Секція «Шкільний музей» Костянтин Попович – автобіографічний і творчий шлях



Скачати 221,16 Kb.
Дата конвертації25.12.2016
Розмір221,16 Kb.
Відділ освіти

Сокирянської районної державної адміністрації



Романковецька гімназія
Форум «До оберегів відродженння»
Секція «Шкільний музей»

Костянтин Попович – автобіографічний і творчий шлях

Виконавець:

Смук Інга,

учениця 7(11) класу

Романковецької гімназії

Керівник:

Зла Н.Б.,

вчитель історії

Романковецької гімназії

с. Романківці – 2010 р.



Вступ

Серед великого числа знаних і шанованих в краї, в тому числі Романківцях — рідному селі науковця і письменника Костянтина Федоровича Поповича, чи не найшанобливіше ставляться земляки до нього. Славного і гідного нащадка, ліпше було б сказати – сина рідного села, спадкоємної дядини. Принаймні цієї, скажімо, народної філософії, дотримується старше покоління тубільців.

Як відомо, Костянтин Федорович народився 21 травня 1924 року в родині потомствених орачів і хлібосіїв. По батьковій лінії, як сам висловлюється наш герой, прийняв родовідну галузку від священнослужителів Поповичів із стародавньої Молдавії. По матері – відгілкувався із знаних в колишньому Хотинському повіті каменярів – будівельників Гончарюків, які починаючи з першої половини XVIII ст. звели в бессарабському Подністров’ї кілька православних церков, каплиць, панських палаців і навіть склепу в сусідньому селі Вашківці відомому бессарабському поміщику і меценату Костянтину Федоровичу Казиміру.

Тут, серед безмежних полів і чарівних краєвидів бессарабського полісся виростав і набирався мужицької мудрості майбутній академік, громадський діяч і талановитий письменник Костянтин Федорович Попович.

Ото ж спробуємо хоча б уявно пройтися життєвими стежками – доріжками цього славного бессарабця з глибоким українським корінням, та й зазирнути в його, образно кажучи, запазушні схованки .Цікаво, що в них досі зберігається! Сторінки яких скрижалів досі він перед нами ще не відкрив? І чому? Тож почнемо цей неординарний пошук

КОСТЯНТИН ПОПОВИЧ

Шкільництво, юність

обпалена війною 1941- 1945 років

і, звичайно, молодість «охрещена»

фронтовими дорогами…
Як і всі його ровесники, семиліток Костик, або як його матуся поблажливо називала, Кока, сів за парту в давно – минулому 1931 році. Так, саме в тому році і в той благодатний час, коли матінка-земля пишалася рясними плодами і вересневе сонечко не затуляли чорні хмари. А роки, як на те, кудись втікали.

Ото й не вгледівся, як з невгамовного першокласника виріс до рівня повітового гімназиста. Та й, як переповідають колишні друзі по навчанню, – Костик скрізь встигав. В навчанні, яке йому давалося легко, в бешкетуванні на вулиці і вдома, і завжди при цьому виходив сухим з води…Розуміється, цей вислів належало б прийняти за своєрідний жарт. Власне, наш, якщо можна так вважати, герой, майже з усіх шкільних предметів (окрім поведінки) брав вищу планку.

Якось один з поважних романківецьких старожилів, ровесник нашого академіка, розказував: « Кока Попович – це був неабиякий хлопець – заводило. На вулиці, на сільських весіллях, клаках, тим більше традиційних романківецьких танцях, на яких за звичай всі і все урізнобіч крутилося – вертілося, Костя був не лише тим парубчаком і заводієм, якому завжди або майже за що раз і море було по-коліна, і до неба рукою подати. Умів привернути до себе увагу, на яку зазвичай у першу чергу реагували місцеві царівни. Та й нам, його друзям – однокласникам не було байдуже до того, у яких шарлеях чи вальсах Костя капці протирає».

Не будемо в Костевих шкільних і гімназійних романтиках торкатися, як мовиться, глибинних пластів. Залишимо цей неординарний клаптик з його юнацько-молодецької біографії на інші часи. В даному випадку зупинимося на одному з ліричних героїв Поповичевого роману «На крутих перегонах». А таким, ледь не легендарним прототипом тогочасних хлопців — гімназистів виступає Кирило Диякон. Друзі по навчанню, зокрема дівчата, файного гімназиста – старшокласника Кирила люб’язно називали Кирюшою. За своєю хлопчачою сміливістю він, образно кажучи, «герой нашого часу» нагадує собою селянського хлопця – бешкетника, що куди там до нього розрекламованому в наші дні закордонному Гаррі Поттеру !..

Серед своїх студентів Кирило виявився не лише здібним до навчання хлопцем, а й сміливим «активістом», який навіть позволяв вступати в гарячі словесні перепалки з надмір принциповими, або самовдоволеними викладачами. Проте не завжди йому, як мовиться, везло. Здебільшого від гарячих дискусій на тему: « Хто прав, а кому потрібно язик прикусити », - Кирило знічено опускав очі і соромливо сідав за парту.

А далі як ? – запитаєте. Далі пригодо і життєлюбивий Кирюша закохався. І не так, як у нас кажуть, втріскався з першого погляду. А по-юнацьки палко і щиро. Так, як то уміють влюблятися в своїх принцес справжні лицарі чоловічої статі. І звали тую чарівну пташку – ромашку, гімназистку - провінціалку Ніною. Як засвідчують «Круті перегони», ця красуня з квітучого півдня сонячної Бессарабії, до речі, на прізвище Кирияк, яку не безпідставно гімназійні кавалери називали Ніфертіті, відповіла Кирилові взаємністю. Цікавий момент. Якось в розмові з поважним земляком ( цей факт переповів нам один з близьких однодумців письменника), на запитання у які світи розстелилися любовні шляхи – дороги Кирила і Ніни? Автор «Крутих перегонів» йому відповів: - «Кирило Диякон після успішного закінчення гімназії певний час навчав діток грамоти в одній із шкіл бессарабського Припруття. А Ніна з відомих причин в 1944 році емігрувала до Румунії. Там здобула науковий ступень кандидата біологічних наук і тільки невмируща людська пам’ять береже цю життєву апофеозність, від якої іноді на душі стає і приємно і солодко».

Якщо взяти до уваги все те, про що написано в крайових публіцистичних творах, книгах мемуарного чи белетристичного жанру, то можна було б створити відповідне генеалогічне дерево з родоводу академіка К.Ф.Поповича. І воно, це, скажемо, уявне дерево, досить таки крислате і розгалужене. Воно своїм корінням сягає, образно кажучи, тих глибин, з яких з часом струмили джерела його наукової і письменницької творчості, певно, і майстерності. Як знаємо, що під благодатною парасолькою цього дерева-патріарха з родоводу Поповичів і Гончарюків, від холодних вітрів чи нестерпних літніх жарких сонячних днів, лихих ворогів і жорстоких стихій, ховалося не одне покоління пращурів і предків. Тут до слова можна було б сказати, що і справді славному роду нема переводу...Спокушає до роздумів той незаперечний момент, за яким можна було б сконфігурувати об’єктивну реальність, на підвалинах якої зростав формувався за своєю родинною спадковістю, ментальністю, характер хлопця – селюка, майбутнього науковця зі світовим ім’ям, і письменника, якого багато хто з земляків називає народним. Цікаві моменти, в певній мірі повчальні випадки, якісь незвичні для пересічного тутешняка «новини» можна співзнати з родинних традицій і звичаїв Поповичів. Найперше те, що їх родинний «маєток» який займав скромних 4 сотки землі в самому центрі села, належав до тієї категорії місцевих багатіїв, яка за певних часів до «куркулів» балів недобирала, а в середняках таки відчувала себе достатньою.

Історична місцина, «центр села», повідають, почала заселятися ще тоді, коли на обаполах річки Рогози десь на початку ХV ст. з’явилося кілька бурдеїв, в яких селилися прибульці хто-за звідки прибулі. За деякими даними десь на початку ХVII ст. через село яке ще було важко селом назвати, хаотичною географією простяглося дві головні дороги. Вони мимо волі аборигенів утворили перехрестя, а те в свою чергу поділило Романковецьке поселення на чотири майже рівнозначних кутки. Винахідливі «кріпаки» тодішнього поміщика Іоніци Чидіна – капітана «охрестили» ці кутки звичними іменами і від тих пір до наших днів вони називаються: - Рогоза, Сонячна(свиняча) долина, Той кут і Березина.

На цьому якби секторі (кутку) Березина і огніздилися Поповичі в 20-х роках минулого століття. Не менш важливо в цьому ряду і те, що в 70-х роках тобто за радянських ці головні перехресні дороги – тепер уже вулиці 28 червня і Перемоги – були, як мовиться, капітально вирівняні, реконструйовані і покриті твердою основою.

Проте Романковецький центр села – це та піднебесна галява, на якій ще з 20 років ХІХ ст. почала засновуватися, так би мовити, місцева «індустрія», а разом з нею лавочка (приватна) торгівля. Відомо (за переповідками старожилів), що розквіт цієї мануфактурно - корчмової - харчової торгівлі припадає на 30 - 40 роки ХХ ст.

Пізнав на собі центр села чимало культурницьких і обновлюваних подій в минулому. А ще усі, якби сказати, тутешні мітинги, сходи, збори, протести, революції і масові арешти теж відбувалися в цих координатах. Усе те бачене, чуте і пережите життя навічно занесло до своїх літописів. Можливо у вище сказаному за багацько сільської історії. Але без цього була б бідною розповідь про К. Поповича.

Поряд з цим не можна обминути фронтових років, тривог і печалей, жалів і втрат, якими до знесилення обпікало Костянтинові молоді роки. До нестерпності палило його принижену і ображену воєнним лихоліттям душу. Період охоплений 1944 – 1945 роками не стелився поперед ним, фронтовиком, шовками – барвінками. Про свої, своїх товаришів по-зброї, фронтові, якщо можна так висловитися будні в ті жахливі роки, лейтенант, нині генерал – полковник у відставці Костянтин Попович, вельми талановито, колоритно, а головне правдиво описав в жанрі класичної белетристики - книзі «Память времени» - листи воєнного розвідника - воєнні баталії, учасником яких він сам був.

Незгасною пам’яттю про давно минулі фронтові бойовища залишилися бойові нагороди, які навічно прирослися прегарною вервечкою на його генеральських мундирах і цивільних піджаках. Але, як гласить народна мудрість, - що було, те упливло.

А тепер давайте перегорнемо наступну сторінку з життєвої епопеї нашого поважного земляка. Вчитаємось до його наукових надбань. Знову ж таки тут доречно було б навести ще одну з народних мудрість. Цей вислів, його сміливо можна назвати класичним, який очевидно прижився в повсякденні українців ще з часів славетних трипільців, який повчає:«Що посієш, те й пожнеш».

Певна річ, що вершиною Поповичевих наукових злетів, їх реальні відбитки, якби сказати в людському повсякденні, як ніщо інше можуть послужити його наукові і письменницькі титули. А тут наш славний земляк має чим, як кажуть добрі люди, і заслужено похвалитися, і цією радістю щиро, до останньої краплини поділитися з ближнім. Бо такий він, науковець, митець і боговірна людина, К. Попович. Вихований на родинних традиціях, звичаях, християнських канонах і національній, з бессарабськими відтінками, культурі.

За оцими критеріями, як показало життя, і формувався світогляд майбутнього митця і науковця. І тут, чесно кажучи, йому можна по-доброму трішки позаздрити. Та між тим прилучимось до головного.

З наявних в наших гімназійних книжкових фондах, зокрема наукових і письменницьких експонатів, які навічно приписалися в кімнаті – музеї академіка К.Ф.Поповича Романківецької гімназії, вичитується досить цікава якби історіографія у якій багатозначно фігурує його поважне ім’я. Оце і спробуємо за окремими цитатами з його книг, виповісти про те, що означає в шкільному навчанні популяризація академікових наукових і письменницьких праць, як, якими активами, якою мовною афористичністю викликати у сучасного учня-старшокласника не лише програмову потребу, а й палку любов до книги взагалі, до тих чи інших наукових праць академіка Поповича зокрема.

Почнемо, звичайно, з титулів. А їх у Костянтина Федоровича, мов зірок на вечірньому небі. В цьому ряду дуже гарно, емоційно – наснажливо може вписатися в цю скромну оповідь один з цікавих видруків Доктора філології, професора Дмитра Коваля, яким він емоційно – пристрастно і досить об’ємно описав значимість Поповичевих наукових заслуг, які принесли йому світову славу і титули. В цьому видруку мовиться: «Читачу пропонується бібліографічна книга про життя і творчу діяльність Костянтина Поповича – письменника, теоретика і історика літератури, провідного прозаїка і публіциста, дослідника нашої літературної спадщини. З його ім’ям пов’язана діяльність цілого ряду молодих науковців Молдови, які присвятили своє життя вивченню національних художніх скарбів. Тематику творчих пошуків науковця і письменника Костянтина Поповича, академіка Академії наук Республіки Молдова і почесного академіка наук Вищої школи України, доктора хабілітат (особливого рівня) філології, професора, почесного доктора Чернівецького університету, першого, а нині почесного директора Інституту міжетнічних досліджень Академії наук Республіки Молдова, важко оцінити, користуючись традиційними критеріями. Було б ризиковано спробувати дати комплексну оцінку науковим працям академіка К. Поповича, які виконані на стику багатьох суспільно – політичних дисциплін. Літератори і науковці, студенти – філологи, педагоги шкіл, гімназій і ліцеїв добре знають К. Поповича як компетентного і високоерудованого дослідника молдавського класичного літературного набутку, автора ряду монографій і дослідів в сфері молдово-русько-українських літературних зв’язків».

Як бачимо, визнаний літературознавець і історик, провідний емінескознавець К. Попович майже піввіку продовжує працювати в цьому напрямку. В цьому легко переконатися вчитуючись в наукові і художні твори, які з синівською любов’ю і шаною подарив Романківецькій гімназії і багатьом землякам наш, можна сміливо сказати, народний письменник і вчений філолог широкої руки Костянтин Федорович Попович.

Наприклад з приводу головної науково – дослідницької праці в яку він вклав, як мовиться, свою серце і душу, маємо на увазі творчість М.Емінеску, знаного в світі поета, Костянтин Федорович пише: « В духовній культурі кожного народу є художники, які втілюють в своїй творчості все те у вищому ступені цінне і сокровенне, яке було накопичене століттями. Все те, яке найбільш в яскравій формі відображає життєві реалії, устремління до вершин і ідеалів усіх поколінь. Для молдавського і румунського народів такою, всеохоплюючою постаттю являється поет Михай Емінеску».

В даному випадку доречно нагадати, що в одного з близьких однодумців-соратників К. Поповича, з дарчим підписом мається надзвичайно цікава, глибока за змістом, рідкісними світлинами і фотокопіями з першоджерел книга, якою при роботі над цією дослідницькою працею нам щастило скористатися.

КОСТЯНТИН ФЕДОРОВИЧ ПОПОВИЧ В НАУЦІ, ГРОМАДСЬКІЙ РОБОТІ, ПИСЬМЕННИЦТВІ

НАУКОВІ ДОСЯГНЕННЯ
Серед великого числа наукових праць академіка К. Поповича позволимо в цьому дослідженні виповісти про найголовніші з них. Користуючись наявними першоджерелами, науково - творчу епопею поважного трудівника на ниві пошуків, відкриттів і дослідів, можна (за власними можливостями) викласти за роками в такій послідовності: упродовж нижчезазначених років Костянтин Федорович –написав:

1958 - Страницы дружбы - Молдавско-русские литературные связи.

1959 - Жизнь и творчество М. Эминеску.

1960 - Дружба вечная и нерушимая.

1961 - Социальные мотивы в поезии М.Эминеску.

1962 - Литературное наследие молдавского народа.

1963 - Социальные мотивы в поезии Михаила Эминеску.

1969 - Из культурного и литературного прошлого молдавского народа

1972 - Жизненный и творческий путь Михаила Эмиинеску.

1974 - Украинський театр Кишинева.

1976 - О взаимном сближении и обогащении братских литератур.

1978 - Страницы литературного братства.

1982 - Михаил Эминеску. Жизнь и творчество.

1995 - Український театр на Кишинівській сцені.

1998 - Сторінки літопису.

1999 - Литературная тетрадь.

Звичайно, це не всі наукові багатства Поповича. Ті речі, які написані

румунською мовою до цього переліку не ввійшли. Бракує знань цієї мови.

Хоча в гімназійній і приватних книгозбірнях ці книги маються.



Громадська діяльність

В цьому невеличкому за обсягом розділі випишемо одні з найголовніших його діянь на ниві громадської роботи. Навіть по при те, що за життя на його плечах було безліч різних за формою і значенням громадських обов’язків, доручень і усього того, що з ними пов’язане. Якщо Поповичеві громадські, образно висловлюючись, заслуги викласти в звичайний текстовий рядок, то матимемо таку хронологію:



  • 1968–1988 – член редколегії «Ежемесячного літературно-художественного и общественно-политического журнала Союза писателей Молдовы».

  • 1971 – Первый заместитель председателя Молдавского отделения

Советско- Венгерской дружбы.

  • 1987 - Почетный академик Академии наук Высшей школы Украины.

  • 1992 - Член Спілки письменників України.

  • 1997 - Член Президентского Совета при Президенте Молдовы.

Обраний головою Молдавського відділення Імператорського

Православного Палестинського Товариства.



  • 2000 - Почесний директор Інституту Міжетнічних досліджень.

Тут не можна обійти мовчанкою і велику педагогічну та громадську

роботу заслуженого діяча науки Республіки Молдова, члена Спілки письменників і журналістів Молдови, Спілки письменників і журналістів України, віце-президента Товариства дружби «Молдова-Україна» Костянтина Поповича, який своєю працелюбністю, ерудицією, талантом збагачує і інші аспекти загально - людської діяльності. З його досвіду як науковця, письменника, народознавця, можна почерпнути безцінні скарби народної мудрості, досвіду, і, як підказує життя, - за його людяними і професійними порадами, багацько-хто з його земляків скористався у своїх наукових, письменницьких і журналістських поривах. І тут, повторюючи вислів класика - скажемо: «Костянтин Федорович Попович - славний і заслужений перед людьми і Богом, справді спорудив собі пам’ятник рукотворний і до нього ніколи не заросте народна стежина…»

Як доповнення до цього наведемо такий запис: « В 1998 році рішенням місцевої влади одна з вулиць села Романківець - рідного села академіка, була названа його ім’ям. В 1999 році рішенням цієї ж влади йому присвоєно звання «Почесний громадянин села Романківці»і вручено посвідчення за № 1



Літературні твори академіка

Якщо взяти до уваги період між шкільними роками 1938 - 1943 і рік виходу наступних художніх творів К. Поповича, то може вистелитися стежечка довжиною від Романківців, його рідного села, аж до Кишинева (Молдова). А коли точніше - до його родинної резиденції (дачі) з прегарною назвою НАДІЯ. Дача носить славне ім’я його чарівної, на жаль, покійної дружини. Відомо, що саме тут, в цьому дорогому і пам’ятному для нього кутку, він створив одні з найвагоміших своїх наукових і художніх праць. Оскільки тут мова про художні твори письменника то, ясна річ, і занесемо до цього, позволимо сказати скромного літопису, книги написані ним за певний період. Це романи і документальні нариси:



  • 1963 «Заграва над Дністром»- перша книга до «Бентежного світанку».

  • 1980 «Тревожный рассвет»- роман російською мовою.

  • 1963 «Бентежний світанок»- (Тревожный рассвет на українській мові).

  • 1985 «Трудные судьбы»- роман російською мовою.

  • 1985 «Скривджені долі»- роман (Трудные судьбы на українській мові).

  • 1986 «Память времени»- Белетристика на військову тему.

  • 1998 «Страницы летописи»- Книга нарисово-літератуного жанру.

  • 2000 «Размышления и откровения»- такого ж жанру.

  • 2001 «Скривджені долі»- (друге видання роману укр. мовою).

  • 2007 «На крутих перегонах»- третій роман з трилогії (під умовною назвою – « Роки, події, люди…»).


В СПОГАДАХ І ПЕРЕКАЗАХ ЗЕМЛЯКІВ

Нікуліца Георгій Тимофійович – 90 років

«Костя Попович в шкільні роки дуже був непосидющим хлопцем. Але навчався добре. В колі друзів він завжди умів триматися на висоті. Пам’ятаю з сусідським хлопцем, як у нас кажуть – урвителем Васильком Пікарьом (прізвисько) постійно над ровесниками тримали верх. За що їм нерідко перепадало від батьків, а ще понатягували їм вуха й вчителі. Костя, або як його ще називали Кока, файний був підпанок. Краще від інших одягався і дуже полюбляв рядитися в модний на той час офіцерський кашкет, таким він був в шкільні роки. А вже як виріс у парубчаків – став інтелігентом. Таким він мені найбільше й запам’ятався».


Бабуся Февронія (по вуличному Калитка) – 93 роки

«Поповичі жили недалечко від нас. Ми були сусідами. Дуже доброю була стара Поповича, Кокова мамка Надя. Щира така, порядна. Її всі старі й малі поважали. Бо не скупилася на шматочок хліба для бідного чи прошака. Я в війну часто ходила до Поповичів або на мамалигу кукурудзяної муки позичити, або на два пальці олії в сороковку. А то ще було вийдеш досвіта на двір, а у Феді уже й дим з комина куриться. Та й іду до них з палюхом вогню позичити. Костика також добре запам’ятала. Файний був хлопець! Трошки бешкетуватий. А коли вже пішов вчитися кудись далеко від села, скушнувато було без нього. Як знаєте, по-сусідству з Поповичами жили жиди Мортко, Мошко, Піня Бронштейн, Алтор, та усіх й незапомнила. В цих сім’ях були хлопці. Одні старші, другі молодші від Коки. Та все одно він з ними скрізь верх з хатів здіймав. А вже як почнуть балакати по-єврейськи – хоч вуха затикай. Оце була зустріч в клубі, як Костя до нас приїздив. Надивилася на нього – красеня та попоминала усякого. Навіть спомнила, як за румунів Костя на каруселях дівчат колисав…»



Петро Михайлович Кушнір, 85 років

«Наш дядя (батько) за румунів був кабанником (м’ясником). Мав свою будку в селі (центрі села). Тут ми торгували салом, вареним м’ясом і домашньою ковбасою. Сюди я часто ходив дядьови помагати. Ще було розносив жидам у коршми ковбасу, сало, або варене м’ясо. Федю Поповича особливо Костю добре пам’ятаю. Бо ми з ним ровесники. Разом ходили до школи, лиш не в один клас. Він добре вчився. Бо так хотіли його тато й мама. А я, як лиш розвесниться – то й кончаються мої школи. Дядя каже: «Грамоти тебе буду вчити коло коней, плуга і борони». Ще помню Костю як гарячого заводилу. Серед нас, сільських вакарів і чабанів він виглядав паном. Оце недавно бачив його, як він приїжджав в село. Дуже були всі здивовані, як він в центрі села виліз з машини, упав на землю на коліна і поцілував її. Аж жінки, які це бачили, заплакали. Ще Мафтей Урсул сказав: «От шо воно значить грамотний чоловік! Скільки в село наших вчених і великих начальників не приїзджало, а поклонитися рідній землі так, як оце зробив Костя – ніхто не зумів…». Ще пригадав я, як під час війни Костів тато Федя спасав людей від різних болячок. Казали, що під час служби в армії за царя, він був медфельшером. Да. Костя молодець! А ще коли я побачив його у мундирі генерала, - подумав: «От повезло йому!» Я читав його книжку ту, де він пише про Гончарів, Хорошанюків, Житняків. Все правильно. Але не всі вони були революціонерами…»



ЛИСТУВАННЯ

Нам стало відомо, що десь на початку 1976 року, відтоді, як романківчанин Василь Васильович Гандзій долучився до Поповичевих публікацій в періодиці і йому одному з перших в селі потрапила до рук книга «Страницы Дружбы», соавтором якої був К. Ф. Попович – вони залистувалися. Першого листа Поповичу Василь Васильович надіслав 24 лютого 1976 року. Першу відповідь від поважного земляка отримав аж 29 травня цього ж року.

Як, що, про що і на яких мотивах вони між собою спілкуються уже більше 30 років, - спробуємо прослідкувати в цьому пошуково – дослідницькому нарисі. Власне, наведемо ксерокопії з цієї, як ми побачили, цікавої і оригінальної за змістом епістолярії…
Василь Гандзій, 24 лютого, 1976 року, Романківці – Кишинів.

«Здрастуйте Костянтине Федоровичу!

Перш за все вибачте за те, що позволив потурбувати Вас цим листом. Справа в тому, що оце недавно прочитав, якщо можна так висловитися, «проковтнув» вражаючі сторінки Вашого твору «Заграва над Дністром».Про прочитане і передумане, яке спонукало мене до написання цього листа, можна більше виповісти в нашій з Вами бесіді аніж написати в листі. Сподіваюсь на зустріч…»
Костянтин Попович, 29 травня, 1976 року, Кишинів – Романківці

« Дорогой земляк!

Случилось так, что Ваше письмо попало в «Дом писателя»,пролежало там несколько месяцев и только дней 10 тому назад по чьей-то любезности, было доставлено мне…»

Думка до думки

Мені, учениці— старшокласниці, було надзвичайно цікаво і приємно доторкнутися, дочитатися того усього, досі мною не чутого і незнаного, чим або з чого зіткано це дороге для мене пошуково-дослідницьке полотно.

Вельми приємно відчувати себе зобов'язаною перед гімназією, вчителями, особливо керівником і консультантом зі створення цієї, такої не простої, і, зізнаюсь, непосильної для мене без сторонньої допомоги, роботи.

Приємно також відчувати родинний зв'язок, в певній мірі якусь краплину причетності до славного родоводу Поповичів. Адже мої предки свого часу відгалузилися від родини колишніх церковнослужителів і це, мабуть, наснажило мене винести на сторінки цього досліду все те, чим засіявся в переповідках і спогадах, романківчан-земляків, наш дорогий і шанований Костянтин Федорович Попович.

Якщо умовно цю працю поділити на певні частини чи розділи, то їх можна умовно розписати саме так, як це зроблено в основному тексті. Видається, що розповідь за темою: «Костянтином Федорович Попович - науковець, літературознавець, громадсько-політичний діяч і письменник» — звичайно, не все, але значною частиною охоплює все те, що складає головні наукові і письменницькі здобутки академіка Поповича.

Торкаючись тих наукових видань, які в літературо і мовознавчій науці Костянтина Федоровича займають вищу сходинку, можна сміливо сказати: «Є чому, і є в кого повчитись...»

Мені дуже припали до душі відгуки колег по науці друзів, письменників, журналістів у яких постать Костянтина Федоровича не лише щиро шанується, а й науковим і художнім словом підноситься на п'єдестал пошани. Бо він, наш, з гордістю скажу, народний академік, письменник і просто людина великої душі і доброго серця, цієї всенародної шани і любові. Особливої уваги, сміливо можна сказати, подяки заслуговують якби соавтори цієї роботи. Це добродуші, не скупі на слово дідусі Георгій Тимофійович Нікуліца, Петро Михайлович Кушнір, науковець Лев Миколайович Краськов, бабуся Февронія Михайлівна Гангала, які через моїх наставників відкрили для мене, мого і наступних поколінь цікаві випадки, пов'язані з дитячими, юнацькими і, як колись у нас казали, парубоцькими роками Костика Поповича.

Та чи могли б ми, молоде покоління романківчан, спізнати все те, не завжди стелене барвінками минуле наших батьків, дідів-прадідів, як би ці глибини народної мудрості не відкривали перед нами старенькі, незморні хранителі вікової спадщини поколінь. Як наголошує мій щирий консультант з написання цієї надзвичайно-цікавої, і, чесно кажучи, багато в чому непосильної для мене роботи - Василь Васильович Гандзій, - «Досі ще ніхто з сучасних «мудреців» не зумів перевершити дідівської життєвої філософії, їх пророцького світорозуміння».

Ясна річ, в цьому вислові мені теж не все зрозуміле. Але те, що нам повідають старші, чому нас навчають батьки, дідусі, бабусі і, безумовно, школа, вчителі — неоціненне багатство.

Перебуваючи на гостинах в романківецьких родичів Костянтин Федорович постійно повчає: «Перед старими людьми завжди треба шапку здіймати і цілувати їм руку». Красиво і мудро мовлено. Так само, як це зробив Костянтин Федорович в травні 1999 році. Повідають , як він тоді перед усім романківецьким людом на історичному перехресті села, на очах у велелюдної громади шанобливо поклонився землякам, відтак опустився на коліна, поцілував рідну землю і тихим голосом повів: «Нарешті я через багацько років розлуки ступив на давно загублені стежини мого дитинства і юності».

Неабиякий інтерес викликають ілюстрації з фото-світлин і першоджерел, які занесено до цього, насмілюсь сказати, літопису. Адже те все, що в цій ілюстрації, образно кажучи, засвілося, пов'язаному з життям і творчістю нашого дорогого земляка. Бо усе те, що за життя зуміла людина взяти, як мовиться, на олівець або зафіксувати на фотопапері у профіль чи анфас - безцінне. І тут, в цій літописній буденності у нашого академіка є на що порівнятися, є чому повчитися. А ще є чим полюбуватися. Думається, якби оце все заілюстроване багатство скомпонувати за формою сучасного, гарно одизайненого альбому, - гарна б получилася б річ.

Коротко про листи і листування академіка К. Ф. Поповича. Цей фрагмент творчої біографії Костянтина Федоровича настільки різноплано­вий, що за тими листами можна писати, які завгодно дослідницькі роботи. Для прикладу: в розділі «Ілюстрації» наведемо кілька найцікавіших або найважливіших листів, або цитат з них.

Ці надзвичайно цікаві, емоційно-наснажливі листи, певною мірою торкаються, як самих листоодержувачів Романківець, так і тих персонажів через яких потомственний романківчанин К.Ф.Попович постійно спілкується із земляками.

Виходячи з попередньо написаного, як підсумком всієї пошуково-дослідницької роботи учнями гімназії є створення музею К.Ф.Поповича, який має неабияке науково-пізнавальне значення для дітей.

Використана література.
- Виписка з рай архіву про родину Поповичів.

- Т. Вартичан, І. Гоекул, Т.С. Попович «Страницы жизни 1945 - 1950 роки».

- К. Попович - М. Еминеску «Життя і творчість».

- К. Попович - Академічне видання.

- К.Попович - М. Еминеску в документах.

- К. Попович – «Память времени».

- К. Попович - «Бентежний світанок».

- К. Попович - «Скривдженні долі».

- К. Попович - «На крутих перегонах».

- О.Чорний - «Вашківці» літопис.

- В. Гандзій - «Моє село» літопис.

- К. Попович – «Український театр на Кишинівській сцені».

- В. Гандзій - «Далеке і близьке».

- К.Попович – «Литературная тетрадь».

- Збірник документів -«Хотинське повстання».

- В. Васкан - «Солоні роси на калині».

- В. Гандзій - «Думка сивого жита».

- В. Васкан – «Зустріч - це спалахи життя».

- В.Гандзій - «На перехресті літ».

- Видання Академії наук Молдови «інститут» Міжнаціональних меншин за редакцією Академіка Костянтина Поповича.



- Щомісячний літературно-художній і громадсько-політичний журнал Спілки письменників Молдови - 1981 рік.




Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал