Розділ ІІ. Наша зірочка Даша Бондарчук



Сторінка3/4
Дата конвертації03.12.2016
Розмір0,79 Mb.
1   2   3   4

Моя мрія
Я гадаю, що всі люди мають якусь мрію, навіть багато мрій. У мене теж їх багато, але найбільше я хочу побувати в столиці моєї Батьківщини – місті Києві.

Я багато знаю про Київ від учителів, батьків, із книжок, кінофільмів.

Найперше, що мене цікавить, - це сива давнина, яка присутня в столиці на кожному кроці. Незрівнянна краса Софії Київської, яка прикрашена золотом, мозаїкою із образами Матері Божої, Сина Божого Ісуса Христа. Вони прийшли до нас із одинадцятого століття і чарують душу.

Милувалась я зображенням Андріївської церкви, яка теж вабить дивною красою архітектури, позолотою, іконами…

А ще я читала про засновників Києва – братів Кия, Щека, Хорива, сестру їхню Либідь, я бачила в книзі фото пам’ятника на їхню честь. Київ засновано дуже давно, а кияни пам’ятають імена засновників не лише завдяки пам’ятнику. У Києві є гори Щекавиця та Хоревиця, а сам Київ названо на честь старшого брата. Неподалік від гір є річка Либідь – отже, географія теж допомагає берегти пам'ять про нашу давню історію.
Головна вулиця Києва – Хрещатик. Як хочеться пройтися нею, помилуватися чудовими каштанами, які дуже люблять усі кияни, вдихнути аромат давнини та насолодитися красою сучасних споруд…

Усе, що я описала, стоїть перед очима завдяки моїй багатій уяві, але я дуже-дуже хочу побачити красу столиці, провести там хоч декілька днів – це найбільша моя мрія (як говорить моя матуся, краще один раз побачити наяву, ніж сто разів на фото). Я впевнена, що вона здійсниться дуже скоро! І потім я розповідатиму всім, яке диво наша столиця!


Потиліко Еліна, 1 (5)-В клас,

учитель Зацаріна Л. Г.

Печера

(Із циклу «Мої пригоди»)
Два роки тому я їздив у Карпати на відпочинок. Мандрували всією сім’єю: тато, мама, дідусь, тітка, я. На чудовій, мальовничій галявині ми розклали багаття, зробили курінь. Розмовляли, співали під гітару, на якій грав дідусь, жартували. Потім мені закортіло розім’ятися, пострибати, побігати, я спитав дозволу й отримав його. Отже, пішов я в гори.

Підіймаюся гірською стежкою, що веде аж до вершини. Боже, яка краса! Я забув про все на світі й милувався височенними смереками та блакитним небом, на якому подекуди біліли хмарки. Але то були зовсім не хмари – я бачив айсберги, білих ведмедів, пінгвінів, верблюдів, китів… Чого тільки на було в тій прекрасній блакиті…

І ось я помітив, що дерев стає менше, кущів також. Лише травичка була зелененька і зовсім низенька обабіч стежки.

Іти ставало дедалі важче, я вже не фантазував із хмарами, а хапався за виступи скель, уявляючи себе чи Мауглі, чи Тарзаном, чи просто вправною мавпочкою.

Раптом прямо переді мною виникла печера. Повіяло загадковістю, пригодою, і я попрямував не роздумуючи, а лише увімкнувши ліхтарик. Промінь світла вихопив значну частину печери, вона тягнулася далі й далі, а я ступав у невідомість. Ішов довго, захоплений пригодницьким ентузіазмом, і лише за півгодини зрозумів, що заблукав. Навколо була темрява, ніяка світла перспектива не проступала. Що ж робити? Я сучасна дитина, яка читала і про тореадорів з Васюківки, і про Тома Сойєра, і про Гека Фінна. Хіба такий начитаний хлопець може злякатися темряви у незнайомій печері? Тож уперед!

Ось я посковзнувся і впав. Покотився тунелем, який ставав усе крутішим. Тепер у голові стало геть порожньо, я навіть не відчував страху чи переляку. Котився не дуже довго та опинився на сухій траві. Отямився, розплющив очі – лежу на зелененькій траві, а з неба усміхається сонце та ніби говорить: «Хлопче, ти, мабуть, будеш мандрівником, відкриєш для людей нові землі, сміливо йди вперед. Ти будеш справжнім героєм!»

Але я подумав про своїх ближніх, які мене, напевно, розшукують, і чимдуж помчав уже знайомою стежкою до нашого багаття.

Остапюк Олексій, 1 (5)-В клас,

учитель Зацаріна Л. Г
Ростемо
У мене є квітка. Кольору дивного – не червона, не жовтогаряча, не рожева…Колір казковий, якого немає в палітрі художника, тому я називаю цей колір просто – фантастичний. Удень моя квітка цвіте, вночі нібито в’яне, але я знаю, що то вона засинає, щоб уранці прокинутися та всміхнутися сонечку, небу, матусі, таткові, мені…

Приходячи зі школи, я поливаю свою квітку, навесні пересаджую, а матуся допомагає мені в цьому (мабуть, точніше буде сказати, що допомагаю я).

Одного ранку я помітила, що квітка тягнеться до берези, яка росте під вікном. І береза хоче прихилити свої листочки до вікна. Вони ніби розмовляють одне з одним, а може, наспівують дуетом щось задумливе, ніжне. Береза говорить: «Ось я висока, струнка, тендітна, вже доросла, а ти ще зовсім маленька!» Квітка відповідає: «Так, маленька, слабенька, але ж дуже симпатична, привітна, всі милуються мною. І щодня підростаю…»

Так вони спілкувалися до пізнього вечора. Настала ніч, усі поснули після трудового дня.

Уранці я прокинулася, дивлюся – моя квітка справді підросла, певно, на цілий сантиметр. І береза підросла. І я підросла! Як це чудово – відчувати себе частинкою великого світу, частинкою нашої матінки Природи!

Рукавичка Анастасія, 1 (5)-В клас,

учитель Зацаріна Л. Г.

Білчин подарунок

Цього літа дідусь узяв мене у недалеке відрядження. Ми їхали вантажівкою через дрімучий ліс. Було так чудово! Я роздивлявся дерева, щоразу питаючи дідуся, як зветься оте дерево, і оте, і ще…Дідусь розповідав, що тут переважають дуби, а далі буде багато ліщини, а ще далі нас зустрінуть величні сосни.

Проїхали ми дуби, до дороги підступила ліщина. Раптом я скрикнув, аж дідусь перелякався того крику. На кущі ліщини повзла чорна і дуже страшна гадюка. І повзла не просто на прогулянку. Вона прямувала до маленької помаранчево-рудої білочки з пухнастим хвостиком та маленькими блискучими очима. Звірятко завмерло і нікуди не втікало, ніби загіпнотизоване страшним повзучим ворогом.

Дідусь швидко зупинив машину, взяв рушницю (він у нас мисливець, ходить на полювання) і вистрелив у гадюку. ЇЇ тіло впало на нижню гілку, а потім на землю.

А маленька білочка, побачивши, що небезпека відступила, спустилася до нас, ніби дякуючи поглядом. Потім вона стрибнула на кущ ліщини і скинула нам два маленьких горішки. Дідусь сказав: «Це чудова подяка від лісової красуні». А я відповів: «Дідусю, який ти у мене вправний і добрий. Я тебе дуже-дуже люблю! Я хочу вирости таким, як ти…» Дідусь промовив задумливо: «У мене гарний онучок…Їдьмо далі!»

Чернявський Данило, 1 (5)-В клас,

учитель Зацаріна Л. Г.

Риболовля
Коли приходить довгоочікуване літо, моя родина переїздить на дачу. Настає пора спокійного, без поспіху, спілкування з природою, з близькими людьми, з тваринами – словом, час справжньої насолоди життям.

Одне з моїх улюблених занять – риболовля. Я ходжу рибалити майже щоранку. Прокидаюся рано-рано, беру все потрібне для успішного виловлювання річкових мешканців – і вперед! Є в мене маленький і надійний помічник – котик Мурчик, він завжди супроводжує мене на риболовлю. Адже він дуже розумний і знає, що вся рибка, яку я виловлю, дістанеться саме йому. А мамі не треба буде думати, чим же нагодувати цю милу тваринку.

Отже, я – рибалка. Іноді мені вдається впіймати і карасика, і линочка, і щучку. Їх можна засмажити та апетитно повечеряти всією нашою дружною сім’єю. Пишаюся собою (тихенько), бо відчуваю помічницею в нелегкій справі – забезпечення здорового харчування близьких людей.

Коли клює маленька, дрібна рибка, вона, звісно, вся дістається моєму пухнастому помічникові. Він стає дуже веселим (мені здається, що я бачу посмішку на його котячому ротикові) і задоволеним, коли отримує свою рибку. Так буває часто.

Отже, котик завжди радо йде зі мною на риболовлю, він охороняє мене, розважає, веселить. Я його дуже люблю, і він мене – теж, бо ніжно муркоче про це своєю мовою, яку я розумію.

Потиліко Еліна, 1 (5)-В клас, учитель Зацаріна Л. Г.



Хвалько
На нашій дачі є чудовий, чарівний сад.

У ньому ростуть різні дерева, кущі, багато квітів. Це троянди, гвоздики, соняхи, айстри, в’юнці, чорнобривці, півники, царські борідки та інші.

Якось я почула , як квіти обговорюють важливу для них тему – хто з них найгарніший.

Красуня-троянда кричить:

- Я найгарніша квітка, це давно відомо всьому світові!

Різнобарвний півник відповідає:

- Тобі далеко до моєї краси, я найгарніша квітка. Я схожий на орхідею, я рідкісний, я дивую всіх своєю витонченістю!

Троянда знову кричить:

- Я найкраща, я королева квітів!

- Ні, я! – кричить півник.

Так вони ще довго сперечалися без вагомих доказів, поки мені набридло все це слухати. Я пішла до майстерні, взяла садові ножиці та зрізала їх обох. Троянду подарувала сусідці, яка шанує красу, любить квіти, а півника поставила у вазу до інших квітів, і букет заграв новими барвами, став іще гарнішим.

Гуляючи садом та милуючись квітами в нашому квітнику, я більше не чула таких суперечок, я насолоджувалася дивною красою цих рослин.

А квіти, мабуть, розуміли, що суперечка на тему «хто найгарніший» безпідставна, бо кожна квітка – неповторна!

Потиліко Еліна, 1 (5)-В клас,

учитель Зацаріна Л. Г.


Витівки мого котика
Це було влітку. Ми з моєю вірною подругою Сашею полюбляємо прогулянки. Пішли ми до Саші, а котик Мурчик не схотів відставати, мерщій побіг за нами.

Ми вирішили дивитися мультики, адже вони дуже цікаві й повчальні. Котик, здається, хотів того ж.

А в Саші є папужка Річик. Пішли ми в іншу кімнати, де стояв телевізор, і поринули в казковий мультисвіт. Раптом чуємо – гуркотить клітка Річика. Побігли до пташки, а в клітці сидить Мурчик! Я ледве вигнала його з чужої домівки. Саша прибрала тирсу, що насипалася з клітки, підвісили ми її на місце та пішли гратися на подвір’я.

Чуємо – щось падає з дерева. Розглядаємо, що ж воно таке? Звісно, це котик Мурчик сидить на дереві та збиває лапкою Сашині груші. Він перебував поза зоною досяжності, ми ніяк не могли його дістати. Та вихід був.

Я пішла додому, взяла пакет, повернулася до груші й почала шелестіти цим пакетом (я роблю так завжди, коли хочу тримати Мурчика в руках, він на ці дії швидко відгукується). Отже, котик стрибнув мені прямо на руки, а я строго посварила його за шкоду. Він сприйняв мої докори і до вечора був зразково слухняним Мурчиком.

Веселий і грайливий у мене котик!


Потиліко Еліна, 1 (5)-В клас,

учитель Зацаріна Л. Г.

Пригоди яблука
Жили-були собі яблука. Висіли на яблуні, дозрівали. Усі були спочатку зелені, потім почали рожевіти. А одне чомусь потемніло, стало гнити. Змінило колір на темно-жовтий чи бруднувато-коричневий, зморшками покрилося. Сміялися сусіди над над бідним яблуком, знущалися над ним…


  • Яке воно гидке, яке брудне!

  • Іди геть звідси!

  • Ти ганьбиш нашу рожевощоку яблуневу сім’я !

Сумно й гірко було чути нещасному яблучку ці слова. Адже воно нічим не завинило своїм побратимам. Але нестерпні образи від сусідів тривали.

І одного разу яблуко не витримало словесних знущань і, зірвавшися з гілки, впало на землю.

- Так тобі й треба! – посміялись інші яблука.

Але це була вже осінь, пора збору врожаю. Наступного дня в сад прийшли люди, зібрали з дерев усі яблука й поклали їх у великі ящики. Потім під’їхала машина, ящики завантажили на неї й кудись повезли.

А гниле яблуко залишилося лежати на землі.

- Бідне я, нещасне, - думало воно, - інші яблука побачать світ, а я так і залишуся тут, у траві.

Проте інші яблука повезли недалеко, на консервний завод, де з них зробили сік…

А навесні на тому місці, де впало гниле яблуко, з’явилася маленька нова яблунька!


Ніколаєв Олег, 1 (5)-А клас,

учитель Кузнецова Н. М.




Пригоди мого персидського кота Марсика

Поєдинок
У котів, як і в людей, розвинений інстинкт захисту своєї території. У мого кота Марсика цей інстинкт дуже сильний. Він частенько приходить із розбитим оком, вирваною шерстю, пораненою лапкою.

Мене завжди цікавили Марсикові бої, але не було можливості побачити це видовище на власні очі. І ось нарешті я спостерігаю бій котів.

Якось я випилював лобзиком птаха і помітив свого Марсика, який обережно скрадався картопляною грядкою. Сусідський кіт Васько, що забіг на наше подвір’я, був захоплений зненацька Марсом.

Васько не тікав, і я зрозумів, що бійка неминуча. Сусідський кіт розігнався і стрибнув на Марса, але той спритно відскочив, але при цьому боляче дряпнув Васька. За хвилину обидва коти перетворилися на великий живий різнокольоровий клубок. Неможливо було розібрати, хто є хто. Розліталася в усі боки шерсть, чулося нявкання, шипіння, навіть якесь ревіння. Аж ось усі ці звуки зникли, і я побачив таку картину: Марс притиснув лапами до землі нещасного Васька, а той пронизливо й розпачливо нявкав. Він благав про пощаду…



Огірочки

Кіт Марс зустрів її біля грядки з огірками, куди він навідувався щодня. Йому страшенно подобалися ці зелені овочі.

Сьогодні котик нервував, бо не вдалося знайти жодного великого огірка. Серед зелених листочків і гілочок сиділа симпатична кішечка. Спочатку вона злякалася, її прекрасні зелені очі округлилися, коли Марсик підійшов і сів поруч. Вони дивились одне на одного… Мабуть, про щось розмовляли своєю котячою мовою. Мені здалося, що Марсик переконав кішечку в тому, що огірочки є найсмачнішими - звісно, після риби.

Наступними днями на огіркову грядку вони ходили удвох.



Благородний вчинок

Мій кіт Марсик не дуже полюбляє ловити мишей, але одного разу я став свідком захопливого полювання.

Усе почалося так…

Марсик вийшов із будинку й попрямував до саду. Його не приваблювали дерева, в гіллі яких пурхали птахи – він пішов прямо до копички сіна. Там явно водилися миші, і чутливе котяче вухо відразу вловило ледве чутний шурхіт.

Марсик, крадучись, наближався до копички. Не встиг я кліпнути очима, як кіт зробив граціозний стрибок… Жива сіренька мишка пручалася в його зубах.

Ходою переможця мій котик пішов до будинку. На асфальтовій доріжці він випустив здобич і почав свою дивну гру. Тільки-но мишка відбігала від свого ворога, як він її наздоганяв, потім відпускав.

Минуло кілька хвилин, і я почав думати, що Марсик уб’є свою маленьку здобич, бо коти, як кажуть люди, граються з мишами лише кілька хвилин, а потім із задоволенням з’їдають їх. Але сталося незвичайне: Марс більше не наздоганяв свою жертву, а лише спостерігав за нею.

Змучена миша попленталася в зарості городу.

Кіт, на жаль, мені не пояснив свої дії… Гадаю, це був прояв доброти, благородства, якогось котячого лицарства. А може, він був просто ситий…

Остапюк Олексій, 1 (5)-В клас,

учитель Зацаріна Л. Г.
НАВЧАЮЧИСЬ, ТВОРИМО

У чому сенс життя?
Кожна людина рано чи пізно задає собі таке питання. Та в кожного сенс життя різний. Для одних він полягає в тому, щоб стати відомим співаком, спортсменом, політиком, інші мріють допомагати людям творити добро.

Для когось дуже важливо залишитися в історії, щоб через декілька десятків років про нього згадували. Для Сократа, як і для українського філософа і педагога Григорія Сковороди, сенс людського життя полягав у постійному пізнанні світу й себе самого, у невтомному прагненні здобути знання й збагачуватися інтелектуально.

Я згодна з цими філософами, бо вважаю, що, не пізнаючи себе, важко визначити сенс життя. Не пізнавши світ та себе, можна пропустити щось дуже важливе для себе – те, що могло би вплинути і змінити твоє життя.

Для мене, мабуть, сенс полягає в тому, щоб щасливо пройти своє життєве поле. Для цього багато не потрібно: тільки любов рідних, дорогі мені друзі та в майбутньому власна сім’я, про яку я зможу піклуватися.

Мабуть, мій сенс життя не є оригінальним, я не впевнена, що правильно його уявляю. Можливо, це стане зрозумілим тільки тоді, коли проживу життя, на схилі моїх літ я пізнаю своє призначення. Для цього не треба витрачати час на марні вчинки та дії. Треба просто зрозуміти, що в цьому житті я повинна і можу зробити корисного для себе та свого оточення.

Скряга Анна, 6 (10)-В клас,

учитель Параскевич І. В.

Навіщо ми живемо?
А й справді, навіщо?!

Є таке відоме прислів’я: «Життя прожити - не поле перейти». В цьому прислів’ї життя порівнюють із великим полем, яким людина йде протягом життя. Як вона його пройде і яким воно буде після цієї людини: поле можна пройти, просто помилувавшись ним, так і життя можна прожити, лише спостерігаючи за ним, і піти; а от пройти, посадивши щось, доглянувши, а потім зібрати плоди своєї праці - ось це і буде справжнє життя, сенс якого полягає не просто в існуванні та отриманні задоволень, а в діях і вчинках.

На мій погляд, життя  – це подія, яку можна спланувати, вплинути на її хід, не пливучи за течією, і тоді в житті з’явиться мета, до якої треба йти і вірити в її досягнення, а дійшовши, планувати іншу, і тоді в житті буде сенс – досягати і перемагати.

На мою думку, життя повинно складатися не тільки з досягнень та перемог, має бути щось дуже важливе, земне, просте і обов’язкове, як сонце, земля, вода, хліб… Адже недарма в народі говорять: «У житті треба посадити дерево, народити сина та збудувати дім».

Паплик Вікторія, 6 (10)-В клас,

учитель Параскевич І. В.


Задумаймося…над сенсом життя!
Сенс життя у тому…У чому ж? Над цим питанням кожна людина хоча б раз у житті розмірковувала.

Хтось відповідав одразу, а дехто ще досі шукає відповідь. Деякі люди почали кувати своє щастя з десяти років, а хтось лише на порозі смерті. Головне, щоб не було занадто пізно. Тому пропоную визначитись уже сьогодні.

Звичайно, я не можу перелічити все, що людина може вважати сенсом життя. З віком люди змінюються. Сенс життя полягає у насназі до життя, у натхненні на добрі вчинки.

Але хочу виділити три сфери, в яких концентрується все: родина, кар’єра і відпочинок. Від них і йдуть усі паростки людського життя. Запитаєте, до чого ж тут щастя? А хіба ви б вибрали за сенс життя те, що вам не подобається і від чого ви не відчуваєте справжнього задоволення? Звичайно, ні. Для когось «натхненням» може бути результат праці, тим паче, що на роботі дорослий проводить часто понад вісім годин на день. Майже - другий дім. Для вчителя його натхнення - це чудові учні, для лікаря - люди, яким він повернув здоров’я, для музиканта – вдячні слухачі.


Але зараз часто, на мій погляд, люди обирають не ту сферу діяльності, від якої насправді отримують задоволення, і потім постійно глушать ту частину душі, що бажає змінитися. Змінити, наприклад, вигідну, високооплачувану справу на те, чого хочеш, що подобається. Не бійся цього! Адже якщо душа не лежить до чогось, то не є ти, знайди себе! Навіть якщо це потребуватиме великих зусиль і тебе не підтримають друзі. Тяжко без підтримки, проте у світі живуть мільярди людей, а твоєї професії потребують мільйони! Хіба не знайдуться ті, хто підтримає і допоможе? Тому не зволікай! Нікому нічого не дається легко!

На мою думку, сенс життя полягає в тому, щоб стати щасливим. Але додам маленьке уточнення: щастя полягає у пошуку. У пошуку самого себе в цьому величезному і незрозумілому світі, у пошуку прекрасного. Сенс життя - навчитися жити по-справжньому.

Наостанок запропоную вам цей трішки жартівливий слоган: «Життя потрібно прожити так, щоб Боги в захваті запропонували ще одне!».

Дружко Ірина, 6 (10)-В клас,

учитель Параскевич І. В.

Книга в моєму житті

Книга супроводжує людину протягом усього життя: перші книги - альбоми, казки, розмальовки, перші дитячі вірші. Ми полюбили їх, а потім, підрісши, стали звертатися до інших книг.

Книги - наші вірні порадники, вони вчать нас мислити, відкривають невідоме. А тому роль книги в житті людини дуже велика: своєю грамотністю, освіченістю ми зобов'язані їй. Вона вчить нас бути чесними, працьовитими, любити свій край, поважати людей, пізнавати світ. Книга переносить нас в інші країни, епохи. Адже тільки завдяки книгам ми можемо дізнатися, що було двісті, тисяча років тому. Це, так би мовити, наше листування з минулим.

Я люблю читати фантастику. Такий жанр розвиває фантазію, уяву, романтизм, винахідливість. Я вважаю, що книги - це найбільший людський скарб, і життя без них важко уявити.

Зараз з'явилася така річ, як Інтернет, який є також джерелом інформації, він зберігає в собі тисячі книг, і багато людей стали ним користуватися частіше, ніж знаходити якусь інформацію в книгах. Адже раніше люди здобували інформацію в бібліотеках, книги купували «горами». Колись книга вважалася кращим подарунком, а зараз, якщо і дарують книги, то це, зазвичай, старовинні манускрипти, літописи, Біблія.

Я, звичайно, теж дуже часто шукаю необхідну інформацію в Інтернеті, але іноді звертаюся до книги, бо зрозумів, що не все можна знайти в Інтернеті, або там не так цікаво написано, як у книзі.

Я сподіваюся, що через багато років книга так само залишиться путівником для людини .
Скосарев Ігор, 3 (7)-А клас,

учитель Параскевич І. В.



Про інтелігентність
На мою думку, для з’ясування цього питання спочатку потрібно зрозуміти: що ж таке та сама загадкова інтелігентність. Інтелігентність — це, по-перше (на моє глибоке переконання), не вміння вдало показати себе на людях, а вміння зрозуміти ближнього свого і, по можливості, йому допомогти.

По-друге, треба зрозуміти, що інтелігентність не залежить від рівня освіти, статусу в суспільстві, віку. Адже в наш час нерідко можна зустріти малу дитину, яка мило вітається з усіма, і дорослого водія, який не пропустить літню людину через дорогу.

Інтелігентність сприяє духовному і душевному здоров’ю, бо коли людина не свариться, не лається, не бреше, не нервує через побутові дріб’язки, вона стає спокійнішою, здоровішою і впевненішою, а отже, успішною. Це ще раз доводить, що інтелігентність не може стояти на заваді успіху і тим більше спілкуванню.

І, насамкінець (сподіваюся), кожен зі мною погодиться, якщо я скажу, що завжди приємно зустріти інтелігентну людину, з якою хочеться спілкуватись і з якою хочеться поділитися своїми думками, мріями.


Мельниченко Анастасія, 7 (11)-А клас,

учитель Параскевич І. В.



Книги – морська глибина…

Книга має велике значення в моєму житті. Я просто не уявляю майбутнього без неї. Перше, що згадується з цієї теми,- слова Максима Горького: ”Всім найкращим у мені я зобов’язаний книгам”. Адже наш інтелект побудований на читанні. Книга повинна бути помічником, найкращим другом для кожного. Книга несе нам різноманітну інформацію, навчає та просто дає нам відпочити.

Микола Гоголь, чудовий письменник, недарма писав: ”Книги ми купуємо і не шкодуємо на них грошей, тому що їх потребує душа і вони йдуть їй на внутрішню користь, якої не може побачити ніхто зі сторонніх”.

Людина, котра не читає книжок, не може красиво та правильно висловити свою думку, її душа порожня. А саме у них зібрано досвід багатьох поколінь! Чому ж тоді люди менше читають книг? Та тому, що комп’ютери та телевізори витіснили світ книжок.

“Велика користь буває від учення книжного. Книги – це ріки, що напоюють світ, це джерела мудрості, адже в них глибина незміряна, пірнаючи в яку, добуваєш перли ”,- пише давньоруський літописець.

У народі кажуть: ” Хто багато читає, той багато знає ”.

Я вважаю, що з книги черпають знання. Читаючи, я розвиваю свій інтелект, поглиблюю ерудицію, поповнюю лексикон, знаходжу пораду на всі випадки життя, отримую естетичну насолоду, яку ніщо не може замінити.

Яку професію я б не обрала, все одно буду берегти та шанувати книгу!

Ніколаєва Аліна, 3 (7)-А клас,

учитель Параскевич І. В.




Чи має людина бути інтелігентною?
Чи має людина бути інтелігентною? Цим питанням задається багато людей, різних людей, високоосвічених і дорослих. Тож чи можна вважати інтелігентність і освіченість одним поняттям? Давайте міркувати.

Що ж таке інтелігентність і інтелігент?

Почнемо з інтелігента. Звісно, коли людина народжується, у неї ніде не записано, що вона «інтелігент». Як висловився відомий академік Н.Н.Моісєєв: «Люди різні, і не всім природою та долею даровано здібність забувати про повсякденні тривоги й думати про те, що їх зовсім не стосується». Тобто, інтелігентом вважається людина, яка глибоко, нестандартно мислить, багато бачить і подорожує, людина освічена, начитана.

Будь-який ідеал має бути досяжним. Якщо ми намагаємося створити образ ідеальної людини, то в першу чергу в ланку чеснот вносимо інтелігентність. Часто під інтелігентом розуміють «людину розумової праці». Але чи кожен інтелігент є інтелігентною особистістю? Звісно, ні. Освіченість не можна плутати з інтелігентністю. Сприймання інтелектуальних цінностей, любов та інтерес до надбання знань, до історії, мистецтва, культури минулого, відповідальність у прийнятті рішень, а також багатство і точність мови й письма – це і будуть характерні риси інтелігентної людини. Вона повинна також мати моральні якості, великий і багатий духовний світ, повагу до всього, що її оточує.

Нехай ти і не маєш освіти, не подорожуєш світом, не знаєш багато мов, але ти знаєш, що таке мораль та виховання, знаєш, як не образити людину та стримати свою агресію, розумієш, що не світ створений для тебе, а ти – для світу.

Бути інтелігентним – це не тільки засвоїти максимум знань, а й не використати їх у злих намірах. Це вміння вислухати і зрозуміти іншу людину, вміння їй поспівчувати і дати пораду.

Чомусь поняття бути інтелігентним останнім часом виходить із моди, це стає у молоді не актуально. Ми все більше занурюємось у вирій неосвіченості та бруду, що нас іноді оточує, забуваємо про моральні засади та виховання, що нам дає наша сім'я, що нам диктують наші традиції. Та не варто про це забувати, забувати про те, що ми люди, що ми маємо бути чистими та відвертими.

Отже, людина має бути інтелігентною, має прагнути до цього звання, має годувати знаннями свій розум та слухати своє серце.

Суіма Христина, 7 (11)-А клас,

учитель Параскевич І. В.

1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка