Розділ ІІ. Наша зірочка Даша Бондарчук



Сторінка2/4
Дата конвертації03.12.2016
Розмір0,79 Mb.
1   2   3   4

Про свою країну
Хлібні ниви, високі гори, буйне Чорне море, мерехтливі води Черемоша й Прута й широкий, спокійний Дніпро... Іронічна Одеса, діловий Дніпропетровськ, етнічна Полтава, символічній Київ, різнобарвний, ніби клаптикова ковдра, Кам'янець-Подільський... Сміх і туга, краса і бруд, холод і спека, політ і плазування.

Набір слів? Ні. Це - Україна. Така жива і яскрава, така світла, така багата, така молода, така моя. Ні, наша. Нас сорок шість мільйонів. Ми всі різні. Добрі й злі, низькі й високі, ласкаві та суворі, руді та світлі, зеленоокі та кароокі, юні та пристаркуваті, сентиментальні та тверді. Ми можемо не знати слів Гімну цієї країни, можемо сказати перше і останнє слово у своєму житті російською мовою, можемо жодного разу не вдягнути вишиванки та не спробувати кулешу, і ми не кричимо про те, хто ми є. Але все ж ми є! Ми вболіваємо за «Дніпро», хоча вже й не згадаємо, коли вони вигравали в останній раз, і за Кличків, бо то наші хлопці. Ми милуємося Андріївським узвозом у всі пори року, ховаємося від спеки в хащах Монастирського острова, купаємося в Самарі, незважаючи на її зеленкуватий відтінок.

Знаємо, коли в цієї країни День Незалежності, і святкуємо його пишніше власного дня народження. Святкуємо, розмахуючи над головою жовто-блакитними прапорами. Жовто- блакитними! Не зелено-червоними, не синьо-біло-червоними, а саме цими, прапорами кольору пшениці і неба, піску і моря, соняшників і волошок - прапорами цієї країни. Ми можемо десятки разів бачити її кордони з протилежного боку, але щоразу ми повертаємося сюди, де б ми не були, в яких чудових краях. І наші діти народжуватимуться й ростимуть тут, у країні Черемоша й Прута, мальовничого Монастирського острова та швидкого Харкова. І вони знатимуть про те, хто вони.

Де б ти не був і ким би себе не вважав, але якщо ти народився у цій країні, то ти з нами!

Адже ти - українець! Адже ми - українці!

Бондарчу к Дар'я, 5(9)-Г клас,

учитель Мацуєва С. В.




Спогади. Літо.
Червону кульку підносить у фіалково-сині небеса, до заходу сонця... Великі, блакитні, як саме небо, очі вдивляються в ці рідні простори, а душі линуть вдалечінь за яскравою, радісною, літньо-червоною кулькою...

Думки про літо. Літо, що тікає. Вже закінчується серпень, невдовзі маленькі школярики з бантиками та з новенькими, барвистими рюкзаками за плечима вирушать до школи. Пролунає перший дзвоник. Зацвітуть айстри, останні гості з літа. А згодом, після жовтої палітри і холодних дощів, світ стане білим, як аркуш паперу... Буде тиха туга осені,
букети з золотого листя, день народження рідного міста і рідної людини, будуть сніжки, морозиво, що в січні чомусь найсмачніше, будуть феєрверки і «Блакитний вогник», буде ялинка, мандарини, Дід Мороз, в якого так хочеться вірити, і знову буде літо. Дуже скоро.
Але ж... не це!

Так, це літо було надзвичайним. Дзвінке, неначе солов'їний спів, солодке, як цукрова вата, свіже, як подих вітерцю, барвисте, подібно до балу-маскараду, швидке, неначе саме життя. Воно було багате на зустрічі, знайомства, подорожі. Багате на свіжі вечори, багате на смачні ягоди. Мало воно і теплі ріки, і розігріті міста, мало соняшникові поля, ніжні ромашки й найгарніші зорі. Мало купання у фонтанах, бульвари, що тонули в зелені, широкі проспекти, безкраї ліси, прогулянки калюжами під теплим дощем. Були сльози і сміх, здобутки і втрати, перемоги і програші. Були усмішки - чесні, відкриті, хитрі, жорстокі й фальшиві. Були дитячі розваги й печаль. У цього літа було все, але такого літа
більше не буде...

...Тоненькі дитячі пальчики не втримують кульку - і вона лине в небеса. Беззвучно.
Назавжди.

Прощавай!



Бондарчук Дар'я, 5(9)-Г клас,

учитель Мацуєва С. В.



Пісні ранньої осені

Шкільна лінійка. Квіти, бантики, посмішки, промови вчителя, виступи самодіяльності - все як завжди. Ти в п'ятому ряду, бо не найнижчий і не наймолодший, у дбайливо випрасуваній маминими рученьками сорочці, з класичними червоними трояндами. Ти - учень уже тепер десятого класу. Такий самий хлопець, як і всі інші. Любиш футбол, невдало пробував курити, вчишся і не добре, і не погано. І, що дивно, не вважаєш себе особливим.


Сам знаєш, що такий , як інші. Зараз тобі не вельми цікаво, хто виступає і що взагалі коїться. Ти знаєш, що це дійство неодмінно кожного року завершується одним і тим самим: дзвоник, кабінет, уроки. Ти навіть радий цьому, бо вже навідпочивався і скучив... І десь серед потоку твоїх думок ти починаєш вирізняти неясний дзвін, такий слабкий, ніжний, ніби бринить на вітру павутинка. Дзвін стає помітним, ти вихоплюєш з нього мелодію й м'який, теплий, ніби рідний голос, обертаєшся й бачиш серед людей, у стороні, дівчину: невисока, темне кучеряве волосся, що під променями сонця виблискує іскорками, великі зелені замріяні очі, ледь помітний рум'янець на блідій шкірі, тонкі губи трішечки рухаються, ніби просто шепочуть слова старої вальсової пісеньки: «Здрастуй, школо, наш рідний садочок…», і тебе поглинають думки...

Вулиця. Думки. Плеєр. Злегка пожовкле листя, але все ще пронизливо-синє, літнє, тепле небо. Восени сумувати - це нормально. Ось і ти піддався суму, і також засинаєш, як і природа. Ти йдеш міським бульваром, кудись квапишся, як і десятки людей довкола, в навушниках лунає твій улюблений джаз. Ніхто тебе, невелику людинку в сірому пальті й із сірими очима, не помічає. Але тобі від цього навіть добре. Навіщо тобі люди довкола?


Сумувати легше на самоті... Але раптом у тягучі мотиви Луї Армстронга вливається дзвін. Спочатку тобі це не зрозуміло, тільки якась тривога зароджується й болить у грудях. Тобі знайомий цей дзвін, і ти починаєш шукати її, озираючись. Бачиш її. Вона годує голубів.
Наперекір усім, усміхнена і щаслива. На ній жовте пальто й небесно-синій шарф. Тривога відходить, ти продовжуєш свій шлях разом з натовпом... Але в голові все ще мелодія дзвону: «Відлітають в ирій журавлі, жовте листя облітає з віт... Будуть нові весни на Землі, запалає в лузі новий цвіт».

Солодкий сон або безсоння? Ні те, ні інше. Ніби спиш, а ніби мучишся. Цей клятий дзвін! Скільки ж ще він буде звучати??. «Коли ти наодинці, всі навколо золотоординці...» Губи, губи, що постійно щось шепочуть. «Ось і осінь, і відлетіли вже птахи. Вже відірвався від землі останній журавлиний клин...» Очі, що сміються... «В останню цю осінь...» Ні, ні, ні! Це неможливо! Ти підхоплюєшся з ліжка, підходиш до вікна, підводиш очі і... на даху будинку навпроти, на самому краю маленька людська фігурка…

Дощ... Цей густий осінній дощ. З ним із небес ллється листя. Ховаючись під капюшоном, ти просто йдеш. Тобі все одно, куди й навіщо. Ти просто хочеш побачити ті очі, почути той шепіт. І раптом... ти найщасливіша людина на Землі! Вона йде, не обминаючи калюж, боса, без парасолі. Біжиш за нею й ледве встигаєш, хоча вона майже поряд. Наздоганяєш. У голові лише дзвін, думки розбіглися, сховались, і ти просто питаєш: «Хто ти?» Вона сміється, оксамитово, м'яко: «А ти як гадаєш?» - «Моє життя, моя туга, моя радість, моя осінь!» - «Ха-ха! Вгадав. Вгадав!» Раптом вона стає сумна: «... Але надто пізно, я вже повинна йти...» Ти знаєш, що не пізно, що не може бути пізно, береш її за руку, йдеш і точно знаєш, що ці пісні твої... Дзвін зникає, і вас нема. Сховані за дощем. «... Дощ… прогримів дахами, розлякав усіх, дощ...»

Бондарчук Дар'я, 5(9)-Г клас,

учитель Мацуєва С. В.

НАШІ ЮНІ


ПРОЗАЇКИ

Наш Світ
У блакиті твого неба я побачу своє відображення і здивуюся тому, як дивовижно в ньому віддзеркалюється промінь сонця у моєму волоссі, який я раніше не помічала. Мабуть, він засяяв після появи тебе в моєму житті...

Скоро настане ніч, і промінь зникне... Але ти запевнила мене в тому, що на його місці з'являться зорі. Я тобі вірю, тому що ти підкорила мене з перших хвилин нашого з тобою незабутнього знайомства.

Я одразу зрозуміла, що ми обов'язково знайдемо спільну мову в спілкуванні між моїм Земним Світом і твоїм Космосом. Так, нам знадобилося більше часу для створення нашого Світу, ніж Богу, але ж ми його створили! Для нас він - ідеальний.

Можливо, ми з тобою не обходимося без суперечок, але ж куди ми подінемось із однієї Галактики? Нам достатньо години, щоб знов посміхатись одна одній.



Ми такі різні: ти – спокійна, гармонійна та вишукана, як зіронька або промінь сонця, а я непосидюча, нестримна та непостійна, як джерело. Але цим ми тільки доповнюємо одна одну!

Ти , яскравий промінь сонця, відображуєшся у волоссі мого джерела... Але скоро настане ніч, і промінь зникне. Хоча ти запевнила мене, що скоро перетворишся на зіроньку, і в моєму волоссі з'явиться твій блиск… І я тобі вірю, подруго...
Палькевич Олександра, 5(9)-Г клас,

учитель Мацуєва С.В.





Безцінний друг
Це літо було спекотне не тільки за показниками термометрів, але й за цікавими пригодами та непередбачуваними поворотами життя. І ось цей поворот я чекала цілих тринадцять років…

Отже, літо було звичайним – як у всіх дітей: море, сонце, розпечене місто та півліта на улюбленій дачі.

Мандруючи з батьками Кримом, бачила стільки цікавого, що ніякий шкільний зошит не вмістив би всі історії та пригоди: екскурсії, мандрівки в гори, палаци, ботанічні сади. А ще велика кількість нових друзів…

Але моя розповідь не про Кримські гори, вона про пригоди, які мали завершити це чудове літо. Як кажуть, найцікавіше – наостанок…

Мрія всього мого дитинства – мати собаку. Мріяла я про нього майже чотирнадцять років – з тих пір, як до моїх маленьких ручок потрапила дуже цікава книжечка про пригоди маленького цуценяти. На кожен свій день народження я мріяла отримати пухнастенького малого друга, але батьки вагалися: хто буде доглядати, вигулювати мале створіння?

Врешті-решт мої батьки погодилися вдовольнити моє бажання, але (для підстраховки) треба було сходити до лікарні та зробити аналіз мого організму, чи нема в мене алергії на собак.

Ось тобі й подаруночок! Виявляється, я мала страшенну алергію на котів, усілякий пил та – о жах! – на собачу шерсть. Це був кінець мрії… Але не для мене! Лікарі запевнили батьків, що за умови щорічного проходження певного лікування алергія не буде мені дошкуляти.

Відтоді минуло сім років… Я подорослішала, але моя мрія була завжди зі мною…

10 червня цього року я мала здати тест на алергію. А ще за півроку до цього ми домовилися з однією із заводчиць собак про цуценя для мене. Отже, хвилювання, сльози, вердикт лікаря – і невимовна радість! Цього дня мене офіційно позбавили алергії на собак, цього ж дня народився мій найочікуваніший подарунок!

Але день нашої зустрічі був іще далекувато. Лише 21 серпня моя крихітка опинилася в мене на колінах.

Останні дні літа я проводила в найщасливіших клопотах мого життя, бо всі дні після появи Бетті, моєї безцінної маленької красуні, були лише для неї! Так, на мене впало багато нових обов’язків, але заради цього щастя можна пожертвувати улюбленими рожевими штаньми, на яких красується купа дірочок, та вільним часом, який тепер я маю проводити з маленькою розбишакою.

Саме в цю мить, коли я пишу оповідання, а мої ноги гріє моя Бетті, я відчуваю, що після зустрічі з цією чудовою бешкетницею почалося моє друге життя – таке ж яскраве та непередбачуване, як і раніше, але ще більше наповнене любов’ю та щастям…


Мосендз Аліса, 5 (9)-Г клас,

учитель Мацуєва С. В.


Бо я закохана…
Кажуть, перше кохання завжди незрозуміле… Важко освідчитися, важко повірити, важко зрозуміти… Воно може бути нерозділеним, але не в моєму випадку. Кохання – це тяжка доля. Доля, що то підносить тебе, то опускає у темряву. Багато красивих слів і не стануть у пригоді, щоб описати це почуття. Той, хто його відчуває, іноді не розуміє, що він щасливий. Щастя приходить не одразу. До нього треба звикнути. Коли в нашому житті все добре, ми починаємо вигадувати собі проблеми. І коли це проходить, ми розуміємо сенс слова «щастя». Одним людям його дарує доля, інші його отримують своєю працею, а дехто просто закохується. Кохання підносить. Воно відчувається в кожному подиху, у кожному малюнку на склі переповненої маршрутки, на кожному аркуші, де ти малюєш серце, у кожній поезії, яку читаєш.

Я щаслива. Я знаю. Кожен день, що живу на світі, кожну мить, що дивлюся навкруги - я щаслива. Бо я кохаю. Це кохання вище за прості ніжні слова, жести, квіти.
Моє кохання вічне. У мого коханого немає негативу - у нього є драма. У нього немає вічного весілля - у нього є енергія. У нього ніколи не закінчуються жарти. Ми можемо мовчки просидіти весь день, цілуючи повітря, і розійтися з бурхливими оплесками, залишитися вдоволеними нашою зустріччю. Кожна його посмішка сяє яскраво, як зірка. Я хочу дарувати йому щастя. І я дарую. Йому не потрібні слова, не потрібні квіти… Йому потрібна я. Кожен день я присвячую йому. Він - моя надія, моя єдина мрія, моє перше кохання. Він не такий, як інші. В нього немає порожнього бажання бути звичайним. Саме за це я його кохаю. Немає сенсу описувати, яке задоволення я отримую від його слів. Я вірю, що ми будемо разом довго. Можливо, вічно. Ні! Не «можливо»! А справді, вічно! Чому я так упевнена? Та тому, що він сам вічний. Так-так, саме вічний. Я приходжу до нього додому і просто дивлюся. Мовчки. Тихо-тихо йду підлогою його нескінченних коридорів. І розумію, що він не почує або зробить вигляд, що не чує, якщо я прокричу, що кохаю. Він просто посміхнеться та продовжить свою розповідь. Зимовими вечорами я гріюся, слухаючи його нову історію. Він може її розповідати декілька разів, і я буду слухати. В нього закохана не тільки я. І ці історії він розповідає багатьом. Але кожен думає, що саме для нього. Я теж… Можливо, колись я стану його єдиною зіркою.

Коли сонце засяє над зірками, коли земля перестане обертатися навколо своєї осі, може, тоді я перестану кохати його. Але цього не станеться. Тому що моє кохання настільки сильне, що навіть якщо зупиниться час, якщо крім нас не залишиться нікого у світі, я все одно буду кохати його. Це безглузде кохання стримує мене. Я поки не збожеволіла від того, що він поряд. Ми бачимося не так часто, як хотілось би. Ми не так часто розмовляємо. Але він поруч. Я знаю. Коли я забуваю про нього, поринувши в щоденні проблеми, він нагадує. М'яко так. Немов сонячний промінь, що торкається мого
обличчя… Що за почуття в нього до мене? Я не розумію і розуміти не хочу. Мені все одно. Я знаю, що він мене кохає. І цього достатньо. Він не попрощається зі мною. Ніколи.
Чому? Просто я закохана в Театр…
Марченко Тетяна, 5 (9)-Г клас,

учитель Мацуєва С. В.



Різнокольорові кульки
Ми живемо в час високих технологій, коли людина майже не бачить обмежень і ні в чому собі не відмовляє. Якщо з'являється вільний час, на що Ви його витратите?
Швидше за все ви посидите в Інтернеті або подивитеся телевізор, сходите з друзями в кіно або просто погуляєте. А доки Ви витрачаєте свій час на ці дрібниці життя, десь на вашому столі лежать недописані конспекти, непрочитані книги, реферати, що чекають друку ...
Так може, треба замислюватися, чи дійсно кіно з друзями та безглузде просиджування в Інтернеті варте вашого життя? Постає питання: «А чи інші так роблять? Усі ж ходять у кіно, а не читають книжки! Чому я?» А відповідь на це питання є. Можливо, навіть не одна.

Чи замислюємося ми (хоч інколи) над тим, чому люди, які не мають даху над головою, не мають грошей на існування, не можуть харчуватися хоча б найдешевшими продуктами, живуть саме так? Можливо, колись вони змарнували життя на дрібниці, а зараз не можуть щось змінити. Тому наш вільний час потрібно використовувати для поповнення своїх знань. Звичайно, кожен підліток, та й доросла людина, повинна відпочивати, це її звичайне прагнення, але можна поєднувати відпочинок із роботою.

Взагалі-то, наше життя, кожен наш день можна уявити звичайною надувною кулькою. Адже ми самі обираємо, якого кольору вона буде, наскільки її надути. Так і в своєму житті ми вирішуємо, наскільки різноманітити свій день, яким він буде - яскравий, чи тьмяний, сірий. Вони дуже багато можуть означати для кожної людини. Кульки дитинства, що надували нам батьки, вже давно полетіли в небо чи заховались у далеку-далеку комору нашої душі. І те, наскільки яскраво ми заповнюємо свій день, теж відображається на цих кульках. Вони можуть дзвеніти, показуючи, що в них є якась чарівність… А коли людина закохується, ці кульки стають або неймовірно красивими, або нестерпними.

День - це маленька частина життя. І ця частина може докорінно змінити ваш світогляд. Іноді ми намагаємося самі собі намалювати на нашій кульці щось, але чи часто це запам'ятовується? Мабуть, ні. А тому, що ми владні над своєю долею, над своїми спогадами, над своїм життям лише частково. І намагатися змінити щось - це наша справа, ми повинні робити своє життя кращим. Тому просто вчитися або просто розважатися – це лише половина нашої «кульки». Так давайте замислимося ще раз: чи треба обирати в житті тільки одне? Життя повинно бути різноманітним. У кожного свій шлях, але не треба забувати, що ми - самі творці своєї долі.


Долі, яка може бути схожою на рій різнокольорових повітряних кульок, що відлітають у небо, забуваючись, або залишаються поряд із нами на все життя.
Марченко Тетяна, 5 (9)-Г клас,

учитель Мацуєва С. В.



Моя перша гроза
Як лячно! Я ще не чула таких страшних звуків. Я маленька чихуахуа Масита (можна просто Мася). Ой, знову гримнуло! Відчуття, ніби небо розколюється навпіл. Яке воно темне, сумне, жахливе… Що це? Що це за світло блимнуло перед очима? Може, це сонечко намагається вийти з-за хмар, і тому випустило свій промінець, щоб ним зачепитися за останні гілочки надії… А це знову блимнуло й сховалося!

Якось я чула: люди казали, що це блискавка, а потім буде гроза…
Може, це воно? Від цього мені ще страшніше стало. Де ж вони, мої люди?

Треба десь сховатись! Ось кімната моєї малої Тільки вона може мені нагадати про дисципліну, забути про свої страхи та покращити мені настрій. Коли вона зі мною бавиться, це надзвичайна радість!

Кажуть, щоб пізнати радість життя, треба спочатку відчути страх: неважливо, за себе чи за когось. Так і мені після покарання спочатку дуже лячно, соромно, сумно, але ж коли моя мала мене пестить, посміхається до мене та щось розповідає, на душі стає тепло та радісно.


Ось страшний гуркіт віддаляється. Він уже десь дуже далеко. Я чую, що мене кличуть, але страх не відпускає . Я не можу поворухнутися. Хочеться спати. Мабуть, я засну, прямо тут, на підлозі…

Нарешті цей жах скінчився. Я можу рухатися. Мені дуже холодно, мабуть, піду на ліжко.

Чого всі так радіють? Чого плачуть? Так, це я. І що? Навіщо повторювати мою кличку? Де я була? Що зі мною? Не розумію… Але все ж таки дуже приємно бути в обіймах моїх коханих людей!

Дольнік Тетяна, 5(9) - Г клас,

учитель Мацуєва С. В.



Кохані очі
Що можуть розповісти вам очі коханої людини? Неважливо, мами, тата, друга, подруги… Важливо, що коханої. Придивіться.

Я хочу сказати про зелені очі, в які закохалася з першого погляду. Ще тоді, коли мене не було на цьому світі, я вже бачила уві сні… І в перші хвилини свого життя я їх шукала і нервувала, хотіла одразу ж їм сподобатись. Усе життя я хочу, щоб у кутках цих очей з'являлися маленькі зморщечки від посмішки. Ненавиджу, коли їхнє сяєво затьмарює мутна солона краплина… Вони занадто дорогі для мене. Я спостерігаю за ними весь час. З тих перших хвилин, найбільше я боюсь їх розчарувати. Бо для мене немає щедрішої нагороди, ніж блиск захоплення в них від моїх перемог. Саме в них я бачу підтримку та нестримну всеохопну любов, яка зігріває мені душу. Вони так схожі з моїми, але набагато мудріші та досвідченіші… Цим очам я зобов'язана життям, зобов'язана своїми успіхами, досягненнями… За все, що є в моєму житті, треба подякувати саме твоїм очам, мамо.
Палькевич Олександра, 5 (9)-Г клас,

учитель Мацуєва С. В.



Найкращий політ

Ти стоїш біля моря. Твоє наспіх зав'язане волосся укладає по-своєму теплий буйний вітерець. Ти дивишся в небо. Воно блакитне-блакитне, майже прозоре… І таке враження, що ти зараз злетиш!
Наче цей теплий вітерець зараз підійме тебе й понесе туди, де ти ще ніколи не був… Ти розправляєш крила, які увесь цей час сховані позаду, і летиш… Ти бачиш те, чого ніхто, крім тебе, не бачить: бачиш море, що простягається так далеко, що навіть вітерець не в змозі долетіти, бачиш місто, де зараз безліч людей поринули у свої справи, не здогадуючись, що ти спостерігаєш за ними. Тут ти повертаєш голову і бачиш своїх друзів. Ти сумуєш за ними!
Ти готовий віддати крила… і море… і вітерець… аби повернутися до них! І ти повертаєшся. Підходиш, бачиш їхні такі знайомі, щасливі посмішки. Ти знаєш кожну посмішку, ти завжди на них чекаєш… і незрівнянна радість - бачити хоча б одну… а зараз їх так багато!

Ти більше не сумуєш ані за містом, ані за крилами, ані за вітерцем… Ось твої крила! Це вони! Ось твій найкращий політ!
Так, ти щасливий! Незрівнянно… Зараз найкращі миті літа. Тут, у літньому таборі «Троянда», із найкращим другим загоном… Друзі! Я сумую за вами…

Палькевич Олександра, 5 (9)-Г клас,

учитель Мацуєва С. В.

«ШВИДШЕ! ВИЩЕ! ДУЖЧЕ!»

(есе)
Літо 2010 року, як усі ще пам’ятають, було дуже спекотне, але мозок мій працював правильно. Я аналізував свої здобутки та поразки – як зовнішні, так і внутрішні (так мене завжди вчили всі мої ближні).

Ось мені вже п'ятнадцять років, росту, міцнію, набираюся розуму. У класному рейтингу за підсумками року посідаю перше місце, опановую науки непогано. Маю міцні м’язи, займаюся легкою атлетикою, полюбляю футбол, волейбол, баскетбол. Пробую грати на гітарі, співаю. Займаюся туризмом, маємо цікаві сімейні подорожі – бував не раз і в Карпатах, і в Кримських горах, обійшов немало цікавих місць моєї милої України.

Так, на мій юний вік начебто все гаразд…Але чогось усе-таки не вистачає…

Думаю…Думаю… Є високі категорії життя, до них я маю прагнути наполегливо. Так, спіймав важливе слово – самовдосконалення! Ось воно! Треба зробити себе таким, щоб міг пишатися сам і весь мій рід. А що саме вдосконалювати? Адже я знайшов у собі немало позитиву. Матуся говорить, що нема меж для розвитку позитиву в душі, тому що внутрішній світ неосяжний – можна перефразувати народне прислів’я: «Вік живи – вік удосконалюйся». На мене напала глибока задума.

І сталося диво (знов-таки – «Хто шукає, той знаходить!»). До нас завітала давня мамина подруга Інна Іванівна, з якою мама навчалася в університеті. Інна Іванівна змінила фах, стала журналісткою, живе і працює в Києві. Цікаво надзвичайно!

Але спочатку були спогади, в яких не було місця для мене – лекції, студентські пригоди. Події, яким уже більше двадцяти років…

І ось, нарешті, ця частина закінчилася, почалася загальна. Дійшла черга до моєї скромної персони – як навчаюся, чим захоплююсь, як планую подальше життя-буття.

Інна Іванівна (як я зрозумів майже одразу) – не просто журналіст, вона чудовий психолог і, можливо, телепат. Склалося враження, що вона прочитала мої недавні роздуми про сенс життя, про самовдосконалення, про пошуки чогось високого…

Наша гостя згадала, як у далекій юності вона брала інтерв’ю у Стелли Захарової, про яку я нічого не знав. Але те, про що я почув, полонило мене назавжди, я був зачарований і вражений почутим безмежно.

Завдяки словесній майстерності Інни Іванівни ми всі опинились у 1982 році.

Ми йдемо лункими коридорами школи на зустріч з юною гімнасткою. За вікном осінь, безбарвна, сумна. Це не просто школа – це школа-інтернат спортивного профілю. Після зустрічі зі Стеллою має бути написаний цікавий нарис про її життя і спорт у ньому. Чекаємо…

Гімнастка відома всьому світові. Вона чемпіонка ХХІІ Олімпіади в командному заліку, дворазова володарка Кубка світу, переможниця багатьох представницьких міжнародних турнірів.

Так, про неї написано багато, але якось одноманітно, сухувато – тренування, змагання, перемоги, кубки…

Але юна майбутня журналістка знає про Стеллу Захарову значно більше.

Стеллі вісімнадцять років, і життя її не обмежується лише спортом. Її вчителька російської літератури Ольга Микитівна Добровольська розповідала про інтерес Стелли до мистецтва, про щоденник, який дівчина веде кілька років, про збірку віршів, яку привезла з Олімпіади.

Мета майбутнього нарису була очевидна – повідати читачам не лише про спортивну майстерність гімнастки. Історія спорту не раз доводила, що на вищий східець олімпійського п’єдесталу пошани сходять не «спортивні роботи», а люди з широким колом знань, емоцій, щирі і з добрим серцем…

У точно призначений час у коридорі з’явилася маленька, дуже граціозна фігурка у шкільній формі. Це заслужений майстер спорту Стелла Захарова.

Розмова відбулася в кабінеті вчительки Ольги Микитівни. Спочатку Стелла почувалася насторожено (точно, їй набридли питання: «Ваш шлях до перемоги?», «Ваш ідеал у спорті?»), але потім напруга спала. Розмова увійшла в нормальне русло.

Школа. Звичайно, вчитися важко. На початку навчального року поїхала з показовими виступами в Південну Америку. На півтора місяця. Втомилася? Дуже! Але головним чином не фізично. Невимовно скучила за домівкою, за рідними, за школою. Взяла з собою підручники – так роблять усі спортсмени, коли їдуть на змагання. Та хіба знайдеш час посидіти над ними! А коли повернулася, то навіть ті предмети, які раніше недолюблювала, здалися улюбленими.

В Аргентині так захотілося додому, що не милували ні екзотична природа, ні поїздки країною. Хоч взагалі вона ніколи не минає нагоди ближче познайомитися з новою країною, її побутом, культурою.

- Ось почую від кого-небудь: Канада! І одразу чую гуркіт Ніагари. І згадується, як люди вступали у двобій із водоспадом…

- Вам подобаються сильні люди?

- Так. З ними я сама стаю сильнішою. Мабуть, у цьому сенс спорту: сам стаєш сильніший і допомагаєш іншим стати сильнішими.

Розмова стала природна, щира. Склалося враження, що в чомусь Стелла значно старша за своїх однолітків, серйозніша, цілеспрямованіша, а в чомусь – дещо наївна, навіть безпорадна. Дуже багато такого, що скрашує життя підлітка, пройшло повз неї. Не знала вона звичайних дівчачих ігор – не було часу грати в них. Семирічною переступила поріг гімнастичного залу і з тієї миті тісно пов’язала свою долю зі спортом. Начебто це було вчора, а озирнулася – скільки часу минуло!

До спорту малу Стеллу прилучила…бабуся, бо батьки до спорту ставилися без емоцій, а бабуся, Ольга Василівна Нелепко, була в молодості завзятою спортсменкою (займалася велоспортом), навіть призи здобувала. Вона непокоїлася, що онука така маленька на зріст, найменша серед однолітків. І вирішила: їй треба займатися спортом. Яким? Гімнастикою!

Тренером стала Марія Василівна Кукса, працювала разом із своїм чоловіком Володимиром Івановичем Куксою. Під її керівництвом дівчатка опановували гімнастичну абетку, найздібніші переходили до Володимира Івановича, з яким відточували майстерність.
Досить швидко зникли скутість, боязкість. Пружно і легко стала злітати дівчинка над килимом, м’яко приземлятися, граціозно переходити від одного елементу до іншого. Скільки довелося попрацювати, щоб з’явились оця граціозність, гнучкість, невимушеність, артистичність!

Розмова триває. Стелла не любить хизуватися – а так хочеться, щоб вона сказала про унікальний початок комбінації на колоді, про подвійне сальто, прогнувшись, бланшем, яке виконує лише Микола Андріанов, а про дівчат і казати годі.

Гімнастка говорить стисло, точно, спокійно – про те, що сучасна гімнастика налічує багато надскладних елементів, які засвоїти дуже важко. І в цьому допомагають тренери. А яку відчуваєш насолоду, коли створиш щось нове, своє! Заради цього і працюєш до сьомого поту, велика перемога починається з маленької, яку здобуваєш на тренуваннях.

Розмова тривала дві години, а здалося, що дві хвилини. Ось така вона, Стелла Захарова – юна дівчина, яка встигла вже так багато і серйозно попрацювати. Дуже любить музику, в’яже, коли випадає хвилина. Чи багато читає? На багато не вистачає часу, але обожнює книги Джека Лондона, фантастику. Маленька господиня великого дому? Так, господиня. Господиня своїх вчинків, свого слова, хочеться вірити – своєї долі…

Інна Іванівна замовкла, а перед моїми очима стояла маленька тендітна постать дивної дівчини – сильної, мужньої, цілеспрямованої, наполегливої – і такої прекрасної! Дякую фортуні, яка привела до нас у гості мамину подругу, дякую собі, що я зрозумів, що робити далі – кращого взірця не знайти!

Табунов Олексій, 5 (9)-А клас,

учитель Зацаріна Л. Г.


Каталог: olderfiles
olderfiles -> Міський методичний кабінет екскурсія «Спостереження за осінніми змінами у живій та неживій природі»
olderfiles -> Наукових праць
olderfiles -> Державний стандарт початкової загальної освіти Згідно із Законом України «Про загальну середню освіту»
olderfiles -> Історія держави І права України у 2-х томах том І
olderfiles -> Формування мовленнєвої компетентності дітей дошкільного віку народознавчими засобами 2010 р. Укладачі
olderfiles -> Першотравнева райдержадміністрація відділ освіти методичний кабінет
olderfiles -> Задача на спільну роботу. Мета: Забезпечити засвоєння учнями вміння розв’язувати задачі на спільну роботу
olderfiles -> Методичні рекомендації до організації і проведення уроків узагальнення і систематизації знань учнів на початок навчального року
olderfiles -> Закон України "Про освіту" таке важливе завдання ставить даржава перед освітянами


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал