Полтар григорій Михайлович



Сторінка3/24
Дата конвертації01.12.2016
Розмір5,39 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24
ІВАНОВІ СПОГАДИ

Десь вже далеко за північ розпрощався Іван зі своїми друзями й пішов собі потихеньку до своєї хати. Відпочивати чомусь зовсім не хотілося, хоча добре знав, що вранці треба якнайшвидше підійматися та виганяти людську череду на пасовисько. У голову лізли неприємні думки, а душу нібито стискало невидимою величезною каменюкою, але Іван продовжував йти дорогою, перебираючи в пам'яті всі ті неприємності, що відбулися з ним за цілісінький день. «Господи, якби хтось інший запропонував мені попити отієї, будь вона тричі проклята, брудної водички з чавунця, то я б ніколи на це не погодився, а тепер, як кажуть, заробив собі на горіхи. І треба ж було зачепити цього пса, а з тим і нажити собі на все життя ворога, який не звик до насміхань та принижень. Тож, наче й помстилися ми цьому зажертому підсвинку, та на душі легше не стало. Ех—х, який же я тільки телепень. Ну навіщо було мені його злити, а тепер душа болить.» — картав себе хлопець, наближаючись до своєї домівки.

У пана Якова була гарна кароока донька Галина, котра вже давно заволоділа Івановим серцем і не давала йому спокою ні в день, ні вночі. Але ж тепер до неї й підступитися буде не можливо, бо на заваді поміж ними завжди стоятиме її пихатий батько. Згадавши про Галину, в Івана аж серце защеміло, а на душі залишився неприємний осад. Він так захопився своїми думками, що

44

й незчувся, як опинився біля свого двору. Та в цю мить назустріч хлопцеві вибіг його найвірніший друг пес Бровко й, заскигливши від радощів, завиляв своїм розкішним хвостом, дивлячись на свого господаря питливими очима та, ніби ще заздалегідь відчував щось недобре. Помітивши в темряві Бровка, Іван присів біля нього і, взявши величезну патлату голову пса, зазирнув йому у вічі. А на нього тепер дивилося своїми жовтувато-зеленими, голодними очима з великою довірою розумне, живе створіння. Пес відразу ж звільнився від Іванових рук і, радісно підстрибуючи на місці, швиденько сперся передніми ногами на коліна, лизнувши свого господаря, декілька раз, в ніс та губи. А вже тільки тоді, почав лащитися своєю пелехатою шерстю об його коліна, задоволено облизуючи Іванові руки шерхлим язиком.



— Ах, ти ж мій хороший, чорнявий кудланчику, зголоднів, бідолаха? Зараз, зараз, любий, я тебе нагодую. Хлібця тобі з кваском винесу.

Пес в цю мить, немов зрозумів, що йому сказав господар і так шпарко заплигав на місці, мало не збивши його з ніг. Так в супроводі свого вірного охоронця хлопець дійшов до хати, залишивши Бровка біля ґанку, а пес, присівши на задні лапи, тепер очікував на те, що і йому неодмінно винесуть чогось смачненького покуштувати, але частіше було так, як в тому прислів'ї: «Ось підожди, собачко, здохне конячка, отоді вже м'ясцем тебе нагодують.» Увійшовши до господи, Іван побачив на полику матір, яка вже давно спала кріпким сном, підклавши собі під щоку свої натомлені важкою працею у панів руки. Відхиливши в суднику дверцята, він дістав звідти хутенько жбан з квасом і тут же, намацавши рукою черствий, порепаний, з запахом цвілі окраєць хліба почав його жадібно гризти ще кріпкими, молодими зубами, запиваючи не дожовані сухі куски кислим, різким пійлом. Підкріпившись трохи чим Бог послав, хлопець, звичайно ж, не забув і про свого друга, що очікував його з нетерпінням біля порога, виляючи хвостом. Отже, виливши зі жбана залишки квасу в череп'яну миску, він згорнув туди малесенькі крихтинки долонею, що лишилися після вечері на столі, й відніс цю убогу їжу псу. Через декілька хвилин Іван знову повернувся до оселі і, щоб не розбудити матір, не роздягаючись, примостився скраєчку на сінниковому матраці. На

45


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини

дворі вже починало сіріти, а він все лежав з відкритими очима і думав про неї, про свою кохану дівчину, яку любив палко всією душею і серцем.

46

Розділ 8 ГАЛИНА

Вперше він побачив її в церкві. Дівчина стояла біля іконостасу, схиливши над ним своє чоло і шепотіла молитву, губами. Голова її була запнута біленькою хустинкою, а невеличкий блимаючий вогник від свічки освітлював дівочу постать та обличчя. Малесенькі, янтарні краплиночки розтоплені вогнем, повільно сповзали по свічці і капали дівчині на руку, але вона не звертала на це уваги й продовжувала запопадливо хреститися та цілувати святу ікону Діви Марії. Отже, щоб краще розгледіти незнайомку, Іван вирішив наблизитися до неї, а з тим він і почав протискатися поміж віруючих людей, що майже повністю заповнили божий храм. Та в цю мить, ніби наперекір йому, піп Пантелеймон виніс чашу з церковним вином, котрим почав причащати мирян. Людське море враз, ніби сколихнулося, підштовхнувши декількох нахабних бабусь, які лізли поперед всіх до батюшки, ледве не вибивши у нього чашу з рук. Вино хлюпнулося й пролилося на церковну підлогу, через що того дуже розізлило. Сприйнявши цей випадок, як якийсь недобрий знак, він тут же відігнав цих безцеремонних бабусь від себе. Але Іванові зараз було не до цього і він продовжував шукати найкоротший шлях у натовпі до місця, де стояла красуня. Досягнувши мети, хлопець наблизився до дівчини і став позаду, «хоча пізніше вона скаже, що теж помітила хлопця ще здалеку і їй навіть стало смішно, коли він декілька раз застрягав у натовпі

47


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


та ніяк не міг вирватися з отих людських лабетів, пробираючись через силу до неї». Але трохи згодом дівчина вже відчула його тепле, схвильоване дихання у себе позаду. Постоявши якусь мить, вона повернулася до хлопця обличчям і, немов вразила його своїм чарівним поглядом великих карих очей, від чого у Івана аж подих перехопило, а ноги зробилися немов скам'янілі. Доки він приходив до тями, стоячи на місці, дівчина в цю мить поставила свічку і в останній раз, перехрестившись глянула на оторопілого юнака, пішла собі до виходу.

Так, це була ота дівчина, в котру він не раз закохувався у ві сні, але ж чого це я стою посеред церкви, немов дерев'яний стовп, що підпирає купол та не йду за нею, — подумав хлопець і миттю зірвавшись з місця, кинувся за загадковою красунею. А дівчина йшла не поспішаючи по вулиці, яка вела її аж до річки Іченьки, махаючи перед своїм обличчям гілочкою бузку, що зламала з кущика біля церкви й краєчком ока спостерігала за тим, що відбувається у неї позаду. Помітивши хлопця, що з'явився на ґанку церкви, вона усміхнулася сама до себе й, здійнявши хустинку, підправила рукою скуйовджене волосся, після чого вже пішла трохи повільніше, бо ж, видно, була впевнена у тому, що цей красень-юнак неодмінно піде за нею.

Вискочивши з церкви, Іван спочатку озирнувся на всі боки і, вгледівши дівочу постать, що поступово віддалялася від нього, зодягнув свого пожмаканого кашкета на голову й кинувся наздоганяти її. І тільки встиг порівнятися з нею, як та, удаючи, що на таку зустріч зовсім не сподівалася, злякано зойкнувши, відступила в бік. Проте ця награна задумка здійснилася по—справжньому і незнайомка, втративши рівновагу, стала падати на землю. Та в цю мить дужі руки юнака підхопили тендітне тіло дівчини і втримали її на місці.

Ой, та чого ж це ви, шановна, вже на своїх ногах зовсім не
тримаєтесь?

Відпихнувшись від Іванових грудей, дівчина вирівнялася всім тілом і стала впевнено на ноги, а потім, весело сміючись, защебетала.

Падаю тому, юначе, що не сподівалася вас тут зустріти. А


ви ж, напевне, такий порский, що як не зможете чогось в руках
принести, той за ногами неодмінно притягнете. — І на її обличчі
засяяла чарівна усмішка, яку прикрашали біленькі, як сніг, зубки.

А це вже таке, люба, і якщо ноги свої в річці не змочити,

48

той гарної рибки можна ніколи не наловити. — Тепер уже сміх розібрав їх обох.

А чия ж це ви така гарненька будете? — Знову спитав юнак,


зазираючи їй у вічі.

Дівчина, спочатку зашарілася й, риґуючи носком черевика якийсь малюнок на піску, відповіла:

  • А вгадайте.

  • Та що ж я, циган якийсь, чи що?

  • Ага-а, як не вгадаєте, той не скажу, — продовжувала весело
    жартувати з хлопця дівчина.

Іван, звісно ж, не чекав такого розвитку подій і так почухав потилицю, що аж кашкет у нього зліз на самісінького носа. Хутко підправивши його рукою, він знову продовжив знайомство.

  • Я тільки одне можу стверджувати, що раніше вас тут не
    зустрічав, а те, що ти розумного батечка донечка, сумніву тут
    не має. — І хлопець після цих слів перейшовши на «ти», весело
    засміявся.

  • А тут, юначе, нічого немає дивного, — ображено відповіла
    дівчина.

Адже я тільки-но вчора повернулася з міста Ніжина, де
навчалася чотири роки в гімназії.

Ага, так он воно що... Ну, тоді вибач мене, красуне. А


батько ж хоч у тебе є?

Звичайно ж, — весело сміючись і граючи, ніби підфарбованими


чорними брівками, відповіла вона.

Ну добре, а як же він кличе тебе, люба?



Дівчина знову глянула на хлопця своїми карими очима й, відкинувши за плече важку косу, відповіла: «Батько мене кличе Галиною».

  • Гарне в тебе ім'я, Галю. А мене кличуть Іваном. А Галина
    — це часом не донька пана Якова?

  • Так, юначе, це мій рідний татусь.

Від цих слів Іванові зробилося якось аж не по собі, а душу, ніби взяло та в бублика скрутило. Здійнявши свого кашкета, хлопець стиснув його так, що аж пальці захрускотіли в руці і тут же почав схвильовано топтатися, немов той баский кінь, на місці. Тільки тепер хлопець зрозумів, в яку халепу він мало не вскочив. Вона ж, панянка, красива, має освіту, а хто ж я... бідний сільський хлопець.

49


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


На ній он яка кармазинова сукня та модненькі черевички, а я ж... у латаних штанях та старих порепаних черевиках. Від неї розносяться гарні неймовірні пахощі дорогих парфумів, а від мене... завжди несе потом та коров'ячим кізяком. Та чому ж це, вона не помітила убоге вбрання на мені раніше і тепер не відпихає від себе та ще й виявляє якийсь інтерес до сільського хлопця. Охоплений такими думками, Іван розмірковував, стоячи перед дівчиною. Та Галина, видно, була дуже розумною дівчиною, тому вчасно зрозуміла ті думки, що зненацька так нахлинули до Іванової голови. І не дочекавшись від хлопця відповіді, вирішила знову повернутися до тієї цікавої розмови, що відбулася між ними декілька хвилин потому.

— Ну, чого замовк, парубче, чи може тобі щось у розмові про мого батечка не сподобалося? Так ти не гніти передчасно свою душу і не думай про те, що поміж нами така велика різниця, бо ж як подивитися з іншого боку, то й моє життя було не солодке. Тому, я усе добре розумію і співчуваю тобі. Ще молодою жінкою померла моя матуся, а батькові нічого не залишалося, як самому мене виховувати. А як тільки я трохи підросла, він одразу ж привів молоду вдовицю до своєї хати, у якої також були вже свої діти. Після чого й моє життя дуже змінилося, бо не було великого бажання сидіти вдома та сперечатися з мачухою. Отже, татусь і вирішив віддати мене навчатися до гімназії, — у неї від цих слів аж зволожніли очі від сліз і вона швиденько відвернула своє обличчя в бік.

Тільки тепер хлопець зрозумів, що зробив їй боляче, після чого вирішив якнайшвидше виправити помилку. Тож, підійшовши до Галини, він узяв її за руки та заспокоїв як міг, а потім повів дівчину вздовж річки. Вони йшли по густій луговій траві, вдихаючи чисте, змішане з духмяним запахом квітів повітря, назустріч теплому вечірньому сонечку, яке вже от—от зібралося сховатися за лісом. У цю мить вони забули про всі свої негаразди і ніби двоє закоханих голубочків, весело так воркували поміж собою від щастя. Десь уже під ранок заспівав своєї світанкової пісні півень і нагадав хлопцеві про те, що вже через годину він повинен бути з худобою на пасовиську. Але Іванові чомусь не хотілося розлучатися з приємними спогадами. І він знову зімкнув свої сонні очі й пригадав оті вечорниці та різдвяні свята, що відбулися декілька місяців тому в тітки Оксани.

50

Розділ 9 ВЕЧОРНИЦІ



Рік видався, як ніколи, багатенький на врожай. І місцеве населення завчасно поклопоталося про те, щоб зібрати усе до зернини та заховати ці запаси Божого дару в засіки, комори та льохи, тобто подалі від лютих морозів. Але серед цих працьовитих селян були й такі лежебоки, що натомість, щоб заробити якусь копійчину, пили, гуляли та займалися крадіжками. Тому у них і було, як в отого латиша, один хрін та душа. І про таких жартома люди й казали: «Ну, що ж, коли дурень відмовиться посіяти завчасно гречки та проса, то тепер нехай всю зиму чухає свого носа. А ті, що гарно на своїй землиці працювали, тепер і хлібець та й до нього усе мали».

Наближалися різдвяні, новорічні свята. Та коли завчасно зроблене діло, то чому б і не погуляти сміло. Після виснажливої такої праці й вирішила молодь зібратися у вдовиці тітки Оксани на досвітках та розважитися там, як слід. Дівчата з хлопцями вибрали гарне свято Варвари Великомучениці, яке всі люди дуже шанували й знамените воно було тим, що в цей день Пресвята Варвара, начебто дня увірвала, а ночі доточила, цебто день тепер був коротший, а ніч ставала на декілька годин довша.

Багато століть до того, а точніше в 306 році до нашої ери, жила в Римі красуня знатного роду по іменні Варвара. Батько її займав на той час дуже високий сан в країні, якою правив імператор Діоклетіс.

51


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Відмовившись від язичництва, з радістю сприйнявши християнську віру, Варвара своїми діями зробила виклик духовним правителям, які впроваджували свою насильницьку віру в імперії, за що й була страчена своїм же рідним батьком. Після цієї страшної події, люди прозвали дівчину Варварою Великомученицею і кожного року 17 грудня почали відмічати цей день як свято.

Галина також вирішила піти з подругами й повеселитися трохи у тітки Оксани, яка дуже поважала хлопців та дівчат і завжди була їм рада. Жила вона на краю села, аж під самісіньким лісом. Мала гарну хатку з двома просторими кімнатами і була великою майстринею на всі руки. Багато людей зверталося до неї за різними порадами. Але тітка Оксана нікому не відмовляла й завжди робила людям безкорисну допомогу у всьому. Лікувала їх всілякими травами, зупиняла кров при порізах, заговорювала хворі зуби та вправляла вибиті кістки в суглоби, а також вміла гарно вишивати, прясти, ткати й готувати різну смачну страву. Був у неї бідовий, працьовитий чоловік Петро, але десь застудився бідолаха і помер від сухот, залишивши її з донечкою одну. Та невдовзі покохав дівчину офіцер—москаль, який стояв валкою з військом недалечко від села й вивіз її десь у свою Московію, а молодій та ще привабливій жіночці нічого не залишалося, як доживати свій вік самотньою. Багато гарних чоловіків топтало стежечку до її серця, але все було марно, бо дуже вже кохала вона свого чоловіка і тому всім відмовляла. Та все ж таки через певний час сподобався їй один вдівець з сусіднього села Воронівки — дядько Максим, що сторожував у пана Якова. Але тітка Оксана чомусь не поспішала віддавати йому своє серце та кидати свою рідну хату й сторонку.

Помітивши дівчат у віконце, що наближалися до її хати, вона пішла хутчій відчиняти їм двері. А дівчата так, видно, скучили за господинею, що ще з сіней почали вітатися з нею, весело скрекочучи, ніби ті сороки, перебиваючи одна одну.

  • Добрий вечір вам, тітонько Оксано.

  • А ви ж, мої голубоньки сизокрилі. Ну що ж, коли він добрий
    цей вечір, дівчата, тоді заходьте скоріш до моєї оселі. А то я вже
    стомилася на вас чекаючи.

У хату враз повіяло холодом і на порозі з'явилося декілька розчервонілих, гарненьких дівчаток. Поклавши свої вузлики на

52

ослоні, вони поспіхом поздіймали з себе квітчасті хустки та овечі кожушки й пішли гріти руки та спини до комину печі.



  • Ой, як у вас гарно та тепло в хаті, тьотю Оксано. А на
    вулиці, бр-р-р, як холодно і снігу стільки в цьому році навалило,
    що хоч бери санчата та з дахів спускайся. А люстерко ж де у
    вас, тьотю? — продовжувала щебетати, ніби та синичка, балакуча
    дівчина Марійка.

  • Марусино, я тебе зараз поб'ю та чи ти ж вперше знаходишся
    в моїй хаті. Ану, бери зараз же всіх дівчат і веди їх он у ту кімнату
    чепуритися.

Дівчата швиденько обступили прозирало й, діставши нехитрі прикраси для себе, почали підмальовувати вугликом брівки, пудрити шию, обличчя та підфарбовувати трохи, й без того від природи свої, рум'яненькі щічечки червоним бурячком, а вже потім зодягати на себе різне намисто та інші дівочі прикраси. Тітка Оксана, в цю мить з великою увагою та задоволенням спостерігала за ними, а вони ж вертілися біля дзеркала, хвастливо показуючи одна одній своє святкове вбрання. Ці гарненькі дівчатка відразу ж нагадали і їй свою молодість. І тепер вона вбачала в них себе, такою ж безтурботною молодою дівчиною, яка дуже була закохана у свого кучерявого Петра. І ось так же, як ці дівчатка веселунки, любила чепуритися та ходити з подругами на вечорниці до тітки Пріськи. «Боже ж ти мій, праведний, як же це наче було так недавно та й що ж змінилося після того. Хіба-що літа, які посікли ще не зовсім старе обличчя зморшками та де-не-де кинули білої фарби на скроні. Ех-х, літа ви мої, літа... Ой, як же ви тільки стрімкою піснею відлетіли від мене в далечінь. І повернути вас назад уже неможливо.» Зосереджено думаючи вона продовжувала стояти біля дверей, підпираючи плечем лиштву.

Тьотю Оксано, що це з вами? — почула вона дівочий


голос поруч себе й стрепенулася, немов ота полохлива куріпка, що
притаїлася, десь сидячи в житі.

— Та... та я це так, дівчата, даруйте вже мені, що трохи


задумалася. Тільки тепер вона зрозуміла, що привернула увагу
дівчат такою поведінкою до себе, які ще декілька хвилин тому так жваво гомоніли та веселилися поміж собою, а тепер принишкли на якусь мить та дивилися розгублено на неї.

53


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Тітка Оксана підійшла до дівчат і ніжно по-материнськи обійняла їх.

Ой, які ж бо ви гарні, мої зозуленьки ненаглядні. Особливо


ось ця «городянська баришня» Галина. Але ж, донечко, як би там
не було лепсько у вашому місті Ніжині, та в своєму селі напевне
краще чи може, люба, я знову щось язиком не те бевкаю?


  • Те, тітонько Оксано, те... Все ви вірно сказали. Адже ж не
    дарма люди кажуть: «Вдома і солома їдома, а в гостях і сіна їсти
    не хочеться», — мудро відповіла Галина.

  • О-о, бач, а я тобі хіба не так сказала? — весело сміючись,
    підтримала господиня Галину, — Ну, а він же хоч буде? — зненацька
    так спитала дівоньку тітка Оксана, хитро примруживши свої сині
    очі, чим тільки засоромила її.

Та не червоній, красуне, не червоній, як ота одинока калинонька
в лузі, що ще здалеку паленіє своїми стиглими ягідками. Адже ж
такого хлопця і я б покохала, тільки мені напевно запізно про таке
балакати, а думати тим паче.

  • Та що ви, тітонько Оксано. Побійтеся Бога і більше так не
    жартуйте, бо ви ще нівроку собі жіночка і принаймні своєю красою
    хоч кого до себе привабите, — звернулася, сміючись, до господині
    бідовенька круглолиця дівчина Мотря.

  • Та невже? Ну що ж, вірю вам, зозуленьки мої милі.
    Причепурилися трохи, а тепер вже й до діла треба братися. Ти,
    Надійко, сідай ось за верстата й продовжуй доріжки ткати та не
    забудь шпульку в човника з ниткою заправити, а як перекинеш
    його на інший бік доріжки, так відразу ж натисни на важіль ногою
    та підбий суконну нитку гарненько пресом. І тобі, Мотре, робота
    знайдеться, он бери там в козубці конопляну мичку, наштрикни її
    на гребінку та починай потихеньку її скубти й прядкою нитку сукати
    на веретено, — продовжувала навчати дівчат тітка Оксана. — Ну, а
    у Марусі з Настусею буде сама найвідповідальніша справа. Беріть
    он у чулані борошно та гарненько його переточіть через сито й
    тісто крутенько на вареники замішуйте. Так-так, — заклопотано
    бідкалася господиня, бігаючи то туди, то сюди по хаті, — а ми
    з Галиною також без діла сидіти не будемо і обов'язково якусь
    роботу собі знайдемо. Ага—а, бач, бери оцей баняк, що стоїть під
    ослоном та наливай до половини у нього водички з цеберки, а я,

54

тим часом, у печі розпалю й поставимо його туди, щоб вода на вареники закипіла.

Через хвилину-другу вже добряче палахкотіло яскраве полум'я у печі, яке охопило язикатим вогнем сухі дрова та баняк з водою.



  • Так, Галю, хоч на половину, але ж діло при Божій допомозі
    вже й зроблено. Хух-х, ну а тепер можна й перепочити трохи. А
    тоді вже підемо з тобою до дівчат та почнемо з ними варенички
    ліпити, бо ж сьогодні наче свято велике. Тому потрібно поміж
    вареничками гарненького пирхунчика6 вперти. А ще краще було
    б, як би отой пирхунець та якомусь бідовому парубкові попався,
    — і тітка Оксана, аж пирхнула від сміху, — Оце бач... сама дурна
    придумала, а тепер регочу, ніби ота пришелепувата на голову
    Жарина Настя, що жила колись недалечко від нашої церкви.

  • А як ви його робити будете?

  • Та не робити, Галино, а ліпити. Ну, сказано, що вже городянська
    дівка стала, бо ж наші сільські такого ніколи не зморозять. Ну, це
    я так сказала до діла. І чуєш, донечко моя, Галиночко люба, не
    ображайся на ось цю дурну тітку.

Ну що ви таке кажете, тьотю Оксано, адже ми вас усі дуже
любимо.

І Галина, обійнявши її, поцілувала як рідну ненечку в чоло.

Ну, добре-добре, доню, вірю, що ти простила мене й пішли
вже краще до дівчат вареники ліпити.

На вулиці заграли музики, а через деякий час біля двору тітки Оксани зібралися парубки.

Дівчат-а, чуєте? Хлопці вже в двір зайшли. — Гукнула їх


Марійка і вони враз кинулись до вікна та ніби поприлипали до нього.

Ану ж бо, подивимось, кого це там до нашого коша чорти


принесли, — сказала жартома господиня, але видно згадала, що
сьогодні велике свято й, перехрестивши хутко свого рота і собі
встромила свою голову у вікно.

Так, дівки, кидайте зараз же свою роботу і йдіть мерщій


хлопців зустрічати. Та помаринуйте їх добряче, щоб знали вони
ціну дівочу та краще бігали за вами хвостом.

6 Вареник, напханий сирим борошном з перцем, часником, або сіллю, для потіхи.

55


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


За сільським звичаєм, як годиться, спочатку зайшов у двір уже підстаркуватий такий парубок Трохим, якого поважали усі хлопці за великий досвід парубоцтва та неймовірну фізичну силу. Він завжди полюбляв ходити з молоддю на всі гулянки та досвітки, де й повчав парубоцьким хитрощам та примудрощам сільських хлопців. І хоча й стукнуло йому вже чимало літ, але він все ж таки сподівався на те, що врешті-решт і йому колись щастячко всміхнеться. Та в кінці—кінців і для нього знайдеться якась гарненька зазноба для сумісного життя. Обмівши на ґанку намащені дьогтем юхтові чоботи від снігу й зсунувши набік смушкову шапку, щоб більше було видно кучерявого чуба над чолом, Трохим пішов собі до хати, а вже тільки після нього попленталися інші хлопці. Довгенько вони тупцювали у сінях ногами, немов туди навмисне загнав хтось чималенький табун коней, що без кінця гарцював копитами об долівку. І тільки через якийсь час з темних, холодних сіней почувся прокурений голос Трохима, який, покликавши господиню, грюкнув декілька раз в оббиті очеретом двері рукою.

А-гов-в, а чи є хто вдома?



До дверей, весело регочучи, кинулися всі дівчата, а позаду них примостилися на широкій лаві тітка Оксана й з великою насолодою тепер спостерігала за цією комедією, що відбувалася у неї на очах, яку ж і придумала з дівчатами для хлопців сама. У цю мить вона була схожа на квочку, що необачно розгубила своїх курчаток по подвір'ю, а тепер схвильовано так клопочеться про те, щоб вчасно їх зібрати до купи, доки не з'явився розбишака кібець у небі. Дівчата ж тим часом розпочали вже прискіпливу суперечку з парубками.

  • А хто ви такі будете? І якого біса вам тут від нас треба,
    — обізвалася до них бідова, вертка Маруся.

  • Та... та, ми теє... Чуєш, Назаре, ну навіщо ж ти так боляче
    мене штурляєш?

— А, щоб порозумнішав трохи, Остапе, та не ліз поперед батька
в пекло, бо ж нехай спочатку старші говорять, — виникло якесь
безчинство поміж молодими та видно ще недосвідченими парубками
в сінях.

— І чого оце вас тут попід дверима нечиста сила якась носить?

— продовжила лайливу розмову з хлопцями Маруся. Та до неї тепер звернувся сам Трохим.

56


  • Йдемо ми оце дівчата з хлопцями по дорозі, а їсти ж так
    хочеться, що аж кишки марш у животі грають. Коли дивимося, а в
    тітки Оксани дим з бовдура прямо клубком валить. Ага, думаємо,
    дурних тут немає, бо ж там неодмінно наші красуні щось смачненьке
    готують. Зупинились ми на хвильку, порадились поміж собою та
    й вирішили, а чи не завітати нам до них у гості, ну й звісно ж
    підвечеряти там трохи.

  • Ага-а, так он воно що? Тож з цього і треба було починати. А
    то мичите собі щось під ніс у сінях, немов оті безпорадні телята, що
    все ніяк цицьку в корови не знайдуть, щоб молока насмоктатися.

  • Тільки послухайте любі, що ми вам запропонуємо? Даремно
    ви тут час свій марнуєте, бо ж як забрели ви оце до цієї хати
    голодні, так і підете звідси хіба—що отримавши гарненького облизня,
    — продовжувала верховодити дівчатами та лаятися з хлопцями все
    та ж Маруся, підбираючи дотепні та кусючі слова.

  • Дівчата, ну чого ж ви отакі сердиті та не гостинні? І може
    хоч один раз та вислухаєте нас до кінця? — вибалакався хтось з
    парубків.

  • А нам і слухати вас тут нічого, бо ж не для пса ковбаса, і
    не для кота сало, — встряла несподівано в суперечку Мотря, чим
    тільки ще більше розсмішила дівчат.




  • От тобі й на... А ми вже дурні й слинку передчасно почали
    ковтати та сподіватися на те, що ви нас тут смачненькою вечерею
    пригостите, — почувся знову чийсь пригнічений хлоп'ячий голос
    з сіней.


  • Ага, ждіть, ось так і розігналися. А то принадиш вас тут
    клятих калачем, а тоді не відженеш і добрячим бичем.

  • Послухай, Мотре, ну з ким же ти оце розпинаєшся там та
    патякаєш? Хіба ж ти не бачиш, що нам і самим тут їсти нічого. Правду
    ж я кажу, дівчата, чи ні? — звернулася до подруг та Мотрі, Настя.

Напевне ж, що так, Насте, — загули враз всі дівчата під
дверми.

— Та й чого це ми повинні годувати тут якихось пройдисвітів. А то шастають тут різні, а тоді дивись... та щось і поцуплять з двору. Так що йдіть собі потихеньку, хлопці, від нашої хати, бо ж замість смачної вечері ми можемо вас пригостити хіба-що гарненьким товкачем, що он валяється біля печі і всипати ним

57


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


добрячого мемеля7 по ваших спинах та плечах, — погрозливо відповіла парубкам знову Маруся.

Дівчатоньки, голубоньки ви наші, ріднесенькі, та пожалійте


ж хоч нас і впустіть у хату трішечки погрітися, а то ж ми у ваших
клятих холодних сінях вже скоро на крижану бурульку будемо схожі,

ледве не плачучи просився Трохим з хлопцями. Ця суперечка


дівчат з парубками могла б затягнутися надовго. Але в цей перебіг
подій вчасно втрутилася тітка Оксана й, відхиливши легенько дівчат
в бік, навшпиньки прокралася до дверей і уважно послухавши,
що там відбувається за ними, вона тут же так почала лаяти дівчат,
щоб її почули й хлопці.

  • О, а ви що тут робите вертихвістки? Ай—яй—яй—яй—яй,
    дівчата. Та чи ви вже зовсім з глузду з'їхали? І треба ж отаке
    втіяти. Хлопці до них на вечерю прийшли й вірогідно горілочки
    кріпенької з собою прихопили.

  • Є, тьотю Оксано, є горілочка. Ох, і кріпка ж... зануда,

почулися радісні вигуки хлопців за дверми з сіней.

Он чуєте, що парубки вам кажуть, а ви ж їх, безсоромні, в


хату не впускаєте. Адже так можна усе геть на чисто сплюндрувати.
Ну добре, а про мене ви хоч подумали? Ой, дівки, дівки, та як же
я після цього хлопцям в очі дивитися буду? А тоді ж, хоч ото бери
та у Сірка очей позичай. Добре ж, як добре, а як не дай Боже,
та парубки хату мою почнуть десятою дорогою оббігати або шкоди
мені якоїсь заподіють.

І вона, вдаючи, що й сном і духом нічого не знала про те, що скоїли тут дівки й, нагримавши на них, стала проганяти їх від себе.

  • Ану, геть з-перед моїх очей та йдіть краще он корисним
    ділом займайтеся, — а як дочекалася доки вони всядуться на свої
    робочі місця, вона й відкинула защіпку на дверях та гостинно так
    запросила хлопців до убоги.

  • Та ви ж, мої соколятка золотесенькі, заходьте, заходьте, любі,
    до оселі. І йдіть хутчій до печі погрітися, бо ж достеменно замерзли
    вже на кісточку. Ух—х, шельми... Я вам покажу, як зі своїх же
    хлопців та отак безжалісно знущатися, — й тут же пригрозила їм
    своїм маленьким кулачком.




  • Та, що нам той холод, коли козак молод, тітонько Оксано. Зі
    святом вас Варвари Великомучениці, — обізвався, входячи до оселі,
    Трохим й, здійнявши кучму8 зі своєї кучерявої голови, поцілував
    спочатку господиню в щоку, а тоді вже привітався з дівчатами,
    вклонившись їм низенько в пояс.

  • Здоровенькі були, красуні ви наші ненаглядні?

А-а... здоров, здоров був парубче, — привіталися й вони
до нього.

Та господиня ніяк не відходила від Трохима, бо ж видно була дуже рада, що він зібрав та привів парубків до неї на вечорниці.

— Ой, Трохимчику, любий, оце дивлюся я на тебе і аж серце моє


радіє. Ну який же ти тільки парубок нівроку, статний, красивий.
Ну куди ж тільки оті наші дівки дивляться. Уже майже рік
пройшов, як ви збиралися у мене в хаті, а ти зовсім не змінився,
все молодієш та жартуєш. А парубки ж, як тебе поважають та
цінують, — улесливо так зазирала тітка Оксана Трохимові в очі та,
нахвалюючи, поплескувала його по широких плечах.

Ну—у, а ви ж чого оце зупинилися на порозі, двері мені


відзяпили та тепло дорогоцінне з хати випускаєте. Ану швиденько
роздягайтесь й біжіть до своїх красунь ненаглядних, — підігнала
молодих парубків господиня, які вже встигли привітатися з нею та
дівчатами й тут же стали влаштовуватися на чималенькому ослоні,
що стояв неподалік так від печі.

Іван увійшов до господи останній. Біля печі він угледів ще гарненьку в білій вишитій сорочці та рясній квітчастій спідниці тітку Оксану з розчервонілими щоками, схожими на соковиті з рожевим відтінком стиглі яблука. І тут же перевів погляд в інший бік шукаючи очима свою Галину. Та впізнати її одразу ж не вдалося, тому що, всі дівчата посхиляли свої голівки над вишивками і робили навмисне такий вигляд, що нібито вони за своєю роботою навіть хлопців не помічають. Але Іван все ж таки вгледів її. Галина сиділа біля вікна й старанно, як школярка, вколювала голку з ниткою в рушничок, на якому вже добре вимальовувався гарний різнобарвний колір узору. Раптом вона підвела свою голівку, прикрашену червоною стрічечкою поверх


7 Відлупцювати

8 Шапка з овечої шерсті.


58

59


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


чола й, побачивши Івана, мило так посміхнулася. Від цього загадкового, чаруючого погляду хлопцеві на серці стало тепліше і радісніше.

Посидівши трохи на ослоні, парубки увійшли до світлиці і на якусь мить принишкли, позираючи на свого вожака і вчителя Трохима, бо ж тільки він мав право тут верховодити парубками. Але першою порушила мовчання все ж та балакуча, як дзвіночок, тітка Оксана.

  • Ну-у, що ж хлопці, спасибі вам за поздоровлення і за те,
    що завітали до мене. Тільки, чому ж це ви, козарлюги вусаті, враз
    замовкли, носи свої повісивши, ніби хто вас взяв та так ненароком
    мішком з під борошна прибив.


  • Ой, та-а які ж бо вони козарлюги, тьотю Оксано? Коли їх
    хоч зараз бери та, як з отого крутого тіста галушки для юшки ліпи.
    Ха-ха-ха, — залилася несподівано сміхом Марійка, а за нею і всі
    інші дівчата.

  • Ага-а, жартувала баба з колесом, доки бідна в спицях не
    застрягла, — без затримки дав достойний відсіч Трохим Марусі,
    чим розсмішив тепер вже усіх хлопців. Але Марійка була не з тих
    дівчат, щоб змовчати й знову вирішила піти в наступ на Трохима,
    вжаливши його, як ота оса своїм кусючим, гострим язичком та її
    перебила подруга.




  • Марусино, та чого це ти причепилася до парубка? Адже
    хіба ти не бачиш, що в нього вже давно в бороді гречка цвіте, а
    на голові і на зяб ще наче й не зорано, — тепер вже продовжила
    шкилювати з Трохима Мотря.

  • Так він же, Мотре, як отой пес Бровко. До тих пір догулявся,
    бідолаха, що й хвоста свого десь позбувся, — встигла підшпигнути
    хлопця все та ж в'їдлива, як муха, Маруся.

  • Гм... Та ви що дівки, чи вже зовсім розум втратили, що
    отак Трохимчика мого нізащо гудите. Ні-ні, дорогенькі мої,
    більш нікому не дозволю хлопця ображати, — стала на захист
    парубка тітка Оксана. Але Трохим аж ніяк не образився
    на них, бо ж видно бачив, перебачив різного за час свого
    холостяцького життя. Тому, не задумуючись, і вирішив остудити
    отих розігрітих, як гаряча сковорідка, дівок та поставити їх на
    своє місце.

60

Он ти диви, хлопці, яке воно тільки в'їдливе, немов оте


цуценя, що все по подвір'ю гасає, за ноги хапає та бідолашне ж
зубків ще гарних немає. Тільки мені так здається, що ранувато
ось ця птаха заспівала і хоч би тебе, Марусино, та якась кицька
завчасно не спіймала.

Та хіба ж ти не бачиш, Трохиме, що ця вертихвістка, немов


ота задрипана льоха, що ще не встигла об панський тин чухнутися,
а вже загордилася. Але ж нічого, нічого... ще прийде коза й до
нашого воза сінця смикнути, — під смішок хлопців підтримав його

Дівчата, ну як же вам тільки не ай-яй-яй. Хлопці ж напевне


вже підвечеряти хочуть, а їм хоч би що. Си-дя-ть собі та тільки
язики свої чешуть. Ану, ріднесенькі мої парубочки, тягніть стола
на середину хати і лавиці до нього підставляйте та й будемо разом
веселитися, бо чого ж оце ми тут зібралися, — весело так обізвалася
до молоді тітка Оксана.

Через кілька хвилин хлопці налаштували все те, що просила їх господиня. І на столі вже стояла кисла капустка в полумисках, солоні огірочки, сало, розсипчаста гаряченька картопелька в чавунці та всілякі інші нехитрі солодощі.

Ну, що ж, мої молодятка, отепер і за стіл можна сідати.


Сказавши ці слова, вона також швиденько усілася біля Трохима,

який вже давно зайняв почесне місце в хаті на покуті й, наливаючи дівчатам та хлопцям хмільну рідину в чарки, весело примовляв: «А сьогодні ж, друзі мої, і сам Бог напевно бачить з неба, що нам аж кричить, так кріпенької горілочки випити треба». По слов'янському звичаю, як годиться, всі підвелися, перехрестилися і тільки тоді стали пити оковиту та скоріш заїдати її пелюстками квашеної капустки та огірками.

  • Ну, дай Боже, щоб і у нас завжди усе було гоже, — добавила
    до слів Трохима ще й своє господиня і перехиливши чарку, вона
    вилила залишки хмільного в стелю, а потім з присмаком поцілувавши
    денце, поставила її на стіл.

  • Так, мої любі, а чи є в моїй хаті такі музиканти, щоб веселої
    нам тут змогли заграти й тітку Оксану добряче розвеселити.

  • Ну, а чого ж, це ми можемо... І хоч зараз такої втнемо, що
    тільки тримайтесь. Чи може вже, хлопці, нехай нас ще й дівчата

61

Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


трохи попросять, — звернувся, підморгуючи парубкам, Трохим, скоса зиркаючи на дівчат.

  • Ну що, красуні мої ненаглядні, попросимо хлопців, щоб музики
    вони нам чудової заграли.

  • Та чого це ми їх просити будемо, тьотю Оксано. Не хочуть
    грати, то й не треба, а для себе ми й на гребінці щось склемзяємо,
    бо ж на проханого пана дуже вже багато усього треба.

  • Оце ти правду сказала, подруго, бо ж наш Трохим вже так
    високо задер свого носа, що напевне тепер його й кочергою не
    дістанеш. Так що, дівчата, і без сопливих обійдемось.

  • Овв-а... Та ви ж тільки подивіться на ось оцих вертихвісток,
    друзі? Не знаю на чому вони тут грати збираються, але язиками
    теліпати вони вміють не гірше за оту лишайну Потапову собаку,
    що бідна увесь час тільки чухається, відмахуючись своїм обідраним
    хвостом від мух та бліх. Оце думав хоч тут спокійно відпочину та
    повечеряю. Так, видно, не судилося, бо ж ці злостиві дівчата самі
    не їдять та ще й іншим заважають гарно попоїсти.





  • А ти що, Трохиме, вирішив тут на дурницю своє пузо
    натоптати?

  • Тоді послухай парубче, що я тобі скажу. Ото, як збираєшся
    ти куди-небудь в гості, то неодмінно гарненько вдома попоїсти
    не забудь, — і цими словами Маруся остаточно приголомшила
    хлопця.

  • Ой, Марусино, Марусино, дістала ти мене вже, клята дівко,
    зовсім. Тому на послідок я тобі одне скажу, що ще нікому не
    вдалося до чужого рота та приладнати свої ворота. А те, що
    перепадає мені завжди, як отому псу Сірку, то я до цього вже
    давно звик, бо ж на бідного Мартина завжди всі горшки валяться.
    Отже, доведеться й мені тепер сподіватися тільки на таке, як в
    отому гарному українському прислів'ї говориться:

«Господи Всевишній,

А хто ж в тебе лишній?

Як випити наливають,

То мене чомусь обминають.

А як бити затівають,

Так з мене обов'язково й розпочинають.»

62

Ану, Семене, Федоре, годі вже вам пиріжками запихатися та


чужі полумиски вилизувати, бо вже прийшла пора й нам тут трохи
попрацювати. Тому діставайте свої музики, а мені заодно бубна
подайте. Та й будемо ми тут гарно грати, й одночасно дівчат з
хлопцями розвеселяти.

Звернувся в доброму настрої Трохим до друзів. Діставши потерту роками ще дідусеву скрипку, Федір так шпарко вдарив смичком по струнах, що немов ножем різонув по серцю, а Семен хутко підхопив хвацьку мелодію і так проворно заграв на сопілці, що та ніби от—от повинна була вистрибнути у нього з рук, причаровуючи усіх присутніх своєю гарною мелодійною грою.

Трохим же в цю мить вхопив бубна й весело затряс ним над головою, немов сипонув пригоршню бубонців, що розлетілися дзеленькаючи в різні боки по хаті. Від цієї насолоджуючої гри, у нього аж бісики застрибали в очах. І він відчайдушно, по-молодецьки, ще з більшим запалом забехкав своїм величезним кулаком та ліктем у шкіряного бубна, що після цього не тільки вже всидіти, а навіть встояти було просто неможливо. Від цієї захоплюючої, веселої музики у дівчат та хлопців аж дух перехопило й піджилки затряслися.

Е-ех-х, — кинулася тітка Оксана на середину хати й, весело


пританцьовуючи, так затупала ногами, що аж долівка застугоніла.
А за нею слідом завертілася в танку молодь. Після чого у хаті
таке почало робитися, що наче от-от зараз стеля усім на голову
впаде. Хлопці пішли, пританцьовуючи навприсядки, гопака,
а дівчата також не відставали від них, вправно вистукуючи
своїми підборами й шалено розносячи повітря по всій хаті своїми
рясними спідницями. Раптом господиня вхопила Трохима за рукав
сорочки й витягла його майже силоміць з-за столу. Після чого
всі враз розступилися, даючи дорогу найдосвідченішим у танцях
і безперечно ж ніхто в цьому не помилився, бо тітка Оксана
почала викидати такі хитросплетені колінця з Трохимом, що
молодь тільки дивувалася, проводжаючи їх очима. А Трохим
ще з більшим натхненням виробляв такі дивні викрутаси ногами
та руками, чим тільки викликав заздрість у них й, вхопивши
господиню за поперек, легко невимушено пішов з нею по колу,

63


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


показуючи друзям своє уміння в танці, яке придбав за час довгого парубоцтва.

«І ти тута і я тута,

А хто ж у нас вдома? Та хто ж мені порубає Солому на дрова...»

Розпочав з веселої частівки Трохим, яку враз підхопила голосиста господиня й так задріботіла каблучками своїх черевиків під музику, що аж пилюка стовпом піднялася.

«Порубаю, посічу, Пирогів напечу,

А сіном засмажу, Пироги помажу...»

Натанцювавшись досхочу, всі знову сіли за стіл.



  • Дівчата, а де ж це ваші знамениті варенички — лавренички?

  • А-а, зараз, зараз, тьотю Оксано. Тільки ось трохи зачекайте
    і будуть вам варенички та й до вареничків...

Із-за столу вислизнуло декілька дебелих дівок й, весело регочучи, побігли собі хутенько до печі, комин якої був старанно розмальований кольоровою глиною. Це все витвори тітки Оксани, яка дуже любила цю справу і, як годиться на Україні, розфарбовувала кожного разу піч різними квіточками та півниками, а хто цього не робив, вважали його хату не захищеною від нечистої сили. Через якийсь час на столі з'явилася чималенька макітра з апетитними, гаряченькими варениками й декілька полумисків з запашною олією.

Ой, які ж тільки вони пухкесенькі й запашнесенькі з


картопелькою, капусткою... Ну скажіть мені оце, хлопці та дівчата,
а чи є ще така дурнувата на Україні людина, щоб отаких вареничків
не любила? А вони ж сьогодні дуже особливі... Правду ж я кажу,
Трохиме? — Але той спочатку хитрувато зиркнув на господиню,
а вже тільки після цього, посміхнувшись, почесав потилицю й
відповів:

  • Та, напевне ж, що так.

  • Ага-а, ну якщо так, то чого ж ти оце тут сидиш та тільки
    губами плямкаєш?

64

Спокійно, я все зрозумів, — і Трохим, вхопивши сулію, знову


пішов по колу горілочку в чарки наливати.

Але перш ніж розпочати найголовніше дійство цього святкового вечора, тітка Оксана вирішила розповісти історію про ось ці дивні, загадкові українські вареники.

  • А знаєте, мої любі, чому їх так кумедно ліплять?

  • Ні, не знаємо, тьотю Оксано, — загули поміж собою парубки
    з дівками.

  • Ех-х, ви... На Україні живите, кожного вечора його на небі
    бачите, пісні про нього складаєте та співаєте, а головного так і не
    знаєте.

  • А-а, дівчата, я, здається, здогадалася... Та це ж, вірогідно,
    що місяць, — вихопилося раптом з вуст Мотрі.

  • І справді, що схоже на місяць. Треба ж отаке придумати, —
    стали перемовлятися поміж собою здивовані молодята, а деякі з них
    навіть наспівувати почали: «Місяць на небі, зіроньки сяють...»

Так, мої любі, чого тільки не понапридумували наші дідусі
та бабусі, адже Україна завжди пишалася й славилася своїми
талановитими й розумними людьми.

Після чергової чарки всі тепер обережно брали по варенику, вмокали його в олійку й перш, ніж нести до рота, довгенько вертіли ним перед своїми очима, уважно обдивляючись з усіх боків, бо ж нікому не хотілося залишатися на увесь рік посміховиськом. Спочатку наче складалося все добре. Та за третім разом попався все ж таки цей клятий пирхунець з напівсирою мукою одному з найкращих парубків в селі, Федору. Вкусивши його своїми кріпкими зубами, хлопець одразу ж поперхнувся мукою. Гаряче тісто зціпило йому зуби, а олія потекла по бороді й закапала на стіл. Всі, хто побачив це видовище, також стали пирхати, тільки вже тепер не від сирої муки з перцем та часником, а від сміху. Спантеличений такою подією, хлопець вирішив витягти зжужмане тісто зі свого рота, але воно прилипло до його пальців та піднебіння й продовжувало тягтися, звисаючи кусками на підборідді і це ще більше розсмішило хлопців та дівчат.

Ага-а, так ось кому попався наш пирхунчик, дівчата. Ну


нічого, козаче, потерпи трохи й обов'язково отаманом будеш. А
зараз, Семене, принеси йому скоріш водички холодненької, бо

65


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


ж він, бідолашний, від цієї сухої муки та перцю з сіллю вже синіти почав, як отой варений пуп, — попросила, сміючись, тітка Оксана.

Та Федір не став чекати доки нададуть йому якусь допомогу, а пішов скоріш сам до цеберки з водою. І тільки він повернувся до столу, як господиня стала вибачатися перед ним.



— Ти вже даруй нам, Федю, що ми так необачно обійшлися з тобою та зіпсували напевне тобі святковий вечір. Але ж сам знаєш, що не тобі, так іншому, а неодмінно довелося б це пережити, бо звичай такий у нас на Україні. Ну, а щоб пирхунці в зубах та горлі більше не застрягали, на—ли-вай, Трохиме, іще по одній чарці, а тоді вже й заспіваємо. Ну а хто пісні наші гарні співає, того завжди всіляка біда обминає.

«Ой у вишневому садочку Там соловейко щебетав...»

Затягли веселу пісню дівчата.



«Віть-віть-віть, тьох-тьох-тьох,

Ай-яй-яй, ох-ох-ох,

Там соловейко щебетав.»

Продовжили насвистувати хлопці. Ця пісня враз об'єднала всіх в єдине ціле й забулися на якусь мить всі оті негаразди, що тільки-но відбулися декілька хвилин потому. А чарівна мелодія жартівливої пісні, немов та хвиля, то накочувалася на берег, то знову відступала назад у море, переходячи по черзі з вуст в уста.

«Ой, ти дівчина чорноброва, Ой, чи підеш ти за мене...»

Виводили старанно своїми бадьорими, басистими голосами одні тільки па-рубки. А потім радісно з запалом вже співали усі разом.

Іван сидів поруч своєї коханої й також з великим задоволенням співав, дивлячись на Галину. А вона розчервонілася від веселощів та випитої горілки. І була така красива й приваблива, ніби ота горобина в тітчиному дворі восени, що манила до себе різних птахів своїми червоними терпкувато-солодкими ягідками. А пісня продовжувала

краяти серця палко закоханим в одне одного хлопців та дівчат. На дворі вже розвиднялося і гості, прощаючись з господинею й дякуючи її за гарний, незабутній вечір, хліб та сіль, почали вже парами розходитися по своїх домівках.


66

67


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Розділ 10
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка