Полтар григорій Михайлович



Сторінка7/24
Дата конвертації01.12.2016
Розмір5,39 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   24
ІВАНОВІ РОЗДУМИ

Пригнавши в черговий раз корів на пасовисько, Іван відразу ж зупинився біля них й, приклавши дашком долоню до чола, спрямував свій гострий зір кудись далеко за обрій, де тільки—но розпочинало жевріти від прокидаючого вранішнього сонечка, малиново— рожевим відтінком над лісом небо. А корови в цей час брели собі далі по зеленому килиму, задравши свої величаві, рогаті голови, легенько прищурюючи вуха й тихенько помахуючи від задоволення довгими хвостами. А надибавши кращу пашу, вони враз накидалися на неї з великим апетитом, проворно підминаючи шерхлими язиками ніжну запашну траву, з'їдаючи її з тріскотом до самісіньких корінчиків, чим і наповнювали свої зголоднілі опустілі шлунки.

«Ку-ку, ку-ку», — почулося десь над Івановою головою, від чого хлопець враз аж здригнувся, немов ота сполохана сонна пташка в траві. Але хутенько отямившись, він тут же почав лічити роки — два ку-ку, три ку-ку, десять ку-ку... Докукувавши до двадцяти, зозуля враз ніби поперхнулася чимось і замовкла.

— Гм, та чого це вона, клята так мало мені літ накувала, — звернувся вголос Іван до неї. — Це ж що, виходить, як добавити до цього ще й оті мої прожиті роки, то буде мені тільки десь під сорок. А може вже їй час підійшов вдавитися отією прісною мандрикою11

11 Прісною галушкою з муки.

104

105


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


продовжував розмірковувати хлопець. — Ну, та бодай її шельму нечистий десь з собою забере, а мені, що намітив Всевишній, те й проживу.

І хлопець, вирішив перейти до більш поважних для нього справ. А як тільки сонце виткнуло з-за лісу свою кумедну червонощоку голівку, повіяв прохолодний вітрець, який несподівано охопив своєю ранковою свіжістю Іванове тіло, від чого той бр-р-р... аж стенувся, немов йому хто взяв та гарну жменю холодного снігу за комірець сорочки сипонув. Вся хлопцева шкіра враз посиніла від холоду і вкрилася малесенькими кострубатими, як у гуски пухирцями. А босі, почервонілі ноги, змочені в холодній вранішній росі, поморхли й зайшлися зашпорами. Тому, щоб не закоцюбнути зовсім, хлопець часто задвигав плечима, а потім став бігати по полю, щоб хоч трохи зігрітися.



Неподалік від пасовиська простягнувся панський лан, засіяний золотавою пшеничкою та ячменем, біля якого зібрався чималенький гурт косарів та жниць. Сонечко вже почало розбризкувати своє іскристе проміннячко довкола. А високо на тлі синього неба, прямісінько над Івановою головою, завис жайвір, що без кінця дріботів коротенькими крильцями, утримуючи в повітрі своє сите, товстеньке тільце і весело з великою насолодою наспівував: «чік-чігік, чік-чігік», свою пташину пісеньку. Косарі, недовго вагаючись, приступили до своєї давно вже звичної праці, бо ж видно добре розуміли, що цю роботу за них ніхто не зробить. А хліб же не той, що в полі, а той, що в коморі. Тому, щоб не проґавити даремно дорогоцінні хвилини, вони вишикувалися в шеренги і, весело примовляючи: «Коси коса, доки ще є роса», пішли собі з Богом, широко розмахуючи косами. «Ш-ша, ш-ша, ш-ша» — розносилося звідусіль по хлібній ниві. А висохлі стебельця, підрізані під самий корінь гострими косами, падали під тягарем важких колосків, залишаючи за собою золотаві покоси на стерні.

Слідом за косарями йшли жіночки, схиливши свої натомлені тяжкою працею спини й вправно скручуючи солом'яні перевесла, перев'язували ними з обвислим важким зерном снопи, а потім складали їх у полукіпки та копи. Розігріте до білого кольору сонце, так нестерпно пекло, що не те, щоб працювати, а навіть дихати було нічим. Тому косарі часто зупинялися й, здіймаючи величезні

106


солом'яні брилі, витирали свої розчервонілі, стікаючи рясним потом, обличчя. І щоб якось втамувати величезну спрагу, пили підвезену в бочках на поле джерельну воду. А десь уже під обід, з'явилися на лану запряжені круторогими волами та кіньми мажари, на які хутенько складалося усе це добро й звозилося на панські токи.

А там вже на них чекали молотильники, які скинувши снопи на тік, тут же, дружно з великим завзяттям, бралися за діло. І почулося Іванові таке знайоме ще з дитинства «луп-луп, луп-луп», — це молотильники вже бехкали своїми важкими ціпами по снопах, з яких немов виливалося на тік золотаве дозріле зерно, розбризкуючись у різні боки. Іван, продовжував вдивлятися очима в далечінь, шукаючи серед цих працюючих жінок свою стареньку матір, що також десь там жала серпом ячмінь, підставляючи свій хворий поперек під нестерпне припікаюче до нестями сонце і таким чином, відпрацьовувала оті кляті борги у пана Якова. Але не знайшовши її, хлопець тяжко зітхнув, бо ж ніяк не міг змиритися з тим, що в одного від зажерливості аж з вух лізло, а інші... крихтиночки по смітниках підбирали та з голоду пухнули.

Та як він не відволікався, розмірковуючи про своє життя-буття стоячи біля корів, але серце гнітила одна єдина думка про Галину, а на душі ще заздалегідь очікувалася якась незрозуміла тривога за неї. Так непомітно в думках пролетів день і настав час уже гнати натомлену худобу на відпочинок.

По дорозі до села він зустрів Надійку, що неслася немов оте полум'я по сухих бур'янах навпростець, змітаючи усе геть на своєму шляху.

Здорова була, дівчино чорноброва. І куди ж тебе вітер оце


несе? — звернувся хлопець до неї з привітанням.

А ти, Ваню, не кудикай попід руку, бо ж мені вдачі ніколи


не буде.

Ой, лишенько, бач, а я ж, дурень, про це й не знав, —


сміючись, відповів хлопець дівчині й, заступаючи їй дорогу, ухопив
її за руки та притримав на місці.

  • Ану ж-бо, красуне синьоока, зупинись на хвильку та розкажи
    мені, як живеш можеш?

  • А що ж тобі розповісти, Ваню, коли я й сама нічого толком

107

Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


не знаю. Оце бачиш, біжу до панів, мати послали та може ж... хоч дрібочку солі вони нам позичать. Ну, а в тебе ж як справи?

  • Ой, Надюню, краще не питай.

  • А чого ж так?

Та розумієш, наостогидло вже мені оце пасовисько кожний день,
а особливо корови, будь вони неладні, чи може... повиздихали б усі
разом до ранку, бо через них, клятих, і мені життя спокійного немає.

Та чи ти ж здурів, Ваню, що отакого ні в чому невинній


худобі бажаєш. Ану, постривай, постривай, хлопче. Це ж з яких
пір світ тобі немилим став, що ти отак вже в розпач упадаєш.

  • Ну чого ти чіпляєшся до кожного мого слова, Надійко? Кажу
    ж тобі, що корови, вже теє... — І він враз запнувся на півслові, а
    потім, ніяковіючи, опустив до низу очі.

  • Ага, он воно що, парубче? Ну тепер мені все зрозуміло. Бач,
    корівки кляті дорогу йому десь перейшли. Ну причому тут грім,
    коли в баби Горпини та порося здохло. Плете своїм язиком таке,
    що ні в одні ворота не влізе. Чи може ти думаєш, що навколо
    тебе одні тільки дурники вештаються? Так помиляєшся, друже.
    Тому, піди краще в село та гарненько послухай, що про вас там
    з Галиною люди язиками чешуть. Так що, юначе, не корівки
    тут бідолашні винні, а ваше таке палке з Галиною коханнячко. І
    дременув би ти зараз до неї хлопче так, що тільки п'яти твої позаду
    замелькали б. Але ж, бач, корівки йому на заваді стали. Вірно,
    я кажу, Ваню, чи ні? — І вона, немов знущаючись над хлопцем,
    залилася враз дзвінким, веселим сміхом. — Та не журися, козаче,
    ніде вже не дінеться твоя красуня Галина. Ну а тепер скажи мені,
    парубче, що їй передати таке гарненьке від тебе, бо я до неї якраз
    і біжу.

  • Кому їй? — невторопавши про кого йде річ, здивовано спитав
    хлопець.




  • Ех-х, ти, «женишок». Та кому ж, як не твоїй Галині.

  • Ой, Надюню, люба, — і юнак враз аж підскочив від радощів
    на місці й чмокнув дівчину в щічку.

  • Скажи, скажи Галині, що я дуже її кохаю і буду чекати на
    неї сьогодні у леваді, на тому ж самому місці, як завжди.

Ну добре вже, добре. Виконаю твоє заповітне бажання. Тільки
ти не дуже хвилюйся і ото, як сказав, так я Галині й перекажу. А

108


тепер можеш бігти до своїх задрипаних корівок, бо ж вони, бідні, напевне за тобою вже дуже скучили.

А чому ти так вирішила, Надійко?

Та тому, що увесь час тільки в твій бік й озираються, — і
дівчина, пирхнувши від сміху, крутнулася дзиґою на місці й побігла
собі через ярок до подруги.

А Іван, підбадьорюючи себе хорошими думками, також хутенько чкурнув до корів, котрі дійсно відійшли вже від нього на чималу відстань.

109


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Розділ 18 ПОДРУГА

Ой, Надюнчик прийшла, — і Галина з великою радістю обійнявши свою найкращу подругу, повела її до світлиці.

Надієчко, ріднесенька, рятівнице ти моя, скільки ж я тільки


часу витратила та очей видивилася, чекаючи тебе. І ось таки
дочекалася.

  • А що ж трапилося з тобою, Галиночко моя люба?

  • Зараз, Надюню, дай трохи заспокоїтися та зібратися з думками
    і я тобі таке розповім, що ти й не повіриш. Отож-бо, як тільки я
    повернулася після святкового вечора додому, тут і трапилося те, чого
    я ніколи не очікувала. Час, звісно ж, був дуже пізній, а тут батько
    п'яний мене зустрічає і всипав мені гарного прочухана. Ну а тепер,
    Надю, тримають мене під наглядом сторожі, немов оту пташку в клітці
    та ще й без дозволу батечка нікуди не випускають. Але це тільки
    півбіди і можна було б якось стерпіти. Та як же змиритися з тим,
    що мій батько вирішив силою віддати мене заміж у Чорний хутір за
    отого пришелепуватого Данилка. І ще зранку запряг коня в бричку та
    й поїхав туди домовлятися з його батьками про моє заручення.


  • Та він що, чи зовсім на голову захворів? Адже усе село знає
    про ваше палке кохання з Іваном. Ну, а тепер ще й приперла лиха
    година на вашу голову придурастого Данила. Господи! І що тільки не
    витіють з жиру оці пани пархаті, гімном напхаті. Адже, ще не забули
    люди в селі, як знущалася з твоєї матері ось ця пихата худобина.

110

Так йому що, цього замало... Тому він вирішив ще й тебе доконати. Ні, що ти мені зараз не кажи, подруго, але після того, що я від тебе почула, я не можу назвати його людиною, а не те що твоїм батьком, бо таке може вчинити, проти своєї рідної дитини, хіба-що нелюд якийсь проклятий. Адже хіба він не розуміє, що Данило хоч і з багатенького роду, проте в його голові завжди декількох клепок не вистачає. Тому, як же з отаким дурнем жити та ще й якусь «кашу» з ним зварити, хоча не дарма кажуть, що краще з розумним загубити, а ніж з придурком знайти. Ой, Галиночко, подруженько моя дорогесенька, жаль мені зараз вас обох з Іваном, — і Надійка, обійнявши подругу, заплакала.

Не треба, подруго, чуєш і перестань зараз же сльози лити


та цим без ножа серденько краяти. Ну що ж, Надюню, не родися
красивою, а родися щасливою, так наче люди кажуть. Тому,
видно, така мені доля від Бога дісталася. Ну, а тепер послухай,
що я зараз тобі по секрету скажу. Хоча й побутує в народі таке
прислів'я: «Краще скажи подушці, аніж своїй подружці», але ж я
тобі вірю і про те, що зараз скажу, щоб ні пари з вуст, зрозуміла?
Чуєш, нікому. Оце, як надумає розлучити мене батько з Іваном, я
обов'язково, щось з собою зроблю.


  • Свят, свят з тобою... — і Надійка, вирячивши на неї очі,
    перехрестила декілька раз подругу, — Ти що-о, Галю, та побійся ж
    Бога і викинь зі своєї голови оті чорні й нікому не потрібні думки, бо
    гріх великий візьмеш на свою душу. Ага, бач... дурна. Забалакалася
    про казна-що, а головного так тобі, Галю, і не сказала. Біжу оце я
    стежкою до тебе, а назустріч мені Іван череду корів додому жене. А,
    як угледів він мене, так немов і прикипів на місці. І бачу я по його
    очах, що він зі мною розмовляє, а сам бідолашний про тебе видно день
    і ніч тільки й думає. Кохає він щиро тебе, Галиночко, до безтями.

  • Правда, подруженько моя люба?

  • Авжеж, не брешу. Ось дивись, хрест святий на себе кладу, — і
    Надійка, відшукавши очима в куточку образи, тричі перехрестилася,
    — тільки чомусь, Галиночко, він за останній час дуже такий
    заклопотаний став. А як про тебе забалакала, так застрибав від
    радощів на місці, немов оте мале, безпорадне дитинча, що тільки-
    но отримало від когось солоденького маторженичка або цукерку
    якусь. А тоді взяв та й чмокнув мене ось сюди в щічку. — І
    дівчина, ніяковіючи, показала на своєму обличчі те місце й відразу

111

Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини

ж трохи засоромилася. Але ж це ще не все, Галю, він сказав, що сьогодні буде чекати тебе на тому ж самому місці, як завжди, — та промовивши вголос ці слова, Надійка схаменулася й перелякано оглянувшись на двері, прикрила долонею рота, а потім пошепки продовжила, — як місяць почне на небі сходити, зрозуміла?

— Ой, Надю, та я б пташкою до нього полетіла, але хто ж випустить мене звідси, хіба що самій вилізти потайки у вікно, то тоді вже достеменно заб'є батько на смерть. Так що, подруго, підеш на побачення з Іваном сама, а з тим йому про все й розповіси, зрозуміла?

112

Розділ 19 ПОБАЧЕННЯ

Літній вечір видався напрочуд тихим і теплим. Тільки в'їдливі, кусючі комарі не давали спокійного життя хлопцеві. Тому він, йдучи левадою, відломив гілочку бузини й став відганяти нею від себе оту ненажерливу, кусючу потвору, що роєм гула над його головою й лізла безупину межи очі. Відшукавши заповітне місце біля пасіки, Іван примостився скраєчку на старій, потрісканій від часу дубовій колоді й з великим нетерпінням став чекати на Галину. Повітря, де сидів хлопець, пройнялося приємним запахом бджолиної вощини, що змішалася з ніжним ароматом ранніх стиглих яблук білого наливу, які так рясно обліпили багатолітні дерева своїми соковитими плодами, що аж розкішне гілляччя позгиналося від зайвої ваги над вуликами. Вечірнє небо над лісом поступово почало вже висвітлюватися. А невдовзі повільно виткнулися золотаві ріжки щербатого місяця, що враз освітив своїм яскравим сяйвом усе навкруги. Раптом, у кущах левади, зашелестіло листя, затріщала під чиїмись обережними кроками торішня нехворощ і на тлі темряви з'явилась дівоча постать.

— Ну, слава Богу, йде моя Галиночка люба, — промайнула думка в Івановій голові, а серце від хвилювання аж забилося частіше і облилося декілька раз гарячою кров'ю. Та всі сподівання хлопця лопнули враз немов ота мильна булька на воді, бо замість Галини перед його очима постала її подруга Надійка. Вгледівши Івана, вона відразу ж заторохкотіла своїм балакучим язиком немов горохом об стіну.

113


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Ну що, парубче, не чекав напевне такої зустрічі? А Галина
сьогодні прийти до тебе не зможе, бо їй перепало від батька за те,
що вона дуже пізно повернулась додому зі свят. А тепер тримають
її у власній кімнаті під наглядом сторожі і без його дозволу нікуди
не випускають. І це ще не все, Ваню. Батько Галини вирішив
віддати її заміж за отого дурненького Данилка, що мешкає в
Чорному хуторі.

Що-о! — враз аж викрикнув на всю леваду Іван. — Отак


і сказав? Ну, скажена собака, і чому ж ми оцього глитаюка та
не втопили з хлопцями у його власному нужнику. Ой, який же я
тільки дурень, — картав себе хлопець, обхопивши обома руками
свою голову й, розхитуючи нею з боку в бік, аж застогнав від такої
несподіваної звістки. — Я вже, Надійко, давно чекаю чогось такого
і бачу, що не помилявся. А все через цього проклятого, гидкого
п'яницю пана Якова. Ну та тепер нічого не поробиш і потрібно
знаходити вихід з цього складного становища. Спасибі тобі, Надю,
за вчасне попередження. — І хлопець, не прощаючись, підхопився
з місця й вихором побіг геть до своєї хати.

114


Розділ 20 РИЗИКОВА СПРАВА

Цілу ніч, аж до самісінького ранку, перевертався Іван з одного боку на інший і ніяк не зміг зімкнути своїх очей, бо неспокійні думки роєм снували в його голові й не давали йому заснути. А як почулося горласте кукурікання третіх півнів по курниках, тут хлопець підхопився з ліжка, нагодував свого улюбленця пса Бровка й хутенько потеліпався виганяти череду корів на пасовисько. Думки так заволоділи Іваном, що він не згледівся, як опинився з худобою на паші.

«Господи, та що ж це таке робиться зі мною. Адже так не довго й з розуму звихнутися», — подумав хлопець. Увесь день він маявся, немов хворий і ніяк не міг знайти собі якихось заспокійливих ліків. І тільки під вечір виникла в його голові обнадійлива й головне вчасна думка, що враз додала хлопцеві впевненості. «Ех, сказано, дурень і чому ж я раніше про це не поміркував та нехай краще буде пізніше, аніж ніколи. Ну а доля, видно, знову розпорядилася по своєму й підкинула мені іще одне випробування. Отже, нічого не поробиш і доведеться йти на такий ризик, щоб завтра було не запізно. Хоча хто не ризикує в своєму житті, той завжди задніх пасе, або зовсім нічого не має. А що, як поділитися своїми думками з друзями та й піти разом на цю справу, бо недарма є така поговірка, що гуртом легко й батька бити», — і хлопець від цих думок аж зупинився на місці, але поміркувавши трохи, він вирішив все ж таки відмовитися

115


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


від їхніх послуг. Трохи заспокоївшись, Іван перш ніж гнати худобу з пастовня, завжди використовував «дідівський» простий засіб, цебто, щоб визначити час в обідню пору, відмірював відстань від ніг до кінця тіні чотири гусячі кроки, а увечері — одинадцять. Отже, розігнавши череду корів по людських хлівах, він озирнувся декілька раз навколо і, щоб не дай тобі Боже його ніхто не помітив, обережно наблизився до панського паркану. Угледівши найкращий шлях, що проходив неподалік огорожі, де знаходилася Галинина спальня, юнак відійшов у бік і, примостившись на чужій лавочці під тином, став чатувати доки смеркне. Дочекавшись темноти, він іще раз пильно обдивився чи за ним ніхто не слідкує і тільки тоді переліз через паркан. Опинившись на іншій стороні, йому чомусь не сподобалася ось ця підозріла тиша. Але початок було зроблено, а на інші роздуми часу обмаль.

Пробираючись потихеньку через сад до Галининої спальні, в якій горіло світло у вікні, хлопцеві здалося, що наче десь позаду нього тріснула суха гілка, а до наміченої цілі лишалося тільки десь декілька кроків. І тут трапилось непередбачене. Поруч нього затріщали кущі смородини та малини, з яких вискочило декілька дужих дядьків і, не давши хлопцеві оговтатися, тут же повалили його на землю. Та Іван до цієї «малої кучі» (є така гра на Україні), вже давно звик, бо частенько доводилося отримувати стусанів від старших хлопців. А вже як підріс, то не раз захищав у кулачних боях свою честь та гідність серед сільських парубків. Сила молодецька в ньому аж кипіла і поступався він нею лише двом хлопцям — Трохимові та Федорові. Отож-бо, поки п'яненькі дядьки вовтузилися зверху на ньому, хапаючи один одного в темряві за петельки, той уже встиг вліпити ногою декілька раз нападникам по пиці. А тоді хутенько вислизнув з під них, як отой прудкий з рук в'юн й стрімголов кинувся до огорожі.

  • Сті-й, злодюго-о! Стій, кажу тобі! — Почулося несамовите
    ревіння позаду, немов за ним тепер гналися не люди, а якісь скажені
    дикі звірі. Та він уже відірвався від них на чималеньку відстань й
    прожогом летів до паркану, відкидаючи від себе цупке гілляччя, що
    боляче стьобало хлопця по обличчю, роздираючи його до крові.

  • Пе-рей-май, Гнате, перей-ма-й, бо ж собака втече, — заволав
    уже доганяючи хлопця біля паркану, сторож Максим. Це галасливе

116

горлання дядьків ще більше збентежило хлопця, який вже не мав часу викарабкатися на огорожу. Місяць ще тільки-но розпочинав спинатися на вечірній небосхил та на щастя хлопця темінь була така, що хоч бери та око виколи. Отже замість того, щоб залізти на паркан, він знову шмигнув, як той кіт за мишею, в середину саду й заховався там у густих кущах.

  • Ну чого зупинилися, остолопи, шукайте його, шукайте. Адже
    він не міг так далеко від нас втекти, — скаженів від люти Максим.

  • Та як же його в біса тут знайдеш, Максиме, і це однаково,
    що голку в копиці сіна шукати, а той злодюга ще й боляче б'ється.
    Ось дивись, що він мені, падлюка, зробив. Ледве гад зуби останні
    не повибивав, а ти шу-кай його, шу—кай, — почувся вже зовсім
    близько сердитий голос одного з нападників.

Ну добре Опанасе, не кисни, як ота баба. Адже, коли
пан Яків тобі повний гранчак налив, так ти не казав досить і
тоді чомусь мовчав, а треба ж було напевне зовсім не пити.
Отоді і діло було б зроблене та й посиділи б з насолодою ось
тут у садочку гарнесенько, аж до самісінького ранку горілочку
попиваючи. А то показує він тепер мені свої зуби. Ти думаєш
тільки тобі перепало, Опанасе? Мене також він чимось так упік,
що голова й до сих пір гуде ніби отой церковний дзвін. Ну,
постривай же, злодюго! Впіймаємо тебе собацюру, отоді вже
достеменно поквитаємося. І запам'ятаєш ти цей вечір на все
своє життя. А зараз, хлопці, пильнуйте цього гада гарненько,
щоб бува кудись не втік. А я тим часом піду у двір та собак з
прив'язі спущу.

Почувши про собак, Іванове серце враз затріпотіло так, що мало не вискочило з грудей. Та хлопець не став очікувати гіршого і знову почав потихеньку виповзати з кущів й пробиратися непомітно до огорожі.

Чуєш, Опанасе, та на бісів кляд він нам отой злодюга здався?
А Максимові як треба, то нехай його сам хортами й ловить. А ми
ліпше давай перекуримо з тобою, бо віриш, що вуха мої вже наче
припухати стали.

Гм, так хто ж тобі мішає це зробити, Гнате? Діставай свій


тютюнець та й покуримо, — і Опанас вже уявив собі, як товариш
його вийме з кишені кисета з запашною махорочною, сам закурить

117


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


та ще й пригостить його. Але все вийшло навпаки. Обмацавши свої кишені, Гнат тільки розвів розгублено руками.

  • Видать, Опанасе, я свого кисета вдома залишив, — відповів
    невтішно той й тут же хитрувато так заблимав безсоромними
    очима.

  • Ну що ж, надіявся дід на обід та так бідолашний без вечері й
    спати ліг. Отож—бо і у тебе, Гнате, приміром на те схоже, бо ж ти
    завжди старцюєш та прибідняєшся, а в самого, не бійсь, там добра
    всякого неміряно. Ну одним словом, ти, як отой жид пархатий, все
    хитруєш та брешеш, — і Опанас вийняв свого кисета, кресало й
    пригостив свого товариша запашненьким тютюнцем. Затягнувшись
    з жадністю їдким димом, немов оте мале кошеня шпагатиною, Гнат
    тут же закашлявся до сліз.

  • Ох-х і причинний же в тебе цей самосад, аж у задньому місці
    зараза задрало.

  • Отож бачиш, жадобо, навіть даремне і те тобі не на користь,
    тому ніколи не роззявляй, братику, свого рота на чужі ворота.

І тільки він сказав ці слова, як попри нього пронісся на шаленій швидкості Іван й в декілька чималеньких стрибків вже опинився біля паркану. Доки нерозторопні дядьки соплі жували, хлопець миттю відірвався від землі й повис немов ота кішка на огорожі, вхопившись цупкими руками за верх високого частоколу. Тепер йому залишилося тільки трохи підтягтися й перекинути одну ногу на верх паркану та в цей час видно сам Бог чомусь відвернувся від хлопця. Частокіл, за який тримався Іван рукою, вже підтрух і не витримавши великого навантаження, відломився, через що той разом з уламком частоколу полетів донизу. А як тільки гепнувся на землю, тут же й накинулися на нього дядьки, немов оті шуліки на каченят.

  • Хап-ай його злодюгу, Гнате-е! Та хапай же собаку проклятого
    за ноги, бо ж знову десь втече, — заволав на всю пельку Опанас,
    немов у когось хата загорілася в селі. І вони удвох, поки ще хлопець
    валявся, притисли його своїми важкими тілами до землі.

  • Ні-і, брешеш, стерво. На цей раз ми вже впораємося з тобою
    і не дамо тобі нас залишити в дурнях, — хрипів, немов той ведмідь
    від люті, Гнат, товчучись зверху на хлопцеві й боляче суляючи його
    під ребра.

118

Та Іван і сам добре розумів, що йому вже на цей раз від них не втекти. Але ж його дратувало зовсім інше, що він отак необачно потрапив ось цім смердючим п'яницям на «гачок», ніби отой дурнесенький карасик спокусився на миршавенького черв'ячка. Отож доки хлопець розмірковував, лежачи на землі про те, що його очікує далі, дядьки вже встигли скрутити йому руки цупкою шворкою. Задихаючись від густої трави, що без кінця лізла йому в обличчя та рота, хлопець зумів все ж таки виплутатися з неї і, підвівши через силу голову, повернув її в бік, щоб вхопити хоч якусь дещицю свіжого повітря. Та дядько Опанас, немов тільки чекав цього і тут же так вліпив хлопцеві межи очі своїм важким, схожим на металеву гирю, кулаком, що той відразу ж втратив свідомість і опустив голову в траву.

Ах, ти ж, сучий потрух. Я тобі покажу, як битися та по


чужих садках лазити.

Після чого той покликав до себе ще й Гната, з котрим вони відвели душу на хлопцеві, лупцюючи його, доки зі своїми псами не з'явився сторож. Обнюхавши нерухоме тіло, хорти, звісно ж, виявилися набагато розумнішими за цих п'яниць—мучителів і, відійшовши в бік, спостерігали за цим неприємним дійством своїми розумними очима, висолопивши довгі слиняві язики та напевне співчували невдасі, що зараз валявся без тями у них під ногами.

Так кажете, хлопці, як не пручався та не брикався цей


молоденький жеребчик, але вам все ж таки вдалося його приборкати
і впрягти в воза.

  • Та наче впрягли, Максиме, хоча спочатку сам знаєш, як було
    важко, але ми з Гнатом впоралися.

  • Ану ж-бо, я хоч гляну на нього одним оком та може впізнаю
    чий же це він є, — і Максим, нібито ні про що не відаючи, почав
    розглядати хлопця при місячному сяйві.

  • Тю-у, на тебе нечиста сила. Та це ж, хлопці, якраз те, що
    нам треба. І за таку «птицю» господар неодмінно відро горілки
    виставить, а з тим ще й по парі чобіт кожному в придачу дасть.

Послухай, Максиме, а чому це ти так зрадів після того,
як подивився на цього нещасного? І мені здалося, буцімто ти не
злодюгу побачив, а якогось вельми шановного родича, — зазираючи

119


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


так хитрувато сторожеві в очі немов якась знахабніла сорока в кістку, раптом запитав Гнат.

Розумієш, друже, дурне діло, як кажуть, не дуже хитре.


Тому не буду, хлопці, від вас приховувати нічого і скажу вам так,
як воно є. Ми цього сучого сина вже не одну ніч з паном Яковом
до себе в гості чекаємо. І от, як бачите, все вдалося.

  • Так чий же то злодюга, Максиме, ти впізнав його? —
    продовжував підозріло допитуватися у сторожа Гнат.

  • Чудні ви якісь, хлопці, впіймали цього типа і до сих пір не
    знаєте чий він є.

  • Та це ж старої Палажки син Іван, якого вона нагуляла ще
    дівкою з москалями.

Ага, так он воно що. Ймовірно він, Максиме, видно так
їсти, бідолаха, захотів, що не втерпів та в панський садок і поліз,

співчуваючи хлопцеві, відповів Опанас.

Та ні, панські груші і яблука цьому хлопцеві аж ніяк не
потрібні.

Ну так якого ж хріна тоді його холера сюди принесла?

Розумієш Гнате, тут справа набагато складніша, чим ти думаєш.
Покохав цей юнак панську доньку Галину, але панові це не дуже
сподобалося і, щоб якось від цього «горе-залицяльника» здихатися
та щоб він йому не заважав здійснити наміри, господар і звернувся
до мене за порадою, в якій я йому звісно ж не міг відмовити. Та
з дуру запропонував йому одне не дуже хитре дільце провернути,
щоб він притримав свою доньку на декілька днів у кімнаті. Ну,
звісно з розрахунком на те, що цей хлопець обов'язково припреться
ось сюди для зустрічі зі своєю коханкою, де ми його й прикоськали,

га-га-га, — вишкірив несподівано від задоволення свої конячі


зуби сторож.

  • Ну, ти ж і покидьок, Максиме, чого я, звісно ж, від тебе
    не чекав. Головне, що ти своїм тупим розумом великий гріх на
    гниленьку душу взяв та ще й нас з Опанасом у брудну справу
    втяг.

  • Та чим же я завинив перед вами, хлопці?

  • А ти, хіба сам нічого не бачиш, Максиме? Чи може тобі від
    панських об'їдків уже зовсім повилазило. То піди до того нещасного
    хлопця та подивися своїми вилупастими баньками, як ми його отак

120

нізащо з Опанасом відбемберили. Навіть багата дівчина і та не погребувала нічим й, пішовши наперекір батькові, покохала цього нещасного бідного парубка. А ти, дурню, вирішив віддати отакого золотого хлопця на посміховисько панові. Ех-х, продажна ж ти, дешева шкуро.

  • Гм... цікаво, а чого це ти так побиваєшся за цим байстрюком,
    Гнате?

  • А тому, дурню, що він також не має лишнього куска хліба,
    як і ми з тобою, Максиме.

Почувши правдиві слова Гната, які немов гострим ножем вразили і без того хворе Максимове серце, але великого жалю до хлопця він не відчув, бо ж своя сорочка завжди була ближче до тіла, тому зробивши вигляд, що співчуває цьому нещасному юнакові, сторож знову звернувся до Гната.

Ну що ж, друже, може ти й вірно все кажеш і дійсно ми


перегнули трохи палицю. Та ви забули, хлопці, про одне, що не
тільки, як кажуть, на нас світ клином зійшовся. Тож, коштувало
нам тільки відмовитися від панського задуму, то у нього достеменно
вже більше не працювали б. Ну, а цю справу, я думаю, виконали
б інші.

Ось перестаньте, хлопці, сперечатися між собою і я повністю


підтримую тебе, Максиме, бо ж після тієї трагедії з «нужником»
пан Яків не злюбив цього байстрюка, тому й вирішив помститися
усім хлопцям, що мешкають в селі, — встряв несподівано в розмову
Опанас.

  • Так, не злюбив, Опанасе, напевне тому, що ситий голодного
    зроду не розумів. Адже вірно люди кажуть: «Багатому й під гору
    вода тече, а бідному і в долині криницю доводиться копати», — дав
    відразу ж влучну відсіч Опанасові Гнат.

  • Ну, що ж поробиш тепер, хлопці, коли вже діло зроблене.
    Тому давайте іще по цигарці викуримо та я піду до пана Якова й
    про все йому доповім. А ви беріть його та несіть потихеньку до
    маєтку, ну а що робити з ним далі, на місці вже й з'ясуємо.

Підпаливши цигарку, Максим знову наблизився до лежачого на землі хлопця й тут же схвильовано запитав у дядьків.

Чуєте, хлопці, а чому це він лежить і майже не ворушиться?


Чи може ви так до нього гарненько приклалися, що він уже теє...

121


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Тоді, братики мої, капець вам обом підкрався і каторги вже точно не минути. Так що, дурні, можете вже сухарі сушити.

Та нічого з твоїм Іваном не трапилось, — обізвався, ніби той


шкідливий кіт, що тільки—но чуже сало спер, Опанас.

  • Ну, подумаєш, упік я його один раз по мармизі, але і він
    мене також по голівці не гладив, а вліпив чимось так, що аж
    іскри посипалися з очей. Ну, а як теє... прибили цю собаку, то
    закопаємо десь тут у садочку під яблунями та й всі кінці в воду,
    — але Опанас видно зрозумів, що бовкнув своїм язиком трохи
    лишнього, чим тільки викликав огиду до себе у товаришів, які тепер
    мовчки дивились на нього з темряви.

  • Ну, чого ви на мене повилуплювалися обоє, ніби я щось не
    те кажу? — виправдовувався Опанас.

  • Оце я слухав зараз тебе, Опанасе і в мене склалося таке
    враження, а чи була в тебе колись-небудь рідна мати? — почав
    проводити виховну роботу зі своїм товаришем сторож.

  • Ну чого ти прилип, Максиме, як отой березовий листок до
    моєї сраки у лазні та хіба ж ти сам не знаєш, що були в мене і
    батько, і мати, а також дідусь з бабусею були. Тільки, якого ти біса
    оце до мене причепився?

Та я зовсім не про це, Опанасе і краще слухай далі, що я тобі
скажу. Адже не дарма люди кажуть, що як пошлеш дурня Богу
молитися, так він і голову свою об церковний піл розторощить.
Отож-бо й від тебе такого можна очікувати, — і Максим загасивши
недопалок, знову продовжив розмову з Опанасом.

Та ти ж тільки подивись на свої кулаки. Це ж добрячі


молотки, якими можна сміло цвяхи забивати, котрими ж, звісно,
ти й повідбивав всю середину хлопцеві, — і тільки після цих слів
Максим забрав своїх хортів й пішов з ними до двору. А дядьки,
не довго роздумуючи, вхопили хлопця попід руки й потягли його в
тому напрямку, де ще горіло світло біля маєтку.

Іванові руки в цю мить так теліпалися, немов оті обірвані мотузки на тинові від вітру, а важке, непритомне тіло увесь час вислизало у них із рук, заважаючи їм рухатися далі. Що ж до обвислої голови, то вона зараз нагадувала переспілого гарбуза, який очепився так міцно корінцем за бадилля і тепер розгойдувалася від дядьківської ходьби то вниз, то вгору. І тільки темна кров залишала

122


на притоптаній чобітьми траві кривавий слід. А завершувалося усе це неприємне видовище ногами, які немов ватяні волочилися по землі, чіпляючи її носками позаду дядьків. Ще не встигли Остап з Гнатом і до панського маєтку дістатися, як на високому ґанку на них з великим нетерпінням очікував, швендяючи то в один, то в інший бік, сам господар, від якого вже добряче несло спиртним «духом». Поклавши хлопця біля маєтку під яблунею, знесилені дядьки тепер відпочивали. А через певний проміжок часу і сам господар до них наблизився.

Ану ж бо, хлопці, покажіть мені цього сучого вилупка, —


звернувся він до них і тут же задоволено підкрутивши свого вуса,
почав розглядати Івана.

  • Ну, що тепер скажеш мені, голодранцю? Бач, як ти не оббігав,
    Іване, пана Якова та все ж таки попався мені, ніби той смердючий,
    голодний пацюк у пастку. Але не діждавшись відповіді, що ще більше
    роздратувало його, він аж загарчав від лютої ненависті, немов отой
    скажений пес, якого вже добряче покусали блохи. А потім накинувся
    на хлопця, вдаривши його декілька раз успідком під ребра.


  • Заберіть його, чуєте, зараз же заберіть це смердюче лайно від
    мене та киньте цю червиву собаку скоріш до льоху. А завтра я вже
    з великим задоволенням з цим хамовитим голозадим байстрюком
    порозмовляю. Через хвилину чи може другу панова гарячковість
    враз де й поділась і він знову у хорошому настрої, посміхаючись,
    звернувся до дядьків.

  • Ну що ж, хлопці, завдання ви моє виконали на відмінно.
    Хвалю! І сьогодні ж гарного могорича поставлю чи може завтра?

Ні—ні, що ви, пане Якове, — немов по змові загукали усі
разом дядьки.

  • Ну, що ж... раз «ні», тоді сьогодні ж і обмиємо цю знамениту
    для мене подію.

  • Аго-ов, Ули-то-о! Ану, йди-но голубонько сюди, — заревів
    сп'янілим голосом на все подвір'я господар, немов той голодний
    ведмідь у лісі. Але тільки через певний час на тлі відчинених,
    хатніх дверей з'явилася, протираючи своїми маленькими рученятами
    заспані очиці, така собі середніх літ молодичка.

Кликали, пане Якове? — наблизившись до нього, спитала.

Та кликав, кликав, але ж хіба вас добудишся як ви спите,

123


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


немов ті байбаки. Ну, та клят з вами, спіть собі на здоров'я скільки вам влізе, тільки і про свої обов'язки не забувайте. Розумієш, голубонько моя, тут така катавасія несподівано виникла. Хлопці зі сторожем злодюгу в моєму садочку щойно спіймали. Он бачиш, потягли клятого до льоху, — і пан Яків хвалькувато так кивнув головою в бік дядьків, а сам від задоволення аж затряс пузом й тут же став поважно походжати біля покоївки, немов той гусак по вигону, задравши свого схожого на добрячу цибулину носа.

Ну, так я ото й хотів, теє... — та вгледівши при місячному сяйві


лупоокими очицями чепурненьку Улиту перед собою, пан звісно ж
на якусь мить аж річ втратив. Запнувшись на півслові, він ще
декілька хвилин дивився на неї мовчки, а потім знову продовжив
розмову, — Та що ж це воно з моєю головою в потрібну мить
коїться. Ну зробилася, клята, немов отой трухлявий пень. І нічого в
ній вже не тримається, як у тому чортовому решеті вода. Ага, так
для чого ж оце я тебе сюди кликав, Улито?


  • Та звідки ж я знаю, пане Якове. А може вам подобається
    поночі людям спати не давати? — сміючись відповіла покоївка.

  • Послухай, Улито, ти облиш мені ось тут якісь підозрілі
    патякання розводити, бо я можу тебе за це й теє... — раптом він
    ухопився рукою за голову, — Ага, бач, дурень, нарешті згадав,
    хай йому хрін, — радісно вигукнув пан, — Так отож—бо, я й
    вирішив, голубонько моя сизокрила, по такому щасливому випадку
    розважитися трохи з хлопцями, а заодно й по чарчині кріпенької
    горілочки потягти. Зрозуміла, любаво моя?

  • Та зрозуміла, зрозуміла, — невдоволено забурчала покоївка
    собі під ніс.

  • Ну, тоді винеси нам ось сюди в садочок сулію з самогоном
    та перекусити щось-небудь, — і він вдаючись до того, що йому
    все байдуже та більш нічого вже не треба, продовжував крадькома
    позирати на апетитну Улиту, ніби той голодний кіт на мишу,
    зжираючи її своїми нахабними очима.

Доки покоївка пильно вдивлялася дядькам вслід, які поступово віддалялися від неї в темряву, пан Яків у цю мить вже встиг загородити їй свою волосату руку під спідницю й лапнути її декілька раз за сідницю, від чого та враз перелякано аж зойкнула, підскочивши на місці.

124



  • Га—га-га, — зареготав від скоєного пан.

  • Та чого ж це ти, дівонько, підплигуєш, ніби хто тебе взяв та
    гарненько так по голій сраці кропивою вшкварив, га-га-га...

  • Ага, пане Якове, вам все тільки смішки, як з отієї попової
    кішки, бо ж ви звикли тільки реготати та лапи свої куди вас не
    просять простягати.

Ой лишенько! Так що ж тепер мені, дівко, вже зась і
пожартувати з кимсь чи якусь там молодичку приголубити, або
потоптати?

  • Робіть з іншими, що тільки вашій душі забажається, а мене
    прошу більше не чіпати, — сердито так відповіла Улита.

  • Ага, так он як ти, дівко, зі своїм паном забалакала. І що ж
    тепер, люба, ти накажеш мені робити?

А нічого вам не треба робити. Тому йдіть краще в ліжечко до
своєї жіночки коханої відпочивати, — весело засміявшись, відповіла
покоївка.

Так, он воно що... До жіночки кажеш вже йти треба. Та


щоб вже вона була здохла до ранку, бо не люба мені вже зовсім.
Тому оце тільки й молю Бога, щоб він скоріш забрав цю чортяку з
рогами від мене. Інша річ з тобою, рибонько моя ненаглядна. Тут
вже, Улиточко люба, пан з великим задоволенням позабавлявся з
тобою та ще й грошеняток тобі за це приплатив би.

І не дочекавшись від неї ніякої відповіді, він вхопив покоївку, немов той ведмідь, за поперек руками й зазираючи їй за пазуху, де з нічної сорочки виднілися пишні дівочі груди й почав м'яшкорити тремтливе, трохи стримане тіло Улити, від якої ще розносився привабливий такий запах теплого хатнього ліжка.

Та ти ж, моя хороша лебідонько білокрила, — нашіптував він їй
різні улесливі слова. А як відчув, що покоївка вже змирилася з цим
й більше не пручалася, жадібно, неначе той вампір, впився своїми
устами їй у груди, цілуючи з великим запалом дівочу білу шию,
щоки. А через трохи тремтливі руки пана вже почали безсоромно
так заголювати їй тіло, задравши вище колін спідницю.

Тут дівчина вчасно й спохватилася, бо ж видно зрозуміла, що пан пограється з нею в своє задоволення, а їй потім буде дуже дорого коштувати це безглузде залицяннячко.

Не треба, пане! Чуєте, не треба, — встигла вона вирватися

125


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


від нього. І обсмикнувши задрану спідницю, щоб бодай не помітили дядьки, що вже ось-ось повинні були повернутися назад, знову чкурнула до панського маєтку.

Овва! Та що ж тепер, дівко, до тебе й доторкнутися вже


не можна, — вирвалося у нього з вуст вдогін та Улита цього звісно
ж не чула, бо встигла швиденько шмигнути у маєток, гуркнувши
за собою дверима. Ну а пан тепер злився на себе, що по своїй
дурості не зміг «приборкати» отаку пташку, котра й лишила йому
гарненького облизня.

А покоївка, зайшовши до оселі, відразу ж почала збирати те, що їй тільки підвернулося до рук на вечерю панові, лаючи його за те, що він зіпсував їй настрій та сон.

І де ви тільки взялися, чорти рогаті, на мою голову? Ну


чому ви самі не живете по-людськи та ще й іншим заважаєте. Та
чи мало вам дня, що ви ще й поночі лазите і ніяк не вгамуєтеся,
іроди прокляті!

І тільки вже зібралася вона було йти на вулицю, як раптом перед нею виникла несподівано постать в нічній сорочці пані Галини.

  • Що там таке скоїлося, Улито? — схвильовано запитала вона
    у покоївки.

  • Та нічого такого особливого, пані Галиночко, — враз збрехала
    вона.

  • Ну, як нічого такого особливого, то куди ж оце ти на ніч
    глядячи, горілку та хліб з хати несеш? — це запитання, звісно, ж
    зупинило покоївку і вона ніяковіючи відповіла.

  • Розумієте, пані Галиночко, сторож з хлопцями злодюгу у
    вашому садочку впіймали. Ну, а пан Яків і дав мені завдання, щоб
    я йому по такому вдалому випадку у бесідку повечеряти винесла.

Так кажеш, злодюгу спіймали, Улито? — насторожено враз
спитала ніби сама в себе Галина.

Та еге ж бо, панночко Галино, впіймали, він там у садочку


на траві лежав.

А ти його добре роздивилася, Улито?

Так, хіба ж його при місячному сяйві добре роздивишся,
голова вся розбита в крові і зросту такий чималенький буде.

А волосся ж яке в нього, не помітила?

Волосся кажете... — Улита трохи поміркувавши, знову

126


відповіла, — ну, яке воно повинно бути? Ага, та кажись здається, таке темне й кучеряве.

Ой, Господи, відведи й збережи його душу грішну, — стала


з тривогою молитися перед образами Галина.

А ще що ти чула від мого батька? — знову стала допитуватися


панова донька.

Та я ще чула як ваш батько обізвав його


декілька разів «байстрюком», а потім наказав Остапові з Гнатом
кинути його до льоху.

  • Ой, Боже-е... — тихенько заплакала дівчина, прикривши своє обличчя долонями.

  • Та що ж з вами, пані Галино? — кинулась покоївка до
    дівчини.




  • Ой, ой, Улито, краще не питай мене нічого, бо ж мені і так
    на душі боляче. Вона присіла на край стільця і схиливши голову на
    груди, заридала.

  • Господи, та чого ж це ви, пані Галиночко?

— Ой, та за що ж ти мене караєш, Боже? Не можу більше, чуєш,
Улито, не можу більше так жити й отаке нелюдське приниження
терпіти.

Раптом вона підвелася зі стільця й, розмазуючи долонями так-сяк мокрі від сліз очі, звернулась до покоївки.

  • Послухай, Улито. Допоможи мені, бо ж немає в мене нікого
    хто б захистив мою душу, хіба що... один Всевишній.

  • Та чим же, моя люба, я спроможна вам допомогти, пані
    Галино?

  • Розумієш, що вони спіймали не злодюгу, а мого коханого
    Івана.

От тобі й маєш... Та як же це він сюди, бідолашний,
потрапив?

А так, Улито, й потрапив, бо пан Яків наказав сторожі


слідкувати за мною та нікуди з хати мене не випускати. Отож—бо він
і заліз у садочок, щоб хоч десь зі мною зустрітись чи побачитися.

Бач, дурна, а я ж про це й не знала. Та, думаю, ну чого це


пані Галина сидить в хаті та на вулицю не йде гуляти, яка ж тільки
біда. Господи, збережи й помилуй. Ой, яке ж тільки тобі, дівчинко
моя, велике горе випало і що ж тепер робити?

127


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Треба, Улито, вихід з цього знайти. У тебе якась сон-
трава є?

  • А навіщо вона тобі, дитино?

  • Потім скажу, Улито, а зараз немає часу про це балакати.

  • Знаєш, пані Галиночко, у мене навіть краще за сон-траву є.
    Покоївка швиденько збігала до своєї кімнати й винесла звідти

невеличку пляшку з якоюсь коричнюватою рідиною, заткнутою корком.

  • Ось, дивіться, пані Галино, знайшла.

  • А це часом не отрута, Улито?




  • Та що ви, пані Галиночко. Сама її п'ю, як заспокійливе. Це
    такі ліки настояні на вуграх.

  • На вуграх?




  • Так, на вуграх, пані Галино. Це така рибка, що у вашій
    копанці плаває. Ну так я ото одного спіймала та й залила його
    червоним вином на декілька днів у глиняному горщику, щоб він
    там протомився. А тоді процідила через марлю та й п'ю. Це ще
    моя бабуся так мене навчила робити. А даруйте мені, пані Галино,
    навіщо воно вам здалося?


  • Та розумієш, Улито, мені потрібен час, щоб ці виродки як
    найдовше поспали, а я тим часом дещо повинна зробити.

Ой, спатимуть, пані Галиночко, ще й як спатимуть. А тоді, як
прокинуться десь так аж під вечір другого дня, то так блюватимуть,
що їхні кишки днів зо три болітимуть. Зате вже горілочки після
цього ніхто з них і в рота більш не візьме.

Це враз розсмішило дівчину, а заодно й покоївку.

Тільки ж ти дивись, Улито, про це поки-що не кажи
нікому.

Та що ж я чи вже зовсім дурна, зі мною он


сам пан Яків і не таким ділиться, але від мене вже нічого ніхто не
дізнається.

Після цих балачок Улита знову звернулася до дівчини.

Ану, давай сюди сулію з горілкою та я вже сама цей гріх на
себе візьму, — й відіткнувши затичку, вона влила в самогон трохи
рідини з пляшечки, — ну, оце і все, а тепер нехай п'ють собі скільки
їм тільки хочеться та спати лягають, бо надворі вже ніч пізня.

Ули-то-о! — почувся сердитий голос пана Якова з вулиці,

128

— ну де ж ти, суча дівко, там ходиш, їсти так хочеться, що аж наче живіт мій вже зовсім опух.



  • Та несу, несу, щоб ви вже подавилися нею, — промовила
    вона тихенько про себе й понесла їжу на вулицю. Доки Улита
    лаштувала хлопцям пізню вечерю, Опанас з Гнатом вже встигли
    виконати останню вказівку господаря й повернутися до бесідки, де
    вже за столом сидів червонопикий пан Яків, а перед ним стояла
    чималенька сулія з горілкою, порізаний хліб, сало, цибуля.

  • Ану ж-бо, сідайте, хлопці-молодці, до столу та вип'ємо
    за погибель сучого сина Івана, — на радощах запросив господар
    дядьків. І тут же розігрівши шпарко руки в долонях, розлив мутне
    пійло по чарках.

Вихлеставши по першій до дна, вони по черзі крякнули, після чого з пітьми бесідки почулося таке апетитне чавкання пана з дядьками, які вже в дві щоки наминали свіже, прошаркувасте з м'ясом сало з тільки-но спеченим, ще теплим, житнім хлібом та кріпкою, соковитою цибулею, що аж тріщала в них зі смаком на зубах. Пройшов іще деякий час. І настоянка, приготовлена Улитою на вуграх, дійсно таки зробила свою справу, бо після неї дядьки поробилися, немов ті чопки, якими хоч зараз бери та дірки в бочках затикай. А господар, як на диво, ще тримався. Та, відчувши, що його вже скоро звалить з ніг ця клята хмільна горілка, він вирішив не залишатися з дядьками й швиденько забиратися геть до своїх покоїв. Але, перш ніж це зробити, пан Яків ще довгенько кректав та тужився, доки все ж таки не відірвав свою товстючу сідницю від лавки і, спотикаючись насилу дочвалав до маєтку. Навколо стояла тепла осіння пора. Час був дуже пізній, так як вже давно перевалило за другу половину ночі, а з бесідки розносилося таке страхітливе харчання п'яних дядьків, яке можна було порівняти хіба-що з водою, що нібито десь прорвала греблю і тепер, вирвавшись на волю, несла з собою каламутний, пінявий бруд, що затоплювала усе довкілля.

Дерев'яна двоповерхова споруда маєтку, вкрита дорогою на той час черепицею, височіла неподалік від центру села, яку почав будувати ще старий пан. А закінчував цей величезний дім вже його син Яків. На першому поверсі розташувалася велика зала для гостей, дві спальні, що займали господар зі своєю донькою

129


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Галиною, та іще було декілька невеличких комірчинок і чуланів для прислуги й продуктів, а на другому поверсі жила панова жінка з двома її дітьми. Був у пана Якова іще один старший син від першої жінки, але він не дуже поважав свого батька і тому рано оженившись, жив тепер собі окремо від нього в іншому кінці села зі Степановою дочкою.

Галина сиділа біля вікна і схвильовано очікувала на те, коли ж все таки настояне вино на вуграх почне діяти. Раптом у батьковій спальні щось заторохкотіло, а потім гупнуло з усієї сили на підлогу, нібито звалився звідкілясь гарнющий мішок з зерном чи мукою. Галина взяла свічку і навшпиньки прокралася до дверей батьківської кімнати. Озирнувшись навколо, вона прислухалася і згодом обережно так зазирнула в майже настіж відхилені п'яним батьком двері. Увійшовши в спальню, щоб краще усе розгледіти, дівчина підняла свічку над головою. Навколо валялися перекинуті стільці, а посеред кімнати на полу хропів, лежачи долілиць, ніби той недорізаний кабан захлинаючись своєю кров'ю, сам господар, який видно робив усе для того, щоб хоч якось дістатися до свого ліжка. Але сьогодні йому видно це не судилося, бо ж як кажуть: «І рада б душа в рай, так грішки ж не пускають.»

— Слава тобі, Господи, нарешті діждалася, — перехрестившись, промовила пошепки дівчина й хутенько поставивши свічку на стіл, кинулася нишпорити по батьківських кишенях.

Знайшовши потрібні ключі, Галина здійняла декілька товстих томів книг з верхньої полиці і вгледіла там замасковані за шафою в стіні маленькі дверцята. Відімкнувши їх потрібним ключем, дівчині кинулася в очі знайома ще з дитинства інкрустована сріблом сімейна шкатулка, в якій ще її дідусь Микита зберігав дорогоцінності. Піднявши кришечку, Галина впізнала дорогі прикраси покійної матусі. А на самому денці лежала чималенька пачка асигнацій12. Відрахувавши декілька банкнотів, вона прихопила з собою ще й спадкоємні прикраси і тільки після цього хутенько вийшла з кімнати.

12 Паперові знаки грошей випуску 1769-1843 року.

130


Розділ 21
Каталог: files
files -> Відділ освіти Криничанської райдержадміністрації
files -> Звичаї та обряди українців
files -> Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Відділ освіти Катеринопільської районної державної адміністрації Районний методичний кабінет Крохмаль Валентина Федорівна На допомогу молодому вчителю Схвалено радою методичного
files -> Календарно-тематичне планування з української мови для 5 класу
files -> Дячук І. А. На допомогу класному керівникові «Ціннісне ставлення дітей до сім’ї, родини, людей»
files -> Н.І. Дяченко, Т. В. Ружанська ігрова діяльність на бібліотечних уроках як засіб виховання інтересу до книги, становлення І розвитку читацької компетентності школярів
files -> Юлия Борисовна Гиппенрейтер Продолжаем общаться с ребенком. Так?
files -> Урок Тема Морфологічна будова слова. Засоби словотворення
files -> Робоча програма з української мови для 5 11 класів рівень: загальноосвітній Учитель Герасименко ОленаМиколаївна


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал