, ниж­чого стану, переходимо у вищий, як риба в земноводну тварину, як земноводна в ящера і так далі. А за нами і перед нами — не­скінченний потік Братів — розумних і ще не розумних істот. Кінця нема цьому шляху — шляху великого сходження до Істини…/Діти Безмежжя/



Каталог: images -> attach
attach -> Матеріальна база школи на високому рівні. У дітей є все необхідне для комфортного навчання з предмету отм. Школою, у кабінет обм, були придбані, спеціально розроблені, шкільні парти для занять художньою працею та образотворчим мистецтвом
attach -> Микола Махній незвичайна антропологія mykola Makhnii extraordinary antropology чернігівський національний педагогічний університет імені Т. Г. Шевченка, 2011 ббк 88. 5 М 36
attach -> Матеріали до лекцій
attach -> Скиба Ю. А., Царенко О. М., Ющик В. В. та ін. Словник екологічних термінів до курсу "Основи екології"
attach -> Джоан К. Ролінґ Гаррi Поттер i фiлософський камiнь
attach -> Індивідуальний план роботи студентки-практикантки Батирєвої Юлії Олегівни Організаційна робота № Зміст роботи студента. Дата проведення
attach -> Китайська народна казка «Пензлик Маляна». Поетизація мистецтва й уславлення образу митця в казці
attach -> Відповідальний за виконання
attach -> Джоан К. Ролінґ Гаррі Поттер і таємна кімната


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал