Полтар григорій Михайлович



Сторінка5/24
Дата конвертації01.12.2016
Розмір5,39 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24
ВОРОЖІННЯ

А в тітки Оксани, ворожіння та інші розваги були вже в повному розпалі. Посеред хати стояв стілець, з трьох боків якого горіли невеличкі свічечки, перед якими стояло люстерко. Отже, кожна дівчина перш ніж сісти, повинна була сказати такі слова: «Суджений-ряджений в дзеркалі покажись». Після чого треба було уважно стежити за тим, що ж там з'явиться. І через деякий проміжок часу дійсно з'являлося щось схоже на людське обличчя. Та не завжди дзеркало показувало те, на що розраховували дівчата і натомість з'являлось якесь страхіття через що вже потрібно було скоріш накривати дзеркало простирадлом, бо ж ця невідома нікому сила так могла вдарити людину, що вона після цього ставала хворою або ж і зовсім помирала. Після кожного ворожіння поміж подругами завжди виникали різні суперечки, тобто дівчата самостійно хотіли взяти участь у відгадуванні того, що випало в люстерці. Тепер настала черга Галини. Умостившись зручненько на стільці і після сказаних нею слів, вона побачила там величезну, глибоку яму, перед якою хутко пронісся вогняний хрест. Від такої несподіванки вона аж зойкнула, закривши руками обличчя. Тіло її затремтіло і дівчина стала хилитися на бік, але тітка Оксана вчасно схопила її за плечі й швиденько відвела в іншу кімнату, щоб вона там трохи заспокоїлась.

— Нічого, донечко моя, не бійся, — втішливо підбадьорювала господиня Галину, — Це все пусте і не треба вже так близько всяку

82

нісенітницю до свого серця брати. Ось трохи полеж у ліжечку і воно все, як рукою забере, а я тим часом полікую тебе.



І тітка Оксана стала щось шепотіти над нею, роблячи кумедні рухи рукою, немов відривала від її одежини якісь невидимі реп'яхи й тут же кидала всю цю наволоч, десь геть від неї через ліве плече.

  • Ну от і все, Галюнечко моя люба, бачиш... і відійшло воно,
    кляте, десь у бік від тебе, а тепер повторюй за мною такі слова,
    після чого тричі плюнеш через ліве плече: «Тьху-тьху-тьху три рази,
    відчепіться від мене всілякі напасті та зарази». Добре, Галочко,
    добре моя люба, а тепер пішли хутчій до дівок та будемо чобота
    кидати, — продовжувала клопотатися тітка Оксана біля дівчини,
    немов рідна матінка біля своєї найулюбленішої донечки.

  • А для чого його кидати, тьотю Оксано?

Так це ж, дівчинко моя, найважливіша сьогодні розвага для
всіх українських дівчат, котрі засиділися в дівках і тепер аж пищать,
бо ж заміж дуже хочуть вискочити. Отож-бо береш, Галю, старого,
драного чобота за халяву й жбурляєш його подалі від себе через
ворота або хату. А тоді біжиш та дивишся, яким боком він упав.
Якщо носком з двору, то обов'язково тій дівиці передбачається
сватам рушнички шити та скоре весілля справляти. А якщо впаде
навпаки, сидітиме вона іще рік з батьками вдома.

Довгенько змагалися дівчата, весело регочучи та бігаючи то туди, то сюди зі своїм чоботом, але всім чомусь випадала невдача. А в Галини так далеко залетів чобіт, що аж у великій кучугурі снігу десь застряг. Кинулися дівчата його шукати, але так і не знайшли.

Щось тобі сьогодні не дуже таланить, Галю. Ну, а що до


чобота, так нічого за ним, голубоньки мої сизокрилі, жаліти. І
слава Богу, що він забрав його десь від мене к чортовій матері,
бо я ж його, клятого вже давно збиралася викинути на смітник,
так як остогид він мені, валяючись під ногами в чулані, немов ота
гірка редька в роті. А то, ще не дай Бог, нахабні миші в ньому
заведуться.

Ну та добре, любі мої і годі на цю пусту балаканину час марно


витрачати, бо ж їсти вже дуже хочеться. Тому пішли дівчата до
столу, а я вас м'якенькими маторженичками з маком пригощу та
гаряченьким чайком з калиновим варенням душу вашу посолоджу.

83


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Розділ 13 НОВИЙ РІК

Сію, вію, посіваю...

Почулося крізь сон старому Тимошеві, десь біля порога, в оселі. Відкривши очі, він іще декілька хвилин кліпав ними, приходячи поступово до тями. Але спочатку так і не второпав, що ж воно таке навколо нього коїться. Та полежавши ще трішечки, він все ж таки згадав, що сьогодні свято велике Василя — символу землеробства.

— Так ось чому малеча ще спозаранку галасує, оббиваючи людські пороги в цей святий Новорічний день і засіває всі закутки пашнею в оселі, бажаючи при цьому людям щастя, здоров'я й добра. А по православному ж звичаю першим повинен зайти в хату дорослий чоловік, або маленький хлопчик. І тоді увесь рік буде вдалий та ніхто не хворітиме, — розмірковував лежачи в ліжку Тиміш.

А в полі, в полі Плужок ходить.

За тим плужком Сам Бог бродить. Мати Маріє

Їсти носить

Бога просить:

«Роди, Боже, жито, пшеницю

І всіляку пашницю

Добрим людям на здоров'я».

Продовжувала щебетати малеча під дверима.



Смачно потягнувшись, Тиміш позіхнув, прикриваючи на вдиху декілька раз долонею свого рота й, почесавши давно вже нестрижену сиву чуприну, вирішив підійнятися. Одягаючись, він з великим задоволенням слухав чудові, хитромудрі посівальні пісеньки дітлахів. І відразу ж згадав себе, як і він ще маленьким хлопчиком з повними кишенями різної пашні, також бігав від хати до хати по родичах, збираючи в пошиту материними руками торбу, різні гостинці та мідні полушки, п'ятаки, а рідна бабуся навіть давала гривеника, а то й карбованця.

Сійся, родися жито, пшениця

І всяка пашниця

На щастя, на здоров'я,

На новий рік.

Щоб вродило краще, як торік

Коноплі під стелю,

А льон по коліна

І щоб у вас, хрещені

Голова не боліла.

Ех-х, як же це наче було недавно, — Тиміш тяжко зітхнув, сидячи на ослоні, докурюючи свою люльку набиту кріпким самосадом. І обіпершись ліктем на своє коліно, продовжував згадувати дитинство, притримуючи давно вже не брите колюче підборіддя рукою.

Пригадалася йому іще одна посівальна пісенька, якої ще в дитинстві навчила його бабуня Килина:

«Маленький Пахомчик Родився у вівторчик,

А в середу рано

Мене в школу віддано.

Я в школу пішов

І до вас зайшов,


84

85


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Щоб вам весело жилося

І у домі все велося,

Щоб вас горе обминало

Та добро завжди вітало.

Зі святом, з Новим роком

Будьте завжди здорові.»

Не встиг Тиміш навіть докурити свою люльку до кінця, як в хаті знову почулося дзвінке, галасливе поздоровлення посівальників:

«А в полі, в полі

Там Господь ходив

І все Бога просив:

«Роди, Боже, жито, пшениця

Та різна пашниця».

Туди махне - жито росте,

Сюди махне — пшениця росте

На щастя, на здоров'я,

На нове літо, на Новий рік,

Зі святом будьте здорові.»

Затаївши подих, Тиміш тепер залюбки тільки слухав ось цю безтурботну, кумедну дітлашню. А потім, весело посміхаючись, підійшов до них й погладив кожного долонею по голівці.

  • Та ви ж мої, хлопчики-горобчики, діточки мої любенькі. Оце
    б слухав вас і не переслухав би. Зараз я вам, мої любі, по п'ятачку
    дам. От молодці, що прийшли до мене та засіяли старого дідуся
    Тимоша. І, щоб в наступному році, як доживу, також не минали
    моєї хати. Домовились хлопці?

  • Домо-ви-лися, дідусю Тимоше, — голосно, майже хором,
    відповіли хлопчаки.

  • Ну от і добре...

Діставши з кишені старенького сірячка потертий капшук з грошима, Тиміш відрахував кожному хлопчикові по п'ятачку й відпустив їх на вулицю.

Ну, а тепер біжіть собі, діточки мої любесенькі з Богом...


Зачинивши за ними хатні двері, Тиміш пішов до вікна і те, що

він уздрів на своєму дворищі, дуже вже його здивувало.

86

Гм, що воно за оказія така мені в очах привижається. Я ж


наче ще восени воза свого в клуню поставив, а тепер він знову
чомусь стоїть перед моїм вікном.

Доки той ламав свою голову думками, позаду нього вже стовбичила його пронозлива жінка, без якої, звісно ж, навіть вода в церкві ніколи не освятиться, бо ж вона завжди встромить свою носопирку туди, там де її ніхто ніколи не чекав і не просив. Зазирнувши через чоловікове плече у вікно, Гапка мало не впала від сміху, але, видно, вчасно схаменувшись, вона прикрила свого рота рукою і, щоб не дай тобі Боже та не помітив цього її лайливий Тиміш, відступила навшпиньки від нього на декілька кроків. Після чого й покандьохала, немов та відгодована жирнюча качка, кухторитися до печі.

Дива, твої Господні та й більш нічого. Ану ж бо, я


зараз вийду на вулицю та там краще гляну, — сказавши так,
він почав вдягати на скору руку старенького засмальцьованого
кожуха та шапку і хутенько вийшов у двір,застібаючи на ходу
ґудзики.

Потоптавшись навколо воза, Тиміш довгенько вовтузився біля нього, обмацуючи без кінця його руками, але так нічого напоумливого й не дотумкав. Підвівши голову, він повернувся в бік вулиці і аж присів на місці, а очі його мало не повискакували з орбіт від такого несподіваного чудернацького привиду.

Та що ж це воно таке діється зі мною, люди добрі? Вчора
ворота наче були на місці, а тепер їх ніби якась нечиста сила серед
ночі кудись зпирськала. А-а, — раптом згадав він, вхопившись за
голову рукою, — ну тепер мені все стало ясно, немов той Божий
святий день. І як же я старий пеньок про це відразу не подумав. Та
це ж новорічні витівки наших сільських лобуряк, а всі неприємності
виникли, напевне, через мою дурепу, Марійку, яка видно, взяла
та й відмовила в обопільній зустрічі якомусь з парубків. Ну, а
хлопці ж у нашому селі парубоцькі звичаї знають справно, тому й
вирішили їй, сучці, гарненько насолити. І треба ж отаке придумати.
Воза мені чужого у двір притягти, немов якусь болячку непотрібну,
а тепер буде він стояти та заважати мені, як оте більмо на оці аж
до самісінької весни. Та навіщо ж мені оця напасть на старості літ і
отаке несправедливе Господнє покарання на мою сиву голову. Мало

87


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


їм воза, так вони ще и ворота здійняли та десь, напевне, в кучугуру снігу викинули подалі від моїх очей, чортові отакі голодранці. Ну де ж я тепер шукати їх буду?

Лаючись на чим тільки світ стоїть, Тиміш почалапав насилу пересовуючи ногами важкі, величезні валянці по двору, доки не вийшов на вулицю. Раптом він почув, що його сусід, з яким вони вже давно закляті вороги і живуть, як кіт з собакою, начебто в таке велике свято дрова рубає. «Та він що, чи вже зовсім сказився, безбожник», — так подумав Тиміш і наблизився потихеньку до огорожі, але від побаченого у старого Тимоша затремтіло усе тіло, а обличчя від люті зробилося червоне, немов той зварений в окропі рак, бо ж його найлютіший ворог у світі, сусід Наум, уже розрубував гострою сокирою навпіл його власні ворота.

А, щоб вже тебе болячка якась вдавила, Науме! Та що ж


ти робиш, іроде отакий проклятий, з моїми ворітьми, га-а? Віддай
чуєш, Науме, віддай, зараз же кажу тобі, мої ворота! — і вже не
тямлячи себе, Тиміш закинув свою ногу на тин й став перелазити
до Наума в двір.

Побачивши таку чудасію, Наум вирішив гарненько провчити свого сусіда і тут же з сокирою кинувся до огорожі.

Куди-и? Ану злазь, зараз же кажу тобі, злазь, вилупку
недорізаний, з моєї огорожі. Ач, стеребилося воно, старе опудало.
Та я ж тобі, стара шкапо, зараз швиденько сокирою віку вкорочу,
— заволав Наум на сусіда й замахнувся нею так, що той з переляку
аж гепнувся десь по той бік під тином в сніг.

А-а-а! Рятуй-т-е! Вбиває! — закричав несамовито на всю пельку


Тиміш, немов його вже дійсно почали, як оті ворота, рубати сокирою.

А Наум, тільки задоволено зареготав з цього й, смачно сплюнувши в бік, пішов знову дорубувати ворота.

Он, ти диви, яка воно тільки нахаба. І звідки ж тебе приперла


лиха година на мою голову? Ач, який... Ти спочатку воза мого
поверни, а тоді вже своє канюч, — навмисне так сказав Наум,
розраховуючи видно на те, що сусід його почує та знову повернеться
до огорожі, а він тим часом іще трохи познущається з нього. І, як
подумав, так воно й сталося.

Полежавши хвилинку на снігу, Тиміш дійсно підвівся й, стряхнувши

88

з кожуха та ватяних штанів сніг, у черговий раз наблизився до огорожі і, мало вже не плачучи, обізвався до сусіда.

Чуєш, Науме? Та я ж твого воза і пальцем не чіпав. І це все


зробили сільські хлопці. А хіба ж ти не робив шкоди людям?

  • Послухай, старий йолопе! Та ми ж таке витворяли в свій
    час, що тобі напевне й не снилося. Це вже я добре пам'ятаю. А
    що до парубка, так я був найкращий серед них, — розхвастався
    несподівано сусід перед Тимошем.

  • І ворота здіймали?

  • О-го-го, ще й як здіймали. Тільки робили це не всім, а взагалі отаким
    дурням, як ти, до тих пір, доки вони в кінці кінців не порозумнішали.

Так чому ж тоді ти мені не віриш, Науме?

  • Як це так, не вірю? Ще й як вірю, старий бовдуре, що віз
    мій достеменно стоїть у тебе в дворі. І спроможний я буду забрати
    його тільки тоді, як сніг зійде з землі. А все через твою чортову,
    недороблену Марусю. Зрозумів, телепню?

  • А чого це ти вирішив, що після такої скоєної шкоди, я воза
    тобі поверну?




  • А куди ж ти подінешся, дурню?

  • Ні-і, скажена собако. Ніколи цього не буде і не отримаєш ти
    тепер свого воза аж до самої гробової дошки.

  • Як це так? Адже ж він мій і всі люди, які мене знають та
    поважають, тут же й підтвердять.

У цю мить Тиміш тремтячими руками скрутив, схожу на величезний вузлуватий цукровий буряк, дулю і ткнув її декілька раз сусідові через тин.

На-а, ось тобі, харцизяко, отакий бездушний. Оце тобі якраз


і буде замість твого воза, падлюко. А як ворота мені завчасно не
повернеш, то буду тебе, гада, до суду позивати.

Овв-а, налякала баба їжака голою жопою, — скалячись,


влучно відповів на це Наум Тимошеві. І не треба, недоумкуватий
телепню, тут лишнє базікати. А про те, що ти все життя мені, як
отой шолудивий пес тільки пакостив, чого ж мовчиш? Чи може
вже забув, як ти курку мою палицею до смерті забив? Тільки
чим же вона перед тобою нещасна завинила? Хіба, може тим, що
випадково вскочила на твоє, прокляте Богом і людьми, подвір'я?
Так що, за це потрібно було птицю вбивати? Хоча, всі люди добре

89


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


знають, що в тебе замість мізків одне тільки лайно й лишилося.

Не треба, нахабо, отак брехати. Адже ж і ти не менше мені


сала за шкіру залив, тому я тебе також довгенько терпів, а тепер
нехай усі люди знають, що ти за тип такий. Я не відмовляюсь
від тієї забитої мною курки. Дійсно було. А хто ж мені за ту
гнилу, блохасту курку та кийком усі глечики й макітерки потрощив?
Забув, тварюко? А тепер, я повинен терпіти від тебе отаку наругу
та тільки дивитися на те, що ти виробляєш й мовчати. Та, щоб же
тебе, горлопана такого, грім де-небудь убив. Як ти отак мої ворота
безжалісно на трісочки пустив. Тобі що дров у лісі мало?

  • Та облиш, дурню. І не треба вже так за ними побиватися
    та скиглити, як за покійником. А за твої такі речі, нехай тобі
    Боженька та дасть гарненького одрубанця в плечі. А заодно і язик
    твій смердючий, щоб сьогодні ж відсох по саму ґерґавку.

  • Нічого, Науме, смійся, смійся, але ж Бог не теля і бачить
    напевне усе й звідтіля. А прийде час і він обов'язково нас розсудить,
    хто правий був, а хто дійсно винен.

  • Ага, жди, дурню недоумкуватий, і він, дійсно, нас розсудить.
    Тільки, оце я думаю, що довгенько тобі доведеться цього чекати. А
    за цей час і віз мій, що стоїть у твоєму дворі, неодмінно струхне.

І Наум, так зареготав від задоволення, що аж ворони, які сиділи на старій вербі, з переляку каркнули й, замахавши своїми чорними крилами, полетіли десь геть від цього сварливого місця. Ця неприємна суперечка, зібрала навколо лайливих сусідів майже пів села людей. І вони тепер з великою насолодою спостерігали за двома дурнями, що ніяк не знаходили підстав до примирення в цей святий Божий день. Та, як кажуть, те, що зроблено, уже назад не повернеш. І тільки через декілька місяців судової тяганини між сусідами, Наумові все ж таки довелося зробити нові ворота старому Тимошеві. Ну, а той, в свою чергу, повернув йому воза.

X X X


Одягнувши на себе стареньку сірячину, дядько Опанас взяв дерев'яну лопату в сінях і вирішив відкидати трохи снігу від своїх воріт. Закриваючи за собою сінешні двері, Опанас відчув, що його рукавиця чомусь прилипла до ручки.

90

А, щоб вам смішно було. Ну, кляті парубки, вже встигли дівці


нахимерувати, роботи і так хоч відбавляй, а тут ще й ці невігласи
своєї піддають.

Опанас взяв у сінях ганчірку і почав нею витирати коломазь на ручці. У цей час повз його двір проходив сусід Оверко. Побачивши, як Опанас старанно клопочеться біля вхідних дверей, він зупинився й вирішив сусіда від копіткої праці відволікти.

Здоров, Опанасе, — звернувся він до нього, зазираючи у двір


через огорожу.

  • Ну, що тобі треба від мене, Оверку, — зі злістю відгукнувся
    Опанас до нього.

  • Послухай, сусіде дорогий, оце дивлюся я і аж жаль мені тебе
    стало. Добре, що мені Господь Бог дав тільки синів. Тому, поки ще
    не пізно хочу й тобі підказати, що не там ти треш, Опанасе.

А тобі яке діло до цього? І знаєш... іди собі туди, куди
зібрався з Богом. Що воно за людина отака дурнувата. Завжди
він вчепиться, як отой пес у полу кожуха, що й не відірвеш, або ж
встромить свого носа туди, куди його не кличуть.

А ти, Опанасе, не дуже вже перцюй та йди краще на вулицю


і глянь, якого гостинця тобі й твоїй донечці Христині наші парубки
в Новорічну ніч приготували.

Визирнув Опанас через огорожу і тільки тепер зрозумів, що сусід дійсно правду каже. І треба вже якнайшвидше щось робити, хоча добре знав, що від людей це приховати все одно не вдасться. Після чого кинув спересердя ганчірку на сніг та й знову по дибуляв до хати. Хоча сонечко вже давно зависло в небі за селом, розкинувши свої яскраві промені на білому снігу, та донечка його, Христина, нічого не підозрюючи, все ще вилежувалася в тепленькому ліжечку.

  • Христино? А щоб же тебе взяв та дощ намочив. Ну що оце ти
    наробила? Сердито прискіпався він до неї, тільки-но переступивши
    поріг хати.


  • А, що там таке трапилося, таточку? — потягнувшись, спитала
    Христина.

— Та не трапилося, дитино моя. А якого ж я тільки сорому через
тебе, стерву, набрався, що тепер хоч на вулицю не показуйся.

І Опанас, витяг зі своїх штанів попругу й наблизився до ліжка. Побачивши таку непередбачену халепу, дівчина з переляку натягла

91


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


на себе ковдру, аж до самісінького підборіддя, і тільки лупала мовчки своїми очицями.

— Ану, кажи, дівко, з ким це ти догулялася, як ота сучка з сільськими бездомними псами? З ким, гадюко, іще раз тебе питаю, волочилася?

І він так упік Христину ремінякою поверх ковдри, що та бідна аж скрутилася від болю. Відлупцювавши нізащо своє дитя, Опанас відкинув знаряддя виховання в бік і так грюкнув дверима, що аж посуд у миснику заторохтівши, посунувся по полицях, й пішов собі швиденько витирати коломазь на воротах та хвіртці, доки такого страму не побачила решта людей.

Розділ 14
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка