Полтар григорій Михайлович



Сторінка16/24
Дата конвертації01.12.2016
Розмір5,39 Mb.
ТипКнига
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   24
ПОВІТРЯНА АТАКА

Отримавши від Верховного командування наказ, командир



другого Українського фронту Р. Я. Маліновський відразу ж розпочав термінову операцію по форсуванню річки Одер. Щоб переправити на інший бік людей, важку артилерію, броньовану техніку і взялися інженерні війська за нелегку справу по наведенню через водну просторінь понтонних мостів. Але всі розуміли, що зробити це буде дуже складно, так як на ворожій території доведеться вести нелегкий, запеклий бій.

Колона машин, у якій знаходився Михайло, їхала через лісочок по заздалегідь наміченому плану, тобто до берега великої європейської річки Одер. Та раптом у небі з'явилося декілька ворожих літаків, що помітивши автоколону, пішли на зниження. Опинившись у небезпеці, старший лейтенант Андрущенко зістрибнув з підніжки й, махаючи рукою, побіг вздовж колони.

Отримавши попередження про небезпеку, бійці почали вистрибувати на землю й тікати під дерева. Але декілька авіаційних бомбових розривів все ж таки досягли цілі і багатьох бійців, що не встигли відповзти у більш безпечне місце, навіки накрило землею, утворивши, одразу над ними, братську могилу. Одна з авіаційних бомб потрапила прямісінько в автомобіль з боєприпасами, від чого прогримів такий страшенний вибух, що здавалося, ніби небо розверзлося навпіл, а ті машини, що знаходилися поруч, відкинуло

245


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


аж на узбіччя дороги. Вогонь перекинувся на вікові дерева й, охопивши кремезні стовбури з усіх сторін, почав облизувати їх яскраво-червоним язиком, від чого ті, стікаючи сосновою смолою, сичали немов воскові свічки в Божому храмі.

Що ж до шофера, який залишився за кермом, рознесло на шматки разом з боєприпасами, а на тому місці, де ще тільки-но стояв автомобіль, утворилася величезна ковбаня, на дно якої стікала брудна болотяна вода. Тож не встигли ще всі й опам'ятатися як слід, а німецькі бомбардувальники уже розвернулися і втрете пішли на штурм, відкривши при цьому шалений вогонь.

  • Хлопці, треба ж щось робити, бо німець стерво перестріляє
    нас усіх тут, як курей на сідалі, — закричав Петро, але від шаленої
    стрілянини, гуркоту моторів та розривів бомб голосу його майже
    ніхто не чув, хоча бійці в цю мить у великій паніці вже розпочали
    хаотично відстрілюватися. Та ворог мав дуже велику перевагу й
    продовжував насідати, знищуючи усе живе навколо.

  • Гади-и! Би-й їх-х, — зціпивши зуби, ніби навіжений, піднявся
    на повний зріст Степан й, находу стріляючи з ручного кулемета,
    пішов битися з ненависним ворогом, підставляючи свої могутні
    плечі під ворожі кулі.

  • Степане, стій-й! Не тре-ба-а! Тебе ж вб'ють дурня, - заволав
    на все горло старший лейтенант Андрущенко. Але Степан уже
    був на далекій відстані від бійців і впевненою ходою йшов смерті
    назустріч. Та раптом він різко зупинився і, повернувши голову в
    бік, неначе хотів щось сказати своїм товаришам, але кулемет випав
    у нього з рук і він з простреленими наскрізь грудьми упав мертвий
    на землю.

Один із найспритніших німецьких асів летів дуже низько над землею. Його навіть можна було розгледіти в кабіні літака, де він з ненавистю натискав на гашетку свого кулемета, а як тільки у нього скінчилися боєприпаси, потяг на себе штурвал і вирівнявши літак, що похитуючись з боку в бік з розмальованими хрестами на крилах, тут же зник за верхівками дерев лісу.

А на війні, як на війні. Усе зненацька розпочалося і так же раптово й скінчилося. Тільки на узбіччі дороги дотлівали розбиті бомбами автомобілі та чорна неприємна кіптява від горілої гуми коліс безжалісно душила всіх кашлем до нудоти. Та несподівано

246


із-за лісу визирнуло сонечко, повіяв легенький вітерець, котрий і розвіяв цей отруйний чад, після чого все знову стало поступово входити у своє звичне русло.

Одне тільки вже не можна було змінити — повернути убитих бійців до життя, яке забрала в них ненажерлива, жорстока війна.



  • Старший лейтенанте, дозвольте до вас звернутися.

  • Дозволяю.

Несподівано перед командиром роти постало таке собі з веснянками на кирпатому носі і щоках дівчисько, зодягнене в польову солдатську форму.

Медична сестра, молодший сержант Степаненко, — і тут же


додала, — мені потрібна машина для термінової відправки тяжко
поранених бійців у тил.

Старший лейтенант посміхнувся і з великою цікавістю тепер розглядав медичну сестру, але дівчина зараз видно думала про своє, очікуючи з нетерпінням відповіді.

  • Ну, що ж... коли треба, то неодмінно й організуємо. Іванчук,
    у тебе як там... машину дуже зачепило?

  • Та ні, товаришу лейтенанте, усе наче на місці.

Ага, ну раз так, тоді розвертай хутчій свого «коня» і відвезеш
поранених до шпиталю. А вас, молодший сержанте Степаненко,
супроводжуватимуть бійці Тарасов та Наріманов.

Надавши термінову допомогу покаліченим і тяжко пораненим, командири тепер робили перекличку та приводили до тями, збентежених ще молодих, бійців несподіваним штурмом німецьких літаків. Убитих одразу склали у великій, викопаній на галявині лісу, могилі, прикриваючи застиглі воскові обличчя шинелями та гілками соснових дерев, бо ж зробити труну для кожного не було можливості та й часу для цього бракувало, а на могилі обов'язково залишали примітку з написом, щоб після війні їх перепоховати.

Для всіх це була звична робота, бо кожний день хоронили убитих своїх товаришів. І тепер, коли залишилося декілька місяців до перемоги над ворогом (а це вже добре відчували всі), кожний боєць тільки й думав про те, щоб таке відбулося якнайскоріше та повернутися здоровим до своєї домівки, зустрітися зі своїми рідними й підняти повний келих за перемогу над найзлішим ворогом, який тільки є у світі. Хоча про це можна було лиш мріяти і не більше,

247


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


так як той ще був дуже сильний й здаватися не збирався. Тому бійці знову займали місця в кузовах бойових машин і їхали на вирішальну битву.

Ще напередодні під покровом ночі переправилися через річку Одер на човнах наші бійці, щоб закріпитися там на ворожій землі й стримувати натиск німців під час зведення понтонного моста. Відстань між замаскованими бійцями у лісі і переправою складала всього десь метрів п'ятдесят. Але цей небезпечний відрізок кожен повинен був подолати за мінімалий проміжок часу. По єдиній команді в небо піднялася наша авіація, а з нею вдарила по ворогу важка артилерія, після чого бійці з криком «ура» кинулися до переправи.

Та ворог добре приготувався до бою. І тепер мінометним прицільним вогнем знищував усіх, хто наближався до річки. Тож бійці, ніби скошені косою, падали від куль та осколків. І здавалося, що вже земля почала горіти під ногами, одначе всі добре розуміли, що там на німецькій землі залишилися наші бійці, що з неймовірним зусиллям тепер відбивають безкінечні атаки скаженіючого ворога, який також ліз до переправи.

До понтонного моста залишалося декілька метрів і раптом у Михайла захиталася земля під ногами, а тіло піднялося вгору і він вже не контролюючи себе, став провалюватися десь у безодню.

Степане, постривай... А хіба ж... тебе не вбило? Іди, чуєш,


іди геть від мене... Не чіпай, чуєш, не чіпай! Де я? Води, води
хочу...Дайте пити, — марив у гарячці, то приходячи до тями, то
знову втрачав свідомість Михайло.

До його ліжка наблизилася медична сестра й змочила йому зволоженим бинтом потріскані, пересохлі губи, від чого той відкрив очі й почав жадібно облизувати своїм язиком невеличкі краплинки, що майже не потрапляла йому до рота, стікаючи на давно вже неголену бороду та засмаглу від весняного сонця шию.

  • Товаришу військовий лікарю, поранений боєць, якого
    тільки—но привезли з поля бою уже опритомнів і попросив пити,
    — звернулася медична сестра до нього.

  • Так це дуже добре. Отже ходімо, Петрівно, до цього бійця
    та оглянемо його, а заодно й з'ясуємо що його робити далі.

Перед Михайлом стояв лікар у білому халаті з великими окулярами

248


в чорній оправі, що кумедно так сиділи у нього на здоровенному прищавому носі, а приємну усмішку прикрашали пишні, чорні вуса та коротенька з невеличкою сивизною борідка.

Ну, що тут у нас, шановний? Як ваше самопочуття?

Де я... що зі мною? — спитав, дивлячись на лікаря,
Михайло.

— Не хвилюйтесь, молодий чоловіче. Ви знаходитесь у


військовому шпиталі.

А рука... як моя рука? Вона ж... хоч ціла, чи ні?

Рука... це поки-що нехай вас не хвилює. Головне, що витягли
тебе, синку, живого з-під землі. Ну, а тепер давайте я вас огляну,


  • і лікар-хірург став обмацувати поранену руку та голову Михайла,

  • тут болить?

Ой, як болить... і рука вже зовсім, ніби не моя. А в ліву
скроню... так шпигає, що й терпіти вже більше не можу.

Ну, що ж, поранення ваше дійсно тяжке. Але я надіюсь на


краще. Вилікуємо вас як слід, поставимо хутчій у стрій і можна
буде знову йти на фронт, так як ворог ще добряче вишкірює зуби,
тож треба його клятого комусь добити, товаришу боєць, чи як,

і лікар весело посміхнувся, але усмішка у нього вийшла якась


надумана й не справжня, бо видно велика втома вже зовсім
знесилила його.

Оглянувши пораненого, він наказав медперсоналу відвезти його терміново до операційної палати. Знеболюючого, звісно ж, не було. Тому, щоб хоч трохи заспокоїти Михайла, йому дали випити півсклянки чистого спирту. А коли розпочали виймати осколки від розірваної міни та збирати роздроблені кістки лівої руки до купи, тут хлопець не витримав і закричав так, що його голос від нестерпного болю почули аж у палаті для хворих, де лежали поранені бійці, після чого той одразу ж знепритомнів.

Отямився Михайло тільки в палаті. У голові пострілювало, ніби електричним струмом. Рука була забинтована аж до ліктя і неприємно скніла. А в невдовзі до прооперованого знову завітали лікар з медсестрою.

Ну, от і все, синку, а ти хвилювався, тож тепер вже можна


полегшено передихнути. Руку ми тобі підлатали та зберегли, хоча
могло бути й гірше.

249


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


  • Дякую вам, лікарю, бо як же без руки жити? Та й кому ж...
    я такий був би потрібний?

  • Е ні-і, товаришу боєць, ви так більше не кажіть. Адже, як
    би там не було, але у вас ще слава Богу, а до нас потрапляють
    ще й такі, що зовсім ноги, або руки повідривало, хоча жити всім
    хочеться. Тому я хочу вас застерегти, щоб ви повністю відмовилися
    від курива та спиртного, бо операція була дуже складною, а від цих
    шкідливих звичок можуть виникнути якісь непередбачені наслідки.
    Ну а тепер, усього вам найкращого і скоріш поправляйтеся.

Промайнуло декілька місяців. Війна поступово завершувалася і наші війська уже вели запеклі бої на вулицях Берліна.

Михайлова рука потихеньку стала загоюватися і він вийшов на вулицю подихати свіжим весняним повітрям. День видався погожим, теплим, а на душі було якесь приємне почуття і наче сьогодні повинно щось таке трапитися особливе й ні з чим не зрівняне.

Весняне сонечко вже встигло прогріти до самих корінчиків земельку і все живе, немов змагаючись один з одним тепер займало своє відповідне місце в природі. Соковита травичка всюди зазеленіла. Чисте ранкове повітря повністю пройнялося запахом квітів бузку, не кажучи вже за дерева вишень, що тепер стояли немов зачаровані красуні, зодягнені в розкішне біло-рожево вбрання.

Наблизившись до лавиці, де уже сидів молодий боєць, схиливши свою сиву голову донизу й курив, Михайло помітив, що в нього була забинтована нога до коліна, а поруч лежала дерев'яна милиця. Та коли той повернув голову в бік, у нього від побаченого аж цигарка випала з забинтованої руки.

Михайле! Це ти? Очам своїм не вірю! Оце так зустріч!

Я, я... Іване. — Вони обійнялися і у обох аж забриніли на
очах сльози.


  • Ну, розповідай, Мішо, товаришу мій дорогий. Це ж скільки...
    ми не бачилися з тобою?

  • Та майже півтора року, Ваню, бо ж потрапили ми до військової
    частини в сорок другому, а як Західну Україну стали визволяти,
    так нас і розформували, тобто я залишився у своїй частині, а тебе
    ж та ще декількох наших товаришів десь у іншу перевели.

Бачу, Мішо, що у тебе рука забинтована. Де це тебе так
зачепило?

250



  • Та й добряче ж зачепило, друже, думав, що вже й зовсім
    руки лишусь. А все відбулось тоді, як Одер розпочали форсувати,
    ну й підірвався я на міні. А тепер бачиш, Ваню, ось уже другий
    місяць знаходжусь на лікуванні.

  • Ну, а як же ти, друже мій, розповідай.

А що розповідати, Мішо. Ми тільки в Чехословаччину
вступили, тут і зав'язалася бійка з німцями. Наше саперне відділення
попало під артилерійський обстріл. Ну а тепер, сам бачиш, Мішо,
що з мене лишилося, відірвало пальці на правій нозі, покалічило ліву
ногу зовсім та ще й руку зачепило. Та що я тобі оце розповідаю. Ти
краще подивися на мою голову. Зробилася зовсім сива, наче в діда
старого, а мені ж... тільки двадцять. Ех, Мішо, я частенько нашу
частину згадую та командира, який загинув під Львовом. Гарний
був чолов'яга. Ні, тепер таких немає, — і Іван тяжко зітхнув.

Так, Ваню, це ти вірно кажеш. Дуже його бійці поважали


і любили, як батька рідного, бо не ховався він як деякі і ділився
з нами останнім куском хліба та недопалком, не кажучи вже про
те, як цінував кожного бійця. Був дуже чесною, справедливою
людиною. Ну що тут скажеш, така видно його доля нещаслива, а
гарні ж люди довго не живуть, бо напевне і Богові потрібні.

— А пам'ятаєш, Мішо, як ми виконували завдання командування


по відновленню зруйнованого німцями моста під Дрогобичем через
річку Стрий. Німець, падлюка, пече нас з мінометів немилосердно,
а ми ж... після випитого стакану спирту, щоб не замерзнути у
холодній воді, робимо свою вкрай потрібну для переправи наших
військ справу.

Ну, а чого ж, добре пам'ятаю, Ваню. Ох-х... і дісталося


тоді нам від німців. Йдемо ми лісом, а так недалечко від нас
лінія фронту. Курити, звісно ж не можна, так я махорку почав
жувати. А погода яка була, дощ лив ніби з відра і бруд такий, що
аж чоботи з ніг стягував. Командування нас тоді за цю складну
операцію орденами «Красної зірки» нагородило.

А німці, Мішо, чим нам за це віддячили? Чотирьох з десяти


ми втратили та ще й двох тяжко поранених насилу до своїх
дотягли. У тому числі, й тобі тоді дісталось добряче, друже, бо від
снайперської розривної кулі, що потрапила у твою каску, обличчя
посікло так, що воно достеменно на решето було схоже. Добре, що

251


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


хоч очі не повибивало, перебинтував я тебе та крові ти тоді втратив багатенько. Ну добре, що так все обійшлося, а якби німець стріляв влучніше, то напевне по тобі, друже, вже й поминки справили б.

На вулиці вже почало сутеніти, а бойові друзі ще довгенько згадували про воєнні будні та товаришів своїх, поки не трапилось те, що повинно було неодмінно здійснитися.

Прямісінько на територію військового шпиталю не в'їхала, а влетіла полуторка — «Світлана», так цей автомобіль з любов'ю називали бійці, з кузова якого на ходу вистрибнуло декілька бійців, що привезли чергову партію тяжко поранених. І тут у повітрі несподівано спалахнула ракета, котра враз освітила все довкілля малиново-червоним полум'ям.

Пе-ре-мо-га-а! Брат-ці-і, пе-ре-мо-га, — рознісся шалений


крик бійців на все подвір'я.

Вікна шпиталю хутко розчинилися і з них по черзі почали висовуватися забинтовані голови, руки поранених бійців. Від такої несподіваної звістки, радісна хвиля пронеслася повсюди. Отож, всі, хто тільки міг, виходили на вулицю й, обіймаючи одне одного, вітали з довгоочікуваною перемогою.

Заторохкотіли солдатські алюмінієві кружки, в які тут же розливався спирт й на радощах спорожнювався за таку дорогоцінну усім звістку.

А двоє бойових друзів, спостерігаючи за тим, що відбувалося на їхніх очах, тепер декілька хвилин стояли мовчки, немов приворожені, а потім міцно обнялися і від щастя у них котилося по щоках сльози.

Мішо, чуєш, друже мій, здійснилося... Господи, ми


перемогли!

— Слава Богові, Ваню, от і прийшов кінець цьому страшному й


здавалося ніколи нескінченному пеклу.

Підтримуючи один одного, вони потихеньку попленталися до гурту бійців, які вже добряче сп'яніли від спирту і тепер співали частівки та весело танцювали під гармошку.

Так, сьогодні усе можна, бо ж всі добре розуміли, що вони дійсно здолали страшну потвору і ця перемога далася їм великою ціною.

<<Гітлер дуже вихвалявся, Що аж до Москви доп'явся, А назад пришилось тікати Та портки не раз міняти...»

  • Давай, давай, Петрівно! Оце так дівка! Видно, що наша
    українська, ну просто сила, — кричали бійці з гурту, які стояли
    навколо і завзято так рукоплескали медичній сестрі шпиталю.

  • Ну що ж, ось з такими дівчатами тільки й можна такого
    ворога здолати, — хтось знову вигукнув з натовпу.

А медична сестра завертілася моторно дзиґою у веселому танку, гарно вистукуючи своїми каблучками в такт музикантам й заразливо так наспівувала гумористичну частівку:

«Заграбастали Європу

України захотіли,

А отримали у пику

До рейхстагу відлетіли...»

Раптом один з бійців видно не втримався й кинувся в танок з Петрівною, яку поважали усі бійці, завзято вигупуючи своїми кирзовими чобітьми і уже не звертаючи уваги на свої, ще не до кінця заліковані болячки, спритно викомарював чудернацькі, такі витіюваті викрутаси руками та ногами.

Був дуже теплий вечір і всі веселилися до світанку, а як тільки визирнуло вранішнє сонечко з-за обрію, так і зустріли його гарною піснею, яку жваво награвав один з бійців то розтягуючи, то знову стискаючи міх гармошки. І линула на все довкілля гарна українська пісня. А чарівні голоси бійців, немов веселка після теплого весняного дощику, вигравали усіма різнокольоровими барвами, глибоко западаючи в душу тих, хто їх слухав. І здавалося, що й не було ніякої війни та тільки одна жаліслива мелодія розтинала на шматки змучену війною душу:

Стоїть гора високая, Попід горою гай, гай... Зелений гай, густенький, Неначе справді рай!


252

253


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Так ми дійсно перемогли у цій клятій війні дуже сильного ворога. Але промайне якийсь час і життя в кінці кінців розставить усі крапки над «і», бо ж ті люди, що вистраждали та ціною свого життя і неймовірних зусиль винесли на своїх солдатських плечах увесь тягар війни, ще не раз будуть згадувати про те, а чи потрібна була їм така перемога? Та кого ж вони все таки захищали? А найголовніше, що керували людьми на той час тупі, недалекозорі недолюдки і розпочавши війну проти свого народу, не понесли навіть ніякого покарання за велике скоєне зло.

Гарна пісня, слова якої були складені ще багато років назад українським письменником Л. Глібовим, нагадала їм про те, що у них є рідна земля, мова, а також, що вони є люди, у котрих за чотири роки війни ще не зачерствіла душа та не втратилась до кінця гідність і свідомість, бо уміють гарно співати, весело танцювати, варити українські борщі, кохати одне одного, народжувати дітей й займатися їхнім вихованням.

Тому й продовжували усі з великою насолодою співати:
«Болить воно та й журиться,

Що вернеться весна,

А молодість не вернеться,

Не вернеться вона!»

Так дійсно, бо вже ніколи не можна повернути те, що втрачено назавжди.

254

Розділ 38 БУДНІ МИРНИХ ДНІВ

Мамо, а ви знаєте, що сьогодні дуже свято велике, — звернувся несподівано Гринько до матері.

Ні, не знаю, а яке ж, — почала вона відразу ж перебирати


всі свята в пам'яті.

  • Е-х, ви... Та сьогодні ж масниця.

  • Ой, ма... І справді, синку. Бач, за цією клятою війною вже
    не тільки свята забудеш, а навіть і розум свій скоро втратиш,
    сидячи ось тут у лісі. А ти, я бачу, мій любенький, за млинчиками
    та сметанкою дуже скучив? А тепер муркотиш, немов той котик,
    у мене бід боком, — гладила, примовляючи Пріська сина, сидячі у
    землянці.

Так, так... Сьогодні, дійсно, велике старослов'янське свято проводів зими. Його ще раніше називали м’ясопістом, або колодкою.

М'ясопіст, мамо, я чув. А за колодку чую вперше, а може ти


мені розкажеш про неї.

Ну добре, любий, слухай.



Після надоїдливої холодної зими люди хотіли скоріше тепла, тому наприкінці зими за неділю до великого поста всі веселилися, гуляли, пекли млинці, схожі на сонце, тобто все те, що пов'язувалося з символом тепла; вареники з сиром варили та начиняли кишку гречаною і пшоняною кашею. А потім це добро їли від пуза зі

255


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


сметаною та маслом. А колодку (кусок дерева) замотували, як малу дитину, в рядно, нібито вона тільки-но народилася й носили з понеділка до кінця неділі по селу. А в кінці тижня прилюдно спалювали. І це обрядове дійство символізувалося з тим, що колодка врешті померла й зимі настав кінець, а на зміну їй знову прийшла весна-красна. Дівчата з хлопцями влаштовували тут же хороводи й співали веснянки. Але, я пам'ятаю в свою молодість ще й те, що цю колодку використовували для нежонатих, підстаркуватих парубків. Тобто вішали їм на воротах гарного пенька, або ж колодку. І, таким чином, вимагали від того парубка гарного могорича з закускою. Тепер дізнався, синку, які в нас були тільки кумедні та цікаві звичаї на Україні.

— Так, мамо, зрозумів, але дуже хочеться додому.



Повернувшись у своє рідне село Лучківку, Пріська отримала звістку, що її чоловік загинув смертю хоробрих, захищаючи Київщину від фашистських загарбників. І це горе остаточно зламало ще молоду, сповнену сил жінку, яка, бідна, аж занедужала.

Виплакавши очі й зсушивши свою душу слізьми, побиваючись за чоловіком, вона з часом зрозуміла, що Івана їй вже не повернути, а жити треба, бо ж іще син росте, якого потрібно довести до розуму й поставити його на ноги. А таких як вона, що залишилися без чоловіків, батьків, синів було майже півсела.

Тому, змирившись з такою несправедливою і безжалісною до неї долею, Пріська знову взялася підіймати домашнє господарство, яке під час перебування в партизанському загоні зовсім опинилося в занепаді.

Побіливши світлицю та вимазавши сарай, вона заходилася поратися на присадибній ділянці, посадивши там таку-сяку городину, щоб взимку було хоч щось покласти до рота.

«Та й курку якусь не мішало б завести, а там і кізочку треба придбати, бо як є коло чогось топтатися, то й буде чим взимку запихатися», — по-господарські просякнулася Пріська думками, закінчуючи заскороджувати грядку, де тільки-но посіяла цибулю та часник.

Життя в селі поступово відроджувалося, а люди потихеньку поверталися до своїх домашніх справ, забуваючи вже навіть про війну. Хоча ще можна було почути де-не-де таке знайоме на селі

256


голосіння після отриманої кимось чергової похоронки, яка тут же знову нагадувала усім, що війна за визволення Західної Європи ще продовжується.

Мамо, чуєте, мамо, — почувся десь за двором схвильований


Гриньків голос.

Ну чого тобі, синку, — розігнувши спину, обізвалася


Пріська.

Старосту, дядька Василя нашого, якісь військові забрали й


повезли кудись на підводі, — насилу вимовив ці слова хлопець.

  • Як забрали, — ніби в себе, спитала вона, — і куди ж його
    повезли?

  • А звідки я знаю, — відповів розгублено хлопець.

  • Ах ти ж горе отаке-о, — аж застогнала Пріська, вхопившись
    за серце, а щітка, якою вона підмазувала призьбу хати, несподівано
    випала в неї з рук.

Нічого більш не питаючи, вона умила так-сяк обличчя й, перевдягнувши через голову хутенько чистішу спідницю, пішла собі навпростець до старостиної хати.

Увійшовши до світлиці, вона побачила Марусю, яка сиділа біля столу, охопивши голову обома руками, а біля неї терлися одне менше другого її п'ятеро діточок, зазираючи безпорадно матусі в очі.

Побачивши Пріську, Маруся ще більше розридалася, витираючи хустиною припухлі від сліз очі.

Ой... ой, що ж тепер буде-е... Ой... ой, не можу більше,


Прісю. Та вони ж закатують мого Василечка-а, іроди отакі
прокляті-і.

Ось послухай, Марусино, що я тобі скажу. Не рви ти собі


душу передчасно, може ще воно якось і владнається, а ти вже
живцем його в землю заганяєш.

Та, як же владнається, коли вони, немов ті звірі, і слухати


його не захо-ті-ли, і, вхопивши за барки, ніби якусь скотину,
поволокли з хати.

Опинившись на вулиці, Пріська відразу ж вирішила діяти. Обійшовши майже все село, вона розповідала людям правду про старосту і тут же збирала підписи на його захист. А другого дня, вже була в райвиконкомі Малої-Дівиці, де у шкіряному, потертому

257


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


кріслі сидів чоловік у військовій формі з такою червоною пикою, об яку хоч зараз бери та цуциків бий. А біля нього весело регочучи, вертілася, вихляючи сідницею, видно його співпрацівниця.

А скажіть мені, люди добрі, хто з вас тут за начальника


буде?

— Ну я, — обізвався пикатий, засовавши на місці своєю


сідницею, а його співробітниця враз де й поділися.

— Розумієте, товаришу начальнику, тут таке неприємне діло скоїлося. Вчора з нашого села Лучківки забрали одного чоловіка, якого звинувачують в тому, що він начебто співпрацював з німцями.

  • А тобі яке діло до цього, шановна, чи може й ти з ним
    заодно? — враз невдоволено визвірився на Пріську пикатий.

  • Та чого оце ви, товаришу начальнику всіх під одну мірку
    міряєте? Він мені майже ніхто, але жаль буде цю людину, яка ні
    в чому неповинна, бо ж ціною особистого життя врятувала півсела
    людей від вивезення їх у німецьку неволю.

  • Як це так не винна? А хіба ми змушували його з німцями
    ручкатися та облизуватися? Тому, шановна, ворогам радянської
    влади немає місця на цій землі. І мова в нас... з ними коротка.

Та який же він ворог? Ви ж самі його ще перед війною до
німців завербували. Є навіть достовірні факти. А ось і підписи
всіх односельців, які стверджують про те, що він наш та ні в
чому не винен, — і Пріська обережно поклала аркуш паперу перед
начальником.

Ну, от що ти мені тут, жіночко, памороки передчасно не


забивай і не лізь туди, куди тебе не кличуть. А з цим зрадником
ми й самі впораємося, — вибалакався перед Пріською пикатий,
спрямувавши на неї свій дерев'яний, порожній погляд. І тут же,
підвівшись, почав збиратися кудись з кабінету.

Вийшовши з райвиконкому, у Пріськи земля захиталася під ногами і вона, щоб не впасти, притулилася плечем до стіни.



«Боже ж ти мій... Та хіба ж це люди? А ще кажуть німці... німці... Жаль чоловіка... і пропав він, як кажуть, не за цапову душу», — так подумала Пріська й пішла собі геть від цього страшного, злощасного місця.

Де подівся дядько Василь так ніхто толком не знав і вже навіть

258

про нього почали забувати в селі та через багато років за цю загадкову справу візьметься командир партизанського загону, який і доведе усім цим совіцьким катам, що Василь Степанович Хоменко допомагав партизанам чим тільки міг. Але нібито помилково був повішений комуністичними мучителями в застінках МДБ45. Та йому ж від цього краще не стало.

XXX


І ось нарешті настав той довгоочікуваний день перемоги, який і поклав кінець великому німецькому рейху, що проіснував майже дванадцять літ.

Весною 1945 року Німеччина капітулювала, а в Берліні на попелищі було знайдено обгорілий, але так до кінця й не впізнаний начебто труп Адольфа Гітлера, якого нібито свої й добили, а потім спалили. Але ж хіба мало у нього було двійників?

Та пройде багато років й розпочнуть ходити по світу різні загадкові версії, що такого знаменитого виродка ніхто й не знищував. І начебто він, зробивши пластичну операцію обличчя, спокійнісінько дожив свої роки десь в Бразилії, а помер у вісімдесятих двадцятого століття.

На інших же німецьких катів чекала більш суворіша кара. І на судовому процесі в Нюрнбергу кожний з нацистів Германії отримав свій вирок по заслузі.

Після цієї страшної, винищувальної бійні, комуністи створили міф про війну. І вся наша історія повністю була сфальсифікована й брехлива. Але нас примушували її вивчати, забиваючи таким чином собі голови різною белібердою. І тільки десь в вісімдесятих довелося мені почути таку дивну й суперечливу для мене історію про війну одного майора у відставці, який після перемоги був залишений комендантом німецького міста Лейпциг, де й прослужив там іще декілька літ. Я, навіть, посперечався з цим офіцером та пізніше усе те, що він мені багато років назад розповідав, справдилося, бо настав час перебудови. І після скасування шостої статті Конституції СРСР (де комуністична партія була в голові держави, займаючи

45 Міністерство Державної Безпеки.

259


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


керуючу позицію), вже можна було без боязні друкувати все те, що колись так несправедливо замовчувалося. А мова йшла ось про що.

Наближалося чергове свято Перемоги. І вирішив я провідати своїх батьків в селі на Чернігівщині. Отож-бо сиджу так у вагоні Харків-Київ і чую, каже цей майор сусідові по купе:

  • Я також був на війні і навоювався, і набачився всього. Але,
    щоб цей день «перемогою» назвати, язик просто не повертається.

  • А чому? — не втерпівши, спитав несподівано у нього я.




  • Та тому, юначе, що багато крові було пролито із-за чиєїсь
    дурної голови, не кажучи вже про загиблих людей. Тому для
    мене цей день завжди асоціюється з панахидою. Отже радіти,
    розмахуючи прапорами та транспарантами, тут нічого. А перемогу,
    звісно ж, святкують ті, що й німця зроду не бачили, бо в тилах
    відсиджувалися, а з цим ще й державу обжирали та коньяки
    з молодицями розпивали, тобто відверто тобі скажу, юначе, не
    воювали, а блядували. Ну а тепер ці негідники тільки медалями
    брязкають.

  • А як же історія? — питаю я у нього.

  • А що історія? Головне це, хто її писав... А папір же, синку,
    усе витримає.(сміється).

  • Та-к, діла-а... не чекав я від вас такого, товаришу майоре.
    Ну, а як же тоді рейхстаг, де наші війська прапор на його вершечок
    переможений влаштували.

  • Е-е, юначе, та ти, я бачу, зовсім нічого про це не знаєш, бо
    видно добре тобі в школі чи де там різним сміттям голову затовкли.
    А про те й не відаєш, що рейхстаг ще до війни було знищено.
    І прапора там переможеного також ніхто не чіпляв, бо ж сама
    будівля була повністю порушена союзницькими військами. Тому,
    синку, велися дуже жорстокі бої з німцями за кожний дім, підвал
    в Берліні.

  • А як же фільм «Батько солдата», ось недавно показували,
    — продовжував я знову суперечливу бесіду з майором.

А-а, так це ж, юначе, розраховано на отаких дурнів, як
ти, щоб показати велику міць радянських непереможних військ,
ну й заодно виховати вас якнайбільше у патріотичному дусі, щоб
потім легше було тебе використати задля своєї ж вигоди та праці

260


на отих мордоворотів, що зараз зі свого «проклятого Кремля» нами керують. А тоді прийде час і їхні діти будуть твоїми дітьми керувати. Отаке-то діло, хлопче. Та саме головне, синку, що хоч і перемогли ми германця, а живемо в сто раз гірше за них. А про рейхстаг я розповів тобі всю правду, синку, бо довелося мені протоптати ногами всю Європу від краю до краю. Тому не бажаю пережити й тобі отаке пекло, яке ми в свій час пережили. Адже і я колись був молодим та доля на наш вік випала зовсім інша. Ну, а тепер слухай далі, юначе. Закинула якось мене лиха година в Петроград. Ну, думаю, бути в такому знаменитому місті, яке не поступається своїми красотами найкращим містам в світі і не відвідати Ермітаж, це просто буде великий гріх для мене. Отож заходжу туди, а недалечко так від мене біля входу старенька жіночка вже в літах сидить й взуття всім видає, щоб відвідувачі музею мозаїчну паркетну підлогу не забруднили та не подряпали. Ну, я візьми та й запитай у неї:

— А скажіть мені, шановна, як тут революцію робили та Зимній


штурмом брали?

А вона як зарегоче... А тоді:

Ти що, молодий юначе, з дуба звалився? Яка, каже, революція,
схаменися. Та її ж тут зроду не було, скільки оце я себе пам'ятаю.
А мені ж вже знаєш, синку, скільки років стукнуло?

Ну, як же не було, — здивовано так запитав я у неї, — а що


ж тоді ми в школі вивчали. Я навіть ще й досі вірш той пам'ятаю:

«Біжить матрос, Біжить солдат Стріляє на ходу...»

Та хай собі біжить, але я тобі іще раз кажу, що ніяких там


бойових дій не було. А прийшло на доброму підпитку декілька
більшовиків, заарештували царський тимчасовий уряд, який
охоронявся гімназистським жіночим корпусом, так як всі були
тоді зайняті Імперіалістичною війною. І оце тобі й увесь штурм
Зимнього. — На такій мінорній ноті й скінчила свою розповідь ця
старенька особа.

Отакі то справи, синку. Так що посовітував би я тобі побільше


розумних людей слухати, які дійсно це життя пережили і на свої

261


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


власні очі усе це бачили, бо дуже багато несправедливого творилося в нашій країні в свій час і вся наша історія, яку ти вивчав в школі, брехлива.

— Ну що ж, батьку, спасибі вам за науку таку. Просвітили ви мене, що дальше вже й нікуди.



Отже, подякувавши цього офіцера за бесіду, я вийшов на своїй зупинці в Бахмачі, хоча сумнів все ж таки на душі залишився. І тільки з роками я не раз згадував того майора добрим словом. Та його, напевне, вже й на світі не стало.

Відгриміли бої. І за багато років оцієї колотнечі настала, нарешті, така бажана й незвична для всіх людей тиша. Аж не вірилося, що війна вже скінчилася і тепер роботи було непочатий край, так як те, що знищила безжалісно за чотири роки ненажерлива німецька машина, потрібно було відбудовувати майже все заново та якнайшвидше очистити всю землю від бур'янів та смертоносних в ній вибухових предметів, а потім засіяти зерном і нагодувати голодний люд хлібом.

Але ж не всі були цій перемозі раді. Багато різних гітлерівських прихвоснів та запроданців сумісно з ними втекло. Але були й такі, що навіть і не збиралися кидати свою землю. І скоївши перед людством велике зло, переховувалися в лісах, підвалах, на горищах. Та пересидівши якийсь час, ще надіялись на те, що для них все колись минеться.

Бобур, видно, також добре розумів, що його вдома очікує, тому окошившись у тітки Кулини (материної сестри) на околиці невеличкого міста Ічні, він притаївся на якусь мить, але це продовжувалося недовго. І згадавши про своє ще довоєнне ремесло, тут же налагодив зв'язок з місцевими урками.

Декілька раз навідувалися до старої Наумішки правоохоронці з органів МББ46, щоб хоч щось вивідати у неї про сина. Але всі їхні потуги були завжди марні. А через певний проміжок часу і зовсім вже почали про нього забувати.

Якось поїхав дід Макар у місто Ічню дрова продавати і те, що він там побачив дуже його схвилювало. Отже по приїзду додому старий і розповів усе своїй жінці Федорі:

46 Міністерство боротьби з бандитизмом.

262



  • Отож-бо, стою я отак недалечко від воза, Федоро, й люльку
    розкурюю. Коли, дивлюся... і очам своїм не вірю, наче мені
    знайоме обличчя у натовпі привиділось. Спочатку не придав цьому
    великого значення, а тоді нібито мене хто взяв та отими гострими
    вилами боляче в бік так штрикнув. Стій, Макаре, ніби сам до себе
    звертаюсь. Та це ж він... Ну, думаю, дай іще раз для впевненості
    на нього гляну. Ба-тюш-ки... аж за голову вхопився і мало не
    викрикнув на увесь базар в голос. Оце так-так... думаю, його гада
    скрізь розшукують, а він спокійнісінько собі по базару розгулює.
    Від такої несподіваної зустрічі з поліцаєм я аж за возом присів.
    Підводжусь потихеньку й знову шукаю його в тому місці очима.
    Аг-а... дудки, немов отой туман десь у повітрі розтанув.


  • Ах-х ти ж, кізяк отакий. А ми ж, дурні, думали, що його
    вже й пету немає. І кістки цієї падлюки вже десь зотліли. А
    виходить, Макаре, що він живий, — висловилася як могла Федора
    і, вискочивши з хати, тут же понесла хутенько отаку новину до
    сусідки. А десь через годину про цей випадок з Бобуром вже знало
    все село.

Пройшло так днів зо три. І до старого Макара завітав по чиємусь виказу дільничній міліціонер.

Так, кажете діду, що схожий на Бобура, — і поклав перед


ним фотокартку.

  • Та це він же, кажу вам. Ну вилитий Андрій. Ось вам хрест
    святий, — перехрестився старий. — Я ж його ще з отакого пуп'янка
    знаю. І хоча вже й старий, як отой гарбуз, але на зір та пам'ять
    поки що тьху-тьху не жаліюсь.

  • Ну добре, діду Макаре. Дуже вам вдячний за звістку таку й
    будемо його шукати тепер у місті Ічні.

Ага, шукайте, шукайте скоріш, бо ж цей вишкребок стільки
нам клопоту під час війни завдав. І дівчину отаку, нелюд проклятий,
зі звіту звів.

Через день, а може й два всі малозахищені об'єкти були взяті правоохоронними органами під контроль. Та Бобур, немов відчував за собою якусь небезпеку і тепер вже діяв дуже обережно, тобто на свої злодійкуваті операції з дружками виходив рідко, зате мітко.

І в той час, коли зголоднілий люд доїдав останні крихти, отримані на пайові картки, це сміття тут же розкрадало склади, магазини,

263


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


залізничні вагони, обжиралося краденим народним добром, влаштовуючи все частіше й частіше гулянки та веселощі у тітки Кулини, після яких навіть сусіди хрестилися, перелякано дивлячись на цих знахабнілих мерзотників. Кулинина хата знаходилася біля самісінького лісу, у якій було аж чотири величезні кімнати, де й вели своє злочинне, розгульне життя бандити.

Так, обікравши в черговий раз декілька залізничних вагонів з продовольчими продуктами, Бобур та його шайка повернулися в доброму настрої додому, де й влаштували розкішний стіл. Дуже багато пили, їли, весело розважалися з місцевими шльондрами, горлаючи до надриву блатні пісні під гітару. Та це був їхній останній бучний банкет, бо на це злочинне угрупування вже звернули серйозну увагу правоохоронні органи МББ.

Оточивши Кулинину хату, вони запропонували їм скласти зброю й здатися. Та у відповідь півтора десятка бандитів почали люто відстрілюватися.



  • Так, братва! Ви тут поки що гарненько лупіть їх, щоб аж
    тирса з них на всі боки летіла, а я тим часом видеруся на горище
    та розвідаю, що воно там і як, — підбадьорював своїх дружків
    Бобур, хоча сам думав зовсім про інше, тобто роздираючи обережно
    солом'яну покрівлю, він пікся лише про свою власну шкіру, бо видно
    добре розумів, що всім врятуватися на цей раз не вдасться. Отож,
    вибравшись через дірку на дах, Андрій притаївся за бовдуром і,
    вдивляючись до болю в очах в темряву, став вивчати довколишню
    обстановку.

  • Ну, суки, оточили з усіх боків, немов отого загнаного звіра
    в норі. А ні—і... кажись наче бачу одного біля покрівлі. Так,
    Андрію, не падай духом і будемо рахувати, що тобі сьогодні
    підвезло. Прикінчу цього гада й дремену через непролазні хащі
    на кладовище, де не тільки ці собаки, а навіть і сам чорт там собі
    голову скрутить, а тоді... шукайте вітра в полі, — розмірковував так
    на радощах Бобур, наближаючись до краю даху з ножем в руці, де
    неподалік від нього стояв нічого не підозрюючи правоохоронець.

Вибравши момент, коли той зробить ще декілька кроків та відвернеться, Андрій приловчився й по-кошачому плигонув йому несподівано на плечі. Збивши правоохоронця на землю, він тут же загнав йому з хрускотом ножаку в спину.

264


Сю...сюди-и, — насилу прохрипів поранений й, скорчившись
від болю, встиг натиснути на спусковий гачок.

— Ба-ба-х, — пролунав постріл, але Андрій, ніби той жеребець,


тепер нісся до огорожі.

До паркану залишалося щойно рукою подати. І Бобур в одну мить опинився біля нього та несподівано перед ним з'явилася іще одна постать правоохоронця в темряві.

Куди-и, мерзотнику? Ану не руш... кидай, гад, зброю і руки


зараз же підійми в гору!

Та Бобур не розгубився і вистрілив першим. Зойкнувши, правоохоронець опустився під парканом і навіки затих.

«Ну, кажись все... шлях вільний» — промайнула радісна, обнадійлива думка в голові бандита. Та несподіваний постріл зупинив його. Куля влучила зрадникові прямісінько в голову і він з піднятою ногою так і повис на паркані.

Після тривалої перестрілки всі бандити були захоплені, тітку Кулину за зв'язок з ними відразу ж заарештували, а тіло Бобура в той же день відвезли в село для розпізнання. Односельці безпомилково впізнали Андрія й, проходячи повз нього, з огидою відверталися від зрадника, а деякі навіть плювали поліцаєві в обличчя, проклинаючи його кістки навіки.

Зробивши свою справу, правоохоронці звернулися до людей, щоб ті якнайскоріше загребли це лайно. Та хоронити його ніхто й не збирався. Навіть батюшка Іван і той відмовився від нього, заборонивши оскверняти тілом цього негідника святе місце. Декілька днів валялося воно біля глинища у леваді просто неба, доки обліплене зеленими мухами не почало вже, розкладаючись, смердіти на все довкілля. І тільки трохи пізніше забрала останки свого сина стара Наумішка й закопала його десь у себе на городі. Так безславно й скінчив своє підле життя іще один гітлерівський прихвостень.

265


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Розділ 39

Каталог: files
files -> Відділ освіти Криничанської райдержадміністрації
files -> Звичаї та обряди українців
files -> Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Відділ освіти Катеринопільської районної державної адміністрації Районний методичний кабінет Крохмаль Валентина Федорівна На допомогу молодому вчителю Схвалено радою методичного
files -> Календарно-тематичне планування з української мови для 5 класу
files -> Дячук І. А. На допомогу класному керівникові «Ціннісне ставлення дітей до сім’ї, родини, людей»
files -> Н.І. Дяченко, Т. В. Ружанська ігрова діяльність на бібліотечних уроках як засіб виховання інтересу до книги, становлення І розвитку читацької компетентності школярів
files -> Юлия Борисовна Гиппенрейтер Продолжаем общаться с ребенком. Так?
files -> Урок Тема Морфологічна будова слова. Засоби словотворення
files -> Робоча програма з української мови для 5 11 класів рівень: загальноосвітній Учитель Герасименко ОленаМиколаївна


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал