Постановка проблеми свідомості в історії філософії



Скачати 405,53 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації29.01.2017
Розмір405,53 Kb.
  1   2

  1. Постановка проблеми свідомості в історії філософії.

проблема свідомості була однією з основних проблем філософської думки з самого початку її виникнення. Наукові теорії походження свідомості пов’язані з формами пізнання, які вивчають людину як високоорганізовану істоту.

Виведення суттєвих характеристик свідомості відбувалося протягом усієї історії філософії. Принциповою засадою у тлумаченні свідомості стала концептуальна позиція філософів за принципом матеріалістичного (визнання первинності матеріального, що породило з себе ідеальне) та ідеалістичного (визнання первинності ідеального, що породило з себе матеріальне) світорозуміння. У такому вигляді “основне питання філософії” (щодо взаємовідношення мислення та буття і можливості пізнання світу) сформувалося в античній філософії через протиставлення Демокритом і Платоном методологічних основ способу їх філософування (як було показано у першій темі). Отже, матеріалістичний напрямок в історії філософії виводив свідомість з матеріального, а ідеалістичний напрямок виводив матеріальний світ з свідомості. Більше того, в обґрунтуванні природи свідомості матеріалістичний напрямок характеризувався глибокими суперечностями механістичного і діалектичного матеріалізму (див. тему № 1), а ідеалістичний напрямок – суперечностями суб’єктивного і об’єктивного ідеалізму.



Представниками механістичного матеріалізму (конституювався у мануфактурному періоді філософії Нового часу) свідомість тлумачиться через її безпосередній зв’язок з фізіологічними процесами мозку. Отже, ці філософи пояснювали свідомість з позицій природознавства.

Представники діалектичного матеріалізму доводять, що біологічні властивості людини (наявність вищої нервової системи, мозку, підкірки) є лише природними умовами виникнення свідомості, але не є її безпосередніми засадами. Мислить не мозок людини сам по собі – мислить людина за допомогою мозку, який формується як орган, що мислить, лише в процесі практичної, матеріально-виробничої взаємодії людини з природою. В процесі виробництва умов свого існування людина відрізняється від тварини тим, що не пристосовується до навколишнього середовища і не обмежується одним видом діяльності, на який запрограмована кожна тварина. Людина підпорядковує природу своїм потребам і в цьому процесі засвоює будь-який вид діяльності – за своїми здібностями вона стає універсальною. Отже, свідомість виникає як універсальна форма відображення тільки внаслідок зміни форм діяльності.

Суб’єктивний ідеалізм тлумачить свідомість як таку, що передує об’єктивній реальності у вигляді індивідуальної свідомості. Так, у філософа німецької класичної доби І. Г. Фіхте первинним є “Моє Я”, яке продукує з себе “Не-Я” – об’єктивну реальність у всій сукупності її складових. Очевидно, що таке тлумачення свідомості породжує цілу низку питань: чи слід розуміти, що індивідуальна свідомість є первиною і стосовно фізичного тіла цього індивіда? І чому Фіхте був змушений поставити питання про “перше Я”, яке тлумачилося вже не як суб’єктивна свідомість і тим самим здійснив перехід до об’єктивного ідеалізму Шеллінга і Гегеля. Отже, об’єктивний ідеалізм тлумачить свідомість як існуючу до і незалежно від матеріального світу у вигляді певної Об’єктивної Ідеі, Розуму (Платон, Гегель). Метою такої свідомості є її самопізнання, яким, за Гегелем, завершується розвиток.


  1. Роль праці, спілкування й мовлення у формуванні та розвитку свідомості.

“Ключовим пунктом” у виведенні людиною себе “з тваринного царства” та становлення неї свідомою істотою є те, що, на відміну від тварин, діяльність яких направлена безпосередньо на здобування і вживання їжі, людина створює знаряддя праці, яке використовується опосередковано – як засіб виробництва їжі і умов існування. Отже, тварина пристосовується під природу, а людина переробляє природу відповідно до своїх потреб. Саме у цьому опосередкованому (абстрактному у тому розумінні, що знаряддя праці не споживається фізіологічно) акті виробництва і виникає така ідеальна абстракція як свідомість.Таким чином, розуміння суспільної предметно-практичної, виробничої практики людини у тому, що вона стає розумною істотою тоді, коли виробляє щось, що до неї у природі не існувало. Це “щось” є знаряддя праці, яке виробляється з природних засобів, але має виключне виробниче значення. Не випадково людина виникає історично не на півночі, де могли вижити виключно ті види тварин, які були пристосовані до жорстких природних умов, і не на півдні, де було досить їжі, щоб тваринам не бути вимушеними виробляти щось додаткове, а саме в ареалі середньої полоси земної кулі де умов для існування одночасно було і достатньо, і недостатньо. Отже, в знаряддях праці суспільна діяльність отримує своєрідну форму накопиченого досвіду людського колективу, який стає за часом естафетою суспільного розвитку взагалі в формі продуктивних сил. Оскільки ж суспільна практика носить свідомий характер, то свідомість виступає ідеальним знаряддям праці, адже практика людини не може здійснюватися поза усвідомленням своєї мети.


  1. Взаємозв язок діяльності, мислення та мови.

Мова є практичною свідомістю. Мова виникає на певному етапі розвитку предметно-практичної діяльності людства, коли у первісних людей виникла потреба щось сказати один одному. Така потреба породжувалася необхідністю такої організації спільної діяльності, коли накопичений досвід вимагав інформаційного узагальнення та передачі іншим. Тому мова формувалася як вербально-ідеалізована культура, в якій закріплювався суспільний досвід. В цьому аспекті розрізняють мову та мовлення. Мовлення – це моментально актуалізована мова. Момент безпосередньої дії мови як роспредмечування ідеалізованої культури та сплетення його із конкретним аспектом предметно-практичної діяльності і є найважливішою особливістю мовлення як серцевини комунікативного процесу. Мова як категорія бере на себе інформаційну та дієву сторону передачі досвіду практичної діяльності. В мовленні відбувається індивідуалізація загального процесу .Відстежити цей процес індивідуального формування мовлення дає можливість наявних законів опанування дитиною мовленням. Предмет і зміст діяльності виражає себе в мові як “в безпосередньому бутті мислення”. Але мова не є чистою ідеальністю. Вона є лише формою самовираження ідеального, його вербальним буттям. Тому неопозитивізм, котрий ототожнює мислення (ідеальне) з мовою, з системою термінів та суджень, повторює помилку, про яку вже говорилося. Матеріальне ж дійсно “пересаджується” в людську голову, а не просто в мозок як орган тіла індивіду, по-перше, лише в тому випадку, якщо воно (ідеальне) виражено безпосередньо у загальнозначущих формах мови (які розуміються у широкому сенсі, включаючи мову схем, моделей тощо); по-друге, якщо воно трансформувалося на активну форму діяльності людини з реальним предметом. Отже, предмет виявляється ідеалізованим лише там, де виникла (сформувалась, створена) спроможність активно моделювати його через працю, спираючись на “мову слів та схем”, де сформована спроможність суспільного суб’єкту активно перетворювати слово на справу, а через справу – на інший предмет. Таким чином відбуваються метаморфози: предмет – справа – слово – справа – предмет. Переконання у істинності походження мови з предметно-практичної діяльності людини може зміцнюватися наступним спостереженням – те, що мають передати одна одній тварини може передаватися і без вербального мовлення. В природному стані жодна тварина не страждає від невміння розмовляти, або розуміти людське мовлення. Це тому, що “досвід” тварини обмежується її природною запрограмованістю на певну форму існування і на інші способи існування тварина не здатна. Мислення – процес відображення об’єктивної реальності. Мислення складає вищу ступінь людського пізнання, оскільки виводить знання про суттєві зв’язкі між явищами. Воно здійснюється як пізнання, що рухається від явища до сутності. Мислення дє способом пізнання того, що не лежить на поверхні явищ і не сприймається органами чуття.

Мова – матеріальна форма здійснення процесу мислення. Через мову особисті досягнення стають досягненнями всього людства. Мова є універсальною формою вираження думок. Відрізняють природні і штучні мови.



  1. Структура свідомості. Свідомість і несвідоме. Свідомість.

Відрізняють чуттєво-емоційний, емоційно-вольовий та абстрактно-логічний компоненти свідомості.

Чуттєво-емоційний частіше за все пов’язують з “несвідомим”, яке неправомірно ототожнюється з “підсвідомим”. Більше того, “несвідоме” тлумачиться зазвичай у тому значенні, який йому надавав З. Фрейд. В роботі ““Я” і “Воно”” Фрейд структурує свідомість (а точніше – психіку) через виокремлення “Воно” (ід), “Я” (его) та “Над-Я” (супер-его).

Емоційно-вольовий компонент свідомості пов’язаний з її роллю в активному конструюванні дійсності, адже воля є свідомим і цілеспрямованим регулюванням людиною своєї діяльності. В цьому процесі воля постає історичною за змістом та направленістю. Зміст обумовлюється характером потреб людини та способів їх реалізації. Тому емоційно-вольової компонент свідомості залежить як від рівня розвитку цих потреб, так і від рівня їх адекватного усвідомлення.

Абстрактно-логічний компонент свідомості характеризується спроможністю людини усвідомити сутність речей через їх осмислення поза безпосереднім чуттєвим спостереженням. Тому свідомість не існує поза мисленням та мовою. Отже, якщо виводити особливості свідомості, мислення та мови, то вони виступають явищем одного порядку, оскільки не існують незалежно одне від одного. Разом з тим, вони відрізняються за формою виявлення. Якщо свідомість констатує собою наявність соціального відображення, то мислення постає процесуальним відображенням, тобто таким, що рухається за логікою виникнення, розвитку та розв’язання суперечностей об’єктивних предметів.

Самосвідомістю людини виступає не просто самоусвідомлення її як окремої істоти, а є поглибленням людини до пізнання її власної сутності. Таке самоусвідомлення виступає фундаментальною ознакою можливості людини в її істинному статусі. Самосвідомість є вищим рівнем свідомості і, на відміну від останньої, направлена на саму людину. Психологія, феноменологія і філософія відрізняють три рівня самосвідомості:

Перший рівень самосвідомості виникає приблизно у трьохрічному віці, коли дитина усвідомлює себе як індивід.

Другій рівень самосвідомості зумовлюється суперечностями, які переживаються у так званому “перехідному віці” і супроводжується самоусвідомленням молодої людини як соціальної істоти.

Третій рівень самосвідомості пов’язаний безпосередньо не з віком людини, а зі способом її мислення.


  1. Розуміння пізнання як діалектичного й культурно-історичного процесу взаємодії людини і світу. Об єкт і суб єкт пізнання.

Людину – настільки, наскільки вона – людина – цікавить не тільки явище як таке, а й його сутність. Тобто, процес пізнання людиною світу двоєдиний: він – і процес отримання інформації, і – процес осягнення сутності. Якщо перше досягається шляхом сенсорного контакту (безпосереднього або ж опосередкованого) з об’єктом, то друге – виключно розумовою діяльністю. Перше стосується фактів, стосовно до яких доречно поняття достовірність (недостовірність). Друге – думок. Саме лише по відношенню до думок, як це цілком слушно стверджував Аристотель, може застосовуватись поняття істинне, протилежністю до якого є хибне. Факт не може бути ані хибним, ані істинним. Достовірність або ж, навпаки, недостовірність факту при певних умовах можна встановити цілком вичерпано й однозначно, але не існує таких умов, забезпечення яких дало б змогу вичерпано й однозначно, раз і назавжди, дати відповідь на питання «чому?», оскільки кожна відповідь на це питання породжує нове «чому?», і так до нескінченності.

Об’єктивною передумовою цілком закономірного існування і агностицизму, і його протилежності – гносеології є саме розбіжність у розумінні того, що таке пізнання. Якщо воно лише надбання інформації, то для агностицизму немає жодної реально існуючої підстави. Якщо ж воно лише осягнення сутності, то немає жодної підстави для необмеженого гносеологічного оптимізму, оскільки останній базується на ствердженні безумовної можливості дати вичерпану відповідь на питання «чому?» в кінцевому його варіантові.Насправді ж пізнання не є «або надбання інформації, або осягнення сутності». Воно – «і це, і те».

Якщо отримати ту чи іншу необхідну і при тому достовірну інформацію – це лише справа «техніки» і часу, то досягти кінцевого осягнення сутності – завдання, яке не має рішення в будь-якій реальній перспективі.

Для того, щоб процес пізнання міг відбутись, необхідна, в будь-якому випадку, наявність двох протилежностей, які знаходяться між собою в стані єдності і боротьби, а саме: суб’єкта й об’єкта, тобто, того, хто є джерелом пізнавальної активності (суб’єкт), і того, на кого (на що) спрямована пізнавальна активність суб’єкта. Якщо, наслідуючи Томаса Гоббса, вважати, що об’єкт імманує (випромінює, виділяє) з себе певні флюїди, тобто, звукові, світові і т. ін. сигнали, а суб’єкт їх фіксує, регіструє, копіює органами свого сприйняття, то доведеться визнати, що, в такому разі джерелом активності в пізнавальному процесі є саме об’єкт, а суб’єкт є лише пасивним регістратором, фіксатором і копіювальником того, що імманує з себе об’єкт, що неможливо за визначенням. Насправді ж, навпаки, саме суб’єкт як дійсне джерело пізнавальної активності спрямовує свою увагу на той чи інший предмет, перетворюючи його тим самим в об’єкт своєї пізнавальної діяльності. Іншими словами, субєкт – не одержувач, а здобувач.




  1. Проблема істини у філософії .

Безпосередньою метою пізнання є істина. Історія філософії являє різні розуміння і відповідно різні визначення істини. Істина — це знання, відповідне дійсності, яке співпадає з нею (класична концепція істини або теорія кореспонденції, відповідності). Істина — логічна несуперечливість знання, узгодженість частин знання, які складають істину, між собою (теорія когеренції, узгодженості). Істина виражається зведенням теоретичних знань до емпіричних фактів (позитивізм). Істина — це плід прийнятої згоди вчених між собою (конвенціоналізм). Істина — корисність знання в досягненні поставленої людиною мети (прагматизм).

Певне поєднання рис кореспонденції, когеренції і прагматизму демонструє марксистське розуміння істини. Її основні ознаки такі:



об’єктивність. Зміст істини обумовлений властивостями вивчаємого об’єкту, рівнем практики і не залежить від волі і свідомості суб’єкту пізнання;

процесуальність. Істина досягається не відразу, а поступово. Тому запроваджують поняття абсолютного і відносного в істині (“абсолютна істина” і “відносна істина”). Відносна істина виражає мінливість знання, його поглиблення, уточнення, яке кінцевою метою має досягнення абсолютного знання. Абсолютна істина розуміється двояко: як елемент знання, який не може бути спростований в майбутньому (так звані “одвічні істини” — факти) і як гносеологічний ідеал, тобто повне вичерпне знання дійсності, до якого прагне пізнання;

конкретність. Будь-яке істинне знання завжди визначається і в своєму змісті, і в своєму використанні умовами місця, часу та іншими специфічними обставинами, які пізнання повинно враховувати.

Слід підкреслити що об’єктивна, абсолютна, конкретна і відносна істини — це не різні види істини, а характерні особливості одного і того ж істинного знання.




  1. Практика як критерій істини.

На усіх етапах розвитку істина нерозривно пов’язана зі своєю протилежністю — заблудженням. Можна сказати, що вона є процесом і тому, що не відразу, а поступово долає заблудження. Заблудження — знання, яке не відповідає своєму предмету, його викривлене відображення. Заблудження слід відрізняти від брехні, дезінформації — навмисного викривлення істини в корисних цілях. Питання про істину і заблудження вимагає розгляду проблеми критерію істини: яким чином можна відмежувати, відрізнити істину від заблудження. Критерії істини поділяються на емпіричні (досвід, практика) і позаемпіричні (перш за все логічні, теоретичні, а також такі, як простота, краса, внутрішня досконалість знання).


  1. Діалектична єдність абсолютної і відносної істини. Істина й омана. Істина та правда.

Істина досягається не відразу, а поступово. Тому запроваджують поняття абсолютного і відносного в істині (“абсолютна істина” і “відносна істина”). Відносна істина виражає мінливість знання, його поглиблення, уточнення, яке кінцевою метою має досягнення абсолютного знання. Абсолютна істина розуміється двояко: як елемент знання, який не може бути спростований в майбутньому (так звані “одвічні істини” — факти) і як гносеологічний ідеал, тобто повне вичерпне знання дійсності, до якого прагне пізнання;


  1. Єдність чуттєвого і раціонального в пізнанні. основні форми чуттєвого та раціонального пізнання.

Пізнання людиною об'єктивної реальності відбувається на двох якісно різних, хоча й взаємопов'язаних рівнях — чуттєвому (етреігіа — досвід) й раціональному (theoria — розгляд). Філософський підхід до проблеми чуттєвого й раціонального полягає в тому, що вони розглядаються не просто як різні здатності суб'єкта, а й як відображення різних сторін об'єктивної дійсності. Ним встановлюється їх зв'язок з поняттями "явище та сутність", "зовнішнє і внутрішнє", "одиничне й загальне" тощо.

Необхідно наголосити, що процес пізнання здійснюється "від живого споглядання до абстрактного мислення, й від нього до практики"1. Живе споглядання (словом "живе" підкреслено його активний характер, прямий зв'язок з практикою) являє собою той етап пізнання, на якому провідну роль відіграє його чуттєва сторона. Чуттєве пізнання обумовлене прямим впливом об'єктів на органи чуття людини, тобто безпосереднім його контактом із зовнішнім світом. Предметом чуттєвого пізнання є чуттєво сприймальна сторона дійсності. Цим і встановлюється відповідність між властивостями відображеного та способом його відображення. Це свідчить про те, що центральною ідеєю гносеології є принцип відображення.

Чуттєве пізнання є безпосереднім результатом прямої взаємодії органів чуття суб'єкта із зовнішнім світом, хоча воно й опосередковане біологічною передісторією людини та її історичним розвитком. Певне значення тут мають і предмети чуттєвого сприйняття, які тією чи іншою мірою вже сформовані людською працею. Оскільки чуттєве пізнання базується на безпосередній взаємодії суб'єкта й об'єкта пізнання, тому і воно має конкретно обрану чуттєву форму вираження і дає знання явищ.

Чуттєве пізнання — це початок, джерело, а тому й основа пізнавального процесу. Основними його формами, розташованими за ступенем складності й прояву активності суб'єкта, є відчуття, сприйняття та уявлення.




  1. Буденне та наукове пізнання.

Безпосередній зв'язок пізнання з практикою визначає донаукове, так зване стихійно-емпіричне, буденне пізнання, яке иникає разом з формуванням людського суспільства і здійснюється людьми в процесі всіх видів їхньої життєдіяльності. Його називають стихійним, оскільки воно не передбачає постановки будь-яких пізнавальних завдань, які б не стосувались безпосередньо потреб практики.

Це пізнання, разом з тим, є емпіричним, оскільки воно не йде далі окремих тверджень про різні властивості та окремі відношення предметів повсякденного досвіду. Тут схоплюються певні закономірні

взаємозв'язки і взаємозалежності, які яскраво відображені в народній мудрості, в т.ч. у прислів'ях, народних прикметах і т.д. Донаукове стихійно-емпіричне пізнання одночасно є і формою

практичної діяльності, воно безпосередньо вплетене в неї. Безпосередня мета його — не пізнання світу, а саме виробництво предметів, яке, зрештою, неможливе без певного знання про предмети

та знаряддя праці, способи їхньої зміни, застосування і т.д. Правда, це не означає, що практика зумовлена пізн


  1. Форми і методи наукового пізнання.

Наскільки істина є «не результат, а процес», настільки і її пошук є процес, спрямований не тільки й не стільки на отримання безпосередніх, втілених в суто матеріальні блага, результатів.

Наука як відносно самостійна галузь людської діяльності, що спрямована на забезпечення «пізнавального попиту», на сьогодні має і свою, достатньо складну структуру, і інфраструктуру, і власну методологію, яка, втім не є чимось абсолютно автономним, відірваним від філософської. Навпаки, своїм корінням наукова методологія має вже відомі з попередніх розділів даного видання діалектичний і метафізичний, тобто, протилежні одне одному філософські методи, що знаходяться по відношенню одне до одного в стані єдності і боротьби. Інакше й бути не могло й не може, бо перший з них виражає собою необхідність при дослідженні будь-якого явища враховувати всі дійсно існуючі його зв’язки: як із іншими явищами, так і ті, що існують в ньому самому, а другий – це відсторонення, відгалуження, відмежування від усього різноманіття реально існуючих зв’язків заради однобічно спрямованого досліду.

Як давно-відомі (аналіз і синтез, індукція і дедукція, систематизація і класифікація, моделювання), так і новостворювані наукові методи – логічного атомізму, феноменологічний, герменевтичний (див., відповідно, нижче: словник) і т.ін. – мають кожний свою власну сферу потенційно ефективного й результативного їх застосування і використання, але кожен з них є окремим проявом чи то діалектичного, чи то метафізичного методу – в залежності від їх відношення до всієї сукупності дійсних (тобто, за Гегелем, тих, що існують з необхідністю) зв’язків.

Для вирішення ж глобальних, широкомасштабних, глибоко укорінених проблем необхідно застосовувати й відповідний метод, за допомогою якого стане можливим урахування всіх суттєвих, дійсних, істотних зв’язків, що існують в цій проблемі, тобто, за визначенням, діалектичний метод.




  1. Предмет соціальної філософії.



  1. Специфіка буття суспільства як спів-буття людей.

Буття – філософська категорія, яка означає реальність у різноманітних її проявах. Співвідноситься з категоріями “суще”, “сутність” та “існування”.

  1. буття об’єктивованого духовного (сюди входять суспільні духовні явища: звичаї, традиції, обряди, наука, політична, правова, моральна, естетична, релігійна свідомість суспільства тощо, які мають знаково-символічні форми). Особливе місце в бутті об’єктивованого духовного посідає мова, в якій найбільш яскраво виявляється єдність індивідуалізованого й об’єктивованого духовного, індивідуальної та суспільної свідомості. Саме через мову відбувається засвоєння людиною суспільних норм, принципів, знань, ідеалів тощо;

  2. буття соціального (сюди входять матеріальне й духовне життя людини та суспільства, зміст яких більш детально будуть розглянуті в другій частині курсу філософії – “Соціальна філософія”).

Перелічені форми (або прояви) буття виділяє сама людина і через них людське буття постає як процес становлення й самоствердження людини, процес самореалізації людиною її сутнісних сил (здатності до почуттів, емоцій, мислення, мовлення, волі, творчості, діяльності тощо). Буття людини означає не просто фіксацію її існування, а розкриття способу існування людини в культурі, створеній шляхом духовно-практичного освоєння людиною оточуючої дійсності. Отже, буття виступає як реальний процес життєдіяльності, в якому людина через різні соціальні практики перетворює зовнішній світ на умови і засоби свого саморозвитку, й тим самим стверджує себе як суб’єкта соціальної діяльності.



  1. Соціальний простір і соціальний час як буття людини в культурі.

Соціальний простір – це простір, освоєний людством у процесі його існування. Це є частина фізичного простору, яка складає спосіб життєдіяльності суспільства, тобто олюднений простір. Він вписаний у простір біосфери. Соціальний простір є простором людського буття, який має перш за все соціально-культурний і духовно-практичний виміри. Мерло-Понті писав, що простір – це не місце, в якому розташовані речі, а він характеризує лише можливу послідовність їх розташування. А С.Б.Кримський підкреслював, що якщо людина як тілесний індивід займає певне місце у фізичному просторі, то у своєму соціальному бутті людина ніби “розкидана” у світі, у справах і подіях життя та духу, у тимчасовості свого унікального існування. Людина у своєму бутті втягнута у багатовімірні просторові структури, сенс яких визначається тим, якою мірою вони відповідають буттєвій ситуації людини в даний конкретних момент часу; якою мірою вони стали “обжитими” людиною, “своїми” для неї. Наприклад, для людини має значення рівень комфортності її житла, робочого місця, місця відпочинку, автомобіля, перебування в оточенні інших людей тощо. На відміну від фізичного простору, соціальний простір твориться самими людьми. Освоюючи фізичний простір, вони перетворюють частину його відповідно до своїх потреб та інтересів: створюють штучні умови свого життя, будують населені пункти, освоюють надра землі, ближній космос, обробляють землю, вирощують все нові види рослин і тварин тощо. Усе це є підпросторами соціального простору, які складають поле людської культури. Кожна людина одночасно перебуває у просторі життя, соціуму, культури, інших людей, свого внутрішнього світу. Людина не перебуває в просторі, а організовує, структурує простір свого буття в культурі. Вона створює свій особистий простір, який вписаний у простір соціуму. Але разом з тим, відбувається автономізація, “приватизація” власного соціального простору. Соціальний простір має культурно-історичні межі, але й тенденцію до розширення: суспільство освоює все нові ділянки фізичного простору, окультурює їх, усуспільнює.

Соціальний час – це тривалість існування людства, його історія. Він теж має культурний вимір. Він указує на міру мінливості суспільного життя, матеріальних та духовних процесів, які відбуваються в соціумі. Його можна зобразити у вигляді променя, який має початок (перехід від тваринного до людського стану) і не має кінця. На відміну від фізичного часу, який протікає рівномірно й вимірюється хвилинами, годинами, добами, роками тощо, соціальний час протікає нерівномірно й вимірюється історичними епохами. Протягом деяких історичних періодів відбувається значна кількість суспільних змін, а в інші – незначна. Отже, соціальний час у деяких історичних епохах прискорює ходу (“біжить”, “летить”), а в деяких – сповільнює (“повзе”, “тягнеться”).


  1. Суспільне буття та суспільна свідомість.

Природа свідомості, яка має різноманітні форми свого прояву, особливого статусу набуває в суспільному характері сво­го існування. І якщо раніше мова йшла насамперед про індивідуальну свідомість, то зараз ітиметься про суспільну свідомість, яка в найбільш простому і загальному визначенні розглядається як відображення суспільного буття.

Суспільне буття розуміється як реальний процес життя людини, суспільства. Це не що інше, як природно облаш-тований стан співіснування, взаємозв'язку людей через організацію виробництва і відтворення людини. Суспільне буття — це також організація людиною сукупності системи відносин стосовно виробництва не тільки самої людини, а й умов її існування, особливо благ, необхідних для задоволення тілесних і духовних потреб та інтересів.

Суспільна свідомість є відображенням суспільного буття, системою суспільних ідей, теорій, соціальних почуттів, на­строїв, ілюзій тощо. У зв'язку з цим прийнято констатувати, що суспільне буття визначає суспільну свідомість, бо перш ніж щось відображати, те, що відображається, має бути, існувати.

Проте й суспільна свідомість є проявом буття, реальністю в системі відносин "людина — світ". Отже, вона є проявом суспільного буття, реальністю в бутті, породженою людиною. А це дає підстави стверджувати, що суспільна свідомість є вищим проявом суспільного буття. Ця особливість виявляється передусім у тому, що суспільна свідомість, як і будь-який прояв свідомості, є творенням образу, згідно з яким організується життя людини і суспільства.

Таким чином, своєрідність суспільної свідомості полягає в тому, що вона є породженням суспільного буття, тому буття її визначає, і водночас суспільна свідомість є визначником, організатором зміни суспільного буття відповідно до потреб та інтересів людини і суспільства.

Суспільна свідомість — це сукупність, система почуттів, звичаїв, звичок, традицій, думок, ідеалів, ідей, теорій, які відображають суспільне буття і функціонують у суспільстві, скеровуючи, спрямовуючи життя су­спільства у відповідному напрямі.

Сутністю суспільної свідомості є те, що, з одного боку, вона є відображенням суспільного буття, тобто має суб'єк­тивний характер виникнення, а з іншого — ця свідомість набуває статусу об'єктивної реальності, матеріалізується, тоб­то реально існує як надбання суспільства, яке має і позитивні, і негативні сторони свого існування, адже ідеального су­спільства ніколи не було, немає і бути не може. Суспільна свідомість, як і будь-яке суспільне явище, має досить склад­ну структуру, розгляд якої дає змогу зрозуміти не тільки її наповненість, багатство елементів, які її складають, а й осягнути її функціонування, зрозуміти важливість її впливу на гармонізацію відношення "людина — світ". У сучасній літературі стосовно структури суспільної свідомості є кілька точок зору. З нашого погляду, найбільш вдалою, такою, що синтезує багато інших, є розгляд структури суспільної свідомості "по вертикалі", тобто через виділення її основних рівнів, та по "горизонталі" — через виділення форм існування.





  1. Структурованість соціальної системи. Основні елементи соціальної структури суспільства та їх історичний характер.

Соціальна структура суспільства- усталений взаємозв’язок та взаємодія людей, їх груп у суспільстві, конкретно-історичний вираз системи суспільних відносин як продукту соціальної діяльності людини, груп людей. Соціальна структура суспільства - результат історичного (біологічного, демографічного, етнічного, територіального, економічного, політичного, професійного, культурного, духовного) розподілу людей на групи, страти (верстви) в суспільстві, впорядковані та взаємообумовлені зв’язки між ними.

Носіями та елементами соціальної структури суспільства є людина, історичні форми спільності людей (спільнот): сім’я, рід, плем’я, народність (етнос), народ, нація. Суспільство є системна сукупність індивідів, які, взаємодіючи, перебувають у певних зв’язках і стосунках, забезпечуючи свою життєдіяльність. Ці взаємовідносини можуть набувати найрізноманітнішого змісту. Суттєвою різновидністю соціальних спільнот є соціальні групи - основна структурна одиниця суспільства. Поняття «соціальна група» узагальнює сутнісні характеристики колективних суб’єктів суспільних зв’язків, взаємодій і відношень. Їх характеризують: стійка взаємодія, відносно високий ступінь згуртованості, чітко виявлена однорідність складу, входження у ширші спільноти зі статусом їх структурних утворень. Соціальна група - обмежена в розмірах спільнота людей, виокремлених із соціального цілого на основі специфіки діяльності, соціальної належності, спільності відносин, цінностей, норм поведінки, що склались у межах історично визначеного суспільства.





  1. Матеріальні фактори функціонування суспільства. Єдність продуктивних сил та виробничих відносин.

Людина перш за все забезпечує своє фізичне відтворення, задоволення базових матеріальних потреб у їжі, житлі, безпеці, тощо. Власне у способі виробництва відтворюються матеріальні умови буття людей, причому це відбувається тільки через працю. Праця – це процес обміну речовини між природою і суспільством, який людина контролює своєю цілеспрямованою діяльністю. Крім самого процесу праці, вона включає предмет праці(сировина, земля), результат праці. Праця створила людину і в суспільному виробництві в цілому відбувається історично зумовлене відтворення людини як суспільної істоти. Визначальним у суспільному виробництві є матеріальне виробництво, в якому відтворюються матеріальні умови життя людей. А основою матеріального виробництва є той чи інший спосіб виробництва, який має дві сторони: продуктивні сили і виробничі відносини. Провідну роль у цій системі відіграють продуктивні сили. Головний елемент продуктивних сил - люди як суб’єкт праці, діяльність яких спрямована на предмет праці . Продуктивні сили включають в себе речові ( сировина, матеріали, знаряддя праці) та суб’єктивні ( люди як виробники) фактори. На предмет праці людина діє засобами праці - знаряддями праці. Предмет праці і знаряддя праці складають засоби виробництва. Головним покажчиком рівня розвитку продуктивних сил є рівень продуктивності праці.

Виробництво є процесом колективним. Відносини, зв’язки, що складаються між людьми в процесі виробництва, носять назву виробничих відносин, Вони включають:

-економічні(на власність). Ця власність може бути: приватною,колективною, державною;

-відносини,що складаються в процесі обміну, розподілу,споживання матеріальних благ;

-відносини між керівництвом та підлеглими;

- відносини між різними галузями виробництва тощо.



Виробничі відносини - це відносини між людьми з приводу виробництва: вони складають економічний базис суспільства.

Найбільш рухомим, провідним елементом є продуктивні сили, а більш консервативним - виробничі відносини. Прогрес техніки, вдосконалення знарядь праці, розвиток умінь, потреб людей, поглиблення спеціалізації - все це є могутніми двигунами змін і розвитку продуктивних сил.




  1. Історична переодизація суспільного розвитку: формаційний та цивілізаційний підходи.

Каталог: olderfiles
olderfiles -> Міський методичний кабінет екскурсія «Спостереження за осінніми змінами у живій та неживій природі»
olderfiles -> Наукових праць
olderfiles -> Державний стандарт початкової загальної освіти Згідно із Законом України «Про загальну середню освіту»
olderfiles -> Розділ ІІ. Наша зірочка Даша Бондарчук
olderfiles -> Історія держави І права України у 2-х томах том І
olderfiles -> Формування мовленнєвої компетентності дітей дошкільного віку народознавчими засобами 2010 р. Укладачі
olderfiles -> Першотравнева райдержадміністрація відділ освіти методичний кабінет
olderfiles -> Задача на спільну роботу. Мета: Забезпечити засвоєння учнями вміння розв’язувати задачі на спільну роботу
olderfiles -> Методичні рекомендації до організації і проведення уроків узагальнення і систематизації знань учнів на початок навчального року


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал