Полтар григорій Михайлович


ПОВЕРНЕННЯ НА БАТЬКІВЩИНУ



Сторінка19/24
Дата конвертації01.12.2016
Розмір5,39 Mb.
ТипКнига
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24
ПОВЕРНЕННЯ НА БАТЬКІВЩИНУ

Поверталися дівчата на свою Батьківщину з великою

радістю та, побачивши на власні очі понівечену ворогом рідну землю, настрій у них відразу погіршився.

«У-у-у», — почулося десь за вікнами вагонів удалині і потяг зупинився серед якихось незнайомих руїн.



Місто Прилуки, куди приїхали дівчата, неможливо було впізнати, бо вокзал ще на початку війни німці розтрощили. А там, де колись знаходились будівлі, тепер валялася довкілля бита цегла та виднілись подекуди величезні, заповнені смердючою водою ковбані, що нагадували всім про те, що тут колись йшли запеклі бої.

Посумувавши трохи, подруги почали збиратися в далеку дорогу, бо щоб дістатися до своїх рідних домівок, вони повинні тепер подолати відстань у декілька кілометрів. Та після такого каторжного пекла, що пережили дівчата у Росії, їх вже ніщо не лякало й не стримувало. Тому й вирушили вони швиденько із вранішнім весняним сонечком, яке радісно зустріло їх, немов рідна ненечка своє дитятко після довгої розлуки, зігріваючи ніжними промінчиками молоденькі натомлені тяжкою працею дівочі тіла, що напрацювалися та намерзлись за воєнні роки у Росії. Подолавши чималеньку відстань довгого шляху, дівчата поступово почали приставати, а через якийсь час вже й зовсім знудьгувалися, опустивши свої заповнені різними думками голови донизу.

301


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Попереду йшла, широко розмахуючи руками, дебела дівка Надійка, на плечі якої кумедно теліпалися черевики та невеличкий вузлик із лахміттям, що були прив'язані на довгій жердині. Помітивши, що подруги вже зовсім знесилилися, вона й вирішила їх трохи підбадьорити.

  • Дівчата, а чого це ви вже зовсім принишкли? Ану усміхніться
    та давайте гарного пісняка вдеремо, щоб всі навколо почули, як
    повертаються до своїх рідних лучківські дівчата з Росії.

  • Та чого ж це я повинна заради чиєїсь дурної голови горло
    своє на голодний шлунок драти. І бовкне ж своїм дурним язиком
    ось ця балахманна Надійка таке, що аж до вітру враз захочеться,

забурчала невдоволено руда дівка Олена.

  • Ха-ха-ха, — попадали дівчата на траву при дорозі від сміху,
    вхопившись руками за животи.

  • Ага, порегочіть, порегочіть, то, може, хоч трохи вам полегшає,
    особливо Олені. Та тільки ось побачите, що все одно верх мій буде.
    Ну що, нареготалися, гусині безголові, а тепер гляньте он в той
    бік.




  • А що ми там ще не бачили, Надійко? — знову влізла у
    розмову єхидна Олена.

  • Послухай, подруго, хоча ти й корчиш з себе розумницю,
    та головного бач і не помітила, сліпа тетеря, що ліс наш вже на
    небосхилі он видніється.

Де? — вирячивши свої здоровенні, як у сови, очі, спитала
здивовано вона.

А ти, Олюню, візьми свої оченятка в ручки, розчепір їх


гарненько, отоді вже, може, щось і вздрієш. Тільки ж тобі, подруго,
зараз ніколи цим займатися, бо ж так напевне припекло, що тепер
потрібно скоренько до вітру бігти.

Тепер вже сміялися всі дівчата. А потім на радощах, обійнявши одна одну, почали таке виробляти босими ногами в піску, що аж пилюка довкілля туманом піднялася. А радіти було чому, бо головне

це ліс, а там вже й до своїх домівок рукою подати. А як піти


навпрошки, то ще й скоріше до них можна дістатися.

Увійшовши в ліс, дівчата вже не сіли, а лягли, насолоджуючись приємною, живодайною прохолодою.

Тьох-тьох-тьох, ті-ті-тіті, тір-тір-тір, — виводила залихвацьку


пісеньку перша скрипка лісу соловейко.

302


Тук-тук-тук, — почулося десь неподалік на старій гіллястій
сосні. Це дятел вже розпочав свою звичну роботу і тепер, немов
отой головний ударник оркестру, вибивав у такт соловейку. А потім,
кумедно повертаючи навколо себе свого червоного капелюшка,
спритно зазирав у кожну шпаринку. І тільки після цього видлубував
проворно цупким дзьобом різних комах та жучків, що вирішили
пересидіти холодну зиму під корою. Поруч з ним стирчала затиснута
поміж двох товстеньких гілочок стара розтрощена соснова шишка,
з якої лісовий коваль вже давно видзьобав солоденьке насіннячко.
А на деревах зібралося безліч птахів, що хором підспівували дятлу
та соловейку своїми веселими голосами, насолоджуючись заразом
залишками різних личинок, що падали з трісочками донизу.


Євдокія лежала на землі, підклавши невеличкого вузлика під голову й широко розкинувши руки, дивилася своїми синіми очима в чисте, блакитне небо. На тлі густих гілочок, що тільки-но почали розпускати своє лагідне молоденьке листячко, задріботів своїми тендітними, забарвленими в яскравий колір крильцятами метелик.

— Ж-ж-ж, — з'явився несподівано звідкілясь сердитий джміль й,


облюбувавши собі гарну квіточку, примостився на ній, задоволено
перебираючи своїми крихітними лапками.

А довкола розносився духмяний запах перших весняних квітів, котрі відчувши подих теплого сонечка, розпустили свої ніжні голівки і тепер були схожі на молоденьких весільних дівчаток, що зібралися до шлюбу, зодягнувши на себе віночки.



«Господи! Та чи є ще де-небудь така краса на білому світі» — подумала про себе Євдокія. — «Україно, матінко моя! Ти зігріла своїм теплом мою душу, повернула мене знову до життя. І я вдихаю твоє, настояне на цілющих травах, п'янке, медове повітря, від якого мені хочеться пташкою поринути десь високо-високо в блакитне небо й забути про все на світі».

Трохи перепочивши, подруги вийшли з букетами квітів із лісу і тепер вже не йшли, а летіли до своїх домівок, про які вони тільки й мріяли на чужині.

Зустріли рідні Євдокію з великою радістю, але їй чомусь було не до веселощів, бо жаль було дивитися на страждаючого від болю хворого батька, якого вона любила всією душею і серцем, та брата Василька, що тепер шкандибав по хаті, насолоджуючись

303


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


привезеними сестрою гостинчиками. Менша ж сестра Марійка знаходилася в цей час у школі, а старша Галина ще перед війною була евакуйована з чоловіком за державним спецзавданням аж за Урал. Погостювавши вдома день-другий, дівчина зрозуміла, що в цей важкий та голодний час для сім'ї довго не засидишся. Тому й вирішила знову піти працювати на крохмальний завод, що знаходився за вісім кілометрів від дому в селі Пелюхівці.

Керівництво заводу поважало Євдокію за добросовісну працю, надавши їй гуртожиток, а наприкінці неділі вона знову навідувалася до батьків. Завод знаходився у великому занепаді. Тому усі працівники докладали багато зусиль, щоб він знову запрацював на повну потужність, як до війни. Так у праці та різних турботах і промайнула весна та літо, а там і осінь у свої права вступила. Відпрацювавши зміну, Євдокія вийшла за прохідну заводу й вгледіла біля воріт свою сестру Марійку. До голови враз полізли різні думки, а серце чогось аж защемило від хвилювання.

  • О, а чого це ти припленталася аж сюди, Марійко? Адже
    скоро субота і я сама вже повернулася б додому. Чи, може, щось
    із батьком скоїлося?

  • Так, Дуню, батько наш вже зовсім занедужав, тому мати
    наказала, щоб ти терміново поверталася додому.

Переночувавши у гуртожитку, дівчата раненько підвелися й пішли додому. Спочатку для них все наче складалося, як треба. Повний місяць, вгледівши дівочі постаті в темному лісі, тепер з великим задоволенням став супроводжувати їх своїм яскравим світлом, вказуючи їм стежечку, по якій вони обережно ступали ногами.

А-у-у, — раптом почулося десь поблизу.

Ой, Божечки, та це ж вовки, — і Євдокія, недовго
роздумуючи, вхопила за рукав старенької свитки Марійку й потягла
її за дерево.

Через деякий час вільхові кущі зашелестіли і на галявину лісу вийшов здоровенний вовчисько. Потоптавшись на місці, він примостився на своєму хвості й, задерши морду до місяця, протяжно завив, після чого назустріч йому вийшло іще декілька вовків.

Потрапивши в таку несподівану пастку, Євдокія відчула, як ноги

304

її враз стали німіти, а серце так забехкало, що нібито воно от-от повинно було вискочити з її грудей.

Ой, Дуню, я боюся, — затремтіла від страху Марійка і ще


сильніше притислася до сестри своїм худеньким тільцем.

Ану, перестань зараз же, Марійко, хникати. А то ще, не


дай Господь, та вовки нас почують, отоді вже біди нам не минути,
— пошепки попередила Євдокія сестру.

Але сіроманцям зараз видно було не до дівчат, оскільки поруч на колгоспній стайні вже хропли перелякані коні, відчуваючи близьку біду. Тож після спільної наради вовки й вирішили завітати туди та кониною гарненько поласувати. Наблизившись до старенької дерев'яної споруди, що мала дуже непристойний вигляд, вони відразу ж взялися за справу. Один із найспритніших вовків без зусиль виліз на величезну купу кінського кізяку, а звідти переліз прямісінько на покрівлю, що була вкрита соломою, а решта уже добряче працювали лапами, риючи величезну яму під стіною, щоб потрапити до будівлі через підкоп земляної підлоги.

— І-го-го-го, — заіржали стривожені коні й, зірвавшись зі своїх


прив'язів збилися в кутку до купи, штурляючи своїми мордами
один одного й без кінця озираючись зляканими очима навколо.

Відчувши запах кінського поту, той вовк, що знаходився на покрівлі, тепер вже не гріб, а розривав із шаленою швидкістю гострими зубами та цупкими лапами стару, злежану за багато років, вкриту зеленим мохом прілу солому. До наміченої цілі залишалося зовсім небагато, але несподіваний гомін людських голосів, що поступово наближалися до колгоспної ферми, порушив всі наміри вовків. І вони, підібгавши хвости поміж ніг, тепер тікали до лісу, невдоволено зиркаючи своїми зелено-жовтими очицями довкола.

На дворі вже зовсім розвиднялося, а Євдокія все ще стояла біля дерева з сестрою і ніяк не знаходила в собі сили, щоб зрушити з місця, бо ноги її тепер нібито приросли підошвами до землі, а серце від страху, немов у п'яти вступило. Місяць непомітно зник за лісом. А дівчата, відійшовши від небезпечного місця, ще довгенько озиралися навкруги і переконавшись, що їм вже нічого не загрожує, знову хутенько вирушили в дорогу. Увійшовши до своєї хати Євдокія плачучи, відразу ж впала біля батькового ліжка, припавши тілом до його грудей.

305


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


  • Таточку, ріднесенький, не кидай нас, — заголосила дівчина
    на всю оселю.

  • Тю на тебе та цур же тобі пек, дитино моя. Що це сьогодні
    з тобою, Євдокіє? Ану перестань зараз же сльози даремно лити,
    як за упокійником. Адже я поки що живий, а там дивись із Божою
    допомогою якось оклигаю та ще й гопака на твоєму весіллі, донечко
    моя рідненька, затанцюю. Хоча, дійсно почуваю я себе неважно і з
    кожним днем відчуваю, як сили мої потихеньку тануть, немов отой
    сніг на гарячому весняному сонечку, — і він перемагаючи в собі
    біль, зіп'явся через силу на лікоть й тремтячою рукою пригорнув
    доньку до себе. — Нічого, Євдокіе, якось переживемо й це, а
    тепер давай побалакаємо, як дорослі люди. Адже сама бачиш, як
    час невблаганно плине десь вперед. Тому даруй мені, доню, що
    втручаюся в твої особисті справи та відволікаю тебе від роботи, але
    ж ми повинні обопільно якось вирішити одне дуже важливе для
    тебе питання.




  • Щось я ніяк не второпаю, таточку, про яке тут питання
    йдеться, — стривожено запитала дівчина.

  • Розумієш, Євдокіє, — і доки він витирав рукавом сорочки
    свої зволожені від сліз очі, донька встигла продовжити розмову,
    випередивши його на півслові.

  • Тату, я так бігла, хвилювалася і вже думала Бог зна що
    з тобою, а тепер відчуваю, що Ви приховуєте від мене якусь
    таємницю, — схвильовано відповіла дівчина.




  • Так, доню, ти маєш рацію. Тут така несподівана справа
    виникла. Повернувся з війни мого найкращого товариша Івана син
    Михайло. І в цю неділю пообіцялися зі сватами прийти до нас за
    рушниками. Так що тепер тобі, доню, вирішувати або Михайлові
    гарбуза піднести, або заміж за нього піти.

  • Тату, — схвильовано спитала дівчина, — а хіба Ви не знаєте,
    що я іншому обіцянку дала?

Знаю, Євдокіє, але ж батькам твого Сашка ще на початку
війни з тієї частини, де він служив, повідомлення прийшло, що він
десь безвісти пропав.

Отож-бо, тату, сам кажеш, що десь пропав, тому я й буду на


нього чекати до тих пір, поки він не повернеться живий додому.

Ой, доню, не треба робити цього, бо видно, не судився він

306

тобі. А Михайла ми ще з дитячих років знаємо, працьовитий, не дурний і вдачею напевне у свого батька пішов. Той був такий високий, кремезний і ніколи людям ні в чому не відмовляв. Було останню сорочку з себе здійме і чужому віддасть. Жаль, що не дожив він, бідолаха, до такого щасливого дня, — і батько Євдокії тяжко зітхнувши, знову ліг долілиць на ліжко, прикривши мозолястою рукою свого високого лоба.


  • Марійко, негіднице, так ти про цю змову з батьками ще з
    самого початку знала?

  • Так, Дуню.

  • Тоді ж, чому мовчала до сих пір і не розповіла мені про це
    раніше?

  • А мені так мати веліла робити.

  • Ага, так ось, чия це затія. Ну що ж, мамо, я іншого від тебе
    й не очікувала, бо ж ти ніколи мене не любила, тому й вирішила
    якнайскоріше здихатися та виперти за першого ліпшого чоловіка
    заміж. Так чи ні?

Ну, що ти, Євдокіє, таке плетеш?

  • Кажеш, плету? А як же кохання, мамо? Адже у мене є хлопець,
    а вашого Михайла я зовсім не знаю. Ну, бриньчав він парубком до
    війни зі своїм шмаркатим братом Грицьком на балалайці та і все,
    — майже не плачучи, виказувала батькам сердито Євдокія.

  • Ой, донечко, ну чого ти отака вперта, як отой бичок. Адже
    ми побралися з твоїм батьком, прожили в парі он скільки років,
    вас виростили, до розуму довели і навіть ні про яке кохання не
    мріяли.

Так тож колись було, мамо, а зараз зовсім інше життя
настало. А що до вас, так бачила я, як ти в мирі та злагоді жила
з батьком і все життя тільки й гризла його. Я навіть пам'ятаю
той день, як він не витримав такого приниження і, лежачи хворий
у ліжку, так увірвав тебе бронзовою кружкою навкидя посеред
голови. Після чого ти звалилася, втративши свідомість прямісінько
в сінях. А ми ж були ще такі маленькі, що насилу витягли тебе
звідти та відхайлучили на свіжому повітрі.

Ну що ж, доню, чого тільки не буває у житті. Але ж на віку,


як на довгій ниві, і що тільки не вродить: то кукіль, то пшеничка. А
заміжнє ж життя прожити, як слід — не кожному вдається. Тому

307


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини

благаю тебе, Євдокіе, як мати, візьмись за розум, не гніви більше Бога та змирися зі своєю долею, бо ж від неї все одно не втечеш. А те, що Бог дає, так це тільки на краще. Адже і сама добре знаєш, що за вибірки можна отримати й витрішки, а тоді все життя тільки й згадувати оте народне, мудре прислів'я: "Бачили мої оченятка, що вибирали, а тепер їжте, кляті, доки зовсім не повилазите".

308

Розділ 46 СВАТАННЯ

Ще з давніх-давен поклонялися люди богам, віддаючи їм належне своїми молитвами, а на знак шани — відводили найпочесніше їм місце на покуті, прикрашаючи їх вишитими полотняними рушниками й запалюючи перед святим вечором свічки та оливу в лампадках.

«Мати» — зрозуміле і найдорожче для кожної людини слово, адже завдяки ненечці ріднесенькій і з'явилася людина на цьому прекрасному, дивовижному світі.

Маленьке янголятко, що тільки-но побачило своїми оченятками світ Божий, тепер вчепилося кріпенькими рученятами в матусині, наповнені молочком груди, жадібно ковтаючи цілющий напій, а як наситило вдосталь своє кумедне голопупе черевце, воно відірвало на якусь мить біляву голівку з неприкритим волоссячком тім'ям і тепер задоволено видрикувало ніжками, радісно агукаючи щось незрозуміле своїми дитячими вустами. Та пройде якийсь час і воно вперше у своєму житті промовить таке ніжне й ласкаве слово: «мама», «ненечка», «матуся», «мамця», «неня», «мамуля», «матінко».

А у кожного мати своя, як доля. Тому це святе слово ще більше стало асоціюватися у віруючих з образом матері Ісуса Христа Пресвятою Дівою Марією, яка завжди відрізнялася від інших людей своєю порядністю й неперевершеною чистотою, бо ніколи

309


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


в своєму житі не грішила. З тих пір за православним календарем почали відзначати це свято люди, яке прийняло назву Пречистої Діви Марії. А щодо України, так це вже історично так склалося, що символ чистоти завжди посідав найвагоміше місце в кожного селянина. (Згадаймо українські пісні про білу хату, чепурненьку дівчину, чисту з прохолодною водичкою криничку та вибілену вишиту сорочку, що аж очі відбирає.)

Отож-бо в Україні так повелося, що той, хто мав молоденьких дівчаток на виданні, у святий цей день Пречистої завжди очікував сватів із парубками, після чого й пішло поміж людьми оте кумедне прислів'я: "Ага-а, так це ж завтра Пречиста і неодмінно до когось сватів принесе нечиста, а якщо не принесе до Покрова, то зареве дівка, як корова".

Хвіртка зі скрипом відхилилася і, обережно ступаючи, у двір старого Івана увійшли гості. Угледівши незнайомих людей на подвір'ї, підстаркуватий пес Рябко кинувся їм під ноги, ледь не відірвавши товстелезного ланцюга, що волочився, дзвенькаючи позаду нього, підіймаючи безкінечну куряву навколо оселі. А через деякий час у сінях щось обірвалося й полетіло зі страхітливим гуркотом додолу, немов туди тільки-но вперся через горище якийсь шкідливий кіт і перш ніж знайти вхід до комори, де висіли на бантині апетитні свинячі ніжки та ребра, він наробив там такого несподіваного тарараму, що нібито там щойно стіна обвалилася.

  • А щоб тобі повилазило, — почувся лайливий голос діда Макара,
    який мало не гепнувся в темних сінях через те, що валялося у нього
    під ногами і тут же, — А чи є хто в господі?

  • Є, є-є, — почувся приємний голос господині, яка й відчинила
    гостям хатні двері.

Спираючись на дебелого дерев'яного костура, до кімнати увійшов у вишитій білій сорочці дід Макар, а за ним вже поплентався Михайло. Тримаючи під рукою чималеньку житню паляницю, він здійняв свого старенького солом'яного брилика, й привітавшись, вклонився господарям у пояс.

Доброго вам здоров'ячка, сусідоньки дорогенькі! І дай Боже,


щоб у вас завжди все було гаразд, ще й лихо вас минало та достаток
в домі мали.

Ой, дякуємо вам за гарні побажання, Макаре Гавриловичу, і

310

в свою чергу зичимо кріпкого здоров'ячка та довгих літ життя, бо ж Ви своєю безкорисною працею дуже вже багато людям добра робите.

А-а, заходьте, заходьте, мої дорогенькі гості. І яким же


це вітром занесло вас до нашої господи? — підвівшись з ліжка,
звернувся до них господар.

Але дід Макар чомусь, хитаючи головою, загадково так посміхнувся й, намацавши рукою ослона, примостився на ньому скраєчку. Перепочивши трохи, він дістав потертого кисета та люльку й тут же розпочав свою цікаву розмову.

  • Ось послухай, Іване Степановичу, яку я тобі зараз новину
    розповім.

  • Ану ж бо, Макаре Гавриловичу, повідайте нам, неосвіченим
    людям, як там та що воно на білому світі діється, бо ж давно
    вже всім відомо, який Ви мастак на різні видумки та історії, — і
    господар, зробивши вигляд, що буцімто він не знає, про що зараз
    йтиметься мова, навпомацки почав шукати босими ногами черевики, які
    запропастилися десь аж під ліжком.

  • Ага, так ото йдемо ми, Степановичу, по дорозі, аж гульк, де
    не взялася куничка. Знаєш, така собі гарнесенька та чепурнесенька,
    що й очей від неї відірвати неможливо. Уздрівши таке несподіване
    диво, ми з Михайлом аж отетеріли і хід свій враз сповільнили, — і
    дід Макар, щоб більше зацікавити слухача, зробив невеличку паузу
    й, затягнувшись їдким димом від кріпкої махорки, знову продовжив
    розмову.

  • Ага, так отож-бо стоїмо ми посеред вулиці, ніби ті два
    остолопи, та тільки очима від такого небаченого дива лупаємо.
    А куничка тим часом тільки шусть до вас у двір. Обшарили ми
    всі закапелки, закутки навколо обдивилися та де там, немов крізь
    землю провалилася хитрюща.

Хай Бог милує. Так, може, хлопці, то й не куничка була,
а біс якийсь з рогами вам привидівсь? — і господиня зробила
притворний, співчуваючий вигляд, але все ж таки не втрималася від
сміху й залилася ним аж до сліз.

  • Так куди ж бо вона поділася, Макаре Гавриловичу? —
    підтримуючи сміх дружини, обізвався і господар.

  • Отож-бо ми й зайшли до вашої оселі, мої дорогенькі

311

Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


сусідоньки, та хотіли у вас і запитати: «А чи не вскочила часом куничка та до вашої світлички?» — і дід Макар, поглядаючи хитрувато з-під кошлатих сивих брів на батьків Євдокії, вийняв не кваплячись люльку з рота й почав старанно виколупувати з неї залишки перетлілої махорки сірником, а потім майстерно вибивати її об свою зашкарублу, потріскану старечу долоню.

  • А можна й мені слова ляпнути, — обізвався господар і,
    зсунувшись з ліжка, хутенько почовпигав до столу. — Так яке ж бо
    це діло вам до тієї кунички? — умощуючись на ослоні, спитав він.

  • Е-е, Степановичу, діло тут дуже важливе і головне потрібне,
    а якщо Ви не будете заперечувати та ще й дасте на це згоду, то ми
    її... навіть можемо у Вас купити.

  • Гм... — здивовано почухав закудлане волосся своїми довгими,
    худими пальцями господар. — Так, кажете, що навіть можете й
    купити?

  • А чому б і ні?

  • А грошей же у вас хоч вистачить на неї?

Та ти за цим, сусіде дорогенький, не дуже клопочися і краще
ось поглянь лишень сюди, — і дід Макар, загородивши величезну
мозолясту руку в кишеню, дістав звідти цілу пригоршню мідних
п'ятаків.

  • Е-е... та хіба ж за такі гроші щось можна купити, — обурився
    господар.

  • А ти, Степановичу, з відповіддю гарячку не пори, бо ж
    скупердяй завжди удвоє більше потім платить, — попередив дід
    Макар господаря.

  • Ну, добре, а для кого ж ви збираєтесь придбати оту
    куничку?

  • О, це вже бачу, що наче починає трохи теплішати. Та є тут
    у мене один чубатий такий парубок, правда рудий, як отой Семенів
    пес Бровко і трохи теє... на одне око накульгує, а так наче нічого,
    справний хлопець.

Ну що ж, Макаре Гавриловичу, нехай собі буде рудий та
прищавий аби тільки голову розумну мав на плечах, — вирішила
поспілкуватися з гостями й господиня.

Та все наче ти вірно кажеш, Іванівно. І голова в нього на


плечах недарма теліпається. Але одне мені в нього не подобається,

312


що дуже вже він приткий до їжі. І ото було як допадеться до чогось смачного, то й налигачем від полумиска не відірвеш.

  • Господи, та нехай їсть, лиш би працювати вмів добре. А хоч
    одним оком на цього нещасного можна глянути?

  • Ну, а чого ж... дивіться, люба господине, стільки, скільки
    душа Ваша забажає, — і дід Макар смикнув хлопця за військового
    френча. — Ану, йди-но сюди, парубче, та нехай на тебе люди
    подивляться. А там вже й вирішують, чи за стіл тебе саджати, чи,
    може, треба скоренько палицю брати та в зашийок з хати гнати.

На середину кімнати вийшов чорнявий, гарної статури юнак, брязкаючи бойовими нагородами, що прикрашали його широкі молодечі груди й вклонився господарям в пояс.

  • Ну, як вам наш товар? — звернувся хвастливо так дід Макар
    до господарів.

  • Гарний, гарний, навіть і сказати нічого, — схрестивши обидві
    руки на грудях із великим задоволенням нахвалювала хлопця
    господиня.

  • Ану ж бо дайте і мені хоч трішечки на цього хлопця зиркнути,
    — наблизився до нього господар й почав розглядати його своїми
    підсліпуватими очима. — Ну що ж тут скажеш, Макаре Гавриловичу,
    та за такого бравого козака ми свою красуню куничку без коштів
    віддамо, правда, враховуючи те, якщо він їй сподобається так, як
    нам.




  • Ага, бачу, дорогенькі батьки, що сподобався вам наш князь.
    Ну а тепер і ми б хотіли на вашу царівну подивитися.

  • А-а, так за цим діло не стане, — і господар, повернувши
    голову в бік сусідньої кімнати, гукнув свою дочку. — Євдокіє,
    ану ж бо йди-но сюди, донечко, до нашого гурту та з гостями
    привітайся.

Почувши голос батька, дівчина вийшла з кімнати. Довга товста коса спадала з її плеча на красиву білу сорочку, а побачивши гостей, трохи зніяковіла і на її красивому обличчі враз спалахнув приємний, ледь помітний, рум'янець. Обвівши усіх присутніх своїми синіми очима, Євдокія зупинила свій погляд на батькові, який сидів весело жартуючи за столом, від чого їй також було радісно на душі. Тож повернувшись знову до кімнати, вона за мить винесла звідти два рушники, вишиті старовинним кролевецьким

313


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


орнаментом й, пов'язуючи спочатку свата, а потім Михайла, промовила:

  • Сама ткала, сама вишивала, а тепер, мої дорогенькі, від усього
    щирого серця ними вас пов'язала.

  • Ой, донечко моя люба, та спасибі ж тобі за те, що уважила
    старого і не відмовила. Ну, Євдокія, ну молодець, оце по-нашому,
    — і дід Макар, пустивши сльозу по щоці, притулився старечими
    вустами до дівочого чола.

Наблизившись до батька, Євдокія обвила його ніжно руками й, притиснувшись міцненько своєю щокою до колючого і давно вже не голеного обличчя, заридала. Солонкуватий присмак сліз відчувся на її губах, але ж ці сльози з'явилися не від якогось там горя, а від великої радості, бо несподівана подія із зарученням так вплинула на її хворого батька, що він за лічені хвилини раптом вилікувався й підвівся з ліжка. І дівчина тепер дякувала Богові за те, що він почув її молитви та повернув до життя найдорожчу їй у світі людину.

Ну що ж, дорогенький Ви наш свате, та Михайле, сідайте до


нашого столу та по чарчині перехилимо за ось це радісне для кожної
родини дійство заручини. А там дивись дасть Бог і весіллячко
гарненьке відгупаемо, — весело сміючись, гостинно так запросив
господар усіх до столу.

Пройшло декілька днів і по подвір'ю зачовпигала товстюча, як бочка, сваха з розчервонілими, неначе стиглі помідори, щоками, а з нею найближчі її родичі, зазираючи у хлів, клуню, чим тільки розізлили до скаженої люті пса. А оглянувши усе навколо, вони тепер поплентались голосно розмовляючи до хати. Після щирих привітань та лунких поцілунків, що розносилися аж на всю оселю, гості знову продовжили розглядини, обмацуючи вишиті рушники, тканні доріжки, перину. А попідкидавши по черзі подушки в гору, не забули, звісно ж, і віко скрині підняти та зазирнути й туди, де лежало на дні незавидне повоєнне придане майбутньої невістки. І тільки після цього всі сіли за стіл, де й відбулося чергове обрядове дійство домовин. А призначивши день весілля, всі одразу стали готуватися до нього.

314

Розділ 47


Каталог: files
files -> Відділ освіти Криничанської райдержадміністрації
files -> Звичаї та обряди українців
files -> Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Відділ освіти Катеринопільської районної державної адміністрації Районний методичний кабінет Крохмаль Валентина Федорівна На допомогу молодому вчителю Схвалено радою методичного
files -> Календарно-тематичне планування з української мови для 5 класу
files -> Дячук І. А. На допомогу класному керівникові «Ціннісне ставлення дітей до сім’ї, родини, людей»
files -> Н.І. Дяченко, Т. В. Ружанська ігрова діяльність на бібліотечних уроках як засіб виховання інтересу до книги, становлення І розвитку читацької компетентності школярів
files -> Юлия Борисовна Гиппенрейтер Продолжаем общаться с ребенком. Так?
files -> Урок Тема Морфологічна будова слова. Засоби словотворення
files -> Робоча програма з української мови для 5 11 класів рівень: загальноосвітній Учитель Герасименко ОленаМиколаївна


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал