Полтар григорій Михайлович



Сторінка21/24
Дата конвертації01.12.2016
Розмір5,39 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24
БІЛОМОР-КАНАЛ
Увійшовши до святого Божого храму, молоді зупинилися

на килимі неподалік входу, де на них вже чекав сільський батюшка Іван, який і повів Євдокію та Михайла до престолу.

А за ними вже подріботів невеличкий потічок родичів та бажаючих на власні очі побачити церковний обряд вінчання.

— Вінчається раб Божий Михаїл з рабою Божою Євдокі-є-ю, — пронісся громовитий бас попа аж попід куполами церкви, яку збудувала ще за часів свого життя на свої власні кошти багата бояриня, що мешкала колись у цих живописних, дивних місцях.

Але тоталітарний режим вирішив усе по іншому, бо ж в їхньому революційному «Інтернаціоналі» є такі божевільні слова: «Весь мір насілья ми разрушим до основанья, а затєм... ми наш, ми новий мір построїм...». Дійсно, рушити завжди було легше, ніж будувати. Та в совдепії всі культурні пам'ятники і церкви, якими могла б з гордістю пишатися будь-яка країна, були повністю знищені. Попів та монахів розігнано або відправлено до в'язниць. А про Бога в цій країні більше семи-десяти років ніхто навіть і не згадував, а натомість було введено нове вчення «атеїзм».

Знайшлися і в нашому селі такі ненависні до Бога активісти, що за диявольську ідею та шмат червоної матерії (прапора) нашкодили цьому прекрасному на все довкілля храмові, який мав на той час аж п'ять куполів й збирав силу-силенну віруючого люду.

327


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Самого ж настоятеля святої Божої церкви за непокору цій владі було заарештовано й вивезено насильно на велику сталінську будову «Біломор- каналу»59. Але цей волелюбний Божий чоловік не скорився клятим ворогам і навіть вижив всім смертям назло.

Щоб осилити таку безглузду будову, яка пізніше завдасть чималенької шкоди природі та людям, попів та монахів звісно ж було не достатньо. Тому Йосип видав божевільний наказ, щоб всіх людей, які вешталися без документів на вокзалах, вулицях, у транспорті і так далі виловлювати й без суду та слідства випроваджувати на каторжні сталінські роботи.

Надоїдливий колючий вітер із дощем вже зовсім промочив благеньку одіж табірників, які, немов мурахи, копошилися у глибокій, викопаній вручну, траншеї. Холодна болотяна вода судомою зводила руки та ноги, від чого знаряддя праці тепер не підкорялося людям, що не за своєю волею потрапили в це страшне, північне пекло, з якого вони напевне вже й не надіялись повернутися до своїх рідних та домівок.

Дехто навіть вже сподівався на втечу, але ця мрія була майже не здійсненна, оскільки цей засекречений об'єкт дуже пильно охоронявся собаками та енкаведистами, котрим також було не солодко. І вони тепер, лаючись, куталися у свої вимоклі до нитки шинельки.

Тисячі людей доведені до крайнощів просто не витримували такого непосильного навантаження й тут же віддавали Богові душу. Але сталінська ненаситна машина продовжувала калічити ні в чому невинні людські душі, бо достеменно розуміла, що на її соціялістичний вік дурнів завжди буде більше ніж достатньо. Тому й неслися із шаленою швидкістю на Північ завантажені нещасними людьми ешелони, щоб якнайшвидше замінити мертвих живими.

Та Йосипу Джугашвілі в цей час було не до цього, бо ж той навіть від перепису населення відмовився, яке повинно було відбутися перед війною. І це його повністю влаштовувало, адже тільки війна мала можливість поховати небачене у світі лиходійство, яке він навмисне створив перед людством.

59 З'єднання Білого моря у 1933 р. з Онезьким озером. Цей канал мав довжину 227 км.

328


Підперезавши шматком прілої мотузки давно вже потерту до дірок рясу, піп Іван упирався всім тілом у заступ, надриваючи жили, щоб заповнити чергову тачку неприємно булькаючим, в'язким болотяним мулом, який відразу розлазився киселем по ній.

Передихнувши трохи, він підняв із важким тягарем тачку й, тиняючись з боку в бік, покотив її по дерев'яному трапу вгору, який раз-у-раз похитувався зі скрипом під його ногами.

О-гого-гой, боляче мені, — застогнав несподівано батюшка від
пекучого болю у животі.

Тачка вирвалася у нього з рук, і мало не збивши його самого з ніг, полетіла гуркочучи прямісінько на голови працюючим унизу людям.

По-бережи-сь! — почувся чийсь запізнілий окрик зверху.


Та, на превелике щастя, вона нікого не зачепила й, бехнувшись

перед переляканими на смерть людьми, заляпала їх смердючим брудом з ніг до голови. Скрючившись від болю, блідий піп Іван насилу піднявся на гору, міцно затиснувши свого живота рукою.

  • Ку-ди-и! Куди-и, кажу тобі, преш, нечиста сило, — наставивши
    гвинтівку, заволав охоронець на попа.

  • До вітру я, чуєш, синку, до вітру.

  • А щоб же тебе розірвало, як ти не міг іншого часу для цього
    знайти. Чи, може, ти не бачиш, що на вулиці вечоріє, а за вами ж,
    гадами, ото тільки й слідкуй, щоб бува часом та не втік собака.

  • Та я ж ненадовго, синку, бо терпіти більш не можу.

Ну, добре... йди, тільки дивись мені, святоша, а то враз
у розхід підеш і оком не моргну, — вилаяв наглядач попа й,
підкинувши гвинтівку на плечі, пішов собі далі добивати чергові
кілометри навколо цього диявольського пекелища.

Примостившись під кущем, піп Іван відчув страшенний гуркіт, ніби десь неподалік відбувся землетрус. Повернувшись на своє робоче місце, батюшка від побаченого мало не збожеволів, бо ж там, де щойно працювали люди, тепер виднілася тільки земля, що обвалившись з усіх боків, поховала заживо декілька сотень каторжан.

Бо-ж-е-е! — підняв батюшка руки до неба й закричав, немов
навіжений, рвучи на собі волосся та сиву закудлану бороду. — Та
навіщо ж ти знищив стільки ні в чому неповинного люду? Гос-по-

329


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


ди-и! І чого ж ти не забрав мене разом з ними в могилу та залишив живим свідком твоїх вчинків, а я ж тепер повинен у муках все життя страждати.

Раптом земля ніби кудись попливла і він, як стояв, так і рухнув усім тілом прямісінько в смердюче болото. Отямився батюшка в якомусь задушливому бараці і тільки через декілька місяців він був списаний, як непридатний до праці з хворим серцем чоловік. Після довгого лікування піп Іван знову повернувся додому, де власноруч відбудував святий храм, в якому й правив ще аж до середини шести десятих років, доки й не помер. Безкінечні утиски духовенства привели до того, що іншого батюшки в наше село вже більше не назначили і церква залишалася без господаря, яку, за вказівкою Микити Хрущова та його однодумців, було переобладнано на сільський клуб.



Та під час керування державою Брежнєвим і Горбачовим молодь потихеньку почала тікати з села в місто, а клуб занепав зовсім. І стоїть тепер величезна нікому не потрібна споруда з вибитими шибками й дверима та нібито знову очікує на своє чергове відродження святого храму.

330


Розділ 50 ВІНЧАННЯ

Доки батюшка бубнів своїм старечим голосом молитву, а старший боярин зі світилкою тримали над головами молодих святі вінці, Євдокія перекинулася думками аж в далеку Росію, де вона також була присутня на одній з церемоній вінчання, під час якої їй теж довелося тримати святий вінець над головою своєї подруги, що вийшла заміж за російського хлопця.

  • А чи бажаєш ти, раба Божа Євдокіє, бути дружиною раба
    Божого Михаїла?

  • Так, отче.

  • А чи бажаєш ти, раб Божий Михаїл, взяти собі за дружину
    рабу Божу Євдокію?

  • Так, отче.

Причастивши їх церковним вином, батюшка перехрестив молодих срібним хрестом, а потім підніс до вуст Євдокії й Михайла позолочений сусальним золотом вінець. Несподівано для всіх заспівав церковний хор і тут же знову почувся голос батюшки:

Алілуя, алілуя, алі-лу-я! — забравши у молодих свічки й,


перев'язавши рушником руки Євдокії та Михайлу, повів їх довкола
престола.

Попереду йшов пономар, тримаючи запалену величезну свічку. Обійшовши тричі навколо престола, молоді знову зайняли свої місця. Вінчальне дійство добігало кінця. Доки батюшка записував

331


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


у церковній книзі прізвища молодих та свідків, пономар у цей час перев'язував невеличкі іконки рушничками. І перш ніж вручити їх Євдокії та Михайлові, піп Іван наказав молодятам одягнути обручки один одному й об'єднатися в обопільному поцілунку. А вже тільки опісля поздоровив їх і нарік повноправними чоловіком та жінкою.

Благословляю вас з Богом, діти мої, на добрі і корисні


справи. Кохайтеся, розмножайтеся в угоду Господу Богу нашому
Ісусу Христу. І нехай вам сам Всевишній завжди допомагає у ділах
мирських ваших. А тепер ступайте собі з Богом.

Після цих приємних побажань він перехрестив їх декілька раз й, сказавши на останок слово «Амінь», пішов собі до вівтаря.

Вийшовши з церкви, всі знову усілись на весільному візку й під музики та пісні понеслися, весело підганяючи коней, центральною вулицею аж до хати молодої.

— Ідуть, їдуть, — почувся несподівано дзвінкий голосок


дітвори, що бігла стрімголов левадою до натовпу людей, які
вже давненько стовбичили біля двору, очікуючи з великим
нетерпінням молодих. Побачивши ще здалеку весільний візок,
хлопці швиденько кинули на вході воріт декілька оберемків
соломи й підпалили її. Вгледівши полум'я, коні враз збавили
хід й захропли, але, отримавши декілька ударів від старшого
боярина батогом, вони тут же пронеслися вихором через нього
й зупинилися тільки біля порогу хати.


Зійшовши з весільного візка, молоді спочатку поклонилися до всіх на чотири сторони, а вже тільки після цього підійшли до батька, який тримав духмяний з пишними, рум'яними шишками коровай, та матері, що стояла поруч з іконою в руках, пов'язаною вишитим рушничком і тут же одночасно ступили на рушничок, що лежав на землі.

— Дорогі мої діточки, прийміть від усього серця щирі вам


побажання і нехай з вами завжди буде Бог.

Поцілувавши по черзі коровай та батька, Євдокія з Михайлом тепер очікували на поздоровлення матері.

Благословляю і я вас, діточки мої ріднесенькі, і нехай же вас


ще сам Бог благословить на довгі роки сумісного життя.

Поцілувавши святу ікону та матір, молоді тепер очікували на іще одне обрядове дійство. Здійнявши з ікони рушничок, мати хутенько

332


пов'язала ним руки Михайлові та Євдокії й, ведучи їх до хати, голосно, щоб усі почули, промовила:

Оце, діточки, що Бог сьогодні зв'яже до самої смерті, вже


ніхто більше не розв'яже.

Після цих слів вона повела їх у хату та посадовила на застеленому кожусі біля покуті. З лівої сторони, тобто від серця молодої, почали сідати світилка, старша дружка та інші подруги, а з правої від молодого — старший боярин, дружко, піддружин, свашка та інші його друзі.

На столі перед молодими в глиняному кухлику вже стояло "древо життя", зроблене з декількох невеличких гілочок вишні й увінчане різнокольоровими стрічечками, а також дві пляшки з червоним вином, зав'язані до купи стрічечкою й прикрашені соковитими кетягами калини. Саморобне вино вип'ють тільки тоді, як молода пара проживе спільно один рік. А поки що вмощувалися за святковим столом близькі родичі та запрошені на весілля гості.

Ой, де ж це наша весільна мати,

Що обіцялася по чарочці дати,

А у батеньки ж хата кам'яниста,

А у свекрухи ж сім'я норовиста.

Що не роблю та все переробляю,

Ложки мию та все перемиваю...

Заспівали раптом за весільним столом.

Ой, якби ж то моя ненечка та знала, Вона ж бо мені вечерю прислала

Хоч братиком, хоч сестрицею,

Хоч місяцем, хоч зірницею.

А братика ж вдома немає,

А сестричка ж дороги не знає.

Тільки подружки закінчили співати, як до світлиці завітав у веселому настрої сам сват. Підтримуючи старечими руками величеньку сулію з оковитою, ніби щось найдорожче в усьому світі, він як годиться привітався:

  • А-а, моє ж вам шануваннячко, гості мої дорогенькі.

  • О-о-о, — загули всі разом за весільним столом.

  • Ху-ух! Ну-у слава тобі, Господи! — почулося десь збоку.

333

Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


  • Запізнюєшся, шановний, запізнюєшся, — звернулася свашка
    до свата.

  • Та, ну-у…

  • Отож-бо тобі й та ну-у...

  • А що ж я не так зробив, дорогенька моя свашечко?

  • Та наче все так, тільки про свої обов'язки, шановний сваточку,
    щось почав ти вже забувати. Старієш, свате, старієш...

  • Та чого ж це ти, чортова баба, та до мене причепилася? Адже
    бачиш, що я в руках тримаю.

І він, погладжуючи сулію рукою, показав її гостям.

— Ну, так якого тоді ти біса, старий валянку, мнешся та трешся?


Ану ж бо скоріш нали-ва-й.

Раптом десь в куточку біля покуті почувся чийсь такий підстаркуватий голосочок, який враз розвеселив усіх гостей.

Агов, ось послухай, свату, що я тобі скажу, а чи не забув


ти, що свашці завжди належить перша чарка, ну й звісно ж, як
годиться, перша палка.

Га-га-га-га... — зареготали всі присутні в оселі аж до болю в боці.


Дочекавшись, доки осяде ось цей гармидер в хаті, сват знову

продовжив розмову:

— Та свашці ми неодмінно наллємо, бо ж це така шельма, що від
неї зроду не відчепишся, але у мене є тут іще й такі, що давненько
заслуговують на більшу повагу.

І сват, обминувши крайні столи з гостями, почимчикував до дружок, що наспівували веселу жартівливу пісню:

Ой ходила дівчина бережком, бережком Заганяла селезня батіжком, батіжком"...

Але побачивши перед собою свата, раптом змовкли.

Та ви ж мої дружечки, ненаглядні кружечки. А чого ж це ви
далі так гарно не співаєте, га? — Хитро підморгнувши, спитав сват.


  • А навіщо ж, свату, без толку тут горло надривати, коли
    душу твою, ніби оті кішки кігтями зовсім подерли, — не в доброму
    настрої пожалілася старому старша дружка.

  • Он як, а парубки для кого ж ось тут зібралися?

  • А то ви вже в них і запитайте.

  • Ну й ну... не чекав я від вас такого, не чекав.

334


  • Ой, дорогенький наш свату. Та де ж ви тут парубків бачите.
    Хіба що один тільки ви й зосталися, бо ж ці зараз по стакану
    оковитої хряпнуть і все їхнє парубоцтво одним місцем накриється. А
    тоді вже й почнуть тут теліпатися, немов отой задрипаний лантух на
    тинові од вітру — підтримала, жартуючи свою подругу світилка.

  • Ой-йой-йой... та що ж це я отаке-о чую хлопці.

Тепер вже звернувся сват до бояр, насупивши суворо свої сиві кущуваті брови.

  • Чи може це мені старому козакові та приснилося вночі.

  • Ай-яй-яй, яке ж тільки страмнення.

  • Мм... та... та ми ж... — раптом хотів щось сказати, але тільки
    промимрив старший боярин, але його відразу ж осадив сват.

  • Та перестань вже мичати, як ота корова в хліві, бо ж від того,
    що я ось тут почув, у мене, хлопці, аж вуха почервоніли. Адже ви
    тільки погляньте на ось цих чорнобрових з червоними щічечками,
    як калина красунь. Ну де ж ще можна отаке уздріти колись не-
    будь на білому світі. Ех-х, скинути б мені так років з двадцять. Ну
    а що до парубка, дівчата, так це ви вірно сказали. Скільки красивих
    дівчат тільки зі мною перецілувалося м...м... І сват від спогадів аж
    очі заплющив й під веселий регіт гостей затупав старечими ногами,
    а потім і заспівав веселу українську пісеньку:

Ой, дівчата ж мої, сироїжечки, Посолив би я вас, нема діжечки Ой, думалося, передумалася

Одур голову бере, що далеко живе.

Ач, старий пес блудливий, що виробляє. А все стогне та крекче,


що в нього ноги викручує та спина кілком стоїть, — обізвалася
раптом літня жіночка до сусідки по весільному столу.

  • Ага-а, згадала стара, як колись дівкою була, адже скільки
    ото задом не тряси, старий пердуняко, та кінець все одно один буде
    — підтримала її інша.

  • Ну що ж, баби, я вам так скажу. Життя, звісно ж, він прожив
    нелегке. Та й дожити до таких літ не кожному вдається. А він
    молодець та ще й он дивіться, як перед молоденькими дівчатками
    вихляється та заграє, — перекинулась словами іще одна жіночка
    поміж сусідами, що сиділи поруч неї.

335

Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Віддихавшись трохи після танцю та співів, сват тепер звернувся до всіх, котрі були присутні за святковим столом.

  • Ну що ж, дорогенькі мої, даруйте вже мені старому за те, що
    я трохи затримав вас та відступив від основного дійства, але без
    цього, я вважаю, життя було б якесь безбарвне і не цікаве. Ну а що
    до чарки, так за цим діло не затримається. Отже наллємо зараз і
    дівчатам і свашці. Тільки кажіть хутчій з якої його теє... розпочинати.
    Чи з червоненької, чи з біленької, яку я тримаю ось зараз в руках і
    сват підняв сулію над головою, щоб всі гості краще її побачили.

  • А-а, свату, наливай нам такої, щоб на душі враз стало веселіше,
    — почувся голос жіночки, що сиділа поруч нього на лавиці.

Ті, що вже встигли пригубити чарку хмільної, тепер навмисне скрививши свої губи й трохи поплямкавши ними, стали вигукувати на всю оселю.

Ой, гірка, гірка, гірка вода

Нехай поцілується пара молода.

Це все продовжувалося до тих пір, доки Михайло з Євдокією не підвелися зі своїх місць та трохи ніяковіючи, все ж таки поцілувалися в губи.



Солодка, солодка, солодка вода Це ж поцілувалась пара молода.

На перше, як годиться, подали наваристий, смачний з курячим м'ясом капусняк і під цю гарячу страву, дух якої розносився по оселі, дружки знову затягли жартівливу пісню.

Не ми цю капусточку садили

І не жаль нам буде

Як з'їдять її ще й люди.

Поздоровивши молодих та перехиливши чарки до дна, гості на різні лади засьорбали густий, паруючий капусняк, який їли всі разом тьопаючи ложками з декількох череп'яних полумисків. А дружки в цей час знову вирішили трохи покепкувати з бояр, що також вже добряче наминали з великим апетитом смачну страву.



А ви бояри чужосторонці Не беріть по повній ложці,

336


А беріть по половині,

Щоб хватило всій родині.

Та впевнившись в тому, що ці жартівливі насмішкуваті пісеньки не дуже вже дошкуляють боярам, вони тепер вирішили насісти на головного з бояр.



А ваш старший боярин горбатий,

А на горбі сосна зросла,

А на сосну сова сіра сіла.

Ой, бережіться гордівливі бояри

Щоб вона часом вас не з'їла.

Ця кумедна пісня видно гарненько зачепила бояр за живе, а головне викликала сміх у гостей за столом. Тому вони трохи пошептавшись поміж собою, також вирішили не залишатися в боргу перед дружками й відповісти їм тим же

Бігла сучка яром Перев'язана валом

Бідні дружки переймали

Під хвіст її цілували

Нареготавшись в волю, дружки з боярами тепер разом перекинулися з жартівливою піснею на молодого.

А ти, Михайле, не сиди боком

Це ж тобі ненароком

Та присунься до Євдокії близенько, Бо ж тепер вона твоє серденько.

Після випивки та смачної закуски хтось з гостей затяг журливу пісню, яку поступово підхопили й інші співаки, утворивши навколо себе потужній багатоголосий співучий хор, що тепер нібито розтина людські серця навпіл.

Ле-ті-ла-а зо-зу-ля

Та й ста-ла-а кувати Ой тож не зо-зу-ля-я То ж рідная матий.

337


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


  • Ну-у, що там, друзки мої, а чи не пора нам вже коровай різати,
    — раптом вихопилося з п'яненьких вуст у старшого дружка.

  • Ти що, Степане, чи горілочкою лишньою обпився, чи може
    знову досвітки з весіллям переплутав? — спинив його піддружин.

  • Гм...м, а що ж я такого тут сказав?

  • Та як же що? Поліз поперед батька зі своєю ложкою в макітру
    з кашею, — знову осадив гострим слівцем його піддружин.

Але старий боярин не образився на свого помічника й, підхопившись з місця звернувся до старостів, що сиділи неподалік так від нього за окремим столом.

  • Вельмишановні панове! А чи не дасте ви нам згоду на те, щоб
    коровай порізати та ним людей пригостити.

  • Ой, діточки, та навіщо ж ви про таке питаєте. Адже ми не
    тільки даємо вам на це згоду, а ще й смачного бажаємо, — замахав
    старечими руками, підвившись зі стільця один з старостів, якого
    враз підтримали всі старожилі чоловіки.

Але ж перед тим, як порізати коровай, піддружин налив у чарку горілки й звернувся до старшого дружка.

— Ану, козаче, покинь ножа та спочатку помий свої брудні лапи,


а тоді вже й берись за це сокровенне діло.

Вимивши під смішок гостей горілкою старанно руки, дружки приготувалися різати коровай. А поруч них вже стояли батьки та молоді, що покинули своє місце і перед тим, як їхати до молодого, повинні неодмінно з батьками обійти усіх гостей, а ті ж в свою чергу, висловити своє побажання молодим та ще й подарувати їм щось-небудь на згадку про себе. Відрізавши дві скибки короваю, старший дружко дав наказ піддружину, щоб той відніс дві перші скибки нареченому й нареченій. Отож, доки молодих частували винцем та пригощали короваєм, дружки в цю хвилину придумали насмішкувату пісню для старшого дружка та піддружина.

Тобі, дружко, тут не дружкувати,

А тобі, під дружин, треба свині пасти

З великою палкою

З рябою собакою.

Після веселощів та жартів тепер вирішив взяти слово хрещений батько, але гості ще ніяк після цієї пісні не вгамовувалися.

338



  • Е-гей... — стукаючи по тарілці ложкою, вирішив утихомирити
    присутніх у хаті старший боярин. Слово просить хрещений батько
    чуєте, чи ні? — підвищив він голос на них.

  • А-а, давай батьку, ліпи діло до діла, то може з цього діла й
    виліпиться якесь діло — обізвався п'яненький піддружин, передаючи
    чергову скибку короваю світилці.

  • Ну що ж, шановні мої, скажу прямо, як воно іще з давніх-
    давен у нас повелося.

Всіх вас гарненько

Ми тут пригощали,

Страви, міцненьку

Вам тут подавали.

Ну, а тепер, шановні,

Ви тут не скупіться

Та хоч чим-небудь

З дітьми моїми поділіться.

І хрещена мати з величезною тарілкою та двома чарками на ній наблизилась до світилки. А хрещений батько в цю мить налив у одну з них хмільненької рідини. І в хаті враз стало тихо, бо кожному хотілося почути, що побажає світилка нареченому і нареченій.

Дарую вам, мої молодята, серебро на щастя, на добро.



І, поклавши на тарілку декілька срібних монет, вона пригубила чарку й закусила скибкою короваю. Слідом за нею тепер підвелася найкраща подруга молодої, старша дружка Софійка.

Дорогі мої Євдокіє і Михайле, дарую вам скатертину, щоб ви


ніколи не забували батьків та свою родину.

— Агов, — раптом почулося десь аж в кінці стола, — Не


зрозуміло, а де ж це наш писарчук подівся?

І справді, що це ще за нові тут порядки з'явилися? Писарчука


давай! — загули враз всі люди.

Відрядивши хутенько двох бажаючих писарчуків з вилами та сапою до комину печі, всі враз заспокоїлися. І почалося...

Ану-у пиши, — прикрикнув один з писарчуків на другого,
— Подарували срібні гроші і скатертину, тільки пиши грамотно
й виводь букви з натиском, щоб усі змогли твою каліграфію
розібрати.

339


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Один з писарчуків почав дерти вилами по комину печі так, що аж глина з крейдою почала облуплюватися.

  • О-о, правильно. А ти знаєш, Петре, непогано у тебе це
    виходить? Ну-у, хто там наступний? — підморгнувши хрещеним
    батькам, спитав писарчук?

  • Батьків сюди давайте, — загукали люди.

  • О-о вірно, батьків треба, бо ж що це за весілля. Си-дя-
    ть собі у куточку, нібито це їх і не стосується. Ану-у, шановні,
    послухаємо ще й вас, — обізвався старший дружко з скибкою
    короваю в руках.

Під лемент та оплески гостей в оселі підвелися й батьки зі своїх місць.

  • А ми даруємо нашим діточкам теличку, — сказали одночасно
    невпопад батьки й, випивши по чарці, знову сіли за стіл, ласуючи
    смачний коровай.

  • О, бач, це вже щось новеньке. Ану, живенько записуй, щоб
    не забути, теличку подарували та дряпай сильніше, щоб була робота
    для молодої невістки. А завтра подивимось вранці, яка з неї буде
    господиня і чи встигне вона замазати та забілити ось це за одну
    тільки ніч, що ми з тобою тут написали?

Настала черга рідної бабусі Оришки. Підвівшись, вона витерла від сліз старече зморщене обличчя кінчиком біленької хусточки, що покривала її сиве волосся на голові й, поклавши на тарілку білу паляницю, сказала:

  • А я вам, діточки, дарую хлібину, щоб сім'я ваша була завжди
    єдина, — й поклала сто карбованців на тарілку.

  • Дарую вам, молодята, мішок проса, щоб на осінь обов'язково
    народили матроса, а свекрусі, як завжди три цибульки, щоб не
    крутила своїй невісточці дульки. Ну, а Михайлові... ниточки, щоб
    він не заглядав на чужі литочки, — пропищала таким тонесеньким
    голосочком свашка, що аж в вухах враз залящало й тут же передала
    хрещеній матері ситцевий відріз матерії для молодої.

  • Дорогенька моя племіннице Євдокіє і зять Михайле, бажаю
    вам щастя і п'ю ось цю чарку до дна, щоб у вас комора зерна
    завжди була повна, а також і в чарці, і в мисці та ще й дві ляльки
    в колисці, — поздоровив молодих рідний дядько й, потягнувши
    чарочку кріпкенької, всівся на своєму місці.

340

Слово сватові, — почулося з усіх боків.

Ну що ж, мої дорогенькі, я також дарую вам гроші, а
Михайлові, як годиться, чималеньку морквину, щоб він не кохав
іншу дівчину, ну а тобі, Євдокіє, го-ро-бця, щоб не бігала до другого
мо-лод-ця. — І він під регіт гостей випив чарку й, витираючи
задоволено долонею мокрі від горілки вуса, почав хутенько заїдати
пекучу рідину пиріжком з капустою.


  • Так-к, го-роб-ця, написав?

  • Та наче написав, тільки дивись, Оксентію, он іще скільки їх
    тут сидить, а „папір" вже закінчується.

  • А ти, Петре, не хвилюйся, комин закінчиться — на „палітурці"
    писатимемо, тобто на стіну переліземо чи може ти в школі ніколи
    не вчився?

І писарчуки знову почали дряпати комин вилами та сапою.

  • Так, давай наступного, — звернувся один з писарчуків до
    хрещеного батька.

  • А я дарую вам, любі, одіяло, щоб під бік не муляло та ще й
    ось кістку, щоб свекруха не гризла невістку, — вибалакалась весело
    бідова ятрівка60 й, пригубивши трохи хмільної, враз скривилася,
    запхавши рота скоріш огірком.

  • Щоб не гри-з-ла не-віст-ку, дописав?

  • Ага.

  • Ну й добречки. Так, шановні, ми вас уважно слухаємо далі і
    чия зараз черга настала дарувати.

  • Давайте я.

  • Агов-в, а тихіше можна? І давайте краще послухаємо, що
    скаже нам зараз зовиця61.

  • Любі мої, Михайле та Євдокіє, дарую вам тарілочки, а на них
    кладу два огірочки, щоб у вас народилися сини й дочки. Ну, а на
    останок... кислиці, щоб вам не кортіли чужі чоловіки та молодиці.

Довгенько ще продовжувалася ця обрядова дія дарування, але ж на молодих ще чекали батьки молодого з гостями вдома. Тому тепер настала черга бідової свашки, яка насилу встигла вилізти із-за столу й, несучи поперед себе тарілку з шишками, почала роздавати

60 Дружина чоловікового брата.

61 Чоловікова сестра.

341


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


їх людям, а позаду неї вже сват, наливаючи усім по повній чарці.

Та дружки нібито тільки чекали цієї митті й тут же вирішили висміяти її:



А свашка не ліпашка

Шишок не ліпила

З зеленого сіна одну зліпила

Та й сама ж її й злупила.

У-ух, і-іх, бах-бах, бухі-бухі, бух-бух — чулося аж у двір з


хати. Це випроводжали молодих до батьків дебелі сільські молодиці,
охочі до карколомного танцю, вихляючи товстючими задами під
музику дядька Мусія, який аж упрів бідолаха, так весело вигравав
на гармошці під бубон з однією жіночкою, що не жаліючи вже своїх
рук, тепер лупила з усієї сили в нього, майстерно трясучи ними над
головою.

Уже далеченько від'їхали від хати наречений з нареченою, світилка, старша дружка та старший боярин, а позаду тільки-то розпочиналися достеменні веселощі у старого Івана біля двору.

На другий день весілля почали сходитися до двору молодого гості на сніданок, несучи з собою обов'язково щось до столу, бо вважалося, що вони за цілісінький день весілля усе з'їли. Продукти, з яких кухарки повинні були приготувати сніданок, тут же складалися в купі біля сінешніх дверей. Вибір, звісно ж був дуже багатий, так що можна було наткнутися очима на гілку верби, лободу, щирей, лопухи, кропиву і навіть будяки. Отож все те, що попадалося на очі гостям йдучи по дорозі до молодого, тепер перлося прямісінько у двір. Але, перш ніж увійти туди, на них вже чекало кілька кумедних таких дядьків в сіреньких халатах, які відразу ж запропоновували гостям свої послуги.

  • Ой, Божечки, Петре, та на тебе ж страшно дивитися.

  • Чого?

  • Та ось глянь у люстерко. На голові така скирта соломи, що
    аж на вуха нависає.

  • Та ну-у!

  • Та, хоч нукай, хоч тпрукай, але ж підчубарити тебе неодмінно
    треба.

І дядьки будуть крутити Петром туди—сюди до тих пір, доки

342


не витрясуть з нього якогось карбованця. А як ще й пропахтять якоюсь духмяною водичкою (це в них одеколон так називається), то ще й більше здеруть у касу спільного столу, а тоді накуплять закуски та горілки й будуть знову гуляти аж до світанку. А для більшого сміху перукарі своїх клієнтів намагалися стригти отими ножицями, що для покрівлі залізо ріжуть. Ну, а неподалік них, вже стояв коваль, який ще здалеку запримітив гарненьку жіночку, що наближалося до двору на весілля і тут же висловив їй свою думку, що нібито вона на ліву ногу трохи накульгує. І тепер вже від неї не відчепляться до тих пір, доки не дасть їм згоду на те, щоб хутенько її підкували.

  • Чуєш, Левку, та де ж ми таку підкову знайдемо? — питає
    насмішкувато помічник у коваля, тримаючи чималенькі хряпці,
    якими цвяхи висмикують.

  • А що, Опанасе, хіба у нас вже залізо скінчилося?

  • Та чого... наче ще є.

  • Ну, так в чому ж тоді справа? Викуємо та й причепимо до
    ноги.

  • Та причепити то можна, тільки ж ти подивися, Левку, на ось
    цю здоровенну, як у дурного дядька лапищу. Це ж одного тільки
    заліза на підкову десь цілий пуд піде.

І під сміх односельців коваль так навмисне задирає цій жіночці ногу, що в тієї бідної аж спідня білизна вся завиднілася. А потім робить такий вигляд, нібито він дуже вже в ковальському ділі розбирається і починає забивати величезним молотком чималенькі цвяхи, якими вірогідно можна навіть ногу наскрізь пронизати. Ну а для тих, хто вже зовсім запізнився до сніданкового столу, покарання було найганебніше, бо тепер потрібно було лізти в жлукто чи у величезну діжку навмисне вимазану добряче сажею або ж давати чималенький відкуп.

Тільки гості сіли за стіл і навіть ще й не встигли чарчиною похмелитися після вчорашнього, як на вулиці здійнявся такий несподіваний ґвалт, що хоч з убоги кудись тікай. Отож під цей тарарам і з'явилися на порозі оселі зі сторони молодої гості, вибиваючи щосили дейнеками в старі відра та все таке інше, що згреблося на ходу у дворі та сінях.

Он ти дивись на них, уже висілися... а про нас ви подумали?

343


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Розчепірила враз свій писок одна бідова така жінка, гепаючи у відро дрючком.

І справді, ну чого оце ви сюди приперлися? Чи вам вдома їсти


нічого, що ще й сюди пришли, щоб людей об'їдати? — підтримала
її інша жіночка.

Ану-у, ге-еть звідси! Чуєте, ге-еть... доки ми вас в шияку к


лихій матері тут не витурили, — накинувся на них один з дядьків.

Але ця комедія швиденько вгамувалася, після чого вже всі сиділи один біля одного ладком й розчервонілі після хмільненької чарчини, закусуючи вчорашніми розігрітими стравами та потайки спостерігали за Євдокіею і Михайлом, які вже змінили своє весільне вбрання на повсякденне і тепер, як рівноправні чоловік та жінка, знаходилися серед односельців.

  • А чого це нашої тещі чогось не чути? Адже тепер настала її
    черга ось тут перед зятем пузцем своїм трохи потрясти, — обізвався
    чийсь п'яненький голосок десь аж в кінці столу.

  • Ану-у, Мусію, музику для тещі давай, — загукали з усіх
    кінців люди на всю оселю.

І тільки заграла гармошка, як на середину оселі вийшла гарна рум'янощока молодиця.

О-о, ця зараз покаже на що вона здатна, — перемовилися


поміж собою присутні у хаті і таким чином підтримали настрій
тещі.

А вона ж, нібито тільки й чекала цього і, обвівши усіх своїм поглядом, раптом завертілася на місці, війнувши рясною спідницею так легко, невимушено запурхала, немов той метелик навколо гостей, витіювато викомарюючи щось таке проворно своїми чобітками об долівку.

Побачивши Михайла, що почав вже пролазити повз ряди, де сиділи гості навколо столів, всі весело загомоніли, бо ж добре знали як він уміє гопака драти.

  • Ану-у, Михайле, дай тещі жару, щоб життя їй медом не
    здавалося, — почали вони підбадьорювати його.

  • А це ж тії чобітки, що ти мені зятьок дав.

Несподівано заспівала теща, показуючи на них обома руками й не збавляючи рухів, продовжувала «ухкати» та «іхкати» навколо зятя, вимахуючи біленькою хустинкою. Та Михайло ще парубком бував у різних перепалках, тому його ж цим звісно не здивуєш. І він

344


почав ще веселіше пританцьовувати перед нею, а потім продовжив жартівливу пісню своїм красивим ліричним баритоном: «Так я ж за ці чоботи та дочку ж вашу взяв»...

Та всьому хорошому завжди колись буває кінець. Тож відгупавши як годиться на весіллі, вони тепер змокрілі і важко дихаючи від такого карколомного танцю, знову всілися за столи. А трохи згодом насилу переставляючи свої ноги після випитого хмільного, гості почали вилазити із-за столів. Але найголовніше диво, яке повинно було відбутися неодмінно сьогодні, залишалося ще попереду...

  • Ан-ну, Кі-Кіндрате, Вас-силю, кух-харок с-скоріш ловіть,
    бо ж к-кляті повтік-кають к лих-хій м-матері, — заволав п'яним
    голосом дядько Охрім.

  • А навіщо вони тобі здалися, Охріме?

  • Так... і я ж... про те, що вони... нам уже бі-більш не потріб-
    бні... Тому й про-пропоную їх якнайскоріш по-повісити...

  • А-а-а, — почувся вереск на всю оселю, бо дядьки вже потягли
    в сіни до драбини кухарок, де вже на них чекав там дядько Кузьма,
    прив'язуючи дебелу мотузку до верхнього щабля драбини. Але хитрі
    кухарки, видно давно вже знали про свою долю, тому якнайшвидше
    відкупилися грошима й знову побігли до печі кухториться.

Ну а тепер настала черга батьків і доки їх тут „гримери" причепуряли різним лахміттям, а до того ще й вимазували, як отих чортів у сажу, інші в цей час нишпорили по хаті, на горищі та в чулані, шукаючи якусь стару і нікому непотрібну одежу. Отож вдягнувшись якнайсмішніше в діряве ганчір'я та вимазавшись до невпізнанна, вони таким чином вдавали з себе циган, котрі не гаючи часу вже кинулися по курниках та сідалах тих господарів, що були покликані на весілля й жили поблизу. А через трохи усе це накрадене добро кури, яйця, кролі і таке інше перлося хутчій до спільного столу. А кухарки з цих неочікуваних продуктів повинні були готувати смачну їжу, яєчню, апетитну юшку та інше, але це буде трохи пізніше. Ну, а поки що двоє дебелих дядьків впряглися замість коней у візок, на якому вже сиділи принаряджені у весільне вбрання батьки і упираючись з усієї сили, котили його центральною вулицею до річки. А позаду них мало не зваливши ворота, повибігали чоловіки та жінки витіювато так трясучи плечима та спідницями під

345


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


музику дядька Мусія, що віртуозно вигравав на скрипці мелодію „Циганочки". І якби не весілля, то можна було б подумати, що в селі звідкілясь з'явився циганський табір.

Позолоти ручку, красунчику, всю правду скажу, — причепилася


гарна в рясній спідниці циганка до молодого юнака, тримаючи
потріпану колоду карт в руці.


Але хлопець, впізнавши в ній розмальовану до самих вух свою сусідку тітку Настю, дременув від неї геть навтікача.

Ех-х... чавела! Ге-ей... рябі, щоб ви вже повиздихали до


вечора тобі, — рявкнув так на „коней" бородатий циган, цвьохнувши
їх батогом по плечах, але дядьки навмисне попадали на коліна й не
хотіли більше тягти возика.

  • А холера б вже вас десь вхопила та чого ж оце ви зупинилися
    на півдорозі? — знову вилаявся бородатий циган на коней.

  • Та що ж ти робиш, Павле? — загримала бідова циганка на
    свого чоловіка.

  • А що я роблю?

  • Та як же що? «Скотину» нізащо на смерть забиваєш, адже
    хіба ти не бачиш, що «коні» вже зовсім пристали й пити хочуть.

І вона, не дочекавшись від свого чоловіка відповіді, звернулась до гурту циган, які в цю мить весело наспівуючи, танцювали на вигоні.

— Е-й, люди, «коні» пити хочуть, — обізвалася циганка до гурту


і тут же, вхопивши цеберку, понесла дядькам.

Втамувавши спрагу навхил прямісінько з відра, в якому замість води була горілка, дядьки підвелися з колін й, закусивши пиріжками, знову потягли возика далі. Таких зупинок на шляху до річки може виникнути декілька та як би там не було, а возика вони неодмінно дотягнуть всі гуртом до наміченої цілі. Викупавши під вереск циган батьків у річці, тепер розпочалася охота за родичами. Отож, доки вони гасали одне за одним по березі, час потихеньку спливав і несподівані сутінки опустились на землю. Обрядова справа була доведена до кінця, після чого вимоклі наскрізь химерувальники тепер знову повернулися до хати молодого, де на них вже давно чекала смачна, запашна юшка.

Так скінчилося весілля моїх батьків, але пройде тиждень і вони знову зберуться на перепоїнах у батьків молодої, куди й будуть

346


запрошені старша дружка, старший боярин та близькі родичі. А скільки б іще поєдналося таких щасливих пар, якби не ось оця безглузда й нікому не потрібна війна, з якої не повернулися мої односельці у рідні місця, склавши свої голови на полі брані через чиєсь божевільне „світле майбутнє".

347


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Частина друга Розділ 51
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка