Полтар григорій Михайлович



Сторінка22/24
Дата конвертації01.12.2016
Розмір5,39 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

МОЇ ДИТЯЧІ РОКИ

Грицапупику? Ану підіймайся, любий, та йди подивися, що

з нашою землицею Бозя зробив.

Я висунув з-під тепленького ряденця свого носика й тут же здивовано закліпав оченятами дивлячись на заклопотану мамцю, яка люб'язно так спостерігала за мною.



  • А що, хіба вже день настав?

  • Так, синку, і тобі вже пора підійматися.

Скинувши з себе стареньке ряденце, я потягнувся так, що аж кісточки мої затріщали й, зсунувши з тепленького, нагрітого мною ліжечка босі ноги на холодну долівку, побіг дивитися у вікно.

Мамо... мамо! Та ти ж тільки поглянь, скільки там снігу


навалило? Ура-а! — радісно заволав я на всю оселю, підстрибуючи
на місці.

Грицю, перестань бешкетувати та йди-но швиденько зодягнись,


бо ж у хаті дуже холодно.

Те, що я дуже рано почав прагнути до всього, завжди ставило в тупикове становище моїх рідних та близьких, бо на ці та інші незвичайні запитання їм треба було неодмінно відповідати.

  • Мамо, а звідки береться сніг?

  • Це, синочку, одному тільки Богу відомо.

348


  • А чого він такий пухкий та білий.

  • Не знаю, Грицю, як тобі вірно пояснити, але я так думаю, що
    багато чого залежить ще й від природи, бо тільки вона, синку, напевне
    створює ось це диво, яке вкриває зараз нашу земельку. А тепер слухай.
    Тепле сонечко розпочинає гарно прогрівати земельку і водичка у вигляді
    пари підіймається високо в небо, але за хмарками дуже холодно, тому
    вона швидко охолоджується й кристалізується в невеличкі крижинки,
    або град, який завжди завдає усім шкоди. Та віруючі люди думають
    по-іншому і кажуть так, що це Бозя вимітає сніжок.

Мама завжди розповідала мені безліч всіляких цікавих загадкових історій, від яких чомусь все посміхалася, бо видно, вбачала в мені ще такого дурненького й довірливого хлопчика. Я слухав її з великим задоволенням, розкривши свого ротика і вже уявляв собі те, що по небу ходить здоровенний такий дідуган, переступаючи довгими, величезними ногами з однієї хиткої хмаринки на іншу, чіпляючись при цьому за них своєю біло-сизою бородою. А на його плечах знаходилася чарівна, розшита золотом ряса, така як у нашого сільського попа Івана, прикрашена срібним хрестом. Тож цей сердитий дідусь тепер і змітав що є сили своєю дивовижною, з позолоченим держаком, мітлою величезні кучугури снігу на землю.

Зодягнувши хутчій свою потерту одежину, я вмостився колінцями на стілець, а ліктями сперся на холодне підвіконня, притримуючи обома руками своє худорляве підборіддя, дивився з великою насолодою у вікно і хукав теплим повітрям на мерзлу шибку, на якій поступово з'являлася відталина, але коли я переставав це робити, скло тут же затягувалося дивним, інієвим узором. Мені дуже кортіло вискочити зараз на вулицю й покачатися там у першому сніжку, як це завжди робить наш песик Сірко, або зліпити снігову бабу чи просто, встромивши свої теплі рученята в пухкий білий сніг, спостерігати за тим, як вони поступово зробляться мокрі, а потім почервоніють, немов отой рак в окропі. Після чого зажене мене мама в хату, відлупцює добряче одрубанцем, а потім вийме з печі чавунець та й почне їх поливати теплою водою. Мені ніколи не подобалась ця процедура, бо зашпари було так зайдуть, що моє серце від нестерпного болю аж ніби заходилося. Та мої муки, на цьому звісно ж, не скінчалися, так як я ще довгенько качався по долівці та ревів на всю оселю, доки не втамується біль і тільки тоді вже біг на тепленьку черінь печі відігріватися.

349


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


  • Мамо, чуєш, а коли ти мені валяночки купиш?

  • Скоро, синку. Ось тільки татко гроші отримає, так і купимо.
    Але я добре розумів, що це було б тільки сказано, як ця жалюгідна

зарплатня неодмінно піде на якусь нужденнішу справу, а мені, як завжди доведеться всю зиму сидіти на печі без штанів та взуття.

  • Мамо, а можна я твої валяночки взую і хоч трохи на призьбі
    хати постою та першим сніжком пограюся. Ти не бійся, я їх не
    замочу й снігу в середину не наберу, — благав я мамцю, яка в цю
    пору щось кульобала на швейній машинці.

  • Ну добре, дитино, йди на вулицю, тільки ж не заходь далеко і
    кашне не розв'язуй, бо ще, не дай Бог, лиха якогось схопиш, а як
    подихаєш свіжим, морозяним повітрячком, то й заходь швиденько
    до хати.

Зодягнувши таку-сяку одежину, я підійшов до мами, котра не кваплячись, здійняла свої валянці, в яких ще зберігалося таке приємне тепло від її ніг й тут же подала мені. Встромивши туди свої ноги і насилу пересовуючи їх по хаті, я тепер був схожий на городнє опудало, що стояло посередині грядки та тільки ворон з горобцями відлякувало. Мама дуже сміялась з мене, але мені зараз було не до цього, бо хотілося якнайшвидше вискочити з хати й пострибати на вулиці. Відчинивши сінешні двері старої хати, я видерся на призьбу і, витягнувши свою руку поперед себе, підставив її під повільно-падаючий сніжок. Перші крижинки, кружляючи навколо, тепер лагідно опускалися на мою теплу долоню, але швидко танули і після них залишалися малесенькі краплиночки води. Постоявши ще трохи, моя рука поступово почала охолоджуватися і маленькі небесні створіння, торкаючись долоні, тепер вже можна було добре розгледіти. Та головне, що ці тендітні крижинки зовсім не були схожі одна на одну, чим звісно ж і причаровували мене своєю природною красою, від чого я закрив свої оченята і тут же відчув, що моє тіло поринає в якийсь незвичайний, приємний сон, що несе мене кудись у небесну далечінь. І я, разом з цим, поступово починаю підійматися в небо, кружляючи разом з ними в крижаному, веселому танку. Але цю казкову насолоду раптом зупинила моя мамця, котра, смикнувши мене за рукав свитки, затягла хутчій у хату, відокремивши всю цю дивовижу красу сінешніми дверима, що з гуркотом зачинилися на засувку перед моїм носом.

350


ІГРАШКА

Я завжди з заздрістю дивився на отих діточок, у яких були бабусі та дідусі, бо вони жаліли своїх онуків, давали їм можливість побавитись на вулиці з дітками чи поганяти десь шкіряну кулю на вигоні. Але найбільше мені кортіло мати якусь іграшку або наїстися доволі смачних цукерок. Та про це я навіть і мріяти не міг. Батьки мої завжди мали тільки одні злидні, хоча поруч них деяким жилось набагато краще.

  • Чуєш, мамо? Ну купи мені якусь іграшку, — скиглив я.

  • Та відчепись же ти від мене! Що воно за дитина отака-о вперта
    та надоїдлива. Чи ти не бачиш, що навіть хліба нізащо купити, бо
    ж грошей не вистачає, а він причепився зі своєю іграшкою, як отой
    цуцик до черевика.

Та трохи посперечавшись зі мною, мама все ж таки відступила й тут же дала згоду на те, що при першій же нагоді вона купить на базарі, в місті Прилуках, мені якусь іграшку. Вилетівши з хати й підстрибуючи по черзі то на одній, то на другій нозі, я радий побіг до дітлахів, котрі бавилися на вигоні а, наблизившись до гурту, відразу ж і звернувся до сусідського хлопчиська:

Миколко, чуєш, Миколко, хочеш я тобі новину гарну


розповім.

  • А ну ж бо, Грицю, хвалися що це ще за новина у тебе там
    така з'явилася.

  • Ага, а мені матуся іграшку пообіцяла на ринку купити.

  • Гм... дивак ти, Грицю. Обіцянка — це гарне діло та галас же
    не треба передчасно здіймати, бо ж її можна роками чекати, а як
    отримаєш свою іграшку, отоді вже й порадіти можна.

351

Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Неподалік від гурту дітей стояв білобрисий, босоногий хлопчисько Андрій, який уважно спостерігав за нашою розмовою з Миколою та все єхидно скалив свої зуби.

Та хто ж йому ту іграшку купить, коли він грецький злидень, а


грекам же іграшками бавитися не можна, — злорадно піддів він мене,
а потім так смачно зареготав від задоволення, що аж сусідський пес
Тузик обізвався. Це мене дуже образило і, як кажуть, зачепило за
живе, бо дійсно предки мої були грецького походження та заподіяти
щось цьому невігласу я нічого не міг, так як він був доросліший і
сильніший за мене. Діти не поважали Андрія за те, що той постійно
насміхався над ними та ще й був дуже охочий до бійки.

І ось настав той час, коли матуся зібралася та й поїхала на базар. На вулиці йшов невеличкий дощик, що загнав усіх дітлахів по домівках. Стосувалося це, безумовно, й мене, тому я також сидів біля вікна і з нетерпінням очікував на повернення мами. Раптом, десь аж під вечір, промайнула її постать за вікном.

— Тату, таточку! — закричав радісно я, — матуся повернулася.


Батько в цей час займався своїми справами, латав порваного чобота.

Та почувши мій галасливий крик, він відклав, не кваплячись, у бік свій нехитрий інструмент, й пішов відчиняти мамі двері. Ще на порозі сінешніх дверей татко здійняв з її плеча важкі клунки і заніс їх до хати.

— Ой, як би ж хто тільки знав, як я стомилася, — відповіла мама


й присіла на край стільця відпочити.

Трохи перепочивши, вона почала розв'язувати клунки та витягати звідти гостинці і різні необхідні покупки, що придбала на ринку, від чого в хаті відразу ж запахло свіжим хлібом та оселедчиками.

А це тобі, мій любий, грайся, — звернулася вона до мене


й подала мені такого невеличкого візочка на патичку, від якого
навіть ще не вивітрився запах свіжої фарби. Іграшка дійсно була
дуже цікавою, бо коли її починаєш котити, вона розмахувала в
різні боки кумедними крильцятами, немов у метелика, на яких
знаходилися розмальовані невеличкі різнокольорові жовті, червоні
та сині цяточки.

Ну що ж, хотів отримати хоч щось, а вийшло як завжди. Тож, відверто кажучи, не пощастило мені з тією іграшкою. Одного разу, поїхали ми з мамою до лікарні зуби лікувати та мені так подобалася ця іграшка, що я і на хвилину не розлучався з нею, а всі мої друзі

352

і навіть «вороги» тепер по справжньому заздрили мені, адже їм, видно, кортіло погратися візочком.

Отож, доки лікарка займалася своїми справами, біля неї бігало таке собі мале хлопченя — її синочок, котрий попросив дозволу у моєї матусі погратися цією іграшкою. Та коли ми почали збиратися додому, тут виникла ціла проблема, бо ж те дитинча згребло в оберемок мою цяцьку і не хотіло мені її повертати. Тому моя мама не стала сперечатися з ним і вирішила залишити це дивне творіння Володику (так звали цього хлопчика), а мені ж, звісно, пообіцяла купити іще, але вийшло так, що візочків таких на базарі вже більше не було. Цей випадок з іграшкою дуже вже глибоко запав мені в душу, адже була одна єдина радість і ту відібрали назавжди.

Якось при нагоді нагадав я про цей випадок своїй матусі вже дорослим, яка була спочатку дуже здивована, бо на той час, коли стався цей випадок, мені було тільки три роки, але запам'яталося це на все життя. І їй, напевне, було дуже прикро від мене таке почути. Та що там якісь іграшки чи візочки. Дуже вже рано стали моїми цяцьками — сокира, коса, сапа та ціпок для випасання худоби. Оце й були мої забави та іграшки, без яких у сільській місцевості майже ніяк не обійдешся, а роботи тут стільки, що ніколи її клятої не переробиш. Тож, як тільки виповнилося мені шість років, вся домашня справа тут же звалилася на мої худенькі, дитячі плечі, а допомоги, звісно ж, не було від кого чекати, тому й доводилося усе робити самотужки.

Взимку криничка замерзала, а колодязна вода знаходилася на далекій відстані в сусідів і я брав цеберку та й носив ту кляту воду кожний день, бо ж її багато використовували для прання білизни, приготування їжі, пиття та напування домашньої худоби. Для мене це була надоїдлива й копітка праця, так як спочатку потрібно було протоптати стежечку до колодязя в снігу, якого випадало завжди аж по пояс, а потім ще й прикласти чимало зусиль, щоб витягнути важку цеберку з глибокого колодязя та в мокрих, обмерзлих рукавицях нести її поперед себе за дужку, часто зупиняючись на місці. Адже ця непосильна коновка чіплялася дном об сніг, хлюпаючи холодною водою мені за халяви валянців. Отже, від такої тяжкої праці мої руки ще з дитинства стали довші норми на чотири сантиметри.

353


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


ВІДЬМИ

Невеличкий чарівний куточок, де зростало моє нелегке дитинство завше приваблював своєю природною красою як дорослого, так і малого. Багато років потому, ще напевне за царя Панька, коли земля була тонка, поселилися тут майстрові люди, що вміли гарно хатки будувати та з цегли печі для обігріву класти. Тому й стали це місце називати Муляривкою. Убога мазанка моїх батьків знаходилася під красенем-лісом, вздовж якого розкинулися розкішні поля, садки та різні чагарники, що росли навколо.

Недалечко від батьківської садиби розташувався бережок, вкритий соковитою запашною травою, яку використовували для годівлі худоби. А ще нижче — копанка, оточена кучерявими вербами, в котрій завжди водилися в'юни та карасі, яких ми ловили з батьком козубками62. Засмажить було матуся цю рибку на петельні, складе в чималеньку макітерку, а потім перемастить усе це добро запашною олійкою та ще й зверху густою сметанкою заллє — і в піч. Нехай, мовляв, вона там трохи протомиться та вмліє, а вже як вийме її з печі — м... м... запах такий, що аж слинка сама по собі до самісінького горла підкотиться. Ну а ми ж, звісно, часу даремно не гаємо та мерщій до столу. Умостимося хутчій, з маленькою сестричкою Надійкою, навколо цієї макітерки й нумо ті карасики ложками вигрібати та рота свого ними з задоволенням напихати. А вони ж такі апетитні та смачні, що аж за вухами тільки й виляскують. Так ми їх один за одним плигаємо, буцімто голодні кури картоплю на

62 Корзина, сплетена з лози в дві ручки конусоподібної форми.

354


нашому подвір'ї. І тепер тільки й слідкуй за тим, щоб бува язика свого з тими карасями не проковтнути, або пальці не повідкушувати.

Над криничкою посхиляли ошатні голівки верби, купаючи в холодній джерельній воді свої золоті коси. А неподалік на пагорбі облюбував собі місце кущ калини, пишні гілочки якого, немов крадькома зазирали у копанку, милуючись своїми дозрілими кетягами червоних ягід, що відбивалися в дзеркальному плесі води.

І все б наче нічого... Та серед цієї заворожуючої краси завелися кляті відьми. Отож-бо, як тільки сутінки опустяться на землю й розпочинають вони виповзати зі своїх підлих закутків, немов ті боязливі павуки, щоб снувати свою липку осоружну павутину. І бувало за одну ніч такого накрутять та накоять, що людині за все своє життя тоді не оговтатися. То якихось начаклованих віхтиків із сухої трави понакручують, а потім добрим людям попід дверима та ворітьми понапідкидають. Або стрічечок різнокольорових докупи понав'язують та на хвіртках поначіпляють, не кажучи вже за курячі бовтки, що часто і густо валялися попід ворітьми. Але найбільше, вони дошкуляли селянам тим, що вміли на їхніх корів порчу наводити. Прокинеться бувало батько вранці, піде до корови поратися, а вона клята вирячить на нього свої страшні, як у жаби очі, і дивиться ними так, ніби хто її взяв та дурманом тільки-но опоїв.

Ну, чого оце ти, божевільна, отак очима в мене вп'ялася,


немов я тобі якісь гроші винен?

Та бачить батько, що корові зараз не до жартів, бо ж та продовжує за ним все слідкувати, підозріло так зиркаючи на нього, а потім ні з того, ні з сього як засопе, ніби ковальський міх, носом.

Е-е... ні-і, подруго, сьогодні до тебе підходити небезпечно.


Хай Бог милує. Та що ж це за пошесть така до тебе
причепилася? — розмірковує було, стоячи біля неї, батько.

А Лиса (так корівку кликали) буцімто вгадала його думки і тепер вже видно вирішила дати на них свою відповідь, бо ж таке почала виробляти в хліві, що у бідного чоловіка від побаченого аж чуб на голові піднявся.

Му-у-у, — заревла вона надривним голосом, ніби отой
племінний колгоспний бугай. А тоді як підскочить на місці, і давай
вибрикувати та зад свій підкидати, немов їй хтось взяв та гострих
ухналів у копита позаганяв.

Ой, Господи, — хреститься тоді батько. — Оце так завдала


ти мені, подруго, клопоту. А ну-у, лишень, піду я та жінку свою

355


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


покличу. Євдокіе-е! — гукає він. — Накинь, либонь, якусь свитину на себе і йди-но скоріш до корови.

  • А що там з нею таке, Михайле?

  • Та хоч би ж її отаку клятущу... чи вже б чорти десь з-перед моїх
    очей вхопили. Ну ти тільки поглянь на неї, що вона тварюка виробляє!
    Підстрибує, немов отой необ'їжджений жеребець та ще й ногами так у
    стіну гепає, що вже скоро й хлів до чортової матері розвалить.


Вийдуть вони у двох і стоять біля неї, як тороплені, бо ж не знають, що з тією коровою робити далі.

Ану, Мішо, я спробую її якось заспокоїти. А ти тим часом


хлібця з сіллю їй винеси.

Посмикає, посмикає було мати корову за пусті дійки та молочка там... ані на краплиночку немає. Тільки одна якась рідина з сироваткою схожа, на денце дійнички цвіркне і на цьому все й скінчиться.

  • Ой, Боже, Михайле, пропала наша корова зовсім!

  • Так що ж тепер нам робити з нею, Євдокіє, а може до неї
    ветеринара викликати треба?

Але ще ні одна корова не одужала в селі після того, як внадилася туди клята відьма. І ведуть тоді худобу в колгосп на м'ясо за копійки здавати. А ми ж, звісно, сидимо без молока, бо щоб купити іншу, для цього потрібен чималенький кошт.

  • Михайле, — питає було мати в татка, — а чи давно ти лаявся
    зі своїм сусідом, дідом Петром?

  • Та лаявся, Євдокіє, бо ж цей старий кізяк без цього жити не може.
    Щоб він, падлюка стара, ноги свої вже до завтрашнього ранку десь витяг,
    ірод отакий-о проклятий. Старе, старе, а до бійки аж труситься. Ну, а я ж
    бо, сама знаєш, що не з трусливих. Вхопив добрячу латину тай торохнув
    нею його по отому дурному бовдурові так, що у нього аж картуз десь в
    кущі відлетів, щоб чужого не чіпав, коли свого туди не клав.

  • Ой, Михайле, Михайле! І коли ж бо ти вже житимеш по-
    людському в мирі та злагоді зі своїми сусідами? Хіба ж ти забув,
    що навколо нас одні тільки відьми й шастають.

  • Євдокіє, та скільки раз вже тобі одне й теж нагадувати? Адже я
    ніколи в бійку перший не полізу, тому вини своєї в цьому не бачу. Ось
    і вчора вивів я вранці козу припинати, коли дивлюся, а наші гарбузи,
    що тільки-но почали в'язатися, хтось взяв та й в город з бадиллям
    позакидав, а гарну конюшину, що понад обніжком росла, викосив. Ну,

356

звісно, ж тут довго гадати не треба і це робота неодмінно гнилого діда Петра. Та хіба ж цьому паразитові старому трави в березі мало, що він нахаба отака-о до мене під город поліз?

  • Ну, добре, Михайле, ти щось хотів комусь довести? Тільки
    після цієї сварки стара Парася ніч не поспала та корову нашу з
    двору й звела.

  • Та нехай же вона, собака скажена, молоком тим сьогодні ж і
    захлинеться, а я їй, гадюці, все одно ноги косою повідрубую.

І батько, хряснувши дверима, піде кудись з хати. Лає, було, мати татка, а сама піде до курей, мацне рукою по сідалу, а там яєчок аж ні одного.

Ну що воно з моїми курми діється? І їдять наче гарно, а де


ж яйця діваються?

Бідкається вона, а сама й не здогадується, що це все витівки старої відьми Парасі. Кури дійсно їдять вдома, ходять по вигону, а несуться у неї під купою хмизу, де вона зробила для них там гарненьке кубельце, поклавши туди декілька начаклованих яєць для приманки. І тепер, як тільки стемніє, потайки, щоб ні одна душа цього не помітила, вигребе всі до одного в пелену — і в хату, а ви ж, дурні... сидіть собі без яєць. Та одного разу, видно баба занедужала, а на ті яйця, що нанесли кури, вмостилася наша квочка.

— Ну де воно зозуляста квочка поділася? Ще наче днів


три квоктала, квоктала... і на тобі, немов крізь землю десь
провалилася, — знову клопочеться мати.

А через деякий час ходить наша квочка по вигону, а за нею десятків зо два курчаток бігає, що вилупилися під купою хмизу у Парасі. І тепер вже діло до бійки доходить.

  • Чуєш, сучко, не чіпай, не чіпай, кажу, бо ж я тобі, стерво, очі
    зараз повидряпую. Це не твої курчата, — кричить, було, Парася на весь
    вигін, роззявивши свого чорного рота так, що аж нутро завиднілося.

  • Бабо Параско, — благає мати, — та як же вам тільки не
    соромно? Хіба ж ви не бачите, що це моя зозуляста курка курчаток
    за собою водить?

Та баба й слухати нікого не хоче, бо видно добре знає, як все це сталося. І тепер вже в хід пішла кулачна «артилерія». Після чого вони вчепляться в коси руками і тягають одна одну по вигону до тих пір, доки в цю нелегку справу та не втрутяться чоловіки.

357


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Послухай, Параско, ну чого ти отака в'їдлива, немов ота
муха, що все лізе й лізе межи очі, адже вірно тобі Євдокія каже,
що це її курка, бо ж і я не бачив, щоб ти свою квочку на яйця
садовила, — втрутився тепер вже в цю лайку її господар.

Та Парася ніяк не вгамовувалася і тепер почала підстрибувати до свого чоловіка, бо заміж вийшла у вісімнадцять, а діду Петру, тоді десь під сорок стукнуло. А все це робилося задля того, щоб сім'ї були кріпкими. Тож сидить, було, він за столом та на обід очікує, а жінка в цю мить салат якийсь йому готує, а тоді й підсовує полумисок до пики чоловіка. Пожумравши трохи своїм майже беззубим ротом цю страву, він у неї й запитує:

Парасю, а ти його хоч мастила?


А та:

  • Ой, напевне ж що забула. Це все через оту кляту гадюку
    сусідку, яка завше мені памороки заб'є, — збреше було чоловікові
    вона
    , а сама вже давно ту олійку десь тишком-нишком хлібчиком
    вимокала і тепер, щоб хоч якось викрутитися з цього неприємного
    становища, вихопить хитрюща шельма з під рук діда Петра
    полумисок з салатом, пустою пляшкою помахає перед його вже
    давно підсліпуватими очима та й нахабно так знову запитає:

  • Ну, а тепер як, Петре, чи подобрішало?

А той поплямкає трохи ротом і відповідає: «Та наче таке, що й подобрішало, Парасю».

Отже, хоч і мав знахабнілу звичку дід Петро, але на цей раз, видно, поступив по справедливому і, вхопивши свою жінку за чучерепки63, потягнув її до хати, бухкаючи здоровенною кулацюгою в спиняку.

Ах-х ти ж, шельмо. Я покажу тобі, як межи-очі своєму


чоловікові сикатися. Зараз я тобі швиденько твій курячій мізок у

дурну твою голову вправлю!



І на цьому все й скінчиться. Та пройде декілька днів і знову «війна». Тепер вже за гарбузиння, нібито воно винне в тому, що не спитавшись у баби Параски як йому рости далі, й перелізло через її обніжок та розпустило там від задоволення своє розкішне пагіння на грядці картоплі.

63 За коси

358

1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка