Розділ ІІ. Наша зірочка Даша Бондарчук



Сторінка4/4
Дата конвертації03.12.2016
Розмір0,79 Mb.
1   2   3   4

Коріння навчання гірке,

зате плід його солодкий
Людина починає навчатися від самого народження. Учиться ходити, розмовляти. А продовжує навчатися все своє життя. Не все вдається зробити з першого разу, не все виходить легко. Важко зробити перший крок, але ж без нього не навчишся ходити, бігати.

По-справжньому вчитися, на мій погляд, завжди важко. Згадайте, скільки часу ви провели з абеткою, з учителем, з батьками для того, щоб прочитати перше слово, першу книжку, щоб каліграфічно написати перші літери.

Це все було зроблено заради майбутніх успіхів у навчанні.

Подумайте, чи були відомі спортсмени завжди такими сильними, швидкими, витривалими, як у зеніті своєї слави? Чи завжди Яна Клочкова вміла плавати, Андрій Шевченко – забивати голи? Ні!!! Чи змогли би брати Клички стати чемпіонами й володарями всіх поясів без тривалої підготовки, без багатогодинних тренувань? Ні!!! Це був довгий, тернистий шлях до перемоги, час наполегливої роботи тіла та інтелекту, тобто час пізнання, час навчання.


Як у фізичній, так і в інтелектуальній сфері потрібна наполеглива праця для досягнення успіху. Відомо, що Альберт Ейнштейн довго працював, проводив безліч експериментів, перш ніж відкрив «Спеціальну теорію відносності», яка стала основою всієї теоретичної фізики, дала поштовх для розвитку багатьох інших наукових теорій.

Чи змогла би мавпа без праці перетворитися на людину (якщо вірити в теорію Дарвіна)? Напевно, ні.

Отже, рослина тягнеться до сонця, а людина – до знання. Кожна свідома людина із гордістю скаже, що знання – це велика сила. І хоч даються вони нелегко, але без знань неможливий прогрес як окремої людини, так і всього людства.

Тож не можна не погодитися з глибокою народною мудрістю, яка говорить: коріння навчання гірке, зате плід його солодкий.

Біловол Володимир, 5(9)-В клас,

учитель Зацаріна Л. Г.



Хто є для мене взірцем
Що таке людина?

За визначенням тлумачного словника, «людина – це суспільна істота, що являє собою найвищий ступінь розвитку живих організмів, має свідомість, володіє членороздільною мовою, виробляє і використовує знаряддя праці».

На мій погляд, найголовнішим є те, що людина – це особистість. Недаремно кажуть, що двох однакових людей не буває. Кожна людина настільки неповторна, що її можна порівняти з якоюсь рідкісною квіткою або незвичайною пташкою.

Але ж якщо людина – це індивідуум, то навіщо вона так прагне бути на когось схожою? Навіщо створює собі кумирів, а потім страждає через те, що в неї немає чогось такого, що є в її ідола? Навіщо? Адже ще в Біблії було сказано: «Не сотвори собі кумира!» І я вважаю, що завжди потрібно залишатись особистістю, а не ставати мавпою, яка копіює інших, бо зазвичай людям подобається не внутрішній світ, а зовнішність, яка, на жаль, дуже часто буває оманливою.

Але я вважаю, що можна і навіть потрібно мати для себе взірець – не для того, аби бути таким, як він, а для того, щоби знати, що ти колись зможеш стати кращим за нього! Мене приваблюють наполегливі та цілеспрямовані люди, які чогось досягли у житті, які власною працею здобули собі місце під сонцем. Я ненавиджу всіляких «татусевих донечок і синочків», яким усе (і всіх) купують. Я хочу самотужки всього досягти і вірю, що це все ж таки мені вдасться. Принаймні дуже хочеться на це сподіватися!

І ви також сподівайтеся та йдіть до мети.

Вірте в себе! Не потрібно намагатися себе зламати і перетворити на чийогось двійника. Завжди залишайтеся собою і пам’ятайте:

Ти на землі – людина!

І хочеш цього чи ні,

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої – одні!!! (В. Симоненко.)


Кобякова Марія, 5 (9)-В клас,

учитель Зацаріна Л. Г.

Наш епістолярій

Молитва

(Лист, що має дійти до адресата)
Кожному створінню на цій землі відведена його хвилина. Ця хвилина – його життя. За хвилину воно встигає зрости, розквітнути силою та молодістю, дізнатися, що таке кохання і що таке ненависть. Воно може встигнути продовжити себе. Продовжити у своїх дітях. На жаль, моя хвилина вийшла надто короткою, я не встиг дізнатися ні про що з того, що сказав вище. Я проіснував лише декілька років на цій землі. І більше мене вже ніколи тут не буде. Ніколи…

Не вірте, коли кажуть, що ми не плачемо. Ми вміємо плакати. Згадайте осінній ліс. Коли йде дощ, із листя дерев падають краплі, а віти шумлять. Можна подумати, що це дощ стікає з листків, а вітер шумить серед гілок. Але то сум і розпач. То сльози і тихе схлипування. От і зараз я плачу. Сльози ллються від болючої агонії . Я не хочу прощатися з цією землею. Адже тут я жив.

Я не знаю, звідки взявся, але пам’ятаю свою першу весну. Мене гріло ласкаве сонечко, довкола були люди. Вони тут гуляли…так, так, ви! Саме ви! Але ви про мене навіть не згадаєте. Тоді ви посміхались і ніби раділи зі мною моєму життю. Я завжди відчував, що повітря довкола дивне: важке, ядуче, запах гіркий. Але світ був таким чудовим, що я не хотів і просто не міг думати про це… Минув рік. Багато змін відбулося навколо. Біля мене проклали дорогу. Тих, хто був поруч, знищили. Я досі ніби чую їхній крик… Моторошно. Але була й радість. Я відкрив таємницю запаху. Виявилося, що разом із дорогою я отримав чудовий краєвид. Будівлі і труби, багато труб. Тоді я ще не здогадувався, що це мене знищить. З кожним днем, годиною, секундою я відчував, що стає важче – дихання уповільнюється, а повітря тягуче, наче кисіль. І тепер я розумію, що дарма радів змінам. Пізно… Біль виїдає мене з середини. Я знаю, що скоро загину.

Цієї миті я хочу звернутися до вас, людей, і до Бога. Я знаю, що саме люди звели ті вбивчі споруди, вони творці того, що названо гучним словом «цивілізація», і вони пишаються нею. Вона – ваше дітище, люди! Дивіться на мене. Уважно. Дивіться і знайте: ваша цивілізація згубить вас, як згубила мене. Ви теж рано чи пізно станете її жертвами. Я ні в чому не звинувачую вас. Ви не знали і зараз іще не здогадуєтеся, до яких жахливих, неймовірно страшних наслідків усе це призведе! Я вже не хочу жити – надто боляче, але ви, ви! Ви маєте щось зробити! Спасти життя планети – своєї планети! Вашого прихистку і захисту. Почуйте мене! Ви маєте жити!

…Як же боляче…коли все це нарешті припиниться? Коли закінчиться мій фільм? Господи, зупини це!.. Забери мене, я ж знаю, ти скоро забереш мене! Втіш мене! Спаси і сохрани людей на цій землі, синів твоїх і дочок. Збережи їх. А я просто полину у Вирій… Господи, врятуй!
Бондарчук Дар’я, 5 (9)-Г клас,

учитель Мацуєва С. В.



Вельмишановне товариство!
Щиро вітаю!

Як поживаєте, як здоров’я, настрій, які плани на наступне літо? Гадаю, воно буде таким же веселим і безтурботним, як і літо 2010 року. Так приємно і весело було слухати ваших пісень під гітару (особливо пісню про мене, білу берізку, та про мою подругу – плакучу вербу), дивитися на ваші розваги, на забавки ваших милих діточок. А вночі, коли ви солодко поснули в наметі, який прилаштували зовсім поруч, я тихенько хитала своїми вітами, оберігаючи ваш сон «на природі». Моє листя нашіптувало найніжнішу колискову, і вам, мабуть, снилися найсолодші сни…

Любі хлопці й дівчатка! Я запам’ятала ваші чудові імена: Роман, Віктор, Сергійко, Оксана, Любов, Софійка, я бачу ваші блакитні, чорні, сірі, зелені очі, милі усмішки, чую незліченні жарти, анекдоти, загадки, які ніхто не міг відгадати… Як прекрасно було на душі – легко, солодко, безтурботно. Я не думала про близьку осінь, холодну зиму, про гострі зуби зайця чи сокиру дроворуба. Ніщо не віщувало біди…

Промайнули вихідні, ви поїхали. Я чекала…чекала… Скоро прийшла ВОНА. Страшне полум’я огорнуло дерева від коріння до крони, густий сірий дим важким простирадлом закрив небо. Жах відібрав у нас силу, ми не могли крикнути про порятунок, ніде не було жодної живої душі… Моє листячко, яким так любили милуватися люди, стало рудим, а потім розсипалося порохом, тонкі гілки згоріли, залишився чорний понівечений стовбур, який ніхто не захоче погладити, до якого ніхто не притулиться, не скаже ніжні слова… Моя подруга-вербичка згоріла до кореня, могутні дуби, що росли неподалік, перетворилися на чудовиська з фільму жахів.

Ось таким було продовження того спекотного літа. Але винні, звісно, не літо, не спека. Я згадую, як наступними вихідними на сусідній галявині веселилася зовсім інакша компанія, ніж ви, мої милі знайомі. Їм захотілося розкласти багаття, смажити в ньому м'ясо, без кінця палити сигарети, реготати гучно та якось примітивно. Потім вони навіщось кидали петарди, пускали феєрверки, стріляли з рушниць. Я не розуміла їхніх жартів, мені було дуже сумно, тривожно. Нарешті весела компанія поїхала. А багаття палало, від нього віяло небезпекою…і сталося те, що мало статися…

Немає більше струнких білих берізок, кучерявих верб, дубів-велетнів. Стоять чорні та руді залишки тих красенів і красунь, які так милували око нормальним людям. Страшна картина… Мабуть, я не прокинуся навесні, не усміхнуся сонечкові та блакитним хмаркам, моє земне життя скінчилося. А так хотілося побачитися з вами, мої любі, навесні, і влітку, і золотої осені, і сніжної зими. Не судилося…


Моя адреса – ліс у м. Новомосковську.
07 січня 2011 року Ваша біла берізка (із Вирію)

Заіченко Інна, 2 (6)- Б клас,

учитель Зацаріна Л. Г.

Я - Рожеве Дерево.

Мене занесено до Червоної книги за те, що я дуже рідкісне дерево, адже я вражаю всіх своєю незвичайною красою, бо колір мого стовбура може бути від жовтого до рожевого з червоним малюнком, а пахну я трояндою. Цей неперевершений запах чарує всіх, хто його почує. Та на жаль, моїх родичів, таких самих дерев, стає все менше й менше, адже багато хто з людей, тобто вас, вирубували нас і відправляли на виробництво меблів і музичних інструментів. Але, на щастя, наш вид занесено до Червоної книги, і тепер ми живемо в найкращих заповідниках світу. Тому ми вдячні тим людям, які вчасно зрозуміли, що нашому виду загрожує зникнення.

У мене є багато знайомих дерев, які страждають від людей. Я знаю багато історій із жахливим фіналом – наприклад, через аварію на Чорнобильській АЕС. Дерева в Чорнобилі та багатьох містах і селах, до яких дійшла радіація, почали тяжко хворіти, багато загинуло, інші страждали в муках: опадало листя, гілки, з’явилися жахливі нарости, виросли велетенські плоди з радіацією. Після аварії люди виїхали з Чорнобиля, покинувши безпомічні дерева в біді.

Сумні історії про людську байдужість можна розповідати довго-довго. Люди, чому ви не думаєте про нас? Чому ви так нещадно вирубуєте ліси, аби збудувати ще один розважальний центр чи гіпермаркет? Або завод для виробництва музичних інструментів – виготовлених, до речі, з нас! Так, ми не розмовляємо, не виконуємо для вас пісень, та все ж ми живі. Адже ми, як люди, маємо свою сімю, родичів, кожен з нас особливий, і ми розмовляємо! Шелест листочків на наших гілках, скрипіння стовбура – то і є наша мова, яку ви, люди, не розумієте. Чому? Щодня ви ходите в магазини, розважаєтеся.. А поїдьте до лісу, подивіться на ті сумні, гнилі, порослі мохом пеньочки, які були деревами і весело розмовляли з нами. Скажіть, навіщо ви так робите? Навіщо вбиваєте? Вам не жаль нашого життя, але ж саме завдяки нам, рослинам, ви отримуєте кисень – важливе джерело життя. Ви маєте свіже повітря, яке так швидко забруднюєте, перетворюєте на сморід, смог, отруту. Якби ви розуміли нашу мову, то почули б наше волання: «Досить!» Досить нас катувати, нищити, адже ми не вічні, ми можемо всі до одного загинути. Але що буде з людством без нас? Адже ви, люди, теж загинете, бо не зможете дихати. Ось тоді ви згадаєте про нас, мовчазних і відданих друзів, але буде вже пізно, ми відійдемо в небуття. Тому просимо й молимо вас, люди: бережіть нас, поки ми є!

Кочервей Владлена, 4 (8)-Г клас,

учитель Мацуєва С. В.


Сповідь
Вітаю вас, любі мої, дорогі мої юні українці!

Пише вам старий ваш знайомець, дідусь Запорозький Дуб. Давно хотів написати і от, нарешті, зібрався, тому що (почуває моя стара серцевина) не жити мені вже на світі, якщо не врятуєте мене, а зі мною й інші дерева.

Довге було в мене життя… Не таке, звичайно, довге, як у матінки 2000-літньої Оливи, що росте в Нікітському ботанічному саду, але й воно цікаве та веселе.

Деякі люди думають, що мені 700 років, але це не так! Скажу вам по секрету, що мені вже 999 років! І якщо Бог дасть, доживу, то цього року відсвяткую своє перше тисячоліття!

Так, про що це я?.. Старий став, забуваю… От, згадав! А хотів я написати про те, що було на моєму віку багато різних подій – і веселих, і сумних, і гірких. Бачив я розквіт і падіння славної Запорозької Січі. І коли будувалася Січ, зрозуміло, рубали ліс. Але при цьому рубали рівно стільки, скільки потрібно було для зведення хат, стін фортеці, мостів, чайок, для тепла в хатах. А зайвого не рубали, берегли нас…

Так і жили ми, дерева, тихо скидаючи жолуді, насіння, щоб росли наші дітки та радували нас…

Але з часом люди змінилися. Вони хотіли здобути все й одразу, не розуміючи, що знищити можна дуже швидко, а от щоб виростити нові дерева, потрібні довгі роки…

А скільки загинуло дерев, коли побудували Дніпрогес! Скільки гарних земель, островів, дерев, будинків навічно пішло під воду!

Піднялися води і в моєму корінні… А у воду Дніпра тепер потихеньку зливають нафтові відходи, отрутохімікати, скидають сміття.

Сумно мені дивитися на все це, почав я від жалю всихати… І вже ледве зовсім не вмер, але потім подумав: а може, нове покоління людей росте розумнішим, добрішим?

Може, ви нас урятуєте? Почнете нас берегти? Адже ми – ваші легені (як пишуть мудрі вчені): поки ми будемо поруч із вами потихеньку виробляти кисень, ви будете легко дихати!!!
Так давайте жити в мирі та злагоді!!! А коли я про це замріявся, то відчув нові сили в собі, і на гілці в мене знову з’явилися листочки!

І тепер я тихо шепочу ними й передаю привіт вам і свою надію, а особливо дев’ятикласникам гімназії № 3 – я вас запам’ятав, діти, ви до мене приїжджали!


На цьому закінчую з великою вірою та надією на вас, мої славні!
З любов’ю, ваш давній друг, Запорозький Дуб.

Мосендз Аліса, 5 (9)-Г клас,



учитель Мацуєва С. В.



39


1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка