Полтар григорій Михайлович



Сторінка23/24
Дата конвертації01.12.2016
Розмір5,39 Mb.
ТипКнига
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

ВИШЕНЬКА

Облюбувала собі з іншого боку батьківської присадибної ділянки гарний клаптик землиці іще одна відьма — баба Матрона. Жила вона десь на селі, а землю обробляла біля нашого городу. Неподалік так від нашої садиби посадив мій батько на обніжку вишеньку. Промайнули непомітно роки і видерлась вона вище хати, стала така ловка й гнучка, немов ота молода дівчина, розпустивши свої кучеряві гілочки, на яких поначіплялося чималенько смачненьких червоних ягідок.

Якось завітав до мене в гості мій найкращий товариш дитинства Віталик. Подивився він на вишеньку та й питає:



  • Грицьку, а чому це ти ягідки не рвеш? Адже ти тільки глянь
    на них, які вони соковиті й привабливі та самі до рота так і
    просяться. Чи може ти вирішив їх горобцям залишити? Так це
    ж таке стерво, що й без твого дозволу їх швиденько обнесе, не
    встигнеш навіть і оком моргнути.

  • Та я вже про це думав, Віталику. Але ж мати сказала,
    що вишеньки ще не всі дозріли, ну а як наспіє їх більше, отоді
    вареничків з ягідками зварити можна!

  • Та ти що, Грицьку! Ось перестань себе мучити. Чи може ти
    думаєш, що твоя мати їх порахувала?

  • Та наче ні, — засміявся я.

  • Ну, так у чому ж тоді річ?

І Віталик, не роздумуючи, поліз на дерево, а я слідом за ним. Умостившись на товстих гілляччях, ми тут же почали уплітати

359


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


ці дивовижні ягідки. Що ж до мого товариша, то він з такою жадібністю запихав за дві щоки вишні, що тепер був схожий на ненажерливого хом'ячка. А його кумедний писок так заярголився вишневим соком, що ніби хто навмисне розфарбував його шкільним чорнилом по самі вуха.

Неподалік від нас пеклася на спекотному сонці баба Матрона, старанно прополюючи свою грядку картоплі від бур'яну. Але ця клопітка праця так видно виснажила її старече тіло, що вона вирішила трохи перепочити, обіпершись обома руками на сапилно. Отже, кривляючись без кінця від болю в попереку, бабуся-Ягуся і підвела свою голову вгору, а коли угледіла нас на дереві, тут і загарчала немов ота зла собака від ненависті.

Ну чого-о ото ви стеребилися туди та гілляччя тільки


обламуєте?

Бабо, — обізвався до неї Віталик, — ми ж наче вас не чіпаємо,


а щодо вишеньки, так на те її й посадили, щоб ми з Грициком
смачними ягодами тепер ласували.

Після цих слів бабу Матрону немов хтось взяв та необережно так кип'ятком обшпарив.

—А щоб вас вже пранці там поїли, — понесло її враз без упину, — байстрюки прокляті! Бач, тварюки, вишеньок їм клятим закортіло, — тремтячим голосом завила баба. — Ах ви ж недоноски собачі. Та щоб вам баньки ваші навіки поза-плю-щувалися. І стежечки-доріжечки, щоб вони більше вже не ба-чи-ли, — заголосила на весь город баба Морголиха.

  • Бабо Матроно, ось перестаньте вже людей туманити та клясти
    ні за що, — вирішив трохи осадити її Віталик.

  • Ага-а... дивись, так вона тебе й послухає. Адже їй клятій
    гадюці тепер нічого не доведеш, — встряв несподівано в розмову
    я і, щоб якось відволіктися від цієї безглуздої суперечки, нахилив
    рукою гарну гілку і почав знову напихати свого рота солоденькими
    плодами.

  • А щоб вже вам вони у горлі поза-стря-гали-и, — продовжувала
    сіяти навколо нас лихе зло стара Матрона. — І де ж ви тільки
    взялися на мою го-о-лі-вонь-ку-у, іродові ду-ш-і? Ніженьки б вам
    пови-кру-у-чувало б, пови-ла-амува-ло б, пальчики, суставчики
    повис-ми-и-ку-ва-ло б, босяки отакі-о прокляті, як ви отак мою

360

картопельку всю чисто потовкли-и, — простягаючи руки до неба, продовжувала брехливо так скиглити відьма на городі.

Та, видно, вчасно зрозумівши, що цим вона нас ніколи не дістане, баба Морголиха тепер вирішила взятися за цю справу більш агресивніше.

Повбиваю, сучі вилупки! Голови ваші погані зараз же на


капусту посічу!

І, вхопивши сокиру, тут же кинулася до вишні.

Чуєш, Грицьку, стрибай скоріш, бо відьма скажена вже за
нами женеться!

І не дочекавшись від мене відповіді, Віталик каменюкою полетів з вишні вниз. Ну а я ж ще встиг озирнутися в той бік, де стояла баба Матрона і мені здалося, що вона дійсно вже не бігла, а летіла понад картоплею, розпустивши своє сиве, гидке волосся, а в її руці виблискувала на яскравому сонці величезна гостра сокира.

А-а-а... — зарепетував я не своїм голосом на увесь город і,
відштовхнувшись від товстелезної гілляки, полетів немов та груша
з дерева прямісінько у бабину картоплю. Гепнувшись добряче об
землю, я швиденько схопився на ноги й так чкурнув за своїм
товаришем, що навіть не згледівся як опинився з ним у леваді,
заховавшись по самі шияки в нехворощі. А невдовзі до нас вже
линули звуки сокири, якою відьма рубала ні в чому неповинне
дерево.

Повернувся мій татко з роботи та як дізнався від мене про вишеньку, тут же пішов у берег. А Морголиха в цю мить там смачненькою малинкою ласувала. Отож угледівши цю гадину, що задовольняла свою душу, мій татко накинувся з лайкою на неї:

Ах ти ж, гадюко, отака-о підколодна, ти навіщо вишню зрубала?


Зараз я тобі, собако макоцвітна, зуби мантачкою повибиваю.

І він, не дочекавшись від неї відповіді, схопив перелякану відьму так за сиве волосся, що та аж зарепетувала на все довкілля.

А-а... рятуй-те-е, допоможіть, убиває...

І таткові нічого не залишалося, як штурнути це лайно в кущі та й піти, роздосадуваним такою подією, від неї геть.

Чималенько років промайнуло від тоді та мені й зараз шкода тієї вишеньки, яку так безжалісно знищила стара гачконоса відьма, зігнавши на ній своє люте зло. 1

361


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


КАПУСТА

Край мій солов'їний, в якому мене мамця сповила, майже з усіх сторін був охоплений гарним густим лісочком, у котрому зростало безліч багатолітніх змішаних дерев: дуба, клена, ялини, граба, сосни, ясеня, берези і тому подібне, які містами поперепліталося непролазними хащами з терну, малини, дикої смородини, шипшини, глоду, бузини та ліщини, де й облюбувало собі на затишних чарівних галявинках різнотрав'я. Тож і навідувалися сюди частенько, у вільну часинку після праці, мої односельці, щоб назбирати у цих дивних місцях природної краси стиглої суниці чи соковитої полуниці, не кажу вже за горіхи та гриби, яких тут було стільки, що хоч косою коси. Ну, а попри цього ще й послухати чарівні пісеньки птахів чи просто наполохати сірого вуханьця, або ж дикого кабанця, що ласував у цю мить десь там під розкішним крислатим дубочком у своє задоволення смачненьким коріннячком та жолудиками. Отже, дочекавшись такого тепленького літнього дощику, ми й домовилися зі своїм товаришем до цього ошатного лісочку завітати, ну а з тим м'ясистих решіточок, соснячків, боровичків чи запашних сироїжечок на сковорідку другу назбирати, котрі моя бабця Прися «губами» їх ще називала, бо ж вони дійсно були схожі на це.

  • Гри-цю-ню, а хто ж це наче грибочків смачненьких мені з
    лісу обіцявся принести? — почув я крізь сон приємний такий мамин
    голосочок.

  • О-й, мамцю, я напевне знову проспав, — обізвався я тут же

362

до неї, сповзаючи босоніж з ліжка на піл й, лупаючи при цьому від вранішнього світла сонними оченятами.

Та ти не тільки, синку, проспав, а ще й он товариша свого


Вітька вже котрий час у дворі змушуєш на тебе чекати.

Зиркнув я у вікно і... ах ти ж, правду мамця каже. Після цього, щоб хоч якось надолужити згаяний час, я і почав похапцем зодягати то штани, то сорочку на ходу. А як тільки резинові чобітки вже були на моїх ногах, я в ту ж мить і вилетів пулею з кошиком у руках з хати на свіже повітря.

Ну-у ти ж і соня, — сміючись, обізвався до мене дружбан, з


котрим привітавшись, ми і потеліпалися по над сусідськими огородами
у бік лісу. А той, немов вартовий, все ніби відокремлював своєю
темно-синьою смужечкою поле і наш такий чарівний сільський
куточок та начебто приховував у собі найпривабливіші для нас з
Вітьком лісові скарби.

Так, наблизившись до величезного калинового куща, обгорнутого з усіх боків молочно-сивим туманом, що ріс у кінці баби Лисоветиного городу, товариш мій озирнувся, а потім і запитав:

  • Чуєш, Грицьку, а чия ж то капусточка така гарненька он на
    отій грядці видніється?

  • Та-а,— кажу, — отієї видроокої Наумішки, що все сатані
    слугує, ну а попри цього, щоб ми завжди з батьками без молока
    сиділи ще й корів з нашого двору зводить.

  • От, гадина отака-о. Уже ж їй, на скільки мені відомо,
    десь так років під дев'яносто буде, а ця наволоч бач ніяк
    не вгамовується та ще й сучка людям пакостити продовжує.
    Хоча, що там казати, коли її навіть наш сільський піп не
    поважає. А оце недавно, кажуть люди, впіймав той цю шельму
    зі зміїним виводком за дуже, вже я тобі скажу, непристойним
    заняттям.

  • Та ти що-о.

  • От тобі що.

  • Ну й чим же ця гидотна нечесть там, Вітю, займалася?

  • Ой, Грицьку, у це навіть і повірити неможливо, але факт є
    факт, отже щоб гріхи свої з себе здійняти і вирішила ця сволота
    прямісінько на його очах замок церковний цілувати.

  • Ну, а батюшка ж їм що?

363

Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


  • Та присоромив гарненько, обізвавши їх клятими відьмами, а
    потім ще й попередив про те, що мовляв хай як вони не намагаються
    це робити, але ж їм за скоєне зло все одно доведеться перед
    Всевишнім відповідати. Ну а ти, Грицьку, щоб не сидів більше
    без коров'ячого молока, я і пропоную ось це диявольське стерво
    гарненько провчити.

  • А що ж ми можемо їй таке заподіяти?

  • Та-а хоч би оту капусту, що тільки-но почала на її грядці
    в'язатися, всю начисто під корінь й зрубаємо.

І Вітьок, не вагаючись, поклав спочатку обережно так на росяний бережок свою корзину, а потім з кривим садовим ножем і почимчикував до відьминого городу.

Ех-х, — почув я веселий такий дружбанів голос, а з цим тут


же й почали з тріскотом відлітати тугенькі такі голівки молодої
Наумішчиної капусти в бік.

Довгенько ми тоді зганяли свою ненависть та злість на цій грядці з товаришем, а напослідок ще рядочок соняшників зрубали і тільки після цього зайнялися тихою охотою в лісі. А як тільки я повернувся до дому з повним кошиком дарів природи, то на мене вже чекала така собі добренна «березова каша», бо дізнавшись від Насмішки про скоєне їй зло і всипав мені татко по «перше число» так, що сідниця моя була синя, ніби отой курячий після окропу пуп, котра ще довгенько нагадувала мені про те, як ми нечестивці з дружбаном капусту рубали.

Звичайно, можна було б цього не робити та життя на той час диктувало нам зовсім інші умови. Батьки старалися, надриваючись, заробить якусь копійчину, ну а з тим і придбати щось у хату, або ж завести таку-сяку живність. А ця наволоч у своє задоволення за одну ніч могла своїм чаклунством залишити їх ні з чим. Тому, ненавиділи люди цю нечисть, що заважала їм нормально жити. Та саме головне, що жаль мені було дивитися на своїх батьків, що весь час сперечалися поміж собою, тобто мамця моя, плачучи завжди благала батька, щоб той залишив у спокої ось це суче сім'я, а з тим і не ганяв їх по нашому кутку за скоєне ними зло. Ну, а ми ж на той час були ще малі, хоча все добре бачили і розуміли.

364


Тому, щоб справедливість завжди перемагала нам і хотілося з товаришем хоч чимось своїм батькам допомогти. Так промайне відтоді чимало часу та при зустрічі з Вітьком ми не раз пригадаємо наше таке нелегке босоноге дитинство, ну а з тим ще й посміємося в своє задоволення від душі.

365


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


ГУСИ

Отримавши на слух це слово, воно завжди асоціювалося в людей з їжею, або смачними святковими стравами тощо. Та й кому ж не хочеться поласувати у своє задоволення печеною гусятинкою, що приготувала тобі твоя матусенька ріднесенька чи натоптати з великою охотою своє черевце хрумкими смаженими крильцятами, не кажучи вже про оту товстеньку м'ясисту ніжку, котру облягає м'якенька така з солодкуватим присмаком шкірка. Або, просто посмоктати апетитні кісточки з шийки в наваристому холодчику, де завжди знаходяться такі ласі шматочки жирненького гусячого та ще з інших свійських тварин м'яса.

Але сьогодні, мої любі друзі, річ піде зовсім про інше. Жила собі на нашій вулиці дуже злостива і лайлива баба Олена. Знаючи причинну вдачу цієї ненависної до всіх жінки, односельці намагалися її не чіпати, адже перемогти цю бабусю-Ягусю в особистій суперечці ще нікому не вдавалося. Тому люди не хотіли заводити з нею якісь там стосунки. А вже, як доходили справи до цього, там таке відбувалося, що ніби хто взяв та з одного боку село підпалив, бо голос цієї божевільної особи на все довкілля можна було почути так, що й гучномовця не треба. Отож бо, як досягне ось ця нахаба свого, підгодувавши таким чином за рахунок чужого здоров'я старечу карму, так і розпочинає ще з більшим натхненням робити людям зле. Кожного року, заводила вона собі десь десятків зо два гусочок, котрі як на диво своєю вдачею, на придурасту господиню й були схожі, тобто мали горласті ґерґавки та ще й

366


при цьому завдавали селянам великої шкоди. Вижене було стара своїх шкідливих розбишак у леваду, сяде поруч них з ціпочком на якомусь там пенечку та й задрімає, пригрівшись на тепленькому літньому сонечку. А гуси, доки баба Олена третій сон додивляється, і гайнуть, з вожаком-поводирем, до когось у чужі городи.

І де ж ти тільки взялася, жаба отака-о вирячкувата зелена


зі своїми клятими гусьми на наші голови. Ну, ти тільки подумай,
Михайле, всю молоденьку натиночку, що тільки-но почала
спинатися на бурячках, начисто собаки шкідливі вискубли. Скільки
я їй було кажу : «Бабо Олено, ну навіщо ви своїх гусей без
догляду лишаєте?» А вона ж, тварюка отака-о і вухом не веде
та ще й ніби навмисне їх до нашого городу принаджує, а потім
зігнувшись, немов ота кочерга в три погибелі, вилупить десь у
бік свої решета. Ну, а ті, що хочуть, те й виробляють на нашій
присадибній ділянці, — лається було, жаліючись батькові, мати.

Ну, що ж поробиш, Євдокіє, з людиною отакою пришелепуватою


на голову, коли її недороблену сам Бог створив, а потім і здивувався.
Ти що ж думаєш, ця зміюка підколодна тільки нам таку шкоду
заподіяла. Он, дивись... і вчора за своїх гнилих гусей вона з дідом
Охрімом зчепилася, бо ж їй все одно що погиркатися, що до вітру
сходити.

Довгенько так лаяли бабу Олену мої батьки, а я в цю хвилину сидів біля них та все думав про те, як же цій видроокій старій відьмі гарненько помститися. Те, що в баби Олени гуси були нахабні і злі, — це вже я на собі особисто пересвідчився, тому і ворогові своєму такого не бажаю. Отож бо, йду якось селом повз бабин двір, а так недалечко від мене на вигоні це стерво пасеться. Ну думаю, пройду мимо них та може ж вони, кляті мене й не помітять. І тільки подумав, а вже чую позаду таке собі зміїне ш-ш-ш... шипіння почулося. Озирнувся я і добре, що завчасно, бо один здоровенний гусак, видно їхній вожак, голову свою немов штик висунув і вже за голу литку мене скубнути приготувався. Та я також не розгубився і встиг цього нахабного розбишаку рукою за шияку схопити. А тоді так швиргонув його від себе, що той бідолашний з переляку аж ґерґнув і тут же на свою жирнючу сідницю й присів. Але, як з'ясувалося, то була не остання моя «баталія» з цими гусьми, бо ті відразу ж скупчилися довкруж, а

367


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


потім накинулися на мене з таким бойовим запалом, погрозливо б'ючи крильми, що я насилу відбився від них та втік.

Розпочиналося справжнє літечко, а з ним такі бажані канікули. А в мене ж, як завжди, роботи... не переробити. Отож бо, взяв я косу на плече, лантух під пахву та й думаю, ось піду в бережок та травички соковитої кроликам вкошу. Спускаюся так підтюпцем з гірки протоптаною стежечкою в травичці і вдихаю ароматизоване від лугових квітів п'янке повітря, а заодно, любуюся ось цією Божою дивиною.

Коли чую, десь так недалечко від мене: ґер-ґер-ґер. Йо, майо... та це ж достеменно Оленині гуси в наш город кляті вбралися, щоб там молоденькими сходами капусточки, моркви та ще чим іншим гарненько поласувати.

А щоб вже вам, собачі душі... — вирвалося раптом з ненавистю


в мене.

Ах-х, ви ж, покидьки отакі-о. Ну постривайте ж, зараз я


вас, — вилаявся я з досади і кинувся до кущів. Виламав гарненьку
хлудиняку з верболозу і давай нею гусочок тих по чому прийдеться
«хрестити» та «пригощати».

«Хух, ну слава тобі Господи, що ти вчасно відвів отаке лихо від нас, бо ще б трохи... і після цієї ненажерливої саранчі, достеменно одне тільки цурпалля і лишилось би». Так подумав я, але ж, як з'ясувалося, всі ці мої радощі були передчасні, бо замість того, щоб гуси хутчій тікали до бабиної хати, вони видно вирішили ще й гарненько у нашій копаночці викупатися. Отож бо, не довго роздумуючи, їхній вожак зателіпав так несподівано крильми, ніби подав якийсь потаємний знак своїй зграї, а та в свою чергу підтримала його і розігнавшись, шубовснула у воду.

А щоб вже вам... — аж викрикнув голосно я, бо гуси тепер
стали зовсім недосяжні і будуть плавати в воді стільки, скільки їм
захочеться. От напасть отака-о. Тут і так часу обмаль, а тепер ще
й з вами оце возись та стережи, щоб вони бува знову в город не
вскочили, — походжаючи бережком, лаявся я.

Раптом, на мої очі гарна палиця потрапила. Згріб я її і, не роздумуючи, попер хутчій на гусей. А ті ж нічого не підозрюючи, продовжували полоскатися у тепленькій літній водичці. Досягнувши гусячої зграї, палиця завертілася кумедно так млинком над ними

368


та й бецнула вожака по шиї. Після чого той голосно ґерґнувши, аж підскочив на місці, а голова його ніби на мотузці тут же й бльовкнула у воду. Спочатку я й не зрозумів, що накоїв, а коли гусак залишився на воді нерухомий, тобто без будь яких ознак життя, тут у мене в середині ніби щось взяло та й обірвалося. Боже ж ти мій, та я ж напевне гусака бабиного вбив. Від такої страшної думки ноги мої враз одерев'яніли, а все тіло охопив якийсь панічний страх. І навіщо ж я заподіяв безвинній птиці отаке горе, адже хіба вона винна в тому, що дурнувата баба Олена нічим її не годує та ще й наражає своїх гусей на отаку неприємність, щоб їх убивали люди. Що ж мені тепер робити? — картав я себе, ламаючи голову різними думками.

Те, що за скоєне зло мене так будуть лупцювати, що й десятому закажу, я не сумнівався, але мене зараз інше турбувало. Де ж мої батьки гроші візьмуть, щоб бабі Олені за вбитого гусака віддати, котрих і так ледь-ледь нам на їжу тільки й вистачало. Раптом, до моєї забитої думками голови «гарна» і головне завчасна думка вскочила. А що, як взяти того гусака, та нишком-тишком десь там у Мусїшіиному порубі й закопати, а та стара карга нехай тоді шукає вітра в полі. Не довго роздумуючи, взяв я заступець, озирнувся довкруж, щоб все було надійно, тобто за цією таємною справою ніхто мене не побачив, і пішов собі потихеньку в бережок. Наближаюся так крадькома до копанки, а тоді... О-о, а гуси ж де? А їх вже десь і слід простив. Обдивився я все уважно навколо та так ні одного й не знайшов. А трапилось ось що... Ота палиця, котру я пожбурив на гусей, видно бабиному розбишаці тільки памороки й забила, але коли той потрапив з головою у воду, то враз і оклигав.

— Ура-а! — викрикнув у бережку на радощах я. — Ну, слава тобі Господи, що відвернув ти від мене ось цю напасть, котра так благополучно для мене скінчилася.

Пролетіло непомітно літечко, але гуси чомусь після отієї неприємної сутички до нашої присадибної ділянки більше не приходили, що, звісно ж, мене тільки дивувало. А тоді сам собі й думаю: «Ага-а, так он воно що... ну який же тобі дурень оце лишній раз свою шию під палицю підставлятиме і, видно, отримавши гарненько одрубанцем, гусячий поводир-забіяка тепер навмисне обминав зі своєю зграєю ось ці небезпечні для нього місця».

369


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини




МАТУСИН ХЛІБЧИК




Йдемо ми якось з мамцею густесенькою дібровою та весело так поміж собою і гомонимо, а поруч нас ніби з якоїсь казкової країни долинають звуки пташиного співу, що примостилися у затишних хащах кущів та дерев.

Господи, яке ж це тільки святе блаженство, синку, —


несподівано так обізвалася до мене мама і тут же сповільнила на
якусь хвильку свій хід, а насолодившись райськими співами, вона
знову взяла мене за ручку і, не поспішаючи, повела слідком за
собою.

Раптом, поміж стовбурів білокорих берізок, замаячило з золотавим відтінком хлібне поле, розкинувши свої безкраї простори аж до самісінького кінця блакитного небосхилу, а на горизонті вже вигравало своїми барвистими променями вранішнє сонечко на тлі якого вилискувала бурштинова пшеничка. А невдовзі над підігрітою нивою вже нависла сизо-біла пелена, що утворилася з тієї вологи, яка поступово випаровувалася із давно перезрілих чубатих колосків та стебел, котрі так рясно були окроплені холодною тремтливо-діамантовою росою. Тож, долаючи протоптаною стежечкою у полі цей незвичайний шлях, мама повела зі мною таку цікаву бесіду.

  • А скажи оце мені, синку, що є найдорожче у світі для кожної
    людини.

  • Та, напевне, що матуся її ріднесенька, — радісно так вигукнув я.

  • Ну що ж, може ти й вірно кажеш, дитино, бо мати це святе,
    але ж є ще такі цінності, без котрих навіть життя не мислиме

370

на землі. Приміром, ось цей Божий край, який ми з гордістю називаємо Батьківщиною, або земелька, котра усіх нас зцілює, годує, а також хлібець насущний, про який завше піклувалися українські працьовиті люди. Тому достеменно і придумали для себе такий мудрий вислів: «У кого є хліб, сіль та вода, той ніколи не матиме голода», хоча були в нашій країні, синочку мій любий, такі страшні часи, коли українські трударі і хлібчик наче свій мали, а все одно з голоду помирали.

  • А чому ж це так, мамо? Чи може їм хлібчика не вистачало?

  • Ні, дитино, усе в них було, але на їхню нещасливу доленьку
    дуже вже чималенько різних ледачих трутнів вродилося, що до їжі
    були ой які ж тільки охочі, а як робити, то не прибити, тож і жили
    вони за рахунок ось цього люду. Та й тепер упираємося ми з твоїм
    татусем, ніби оті воли круторогі, а маємо лиш одні злидні. А ми ж
    справжні трударі, бо живемо на своїй рідній землиці, обробляємо
    її, а хліба гарного так до пуття й не попоїли. Ось і вчора пішла до
    крамниці і як глянула, Господи, прости мене грішну, що так скажу.
    Та щоб вам вже й руки по самі лікті повідсихали, як ви просто
    знущаєтеся з хліба. Випічка невдала, низька, скоринка повністю
    обвуглена, а як почнеш його їсти, то він і до рота твого не хоче
    лізти, та й на смак такий солоний, кислий, гіркий. Все, не буду я
    у отієї гнилої совіцької влади його купувати, краще витрачу якусь
    копійчину на борошенце і пектиму хлібець сама.

Почувши це, я відразу згадав оту смачну домашню «папу», котрою пригощала мене частенько моя бабуся Пріся і тут же від цього аж слинку враз проковтнув. А десь через день, другий дістала моя ненечка стареньку дубову діжечку, випарила її гарненько окропом і тільки аж тоді житнього борошенця декілька совків на денце всипала, а до цього ще водички з цукром та сольці додала, щоб закваска хороша вийшла.

Отож, доки тісто накрите біленьким рушничком підходило, мама в цю мить вже формочки шматочком сальця змастила. Робила вона це для того, щоб тісто не пригорало та шкоринка була хрумка і духмяна. А як розпалить березовими дровцятками піч, тістечко в діжі розпочне вимішувати. Та після цієї копіткої праці чималенько було витратить моя ненечка сил, бо бідненька аж захекається, щічечки зробляться червоненькі, а на чолі під біленькою хустинкою

371


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


з'явиться рясна випотина. Що ж до мене, то я, сидячи на припічку, з великою цікавістю було спостерігаю за ось цим незвичайним дійством, а потім запитаю:

Чуєш, мамо, а навіщо його отак треба туди-сюди безжалісно


кулачити?

Гм... дурненький, та щоб хлібчик же був пухкіший і


смачніший, — розтлумачує тоді мені, сміючись мамця.

Та отримавши таке роз'яснення, я все одно ніяк не міг второпати того, чому ж оте роздуте і загадкове для мене тісто само по собі булькає та ще й підіймається вгору. Тож, зазираючи так обережно в діжу, я не втримаюсь і звернуся до неї:

Чуєш, мамо, а хто ж тоді його отак з діжі ніби навмисне


випихає.

Від чого та враз заллється веселим сміхом, а потім і скаже:

Хух... хай тобі хрін. Оце так розсмішив ти мене, Грицю.

А через трохи вона вже більш досконаліше роз'яснить мені про оте загадкове тісто.

Розумієш, синку, оті продукти, що я поклала в діжу, через


певний відрізок часу почнуть бродити, від чого і утворяться невидимі
для людського ока гриби. Ну, а з отієї густої маси і печуть тоді
господині такий необхідний для їжі хлібчик.

Отож, доки ми спілкувалися з моєю мамою, вона вже встигла кочергою по черені печі головешки жару розрівняти, щоб на них зручненько формочки з тістом прилаштувати, а вже як з цим упоралася, так і взялася за більш поважнішу справу.

Діставши з діжі шматочки тягучої густої маси, вона тут же придавала їм кругленьку форму. І тільки після цього вже клала тісто у спеціальні прилаштування для випічки хліба. А коли все було готове, змочила гусячу пір'їнку у розбавленому яйці і перш, ніж змастити пухкенькі вершечки, весело заспівала:

Печу, печу хлібчик Всім вам на обідчик Шусть у піч...

А вже опісля ставила хутенько формочки величенькою дерев'яною лопатою на жар у печі. Побачивши це, мені враз пригадалася українська гарна казочка про Івасика Телесика, якого вкрала Баба-

372


Яга, щоб посадовити його на отаку ж, як у моєї мами лопату та спекти живцем в печі, але на щастя хлопчика сама опинилася там. Тож, закінчивши ось цю нелегку справу, мама прикрила заслінкою піч. А десь перед обідом як відслонила, м...м... так і пішов приємний, лоскочучий ніздрі дух, печеного хліба по всій оселі.

Ой, хлібчик, хлібчик смачний, мамин хлібчик, — застрибав я


на радощах, наспівуючи по хаті.

А мамця в цю мить вже формочки кочергою підтягувала до себе й тут же вивільняла спечені гарячі буханці на біленький, вишитий в народному стилі рушничок, після чого і почала кропити пухкі палянички холодненькою водичкою, щоб скоринка від м'якішу не відставала та щоб хлібчик на смак був добріший.

Ну от і все, синку, як я обіцяла, так і зробила усе це з Божою


поміччю. А тепер почекай трохи, доки він остудиться.

Та я вже встиг підтягти одну таку чималеньку паляницю до себе, з бочечку якої відщипнув невеличкий шматочок, а як почав його смакувати, то обпік собі писок і губи.

Ах ти ж, любенький мій Гришуньчику, хлібчика матусиного
захотів, тож їж його скільки хочеш на здоров'я. І вона важко
зітхнувши, погладила мене своєю зашкарублою від важкої праці
долонею по голівці, після чого добавила:

Ну, а тепер натри шкоринку окрайчика часничиною, а у


гаряченький м'якіш ще й свинячого жирку трішечки поклади.

Зробивши це, я почав його їсти, але мені здалося, що більше вже немає нічого найсмачнішого як ось цей горьований, випечений моєю мамою, селянський хліб, котрий запам'ятався мені на все життя.

373


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини
















моя мати праворуч

з подругою

під час війни

Росія 1944 рік



мій батько

Полтар

Михайло

Іванович.

Перепочинок

перед боєм

Західна Європа

1943 рік.



Каталог: files
files -> Відділ освіти Криничанської райдержадміністрації
files -> Звичаї та обряди українців
files -> Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Відділ освіти Катеринопільської районної державної адміністрації Районний методичний кабінет Крохмаль Валентина Федорівна На допомогу молодому вчителю Схвалено радою методичного
files -> Календарно-тематичне планування з української мови для 5 класу
files -> Дячук І. А. На допомогу класному керівникові «Ціннісне ставлення дітей до сім’ї, родини, людей»
files -> Н.І. Дяченко, Т. В. Ружанська ігрова діяльність на бібліотечних уроках як засіб виховання інтересу до книги, становлення І розвитку читацької компетентності школярів
files -> Юлия Борисовна Гиппенрейтер Продолжаем общаться с ребенком. Так?
files -> Урок Тема Морфологічна будова слова. Засоби словотворення
files -> Робоча програма з української мови для 5 11 класів рівень: загальноосвітній Учитель Герасименко ОленаМиколаївна


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал