Присяга вояка



Сторінка1/5
Дата конвертації28.02.2017
Розмір0,76 Mb.
  1   2   3   4   5

 

ПРИСЯГА ВОЯКА



УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНЧОЇ АРМІЇ

Я, воїн Української Повстанчої Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров'ю усіх Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського:


Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крови, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України.
Буду мужнім, відважним і хоробрим у бою та нещадним до ворогів землі української.
Буду чесним, дисциплінованим і революційно-пильним воїном.
Буду виконувати всі накази зверхників. Суворо зберігатиму військову і державну таємницю. Буду гідним побратимом у бою та в бойовому життю всім своїм товаришам по зброї.
Коли я порушу, або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і спаде па мене зневага Українського Народу.
(Петро Мірчук, «Українська Повстанська Армія. 1942—1952». Мюнхен, 1953. Стор. 285).
 

***

Вже цілий 1942 рік підпілля ОУН, у стислому значенні цього слова, заповнюється розконспірованими людьми, а тому вся робота пожвавлюється, підсилена цим елементом. На терені лише двох повітів — Крем'янець і Дубно було в місяці липень — грудень 15 вишкільних військових пунктів. У вишколах брали участь, часто і по 100 людей.


Заготовляється амуніція, одяг, харчі... Обласний боєво-розвідчий реферат... переводить у січні 1943 р. напад на Лубенську в'язницю і звільняє всіх в'язнів. Німці так заскочені, що навіть не переводять репресії.

(О. Шуляк. В ім'я правди (Дійсність про Українську Повстанчу Армію). — Буенос-Айрес. — 1948. — стор. 17—18).
ВІД РЕДАКЦІЇ: О. Шуляк — псевдонім Олега Штуля-Ждановича, відомого українського громадського і політичного діяча, безпосереднього учасника повстанської боротьби, пізніше — Голови Проводу ОУН.
 
 
 

АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ

Протягом половини квітня та цілого травня 1942 року почали летіти в повітря автомашини та всяки Амти (бюра) Кохової аристократії в Україні разом з їх пасажирами та урядовцями. Всі місцевості були одночасно засипані антигітлерівськими летючками, які пояснювали, за що карає своїх нових «визволителів» збройне рам'я української нації, її армія без держави...

Наша бойова акція поставила на ноги цілі курені та полки есесівців, жандармерії та всяких інших допоміжних збройних сил Коха...
У червні 1942 року Головна Команда УПА вислала до Коха листа, написаного в дуже гострій формі і з такою вільною, недипломатичною фантазією, як колись запорожці писали до турецького султана. У цьому листі ми повідомляли цього нового ката України, що перша антинімецька бойова акція УПА була відповіддю на їх злочинну політику та явний бандитизм, що виявився у формі репресій проти цивільного населення . України. Там же було сказано, що наша армія не має жодного інтересу до совєтсько-німецької війни, бо Німеччина потоптала державницькі стремління української нації.
Копія цього листа була видрукувана в тисячах примірників українською та німецькою мовами і розіслана німецькою поштою з Києва та Рівного до всіх гебітскомісарів та урядів, як також розповсюджена серед населення.
Гітлерівці не мали найменшого наміру міняти свій політичний курс. Та не думав капітулювати й український народ та його збройна сила. Розпочатий рух спротиву ширився і міцнів з дня на день. Всі матеріяльні цінності втратили свою вартість. В народі витворився психоз боротьби за фізичне збереження та захист національної чести.

(Отаман Тарас Бульба-Боровець. Армія без держави. —  Вінніпег (Канада). — 1981. — Стор. 200—203).


***

7 лютого ц. р. відбувся наступ першої сотні УПА на м. Володимирець. Найкраще відзначився своїм особистим прикладом одчайдушності командир сотні Довбешка-Коробка (справжнє прізвище — Перегійняк Гриць, уродженець Волині, визначний член ОУН — ред.). Дім, що в ньому жили козаки, здобуто, шуцманів роззброєно. Здобуто 20 крісів, 65 коців, амуніцію і інші речі. З сторони ворога впало 7 людей, включно з командантом жандармерії. З нашої сторони 1 вбитий і 2 ранених.



22 лютого ц. р. під час постою біля Висоцька німці з баталіонцями заатакували відділ УПА. Противника начисляли біля 200 душ. Відділ дав рішучий спротив. Після приїзду допомоги німцям в числі 350 людей, відділ відступив у ліс. Повстанці відступали нерадо, хотіли продовжувати бій. З ворожої сторони впало 20 людей. З нашої сторони впав один повстанець і командир відділу — сміливий Коробка.
В половині березня ц. р. біля с. Корчин відділ УПА наскочив на добре узброєну групу німців, що верталася з м. Деражна, де пограбувала населення. Бій тривав 3 години. Здобуто один важкий кулемет «максім», одну «фінку», кілька крісів і більшу кількість амуніції. З ворожої сторони впало 16 людей і кілька ранених. З нашої сторони впало 2.
З 10 на 11 березня ц. р. невеликий відділ УПА напав на фабрику в с. Оржеві, де знаходилася більша кількість амуніції і зброя. Напад вдався. З ворожої сторони згинуло коло 60 людей, частина з того погоріла в забудованнях. З нашої сторони впало 4, в тому (числі) командир перших відділів УПА — Остап (справжнє прізвище — Качинський Сергій — ред.), що особисто керував боєм.
28 березня ц. р. німці, в силі 1500 людей, наїжджаючи з Рівного, Костополя, Межиріча і Березного, напали на відділ УПА, що квартирував у м. Людвиполі (нині Соснове — ред.). Розгорівся важкий бій. Німці засипували обложених гарматними стрільнами та гранатами з гранатометів. Відділ бравурно відбив аж чотири наступи ворога, завдаючи йому важкі втрати. Сюди спровадили німці свої добірні частини СС, які одначе не могли зломати завзяття повстанців, хоч були в значній перевазі. (За повідомленням місячника Політичного Відділу УПА «До зброї» — число 1, липень 1943 р. — німці тоді залишили на полі бою 58 забитих і 5 спалених автомашин; про кількість ранених невідомо, бо німці, відступаючи до Костополя, забрали усіх своїх ранених із собою — ред.).
При кінці березня ц. р. добре озброєний відділ німців з м. Цуманя напав на околицю м. Деражна. Невеличкий відділ УПА своїм одчайдушним наступом розпорошив німців і довів їх до панічної втечі. На полі бою противник лишив одного раненого, одного полоненого, один кулемет і скриньку амуніції.
Коло 17 квітня біля с. Борщівки відділ УПА несподівано наскочив на німецький змоторизований відділ, що їхав шляхом. Здобуто одну «фінку» і кілька крісів. Втрати ворога коло 16 осіб. З повстанців впав один, двох ранених.
З 21 на 22 квітня переведено наступ на Іванову Долину (камінолом в Костопільщині). Німці тут були добре укріплені і за всяку ціну боронили цей важний для них господарчий пункт. У висліді бою спалено кілька вулиць міста, зірвано два залізничні містки, знищено різні магазини, забрано одну тонну вибухового матеріалу. Втрати ворога, включаючи поляків, що брали чинну участь у бою поруч німців, величезні. Нараховують сотні постріляних і полонених. З сторони повстанців 4 вбитих і 3 ранених.
При кінці квітня ц. р. розвідчий відділ УПА роззброїв в с. Мостах 10 мадярів, що добровільно здалися. З чотирьох вояків, що намагалися втікти, двох забито й двох ранено. Всіх полонених нагодовано, ранених забандажовано і звільнено.
9 травня німецький відділ біля 400 людей, озброєний в гранатомети (меншого й більшого калібру), напав на село Яполоть (Костопільщина), грабуючи людей. Відділ УПА нечайним наскоком окружив німців з трьох сторін. Розгорівся важкий шестигодинний бій, в якому німці втратили багато вбитих і ранених. Німців вибито вже з кількох важних, під стратегічним оглядом, позицій. В розгарі наступу повстанців. команда з тактичних оглядів наказала відступити. З сторони повстанців впало трьох вбитих і чотирьох ранених.
14 травня німці окружили с. Любашу, коло Костополя, з наміром попалити хати, а мешканців порозстрілювати. Несподівано наскочив невеличкий відділ УПА і спалив німцям 11 авт, знищив коло 35 німців, здобув 2 скриньки гранат. Як наспіла більша сила з Костополя, повстанці відступили.
(Бюлетень «Вісті з фронту УПА». — ч. 1. — 1943 р.)

 

БЕРЕЗНЕВОЇ НОЧІ

Чимало жителів села Золотолин Костопільського району, особливо юнаків, у роки війни брали участь у боротьбі з німецькими загарбниками в загонах УПА. Мені ж, на той час чотирнадцятирічному хлопчакові, теж дуже хотілося допомогти своїй страдальниці - Україні, яку шматували з усіх боків. Неодноразово доводилось виконувати різні доручення побратимів як зв'язківцеві. Старався все робити якомога краще.
Звичайно, роки стирають у пам'яті різні подробиці. Однак окремі події вкарбувались так, що над ними, здається, не підвладний і час.
Це було в березні 1943 року. Група вояків УПА надумала наскочити на німецьку комендатуру в Степані, яка чинила .наругу над населенням. Збір загону повстанців назначили в Золотолині. Мені та ще кільком зв'язківцям доручили повідомити тих, хто запрошувався до походу.
Коли зібралося близько двох десятків озброєних вояків, з настанням темряви вирушили в Степань. Комендатура розміщалася в будинку на проміжку між млином і нинішньою Степанською НСШ. Повстанці тихенько підійшли до її приміщення, взяли під приціл вхідні двері та вікна. Почекали — вартового не видно. Через мить у вікна полетіли гранати. Вибухи, шалена стрілянина розбудили селище.
Услід за вибухами гранат українські вояки увірвалися в приміщення, освітили його саморобними факелами. На підлозі лежало кілька убитих німців. А де ж ті, що залишилися живими? Повстанець із Золотолина Іван Гнатович Дідух (псевдо «Моряк») відразу здогадався, що через лаз у стелі вони сховались на горищі. Він почав підніматися по драбині, і тільки скрипнув люком, як німці почали стріляти. На щастя, кулі обминули повстанця. Скільки ворогів схова-лось на горищі? Як їх звідти вибити?
Хтось запропонував: — Димком, димом їх давайте викуримо.
Справді, принесли соломи і, підпаливши, дим спрямували в лаз. Німці знову відкрили вогонь, але невдовзі закашлялись, припинили стрілянину. Двох німців, притруєних димом, зняли з горища.
Повстанці швиденько забрали трофеї: коней, зброю, набої і вирушили в напрямку Гутвина. По дорозі обговорювали перипетії бою, раділи, що на цей раз обійшлося без втрат з нашого боку.

ДІДУХ Степан Пилипович, Костопільський район, с. Золотолин.


***

Перша .сутичка українських партизанів Дубенщини з німецькою жандармерією була в Білогородському лісі. Згинуло наших три хлопці, по боці ворога було багато ранених. Наші спалили дві німецькі автомашини. Німців було 70, наших 35 хлопців. Німці заломилися і втекли.


Сутичка відбулася при кінці березня. Командував Черник, бойовий чи військовий провідник бандерівців на Дубенщину.
Той самий відділ пізніше брав участь у нападі на Смигу. Після акції хлопці з боївок були. розпущені додому, а малий відділ .під проводом Борсука стаціонував по селах: Любомирка, Буща, Обгів, стало змінюючи місце постою. Відділ Борсука належав до групи Крука.

(Максим Снорупський, «Туди де бій за волю». — Київ.— 1992. — Стор. 84).

 

СОТНЯ ГОРДІЄНКА

Посеред березня 1943 року в с. Орестів із Ясенинич по зв'язку прибули чотири чоловіки. Пробули два дні. Після розмов з місцевими членами ОУН провели мобілізацію, нібито в Німеччину, 15 хлопців — всіх одягнули в німецьку форму, дали каски, німецьку зброю. Ще взяли п'ять хлопців з Глинська і одного з П'ятигір. З тих чотирьох, що прибули в село, один був Гордієнко. Він і став керувати новоствореним загоном. Увечері виїхали в напрямку Омеляної, а далі до Пересопниці і зупинилися в лісі. Там прийняли присягу на вірність Україні і дві неділі проходили вишкіл, вивчали зброю. Потім повернулися в Орестів. А через два дні заїхали у П'ятигори, в німецькому фільварку запрягли три підводи і через ліс поїхали у напрямку Дерманя. В Дермані розвідка донесла, що з Мізоча ідуть німці з поляками.

Гордієнко взяв декілька озброєних чоловік і вони зробили засідку, та їх постигла невдача: зарано відкрили вогонь. .Було вбито коней з двох підвід і трьох поляків. Решта втекла. Гордієнко не дозволив доганяти, було мало патронів.


А надвечір група підводами виїхала в напрямку Оженина. При переїзді залізниці були обстріляні німцями, .але все обійшлося щасливо. Приїхали в село Залізницю Межиріцького району. Тут постояли декілька днів. За той час до загону прибули нові хлопці. Гордієнко дав наказ вишикувати групу. Вже було 35 чоловік.
— Нам треба здобути зброю, — звернувся він до боївки. — Де? Скажу. На асфальті, в німців треба відібрати. Хлопці в один голос:
— Ми готові!
Командир засміявся.
А в квітні відібрав кращих хлопців, кращих коней і поїхали на асфальт. Там з Божою допомогою підбили дві машини з німецькими тузами — в жовтих мундирах, хрести на рукавах. Добули декілька ємні, пістолетів, радіопередавач, яким ніхто не вмів користуватися. А через два дні знову вийшли на здобич. І, дякуючи Ярошенкові із Глинська (вмілий і відважний хлопець), підбили німецьку автомашину. Тільки вона з'явилася, він з кулемета дав чергу по кабіні і машина па невеликій швидкості пішла в кювет, почала горіти. З неї почали вискакувати німці. Чотирьох убили, а двоє залягли і стали відстрілюватися. Гордієнко почав кричати по-німецьки: «Здавайтеся, ви оточенії». Вони кинули зброю і підняли руки. Хлопці швидко зібрали зброю, Гордієнко наказав німцям лягти і група зникла з місця пригоди.
По дорозі з Межиріча на Залізницю був невеликий лісок. Гордієнко дав наказ викопати через дорогу рів. Копали хлопці і запрошені люди.
Командир як знав, що будуть німці. І ось другого дня до сходу сонця варта доповіла, що їдуть автомашини. По бойовій тривозі повстанці залягли в ліску. І тут Ярошенко з кулемета застрочив по першій автомашині, вона перекинулась. Три інші стали завертатись і втікати назад. Гордієнко дав наказ — із лісу не виходити. Коли німці зникли, розвідка на конях під'їхала до автомашини. В кабіні були вбиті офіцер і шофер, збоку лежало ще троє вбитих. В кузові лежали ящики з амуніцією.
Ящики повантажили на підводу і того ж вечора покинули с. Залізницю. Зупинилися на хуторі під лісом. Через декілька днів відпочинку нав'язали зв'язки і почали із сіл до загону прибувати хлопці — із Межиріча, Синьова, Корця та інших... Після цього заїхали глибоко в ліс, де почали займатися муштрою, вивчали зброю. З'явився політвиховник, почав читати літературу.
Так десь біля травня вже й сформувалася сотня. Гордієнко настановив заступником Катеренка (з Луцька), чотовими Лева, Чорноту та Левадного з Кременця. Командиром кінної розвідки став Свист із Синьова, його заступником Забіяка. Гамалія, ройовий, і кулеметник Нечай, були зараховані в чоту Лева (обидва з Орестова). Від їх імені і ведеться ця розповідь про сотню Гордієнка.
Коли сформувалася сотня, почали навчатися по чотах. і Гордієнко послав групу у Вовкушів на спиртзавод роздобути спирту для перев'язок. Але спиртзавод охороняли німці, і після перестрілки чота повернулася назад. Через декілька днів Гордієнко узяв другу чоту, підійшли до заводу, і він послав жінку, що трохи знала по-німецьки, передати ультиматум: або робочі винесуть спирт, або завод і охорона будуть знищені. Чота була в засідці, а до заводу під'їхала підвода. Винесли чотири банки спирту і все закінчилося мирно. Потім Гордієнко з чотою виїхав у Межиріч, до млина по муку. Там розпочався бій, який тривав з вечора до півночі. Охорону було перебито, інші повтікали. Навантажили чотири підводи муки, зерна і поїхали. Правда, в тому бою був тяжко поранений в плече Гордієнко. Лікувався більше двох тижнів. Сотнею почав командувати Катеренко. І тут розвідка донесла, що у Бистричі приїхали німці. Повів повстанців на Бистричі Катеренко. Але німці помітили, поставили на вітряку кулемет і обстрілювали все поле. Тоді одна чота яром підійшла до села і зав'язався вуличний бій. Між хатами, непомічені, повстанці підійшли до вітряка. Дали декілька черг із запальних куль. Загорівся вітряк, кулемет затих. Німці запанікували. Але вони викликали літака, який добре налякав хлопців, і запалив кілька хат. Та німці знову впали в паніку, почали втікати. На краю села повстанці спалили кілька машин і німцям довелося втікати ногами. Як то добре було стріляти їм навздогін!
В тому бою діялося щось страшне. Втікали люди, гнали худобу. Стояв крик, виск, худоба ревіла. В тому бою були вбиті і поранені з обох сторін, Гамалія з Нечаєм несли Чайку з перебитою рукою. Поки донесли до лісу — геть стік кров'ю. Зморені, голодні повернулися хлопці на постій. Трохи призбирали зброї, але мало, бо все було у вогні. Коли Гордієнко поправився, знову дав наказ їхати на асфальт добувати зброю. Не дивлячись на небезпеку і смерть, хлопці з охотою їхали на операцію. В одному населеному пункті відділ зустріли вогнем шуцмани і німці. Зразу був убитий розвідник Стригун разом із конем. Повстанці дали зустрічний вогонь і всі шуцманівці з німцями порозбігалися. Були розбиті пошта і комендатура, із собою хлопці забрали дві машини.
Через деякий час розвідка донесла, що назустріч рухаються карателі — німці із собаками. Попереду було поле, біле, бо саме цвіла гречка, а за ним починався ліс. Гордієнко став перед шеренгою і сказав: «Відступати нема куди, або життя, або смерть!»
На крам лісу зайняли оборону, обоз відігнали в ліс. Гордієнко дав наказ без його команди нікому не стріляти. І ось з'явилися німці, йшли ланцюгами прямо через гречку. Щось було страшне: крики німців, гавкіт собак. Німці йшли, а повстанці не стріляли. Допустили десь на 40—50 метрів, і тут Гордієнко вистрілив з ракетниці. В ту ж мить загриміла вся зброя. Лавою котилися німці і собаки. І тут вся оборона кинулася на німців. Впритул стріляли в розлючених собак. Бій був короткий, але дуже вдалий. Поле бою — біла гречка — стала червоною. Із понад ста карателів тільки дехто втікав. Решта лежали на полі бою. Повстанські втрати— троє поранених. Більше години збирали зброю. Тільки одних кулеметів було сім. Емпі, пістолети, гранати, багато амуніції. Довелося забирати чоботи і мундири, бо багато хлопців були роззуті і погано одягнені. В кишенях карателів були наручники. Видно, готувалися легко здобути партизанів.
Хлопці були раді — це ж такий бій виграли і стільки здобуто .зброї!
Після того завзятого бою в одному лісовому селі зробили короткий перепочинок, і прийшов зверху наказ відправлятися на схід. Була видана форма, перевірена зброя, обоз, харчі, і сотня вийшла на колишню польсько-російську границю. На переправі зіткнулися з німцями. Була підбита автомашина і вбито чотири німецьких офіцери.
Потім прийшов наказ 20 кращих стрільців на конях відправити в Холодно-Ярщину. А основна сотня через Городницю, Чуденський, Коростенський, Малинський рушила в Бородяницький район Київської області. Основним завданням було піднімати народ на боротьбу з німаками. В одному з боїв загинув стрілець Гречка із с. Глинськ. Поховали його на могилках в с. Вишневичі Малинського району.
В іншому бою було поранено чотового Левадного з Кременця, йому перебило ногу і з поля бою його витягли до обозу.
Так починала свій бойовий шлях і формувалася сотня Гордієнка, про яку розповіли колишні повстанці Нечай і Гамалія із Орестова Здолбунівського району. Вони і зараз живуть у цьому селі.
З цієї розповіді ми бачимо народження однієї сотні. Так народжувалися й інші сотні, які злились у велику Українську Повстанську Армію. Так добували зброю, амуніцію, форму.
Гамалії, або Миколі Ґедзю із Орестова тоді було 19 років. Йдучи через сутички, бої, так формувався український повстанець. Але замість того, щоб стати героєм України, він буде засуджений НКВД до кари смерті, 93 дні відсидить у камері смертників, а потім кару зменшать до 25 років. А в селі якась непотріб буде писати і ліпити коло церкви: «Микола Ґедзь — бандит».
Степан БАБІЙ, м. Рівне.


ПІД ВЕСНЯНИМ СОНЦЕМ

Весна саме ставила свої перші кроки на Поліській землі. Сніг танув з кожним подувом теплого вітру, а весняні квітки з трудом пробивали своїми барвистими головками напівзамерзлу землю. Розвивалися дерева, в повітрі починали дзвеніти пташині хори. Це ж був пам'ятний березень 1943 року.


Відділи Української Повстанської Армії саме тоді почали добре бити німецьких окупантів.
Бундючні гітлерівські кати не сміли вже безкарно, грабити села, а мусіли чим - раз більше замикатися у більших містах, та там укріплюватися в грубих мурованих будинках. Полум'я всенародного повстанця випирало геть окупантів з лісів, піль та сіл. І вже добиралося до міста.
В однім селі Рівненської обпасти, недалеко від міста Костополя, над річкою Случ заквартирував наш повстанський відділ. Усміхнені селяни принимали та гостили нас радо. Уважали ж нас прямо за своїх дітей. Ми гуторили зі своїми господарями про майбутнє, про минуле. Про весну та про нашу боротьбу. Чорнобриві дівчата жартували з нами, сміялися та готовили для себе й для нас обіди. Була неділя, а для села цілий празник.
Провесна в цілій своїй красі та величі пишалася над долинами темнохвилястого Случа. На краях села, від усіх сторін стояли наші повстанські дозори. Всі ми чулися безпечно та безтурботно продовжували свої розмови: Говорено про наші бої, і про те, як у повстанців йшлося, і про тих, що їх німаки половили та силою загнали на невільницьку роботу в Німеччину.
Зі мною у тій самій хаті квартирував молодий сімнадцятилітній повстанець. Він гордився перед селянами, що він такий молодий, а вже пішов у повстанці, пішов у сувору збройну боротьбу проти окупантів.
День заповідався якнайгарніше. В кожного радісно, як на Великдень.
Біля полудня повернулася вислана розвідка й донесла, що на наше село наступає німецька орда. З трьох сторін: від міста Костополя, Березного та Межиріччя прямували на нас озброєні по зуби німці. Вісімдесят вантажних автомашин, наладованих окупантським вояцтвом, понуро підсувалося до села. Село було вже в оточенні, відступати нам було нікуди. Ясно, що ми мусіли приняти цей бій і то проти кілька разів переважаючих сил.
Скоро повискакували завзяті повстанські юнаки. В руках у кожного зброя, що в кого кріс, фінка, кулемет системи Дегтярова, гранати та револьвери. У всіх загорілися очі. Не зважали вони на те, що село вже оточене й ворог пре переважаючими силами. Серця їхні палали невгасимим завзяттям і домагалися кари для проклятого окупанта, домагалися повстанської перемоги.
Село затривожилося. Буде ж жорстокий бій. Наш командир скоро зібрав усіх нас і вислав на бойові становища. Він спокійно глядів в очі своїм воякам. Треба було приготовитися, не датися заскочити ворогові.
На передпіллі вже появилися гітлерівські посіпаки. Повстанські командири впевненим оком гляділи на їхні рухи, але зачіпати не веліли.
Першими почали німці. Гураганним вогнем старалися пробити собі дорогу в село. Ми спочатку не відзивалися, тільки мовчки споглядали на хмари ворогів. А відтак, по кількох хвилинах, на команду, вся наша бойова лінія сипнула по ворогові вогнем крісів та кулеметів..
Ворожа хмара припинилася та залягла. Незабаром на її лівім крилі почулися жахливі, передсмертні крики. Це вислід нашої влучної пальби.
Інша на мить, така тривожна тиша! Ворогам прийшла підмога. Звелися вони з диким ревом та відкрили й по нас сильний вогонь. Ми відповіли їм таким самим. І знову безвпинна стрілянина, і знову стогнали та падали вороги.
З наших становищ видно, що німці п'яні, цілком не бережуться, стріляють взагалі майже не націлюючись та скоро попадають під наші влучні кулі.
До ворожих становищ прийшов з допомогою ще відділ ссесів. І знову почалася стрілянина й наша така ж відповідь. А за тим — знову у ворога зойки та крики.
Ми холоднокровно відбиваємо ворожі наступи. Смерть ні трохи нам не страшна.
Розлючені своєю безсильністю окупантські посіпаки навели на нас вогонь з багатьох мінометів та гарматок. З ревом і свистом невблаганно летіли залізні головні та жбурляли вгору довкола нас землю.
Аж дивно. До того часу ми не мали ні одного вбитого. Тим часом інша група німців удерлася в один край села та почала палити хати. Небо покрилося багряними крилами жорстокої пожежі та їдкими хмарами біло-сивого диму.
Ми увірвалися за німаками в село, щоб врятувати перед спаленням. У селі зав'язався вуличний бій. Наш сотенний командир зірвався та крикнув до своїх вояків: «За мною! Вперед! Слава!» З тими словами кинувся він на оскаженілих паліїв. За сотенним командиром подалися й інші друзі. Нестримно полетіли всі на ворога.
За своє завзяття заплатив наш командир своєю кров'ю. Ворожі кулі поранили його та ще кількох друзів.
Ми розлючені такою втратою ще нагальніше погналися вперед на проклятого ворога. Серед наших лав залунали крики повні завзяття та жадоби помсти за нашого командира. Ми спільно крикнули «За сотенного! Слава! Слава! За волю України! Геть зайдів! Слава!».
Лавою, вихром погнались ми на німців. На ніщо ми не зважали, ні на ворожий вогонь, ні на міномети, ні на гармати. Командир ледви вспівав здержувати найбільш нерозважних одчайдухів.
І таки відступили німці із села. Інакше не могло бути. Чотири години тривав цей завзятий бій. Чотири масові ворожі атаки відбив наш повстанський відділ. Завзято билися хлопці, так, що аж сині води Случ а дивувалися.
Перед вечором німці геть відступили з поля бою. Боялися тут довго ждати, щоб не захопила їх всевладна повстанська ніч. Під пострілами наших кулеметів німці позбирали своїх ранених та повною парою на автомашинах втекли в напрямі міста Костополя. На побоєвищі залишилося 58 забитих ворогів та 5 спалених автомашин.
Зорі мерехтіли над недавним полем бою. Ми знову зійшлися разом та заспівали пісню перемоги. Перемога була за на-ми. І остання перемога буде за нами, за українськими повстанцями.
П. П.(Місячник «До зброї», видаваний Політичним Відділом УПА. — Рік 1,— ч.1 — липень 1943 р.)
 

  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка