Сценарій виховної справи: «Поезія -це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі»



Скачати 152,61 Kb.
Дата конвертації24.02.2017
Розмір152,61 Kb.
ТипСценарій
Міністерство освіти і науки України. Головне управління освіти і науки Черкаської державної адміністрації

Сценарій виховної справи:

«Поезія –це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі»

(на матеріалі поезій поетів Корсуньщини)

Розробила

Викладач української

мови та літератури

спеціаліст вищої категорії

Корсунь – Шевченківського

професійного аграрного ліцею

Кияниця Ніна Віталіївна


м. Корсунь – Шевченківський

2006р.

Зал прикрашений висловами відомих людей про поезію. На вишитих рушниках примірники поезій місцевих поетів. Біля примірників – колоски, перші весняні розпущені гілочки.



Вислови:

1.Століттями мова народу була тією повноводною річкою, яку ми називаємо поезією. Поетична грань жила в слові, і слово було не мислиме без неї, як немислима ріка без води, повноводність без глибини.



В.Сухомлинський.

2. «Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі»



Ліна Костенко

3. У жодній країні дерево народної поезії не видало таких великих плодів, ніде дух народу не виявився в піснях так живо і правдиво, як серед українців.



Ф.Боденштедт.

Звучить ніжна мелодія
Хід виховної справи:


Вірш Ліни Костенко «Страшні слова , коли вони мовчать»
Учень:

Страшні слова, коли вони мовчать,

Коли вони зненацька причаїлись,

Коли не знаєш, з чого їх почать

Бо всі слова були уже чиїмись
Хтось ними плакав, мучився, болів,

Із них почав і ними ж завершив

Людей мільярди і мільярди слів,

А ти їх маєш вимовити вперше!


Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальт і спориші

Поезія – це завжди не повторність,

Якийсь безсмертний дотик до душі.


Вчитель:
Все повторялось: і краса, й потворність

Усе було: асфальт і спориші

Поезія – це завжди неповторність

Якийсь безсмертний дотик до душі.


Тепер важко сказати, де і коли розпочалося те джерело, яке на сьогодні, подолавши багато століть, мужніючи і розвиваючись у них, витворилося у могутній потік, який ми називаємо поезією.

Від часу Котляревського і до днів Шевченка, а від них до епохи Франка, Лесі Українки і аж до наших днів українська поезія, будучи живою гілкою української літератури, збагачувалася неповторними зразками поетичного мистецтва. Тепер на всеозброєнні людському стало гостре полум’яне слово поезії. І сьогодні в час бурхливого розвитку техніки і прогресу ми з гордістю можемо назвати наш вік – віком поезії, а нашу землю – планетою життя.

Я би дуже хотіла, щоб візитною карткою нашої зустрічі стали ваші відкриті душі та серця.

З любові до рідного краю, рідної землі починається людина. Як часто ми чуємо ці слова. Але не можна любити те, чого не знаєш. Тому сьогодні перегорнемо ще раз сторінки історії нашої славної землі. Помилуємося її чарівними куточками за допомогою талановитих поетів Корсуньщини

Учень – історик:

Згідно з легендою назва міста Корсунь пішла від Кримського Корсуня (Херсона). Його вихідці були священиками Київської десятинної церкви. Отримавши від князя Володимира право збирати данину на Пороссі вони ніби то і дали назву поселенню над Россю, яке своєю чарівною природою нагадувало їм рідний південний Корсунь.

1240 року Корсунь зруйнували монголо – татари. У ХV – XI ст. на ці землі стали тікати з північних і західних областей від покріпачення втікачі для боротьби проти татаро – турецьких нападів. Польський король Стефан Баторій 1580 року звелів побудувати в Корсуні замок.

Вчитель


В наш час цей замок, в якому знаходиться музей Корсунь – Шевченківської битви, є окрасою нашого міста. Місцевий поет Усаченко Володимир Сергійович з 16 років захворів і був прикутий до ліжка. Але до нього завжди тягнулись люди, як до чистого, цілющого джерела. На превеликий жаль, поета немає серед нас, але залишилися поетичні рядки, в яких він змальовує світ, і зокрема музейні трофеї.
Вірш «Ось музейні трофеї»
Ось музейні трофеї

Ними повниться зала.

То залізні Орфеї,

Їхня пісня вбивала.

Кулемети, гармати,

А тепер експонати.

Скільки нашого брата

Не вернулось дол. Хати

Скільки стоптано весен,

Перерито траншеями

Скільки сліз ви принесли,

Доки стали трофеями.




Учень – історик:
І справді, віками не припинялась боротьба на наших землях! Особливого спасення набуває Корсунь у роки визвольної війни українського народу проти польсько – шляхетського панування, зокрема у відомій битві під проводом Богдана Хмельницького.

Вчитель:


Героїчні події минулого не лишилися поза увагою наших поетів – сучасників. Колишня вчителька Корсунь – Шевченківської середньої школи – інтернату, а нинішня пенсіонерка, Кузьміч Людмила Олександрівна в багатьох своїх поетичних творах перегортає сторінки героїчних подій минулого Корсунської землі. Це показано і у вірші «Незабутнє».
Вірш «Незабутнє»
Стою над Россю й думаю.

Як дуже швидко час минає,

Та працелюбна Рось моя

Віками спокою не має.

Мовчать гранітні береги.

На них берізки, ніби свічки,

І літнє сонечко щодня

Смачну водичку п’є із річки.

А пам’ятає Рось моя,

Коли Русь половці топтали,

Хоробрі русичі в борні

Цю землю кров’ю поливали.

Лилась своя й ворожа кров,

Боролись воїни щосили,

Багато половців в Росі

Русини горді потопили.

Стогнала Київська земля

Бо йшла монгольських військ навала

За давленням руських князів

Ворожа сила святкувала.

На Україну прибули

Нові названі ляшські сили

Про Жовті води знаємо ми

Бо там поляків добре били !

Богдан Хмельницький переміг

В яру, під Корсунем, навали

Яр стали звати Різаним,

Село ж Виграєвом назвали.

Нічого не забула Рось:

Як турки йшли і йшли татари.

З лиця землі стирали все,

А українок в ясир брали

Та Самойлович – гетьман наш

Такого ордам не пробачив,

Близько Дніпра такий дав бій,

Якого ще ніхто не бачив.

Ось так в історію ввійшли

І русичі, і Корсунь милий,

І предки наші дорогі,

І це забути не має сили!



Вчитель:
Стою над Россю й думаю…

А чи задумувалися ви, звідки ж пішла назва нашої річки. Щодо цього, існує така легенда.

Звучить легенда під ніжну мелодію

Дві тисячі років назад вода в річці була кришталево чистою, холодною, іскрилася, як роса в ранкових променях сонця. Одного ранку йшла русокоса красуня до річки по воду. Сонце, не поспішаючи, виходило з малинового небосхилу. Ні один листочок не ворушився на дереві. Мокрі босі ноги дівчини твердо ступали по холодній від роси траві і залишали за собою темний слід. А журне павутиння, прикрашене бісером роси, звисало з тонких кущів верболозу. Сонце піднялося вище і золоті промені засипали луг. З листа берези зірвалася краплина роси і впала на павутиння, від чого воно напружилося і безліч маленьких росинок заграли всіма барвами веселки. Легкий подих вітру торкнувся листя дерев і маленькі перламутрові росинки кинулися до річки, до своєї великої, лагідної матері.



  • Роса ! Росинка! Рось! – із захопленням скрикнула дівчина.

А так, як ця річка з кришталевою чистою водою до цього часу не мала назви, то й стали її називати «Рось».

Вчитель:


Саме тут біля Росі, багато років назад точилися кровопролитні бої. Адже Корсунь – Шевченківську битву історики називають «другим» Сталінградом. Нехай всі ті рядки поезії, що прозвучать сьогодні, кожен рядок пісні, пролунає буде даниною пам’яті загинувши під час тієї страшної війни. Нехай більше жодна гаряча материнська сльоза не впаде на гранітні плити, що назавжди від матерів забрали дітей


Вірш «Старенька мати…»
Старенька мати йде до свого сина

Гранітні плити плачуть під ногами

Стукоче серце в грудях, ниє спина

«Синочку, рідний, йди в обійми мами


Я пригорну до тебе свої руки

Зцілую рідні, рідні оченята

Як тяжко в ті часи розлуки

Без тебе жити і без твого тата»


Тече сльоза і падає на плити

Із стели очі дивляться хлоп’ячі

Їм тільки жити, жити і творити

Вони ж навік залишаються дитячі


Стоїть старенька й плаче, ні, ридає

Перед очима в неї похоронка

А син в сирій землі тій спочиває

І сниться чорна та воронка.


Синочку, рідний, чуєш як курличуть

У синім небі сумно журавлі

Вони тебе до себе, кличуть

А ти лежиш в холодній цій землі.



Учень:

Я чую, мамо, чую як співають

Мені над Україною прісні

Ти не журись, я крила розпростаю

І прилечу до тебе у ві сні,

Вкраїнським рушником зітру сльозину

І поцілую в сиве чоло

Вчитель:


О синку, рідний мій, єдиний сину

Як хороше мені б тоді було

Стоїть старенька мати на могилі

І навіть квіти плачуть мовчазні

Від сина погляд відвести не в силі

А син довічно житиме вві сні.

Звучить пісня
Вчитель:

Люблять корсунці своє славне місто. Пам’ятають минуле, з вірою в завтрашній день ідуть в майбутнє. А ще люблять приходити сюди, в парк. Люблять годинами простоювати біля гори, що має досить дивну, на перший погляд, назву «Янтарка». Звідси ж ця назва?


Звучить вірш «Янтарка» Іван Немченко
В Корсуні є скеля мовчазна,

Ронить сльози в Рось бузок незримо.

Закохалась тут Наталка чарівна

В Яна із блакитними очима.

І не знали двоє голуб’ят,

Що кохання стане їм виною,

Що не зможе Ян за дружину взять,

Вірної Наталки чарівної.

« Не позволяли, - батько – граф кричав, -

Щоб панич з безрідною побрались».

«Боже, чи ти знав?

Як лях дочку украв», -

Так козачка мати побивалась.

«Хай, кохана, смерть нас поєдна !

Якщо люди нам супроти стали…»

Шепоту зізнань почула бистрина

Та ще скеля, як вони прощались.
Кинулися з кручі молоді

І гільце бузку з собою взяли.

Розійшлись тоді лиш кола на воді…

Рось навіки пару повінчала.


Вчитель:

Саме цю назву «Янтарка» обрало літературно – мистецьке об’єднання, що створене в Корсуні 2 роки тому. Головою об’єднання є Григорій Педченко. У переліку добрих справ – участь у різноманітних районних, обласних та всеукраїнських заходах. Активну участь у житі «Янтарки» приймають Віталій Нстерович Прошин та Володимир Олександрович Метелиця. Так розпорядилася природа, що людина народжується з болю. Болю щасливого – для матері, і для дитини. Біль матері дарує їй радість життя.

Вірші поета – це його діти. І приносять вони, так як і діти, і радість, і біль.

Віталій Несторович Прошин є кореспондентом корсунської газети «Надросся», активним учасником літературного об’єднання і нашим сьогоднішнім гостем. Я звертаюсь до Вас Віталію Несторовичу з тим, щоб дізнатися, з чого народжуються ваші вірші і чим вони допомагають Вам у житті?

Виступ В.Прошина.

Вчитель:


Життя коротке – мистецтво вічне. Люди помирають, а справжні поети живуть. У свою останню путь пішов гіркої осінньої днини Віталій Володимирович Матвієвський. Довгий час працював лікарем в районній лікарні. До нього їхали люди з усіх куточків нашого краю. Певно тому, що він володів даром лікувати не лише ліками, а насамперед втішним словом, лагідною посмішкою, теплим жартом.

Нехай рядки віршів поета бринять у повітрі знову й знов.



Вірш «Я знаю – скоро час настане» В.Матвієвський
Я знаю – скоро час настане,

На цій землі мене не стане.

Нема – неначе й не було,

Немовби бурею знесло.


Здуло, розвіяло в ефірі

І піднесло аж до небес,

Де я потрапив (не повірить !)

В країну сонячних чудес.


Там сонце душу відігріє,

Яка відсиріла в імлі,

Там я нарешті зрозумію,

Що все найкраще – на землі.


Весною, як сади квітують,

І кожен – ніби в молоці,

Я на землі вже домалюю

Рядки нехитромудрі ці.


Я повернусь на рідну землю

Весняним ніжним вітерцем,

Тебе поглажу по волоссю,

Пограюся твоїм лицем.


А влітку, в пору яснонебу,

Коли з сердець тікає щем,

Я повернусь до тебе

Рясним і лагідним дощем.


Настане вересень – я буду

Чекать тебе в твоїм саду

І яблуком червонобоким

Перед тобою упаду.


Візьми його, торкнись губами,

Щоб плід той соком струменів,

Щоб все згадалось, що між нами

Я так давно цього хотів!...



Вчитель:

Помер поет в великих муках,

Помер – і все… немає

Якщо ти є, о Господи !

Скажи, хай завітає
Нехай провідає мене,

Побачить, як сумую,

Сльозу солону хай змаже

І гордість хай відчує


Своїм я внукам розповім

Про Ваш талант і душу

В честь Вас ми вулицю назвем

(Просити мера мушу)


Шановні учні, гості, з кожним роком все більше і більше справжніх митців слова, полум’яних патріотів залишає нас. Отож я би хотіла просити Вас вшанувати їх світлу пам’ять хвилиною пошани.

Хвилина вшанування поетів.

Вчитель:

Втрачаючи справжніх поетів рідної землі, ми маємо ще більше шанувати тих, хто поряд. Я з превеликим задоволенням хочу познайомити вас з одним гостем

нашого свята – Метелицею Володимиром Олександровичем . Володимир Олександрович Метелиця входить до літературно – мистецького об’єднання

« Янталка»

Щоб пізнати поета, радив колись Гете, треба піти в його країну. Шановний Володимире Олександровичу, поведіть нас у свою країну поезії. Нам буде цікаво довідатися, коли і що надихнуло Вас на творчість, і якій тематиці надаєте перевагу у своїх поезіях ?

Вчитель:

Щедра на таланти наша земля. Серед відомих поетів – сучасників можна називати досить багатьох митців слова , це: Світлана Кас’яненко , Валентина

Фесенко , Микола Павленко. Зовсім недавно в творчому житті Корсуньщини відбулася значна подія –побачила світ довгоочікувана поетична збірка Василя Бур’яна «Україна кличе нас» Нажаль , він не зміг бути сьогодні разом з нами , але ми знаємо його, як людину високого духовного злету. Багато його творів відомі за межами Черкащини . Вони звучали з обласної і республіканської сцени , лягли на музику корсунського композитора Сергія Калініченка. Василь Бур’ян зростив з дружиною п’ятьох доньок, але вже давно живе самотньо у рідному селі й нікуди звідси не тікає. Нині працює кочегаром в шкільній котельні, а ще вміє мурувати печі. Та чого тільки він не вміє , господарюючи на землі в селі, де на кутку одні немічні бабусі та покинуті хати.

Вірш В. Бур’яна «Покинута хата»

Терпкий полин біля порога ,

На вікнах дощок хресний щем.

В нікуди стелиться дорога ,

Повита хмелем і плющем.

Пообіч хати – рай земний,

Пташиний шал у вишняку,

А на причілку, серед кленів,

Небесна синява бузку.

Буяє , квітне все навколо,

І тільки хата, як німа .

Колись тут мешкав дід Микола,

Тепер хазяїна нема.

Він перебрався трохи вище,

Туди, на гору , під хрести.

І на покинуте дворище

Зоріє мовчки з висоти.

І вже на цямрині криниці

Відро діряве протіка,

І не видзвонює в дійниці

тужавий струмінь молока

Були сини - та забулись

В столицях білокамінних.

Їм хата батьківська не снилась

В буянні весен запашних

Підступний час , дощі та спеки

Зітруть наїджені сліди,

Що їх прапрадіди далекі

Творили з вічністю сюди

Коріння роду перетяте ,

І сонця відблиск у вікні.
Звучить пісня

Вчитель:
Мабуть і справді чарівною є наша корсунська земля . Люди ,що не народилися на Корсуньщині ,стають безмежно закохані в наш край . Вкоренилася, врослась і закохалась з першого побачення в Корсуньщину Фесенко Валентина Василівна . Так само вона закохана і в поезію. Шановна Валентино Василівно , що спонукало вас до поетичної творчості ? Над якими проблемами ви роздумуєте у своїх віршах. Просимо прочитати нам улюблені поезії.
Виступ Фесенко В.В.
Вірш В. Фесенко «Вічне»
Вчитель:

Я дякую Богу за нашу чудесну зустріч. Я дякую за те , що ми зібрались саме тут , де багато років назад палало полум’я війни . Саме тут , де за легендою стали вічністю корсунські Ромео та Джульєтта – Ян та Наталка . І хотіла би ще Вам подарувати зустріч з однією малесенькою зірочкою на поетичному небосхилі Корсуньщини . Силами викладачів було видано невеличку збірочку поезій учениці першого курсу нашого ліцею Лисохмар Марини. Дівчинці досить тяжко говорити, адже рік назад вона втратила найдорожчу у світі людину – маму. Я відкрию вам таємницю, готуючись до сьогоднішнього свята, Марина сказала: « Я так хочу , щоб мій вірш почула мама ». Дорога ученице, мама обов’язково почує тебе.


Вірш Лисохмар Марини « Життя »
Інколи на світі все буває,

І я замислююсь не раз:

Навіщо це життя триває,

Мабуть , щоб вимучити нас

І ми не думаючи скажеш:

« Біда до мене не прийде »

Вона завжди тебе знайде ,

І я , людина обережна ,

Не хочу згадувати час ,

Коли вона прийшла до мене,

Забравши всі надії враз.

Враз погасивши все тепло,

Яке колись давала ненька

В душі ніщо не зберегло

Моє малесеньке серденько.

Згадавши маму ,я заплачу,

В думках побачивши її вуста,

Ніколи більше не побачу

Я ні одненького листа

Відтоді , як пішли ви ,мамо,

Ніхто мені вже не зарадить

Ніхто не наставля на путь,

Який посміли ви забуть

І стільки не пройду доріг

Я над могилою завжди заплачу

О мамо, рідна моя нене

Я вас ніколи не побачу.
Вчитель:

З Вашого дозволу я би хотіла зачитати передмову до Маринчиної збірки



( Вчитель зачитує ).
Вчитель:

Ніколи не пізно відчути себе причетним до світу поезії. Ніколи не пізно, але чим раніше, тим краще. Кажуть, що поезія - це найбільший прихисток від непростої життєвої прози.

Шановні наші гості – поети, ми щиро вдячні вам, що ви знайшли час, щоб зустрітися з нами і подарували зустріч з поезією .

Шановні наші гості , ми щиро дякуємо , що ви приїхали до нас , Я би страшенно була рада , щоб після довгої затяжної зими наша зустріч з поезією налаштувала нас на весняний поетичний лад .



Дорогі мої учні , я ніколи не втомляюся повторяти вам : я люблю вас . Щасти вам , шановні присутні ! І пам’ятаємо ,що разом ми – родина.
Звучить пісня « Родина »






Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал