Полтар григорій Михайлович



Сторінка9/24
Дата конвертації01.12.2016
Розмір5,39 Mb.
ТипКнига
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   24
ПРИТУЛОК

Оминаючи великі міста та села, блукали лісами та степами Іван з Галиною, доки не потрапили, майже через місяць, на Кубанщину, де мешкала Галинина рідна тітка, сестра по матері, яка вже була похилого віку і тепер доживала самотньо у своєму власному будиночку неподалік від провінціального містечка Черкаська. Тітка Олена, так кликали її, не мала своїх діточок, але Галину любила всім серцем і душею ще з дитячих років. Тому зустріла свою племінницю з великою радістю, яка вже не вперше приїздить до неї. Дізнавшись про чергові витівки пана Якова, тітка Олена розплакалася і не вагаючись виділила своїй племінниці та майбутньому зятеві постійне помешкання у своєму багатокімнатному домі.

Невдовзі Іван з Галиною побралися, а незабаром у них з'явилася на світ Божий первісточка, яку й нарекли Олександрою. Довгенько вирішував Іван куди ж йому податися працювати. І нарешті з допомогою тітки Олени вступив до Донського козачого війська, де багато років відбував службу її чоловік. Спочатку все йшло, наче як треба, але він все ж таки відчував, що йому чогось не вистачає, бо простим козаком у житті багато не доб'єшся. Тому й вирішив для себе, що тільки хороша освіта зможе пролити світло на краще, а з тим змінити його життя. Отож разом зі своєю коханою дружиною Іван і освоїв ази науки, а вже через кілька місяців міг самотужки

143


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


читати, писати та рахувати, що пролило світло на майбутнє в його подальшій науці та військовій кар'єрі.

Чималенько років промайнуло після тієї рокової втечі з села та серце хлопця навіки прикипіло до України і при згадці про свій мальовничий рідний край воно завше зворушливо щемило. Але про повернення туди не було й мови, хоча не раз чув від людей, що, де народився та пуп твій закопаний, там і прах повинен покоїтися. Та думати про таке йому ще було рано, бо життя їхнє з Галиною тільки-но розпочиналося. Невдовзі померла тітка Олена, залишивши їм після себе чималеньку спадщину. І все це добро по заповіту перейшло до її племінниці, яка й стала повноправною господинею в домі. Служба Іванова проходила добре. Він користувався повагою у війську і, за короткий відрізок часу, пройшов свій нелегкий шлях від простого козака до сотника. Якось повернувся він натомлений зі служби додому. І ще й не встиг як слід роздягнутися, а дружина вже подала йому листа, що надіслала їй з села найкраща подруга Надійка. З перших прочитаних рядків Іван дізнався, що рідна його мати наказала всім довго жити і вже декілька років потому перейшла в інший світ. Страшна звістка про трагічне сконання пана Якова дуже потрясла Івана. Пригнічений такою звісткою, він довгенько сидів на стільці, схиливши голову до низу, від чого Галині аж жаль було на нього дивитися. Тож, наблизившись до чоловіка, вона пригорнула його кучеряву голову до своїх грудей і ніжно перебираючи, пальцями рук, м'яке Іванове волосся, достеменно згадувала про ті пережиті митарства та муки, що випали на їхню долю.

144

Розділ 24 ДІД ІВАН

Ой, як же ж ти тільки розповідаєш цікаво, Євдокієчко моя

люба, що я тебе оце слухала б і не переслухала. І чим більше занурюючись у твої спогади, тим скоріш мені хочеться дізнатися про те, а що ж там буде далі? — звернулася Софія до подруги, спрямувавши на неї свій допитливий погляд.



— А далі було ось що... Помер мій дідусь Степан і повноправним господарем став його старший син Іван, тобто мій батько. Отож, щоб не зазирати до чужого рота, він ніколи не лінувався і своєю наполегливою працею заробляв собі на кусень хліба. Проте не всіх таке життя влаштовувало і серед цих порядних, працьовитих людей були ще й такі трутні, що заздрили їм, а дочекавшись ночі, нишпорили по сусідських присадибних ділянках, дворищах та хлівах, щоб поцупити там щось для себе й поживитися за їхній рахунок. Тому про таких завжди казали: «Що півень встає дуже рано, а злодюга ще раніше».

Так недалечко від батьківської садиби мешкало двоє братів, що робили дуже багато шкоди людям, тому про них і подейкували люди: «Гм, ну що воно за дурні отакі—о живуть, в хаті одні тільки гульки, а на городі ні цибульки.» Пристрастившись до чарки, Пилип та Юхим, так кликали братів, частенько влаштовували бійки, між якими кожного разу ділили якусь там молодицю чи вдовицю. Ну, а що до свого занедбаного господарства, то воно було повністю

145


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


перекладено на плечі дружин та дітей, яких у них наплодилося більш ніж досить.

Сьогодні Іван прокинувся дуже рано, бо тільки-но на дворі почало сіріти, як біля церкви здійнявся такий лемент, що хоч бери цеберку та біжи пожежу гасити. Так було чути на всю округу незгасиме калатання діда Петра, що майстерно дзвонив: «бом — бом, клінзі — клінзі, бом — бом»,— поєднуючи увесь цей гармонійний ритм до купи, під час чого і виходив красивий, мелодійний оркестр, що скликав усіх до Божої церкви й нагадував людям про велике свято храму, яке припадало на Михайла Покровителя, тобто день мисливства. Отож у цей день після богослужіння й сходилися всі родичі з далеких і ближніх сіл, щоб побачитися, випити якусь чарчину за здоров'я кожного з них та й погомоніти, звісно ж, про діла такі-сякі тутешні.

Відклавши всі свої домашні справи в бік, Іван також вирішив піти до церкви, яка була гордістю всіх мирян і височіла на пагорбі в центрі села. Увійшовши до приміщення, де вже зібралося чималенько віруючого люду, він здійняв кудлату заячу шапку й, пригладивши рукою непокірливе сивіюче волосся на голові, тричі перехрестився. Сперте церковне повітря, змішане з горілими свічками, людським потом, так забивало дух, що дихати було майже нічим. А в куточку біля величезного вікна розривав душу, своїми різноголосими красивими голосами, співочий хор, якому підтягував втомленим басом старенький батюшка Пантелеймон. Церемонія богослужіння поступово добігала свого кінця і він тепер ледь-ледь помахував кадилом, яке дзвякало у нього на срібному ланцюжку, розносячи аромат ладану по церкві.

Віддавши шану Богові та помолившись, Іван поставив три свічки: Матері Божій Марії, Ісусу Христу та Миколі Угоднику й, перехрестившись, вийшов з церви. У хаті так було накурено, що хоч ото бери та сокиру вішай. А за столом сиділи червонопикі й добряче сп'янілі брати Пилип та Юхим, між якими увесь час тільки й виникали суперечки, що не дуже влаштовувала обох братів. Тому вони гризлися поміж собою, як оті собаки, набундючено бликаючи спідлоба один на одного, немов двоє упертих бичків на пасовиську, що все ніяк не поділять там якусь траву, або телиць і тому вже готові були до чергової бійки. Посеред столу стояла

146


чималенька сулія з мутною самогонкою, схожою на сироватку, що була заткнута кукурудзяним качаном, миска з квашеною капустою та солоними огірками. Далі ж, попри цієї убогої закуски, лежала навпіл перерізана чималенька цибулина, декілька спечених картоплин і окраєць житнього хліба. А неподалік, так від п'яненьких чоловіків, примостилася на широкій лаві Пилипова жінка Устина, котрій через безкінечні витребеньки та непередбачену поведінку братків-забіяк вже й жити більше не хотілось. Отож, щоб хоч якось відволіктись від них, вона зосередила всю увагу на вікні, за яким опускався величезний лапатий сніг, вкриваючи, все навколо, першою білою ковдрою, що повільно приземлявся і був схожий на пухке й розкидане повсюди гусяче пір'я, яке нібито хто взяв, та висипав з чималенької розірваної перини перед Пилиповим вікном. І тільки де-не-де ще залишалися не присипані ним чорно-сірі клаптики землі. А в оселі було чути безупинне, галасливе пищання дітвори, що цілісінький день товклася на черені гарячої печі, жадібно позираючи голодними очицями на стіл. Та звісно очікувала на те, що і їм залишать п'яненькі дядьки щось після святкового банкету. А брати все продовжували пиячити самогонку і після кожної чарки кріпкої, випитої, аж геркали на всю оселю, немов оті гусаки під час купання на озері та, закусивши кислою капустою з цибулею, вони кривилися від неї немов ота середа на п'ятницю, смачно приплямкуючи обвислими від горілки губами, чим звісно були схожі на колгоспну кобилу, яка бідолашна вже ніяк не подужає здохнути.

Оце дивлюся я на тебе, Юхиме, і чогось мені так закортіло


вліпити тобі гарного ляпаса по пиці, що аж рука нестерпно
засвербіла.

Та ти що, Пилипе? Чи вже десь блекоти об'ївся, що отак


нізащо на рідного брата руку захотів підняти?

Хильнувши ще горілки, Пилип ледве підвів задурену хмелем голову й втупивши свій п'яний погляд на Юхима, знову почав чіплятися до нього, але мова його тепер нагадувала гарчання пса, у якого щойно збираються відібрати кістку, або заважають її гризти.

За...за...винив, Юх...химе, ще й як за...завинив. Ось, ти


с...сидиш у м...мене з...за... столом, п...п’єш мою г...горівку,

147


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


з...закус...сюеш мо...моїми ог...гирками. А... коли ж, я бу...буду у тебе го...горівку твою пи...пити, га-а? Ну, чого ви...витріщівся на м...мене, як отой ба...баран на те...тесані ворота? Чи мо... може ти жу...журишся, що в ме...мене г...грошей н...немає? Так постривай тро...трохи, остолоп...пе, і Бог д...дасть, що і в тебе... їх т...також н...ік...коли н...не буде.

Ну... що ти плетеш, Пилипе. Адже ми... з тобою рідні


брати та й мати у нас наче одна, а... живемо поміж собою, як чужі.
Тому не гоже вже нам в отаке свято сваритися.

Ага-а, так ось куди ти г...гнеш? Ну, с...казано ду...дурень.


Ану, бе...бери зараз же су...сулію, йолопе, та, та го...горівочки
мені кріпенької і в...влий.

Юхим, хоча й пив з братом, але чомусь на ногах тримався міцніше. Але ж, як діло доходило до великої сварки, або бійки, то тут він старався не роздмухувати вогнище і цього причинного Пилипа лишній раз ліпше не дратувати. Тому вхопивши сулію, він скоренько наповнив чарки.

О... так це вже ж... інша справа, Юх...химе. Ну... а тепер


д...давай хи...хильнемо іще по одній... та пе.переку...куримо. І
Пилип, вчепившись рукою в чарку, одним махом зпустошив бажану
рідину й тут же поліз до кишені за кисетом.

Довгенько смалили брати в оселі цигарками, випускаючи навколо себе синій їдкий дим, доки у них не вивітрився, трохи, хміль з голови та кріпкий самосад не задрав до кашлю в горлі.

Очухавшись трохи, Пилип повернувся обличчям до столу, де сидів, куняючи, брат й тут же гукнув його.



  • Чув, Юхиме, ти що чи вже заснув?

  • Та... наче ні, а що? — підхопився той з місця й закліпав
    очима.

  • Ага, ну як не спиш, тоді послухай, брате, що тобі зараз
    скажу. Ти все своє життя для мене був нікчемою. А я, у порівнянні
    з тобою, завжди мав розум, якого в тебе зроду не було. Тому
    без мене ти ніхто. Ну, я б сказав так, пусте місце та й більше
    нічого. Отже, мені й доводилося увесь час навчати тебе, дурня,
    як на білому світі жити. І якби не я, то ти вже напевне зі своїми
    голодранцями десь під тином здох. А так, дивись, іще може хоч
    трохи й протягнеш. Отож-бо, я вважаю, що за таку науку ти

148

повинен тепер поїти мене міцною горілкою, кланятися мені до самісінької землі та ще й своїм собачим язиком гарненько чоботи мої вилизувати.



  • Тху-у... на тебе, Пилипе. Це ж за віщо мені така кара
    Господня, брате? Та я ж... краще в річці втоплюся, або петлю собі
    на шию накину, а ніж чоботи твої смердючі від гною та різного
    сміття вилизувати.

  • Ах, ти ж, сучий вилупку. Ти чого це тут пір'я підіймаєш?
    Я його, хама отакого, курей та кролів навчив у людей красти, а
    він тепер... он куди повернув, — і Пилип вже підвівся з лави, щоб
    зацідити братові в зуби.


Ну, добре, Пилипе, не гарячкуй, я все зрозумів. Тільки ж не
треба, брате, при дітях про це казати, бо ж вони дізнаються, а нам
же тоді, сам знаєш як.

Нехай знають, Юхиме. Адже вони набагато розумніші за нас


з тобою й напевне, вже давно здогадалися, що ми злодюги, на яких
вже давно в'язниця зачекалася.

Ось перестань, Пилипе, дурним язиком теліпати, бо він у


тебе, немов той коров'ячий хвіст все махає, махає, а толку з нього
аж ніякого немає. Та й набридло вже одне й те ж від тебе слухати.
Це ж ти тільки мені кажеш. А як, не дай Бог, та людина якась
стороння почує?

Що-о, злякався, бовдуре? Я все життя тебе, гада, підозрював


у зраді. І треба ж мені отаке почути від оцього чортового остолопа.
Послухай, якщо тебе не влаштовує таке життя, Юхиме, тоді
звернися до нашого сусіда Івана. І може він поділиться з тобою
зайвим шматком хліба, хоча я на сто відсотків впевнений в тому, що
отримаєш ти там хіба що дулю з маком й залишишся на все життя
без братової підтримки один, подихати з голоду.

Доки Юхим напружував свій мозок над цими страшними для нього словами, як той підвівся з місця й без попередження всмалив своїм здоровенним кулаком Юхимові прямісінько в лоба. Удар видався таким сильним, що Юхима аж поточило з боку в бік, але той тут же встиг вхопитися рукою за край столу, чим і зберіг собі свою рівновагу на ослоні.


Ну... що, брате, протверезів, трохи? Чи може... тобі іще раз вліпити по пиці?

149


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Доки вони дивилися, з ненавистю, один на одного, їхнє мовчання несподівано порушила Устина.

Пилипе, та чи ти ж... вже зовсім сказився, що отак рідного


брата ненавидиш та ще й б'єш нізащо. А все через оту кляту
горівку, будь вона проклята. Та коли ж ви вже зарази чортові
заллєтеся нею!

  • Ти чого... оце скавчиш тут, сучко, га?

  • А ну стули зараз же свою пельку, стерво! І скажи, ну що
    тобі від мене треба, падлюко? Адже він мій брат і як він має далі
    жити, це мені вирішувати, а ти, гадюко, не лізь більше в не своє
    діло.

Пилип так горланив, надриваючись на свою жінку, що аж світло в гасовій лампі, що стояла на столі, почало затухати.

Вислухавши чоловікові образи до кінці, Устина, схлипнувши відвернула набряклі від сліз очі до вікна і щоб не дай Бог та не побачив зарюмсану її чоловік, хутенько витерла їх кінчиками своєї хустинки, бо добре знала, що не любив Пилип сліз, а побачивши їх, робився тоді якийсь несамовитий, бив посуд, стільці і таке інше.

Ну, чого надувся, Юхиме, немов та жаба на купинь перед


дощем. А я ж... попереджав тебе, дурня, що сперечатися зі мною
краще не треба. Так тобі завжди хотілося верх наді мною мати,
але у тебе, брате, як бачиш, нічого путящого з цього й не вийшло,

чи то з жалю, чи просто так почав виправдовуватися Пилип


перед братом, старанно розтираючи черговий недопалок об долівку
ногою і тут же:

О-хо-хо-хо-хо, — розчепірив несподівано він свій писок і


тільки після смачного позіхання продовжив балачки з Юхимом,

так що, вибачай, брате, за те, що по пиці трохи заїхав, хоча... ти


в більшій мірі сам винен. Та хрін з ним і давай краще теє... про
нашого сусіда Івана погомонимо, бо ж я його, собаку, всім своїм
нутром не можу переварювати. Тому хотів би оце у тебе запитати:
«А чи подобається тобі цей гад?»

А мені... якось, Пилипе, все одно. Живе собі людина на


білому світі, працює, нікого не чіпає.

— Е-е ні-і, Юхиме, бачу, що тебе знову не туди кудись поперло,


дурня. І якщо він нас не займає, то ми його обов'язково зачепимо.
Ти що-о, йолопе, забув про оті вишні, як ми у його батька крали?

150


А тоді дядько Степан спіймав нас у садку і давай нам різкою жопи розписувати. І так, падлюка, уміло це зробив, що ні сісти, ні присісти... Та ще й сідниця цілу неділю аж щеміла. А той виблядок стояв поруч та все реготав, на всю пельку, від задоволення. Тому, брате, я такої образи до себе ніколи не забуду, чи може ти про це не пам'ятаєш?

  • Та чого ж, добре пам'ятаю. І стоїть той випадок перед
    моїми очима, Пилипе, ніби це відбулося тільки-но вчора. Ти ж,
    брате, завжди був спритніший за мене й побачивши скажених
    псів, яких спустив з прив'язі Степан, щоб нацькувати ними нас,
    тут же втік. А я, доки терся та м'явся, ось ці звірюки на мене
    й насіли, а у страха очі великі, тому не знаю, брате, де у мене
    тільки сили взялися, що я відразу сперся на огорожу. Та один
    з вовкодавів все ж таки встиг, гад, хапнути мене за ліву колошу
    й відшматував її аж до самого коліна. А потім ще й гризонув за
    стегно так, що від його гострих зубів на все життя шрам на нозі
    й лишився.

  • Отож, бачиш... і тобі, брате, через цього Івана дісталося.
    Тому, Юхиме, потрібно нам негайно здихатися від нього, — почав
    спонукати Пилип Юхима, дивлячись з ненавистю кудись в темний
    куток убоги.

Ось, навіщо він тобі здався, брате, ну а те, що колись було,
вже давно густим бур'яном поросло. Адже ж... ти й сам бачиш,
що життя зовсім іншим стало. І тепер з неймовірною швидкістю,
набираючи обертів, диктує нам з тобою якусь незрозумілу, для
нашої кебети, нову лінію під назвою, теє... як його, соціялізм.
Тільки ж нам все одно, що в лоб, що по лобі. Головне — це як
до цієї влади якнайкраще пристосуватися. А те, що ми з тобою
вечорами коїмо, доведеться доки не пізно, полишити, бо воно,
кляте, до хорошого нас все одно не приведе.

  • Ти що-о, бовдуре, мало по мармизі від мене отримав, що отаке
    бовкаєш дурним язиком немов колодязною цеберкою об воду.

  • А що я тобі такого поганого сказав, Пилипе?

  • Стули писок, недоноску! Бо зараз як вріжу тобі межи очі, то
    ти надовго мене запам'ятаєш і може хоч після цього в кінці-кінців
    до твоєї дурної макітри розуму трохи й прибавиться.

  • Та пішов ти... к лихій матері, — не витримавши такої наруги,

151

Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


вилаявся доведений до відчаю Юхим й, підвівшись з насидженого місця, потеліпався до вікна.

Обіпершись обома руками об спинку ослону, де сиділа Устина, він також почав спостерігати за тим, що ж відбувається там на вулиці. Після чого й уздрів сусіда Івана, який не поспішаючи йшов по дорозі додому.

Ану ж бо, Пилипе, йди-но сюди та подивись на нашого


сусіда Івана.

Той, не кваплячись, підвівся з місця й тиняючись підійшов до вікна.

  • О-о, бач, не дарма кажуть: «Про вовка промовка, а
    вовк сам у хату лізе». Вірно, це наш сусід. Гм... тільки де
    ж це він був? Аг-а, видно до церкви ходив, сучий син. І
    одягнений у все чисте, як та нова копійка. Ти тільки поглянь
    ось на цього пана: піджак суконний, новий, чоботи хромові,
    теж нові. А чи не закликати нам його до себе, брате, га? Та
    гарненько горівочкою його пригостити, адже ж оковитої ще
    півбутиля є.

  • Ну що, Пилипе, це ти добре придумав, адже з сусідами
    треба жити по—людськи і в мирі.

Ага, так ти вважаєш, брате, що я вірно усе зметикував? Ну
раз так, тоді поклич його до хати та й погомонимо з ним гарненько,
Юхиме, про наше буденне таке-сяке життя.

Накривши шапкою голову й відхиливши сінешні двері, Юхим миттю вислизнув на вулицю, а в оселю несподівано дихнуло холодне зимне повітря, яке відразу ж і потіснило димову тютюнову завісу, після чого враз аж дихати стало набагато легше.

Іване-е, чув, Іване, ану подь до хати.

Зупинившись на якусь хвилинку, той повернув голову в бік Юхима, й шурхаючи чобітьми в білому рихлому снігу, потеліпався слідом за сусідом.

Обтрусивши у сінях сніг, він здійняв мокру шапку й, поклавши її на полицю вішалки, увійшов до оселі.


  • Зі святом вас, сусіди дорогенькі, з Михайлом Покровителем.

  • І тебе також з великим Божим святом, Іване, — привіталася
    чемно Устина. Але брати чогось промовчали та тільки спостерігали
    своїми завидющими очима, як їхній сусід зняв новий піджак й по-

152

господарськи так повісив його на кілочок, що стирчав у стіні и призначався для одягу.

Ну, сідай, Іване, до столу та випий з нами чарку, а як


сподобається, то можна й більше пропустити. Адже сьогодні наче
храм і гріх великий тому, хто сам не п'є та ще й іншим це робити
не дає, — гостинно так з кумедними примовками звернувся Пилип
до свого сусіда Івана.

Ну, чого сидиш, Юхиме, бери пляшку та наливай гостеві, а


також і нам з тобою.

Взявши чарку, Іван підвівся з місця й розгладивши свої пишні вуса, тут же звернувся до всіх присутніх у хаті.

А давайте вип'ємо за нас з вами, сусідоньки. Та щоб поміж


нами ніколи чорна кішка дороги не перебігала.

Випивши чарку міцної горілки, Іван швиденько дістав огірок й тут же так гризонув його своїми кріпкими зубами, що з нього аж розсіл пирснув на всі боки, а потім став стікати по бороді та капати на стіл.

  • Ти що ж, Іване, до церкви ходив?

  • Ну, а чого ж, Пилипе, й не піти. Адже гріх великий буде
    тому, хто в такий день вдома сидітиме.

  • Так, так, Іване, отже, виходить, що ми з Юхимом грішники
    великі перед Богом, так як молитися до церкви не ходимо, свічки
    йому не ставимо. Чи вірно тебе я, шановний сусіде, зрозумів?

  • А це вже, Пилипе, ти сам у нього й запитай.

  • Ага-а, так он якої пісні ти, Іване, заспівав. Ну, тоді скажи
    мені, друже, а навіщо тобі Бог той здався, коли ти й так живеш
    добре і все в тебе наче є? Це нам з Юхимом треба просити у нього
    якоїсь милостині, хоча він вже давно від нас відвернувся, бо ж
    багатий скривиться, всяк подивиться, а як бідний заплаче, то ніхто
    його не побаче. Добре ж, що твій батько в свій час всього надбав.
    А тепер і ти справно господарюєш, Іване, бо ж у кого ворон над
    головою кряче, у того й доля завжди буде собача.

Та який же я в біса господар. Багатство, яке мій батько
надбав, сам знаєш куди пішло, хоча й зароблене воно було власною
непосильною працею та совіцька влада все відібрала.

А про клуню, Іване, ти що... забув? Садочок гарний маєш,


— несподівано перебив його Юхим.

153


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


  • Та чого ти вчепився в батьківську стару клуню? Все одно
    стоїть зараз порожня.

  • А раніше, Іване? Я ж добре пам'ятаю, як ти пиріжечки з
    вишнею та маком завжди наминав, а ми ж з братом Пилипом,
    дивлячись на тебе, слинку ковтали.

Ну, братці, а хто ж вам не давав жити по—людськи? Адже
хто жнивами холодочка шукав, той завжди хліба свого не мав.
А батьки ваші, дійсно лінувалися та на піч все поглядали, тому
нічого й не мали. Та всім давно відомо, що пустий колосок завше
найвище стоїть. Тому і померли вони нещасні від голоду та горівки.
Та й ви, я бачу, не дуже вже охочі до праці. Тому так і хочеться
вам нагадати оте гарне прислів'я: «Якщо не хочеш пропасти, то
начинай, брате, красти», — сказавши ці слова, Іван навіть і не
подумав про те, що цим він ще більше вразить братків-п'яниць в
самісіньке серце.

Доки він, чавкаючи, пережовував кутніми зубами огірок з цибулею, Пилип у цей час присунувся до нього близенько й поклавши на плече руку, хитрувато так запитав:

Ну-у... а як горілочка моя, сусіде?



  • Ох-х... і кріпка ж зануда — бісова душа, Пилипе. Уже й
    огірком та цибулею загриз, а вона ж, клятуща, все одно не перестає
    в грудях пекти.

  • Ага-а, так кажеш, що сподобалася тобі моя горівочка? Ну, а
    тепер, сусіде добрий, розрахуйся за неї грішми.

  • Кхи-кхи-и... — мало не подавився від почутих слів Іван й,
    трохи передихнувши, відповів:




  • Та, де ж це таке бачено, Пилипе, щоб запрошений гість та
    ще й грішми розраховувався? Але ж бо, якщо ти так на цьому дуже
    наполягаєш, то я перед тобою в боргу не залишуся і обов'язково
    тебе чимось віддячу.

  • Ні-і, Іване, ти повинен заплатити мені зараз же.

  • Господи, та що ж це за люди такі ненормальні? Адже
    ж вірно кажуть: «Там де чарка, неодмінно буде й сварка».
    П'ють, п'ють разом собаки, а тоді нізащо гризти один
    одного починають. Та чи ти ж не бачиш, Іване, що вони
    цілісінький день баньки нею заливають. І через оте кляте
    хмільне зілля вже зовсім скоро дурнями поробляться. А ти

154

ще сів з ними пиячити. Ой, чує моє серце якусь біду, тому я тебе дуже прошу, сусіде добрий, покинь їх та йди скоріш до своєї домівки, — не втримавшись, знову встряла в суперечку чоловіків Устина.

Ах-х ти ж, сучко-о! Ти чого оце свого віскривого носа знову


сюди сунеш, куди твоя голова зовсім не лізе? Бо зараз... візьму
ось цю сулію і розіб'ю у тебе її на дубовій голові, — визвірився на
свою жінку Пилип.

Після цієї сварки Устина враз стихла й, посидівши ще трохи, зовсім вийшла з хати.

Отож-бо, я тебе в останній раз питаю, Іване: «А чи маєш ти
при собі якісь гроші?»

Пилипе, ті гроші, що я мав, довелося витратити на свічки.


Тому якщо ти вважаєш, що я тебе дуже об'їв, то за це скільки
скажеш, гроші тобі поверну, тільки відчепися від мене.

— Ех-х, Іване, Іване, та навіщо ж мені твої гроші. Я ось що тобі


скажу. Ти все життя був мені ненависним. І завжди сидів у мене
на моїй жопі болячкою, ніби отой чиряк. А тепер настав той час,
коли я з тобою, сучий ти сину, повинен за все розрахуватися. Ану,
Юхиме, хапай його за петельки й тягни з хати на вулицю.

Виштовхнувши Івана в плечі, брати тепер тільки звірувато позирали на нього.

Ну-у, чого витріщив свої беньки, сусіде? Та бликаєш ними на


нас, немов отой сірий вовк, що тільки-но чужу овечку десь задрав.
Ага-а, мовчиш! Та-к, Юхиме, ану потримай його кріпко, а я тим
часом гарненького кілка з тину висмикну.

Доки Пилип, мало не розваливши огорожу, діставав кілок, Юхим у цю мить вже вхопив сусіда за руки й заломив їх з такою силою, що той, аж застогнав від болю.

Ну, що ти робиш, Юхиме? Адже ж мені боляче. Чуєш... перестань вже руки викручувати, бо ж повиламуєш їх зовсім!

Нічого, Іване, тепер вірогідно вони тобі не знадобляться.


Та в цю мить до них наблизився Пилип з чималеньким кілком

у руках.


  • Що я тобі зробив такого поганого? — обізвався до нього
    Іван.

  • А що ти зробив для нас такого хорошого, дурню, щоб ми

155

Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


тебе з братом поважали, як людину?

  • Я... я завжди цінував у тобі розум, але ж сьогодні, ти видно
    випив лишнього, тому не розумієш, що коїш.

  • Не пащекуй, дурню. Ми тебе не довго будемо тут мучити,

аж зареготав радісно Пилип.

Ти диви, яке воно падло, ще й повчати нас збирається,

раптом загарчав не своїм голосом Юхим, — та чого ж ти стоїш,
немов приморожений, Пилипе, бий його, чуєш бий цього клятого,
повзучого гада.

Пилип розмахнувся і з усієї сили всмалив Івана кілком у обличчя. Тіло його враз обм'якло, й нахилившись в бік, тут же вислизнуло з Юхимових обіймів. І тепер, лежачи на снігу, він хрипів щось незрозуміле, захльобуючись темно-червоною кров'ю, яка з неймовірною швидкістю стікала у нього з розбитої голови, окроплюючи біле пухке покривало навколо.

З...за...що-о ви м-мене уби...ва...єте, - ледве встиг він


промовити ці слова, як тут же опустив скривавлену голову в сніг.

Та сп'янілим братам зараз було не до цього, бо ж видно, не тямлячи себе, вони продовжували по-звірячому бити кілком та ногами Івана. Першим схаменувся Пилип й по-хижацьки, ніби той бандюга, спочатку озирнувся навколо і тільки тоді обізвався до брата.

Ну, як він, Юхиме, ще живий, чи вже того?



Але той, перш ніж щось відповісти йому, нахилився над Іваном і тут же й промимрив пригніченим голосом:

  • Та кажись, брате, таке, що вже й не дихає. Тож достеменно
    йому хана.

  • Ага, ну що ж... тоді досить з нього. Головне, брате, що ми
    встигли з цим стервом завчасно розрахуватися.

Чуєш, Пилипе? А, якщо він дійсно вже теє... Тоді як же нам
бути? — майже притишеним голосом запитав Юхим у брата.

Та чого ти бідкаєшся за цим гадом. Подумаєш, чи не велика


втрата. Ну, а як здох цей багатіяка, то на одну собаку на білому
світі стане менше. А зараз не панікуй заздалегідь, дурню, і йдемо
краще в хату та доп'ємо те, що в сулії лишилося.


Ще довго з хати аж на вулицю було чути несамовите ревіння п'яненьких братів, що намагалися заспівати пісню. Але цим тільки

156


лякали перехожих, котрі запопадливо хрестилися и, озираючись на всі боки, тікали подалі від їхньої хати.

Ой-й, ти Га-лю-ю, Гал-ю-ю молодая...

X


X X

Оце так подія, подруго! І цьому вже напевне ніхто не позаздрить. Але ж, як він залишився живий, Дуню?

  • Так, Софієчко, дісталося йому, бідоласі. Довгенько лежав мій
    батько на снігу, доки не наткнулися на нього випадкові люди, які й
    занесли його до чиєїсь хати та надали йому першу допомогу. А як трохи
    він відігрівся та очунявся, сповістили моїй матері, яка й забрала його
    додому. А другого дня й відвезли його до лікарні, яка знаходилася за
    декілька-надцять верст від села, аж у районі Малої-Дівиці. Лікування
    було довготривалим. Але ж після кілків та успідків, які потрощили
    батькову голову, рідко хто вже одужував. Тож добре, що хоч живий
    лишився та наслідки для нього, Софієчко, залишилися дуже тяжкі і
    непередбачені, бо ж хвороба лишила його працездатності, прикувавши
    надовго до ліжка. І тепер з ним бува таке коїться, що просто жахливо
    на це дивитися. То його трясе, то починає бити об ліжко. І так по
    декілька раз на день. А чим йому зарадити, я не знаю, — тяжко
    зітхнувши, Євдокія опустила голову на коліна.

  • Не треба, Дуню, чуєш, не треба. Ти все одно нічим йому не
    допоможеш, а батькові видно така доля судилася. Ну, а що ж тим
    недолюдкам? Чи спіймали їх та посадовили до в'язниці?

Ні, Софієчко, ні, так їм нічого й не було, бо дізнавшись
про таке скоєне зло, вони тут же й втекли з села. Кажуть люди,
що начебто бачили їх аж під Києвом. Один з них нібито став
охоронцем у в'язниці, а інший... десь у міліції служить. Навіть
жіночок своїх з діточками не пожаліли й залишили напризволяще.
Оце і все.

Ех-х, життя, життя... І якби ж знав, де впадеш, то й соломки,


неодмінно, постелив би. Та як би там не було, Дуню, а жити все
одно треба. Тому, вибач мені, подруго, за таку може трохи й
нахабність, але ж я вже давно збиралася все в тебе запитати: «А
чому це твій братик, Василько, так на ніжку накульгує?»

157


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Ой, Софіечко, це вже інша історія. Ти ж добре знаєш, що серед нас трьох сестер він єдиний хлопець, але ж такий кручений і приткий, що не всидить було й хвилинки на своєму місці та все вертиться, як ота волосина. Якось взяв він санчата та й побіг собі хутчій на гірку кататися. А там зібрався чималий гурт старших хлопців, які й стали клянчити санки у Василька. Але той їм видно відмовив. Тоді ці невігласи й вирішили йому помститися. І в ту мить, коли хлопець збирався вже було сісти на сани, вони й штовхнули їх без попередження з гори. А потім ще й самі сперлися зверху. Як тільки не благав їх мій братик та не кричав від болю, бо ніжка його потрапила під полозок. Але ті розбишаки так Василькові й не повірили і тільки після того, як всі опинилися внизу, про хлопця згадали та вже було запізно. Отож з відкритим переломом кістки на лівій нозі й принесли вони його додому. Та як на зло, подруго, батьки в цей час були на роботі. Тому довелося терміново звертатися до сусідів, які й доправили Василька в лікарню. Провалявся він там декілька місяців та ще й витримав безліч нестерпних поневірянь, бо ніжка хлопця увесь час невірно зросталася, після чого її доводилося знову ламати. Але врятувати її так йому й не вдалося. Отже, як бачиш сама, Софієчко, що залишився мій братик на все життя калічкою.

У вагоні вже давно панувала тиша. І тільки потяг продовжував відраховувати колесами довгі кілометри свого шляху у напрямку Півночі, розриваючи при цьому, з неймовірною швидкістю, нічну пітьму та невпинно так розгойдував старенькі вагони, якими й заколисував усіх відпочиваючих на полицях. За вікном вже світало. Тільки одній Євдокії чомусь було не до сну, бо ж спогади про батька та Василька її дуже вже розхвилювали. І вона ще довгенько перебирала в пам'яті свої нелегкі дитячі роки, спрямувавши зажурений погляд кудись у темряву. А поруч неї, ніби те мале дитинча, вже спала кріпким сном її подруга Софійка, вбачаючи напевне уві сні гарні, задовольняючі їй душу, сни.

Розділ 25
Каталог: files
files -> Відділ освіти Криничанської райдержадміністрації
files -> Звичаї та обряди українців
files -> Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Відділ освіти Катеринопільської районної державної адміністрації Районний методичний кабінет Крохмаль Валентина Федорівна На допомогу молодому вчителю Схвалено радою методичного
files -> Календарно-тематичне планування з української мови для 5 класу
files -> Дячук І. А. На допомогу класному керівникові «Ціннісне ставлення дітей до сім’ї, родини, людей»
files -> Н.І. Дяченко, Т. В. Ружанська ігрова діяльність на бібліотечних уроках як засіб виховання інтересу до книги, становлення І розвитку читацької компетентності школярів
files -> Юлия Борисовна Гиппенрейтер Продолжаем общаться с ребенком. Так?
files -> Урок Тема Морфологічна будова слова. Засоби словотворення
files -> Робоча програма з української мови для 5 11 класів рівень: загальноосвітній Учитель Герасименко ОленаМиколаївна


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал