Повернення Юди



Сторінка1/6
Дата конвертації04.01.2017
Розмір0,82 Mb.
  1   2   3   4   5   6
Повернення Юди
Чому я вирішив написати цю книгу? Не знаю. Скільки років пройшло, а ті кілька днів літа дев`яносто сьомого мертво закарбувались у пам`яті. Час пливе, мимоволі несе тебе за течією і ти вже не звертаєш увагу на всілякі буденні дрібниці. Там цунамі, тут повінь, ще десь лісові пожежі… Пожежі, повінь, торнадо… Торнадо, повінь, пожежі… цунамі. Стихія незупинна, а силу природи людині виміряти не дано. Ти можеш вихвалятися вагою штанги, піднятою в спортзалі, довжиною пройденої гірської стежки, висотою підкореної вершини. Це все людські примхи, людська допитливість. Але є десь та грань за якою зникає цікавість, жага перемоги, а є просто бажання жити… А ще гірше, коли від тебе, від твоїх дій залежить життя інших. Тоді перестаєш думати, в такому стані думки взагалі набувають зовсім іншої форми. Ти - робот, машина і в тобі вирує інстинкт самозбереження. Людина залишається людиною тільки до цієї межі, за нею… от і все. Дописався. Що за нею мені невідомо. І не те щоб невідомо, просто я не знаю як це описати, де знайти потрібні слова. Це неможливо виміряти як висоту тієї вершини, чи як вагу штанги. Це просто потрібно бачити, потрібно пережити, всім своїм тілом, кожним нервовим закінченням відчути дику силу стихії.

Я не збираюсь описувати усі події у хронологічному порядку чи писати якусь наукову доповідь. Це буде неввічливо, навіть нечесно по відношенню і до постраждалих, і до самої природи. Природу, стихію потрібно поважати і відноситись до неї як до чогось вищого, нескореного. Вже майнув добрий десяток літ, а світ і далі з кожним днем здригатися від чергового лиха. І продовжуватиме здригатися ще з один десяток, а може й цілу сотню. Тут нічого не вдієш. Ми - не боги. Ми не можемо зрозуміти все, що відбувається на Землі. Та ми навіть себе самих рідко розуміємо. Отже цю книгу я напишу як спогади, можна навіть мемуари про "людину" яка раптово з`явилась на нашому горизонті і так же ж раптово зникла, залишивши по собі кривавий слід на білому папері історії багатостраждального народу, котрий час від часу величає себе українцями.

Д.Д.Ю
Закарпатська область, метеостанція "Осій"

12 липня, 7:40



Старенька "Україна" скрегочучи заїхала на подвір`я. Ворота звісно ніхто не закрив. Можливо, вони стоять відчиненими ще з вечора. Будка сторожа замкнена, а його самого й погоді не видно. Яка нам з нього користь? Побачити сторожа тверезим на станції вважається чудом. Пам`ятається мені що на початку Великого посту Маковей сперечався з Вальдеком скільки днів протягне наш старий пияк. Перший казав що сім, а другий давав тільки три. І що ви думаєте - програли обидва. В перший же ж день Лялька бачила п'янючого сторожа під дверима зачиненого магазину. Певно взявся за свій запас самогону. Потім ще довго тягнулись суперечки чи вірити Лялі чи ні. Проте всі розмови припинив сам винуватиць, приповзши на наступний день на пост на своїх чотирьох. І сьогодні видно вже десь теж шкандибає невпевненими кроками на роботу… щоб знову напитися. Отаке то воно життя на селі. А потім ще й кажуть що наша нація любить горілку. Дзуськи. Людина любить горілку тільки тоді, коли вона вміє її пити і знає свою міру. А коли вона кожен день "вбивається" до чортів, то про яку любов і про яку культуру можна говорити. Це вже хвороба, алкоголізм називається. Чули? Ото воно, а ви кажете.

Я закинув "Україну" біля дровітні а сам побрів по мокрому гравію до приміщення станції. Дощ не переставав падати. Над горами висів сивий ранковий туман. Холодно все таки у горах. Це тобі хлопче не Львів. Хоча там дощі теж часті гості, проте місцеві дощі - справжні тропічні зливи. Перші дні було важко: холод, волога, ця задушлива атмосфера сільського життя. Проте з часом звик, з часом до всього звикаєш. А що мені залишалось робити? Гнити за купами паперів у інститутських лабораторіях? Чи йти торгувати на базар? А так тут і годують, і дах над головою є, ще й робота корисна. Час від часу перепадає якась копійчина, проте це буває рідко. Та й компанія тут зібралась весела. Взяти хоча б нашого гідролога Маковей (ми його кличемо Мак) - веселий моторний парубок, ну просто з-під пера Котляревського. Мак любить пиво, веселу компанію і багацько дівчат. Хлопака виріс на селі, провів там молоді роки. Вчився у районному центрі. Про таких кажуть: "столиці не бачив". Одначе це йому не заважає бути душею колективу. А якщо ретельніше придивитися, то помічаєш, що його селянська частка - це тільки плюс. Коли б не Мак, мене б тут скрутило від цієї сірості. І ще в Мака є гітара, і він навіть вміє на ній грати. Поганенько, правда, але вміє. На ці аматорські концерти збігається пів села, але коли будете це комусь переказувати, не забудьте додати що "Дівчину з Коломиї" навчив його грати я. Окрім того у Мака є кохання. Цю "перлинку Карпатських гір" звати Ляля. Ляля - гарненька дівчина з файного міста Тернопіль. Вона жила у хорошій, грошовитій сім`ї з високими статками. Батьки бачили дитину як мінімум юристом чи банкіром, проте життєве покликання спрямувало молодий талант у інше русло і Ляля поступила на біофак. Вона б так геть деградувала серед цих п`янких ароматів гною і відмінного сільського самогону, коли б не робота і невеличка експериментальна грядка на станції. Складається таке враження, що все це схрещування рослин, всі ці саджанці та насіння нікому не потрібні, окрім самої Лялі, проте вона без них жити не може. Звісно, ми її підтримуємо, а особливо Мак. То він їй якусь цікаву квітку з чужого городу притягне, то щось у горах викопає. І кожен раз вона дякує, кожен раз посміхається, а проте й надалі залишається сама на самоті, серед жорстокої реалії життя. Безнадійне кохання і втрачені таланти… кому це все потрібно. Вони живуть, кожен своїм закинутим життям в очікуванні світлої миті. І інколи такі миті дарує наш Вальдек (в народі Вальдемар). Вальдек дуже цікава особистість. Він забив на все і всі забили на нього, окрім нас, звісно. Час від часу він відсилає метеорологічні дані у Львів чи Київ, знаючи що там їх просто закинуть у довгий ящик і жоден асистент не візьметься все це вивчати та аналізувати. За його ж словами, цю роботу він робить тільки заради своєї мами, котра свято вірить прогнозам погоди і, коли б не вона, то давно б забив на ці дані, на цю станцію, на всю "гробану" державу і поїхав би у Португалію до дядька. Звісно ми постійно перечимо його тези і так зароджуються чергові диспути, які можуть тривати не один довгий зимовий вечір. Окрім Мака, Ляльки, Вальдека, мене та старого п`яниці сторожа час від часу на станцію приїжджає і директор. Директор за своєю натурою далеко від сторожа не втік. Коли він приїжджає, то у постовій будці починається справжній бенкет, де окрім самогону можна зустріти навіть пляшечку столичної. Коли б не ми, директор вже давно б усе тут пропив, включно зі своєю совістю. Проте кожного такого ранку хтось з нас будить його, приводить до нормального стану і нагадує про необхідність їхати звітувати до райцентру. Спершу директор довго лається, бурмоче щось собі під ніс і обіцяє всіх позвільняти. З часом його мозок світлішає і він стає добрішим. Починає шукати звіти, заповнені бланки аналізів, постійно прохає нагадати йому тему чергового зібрання у штабі. В такі хвилини від директора можна почути кілька новинок з райцентру, а може навіть і з самого Ужгорода. Свіжа преса приходить сюди рідко. Нарешті зібравшись, привівши себе до нормального стану, директор сідає за старий "Москвич" і з клубами чорного диму зникає за розлогими соснами. Станція знову повертається до нормального ритму життя.

Калюжа перед дерев`яними східцями знову нагадала про стару обіцянку. Кожен ранок, йдучи цею стежиною, кажу собі, що прокопаю рівчак для стічної води і постійно забуваю. Обійшовши мініатюрне море, обережно виходжу слизькими мокрими східцями на ґанок. Звідси відкривається прекрасний краєвид на гори. Можна так годинами стояти і милувалися синіми вершинами, зеленими верхівками лісу. Сьогодні вся ця краса захована під пеленою туману та мряки. Дощ, дощ, дощ. Помічаю, що дерев`яний настил частково почав гнити. Напевно від вологи. Навіть старожили вже давно не пам`ятають таких затяжних дощів. Стара фарба на стінах теж почала облазити. Та й взагалі, станція важко переживає цей вологий період. Добре, хоч стріха не тече. Оце було б мороки. На перилах лежить чиясь пачка "Пріми". Папір повністю змок. Напевно Вальдек знову забув. Зараз десь сидить і лається: куди ж він подів цигарки? Може б то велосипед сюди перетягнути. В дровітні ж тече як з решета. А тут менш-більш сухо. Хочеться ще трішки постояти на ґанку, подихати свіжим ранковим повітрям, спостерігати за краплями дощу і не думати про грядущий робочий день. Знову виміри, знову аналізи, а ще треба стояти під дощем на метеорологічних пунктах - збирати свіжі дані. Навіщо, кому це потрібно? І так все ясно: дощ, сьогодні дощ, завтра дощ, та й найближчим часом сонячні дні не передбачуються. Але є все таки люди у нашій країні що вірять прогнозам погоди… З такими думками я зайшов усередину.

Невеличке облуплене приміщення одразу ж кидалося на тебе своєю атмосферою плісняви, дешевого вапна на стінах та облупленої печі. З меблів: один стіл, поламана шафа, кілька стільців та старий зачовганий диван. У холодні зимові ночі на цьому дивані спить п'яний сторож. Підлазить до печі і спить. Сьогодні сторожа у такий час ще не видно, тому на дивані вільно розлігся директор. Він, певно, щойно приїхав з райцентру і мав багато чого сказати. Одначе, не все так просто. Навпроти, на стільці сидів гість. І не просто гість, а сам голова місцевого забутого богом колгоспу. Голову звали Сергій Петрович, а колгосп "Першотравневим". Директор лежав і робив вигляд, що уважно слухає відвідувача, а Сергій Петрович в той час про щось активно розповідав, не шкодуючи ні голосу, ні жестів. За столом сиділа Ляля, перевіряла якісь бланки. Мак теж намагався щось робити, проте постійно перекидав увагу з роботи на Лялю. Вальдемар нічого не робив. Він то дивився у вікно на тонку струмені води, то брався слухати Сергій Петровича. Моя поява не спричинила жодних змін, тільки Вальдек привітно кивнув. Я зняв куртку і повісив на один з гачків поламаної шафи. Далі підійшов до столу, привітався з Маком та Ляльою і мимоволі почав вслухатися у розмову директора з головою колгоспу. Мова йшла про серйозні речі. Виявилось, що цьогорічний збір врожаю на Закарпатті опинився під загрозою. І все через оту погоду. Така велика кількість опадів якраз напередодні другого покосу просто розмиває поля. Не знайшовши крайнього у цій ситуації Сергій Петрович вирішив закинути все нам, а вірніше директору. Голова сидів на стільців, розжовував кожне слово і кидав ним у свого опонента. Для підкреслення усієї проблематики він вживав кілька поширених жестів, різко розкидався руками і час від часу силкувався підвестися на ноги і забігати по кімнаті. Коли закінчувалися аргументи Сергій Петрович робив жалісливе лице і мовчки показував пальцем на вікно, а вірніше на те, що відбувалося за вікном.

Першим не втримав Вальдек. Він врешті вирішив зробити щось корисне і прихопивши дощовик побрів на спостережний майданчик. Директор, певно, теж вирішив заокругляться. Він почав безцеремонно перебивати гостя, розпитувати про ситуацію в селі. Між іншим, слухати стало цікавіше. Зокрема я дізнався, що на трасі знесло другий міст, а отже вантажівка до нас вже не приїде, найближчим часом не приїде. В когось на околиці затопило хату, а вчора із села виїхали ще дві родини. Хтось десь обмовився про можливий приїзд нацгвардії (цікаво, вони хоч знають що таке нацгвардія) і про введення надзвичайного стану. Вчора Сергій Петрович цілий вечір сидів у магазині з трактористами і обговорювали останнє. Мітько (хто такий - не знаю) почав усіх лякати, що при надзвичайному стані будуть примусово вилучати всю самогонку. Така заява глибоко вразила колектив. Хтось там у натовпі п'яниць пообіцяв піти з вилами проти "…комунєк, бо то тіко комунєки мгли б таке заладити…". А взагалі то, цікаво їх отак слухати. І цю розмову, цю манеру, спостерігати за виразом обличчя. І хоча Сергій Петрович практично спиртного не вживає (що дуже дивно), він цілими вечорами засиджується у магазині. Я його прекрасно розумію. Коли є приємна компанія, приємні люди - час пролітає непомітно. Я теж полюбляю отак засиджуватись серед них, слухати їхні розмови, їхні "глобальні" проблеми. Інколи смішно, інколи страшно, але потім завжди весело і завжди є що згадати. І хто його знає, чи розуміють оці веселі та життєрадісні селяни всю можливу небезпеку ситуації. Для них це просто ще один дощ, який просто трішки затримався, може навіть кара божа.

Сергій Петрович пішов. Він весело прощався, жартівливо просив у нас сонця і обіцяв завтра зайти ще. Потім відчинив двері, хвильку постояв на порозі, вдивляючись у смерекову гущу та завісу дощу і пішов. Я легенько зачинив за ним двері. Ляля нарешті закінчила зі своїми бланками і тепер вони про щось перешіптувалися з Маком. Директор кілька разів голосно кашлянув. Пробурмотівши щось під ніс, він почав ретельно копатися у своєму чемодані. Можливо його і справді занепокоїли слова голови колгоспу. На мене ж вони якось не вплинули. Можливо, через те, що я таке чую майже кожен день. Директор рідко навідується у село. Частіше його можна побачити у райцентрі, а там людям якось не до врожаю. Я взагалі не знаю, про що думає райцентр і чим переймається.

Сьогодні мають прийти показники з Києва. Над цим слід попрацювати. Порівняльні дані за кілька років: можливо саме вони внесуть якесь пояснення у цю ситуацію. Саме з паперів і розпочався робочий день. Не дуже хотілося за них братися, але комусь слід це зробити. Для загального розвитку запитав у Мака про вчорашній день. Маковей заходився розповідати, як допомагав вчора переганяти худобу із затоплених стаєнь. Тварин певно перевезуть. Куди? Можливо навіть за межі області. У сусідньому селі це зробити ще три дні тому. Правда, воно знаходиться нижче нашого населеного пункту, майже у долині. Там річка вже давно вийшла з берегів. Мимоволі, Мак нагадав директору, що непогано би було нарешті привезти новий барометр на заміну тому, який розбив сторож. При згадці про сторожа та барометр директор зніяковів. Ми всі прекрасно розуміли, що на прилад будемо чекати не один тиждень і, що нашому п'яниці за цей інцидент нічого так і не перепаде. Хоч би якесь лихе слівце йому підкинути. Адже це не перший такий випадок, коли сторож ламає обладнання. Добре, хоч майно метеостанції не пропиває. Я б йому пропив.

Двері відчинилися. Зайшов мокрий до ниточки Вальдемар. Ці нові дощовики абсолютно не помагають. Десять хвилин постоїш біль гідрометра - і вже як після душу. З нього на підлогу тонкими дзюрками стікає вода. Лялька перша "запанікувала" і взялась готувати каву. Вальдемар безцеремонно скинув весь верхній одяг на диван, поруч з директором і злий всівся на стілець. Йому це все явно осточортіло. Я згадав вчорашній вечір. Ми разом стояли на ґанку і курили. Як завше падав дощ, шуміли верховіття сосен, інколи ніс вловлював далекий запах палених дров із села. А Вальдек запитав:


  • А ти хоч раз у своєму житті був на морі?

  • Ні, ще не був. А до чого це ти запитав?

  • Та так, просто. От я вчора читав що на морі тепло. На Чорному морі відпочивають люди, купаються, не нарікають на дощі. Бо їх там просто нема.

Я посміхнувся. Справді, нам вже важко уявляти, що дощу може не бути, що десь на земній кулі є сухі, спекотні місця, а подекуди люди нарікають на обмаль опадів.

  • Хочу на море, - знову озвався Вальдек, - хочу кудись подалі звідси, набридло все: і ці гори, і ця метеостанція…

Тоді я його розумів, як розумію і сьогодні. Так склалося, що Вальдеку найбільше у цій ситуації не пощастило. Він серед нас усіх повинен найбільше часу проводити на відкритому повітрі. Якщо я, чи Лялька частково свої досліди доробляємо вдома, то бідний Вальдечок вимушений по кілька годин стояти на спостережному майданчику і знімати показники. А на ці дані типу "чекають" і у Львові, і в Києві. Звісно, за це ніхто не дякую, така робота.

  • Як там ситуація на фронті? - жартівливо запитав Вальдека Мак.

  • Ситуація без змін. Хоча, сьогодні станом на 11:00 випало на 15% менше аніж вчора.

Звісно, 15% - це повна фігня у загальних масштабах. І Вальдек це розумів, як і розумів це Мак, проте як то кажуть "надія помирає останньою". Оті 15% сьогодні були нашою надією. Кожен з нас намагався гріти себе сухою статистикою. Ось зараз, з цієї миті немов за помахом чарівної палички дощ стихне і стихія піде на спад. Що й казати, я вірю в це кожен день.

  • Знаєш, - продовжив Вальдек, беручи свою каву, - вчора я подумав що ще ледь-ледь і нам доведеться просити новий гідрометр спеціально для регіону. Стандартні незабаром почне переливати.

  • Жартуєш? - про всяк випадок спитала Ляля.

  • Хотілось би, щоб це був тільки жарт. До речі, коли нарешті хтось щось зробити з доріжкою біля станції. Там повно води.

Так як господарські проблеми не входили у нашу компетенцію, останні слова були адресовані директору. Ми знову згадали про його існування, а він про наше. Відірвавшись від свого чемодана, директор здивовано поглянув на Вальдека. Склалось таке враження, що він вперше чує про якусь там доріжку, хоч кілька разів на день нею ходить…
Закарпатська область, метеостанція “Осій”

12 липня, 16:00

…Вже спливала друга година, як я сидів за журналом спостережень. Читати і звіряти записи було дуже нудно, проте це повинен хтось зробити. Тим паче, що більш кориснішої роботи я собі не знайшов. Вальдек в кутку морочився зі своїм гідрометром. Йому все таки не вистачало стандартної шкали. Ляля складала черговий звіт у столицю. Певно, тільки через ці звіти станцію ще не закрили. Хтось у Києві, виявляється, нещодавно дуже навіть ними зацікавився. Цікаво хто? Що ж до Мака, то він, як і я, спершу не мав чим зайнятися. Врешті він взяв до рук гітару і почав щось набренькувати. Виходило досить непогано, якщо врахувати, що мелодію той складав тут же ж. І хоча Мак полюбляв старенький класичний рок, на гітарі в нього виходила якась пародія на кантрі. І то таке кантрі, що коли б його почув старий прошитий кулями ковбой, то певно б застрелився на місці сам.

Біля дверей сидів сторож. Тому набридла самотність його халупи і він приперся на станцію заважати нам. На тверезу голову сторож брався розповідати свої історії з життя. І з кожною наступною ці історії ставали все менш правдоподібними. Проте, слід відмітити, що сторож мав добру фантазію. Таким сюжетам міг позаздрити навіть Картер.



  • …Йому ніхто не вірив, а він все твердив, що, мовляв, підіть і самі подивіться, - вів своє сторож, - На селі хлопа висміяли. Та що казати, куди б той не пішов, на нього одразу ж тикали пальцями ще й підсміювали: "Ану, Йване, де той твій чорт?". Вкінці Івану то набридло і він сказав: "Піду я в ліс і сам його приведу. Нехай потім сміються." І пішов…

Сторож зробив паузу. За задумом, нам повинно було стати моторошно. Одначе, на паузу відреагував тільки Мак. Він перестав перебирати струнами і запитав:

  • Це вже все? От і казочці кінець? Якось тупо, а де моря крові, де м`ясо, де гори трупів?

Сторож докірливо подивився на Мака. Останній поспішно опустив очі і вдав, що зосереджено настроює струни.

  • І пішов він до лісу, - знову продовжив наш п`яниця, - Чекали в селі день, чекали другий - немає Івана. Що ж робити? Певно, думають, заблукав, або ж, що ще гірше, звірі забили. Вирішили не гадати, а зібрали добру ватагу та й пішли шукати. Тілько минули перші ожинники і завернули у хащі, як одразу ж умліли на місці, немов вкопані. Просто посеред дороги височів забитий стовп. На стовпі ж череп людський, весь у крові. І кісток купа навколо. А на черепі Іванова шапка, та ще й на його манір перекошена на ліве вухо. А внизу стовпа табличка прибита. Хто одразу не втік зо страху і підійшов ближче прочитали: "Я повернусь". І внизу підпис – "Юда".

Після цих слів Лялька голосно пирснула, а Мак видав на гітарі щось таке, що більш нагадувало крик пораненого Єнота, аніж гітарний акорд.

  • Ви чого смієтесь? - здивовано запитав сторож, - Ви думаєте, що я ото все вигадав? То ще нічого, зараз розповім що далі було.

В цей момент Вальдек, якому набридло слухати байки, встав і попрямував до виходу.

  • Піду, перевірю як там моє "господарство". Та ще й, водночас, прилаштує цей гідрометр, - пояснив він. "Господарством Вальдек називав вимірювальні прилади, які стояли за огорожею позаду станції.

  • Та й ми вже підемо, - підхопила Ляля, - Еге ж, Мак? Чого тут сидіти. Звіт я вже майже закінчила. Зранку прийду і допишу. А тут, бачу, і дощ майже перестав. Якраз скористаємось моментом і добіжимо до села.

Мак не заперечував. Йому, певно, набридла навіть його гітара. Ще б пак, якщо кожен вечір отак сидіти, то навіть улюблена справа стане тягарем. Сторож, побачивши що втрачає слухачів, одразу ж пішов, як то кажуть "у себе". Він задумливо втупився у вікно і, певно, мріяв про чвертку. Проте до чвертки залишались ще цілі дві години, допоки всі не підуть зі станції. Напиватися при нас сторож боявся. У нас була інша політика, аніж у директора, і ніхто з нас терпіти не міг такого ставлення до роботи. Опісля нехай собі бухає, скільки йому влізе.

Залишившись з нашим п`яницею сам-на-сам я зробив якнайсерйозніший вигляд і повністю заглибився в дані записів. Мені дуже не хотілося, щоб розповіді сторожа перетворилися у монолог, адресований мені. Та сторож на сьогодні явно розповів свою норму. Він продовжував спостерігати за краєвидами з вікна.

На годиннику була п`ята, коли повернувся Вальдек. Дощ справді практично вщух, проте на небі висіли свинцеві хмари. На гори поступово наповзав вечірній туман. Знадвору було дуже сиро і легкий вітерець пробирався навіть за комір вітрівки.

Вальдек довів до нашого відома, що гідрометр він встановив і дуже сподівається на його успішні покази. Я поцікавився даними інших приладів і був повністю задоволений почутим. Виявилось, що барометр поступово, але впевнено йде догори. Це не могло не тішити, так як підняття тиску могло передбачувати зміну погоди на кращу. Одначе, підводили покази вологості повітря. Остання стабільно залишалась на високій позначці і падати не збиралась. Ці дані трималися вже третій день і нічого доброго не віщували.

З іншими даними було все гаразд. З вчорашнього дня практично нічого не змінилося. Вальдек заявив, що на сьогодні з нього досить і він має повне право спуститися у село за пляшечкою пива. Ще він заявив, що сьогодні можливо ночуватиме на станції. Інколи він залишається тут на ніч, коли у нього дуже паскудний настрій. За словами Лялі, найкращі ліки для душі - це гори. Я з нею цілком погоджуюсь, хоч Вальдек все таки надавав перевагу морю.

Що стосується сторожа, то йому ця новина аж ніяк не сподобалась. Він полюбляв залишатися на станції сам. У цьому я його не міг зрозуміти. Невже людині вприкол бухати самій посеред ночі у такій глушині. Хоча, яке мені до цього діло.

Вальдек зібрався і пішов, пообіцявши повернутися через годинки дві. Я на всяк випадок попрощався з ним, хоча в глибині підозрював, що ми сьогодні ще побачимось. З цими даними я застряг тут надовго. Та й ще цей сторож під боком постійно нервував своєю присутністю.

Коли за Вальдеком зачинились двері, я взяв всю свою силу в кулак і повністю сконцентрувався на записах. Насправді, у цій роботі не було нічого важкого. Просто необхідно звіряти покази приладів які отримані цього року з показами, які були отримані минулого. От і вся арифметика. Проблема полягала в тому, що цих даних було дуже багато і від постійної біганини між рядками очі втомлювалися, а за ними і весь організм. І взагалі, це дуже нудне заняття.



  • Як там твої справи з Юлею? - раптом запитав сторож.

Найменше, що я зараз хотів, так це розповідати цього старому про мої справи з Юлею. І хоч вона була його онукою, мені здавалося, що це були наші відносини і нікого більше вони не стосувались.

  • Нормально, - сухо відрізав я.

Може краще він все таки піде у свою халупу і посидить собі там, на самоті зі своїм самогоном. Кляті дані. Щось тут не те, щось явно не сходиться. Проте сторож явно не хотів йти у свою халупу. Ба, навіть гірше, його знову потягнуло на душевні розмови.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал