Реферат з курсу "Історія України" на тему " Українське десиденство та його роль у відродженні. "



Скачати 256,59 Kb.
Дата конвертації08.02.2017
Розмір256,59 Kb.
ТипРеферат


Міністерство науки і освіти України

НТУУ “КПІ”
Реферат

з курсу “Історія України”

на тему

Українське десиденство та його роль у відродженні. ”



Київ 2002

План.


План. 2

Вступ. 3

Програмові засади руху дисидентів. 4

Концептуальні погляди дисидентів. 7

Державницькі ідеали. 10

Організаційні засади руху. 13

Форми опору. 13

Системи репресій. 15

Висновок. 17

Список літератури. 18



Вступ.


Тема цієї роботи – “Дисидентський рух 60 – 80-х років в Україні” – на перший погляд може здатися неактуальною, незлободенною в наш час. Але, якщо докладніше розглянути факти та події, описані в цій роботі, стане зрозумілим, що обрана тема являє собою не тільки історичний інтерес, а може служити прикладом того, як має вести себе людина, громадські інтереси якої повністю підлягають цензурі. Термін “дисидент” – може виступати як синонім епітетів “відважна людина”, “Патріот з великої літери”. Люди, які не злякалися тортур НКВС, КДБ, ЦК КПСС, люди, які всупереч всій величезній системі намагалися досягнути своєї патріотичної мети, виконати свій громадський обов’язок – ці люди заслуговують на щиру подяку та низький уклін. Багато з них пожертвували всім – родиною, кар’єрою, багато навіть життям – для того, щоб не йти на компроміс з власною совістю, щоб не бути скотиною, яка йде туди, куди її гонить чабан. Ці люди усіма своїми силами підштовхували Україну до самостійності, до волі, яка так притаманна нашому народові. Ці люди – кращі сини свого багатостраждального народу.

Програмові засади руху дисидентів.


У тих чи інших формах рух опору комуністичному колоніальному режиму в Україні існував протягом усієї історії з часу втрати незалежності на початку 20-х років. Період його потужного піднесення у формах збройної боротьби воєнного та повоєнного часів завершився розгромом частин УПА та підпілля. Більшість учасників руху, що вижили в боях та катівнях НКВС, опинилися в тюрмах і таборах, а їхні сім’ї – у віддалених поселеннях. Однак окремі озброєні групи проіснували до початку 60-х років, хоча реальної загрози системі вони не становили.

Після смерті Сталіна і потепління внутрішньополітичного клімату, розпочався новий етап національно-визвольної боротьби в Україні. Його каталізатором був світовий процес деколонізації 50 – 60-х років, антикомуністичні заворушення у так званих країнах народної демократії, зокрема в Угорщині, Чехословаччині, Польщі та НДР, а також потужний правозахисний рух, заохочений прийнятою в 1948 році загальною декларацією прав людини.

Внутрішніми передумовами опозиційного руху були бездержавний статус України, панування класу партійно-радянської бюрократії, утиски національного культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація корінного населення.

Традиції національно-визвольної боротьби в нових умовах продовжили підпільні групи та організації, які, відмовившись од озброєних методів опору режиму, намагалися діяти мирними, конституційними засобами. Серед них – широко відомі Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) на чолі з юристом Левком Лук’яненком (1959-1961) та Український національний фронт (УНФ) історика Дмитра Квецька і філолога Зіновія Красівського (1964-1967).

Водночас хрущовська відлига створила можливості зародження не знаного раніше руху і появи нової генерації борців за порятунок нації, її духовності, культури та мови, названих за часом розвитку їхнього мистецького таланту “шістдесятниками”, а за рішуче неприйняття догматів пануючої ідеології – “дисидентами”. Це, зокрема, поети Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський, критики Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, художник Алла Горська, театральний режисер Лесь Танюк, кінорежисер Сергій Параджанов, перекладач Микола Лукаш. Згодом до них приєдналися поети Василь Стус, Василь Голобородько, Ігор та Ірина Калинці, Микола Холодний, письменник Борис Антоненко-Давидович, викладач Михайло Осадчий, історик Валентин Мороз, журналіст В’ячеслав Чорновіл, художник Опанас Заливаха, мистецтвознавець Богдан Горинь, психолог Михайло Горинь, генерал Петро Григоренко, слюсар Іван Гель та багато інших.

Ігнорування комуністичним режимом законів, норм і правил, підпорядкування інтересів особи примарним інтересам колективу і тоталітарної держави логічно покликали до життя здійснюваний легально рух за права людини, який назвали ще демократичним. Він жорстоко переслідувався режимом. Правозахисна течія руху опору була представлена Українською Гельсінською Групою (УГГ, 1976-1988).

Чималий пласт антирежимної опозиції становили також борці за свободу совісті, зокрема представники православної та репресованих Української греко-католицької та різних протестантських церков. Серед знаних діячів цього руху зустрічаємо імена Василя Романюка, Йосипа Терелі, Георгія Вінса.

Отже основними течіями опозиційного руху в Україні другої половини 50 – 80 років були самостійницька, яку представляли зокрема національно-визвольний рух підпільних груп; національно-культурницька, яку репрезентував рух шістдесятників; правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція). Поняття “дисиденти” фактично поширилося на всіх учасників опозиції, тому й вживатимемо його як синонім означенням опозиціонер чи учасник руху опору.

Існував в Україні ще рух за соціально-економічні права, який проявлявся у вигляді страйкової боротьби та інших форм робітничого руху.

Робітники Київської ГЕС 1969 року спробували поскаржитись у ЦК КПРС на ненормальність свого багаторічного барачного життя та зловживання начальства при розподілі житла. В результаті організатор колективного листа (600 підписів) Іван Грещук був заарештований у Москві та запроторений у псих лікарню на тривале “лікування”1. Того ж року відбувся страйк шахтарів у Червонограді Львівської області. На початку 70-х років страйкували київські робітники, 1972 року місцем страйку був Дніпропетровськ, а в сусідньому Дніпродзержинську внаслідок сутички страйкарів з міліцією були людські жертви. Того ж року страйкували робітники Кам’янця-Подільського. 1981 року в Києві було принаймні шість страйків, а в Прип’яті, де сумнозвісна Чорнобильська АЕС, мали місце заворушення через перебої у постачанні. Робилися спроби створити незалежні профспілки, зокрема, 1978 в Донецьку інженер Володимир Клебанов розповсюдив статут Асоціації вільної профспілки захисту робітників. До організації записалося близько 200 осіб. Після арешту Клебанова і двох його помічників Асоціація розпалося. Клебанова посадили до псих лікарні, де він перебував з короткими перервами до 1988 року.

За соціальним складом українська політична опозиція була не тільки когортою інтелігентів. На противагу збройному періоду національно-визвольної боротьб з переважно селянським складом загонів у дисидентський рух слідом за інтелігенцією поступово втягувалося робітництво. Наприклад, під адресованим у квітні 1968 року вищому партійному та державному керівництву СРСР листом-протестом проти незаконних репресій та закритих судів в Україні з-поміж 139 підписів діячів науки, літератури, мистецтва, виробничої інтелігенції, педагогів та студентів були підписи 28 робітників. За підрахунками знаного історіографа інакодумства в СРСР Людмили Алексєєвої серед 89 засуджених у 1972-1974 роках українських дисидентів, соціальну приналежність яких вдалось встановити, 72 були людьми інтелігентських професій (у тому числі 10 священиків) і 17 – робітниками. Серед покараних за опозиційну діяльність 48 осіб репрезентували Східну Україну (з них 28 киян) і 55 – Західну (з них 13 львів’ян)1.

Відомий аналітик українського руху опору Мирослав Прокол подав у журналі “Сучасність” за 1974 рік своєрідну “анатомію” опозиції, тобто соціологічний зріз 530 учасників руху, згаданих у документах самвидаву. За фахом найчисленнішу групу становила професійна інтелігенція (інженери, вчителі, лікарі, журналісти) – 36,8, далі – робітники – 12,8, вчені – 11,9, літератори – 10,9, студенти – 9,2, митці – 6,6, священики Української Католицької церкви – 4,7, селяни – 2,6 відсотка, один працівник міліції і один матрос. Професії 21 особи встановити не вдалося. Серед учасників руху було 14,9 відсотка жінок. За віком домінуючою була група людей 25-45 років. Більшість опозиціонерів не обминула членства в комсомолі, але комуністами були лише окремі з них. Невеликою була й кількість членів колишніх членів ОУН2.

Цікавою видасться географія руху, проаналізована за місцем праці його учасників. Головні сили опозиції зосередились у Києві та Київській області — 258 осів (48.7 відсотка). На Львів та область припадало 116 осіб (21,9 відсотка). Наступними за кількістю дисидентів були такі області: Івано-Франківська — 41 особа, Дніпропетровська — 24, Тернопільська — 22, Донецька — 10, Волинська і Рівненська — по 8, Житомирська, Одеська і Харківська — по 6. Запорізька — 5, Кіровоградська — 2, Закарпатська, Луганська, Миколаївська, Херсонська, Черкаська і Чернігівська — по 1 особі.

Отже, репрезентантами руху були представники 23 областей. Домінуюче провідництво столиці України та Київської об­ласті, а також поважна чисельність опозиції у зрусифікованих Дніпропетровській і Донецькій областях переконливо доводять хибність точки зору окремих опонентів із Заходу та Росії, які пов'язували незалежницьні прагнення українців лише із західними областями республіки, зокрема з Галичиною.

Відсутність даних з Вінницької та Хмельницької областей М. Прокоп пояснює недостатньою комунікацією між місцевими силами опору і авторами самвидавних матеріалів, а не відсутністю там антирежимних настроїв.

Чисельність опозиціонерів 60-х років була значно меншою порівняно з попередніми етапами незалежницьких змагань. Дослідник української Історії і Канади Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960—1972 років, у яком налічува­лося 975 осіб. Інші джерела також називають близько тисячі активних учасників опору. Репрезентували вони всі регіони У країни.

Опозиційний рух в Україні захопив у свою орбіту представників усіх соціальних верств суспільства. Але місце їх у боротьбі визначалося не класовою приналежністю чи соціальним статусом, а особистими якостями. Тим паче, що значна частина інтелігенції після повернення з ув'язнення або звільнення з роботи за «націоналізм» в великими труднощами могла влаштуватися кочегарами, сторожами чи вантажниками.

Концептуальні погляди дисидентів.


Зрозуміло, що жодна з течій опозиційного руху не існувала в «чистому» вигляді. На практиці сфери прояву антирежимної діяльності учасників опору взаємоперекривались.

Найрадикальнішою і найбільш переслідуваною течією руху опору була самостійницька, представники якої відстоювали ідею державної незалежності України, зокрема, це були ті опозиціонери, які успадкували традиції національно-визвольної боротьби 40—50-х років, наприклад. Український національний, фронт (1964—1967 рр.). У статутних принципах орга­нізації зазначалося, що фронт є добровільним об'єднанням національно-свідомих елементів української нації, котрі бо­рються й Українську Самостійну Державу. Основою діяльнос­ті була агітація за вихід України зі складу СРСР.

Подібне завдання ставила перед собою й низка інших ор­ганізацій, які хоч і діяли мирними засобами, але теоретично не відкидали можливості використання зброї. Це, зокрема, Об'єднана партія визволення України (1953—1958) та Україн­ський Національний Комітет (1959—1961).

Однією з перших поставила мету відокремлення України від Радянського Союзу мирними, конституційними методами УРСС. Знаряддям реалізації цієї мети вона вважала політичну пар­тію, а засобом – всенародний референдум.

Представники, національно-культурницької течії в опозицій­ному русі на чолі місце висували необхідність духовного І культурного відродження українського народу, зокрема, його національної самобутності, традицій, мови, правдивого висвітлення історичного минулого. Вони протестували проти антиукраїнської політики Москви, нищення пам’яток історії та культури, переслідувань за переконання, незаконних арештів і закритих політичних судів, чинили опір русифікації, ідеоло­гічному одурманюванню людей, догматам соціалістичного реа­лізму.

Прихильники правозахисної течії вимагали дотримання Кон­ституції та законів, відстоювали ідеї гуманізму і демократії, особистої й національної свободи, право людини на творчість, вільний розвиток, доступ до інформації, захист від насильства. переслідувань за інакомислення, на політичні й економічні свободи, мирні збори, об’єднання у спілки, вільне пересування, вибір місця проживання, гласність, контроль за діями чиновників будь-яких органів, особливо, каральних. Вони намагалися утверджувати в народі розуміння своєї всевладності і всеправності, пропагували примат особи і другорядність держави, виступали в обороні прав національних меншин (кримських. татар, євреїв та інших).

Комуністична система прагнула зруйнувати виплекані релігі­єю моральні та духовні засади суспільства і нав'язати нову віру — марксизм-ленінізм і поклоніння її вождям. Тому релігійних дисидентів режим переслідував особливо жорстоко. Більшість ієрархів знищили або запроторили в тюрми, таборі спецпоселення. Для прикладу: на початок 1968 року серед 230 засуджених учасників національно-визвольної та опозиційної боротьби в Україні за -релігію постраждали 84 особи, а на 1 серпня 1980 року серед 90 в'язнів українського руху опору 78 карались «за віру» (33 баптисти, 14 уніатів, 12 п'я­тидесятників, 11 адвентистів, б єговістів і 2 православних). Тому головне своє завдання релігійна опозиція вбачала в боротьбі за реабілітацію та легалізацію Української греко-католицької церкви, протестантських церков та течій, за сво­боду совісті та вільне здійснення релігійних обрядів, повер­нення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру з місць ув'язнення, реабіліта­цію страчених служителів культу. Вона виступала проти втручання держави в діяльність віруючих і церкви, проти закриття храмів, переслідування підпільних богослужінь. Прикладом організації учасників руху за свободу совісті може слугува­ти створена 9 вересня 1982 року п'ятьма греко-католиками ініціативна група захисту прав віруючих і Церкви на чолі з багатолітнім політв'язнем Йосипом Терелею. Однак уже 24 грудня того ж року Терелю вкотре було заарештовано Переслідування за віру продовжувались і в період перебудови. Так, журнал «Український вісник» наводить лише за 1986 рік та перші місяці 1987 року факти 16 судових розправ над свя­щеннослужителями й віруючими1.

Дисиденти та опозиційні організації в програмних документах і заявах виклали також свою точку зору на економічні й соціальні проблеми суспільства. Зокрема, констатувався колоніальний статус економіки України, кріпосницьке становище колгоспного селянства та злиденність робітництва, критикува­лися бюрократичні методи керівництва народним господар­ством, централізоване планування, обмеження прав профспі­лок, відсутність приватної власності на засоби виробництва. Стверджувалося, що партійно-державна бюрократія стала колективним власником цих засобів, отже, окремим панівним експлуататорським класом. Пропонувалося ліквідувати при­ватну власність КПРС, відновити ринкові відносини і вивіль­нити приватну ініціативу, зробити виробника власником ви­готовленої продукції з правом її вільного продажу.

У сфері міжнаціональних відносній українські дисиденти рі­шуче засуджували як шовінізм, зокрема, імперського гатунку, так і національну обмеженість. Не виявляючи ворожості до інших народів, у тому числі й до росіян, вони протестували проти придушення демократичного мислення в будь-якому куточку імперії. Наприклад, один з лідерів дисидентства гене­рал Петро Григоренко рішуче й послідовно відстоював права кримських татар. А Українська Гельсінкська група заявляла: «Ми кровно заінтересовані у самовизначенні всіх народів».

Відомий своїми націоналістичними поглядами Іван Гель у написаному 1976 року в мордовському таборі творі «Грані культури» виступив переконаним прихильником «глибокої, ор­ганічної, цілеспрямованої солідарності двох близьких духом, історичною долею та тісно пов'язаних історичними зв'язками народів» — українського і єврейського. Він вважав одним з найважливіших завдань українського визвольного руху, всіх національних сил відродження в повному обсязі національно-культурного життя українських євреїв, відновлення єврейських храмів — синагог, освітніх закладів, газет, журналів, надання євреям права на вільний виїзд до Ізраїлю.

На відміну од епізодичних стосунків української опозиції з визвольними рухами в національних республіках СРСР, зо­крема, з країн Прибалтики, Грузії та Вірменії (найтісніші від­носини встановлювалися в таборах), взаємини з російським дисидентством були більш ґрунтовними і розмаїтими. Особ­ливістю нового етапу руху було прагнення встановити кон­такти із зарубіжними засобами масової інформації, щоб до­нести до світової громадськості та урядів демократичних дер­жав правду про комуністичний тоталітарний режим, про по­рушення ним міжнародних актів і власних законів, про пра­ва людини, про жорстоке переслідування інакомислячих і учасників національно-визвольної боротьби. Для реалізації цієї ідеї найбільше підходила Москва, де були кореспонденти провідних інформагентств світу. За допомогою російських правозахисників такі контакти було налагоджено. До того ж переважно через Москву пролягав шлях тих, хто бажав відвідати політв'язнів у таборах. Зупинялися вони в російських колег, родичів та друзів засуджених.

Українські дисиденти брали участь у різноманітних заходах російської опозиції. Наприклад, серед підписантів «Листа 139-ти» на захист московських активістів самвидаву Юрія Галанскова та Олександра Гінсбурга вони становили майже п’яту частину. Налагодився систематичний взаємообмін самвидавом. До складу створеної 1974 року радянської секції Міжна­родної амністії входив поет Микола Руденко, а генерал Пет­ро Григоренко представляв УГГ в Москві. Під чималою кіль­кістю документів, що перетнули загорожі концтаборів, поруч стояли підписи українських та російських в'язнів.

Але каменем спотикання було національне питання. Біль­шість російських дисидентів не визнавала за поневоленими народами СРСР права на самовизначення. На культурно-національну автономію під російським «крилом» і в межах «не­порушних» імперських кордонів погоджувались, а на відо­кремлення — зась. Іноді «застрявали» в Москві або поверта­лись відправнику самвидавні матеріали антиімперського звучання. Росіяни-політв’язні також зазвичай утримувались од підписів під подібними документами.

Отже, на чільне місце у своїх визвольних прагненнях, опо­ненти існуючого режиму ставили людину, її право на життя та працю, на вільний саморозвиток, гідність, особисту й на­ціональну свободу, на користування рідною, мовою, демокра­тичну систему управління, свободу совісті.


Державницькі ідеали.


Ідея державної незалежності України була рушієм, внутріш­нім стрижнем руху опору. Узагальнення державотворчих по­глядів опозиції дає змогу виявити струнну програму будівни­цтва суверенної України.

У документах опозиції міститься аналіз державного статусу УРСР. За визначенням «Проекту програми УРСР», Україна фактично є колонією Москви, обмеженою в політичних і еко­номічних правах, зокрема, в галузі зносин з іншими країна­ми. Йдеться, звичайно, не про класичний колоніалізм, а про нівеляцію української нації, умовний характер її державності, формування на всій території СРСР єдиного радянського на­роду при домінуванні російського впливу.

Паперовим міражем, звичайнісінькою фікцією названо ук­раїнську радянську державність у документах УГГ. А 18 по­літв'язнів, більшість з них — члени УГГ, у підготовленому влітку 1979 року зверненні назвали органи влади України окупаційною адміністрацією, яка втілює колонізаторську політику Москви.

Наголошували опозиціонери й на антидемократичному харак­тері УРСР. На думку УГГ, у тоталітарних країнах держава досягає своєї Ідеологічної завершеності — соціально-політичного деспотизму. Різноманітні свободи — слова, друку, збо­рів, демонстрацій — це пастка для наївних людей: провокує, але не захищає від свавілля. Вимагаючи деклароване в офі­ційних документах, людина прирікає себе на вічні тортури.

Довголітній політв'язень Святослав Караванський, адресую­чись 1967 року до Верховної Ради СРСР, назвав Існуючу си­стему виборів комедійною виставою, у якій зайнято мільйо­ни громадян, що «обирають» одного наперед призначеного кан­дидата1. Не маючи незалежних від КПРС організацій і органів громадської думки, люди позбавлені можливості контролю за діяльністю влади.

З точки зору опозиції існуюча держава була не лише антидемократичною, а й антиукраїнською. Доказами є масове звинувачення українців у націоналізмі, вилучення творів ду­ховних отців нації, прагнення знищити рештки національної свідомості. За твердженням поета Миколи Горбаля, за допо­могою асиміляції, русифікації, теорії злиття націй українсь­кий народ був приречений на духовне й культурне виро­дження.

Несуверенність економічного життя України яскраво під­креслювало позбавлення її права розпоряджатися своїми при­родними багатствами, відсутність національної валюти, неможливість визначити власний соціальний розвиток. Василь Стус називав народ замученими, нужденними кріпаками.

Порушення прав людини, які були закріплені в прихованих від народу міжнародних деклараціях та угодах й формально проголошені радянською Конституцією, було ще однією тем­ною гранню соціалістичного суспільства. Почуття патріотизму кваліфікувалося як державний злочин. Закриті судові процеси стали формою придушення інакомислення, громадянської активності і соціальної критики. Психіатр Семен Глузман, науковець Юрій Бадзьо та генерал Петро Григоренко викрили катування здорових людей у психлікарнях, С. Каравансьний — інформативну та паспортну дискримінацію. УГСС — ква­ліфікацію відмови од радянського громадянства як зраду батьківщини.

Окрім правового безправ'я, українці піддавалися й духов­ній дискримінації. Це підтверджувалося відсутністю можливостей забезпечити культурний розвиток народу, фальсифіка­цією його історії, мертвими стандартами шкільних програм. Як додав відомий літературознавець Євген Сверстюк, у села забрали віру, а дали лозунги й плакати. А письменник Олесь Бердник у документах УГГ зазначав, що під пресом бюрокра­тичних узурпаторів з'являється зневага до рідної культури й літератури, цинізм та збайдужіння до духовних проблем масовий алкоголізм, споживацтво і підкупність.

Винуватцем усіх антиукраїнських тенденцій опозиціонери вважали КПРС-КПУ. За визначенням Юрія Бадзя, реальний соціалізм набрав політичної форми партійного самодержавства. В умовах монопартійної диктатури (С. Караванськнй) головним інструментом управління стало насильство (УГГ). Більшовики, на думку Л. Лук’яненка, здійснили поділ кожного народу на експлуататорів і експлуатованих, нацьковували одну частину на іншу, чим послаблювали захисні сили національного організму, робили його легкою жертвою невеликої купки комуністичних змовників.

Отже, робили висновок українські дисиденти, Радянському Союзові не оминути світового процесу деколонізації, утворення самостійних держав, зокрема, незалежно України. Пропонувалося покласти край суспільству національного, духовного й економічного гноблення народу.

Зміна умов національно-визвольної боротьби зумовила зміну тактики, зокрема, щодо шляхів досягнення самостійності. Головною відмінністю від попереднього етапу руху була відмова од збройних методів реалізації мети. Такий підхід визначила у своєму проекті програми ще УРСС, зауваживши, що справа мирного, конституційного утворення незалежної національної держави вирішуватиметься всім українським народом. З цією метою пропонувалося домогтися виходу України з СРСР. Засобом розв'язання цієї проблеми мав бути референдум. Український патріотичний рух пропонував проводити його у відкритих демократичних умовах під контролем спостережної комісії ООН.

Подібної точки зору дотримувався й Іван Дзюба, талановито протягуючи ідею самостійності України у відомій праці «Інтернаціоналізм чи русифікація» за допомогою посилань на Леніна та Конституцію СРСР. Вдаючи, що не чув заклику про вихід України і вигороджуючи друзів, він писав: «Навіть якби хтось висунув таке гасло, обвинувачувати його на цій підставі було б не по-ленінському й не по-радянському. Адже Конституція СРСР забезпечує за республіками право виходу з Союзу, а отже, визнає за кожним громадянином право висувати ідею такого виходу й обґрунтовувати його».

Знаряддям боротьби за вихід України з СРСР УРСР вважала створення політичної партії, що й намагалися здійснити Л. Лук'яненко та його однодумці. До структурної оформленості опозиції з єдиним загальнонаціональним центром закликав й Іван Гель. Натомість УГГ підкреслювала правозахисний характер своєї діяльності, позбавленої політичної програми і політичної організації. «Ми — опозиція моральна», - стверджувалось у її деклараціях. Але це не вберегло УГГ від розгрому.

Предметом зацікавленості опозиції був і суспільно-політичний устрій самостійної України. Вододілом між окремими групами дисидентів було ставлення до вибору рівня незалежності. Одні виступали за рівноправний статус України у рефор­мованій федерації радянських республік (умовно можна назвати їх федералістами), а інші домагалися її повної державне самостійності (самостійники). Так, УРСС вважала, що вільна Україна «повинна була б залишитися в співдружності соціалістичних держав». Натомість політв'язні Володимирської в'язниці 1976 року ставили метою вихід України зі складу СРСР і побудову Української держави. Вони передбачили, що здійснення цієї мети означатиме розвал російської Імперії. Іван Гель у «Гранях культури» писав про необхідність утворення суверенних держав України, Литви та її сусідів, Вірменії, Грузії і т. д. … встановлення з ними дипломатичних відносин у рангах послів.

Економічний лад вільної України Українська робітничо-селянська спілка бачила соціалістичним, і розвиватися він повинен був у напрямку до комунізму. Концепцію демократичного соціалізму пропагував Юрій Бадзьо. Вона передбачала ліквідацію самодержавства КПРС і рух до Марксового ідеалу майбутнього, хоч верхівку цього ідеалу — комунізм — Бадзьо вважав утопією. А лідер УГГ Микола Руденко в своїх «Економічних монологах» пропонував запровадити ринкові відносини. Подібної точки зору пізніше дотримувався й Левко Лук'яненко1.

Еволюціонували погляди опозиції й у розв'язанні проблеми політичної організації суспільства в незалежній Україні. Якщо УРСС та деякі дисиденти (наприклад Антон Коваль) виступали за радянський лад у дещо поліпшеному вигляді (обмеження всевладдя КПРС, перетворення рад на органи реальної влади і народного самоврядування, захист їх від узурпації бюрократією), то більшість опозиціонерів пропонувала такі зміни політичної структури України, які б наближали її до демократії західного типу. Зокрема, передбачалося ліквідувати самодержавство партійної бюрократії, встановити народовладдя, утвердити багатопартійність, ідеологічний, культурний та політичний плюралізм, створити умови для існування опозиції. Виборча система повинна орієнтуватись на обрання одного кандидата з кількох, виставлених різними політичними спілками. Держава мала б стати гарантом свободи й суверенності особи та народів, захищати природні права людини. Визнавалося необхідним утворення національних військових формувань та Міністерства оборони України. Кордони мали бути відкриті для вільного в'їзду — виїзду. Цензуру та системі прописки пропонувалося скасувати. Гарантувалося забезпечення повної духовної суверенності нації, введення державної мови. При цьому не допускалася дискримінація національних менший і міжнаціональна ворожнеча. Констатувалася необхідність відновлення державності кримських татар.

Отже, спільним для всіх напрямів опозиційного руху буде заперечення комуністично-бюрократичної системи, прагнення ліквідувати колоніальний статус України. Погляди дисидентів на економічний устрій вільної держави змінювалися від прокомуністичних через демократичний соціалізм до ринкової економіки. Відповідних змін зазнала й точка зору щодо полі­тичного ладу незалежної України: від перебудови радянської системи до демократії західного зразка.



Організаційні засади руху.

Форми опору.


Арсенал антирежимних дій опозиції був багатоманітним використовувався залежно від програмових завдань, мети, очікуваного результату та параметрів репресивних заходів комуністичної системи. Щодо структури руху опору, то зауважимо, що опозиція була як індивідуальною, так і колективною організованою. Можна також поділити її на активну (наступальну, цілеспрямовану, безкомпромісну), учасники якої діставали особливо великі табірні терміни, і пасивну, зрозуміло більш масову, але менш конфронтаційну.

Учасники новітнього етапу національно-визвольної боротьби сприйняли не лише основні державницькі та демократичні ідеї попередників, а в окремих випадках і тактику боротьби. Йдеться про створення підпільних груп та організацій, жертовність опозиціонерів, пропагування національної символіки, методи таємної політичної боротьби серед людей.

Так, 1959 року молоді львівські робітники утворили підпільну організацію Український Національний Комітет (УНК) на чолі з Богданом Грициною. У розрахованій на 10 років програмі передбачали готувати свідомих людей-пропагандистів, посилати їх на Велику Україну і відроджувати націю. 1961 року львівська організація налічувала 20 членів. Вони мали облікові картки, сплату внесків засвідчували штампом. У лісі під Львовом почали будувати таємну друкарню. Існували дві філії УНК — група Федора Проціва у Ходорові на Львівщині та група Богдана Готуся в Тернополі. 1961 року всіх учасників організації було заарештовано 16—23 грудня того ж року Львівський обласний суд розглянув справу і засудив Богдана Грицину, Івана Коваля, Володимира Гніта й Романа Гарного до розстрілу (двом останнім верховний суд замінив смертну кару на 15 років ув'язнення). Григорій Зельман, Володимир Йовчак, Павло Климчак, Гнат Кузик, Микола Мелех, Василь Сорока отримали 15 років. Олексій Зельман, Василь Кіндрат, Микола Курило, С. Покора, Тегивець, Омелян Хом'якевич — 12 років, Микола Машталер, Микола Мельничук, Олекса Минько — 10 років, Каспришин — 5 років. 1962 року відбулось ще два судових процеси над ходорівською та тернопільською групами. Федора Проціва розстріляли, а п'ятеро його друзів отримали від 8 до 15 років. До розстрілу було засуджено й Богдана Готуся, але Верховний суд замінив покарання на 5 років тюрми та 10 років табору суворого режиму. Інші 4 учасники групи одержали від 4 до 15 років ув'язнення.

Найвищим виявом протесту проти тоталітарної системи, вершиною жертовності в національно-визвольній боротьбі новітнього часу було самоспалення. В умовах втрати надії на демократизацію суспільства після вторгнення радянських військ у Чехословаччину до цієї акції протесту вдався на Хрещатику в Києві 5 листопада 1968 року колишній воїн УПА і в'язень сталінських таборів, робітник з Дніпропетровська Василь Макух. Він облив себе пальним і з гаслами «Геть, колонізатори», «Хай живе вільна Україна!» перетворився на живий смолоскип. За два дні Макух помер від опіків у Жовтневій лікарні. Він став піонером самоспалення як засобу ненасильницького протесту проти національного гніту в Україні та далеко за її межами. Ян Палах з Чехословаччини здійснив такий акт у січні 1969 р., Ілля Ріпс з Риги — у квітні 1969 р., Ромас Каланта з Каунаса — у травні 1972 р., кримський татарин Муса Мамут — у 1978 р.).

Спробу самоспалення біля Київського університету в березні 1969 року вчинив 45-літній учитель з Бердянська Микола Бериславський, але був врятований. Він розклеїв листівки на захист української мови та мав при собі транспаранти: «Борітеся за законні права української мови!» і «Свободу діячам української культури!». Київський обласний суд відправи Бериславського на 2,5 .року в мордовські табори.

21 січня 1978 року напередодні 60-річчя проголошення самостійної України Центральною Радою біля могили Шевченка в Каневі на знак протесту «проти русифікації українського народу», «проти російської окупації на Україні», розкидавши близько тисячі листівок, спалився Олекса Гірник з Калуша Івано-франківської області, колишній політв'язень польських та сталінських тюрем. У залишеній на гранітній брилі пам'ятника прощальній записці додав: «Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі!?»1.

Не могли стерти а людської пам'яті поваги до національних символів жорстокі переслідування за використання синьо-жовтого прапора й тризуба. Сміливці вивішували прапори на честь важливих подій української Історії, малювали тризуб на поширюваних листівках. Лише за виготовлення та намір вивісити національні прапори 1957 року у Львові на честь річниці відновлення української державності 1941 року Веніамін Дужинський отримав 25 років таборів суворого режиму (смертну кару було скасовано 1947 р.), а Марія Василів з пошиття цих прапорів — 10 років. Обоє додатково дістали по 5 років поразки у правах та стільки ж — заборони мешкання в західних областях УРСР.

Системи репресій.


Більшість дисидентів переховувалась за ґратами та колючим дротом реченцем від кількох до 15 років, бувало й повторно. за даними Секретаріату Міжнародної амністії, політв'язнів в СРСР налічувалось від 600 до 700 осіб. Українці серед них становили в різний час від 25 до 75 відсотків.

Судили дисидентів переважно за 62-ю статтею Карного кодексу Української РСР «Анти радянська агітація і пропаганда», яка в першій частині передбачала 12, а в другій — до 15 років покарання, у тому числі а обох випадках до 5 років заслання. Іноді застосовувалася стаття 187, яка, на відміну од попередньої, не вбачала в діях підсудних мети підриву чи ослаблення радянської влади і містила максимальний 3-річний термін позбавлення волі о таборах загального режиму. Інколи дисиденти потрапляли під статтю «Зрада Батьківщини», яка передбачала й смертну кару. Йшлося, звичайно, не про шпигунство чи видачу державної або військової таємниці, що було основним змістом статті, а про «діяння, умисно вчинене громадянином СРСР на шкоду суверенітету, територіальній недоторканості... СРСР». Отже, той. хто вважав за доцільне Україні скористатися конституційним правом на вільний вихід з СРСР, підпадав під дію цієї статті і міг бути засуджений до розстрілу.

Чималий реченець отримували дисиденти за читання і поширення творів М. Грушевського й П. Куліша, «Історії Унраїни» М. Аркаса, праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», твору О. Солженіцнна «Архіпелаг ГУЛаг», роману Б.Пастериака «Доктор Живаго», розповсюдження національної символіки, з'ясування «білих плям» української Історії (штучного голоду 1932—1933 рр. знищення найкращих українських письменників, діяльності УНР, ЗУНР, ОУН, УПА та ін.), зазвертання з критичними пропозиціями та протестами до партійних, радянських і адміністративних органів, написання власних творів, які виходили за визначені ідеологічні рамки, та публікацію їх за кордоном.

Крамольним вважалося будь-яке правдиве слово, коли б воно не було мовлене. Наприклад, при обшуку в В. Чориовола З0 вересня 1965 року було вилучено твори Б. Гріиченна, М. Костомарова. П. КулІша, В. Антоновича, Є. Олесницького, В. Шурата, Рабіндраната Тагора, А. Крушельницьного, Б. Лепкого,М. возняка, Г. Костельнииа, І. Крип'яневича, В. Винниченка, Б. Антоненна-Даяидовнча і навіть «Галицько-волинський літопис».

Якщо ж не набиралося достатніх «підстав» для застосування політичних статей Карного кодексу, то вдавалися до кримінальних, фабрикуючи справи найчастіше напередодні завершення терміну ув'язнення чи заслання або незабаром після звільнення. Такого переслідування зазнали Микола Плахотнюк, Сергій Параджанов, В'ячеслав Чориовіл, Микола Горбаль, Василь Січко, Володимир Монбланов та інші.

Найбільш безкомпромісних вільнодумців ізолювали в психіатричних лікарнях, зокрема, спеціального типу, що були фактично психіатричними тюрмами. Потрапляли туди також ті, кому ні антирадянщини, ні аморальщини приписати не вдавалося, а окрім них, — віруючі з вищою освітою, порушники кордону, учасники виробничих конфліктів. Якщо у звичайного в'язня все ж була надія хай за 10—15 років, але вийти на волю, то у лсихіатричці могли «лікувати» хоч до смерті. Для того, щоб перетворити здорових людей на психічно хворих, застосовувався цілий набір засобів. «Хворого» дисидента вміщували в середовище вбивць, ґвалтівників, параноїків під нагляд «санітара» з карних злочинців. А довершити справу допомагали препарати для пригнічення, волі, психіки, Інтелекту, пам'яті, емоцій. Серед жертв цього психічно-в'язничого терору — генерал Петро Григоренно, математик Леонід Плющ. лікар Микола Плахотнюк. Примусового «лікування» зазнали Зіновій Красівський, Василь Рубай, Йосип Тереля, Михайло Ковтуненко та багато інших. Вчитель Віктор Рафальський катувався у психіатричних тюрмах 27 років (1954—1959, 1962—1964, 1967—1987 рр.). Загальна кількість в'язнів психлікарень невідома. За підрахунками Леоніда Плюща, у 70-х роках Їх в СРСР було близько двох тисяч.

Окрім судового, активно використовувалось також і адміністративне переслідування дисидентів, а саме: звільнення з роботи, виключення з КПРС, комсомолу, творчих спілок, вузів і аспірантури, вилучення з видавничих планів і заборона публікацій, позбавлення права писати і малювати, відмова у затвердженні захищених кандидатських дисертацій, забалотуваиня на конкурсах у наукових закладах, оголошення всіляких доган, позбавлення права на професію тощо.

За сталінською традицією покаранню підлягали не лише дисиденти, а й їхні батьки та діти, близькі родичі.

Найвигіднішим для режиму варіантом, який знімав усі клопоти з дисидентами, була смерть. Для досягнення цієї мети створювався режим щонайбільшого сприяння. Переслідування засуджених продовжувалось і після смерті. Так, тіло в'язня родичам не видавали до закінчення терміну ув'язнення, а заривали на таборному цвинтарі, залишаючи над похованням лише безіменну табличну з номером.

Тих, кого не вдавалося зжити зі світу, активно «перевиховували». Починалися «виховні» заходи відразу після арешту: ізоляція від суспільства, цілодобове освітлення камер, постійне підглядання у вічко, підсадні співкамерники - часто з деградованих карних злочинців, багатоденні допити повинні були зламати волю заарештованих.


Висновок.


Протягом усього свого існування український народ зазнавав гніту з того чи іншого боку. Найчастіше агресія виходила з боку сусідів – Литви, Польщі, Росії, Германії і т.д. Але коли вже здавалось би Україна вийшла на більш-менш стабільний шлях – хоч насильницьким шляхом, але увійшла у склад СРСР, переживши русифікацію, нищення власної культури, репресії Сталіна, здавалося б після його смерті вже ніщо не заважало б вільному розвитку. І саме в цей час кращі люди, цвіт нації – видатні вчені, письменники, поети, художники як і у сталінські часи потрапляють за грати.

На мій погляд саме це й було передвісником змін у суспільстві. Саме ці люди – в’язні психлікарень та тюрем як ніколи близько підштовхнули Україну до так давно жаданої незалежності.

Саме такий розвиток подій, який ми бачимо протягом 85 – 99 років і був, на мій погляд, логічним продовженням тих ідей, які несли дисиденти.

Хочеться сподіватися, що і у наш час знайдуться люди, здатні взяти на себе сміливість повести за собою до кращого майбутнього великий народ – народ України.


Список літератури.


  1. «Історія України» – 1997 р., №47, Кудря Т. «Зародження дисидентського руху в Україні».

  2. «Українське слово» - 1999 р., 15 липня, Притуляк А. «Свій серед чужих, чужий серед своїх: українські письменники-політв’язні».

  3. «Шлях перемоги» - 1996 р., 14 листопада, «Легальний шлях боротьби проти режиму»- до 20-ти річчя заснування Української Гельсінської Групи.

  4. «Молодь України» - 1995 р., 21-30 березня, «Дисиденти».

  5. «Віче» - 1994 р., №10, Касьянов Т. «Шістдесятники».

  6. «Слово і час» - 1992 р. №2, Литвин Ю. «Правозахисний рух на Україні, його засади і перспективи».

  7. «Сучасність» - 1993 р. №3, Доценко Р. «Під в’язничним муром епохи».

  8. «Історія України» - 1999 р., Бойко, Київ, вид. «Академія».

1 Газета «Молодь України» від 21 березня 1995 року, ст. 3-4.

1 Журнал «Сучасність». 1993 р. №3, ст.12-15.

2 «Сучасність», там же.

1 «Молодь України» від 24 березня 1995 року, ст. 3-4 .

1 «Віче» - 1994 р., №10, с.106-118.

1 «Слово і час» - 1992 р., №2, с.22-26.

1 «Молодь України» від 23 березня 1995 року.





Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал