Полтар григорій Михайлович



Сторінка2/24
Дата конвертації01.12.2016
Розмір5,39 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

ЗО

та горлянку свою гарненько горілочкою хмільненькою промочи, бо ж ти, напевне, вже дуже стомився після такої клопіткої праці. А заодно... і нас добряче повеселив. І пани знову підняли такий регіт на всю оселю, що тепер ніби змагалися між собою, хто кого перерегоче. Доки пани насолоджувалися сміхом, Іван в цей час підвівся на повний зріст і звернувся до господаря.

Дякую вам, дядьку Степане, за добро і ласку. І не гоже


вже вам, порядній людині дозволяти, щоб у вашій власній хаті та
насміхалися над моєю бідністю ось ці розжерті свині.

  • Що-о? — Визвірився на Івана пан Яків. — Що ти сказав,
    паскудо?

  • А те, що почули, те й сказав.

  • Ах ти ж, мерзотнику... — І пан Яків вже було зібрався
    вилазити з-за столу та його вчасно зупинив за плече господар.
    Але він продовжував, від злості, наливатися кров'ю й смикатися
    на місці, нервово йорзаючи по лаві сідницями. Стиснуті кулаки
    його враз побіліли і він, трясучись як в лихоманці, знову підвівся
    з місця.

  • Так, Якове, так... дай йому гарненько, дай в рило, —
    підгавкував своїм писклявим голоском збоку Омелько, злорадно
    потираючи свої руки й підскакуючи від задоволення на місці.

Та я ж тебе, голодранцю, зараз же з гімном змішаю, сучий
ти вилупку. Мене ж, пана, все село шанує. А ти, задрипаний
свинопасе, на кого це, як оте зінське щеня, гарчати почав?

І він вхопив недогризену кістку від смаженої гуски й жбурнув її під ноги Іванові.

  • На, ось гризи, це твоє та йди геть з перед моїх очей. І не
    смій більше голову морочити моїй дочці та її руки домагатися, бо ж за такого голодранця, як ти, зроду тобі не віддам. А як будеш і далі її переслідувати та ошиватися біля мого двору, ноги твої повисмикую й псам кину.

  • А-а... то ми ще побачимо, пане Якове, чия ж правда гору
    візьме. — І хлопець так грюкнув дверима, що аж стекла у вікнах
    заторохкотіли. Хоча, виходячи з хати, добре розумів, що як з
    багатим судитися, то краще піти та в річці втопитися.

  • Ось перестань, свату, на хлопця злитися та чіплятися задарма
    ні за що. Адже ж... ти сам в усьому винен. Іван хлопець гарний,

31

Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


працьовитий і щасливий буде той, кому цей бідовий парубок та зятем стане.

У хаті ще довгенько було чути суперечку сватів, але Іван уже був далеко і йшов тепер по вулиці, наче навпомацки, бо мокра поволока від сліз застеляла йому зір і великий клубок повітря підступив до самісінького горла так, що аж дихати було нічим. Сльози котилися у Івана по щоках і він відчував їхній солонкуватий присмак на своїх губах. В цю мить його гнітила єдина думка, що він, наче й розумний хлопець, а отак необачно повівся з панами, чим і принизив себе за якусь там гнилу, недоїдену гуску. Та від гірких роздумів його передчасно відволікай дівчата з хлопцями, що сиділи на лавочці біля тину. До Івана підійшов його товариш, Федір.

— Ваню ? А чого це ти вже друзів своїх не помічаєш та мовчки повз нас проходиш? Ага—а, даруй мені, друже, зрозумів. Ну, чортяка, уже десь встиг напевне чарчину добрячу потягти, а тепер хитаєшся з боку в бік, як ота ворона від вітру, що примостилася на сухій гілці верби.

Та, де там, Федю. Дійсно, сидів я за столом, але як ото


в тій казці мовиться: «По бороді та вусах текло, а в рота так
і не потрапило» І хоч би ж, падлюки, понюхати, або ж губи
вмочити дали, не кажучи вже про їжу. А то напився я там
та наївся, ніби отой голодний пес обметиці4. Та ще й сорому
набрався такого, що і зараз вуха червоніють. — І хлопець
розповів Федорові та друзям про те, що ж з ним трапилося в
Степановій хаті, які, обступивши Івана з усіх боків, з великим
співчуттям слухали його.

Ну, панські хорти, — виразив своє невдоволення з великою


ненавистю до них Федір. — Мало вони з нас крові попили, а
тепер ще й видовищ їм безкоштовних закортіло. Сьогодні ж, друзі
мої, треба нам цього хамовитого пана Яшку провчити. — І він
запропонував їм як це зробити.

Федір був найспритнішим хлопцем на селі. А на всілякі хитрощі та витівки йому не було рівних. Дуже гарно грав на скрипці. А вже було як заспіває своїм високим гарним голосом пісню:

«Ой, у лузі червона калина

Там стояла чарівна дівчина...»

то не одна краля позаздрить йому. І серденько дівоче враз кров'ю обіллється та почне танути, мліючи від кохання до нього.

— Нічого, Ваню, не журися. Ми цього зажертого Яшу сьогодні на своє місце поставимо. І запам'ятає він цей день на все своє життя.



4 Борошняний пил від каменю-жорна, що меле муку.

32

33



Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Розділ 5 ПОМСТА

Обійшовши з тильної сторони будівлю старого Степана, хлопці

потихеньку наблизилися до хати й принишкли там. А Федір
тим часом, прокрався навшпиньки по—кошачому до вікна й зазирнув
в середину.

У хаті пахло різними смачними стравами та горілкою. Проти


вікна сидів спиною, куняючи, сват Яків, схиливши голову на груди.
А далі, добряче сп'янілий кум Омелько, що все мацав тугі стегна
та пишні груди Одарки й намагався при цьому поцілувати її губи,
облизуючи при цьому своїми тонкими, слинявими губами рум'яне
личко куми.

Але та передбачливо позирала на свого чоловіка, який давно вже хропів, поклавши голову на стіл й стримувала бажання Омелька.

— Омелечку, кумчику, чуєш любий. Ось, перестань вже до мене липнути та чіплятися. А тож, не дай Бог, та чоловік прокинеться.

Але кум ніяк не вгамовувався. І в черговий раз поліз до Одарки з поцілунками, наспівуючи їй своїм кумедним голосом жартівливу пісеньку:

«Ой, кум до куми залицявся, Посіяти конопель обіцявся.

Ой кума, ти душа-а,

Та ти ж кругом хороша-а...»

І тільки він простяг до куми руки, як вона в цей час підвелася з місця й пішла собі геть від нього. А Омелько, не розрахувавши свої сили, упав грудьми прямісінько на стіл, перекинувши при цьому полумисок з холодцем, а руками вперся в тарілку зі сметаною. Декілька мисок полетіло на долівку і від їхнього гуркоту сват Яків прокинувся.

  • Ну, що там, Федю? — запитав хтось з хлопців.

  • Та жеруть падлюки так, ніби за себе кидають і ніяк суки не
    вдавляться. Ану, Ваню, здіймай скоріш свої штани та будемо панам
    концерту у вікно показувати...

Вхопивши Івана за руки та ноги, хлопці підняли його й голою жопою повернули до панів, що сиділи за святковим столом.

Від сміху, що почувся за вікном, сват Яків обернувся назад й зустрівся майже впритул, здивованим поглядом, з чиєюсь незнайомою йому до сих пір «пикою»...

Але після випитого піввідра горілки, він так до кінця й не зміг розібратися, хто ж воно то був. Тому й вирішив звернутися за допомогою до товариша.

Омельку, чув? Ану, поглянь-но, друже, он туди. Та скажи


мені: «А чий же то... воно там... знахабнілий злидень... у вікно
зазирає?"

Глянувши в бік вікна, Омелько аж відсахнувся від побаченого.

О-го-го-о! Он, ти диви, яка морделя, Якове? Та ширяй же
його скоріш виделкою, гада такого, бо ж втече, сучий хвіст.

Доки сват Яків шукав, незграбними й тремтячими руками, виделку та хлопців біля Степанової хати вже не було й пету5, тобто дременули вони від неї десь галасвіта. Та раділи безперечно тому, що хоч якось їм вдалося помститися ненависним панам за свого товариша.

Але трохи заспокоївшись, Федір знову вирішив продовжити розмову зі своїми однодумцями.

— Оце, так відчубучили ми з вами номер, друзяки. Але ж панові


Якову від цього, як кажуть, не холодно і не жарко. Тому сидить
він зараз за святковим столом, пиріжечки наминає та єхидно так
усміхається, що вдалося йому все ж таки гарненько похизуватися
над бідним Іваном. Але ж всім відомо, що сміється той, хто

5 Зникнути.


34

35


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


сміється останній. Тому, друзяки мої, треба провчити цього «вельми шановного», чванливого панка Якова добряче. А в мене нагальний план цікавий виник, якого ми сьогодні і втілимо в життя. Тож і буде це найкращим святковим подарунком пану Якову. Тільки чи згодні ви з тим, щоб піти зі мною на таку незвичайну й ризикову справу.

  • Якщо це варте того, Федю, і з цього буде якась нам користь,
    то чому б і не ризикнути нам усім заради скривдженого товариша, —
    обізвався кучерявий, як циган, хлопець Василь до своїх ровесників.

  • А що-о... правильно кажеш, Васю. Та й чи давно торба кошелем
    стала, щоб отак знущатися з нас. І помстимося пуздрію Яші, щоб не
    кортіло йому та ще таким, як він над нами знущатися. Тому, нехай
    кожний з нас зараз скаже, чи він піде з нами, чи може відразу ж
    нехай повертає голоблі в напрямку своєї домівки, — відгукнувся на
    запропоновану пропозицію широкоплечий, бідовий хлопець Кіндрат.

Та як з'ясувалося, ніхто з хлопців не залишився осторонь. І всі зголосились на те, щоб піти з Федором на діло.

  • Давай, кажи Федю, що нам робити далі? — загули хлопці
    навколо нього.

  • Ну гаразд... Оце, як тільки сутінки ляжуть на землю, так
    і розпочнемо ми з вами нашу справу під назвою «нужник». Але
    це треба встигнути зробити до тих пір, доки сторож Максим не
    спустить з ланцюгів своїх злих хортів у панський садок.

Як тільки стало сіріти на дворі, Федір перемахнув довгими ногами через паркан. А за ним вже слідом полізли й інші хлопці, котрі відразу ж замаскувавшись, принишкли під великим кущем калини, що ріс неподалік від панського маєтку.

X X X


Ну що ж, мої дорогенькі сваточки та кумочки? Пили, їли,
молоду бачили, а тепер прийшла пора й додому збиратися, бо
напевне ненаглядні жіночки вдома на вас вже зачекалися.

Але Яків з Омельком не дуже поспішали до своїх осель і продовжували варнякати та вовтузитися біля столу, несучи своїми п'яними язиками всіляку безглузду нісенітницю, заважаючи кумі Одарці брудний посуд після гостей прибирати.

Та зрештою у них хміль вивітрився з голів і кум зі сватом тепер



стали обніматися поміж собою та господарями, чмокаючи їх та без кінця облизуючи губами. А вже тільки після цього надоїдливого чіпляння, подякували їх за гостинний прийом й попленталися ледь-ледь тепленькі до своїх осель, ревучи на все горло пісню, чим тільки і розізлили злих псів по селу.

За ту-ма-ном нічо-го й не вид-но-о...



X


X X

Минула майже година, але хлопці продовжували з надією чекати на пана, сидячи навколішки під кущем. Зрештою рипнули вхідні двері і на ґанку з'явилася постать пана Якова.

Чомусь, озираючись на всі боки, він обережно став ступати своїми чобітьми на кожну дерев'яну половицю приступка. Діставшись все ж таки ногою навпомацки землі, пан Яків пішов протоптаною стежечкою у напрямку саду.

— Так, хлопці, бачу, що тепер і наша черга настала, бо здобич сама у торбину преться, а нам залишилося її лиш мотузкою зашморгнути, щоб вона бідолашна, не дай тобі Боже, та звідти не вислизнула. Ну, а все інше піде як по маслу. Тільки, друзі мої, я вас дуже прошу, щоб ви все це зробили без зайвої метушні та шурхотіння, бо як злякаємо передчасно панка, отоді все... накладе він з переляку у свої штани та ще й дремене мерщій до хати. Хоча напевно всім відомо, який охочий цей ненажерливий кабан до їжі. А тут дурничка йому така випала в свата Степана. Отже, й складав він її цілісінький день у своє ненажерливе пузо. А тепер бачите, хлопці, як його бідолаху скрутило та підперло, що він уже не йде, а летить до нужника, змітаючи усе геть на своєму шляху. Так що, хлопці, я не помилився і все завчасно розрахував. Ну, а тепер пішли з Богом.

Доки пан Яків петляв стежкою, ніби той боязливий, вухастий заєць, наближаючись з трудом до відхожого місця, хлопці встигли його обігнати понад парком і вже очікували у потрібному місці. Дерев'яний нужник знаходився аж у кінці саду під парканом. На дворі вже добряче стемніло, тому пан Яків пригинався низенько до землі, щоб бодай не зачепитися головою за гілки яблунь та груш, вже не йшов, а нісся садком, відкидаючи щосили від себе цупке


36

37


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


и непокірливе гілляччя, своїми кріпкими, схожими на товстенькі обрубки руками. Хлопці в цю мить спритно підняли дерев'яну споруду й перенесли її на декілька кроків вперед, залишивши відхоже місце відкритим. До наміченої цілі залишалася зовсім невелика відстань, але пан Яків уже відчував, що його терпінню підходить кінець. Тому, вгледівши в темряві нужника, він полегшено зітхнув і тут же вирішив даремно часу не гаяти для себе та скоріш розстібати свої штани на ходу. У цю мить нога його стала на край ями. Земля від ваги обвалилася і він з усієї сили шубовснув у якесь невідоме, смердюче провалля.

  • А-а-а, — тільки й успів той вигукнути схвильованим голосом, як
    його голова пірнула у самісіньке лайно. Довгенько він там бовтався,
    але самотужки вибратися з глибокої ями так йому і не вдалося.

  • Ряту... ряту-й-те-е! — зарепетував він, немов той недорізаний
    кабан, — Лю-до-ньки-и до-брі-і, то-ну-у, — уже не кричав, а
    хрипів він, скликаючи до себе сторожу.

І тільки через деякий час збіглася вся його челядь, але щоб звільнити такого бугаяку з відхожого місця, їм довгенько прийшлося повозитися зі своїм господарем. Тож з допомогою дрючків, драбини та мотузок вони врешті впоралися зі своїми обов'язками й витягай бідолашного пана на світ Божий. Але від нього несло таким смородом, що дихати було нічим. Що ж до пана Якова, то він в цю мить тремтів, немов отой осиковий лист перед дощем і кричав від злості та ненависті, тупаючи ногами так, що аж чавкаюче гімно вискакувало у нього з чобіт й забрискувало усіх присутніх навколо.

Ну, ну, злидота! Постривайте ж... я вам покажу. Ось тільки


попадіться мені в руки, старці роменські. До Сибіру, падлюки, на
Північ... усіх голожопих вилупків позаганяю. Ви... ви ще надовго
запам'ятаєте мене, пана Якова.


Ковтаючи слова, він заїкався, скреготів зубами й обзивав усіх присутніх різними огидними словами так, що аж слинява у нього бризкала з рота. Але хлопців, ніби вітром здуло, бо ж вони, зробивши свою справу, вже давно втекли подалі від скоєної шкоди та панських прокльонів. І тепер кінчалися десь, качаючись від сміху на траві.

За якийсь час панській челяді все ж таки вдалося вгамувати злість свого господаря. Після чого, вхопивши задрипаного пана Якова попід руки, вони потягли його митися до річки, яка на превелике його щастя, протікала недалечко від маєтку.

38
Розділ 6 СЕРЙОЗНА РОЗМОВА

Відігнавши від себе надоїдливу челядь, що насилу впоралася з ним біля річки, привівши його до людського стану, пан Яків тепер вирішив трохи перепочити на самоті. Та голову все одно муляла одна єдина думка, що не давала йому спокою. І те, що з ним сьогодні відбулося, може комусь хіба—що у жахливому сні привидітися. Але ж чому власне на мені, а не на комусь іншому ось ця незрозуміла халепа окошилася, в яку я отак необачно вклепався. Та невже ж це Іван... так скоро зумів мені помститися за той, будь він не ладний, чавунець? А може... та всі ці негаразди виникають тепер у мене через мою доньку, Галину? — Продовжував міркувати пан Яків, лежачи на канапі. А й справді, доки не було її вдома, все наче йшло якось спокійніше і мене ніхто не чіпав. А як тільки вона повернулася з навчання, відразу все змінилося на гірше й полетіло шкереберть. Та й дівчину за останній час зовсім впізнати не можна. Зробилася якась замкнута в собі. Зі мною майже не розмовляє і постійно відгороджується від мене якоюсь загадковою й невидимою завісою. Хоча і я напевне в чомусь винен, бо ж через ці часті свята та горілку так ні разу з донькою й не спромігся поспілкуватися. А вона вже стала дорослою. Вечорами десь бігає з подругами на гульки. Ні, тут щось незрозуміле коїться з нею. Тому, сьогодні ж треба піти до неї та втрутитися в її особисті справи, якщо ж, звісно, вона в цьому має потребу та дозволить мені це зробити. Підвівшись

39


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


з канапи, пан Яків наблизився до столу, на якому стояла карафа з вином. Потоптавшись трохи, як той ведмідь на місці, він налив, тремтячою рукою, червоної хмільної рідини у чарку й задоволено смакуючи її приємний аромат, почвалав до Галининих покоїв, де ще горіло світло, постійно човгаючи при цьому своїми старенькими капцями об підлогу.

А Галина ж в цей час тільки—но повернулася від своєї найкращої подруги Надійки, але, почувши чиїсь підозрілі, шаркаючи кроки, що поступово наближалися до спальні, дівчина вхопила першу потрапившу книжку під руку й швиденько присіла в крісло—качалку, що стояло неподалік вікна. Через трохи хтось тихенько постукав у двері і звідти почувся батьків голос.

  • Галино, ти ще не спиш?

  • Ні, таточку.




  • Спочатку у відхилені двері спальні просунулася, кумедна з
    розтріпаним волоссям лисіюча, панова голова, а вже тільки опісля
    пропхався сам господар.

  • Ти вже даруй мені, донечко, що прийшов до тебе в такий пізній
    час. Але ж мені необхідно якнайшвидше з тобою поспілкуватися, бо
    діло вже не терпить відкладень.

  • Ну добре, тату, проходьте до спальні та розповідайте, що у
    вас там за справи такі термінові виникли.

  • Так, Галю, відразу ж розпочну з неприємного. Ти ж, напевне,
    чула, що зі мною сьогодні трапилося.

  • Так, таточку, — відповіла дівчина, ледве стримуючи посмішку
    на своєму обличчі.

  • Отож-бо, я так гадаю, що твого батечка скоро у власному
    нужнику втоплять. О, дожився! І де ж це таке бачено, щоб якісь
    голодранці так насміхалися безсоромно над своїм паном, а я ж
    цього, донечко, не потерплю.

І руки в Галининого батька враз засмикалися, а обличчя від ненависті до своїх ворогів враз побагровіло.

Ну, а тепер скажи мені, люба донечко, а чи правду це люди


кажуть, чи може теє... язиками чешуть, що ти все—таки з отим
задрипаним, голозадим свинопасом плутаєшся?

Галина, звісно ж, не чекала такого відвертого запитання від батька і тут же, змінившись в обличчі, опустила свої величезні

40

карі очі до низу. Було видно, що така розмова батька з нею їй зовсім не сподобалася. Підвівшись хутенько з крісла, вона підійшла до відкритого вікна й спрямувала свій погляд кудись у темряву. А пан Яків в цю мить спостерігав за нею і йому здалося, що він знову побачив в ній свою покійну Марію. Так, дійсно, він не помилився. Вона дуже була схожа на свою матір. Тільки характер крутий, як у нього. Що надумає, те й зробить. Ну що ж, з одного боку це й добре, а з іншого... важкувато їй буде в житті. Наче ще недавно бігало таке маленьке, щебетливе й веселе, як дзвіночок дитинчатко, а тепер... он дивись, вже баришня, красуня. Так біжать невпинно роки. Ми старіємо, а вони — навпаки. « Ег-е, пане Якове, та ти, я бачу, вже зовсім розслабився і повернув цю справу не в той бік, а цього якраз робити й не треба, бо зайві думки можуть тобі тільки зашкодити.» Тому, пан Яків вирішив якнайшвидше відкинути від себе ці жалісливі почуття й знову продовжив розмову з донькою.



  • Ну-у, чого мовчиш, Галю, ніби води в рот набрала? Чи
    може... це все брехня якась про тебе по селу ходить? Тобі що,
    гарних хлопців в селі не вистачає? Он подивись на Потапового
    сина Олексія. Ну чим же він гірший за твого голодранця Івана? А
    дівки ж біля нього як увиваються, немов оті лебідоньки білокрилі.
    Ну а ти ж... що знайшла в цьому злиденному Іванові?

  • Не треба, тату! Чуєте, не треба дорікати мені та ображати
    його. — Враз вилетіли гарячкові слова з її уст.

А чого це ти покрикуєш на свого батька та не даєш йому вже
й слова сказати? Чи може він тобі дорожчий вже за мене? Так
знай, що Іван твій нам така рідня, як отой чорт козі дядько.

Від цих слів дівчині зробилося якось не по собі і вона судорожно зібгавши до болю в руці гардину, сміливо відповіла батькові:

Ми кохаємо одне одного, тату.

Що-о? — Визвірився на доньку пан Яків. — І давно це
коханнячко у вас?

А вам яке діло до цього, тату? Адже, я не збираюся сидіти


все життя на вашій шиї тягарем.

Ага-а, так он яку ти мені пісеньку, дівко, заспівала. Ну що


ж, тепер цілком ймовірно, що мої хвилювання були недаремні. Так
ось чому ти так змінилася за останній час, а тепер ходиш, як ота
тороплена курка, котра мало в копанці не втопилася. Я ж тебе

41


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


ростив, виховував без матері, дав тобі хорошу освіту і за це бач, отримав від тебе отаку подяку. Та як же, Галю, ти посміла піти проти батьківської волі?

Але Галина продовжувала мовчати стоячи біля вікна і це ще більше бісило її батька.

Ну добре, раз ти так вирішила, тоді послухай що я тобі


скажу. Те, що ти затіяла без мого дозволу, не здійсниться ніколи,
бо поки я ще твій батько. І не дозволю, щоб моя єдина донька
зв'язала свою долю з якимось пройдисвітом і знеславила мене, пана
на все село.

  • Не треба, тату! Христом Богом тебе прошу. Адже я вже стала
    дорослою. І тепер можу сама вирішувати кого мені вибирати чи
    кохати, бо після смерті моєї матері, яку ти загнав на той світ через
    своє розпутство та горілку, мені тепер тут нічого робити. Тому
    я і вирішила, щоб не заважати вам усім, назавжди залишитися з
    Іваном, — зухвало відповіла вона батькові.

  • Ага, так он воно що? Заміж захотіла? Ну, постривай же
    шльондро. Я покажу тобі зараз, як батька свого поважати. — І він,
    наблизившись до Галини, вхопив її з усієї сили рукою за товсту
    косу і закричав на неї так, немов скаженіючий звір з налитими
    кров'ю очима.

Ах, ти ж, стерво! Про-кля-н-у-у, чуєш, хвойдо, навіки тебе
прокляну! — Продовжував він трясти її за косу так, що її голова
неначе от-от повинна була відірватися й відлетіти десь у бік.

Ач, що вона втіяла... Ну постривай же, сучко. Я ще зумію тебе,


негіднице, в бублик зігнути. А твого недоношеного байстрюка Івана
в порошок зітру і попіл по вітру розвію. Ну, а як не порозумнішаєш
та будеш продовжувати чинити мені опір, дівчинко моя люба, то я
швиденько тобі пару для сумісного життя знайду, раз тобі так заміж
дуже приспічило. Он, у Чорному хуторі, якраз є для тебе гарний
парубок Данило. Правда, в нього теє... сім гривень до рубля не
вистачає, бо ж в дитинстві з печі впав і головою об припічок добряче
увірвався. Ну й, звісно ж, тепер у нього теє... бунька стала трохи
гірше варити, але це не страшно. Поженемо вас, онучків на радість
нам Бог пошле, а через певний проміжок часу і коханнячко, про яке
ти так мрієш та мариш, у вас з Данилком з'явиться. Хоча й вважають
його всі дурнем у селі, але ж він людина з достатком. Має вітряного

42

млина, отару овець, лісок та земельки орної чималенько. Ну, чим же він мені не зять, а отримавши таку жінку, Данило за щастя буде це вважати, бо ж про таке... цей дурень, мабуть, і не мріяв. Отож—бо й заживете ви з ним душа в душу на заздрість іншим. І чому я, дурень старий, про це раніше не подумав? А головне, що й моє багатство в декілька разів збільшиться.



Після чого пан Яків несподівано повеселішав і, мугикаючи собі якусь старовинну пісеньку під ніс, пішов собі геть із спальні. А Галина, прикривши долонями своє обличчя, впала на подушку й залилася гіркими слізьми.

43


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Розділ 7
Каталог: files
files -> Відділ освіти Криничанської райдержадміністрації
files -> Звичаї та обряди українців
files -> Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Відділ освіти Катеринопільської районної державної адміністрації Районний методичний кабінет Крохмаль Валентина Федорівна На допомогу молодому вчителю Схвалено радою методичного
files -> Календарно-тематичне планування з української мови для 5 класу
files -> Дячук І. А. На допомогу класному керівникові «Ціннісне ставлення дітей до сім’ї, родини, людей»
files -> Н.І. Дяченко, Т. В. Ружанська ігрова діяльність на бібліотечних уроках як засіб виховання інтересу до книги, становлення І розвитку читацької компетентності школярів
files -> Юлия Борисовна Гиппенрейтер Продолжаем общаться с ребенком. Так?
files -> Урок Тема Морфологічна будова слова. Засоби словотворення
files -> Робоча програма з української мови для 5 11 класів рівень: загальноосвітній Учитель Герасименко ОленаМиколаївна


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал