Полтар григорій Михайлович



Сторінка8/24
Дата конвертації01.12.2016
Розмір5,39 Mb.
ТипКнига
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   24
ВТЕЧА

Де, я? — підвівши голову, запитав стогнучи Іван, вдивляючись в навколишню пітьму. Кріпка суконна мотузка дуже вже врізалася йому в тіло, від якої руки так заніміли, що він навіть не міг ними й поворухнути. А скуйовджене в крові волосся, так прикипіло до чола, що й очима дивитися було боляче, — ну панські, скажені хорти, видно він вас добряче дурнів об'їдками підгодовує, що ви отак вишкребки прокляті перед ним, як послідні гади плазуєте та людей знищуєте, — вилаявся, мало не плачучи, хлопець.

У цей час зі своєї нори виліз величезний пацюк і почвалав потихеньку до лежачого на соломі хлопця. Обнюхавши усе ретельно, він чмихнув носом і тут же почав швендяти, перевалюючись на своїх коротеньких кривих ніжках навколо непроханого гостя, бо ніяк не міг змиритися з тим, що без його дозволу вліз якийсь знахабнілий тип у його володіння та ще й вилігся ось тут на соломі посеред льоху. Це так видно пацюка розізлило, що він на якусь мить забув про небезпеку й почав з усієї сили коперсувати своїм довгим носом щось у соломі, підкидаючи її вгору. Відчувши поруч себе якусь невідому істоту, Іван враз аж здригнувся, але, щоб хоч трішечки себе заспокоїти, він не став очікувати на якусь там поблажливість і першим пішов у наступ на цю незнайому йому до сих пір потвору.

— Що-о, чортяки рогаті, уже по мою душу прийшли? Так ранувато ви, я гадаю, це затіяли, бо ж ще невідомо, хто по кому

131


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


поминки буде справляти, — почувши поруч себе Іванову розмову, пацюк на якусь мить притих, а хлопець, щоб не показувати свого страху перед цієї невидимою твариною, знову звернувся з окриком в темноту.

Ну, чого зупинилися, вилупки сатанинські, погані? Ідіть,


ідіть до мене недолюдкуваті душогуби, а я тим часом ваші огидні
ріжки швиденько к чортовій матері повідбиваю, — і хлопець в цю
мить підняв свою ногу й гепнув нею в тому місті, де тільки—но
шелестіла солома.

Пацюк від такої несподіванки перелякано пискнув і знову шпарко шмигнув у свою нору. Раптом Іванові здалося, що хтось знову крадеться потихеньку до льоху. І дійсно, через деякий час на металевому засуві заторохкотів іржавий замок. Двері зі скрипом відчинилися і на східцях льоху несподівано з'явилася дівоча постать зі свічкою в руках, яка обережно почала опускатися вниз, прикриваючи, щоб не погас тремтячий вогонь долонею.

Ваню, любий, де ти? — покликала вона хлопця. А Іван у


цей час лежав на холодній, сирій підлозі льоху, де під ним валявся
невеличкий оберемок прілої соломи і навіть від здивування та радості
він вже не міг й слова вимовити. Та пересиливши своє хвилювання,
він все ж таки видавив з себе декілька слів хриплуватим, ослабленим
голосом.

Тут я, Галю тут...



  • Ой, Іваночку, мій ріднесенький, почекай радість моя. Зараз
    я тобі допоможу, — і Галина поставивши на кам'яну підлогу
    свічку, хутенько перевернула на бік хлопця й перерізала ножем,
    який прихопила на всяк випадок з собою, кріпку мотузку на його
    руках. Іван вже хотів підвестися, але дівчина не дала хлопцеві це
    зробити.

  • Зараз, трішечки почекай, мій бідолашненький. І дівчина,
    не роздумуючи, вихопила з кошика кухлик з водою, старанно
    промила хлопцеві рану на голові й помастивши ліками, перев'язала
    чистенькою хустинкою.




  • Та хіба ж це люди? Та це ж звірі. Щоб ви вже згинули
    кудись від нас під три чорти, як ви отак побили мого Іванка,
    — лаючись, вешталася заклопотано дівчина біля хлопця.

  • Ось, не побивайся ти так, ягідко моя люба, бо ж заживе усе

132

це на мені, як на отому блудливому собаці. Головне, що ми живі і знову разом, рибонько моя золотесенька. А за мою розбиту голову хтось добряче отримає те, що заслужив.

І хлопець, пригорнувши ніжно Галину до себе, хотів її поцілувати, але дівчина хутенько підвелася з колін на повний зріст і відступила від нього десь на півкроку.

  • Ой, та чого ж ти серденько моє, відступаєш так далеко від
    мене?

  • Ні, Ваню, не час нам зараз цим займатися.

  • Чому, Галюню?

  • Та, тому любий, що треба, якнайскоріше тікати звідси, бо
    батько зробився такий злий, як отой дикий звір. І неодмінно нас з
    тобою зі світу божого зживе.


Та хлопець, видно, зразу нічого не второпав про яку втечу йдеться мова. І ці сказані Галиною слова, його вже зовсім з пантелику збили.

І куди ж ти зібралася тікати, дівчинко моя?

Я потім тобі про все розповім по дорозі, мій любий. А поки-що
йди скоріш до стайні та запрягай найкращого коня, який попадеться
тобі на очі в батькову бричку.

Та хіба ж так можна робити?

Поменше пащекуй, Ваню, і роби те, що я тобі наказала, бо
час вже давно працює не на нас, зрозумів?


  • Та зрозуміти, то я вже давно зрозумів, але ж як сторож
    знову з дядьками нас спіймає, отоді нам точно гаплик та ще й
    собаками зацькують.

  • Не бійся, любий, ніхто вже нас ніколи не спіймає і собаки
    давно вже прив'язані у будці сплять. А що до мого батечка та
    сторожі, то вони так перепилися бідні на радощах горілки, що тепер
    валяються, як оті кулі соломи, що нібито знесені бурею, в спальні
    та бесідці.

  • А що ж це ще за радощі у них такі були, Галю?

  • Ну, як же, тебе ж спіймали.

  • Ага, так он воно що... Ну, тоді я пішов.

  • Та не забудь, парубче, декілька мішків вівса для коня під
    сидіння в бричці покласти, а я тим часом валізи з маєтку винесу.

Отож, не гаючи часу, хлопець відразу ж зробив усе, як веліла

133


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


йому дівчина і тепер сидів на бричці, тримаючи віжки та батога напоготові. Влаштувавши валізи у спеціальну нішу позаду візочка, Галина підняла поділ довгої спідниці й хутенько умостилася на задньому сидінні.

  • Ну, з Богом, Ваню і нехай він простить нас за гріхи наші,
    — сказавши ці слова, вона тут же тричі перехрестилася.

  • Но-о, сірий! — весело чмокнувши губами, смикнув коня за
    віжки Іван і легенький візочок з відкидним верхом (яким завжди так
    пишався на всю округу пан Яків), тепер м'якенько розгойдуючись
    на ресорах, покотився по нічній вулиці. А через якийсь проміжок
    часу уже розтанув десь у темряві.

X


X X

Зупинившись на якусь мить, Євдокія тепер дивилася в темне вікно вагону і ніби збиралася з думками, щоб знову продовжити розповідь про минуле життя її діда, Степана. Але несподівано для неї втрутилась в цю нетривку паузу її подруга Софія.

  • Ой, як же ти тільки цікаво розповіла про свого дідуся, Дуню.
    Мені так дуже сподобалося, але ж я надіюся, що це ще не все.

  • Звісно ж, Софійко, хоча я трохи втомилася та й подруги
    напевне вечеряти нас ждуть. Тому я пропоную тобі піти до них, а
    тоді вже й дізнаєшся про все, що було далі.


Вони обійняли одна одну й пішли собі до дівчат, які вже добряче розвеселилися та розігрілися пляшкою червоного вина «Кагор».

О-о... і дівчата наші прийшли, — вигукнув хтось з гурту,


— де ж це ви ходите, павочки наші ненаглядні? А ми вже хотіли
йти вас розшукувати. А раз так, то налий їм, Надійко, винця в
стаканчик по самі вінця та нехай вони хоч трохи втамують свої
роз'ятрені душі після домашніх клопотів, — обізвалася з другої
полиці круглолиця дебела дівка Наталка, й діставши гітару, подала
її подрузі.

А тепер, Євдокіе, заграй нам щось таке для душі, знаєш


оту нашу українську, що ми з тобою у сільському клубі на сцені
співали.

Не кваплячись, дівчина взяла гітару й перебираючи пальцями струни, враз причарувала всіх подруг грою. І вони ж тим часом,



пригорнувшись одна до одної близенько, з великим задоволенням та насолодою слухали гарну пісню:

«Щвіте терен, терен цвіте Та й лист опадає,

Євдокії почала підспівувати її найкраща подруга Софія, а потім і всі інші дівчата:

Хто в любові не знається,

Той горя не знає...»

Вже давно закінчилася пісня, але всі сиділи чомусь мовчки і нікому не хотілося розходитися по своїх місцях у вагоні. Раптом втрутилася в цю тишу Наталка.

Ану, дівчата, киш на сідало. Повеселилися трохи, а тепер уже


пора і відпочивати, — після чого всі потихеньку так неохоче пішли
готуватися до сну.

Софія з Євдокією також повернулися до свого купе, але спати чогось не дуже хотілося.

Дуню, я в тебе так закохана, що й передати тобі цього не


зможу. Адже ж ти справжня і найкраща для мене подруга. Дівчата
також тебе усі люблять і поважають. А скажи мені, подруго, чи
підтримуєш ти якийсь зв'язок з Сашком? Я ж добре пам'ятаю, як
ви кохали одне одного, бо ж ти у нас справжня красуня і багатьом
хлопцям не давала спокою.

— Ну, що тобі сказати, Софієчко, дійсно між нами було


справжнє і чисте кохання. Сашко палко любив мене, але тепер
залишилися між нами одні тільки хороші спогади та якісь невтішні
надії на краще. Я отримую від нього листи, але приходять вони з
кожним днем все рідше й рідше.

  • А де він зараз служить?

  • Десь, Софієчко, аж на Далекому Сході, в морфлоті.

  • А ти хотіла б зараз з ним зустрітися?

  • Питаєш про таке, Софійко, звісно ж, що хотіла, бо він гарний
    хлопець і такого покохала б кожна дівчина. А як він танцював зі
    мною і виходило у нього це легко й невимушено.

  • Ну добре, подруго, а тепер, якщо ти ще не дуже втомилася,
    розповідай далі про Івана та Галину.


134

135


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Розділ 22 ПОЖЕЖА

Боже, аби ж тільки хто знав, як завжди тяжко жилося бідному українському люду на своїй рідній, политій потом і кров'ю, землиці. Ще з давних давен він боронив цей Божий куточок від набігів різних диких племен половців, печенігів, татар, що немов голодна саранча знищувала на своєму шляху усе живе. Навіть трава, там де пробігли ординці зі своїми незчисленними табунами коней, декілька літ відмовлялася родити. Замордовували цей працьовитий український народ литовські князьки та ненависна, усьому люду, польська шляхта. А пізніше російські царі, які завжди мріяли про те, щоб як найхутчіш відчебисувати ласий та якнайбільший шмат Божої української землиці у свого сусіда. І всілякими хитрощами та обманом їм все ж таки вдалося налагодити зв'язок. А у 1654 році в Переяславі відбулася між Росією та козацькою старшиною Рада, де й була підписана гетьманом Запорізької січі Богданом Хмельницьким зрада. Адже, Росія ніколи не захищала інтереси цього люду і завжди безжалісно знущалася над цим волелюбним, працьовитим народом, знищуючи його найкращі традиції та культуру.

Найбільший кривавий слід полишив після себе на Україні великий «реформатор» і самодур «всєя Русі» п'яниця і гультяяка Петро І. Збудувавши на українських козачих кістках собі місто Санкт-Петербург, він вирішив на цьому не зупинятися і простягнув свої

136


погані лапи ще й на святиню козацької слави Запорізьку січ, бо видно добре розумів, що тільки тут мав захист та надійний притулок кожний українець, якого пригноблювали й мучили поміщики — кріпосники, а також всіляка нечисть і гидота, що мала владу над людьми. Під його керівництвом розпочалися утиски козаків, отаманів, гетьманів. Так у застінках Санкт- Петербурзьких казематів було закатовано славетного гетьмана України - Павла Полуботка, який боровся до останніх сил і не скорився іродові Петру. Багато зусиль у боротьбі з російським царем доклав іще один патріот України - гетьман Іван Мазепа. І навіть, примкнув зі своїми козацькими, славетними полками до шведського короля Карла XII, який вів на той час війну з Росією, але у 1709 році був розгромлений під Полтавою. Та з роками нам доведеться переконатися в тому, як розвивається і процвітає зараз Швеція, на котру й покладав всі надії Іван Мазепа. Та Петро, видно, знав, що голими руками козацький опір і його непереможений дух здолати не вдасться, тому видав наказ про те, щоб українці не писали і не розмовляли своєю рідною мовою. А славетне, героїчне козацьке поселення Запорізької Січі, яким пишався кожен українець, знищити до тла. Підлий задум катюги, що був націлений у саме серце України так і не відбувся, бо видно Бог вирішив розпорядитися по іншому. Передчасна смерть нелюда не дала йому здійснити свої підлі бісівські наміри. Що ж до козаків, так вони ще за час царювання Петра встигли трохи погуляти на волі та багатьом знахабнілим ворогам на своїй рідній землиці віку вкоротити. Та недовго довелося їм радіти, бо на їхню погибель, з часом сперлася на Російський трон іще одна навіжена самозванка Катеринка II, яка відразу продовжила підлу справу свого попередника Петра. Доконавши козаків, вона вивезла до своєї клятої на той час Московії, славетну непереможену зброю, прапори та різні клейноди, а заодно закатувала на Соловецьких островах славетного отамана Петра Калнишевського, який виявився останнім полководцем козаків.

Та на цьому муки і поневіряння українського народу не скінчилися, бо після божевільної Катеринки по черзі то сходили, то знову змінювали їх на Російському престолі не кращі за неї правителі. Згадаймо душогуба Миколу І, котрий також не піклувався про український люд і основним його завданням було це якнайкраще

137


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


зміцнити владу поміщиків кріпосників. Придушивши в Росії революційний дух, що вже давно витав по всій Європі, він знищив декабристів, передову інтелігенцію, долучаючи до них ще й сина українського народу Т.Г. Шевченка. Цей глитаяка довів людей до такого стану, що багато кріпаків та робітників не витримували нелюдського свавілля до себе і, помстившись своїм мучителям-катам, тікали від них до Криму, Бессарабії та Кубанських, Херсонських степів. Але ж і там на них вже чекали жандармські холуї, які знову відправляли цих біглих людей своїм панам, а ті, в свою чергу, запроторювали їх до Сибіру на каторгу.


X


X X

У хаті, від натопленої печі, було так жарко, що старий Степан до самісінького ранку навіть очей не зміг стулити та все вертівся в ліжку, немов отой солоний огірок у діжці з розсолом, суляючи своїми гострими ліктями стару Одарку під боки. А на світанку ліг горілиць і, заклавши руки за голову, втупив свій погляд у стелю, обмірковуючи подальше своє життя-буття. У дворі несподівано почав голосно підвивати пес Рябко.

Гм, чого це він, тварюка? Чи вже зовсім сказився паразит


отакий. Господи, а може він смерть чиюсь заздалегідь віщує, —
подумав так Степан й, підвівшись з ліжка, пошкандибав, шльопаючи
босими ногами по холодній підлозі, до вікна.

Десь неподалік так, над селянськими хатами з неймовірною швидкістю поширювалася величезна заграва.

Гм, та що ж воно таке незрозуміле коїться, — став гадати


Степан, придивляючись своїми підсліпуватими очима у вікно.

Раптом він аж здригнувся від страхітливої думки, що несподівано вскочила йому в сиву голову.

Батюшки, та це ж напевне, у когось щось горить. Ану, я зараз


швиденько Одарку розбуджу та разом з нею ми й роздивимося, що
там і до чого.

Степан, хутко наблизився до ліжка, в якому вилежувалася його дорогесенька жіночка, охопивши обома руками напхану гусячим пухом подушку та напевне ж з великою насолодою додивлялася черговий сон й покликав її.

138


Одарко, чуєш? Та прокинься ж ти нарешті.

Ну чого тобі від мене треба, Стецьку? — буркнула вона


сердито сонним голосом і, не відкриваючи очей, замуркотіла
від задоволення, немов та кішка, а потім знову відвернула своє
товстенне затилля до теплої печі.

Величезне яскраве полум'я уже почало висолоплювати червоні язики вогню з-за хат, що ще більше розхвилювало серце старого Степана. Адже він добре знав, що не дай Боже, як вогонь при допомозі вітру перекинеться на інші селянські будівлі вкриті очеретом та соломою, отоді хоч простягай до Бога руки, хоч так дивись, а виправити вже щось майже буде неможливо.

Ну, що ти з нею поробиш, я її буджу, буджу, а їй клятій ну


хоч би що. Лежить собі лежма, немов той лантух з просом і вухом
не веде. Вста-ва-й-й зараз же кажу тобі, — гримнув Степан на
жінку так голосно, що та аж підскочила в ліжку.

Та, чого це тебе серед ночі чорти давлять, Стецьку. Завжди


він розчепірить свою пельку, як оту вершу і спати людям не дає,
— лаючись підвелася на лікті Одарка.

Ну, що ти скажеш отакій дурнуватій людині, меле казна-що.


У когось ондечки хата горить, а вона завжди вчепиться своїми
зубами в душу й гризе, гризе.

Де? — немов з переляку запитала зненацька Одарка у чоловіка,


кліпаючи своїми очицями. Що де

  • Що де?

  • Горить, питаю, Стецьку, де?

  • А ти хутчій прокидайся та сама й побачиш.

Зсунувши ноги на долівку, Одарка підхопилася з ліжка й хутчій підбігла до вікна, в котре встромила свою розпатлану голову.

  • А, ряту-й-те, — сплеснула в долоні вона, — і справді таке,
    наче хто церкву підпалив.

  • Та ти що, жінко, чи вже зовсім на голову захворіла. Адже
    гріх великий так думати та й хто ж на таке наважиться. І ляпне ж
    отаке, немов той дурень у воду пердне.

  • Ну чого ти, Стецьку, отак нізащо мене лаєш? Адже я ще
    не сліпа і здається мені, що наче тамечки... полум'я палахкотить.
    Ой, людоньки, та що ж його тепер робити? — забігала стривожена
    Одарка по хаті, не находячи собі заспокійливого місця.


139

Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


А що робити? Треба скоріш зодягатися, жінко, та бігти
пожежу гасити.

«Бом-бом-бом», — розносилося довкруж. Це сторож Оксентій дзеленькав у церковні дзвони, скликаючи, терміново, усіх односельців на боротьбу з вогнем. Налякані несподіваним лихом люди, вискакували зі своїх дворищ і, вхопивши хто що міг, бігли в тому ж напрямку, де вже добряче майоріло полум'я над селом.

У цю мить висунулася з двору по пояс причинна баба Федосиха і, вирячивши свої страшні божевільні очі, з замурзаним у сажу обличчям, вона тут же замахала руками, голосячи на всю вулицю. А потім, немов тінь, понеслася слідом за людьми. Але зрозумівши, що їм зараз не до неї, вона декілька раз плюнула в їхній бік й, задравши подерту на шмаття спідницю, показала їм голу сідницю, після чого стала реготати та задоволено видрикувати свій причинний танок босими ногами у холодному піску, бо дурному, як кажуть — не скучно й самому.

На зустріч Одарці й Степанові вийшов зі свого двору старий Наум, на плечі якого висіла довжелезна драбина і тут же й звернувся до сусіда.

  • Чув, Степане, де воно горить?

  • А ти що, хіба сам не бачиш, куди люди біжать?

  • Та я то бачу, тільки теє...

Ну, як бачиш, то чого ж тоді питаєш, тож, не гаймо, Науме,
часу та ходімо скоріш з нами свата мого маєток гасити.

  • Та ти що-о, Степане?

  • От тобі й що, Науме.

  • Боже праведний... А хто ж це його підпалив?

  • А звідки ж я знаю. Видать, чималенько він ворогів нажив
    собі за свій вік, то ж і підніс йому хтось по злу червоного
    півня.

Ряту-й-те-е! Допо-мо-жіть! — Кричав хтось на другому
поверсі маєтку.

Ой, Божечки, ой... та що ж його робити, — сплівши перед


грудьми руки до купи, бідкалася бігаючи навколо пожежі тітка
Палажка, — та, чого ж ви стоїте, робіть же що—небудь, бо люди
заживо згорять, — метушилася з повними відрами біля будівлі баба
Кулина.

140


Декілька дядьків вже встигли підняти «пожежну» драбину на «попа» й сумісно з Наумом підставили її до відчиненого вікна другого поверху маєтку, в якому виднілися голови панової жінки та її двох синів-підлітків. Першою опустилася на землю господиня, а за нею вже й діти. І тільки після них перелякана на смерть й бліда, як крейда, покоївка Улита. А маєток уже клекотів, охоплений з усіх сторін полум'ям, немов той казан з кулішем підвішений над ватрою. Одна частина людей кидала лопатами землю і таким чином збивала вогонь на тліючих стінах маєтку, а інша передавала тепер один одному повні відра з водою та посудом. Але всі достеменно розуміли, що маєток врятувати їм вже не вдасться, бо пожежа, на думку односельців, виникла десь видно з середини. Тому декілька чоловіків розстелили мокрі рядна на дахах прилеглих будівель до маєтку, щоб хоч якось застерегти їх від пожежі. Раптом несподівано для всіх закричала надривним голосом панова жінка.

Там, там же... Рятуй-те-е... Ой-й, там же мій чоловік


лишився. І вона не розуміючи, що з собою робить, вже зібралася
кинутися в полум'я. Та поруч неї стояли її сини, котрі разом з
людьми і втримали свою матір від лиха.

Людонь-ки-и... — продовжувала голосити вона, — та чого


ж ви стоїте-е? І тут же немов навіжена, почала рвати на собі
волосся руками та ридати на все подвір'я. Але величезне полум'я
уже встигло охопити дах, з якого повалив чорний їдкий дим. І
люди враз відступили від цього небезпечного місця, безпорадно
розводячи руками та спостерігаючи за тим, як розмітається в різні
боки розпечена на вогні червона черепиця і красиво догорає немов
свічка в церкві прокляте панське кубло.


А що до господаря, то навряд чи знайшлася б така людина в селі, щоб ціною свого власного життя та кинулась би в пожежу рятувати отакого нелюда, що пив з них увесь час живущу кров. Через деякий час зі страшенним гуркотом обвалився дах. А трохи пізніше на тому місці, де ще тільки-но красувався панський маєток, тепер валялися одні обгорілі головешки, що нагадували усім про те, що тут жили люди і стояла гарна величезна будівля пана Якова.

Пройшло десь днів зо три після тієї страшної трагедії з пожежею. Із повіту в село приїхав урядник, а з ним експерт для проведення й установлення причини підпалу маєтку та ще декілька жандармів,

141


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


які враз забігали по селу, перевіряючи всіх людей й винюхуючи немов ті пси, щось-небудь для слідства. Але всі їхні потуги були марні, бо ж вогонь не залишив для них нічого, окрім обвугленого праху людини, в якому й впізнала по залишках речей панова жінка свого чоловіка. Слідство йшло десь більше місяця. А як все це скінчилося, так перед всіма селянами, що зібралися на цвинтарі біля церкви, і виніс урядник свій вирок, у якого на цей нещасний випадок виникло декілька версій. Спочатку він звинувачував Івана та панову доньку Галину. Але після їхньої втечі, яку підтвердила покоївка Улита, пройшло багатенько часу. Тому це питання було відразу ж ним відкинуто. Другу версію він почав пов'язувати з ворогами, які могли підпалити пана Якова маєток. Та всі люди підтвердили, що вхідні двері були заперті на ключ і засув, а пожежа розпочалася десь з середини будівлі. А найголовніше — навіщо було підпалювати ворогам маєток, коли поруч нього стояли комори, засипані зерном нового врожаю, і клуня, не кажучи вже про коней, корів, свиней і таке інше. Тому й ця версія урядником була відхилена. І залишилося погодитися тільки з тим, що господар сам винен у тому, що так усе це сталося, бо ж, видно, перекинув п'яним свічку, яка й зробила йому пожежу. Так, на цьому й скінчилася ця загадкова й страшна історія з паном Яковом.

142


Розділ 23
Каталог: files
files -> Відділ освіти Криничанської райдержадміністрації
files -> Звичаї та обряди українців
files -> Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Відділ освіти Катеринопільської районної державної адміністрації Районний методичний кабінет Крохмаль Валентина Федорівна На допомогу молодому вчителю Схвалено радою методичного
files -> Календарно-тематичне планування з української мови для 5 класу
files -> Дячук І. А. На допомогу класному керівникові «Ціннісне ставлення дітей до сім’ї, родини, людей»
files -> Н.І. Дяченко, Т. В. Ружанська ігрова діяльність на бібліотечних уроках як засіб виховання інтересу до книги, становлення І розвитку читацької компетентності школярів
files -> Юлия Борисовна Гиппенрейтер Продолжаем общаться с ребенком. Так?
files -> Урок Тема Морфологічна будова слова. Засоби словотворення
files -> Робоча програма з української мови для 5 11 класів рівень: загальноосвітній Учитель Герасименко ОленаМиколаївна


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал