Полтар григорій Михайлович


НЕ РОБИ ДОБРА, НЕ МАТИМЕШ



Сторінка17/24
Дата конвертації01.12.2016
Розмір5,39 Mb.
ТипКнига
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   24

НЕ РОБИ ДОБРА, НЕ МАТИМЕШ

ЗЛА

Настали страшні повоєнні роки. Сталінська ненаситна м'ясорубка продовжувала, не зупиняючись, загвинчувати все сильніше й сильніше гайки та гноїти у своїх ГУЛАГах мільйони ні в чому неповинних людей. Сиділи там достеменно й ті, що увесь час урякаючи кров проливали на фронтах «за Родіну», «за Сталіна». А потрапивши не по своїй волі німцям в полон, тепер звинувачувалися в зраді й були змушені за вказівкою того ж Сталіна відбувати багаторічне покарання у спецтаборах.

Та мине час, коли цей катюга все ж таки протягне ноги і вийдуть на вулиці співчуваючі йому люди, залишивши після себе тисячі розчавлених трупів та море сліз. Але чому? Це питання актуальне і по сей день. Дивний наш народ. Усе життя принижували його людську гідність, товкли, як отого кота в мішку, а він все одно горланив і горланить на всю пельку, знаходячись по саму шияку в гімні, що при отих недолюдках, які душили його соціялізмом, жилося краще. Ну що ж, видно, так влаштований світ, що й людина, немов ота овеча отара, ніколи не зможе жити без свого барана та гарного пастуха-поводиря.

Повернулися вимучені війною визволителі з радістю в село. Та радіти було нічому, бо все знаходилося в страшенному занепаді.

266


Навіть хатки за чотири роки від величезних бур'янів та без догляду господарських рук ніби у землю вросли. У колгоспі ані корівчини, ані конячини, а треба ж якось землю обробляти та сіяти. Тому й доводилося самому в плуга та борону впрягатися, а тут ще й голод у 1946-1947 роках нагадав усім про себе. Отож із сотень тисяч тільки десятки й вижили. Свинку таку-сяку зарізав, сало, м'ясо, шкіру - здай для держави. Курка яйце знесла — віднеси зараз же в кооперацію. Корівку здоїв — уже стоять над твоєю душею, щоб обов'язково поділився. Яблучко чи якась там вишенька в садочку очепилася, а місцеві чиновники вже тут як тут, дерева всі перерахували і тепер ще й за корінець податок плати, бо ж хто буде годувати отих ненажерливих совіцьких мойсеєвців, що позалазили в партійні комітети та все придумували чергові вішалки для людей, тобто різні «пятілєтки», «соціялістіческіє сорєвнованія», «ударніков і героєв труда», «суботнікі», «воскреснікі», «за того парня», «стахановскоє двіженіє» та «виполнєніє плана на двєсті процентов». А також сіяли та збирали врожаї на своїх партійних пленумах, не виходячи з кремлівських кабінетів, просто сміх та й годі. А може, вони надіялись на те, що їм колись хтось створить таку лопату з двигунчиком, щоб сама працювала. І стали люди втікати із сіл, бо добре розуміли, що від такого собачого соціялізму на цім світі довго не протягнеш. Але сталінські душогуби також не дрімали й тут же впровадили всюди паспортний режим. Ну а хто пельку свою проти них розкрив або анекдот кусючий розповів чи необачно так у нужнику газеткою підтерся, на котрій пика якогось члена політбюро ЦК КПРС була намарана. Отоді все... в «чорний воронок» запихали, жорстоко карали і йди-и отуд-и на декільканадцять років ліс для «родіни» заготовляти.

Пам'ятаю правдиву розповідь одного чоловіка, що дійсно постраждав за анекдота.

Працював я десь наприкінці семидесятих на Харківському заводі тракторних двигунів. І після брудного запиленого столярного цеху вийшов зі своїми друзями трохи перепочити, а заодно свіжим повітрям подихати. Отож сидимо ми так у бесідці, обладнаній для паління, і анекдоти про наших керівників травимо. А поруч нас так чоловічок у літах сидить та й каже:

267


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Хлопці, а ви не боїтеся того, що вас хтось підслухає, а потім
за таке... ще й по язику гарненько вдарить, як мене у свій час.

Та кому ми тут потрібні, — кажу я сміючись.


А він знову:

  • Як це так кому? А хіба ви не знаєте, що на кожному
    підприємстві перші відділи КГБ знаходяться, а також серед
    робочого класу завжди перевдягнені їхні потаємні агенти — сексоти
    вертяться, котрі й винюхують усе те, що їм тільки треба. А потім
    і доносять собачі душі туди. І він почав розповідати про той
    правдивий випадок, що колись трапився з ним.

  • Купив якось я, хлопці, в кіоску кореспонденцію і дивлюся
    на шпальтах газети «Труд» Ленін з якимось чоловічком дерево на
    плечах під час суботнику несе. Ну, я прийшов додому, заміряв отой
    кругляк з усіх сторін лінійкою, зробив розрахунки і прийшов до
    такого висновку, що цей тягар зміг би потягти, хіба що трактор, а
    потім узяв та про своє відкриття і розповів своїм друзям по роботі.
    Викликали мене у той же день до першого відділу й запитали:

  • Так, Ви сумніваєтесь в тому, що наш великий вождь не
    працював на суботнику?

  • Та ні, — кажу я, — не сумніваюся. Проте таке дерево двоє
    людей ніколи не змогли б підняти.

А через якийсь час після цих чесних висловлювань і запроторили мене за ґрати до в'язниці, аж на цілих вісімнадцять років. І куди я тільки не звертався та не писав, звісно ж, звинувачуючи в усьому щойно того художника, котрий перебільшив трудові подвиги вождя-керманича. Але завжди отримував відписки з Кремля, що я є ворог радянської влади, за що й відсидів у радянських каторжних таборах аж цілих десять років.

XXX


Ну, що ти його будеш робити! Та й де ж, скажіть мені оце,
люди добрі, ще є отаке на білому світі, щоб людина наживала,
наживала, а тоді взяла та й віддала майже все комусь задарма,
— балакав ніби божевільний сам із собою Онисько, охопивши свою
сиву голову руками, сидячі на призьбі хати. — Ні-і, тут треба щось
робити. Ану либонь навідаюсь я до кума Богдана та й погомонимо

268


з ним на цю тему разом. Адже як кажуть — одна голова добре, а дві завжди краще.

  • Вечір добрий, куме, — привітався Онисько, переступаючи
    поріг сусідської оселі.

  • А-а, кум Онисько. Ну заходь, шановний, заходь та умощуйся
    ось тут на ослоні, а заодно й перекуримо. Ну розповідай, що там
    новенького у світі діється?

  • Та навіщо ж ти, куме Богдане, у хворого здоров'я питаєш,
    — кривлячись ніби від болю, відповів йому Онисько.

  • Так, так, не подобаєшся ти мені сьогодні, Онисю. Ану скоріш
    ділися, що ще там за проблема у тебе така виникла.




  • Ой, куме, оце сиджу я вдома і віриш, сам з собою
    розмовляю.

  • Гм... Та ти що... І давно це з тобою таке коїться?

  • Не знаю, куме, як тобі й відповісти. Ти тільки не думай. З
    головою в мене наче все гаразд, а от підсвиночка мені жаль. Це ж
    що виходить... кохав я його, кохав, а тепер повинен якимось жидам
    віддати? Ні-і, так не піде. Сьогодні скажуть сало, шкіру віддай, а
    завтра за твоєю власною прийдуть. Так чи ні, куме Богдане? Ти
    ж бачиш, що цей грузинський чорт видумав. Чи вродить в цьому
    році, чи ні, а за корінець вже треба зараз йому платити. Ні, я
    так не згоден і завтра ж візьму сокиру та все к чортовій матері й
    вирубаю.




  • А не боїшся? — випускаючи важко дим із легенів, запитав
    Богдан у кума.

  • А чого боятися, коли все одно краще вже не буде.

  • Та воно то так, сусіде добрий. Тільки ж це вже очевидна
    згубність буде. І знаєш, Онисю, що за таке діло можуть добряче
    припаяти, а то ще до в'язниці запроторять. Так що, куме, потерпи
    трохи з цим ділом і не гарячкуй. Дійсно, страшні й несправедливі
    часи настали для нашого українського люду, який завжди пишався
    своїм хлібом та салом. А що ж тепер? Тому... дзуськи їм. І тут ти
    правильно кажеш, що сьогодні шкіру з поросяти здеруть, а завтра
    за твоєю особистою шерстю навідаються.

  • Ну й віддавати ж такого підсвиночка, куме, це ж гріх великий
    буде, тому жаль мені його та й все.

Слухай, Онисю, а я, кажись, придумав. А що, як ми його

269


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


тихенько десь задавимо та заодно відразу ж два зайці вб'ємо, бо ж тут тобі і сало залишиться, і шкіра.

  • А коли ж це можна зробити, куме?

  • Та хоч сьогодні.

Тільки каганці почали гаснути на селі, як два куми перехиливши на вдачу по гранчаку, й потеліпалися до Онисьчиного хлівця. Увійшовши в середину, кум Богдан, піднявши ліхтаря, відразу ж висловив те, що побачив.

— Ну, що ж, дорогий мій сусіде, не густо, не густо бачу я в тебе


тут. І не велика прибавка буде до столу.

А що ж поробиш, друже, коли годувати його нічим. Ну,


слава Богові, що хоч таке є. Слухай, а як же ми його будемо
давити, — спитав заклопотано так Онисько в кума Богдана.

  • Та як... на рило одягнемо шкарпетку з попелом, поганяємо
    його гарненько по хліву, а там дивись... твій підсвинок і сам ляже,
    бо легені його вже зовсім попелом заб'ються.

  • Знаєш, сусіде добрий, не підіймається у мене на таке рука,
    так як це вже знущання над твариною називається. Тому, давай
    краще по-людському його заб'ємо.

  • Отже, куме, ти у корито йому їжу підсипай, а я тим часом
    обухом йому по лобі гарненько й гакну.

Ну, добре, друже. Тільки не промахнися та бий же його
міцніше.

Доки кум Богдан возився з дертю, підсипаючи її в корито поросяті, кум Онисько в цю мить розмахнувся обухом та підсвинок, ніби в останній раз захотів іще раз глипнути своїми поросячими очима на свого господаря й тут же повернув свою голову в його бік.

«Кі-ві-і, кі-ві-і», — закричало на все горло порося, отримавши з усієї сили обухом по рилу, яке враз так і репнуло на шматки, заливаючи кров'ю усе навколо, від чого в кума Ониська аж сокира випала з рук. І тут вже, як кажуть, не до сала, бо стеленули всіх людей довкруж. Ну а завтра, якщо хтось донесе в сільраду, що той хотів обікрасти державу, заженуть Ониська надовго в «дальокіє края».

Тому замотали вони з кумом наспіх так-сяк Васькові (так звали підсвиночка) рило й пішли собі, не солоно хльобавши, до дому. З

270


тривогою очікував наступного дня Онисько, але все наче обійшлося для нього з Божою поміччю.

— Ва-сю, Васю, та чого ж це ти, дурненький, — було, несучи попоїсти, обзивається люб'язно так господар до підсвинка, бо видно совість вже його зовсім замучила, що обійшовся він із твариною не так, як треба.

Але той, перш ніж кинутися до їжі, тепер спочатку глипне на свого господаря для вірності поросячими очима і, впевнившись в тому, що все гаразд, щойно після цього і розпочинає свою трапезу, бо кому ж хочеться іще раз отримати обухом по мармизі ні за що.

271


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Розділ 40 МЕНШИЙ СИН

Чуєш, Іване, а де ж це твій син Грицько, — звернувся до нього дід Свирид, заходячи до хати.

Та бігає десь лобуряка на вулиці.

От, босяк отакий-о довгоногий. Забрався на мою огорожу, щоб
слив нарвати, а тоді, видно, не втримався й полетів з неї прямісінько
на яблуньку молоденьку, розчахнувши її, паразит отакий-о надвоє.
Мені слив не жаль, нехай рвуть, коли Бог дав врожаю. Але ж
навіщо було деревце отаке ламати, — роздосадувано так жалівся дід
Свирид сусідові, пригладжуючи свої величезні чорні вуса, якими
завжди пишався на все село.

Та йому що, чи своїх слив не вистачає, що він у чужий


город, негідник отакий-о, поліз. Ну ось... хай він прийде, то я
йому покажу, — і тільки так сказав, а тут і Гринько вже на порозі
з'явився.

Так, лоботрясе, де це тебе носило? — прискіпався він враз


до сина.

Але той, побачивши діда Свирида у хаті, безумовно ж все зрозумів. Не став чекати відповіді Іван від сина й, наблизившись до дверей, де на стіні завжди висів канчук й оперезав ним Гринька так, що той аж скрикнув від болю, а із тріснутої шкіри на ніжці, що мимоволі затремтіла, зацебеніла кров, від чого хлопець тут же почав мочитися на долівку.

272


Е-е, Іване, та хіба ж це діло... отак дітей своїх пороти,
— і дід Свирид, підвівшись з ослону, махнув невдоволено рукою й
подрибуляв собі до дверей.

Частенько доводилося Іванові проводити таку виховну «профілактику» зі своїми неслухняними синами, але ті ніколи не каялися: то Михайло (старший син) десь на якесь будівництво стеребиться й, обірвавшись із риштаків, зависне підборіддям на величезному металевому гаку і буде висіти там до тих пір, захльобуючись своєю власною кров'ю, доки не здійме його дід Федот та надасть йому першу допомогу; то Гринько десь собі ногу викрутить або руку зломить, а як тільки вилікується, тут же гайне, ніби той вихор вулицею по селу.

Сидять якось брати за столом і юшку з квасолею з полумиска тьопають, ну Гринько губи рукавом сорочки витер та й каже:

Побив мене батько, ніби ту собаку, нізащо, але ж видно


забули воли, як самі колись телятами були. Тому я, Мішо, в боргу
не залишусь і отому кривосракому діду Свириду все одно вуса
відріжу, хай, гад, так і знає.

А як став вилазити із-за столу, то ліктем необачно так полумиска додолу й звалив.

  • Ой, Гришо, а що ж тепер нам від матері буде? — перелякано
    запитав Михайло у брата.

  • Та не бійся ти. Зараз я його так запроторю, що жодна собака
    ніколи не знайде, — і він хутенько зібрав черепки й поліз під піч до
    величезної щілини, яку чомусь ніколи не замазували.

  • А, Господи, ну де воно полумисок запропастився? Це, видно,
    ті невігласи десь його поділи, — клопочеться було мати.

А братки тільки про себе: "Ага-а, шукай, шукай, матусе, вітра в полі" та, немов ті сови, очицями своїми безсоромними тільки й лупають.

Вислідив якось діда Свирида Гринько, що той після смачного обіду завжди черевце своє на тепленькому сонечку під яблунькою гріє і, прихопивши ножиці, потихеньку підкрався до нього. А коли той віки стулив та почав вже добрячого хропака драти, тут він і чикнув дідові одного довжелезного вуса, що обвис аж на підкладену під голову дранку. Помстившись своєму кривдникові, Гринько не став зволікати й чкурнув до хлопців гратися.

273


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Прокинувся старий від пекучого сонця, яке вже почало схилятися за небокрай і тепер нестерпно палило в змокріле від поту обличчя. І як годиться, потягнувся, немов той кіт на припічку біля печі, а потім вирішив вуса свої розгладити. Мацнув раз, мацнув в друге, а вуса-то немає. Гм... та що ж воно за чортівня отака-о? А тоді як зарепетує: "Ка... Кала... вур" на увесь город. І тут же й осікся, бо ж видно зрозумів, що хоч кричи, хоч верещи, а вуса тепер конче треба зрізати, так як все село щойно буде з нього сміятися.

Ну, клятий Іванів пройдисвіт. Це ж достеменно тільки його


робота, бо на таку підлу справу тільки цей чортів грек здатний. От
кляте бісеня! І коли ж бо воно встигло отаку мені шкоду заподіяти?
Ну що ж, Свириде, сам у цьому винен. І не будеш тепер більше
до сусідів бігати та на дітей за шкоду жалітися, — лаяв себе дід.
Та змінити щось на інше вже не було можливості. І він спересердя
аж заскреготів зубами, й крекочучи, почовпигав собі до хати, щоб
якнайскоріше дорізати те, що лишилося.

Після цієї кумедної історії вже більше ніхто не бачив діда Свирида з вусами. А Гринько навпаки тепер тільки підсміювався у свої молодецькі козацькі вуса, що тільки-но почали пробиватися під носом.

Розповідала мені якось моя бабуся Пріська:



  • Прийшов одного разу до мого Івана сусід Наум, щоб кріпенький
    табачок із нового врожаю розкурити. Отож сидять вони так біля
    столу тай гомонять поміж собою. А Михайло в цю мить скрутив
    добренну таку цигарку і притаївшись за комином печі, попихкує нею,
    а їдкий дим у відкриту трубу випускає. Та несподівано відчинилися
    хатні двері і до убоги баба Уляна зайшла. Тож, побачивши її на
    порозі, Михайло спочатку заховав недопалок у рукав, а коли той
    затлівся та почав горіти, він і кинув його у пічурку (це така ніша,
    куди ногу встромляють, щоб залізти на черінь печі), до якої я різні
    такі-сякі непотрібні речі та рогові гребінчики складала. Ну а звідти,
    онучку, полум'я як жухне і на постіль, котра тут же й зайнялася.
    Злякалася я тоді на віки, але твій дідусь не розгубився і, підвівшись
    із місця, набрав водички з цеберки в кружку, а як загасив пожежу,
    то тут же до переляканого на смерть Михайла і звернувся:

  • Чуєш, синку, не ховайся і краще кури відкрито, бо ж так і
    хату мені к лихій годині спалиш.

274

Ох, і кручені ж були босяки. І намучилися ми з твоїм дідусем


Іваном, онучку, зі своїми синами. Та як візьме було Михайло
балалайку, а Гришко мандоліну, всіляке зло враз від серця так і
відляже. І віриш, онучку, майже все село втішалося їхнім талантом,
бо виходило в них, як ні в кого гарно.

Та настав той час, коли й Гринькові прийшла пора йти до армії. Тож випровадила Пріська останню свою кровиночку за поріг і тепер вже зовсім осиротіла.

Господи! Та навіщо ж мені отаке життя безрадісне, бо то


ховаю, то відряджаю. І чи є ж, святий Боже, правдонька на білому
світі? — ридала вона на всю оселю, витираючи невтримні, рясні
сльози пеленою.

А через місяць отримала першу вісточку від меншого сина й не встигла ще конверта як слід розпечатати, а вже змочила його повністю слізьми.

275


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Розділ 41 САНАТОРІЙ БОЯРКА

Залікувавши свої рани та низенько вклонившись до самої землиці тим людям, які вилікували та поставили його на ноги, Михайло на прощання обійняв свого товариша Івана й знову повернувся до своєї військової частини, що знаходилася у самому Києві. Тут він отримав від матері листа, з якого й дізнався, що його рідний батько, визволяючи місто Яготин, загинув два роки тому смертю хоробрих, а також багатьох своїх бойових друзів, що визволяли Європу від ворога, також не застав живими.

Страшне лихо війни поступово стало віддалятися від бійців і деякі вже мріяли про те, що їх скоро відпустять на заслужений відпочинок. Але на цьому їхні муки ще не скінчилися, бо ж невдовзі вийшов наказ Сталіна про те, хто брав участь у війні, тепер повинні були залишатися іще на декілька років у своїх військових частинах. Цей наказ для бійців був, ніби отой грім серед ясного неба. Ну що ж, кара наче була й невелика, але ж ти все одно мусиш її відбувати, так тоді вони казали.

Отже, війна наче й скінчилася, та, на жаль, не для всіх. Кадрові війська за чотири роки цього воєнного жаху мали великі втрати. А молоде, підростаюче покоління юнаків ще не зовсім досягло того віку та зміцніло, щоб з гідністю зайняти місця загиблих у лавах радянських військ. Тому й відкладалася демобілізація бійців на

276


декілька років. Ну й звісно ж, була іще одна важлива причина, яка більшою мірою відносилася тільки до політичних казусів.

Совіцьке командування залишало безліч своїх військ на визволених територіях Європи, так як недобитки та американський імперіалізм ще були дуже сильні і підіймали свою гадючу голову, погрожуючи усьому світові новою засекреченою ядерною зброєю, бо ж їм не дуже подобалося те, що совіцька комуністична система повністю господарює, ніби в себе вдома та ще й при цьому встановлює свої порядки в Європі, прищеплюючи там свій насильницький соціялістичний експеримент, тобто вдало впроваджує на практиці ленінський лозунг без війни: "Пролєтарії всєх стран соєдіняйтєсь", або ще так жартували: "Голодранці всіх країн, злазьтесь до купи". Тому США, Англія, Японія та інші, хто ненавидів радянську владу, налаштовували себе тільки на відновлення війни, щоб таким чином назавжди поховати червону чуму, з котрою не впорався у свій час великий фюрер Адольф Гітлер, хоча залишив після себе непоганий спадок людству, тобто, зібравши навколо себе групу біснуватих вчених, що на території Польщі та Чехословаччини у викопаних військовополоненими штольнях зуміла створити ракету «Фау-1», «Фау-2», якими постійно обстрілювали Англію, а згодом придумали ще й небачену у світі страшну бомбу. Це була найпотужніша зброя на той час, якою й погрожувало всьому світові німецьке командування. Але була одна проблема - це як її підняти у повітря. Та не даремно так боялися цього гітлерівці, бо, транспортуючи бомбу до літаків, вона несподівано вибухнула і таким чином поховала всі надії рейха. Хоча деякі розробки та документи потрапили до рук американських учених, котрі й вирішили терміново створити це страхіття для всього людства. Що ж до радянської держави, то їй також при визволенні Європи дісталися деякі запчастини від цих бомб, над котрими вони довгенько ламали голови, бо не хотіли відставати у цьому від своїх ворогів. Одначе президент Америки Гарі Трумен, політика якого проголошувала відновлення світової війни, все ж таки встиг випередити СРСР та ще й впровадив свій божевільний план у дію, кинувши на японські міста Хіросіму та Нагасакі атомні бомби.

Дізнавшись про таке страшне лихо, Сталін терміново зібрав навколо себе фізиків совіцької держави і дав наказ вченому І.В.

277


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Курчатову, щоб той за короткий проміжок часу також створив атомну бомбу. Багато загинуло тоді люду під час невдалих випробувань цієї зброї на нашій землі. І навіть з'явилися якісь незнайомі до цього часу хвороби, а пізніше «радіація». Та як би там не було, а атомну бомбу у 1949 році було створено. А в 1954 році у совдепії, яка завжди проводила миролюбну політику, з'явилася ще й воднева бомба. І тепер, щоб хоч якось втамувати панічний свій страх перед поразкою, дві ядерні держави вдаються поміж собою до постійних погроз, від чого й виникла епоха «холодної війни», тобто загострилося питання з відновлення «гарячої війни» та нагнітання «гонки озброєнь». Так, у 1949 році Америка створює Північно-Атлантичний блок НАТО, до якого увійшли США, Великобританія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Італія, Португалія, Норвегія, Данія, Ісландія, Люксембург, Канада, а також у 1954 році Північно-Східний Азіатський договір СЕАТО, що відповідав повністю суто оборонним функціям. Та совіцька держава, відверто кажучи, також не дрімала й створила у 1955 році Варшавський договір, тобто співдружність соціалістичних армій, а також СЕВ47, до якої потрапили Албанія, СРСР, Чехословаччина, НДР, Польща, Румунія. Отож всі ці об'єднання й повинні були забезпечити собі надійний мир в Європі та економічну взаємодопомогу поміж цими країнами. Таким чином, СРСР став всесвітнім жандармом, тримаючи всю Європу у тисках своїх військ та ще й при цьому взяв під контроль насильницьку торгівлю експорту та імпорту, який проводився тепер під дулами автоматів. (Згадаймо невдоволення угорського народу у 1956 році.)

Але хіба можна було рівняти себе до Європи, коли ми, телепні, працювати, як слід, ніколи не вміли та й не хотіли. І там, де треба було загвинтити, обов'язково безвідповідально забивали кувалдою, а де треба було культурно, грамотно відігнути чи здійняти, виривали ломом з м'ясом, бо все робили абияк, виконуючи план під час третьої зміни в кінці місяця й обов'язково на п'яну голову. Тому й брали у нас на експорт з великою охотою наші друзі тільки ломи, кувалди, сиру нафту та газ. А імпортували нам із тих же ломів красиві і добротні каструлі, а із сировини — гарні пластмасові вироби, не

47 Рада економічних взаємовідношень.

278


кажучи вже за текстиль і всіляке взуття, яке користувалося на той час великим попитом у нашого населення.

Так промайнув деякий час і Михайла з декількома бійцями було відряджено охороняти санаторій, що знаходився у мальовничому місці серед соснового лісу неподалік від станції Боярка, де росло багато квітів, особливо чарували своєю красою троянди, від котрих повсюди розносився приємний духмяний запах. Відпочивав і лікувався тут переважно військовий контингент, який «багато чого зробив» для своєї «родіни», кидаючись достеменно сміливо грудьми на амбразуру та відвойовуючи штурмом вулиці Берліна. За столами їдалень сиділи круглолиці, пикаті генеральські тузи, виснажені напевне війною, та їхні повногруді половини життя з вередливими, розбещеними майбутніми поколіннями. Вони тут старанно пережовували смачну дармову їжу, набиваючи свої ненаситні кендюхи. А після гарного обіду розлазилися, ніби розморені на сонці змії, відпочивати по своїх палатах або розважатися на свіжому повітрі, бо для них ця клята війна була, немов ота мати рідна, їм тут гарантували повну безпеку від артилерійських обстрілів та вибухів снарядів. Поранення звісно вони тут також не отримають, хіба-що пережеруть або переп'ють чогось лишнього. А відкохані їхні тіла, напевне ж, не знають, що таке сирі смердючі окопи, пріла одежина та воші, що завжди загризали бійців до нестерпного болю. Після них завжди залишалося стільки їжі, що нею можна було б нагодувати не одну роту голодних, виснажених солдатів. А їжа була така, що Михайло з бійцями, які призначені були охороняти цей «замордований війною» контингент, зроду ще не бачили і не їли. Це були особливого значення й складу люди, які дуже багато «корисного зробили» для Батьківщини. А особливо для «батька» усіх народів совдепівської системи Йосипа Сталіна та його катів. Сюди потрапляли такі засекречені типи, що їх навіть не реєстрували у книзі прибулих. Вони мали особисту охорону, яка повзала за ними постійно по санаторію слідком й супроводжувала їх навіть до нужників. Це продажне лайно гарно тут кохалося, програючи всі свої зароблені на людському горі дармові гроші в преферанс та інші азартні ігри. Ну й, як годиться, набиралося сил та здоров'я, щоб ще з більшим натхненням за шмат гнилого спецпайка ці сталінські прихвосні та різні холуї нищили генофонд нації — інтелігенцію,

279


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини

котра їм заважала жити так, як вони хотіли, що завжди стирчала, немов ота кістка в їхньому горлі. Та найстрашніше для них було те, що суспільство ненавиділо їх й, спираючись на цей прогресивний авангард, вірило йому, бо ж тільки він і міг донести всю правду до людей та знищити цих ненажерливих посіпак, що свідомо заважали своїм тупим, недалеким розумом змінити їхнє ганебне життя на краще.

Розділ 42

Каталог: files
files -> Відділ освіти Криничанської райдержадміністрації
files -> Звичаї та обряди українців
files -> Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Відділ освіти Катеринопільської районної державної адміністрації Районний методичний кабінет Крохмаль Валентина Федорівна На допомогу молодому вчителю Схвалено радою методичного
files -> Календарно-тематичне планування з української мови для 5 класу
files -> Дячук І. А. На допомогу класному керівникові «Ціннісне ставлення дітей до сім’ї, родини, людей»
files -> Н.І. Дяченко, Т. В. Ружанська ігрова діяльність на бібліотечних уроках як засіб виховання інтересу до книги, становлення І розвитку читацької компетентності школярів
files -> Юлия Борисовна Гиппенрейтер Продолжаем общаться с ребенком. Так?
files -> Урок Тема Морфологічна будова слова. Засоби словотворення
files -> Робоча програма з української мови для 5 11 класів рівень: загальноосвітній Учитель Герасименко ОленаМиколаївна


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал