Полтар григорій Михайлович



Сторінка15/24
Дата конвертації01.12.2016
Розмір5,39 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   24

ПРИКАЗЬІВАЮ:

  1. Выслать в отдельные края Союза ССР всех украинцев,
    проживающих под властью немецких оккупантов.

  2. Выселение производить:

а) в первую очередь украинцев, которые работали и служили у
немцев;

б) во вторую очередь выслать всех остальных украинцев, которые
знакомы с жизнью во время немецкой оккупации;

в) выселение начать после того, как будет собран урожай и сдан
государству для нужд Красной Армии;

г) выселение производить только ночью и внезапно, чтобы не
дать скрыться другим и не дать знать членам его семьи, которые
находятся в красной армии.

3. Над красноармейцами и командирами из оккупационных
областей установить следующий контроль:

а) завести в особых отделениях специальные дела на каждого;

б) все письма проверять через особый отдел;

в) прикрепить одного секретного сотрудника на 5 человек
командиров и красноармейцев.

Народний Комиссар Внутренних Дел Союза ССР Л. БЕРИЯ Зам. Народного Комиссара Оборони Союза ССР Г. ЖУКОВ Верно: начальник 4-го отделения, полковник Федоров

(ЦДАГОУ, ф.1 оп. 70 спр. 997, ар. 91)

Так це ж що виходить, моя бабуня допомагала партизанам чим тільки могла, а ці покидьки, що підписали ось цей божевільний документ, повинні були її отак віддячити за це, а той зовсім знищити.

Ну що ж, тепер ми бачимо справжнє обличчя колишнього царського унтер-офіцера Георгія Жукова, котрий у свій час разом з Троцьким і демоном Громадянської війни Тухачевським (так його називали) тамбовський заколот приборкали, тобто тих селян, що не хотіли віддавати хліб в продрозкладку, в Антоновському бандитизмі звинуватили та щей жорстоко знищили. Ну а ми тепер цих полководців вшановуємо. Візьмемо місто Харків, де цій темній конячці Жукову черговий пам'ятний бюст облаштували та ще й станцію метро його прізвищем довічно нарекли. Хоча багато людей, котрі його особисто знали, зовсім інше про нього розповідають, і навіть порівнюють з душогубомом Сталіним.

XXX


Майже все село зібралося на кладовищі, щоб в останній раз віддати шану вбитій Тетяні. Батюшка, помахуючи кадилом, прочитав над труною заупокійну молитву, а хор так заспівав жалібно літургію, що вже ніхто не міг втриматися від сліз. Дійсно, жаль було молодої дівчини, якій би ще жити та жити.

Вже забили кришкою труну і приготувалися опускати її в могилу, як несподівано для всіх біля кладовища зупинилося декілька вантажівок, з яких хутко висипали на землю німці, а через хвилину, чи може й другу, опель у супроводі мотоциклістів.

З автомобіля вийшов оберштурмфюрер Крайше й, розминаючи засиджені під час довгої їзди кістки, закурив сигарету. Доки німець насолоджувався запашним тютюнцем, до нього наблизився Бобур й, очікуючи подальших вказівок, завертівся біля нього, немов той коростявий пес від бліх. Але Крайше не дуже вже любив підлабузників, бо ж видно добре розумів, що цей ненадійний зрадник любому чорту свою душу продасть аби тільки йому особисто було добре та вижити. Тому він не став довго розмовляти з ним і так з огидою на відстані зупинив його жестом руки, даючи зрозуміти поліцаєві, що мовляв: «між ними така рідня, як вовк козі


234

235


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


товариш». Та Бобур і без переводу зрозумів, що від нього хочуть і тут же прихопив декількох запроданців й попрямував до людей на кладовищі.

А люди вже з острахом, озираючись, тепер очікували наближаюче на них таке несподіване горе.

Та-к... Чого зібралися тут без мого дозволу совіцькі виблядки?

накинувся, немов звірюка, поліцай на них.

А сюди... вже, синку, дозвіл не потрібний, — почувся чийсь
старечий голос з середини.

Та-к, а хто це воно... там такий сміливий гавкає? Ану виходь-


но сюди, тварюко, — і Бобур аж позеленів від люті й, вихопивши
пістолета, поліз поміж натовпу.

Розштовхавши всіх людей з ненавистю в різні боки, він тут же опинився біля труни.



  • Ну-у, так хто тут зі мною хоче порозмовляти, га? Що мовчите?
    Чи може вам від страху враз зуби заціпило? Пе-рес-тріля-ю всіх
    до одного к Ї...Й матері, собачі душі, — аж затрясся він, міняючись
    на обличчі.

  • Гос-по-ди! Лю-ди-и! Та що ж ви робите? Схаменіться! Не
    оскверняйте святе місце, — підніс батюшка руку з хрестом до неба
    й закричав на все кладовище не своїм голосом.

Ах-х ти ж, Божий холуяко! Ану заткни мені зараз же пельку,
бо разом з нею і тебе... ось тут вкладу, — і поліцай спочатку
ткнув пальцем у бік труни, а потім вхопив батюшку міцно за сиву
бороду й, притягнувши до себе, знову загорланив на все кладовище
погрожуючи йому зброєю.

Все-е, га-ди! Тепер наша влада гору взяла. І що ми вам


вкажемо, те ви, совіцькі собаки, будете виконувати. А зараз...
геть! Я сказав, ге-ть, всі звідси, — і Бобур вистрілив вгору.

Боязко озираючись, люди почали потихеньку наближатися до виходу, де на них вже очікували німці з вівчарками і, відбираючи усе працездатне населення, немов якусь худобу, відводили тут же у бік.

Біля труни залишилися тільки батюшка, батьки покійної та ще декілька літніх людей, які й захоронили Тетяну.

А, чого це я не бачу серед вас Пріськи з її вилупком Грицьком,

— спитав поліцай, задоволено так походжаючи то туди, то сюди біля

236

людей. — Ану, Охріме, візьми пару хлопців та приведіть скоріш ось цю стерву до гурту.

Через декілька хвилин поліцаї повернулися знову, безнадійно розводячи руками.

Що-о! Немає вдома? А який же я тільки дурень, — постукав
з пересердя Бобур себе кулаком по лобі. — Бачиш, Василю, до
чого доводить наша з тобою доброта, а тепер маємо те, що маємо.
Втекли гади десь у ліс. Казав же я тобі, що вони з партизанами
зв'язані, так ти ж мене не послухав, — лаючись, докоряв тепер
поліцай старості, який стояв осторонь та тільки дивився на нього
мовчки, але вірогідно думав про своє.

Перед тим, як вивезти людей з села, до них знову звернувся оберштурмфюрер Крайше:

Германій отшен корошій страна. А ві бутет там корошо агbе-
іtеn44, где вас бутут корошо корміт. Но если кто захотет убегайт,
тот бутет вешайт і растрелевайт всех на места.


Після цих улесливих слів оберштурмфюрера Крайше, люди зрозуміли, яке їх очікує хороше там на чужині майбутнє й, створивши величезний ґвалт, кинулися на німців, але тут же були зупинені вівчарками та автоматними чергами. Вгамувавши швиденько цей галас, німці разом з поліцаями заштовхали людей в вантажівки й повезли їх у напрямку лісу.

44 Працювати.

237


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Розділ 36 ОПІР

Занурившись в густий ялиновий ліс, німецькі вантажівки потихеньку рухались вперед. Цей шлях для них був найкоротшим, бо давав можливість відразу потрапити прямісінько до залізничного полотна, де німці розраховували пересадити людей на потяг, який і повинен був відправити їх у Німеччину.

Але партизани також не дрімали. І ще заздалегідь перегородили їм шлях кількома сухими деревами, що валялися так недалечко на узбіччі дороги, а самі й очікували ворога вздовж шляху в ярку, прикрившись гілками з сосни та ялини. Напередодні вони отримали інформацію від своїх командирів, що в кузовах німецьких вантажівок знаходяться наші люди, яких німець хоче вивезти в неволю. Отже, кожен тепер повинен якнайприцільніше стріляти, щоб не влучити в своїх. А як ворог опиниться в западні, отоді вже можна показати йому де раки зимують. Ну, а поки що всі чекали розвідників, які на конях виїхали на завдання й повинні були от-от з'явитися на горизонті.

  • Ідуть, їдуть, — пронеслося по ланцюжку поміж партизанами,
    яким вже давно кортіло якнайшвидше набити пику ворогові.

  • Так, хлопці, боротьба буде нелегкою. Але ж не дарма кажуть,
    що вдома і стіни допомагають. Тому, я думаю, з цим нелегким
    завданням ми все ж таки впораємося. Головне, це Бобура не
    проґавити, — налаштовував командир партизанів на бойові дії.

238

Першими з'явилися мотоциклісти й, помітивши перепону на своєму шляху, зупинилися, а за ними, чіпляючись за гілки дерев брезентовими покриттями кузовів, німецькі вантажівки, позаду яких, підстрибуючи по ямкуватій дорозі, плівся німецький опель з охороною мотоциклістів.

Бобур стояв на підніжці автомобіля й уважно спостерігав за лісом, періодично вказуючи вірний напрямок шоферові. Та після раптової зупинки він ще здалеку, немов той досвідчений вовк, відчув небезпеку й тут же, зістрибнувши з підніжки, потихеньку позадкував до кущів, де й заховався за деревом.

Позаду вантажівок з страшенним тріскотом впало на землю величезне, спиляне партизанами, соснове дерево, яке й залишило німців у пастці і тут же по мотоциклістах вдарив кулемет. Захоплені зненацька, німецькі вояки почали вистрибувати з вантажівок й, відстрілюючись, шукати собі десь порятунку. Та партизани всюди знаходили їх й дошкульно поливали свинцевим дощем.

Деякі з німців навіть встигли залягти за колесами своїх вантажівок. Але й там їх діставали партизанські прицільні постріли з усіх боків, бо гітлерівців було видно, як на долоні. Несподівано для всіх з опеля вискочив оберштурмфюрер Крайше й, вихопивши зброю, хотів підбадьорити своїми діями вояків та несподівано кинута кимось граната підкинула його вгору і безголове тіло, ніби якийсь дерев'яний обрубок, тут же підперло дверцята автомобіля, що відірвавшись від вибуху, тепер валялися, похитуючись біля колеса.

Бій ще не закінчився і декілька фашистських вояків ще ошаленіло відстрілювалися. Проте вже й так було все зрозуміло, що їх на довго не вистачить і наші хлопці цей двобій обов'язково виграють. Вислизнувши, немов той лин з рук партизанів, Бобур тепер, ніби той сохатий, переслідуючий собаками та мисливцями, нісся лісом. Опинившись на чималій відстані, він від несподіваного болю в плечі зупинився й, просунувши під пах руку, відчув на своїх пальцях липку, стікаючу кров, що вже просочилася крізь сорочку.

— Бач, як не берігся, не ховався, а вона ж вража душа, все одно мене знайшла, а вцілила б трохи влучніше і був би мені вірогідно «капут», — злився в душі на себе Андрій, кривлячись від болю й поспіхом відшматувавши чималий клапоть нижньої частини сорочки, перетягнув ним тугенько окривавлине плече.

239


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Дочекавшись, доки не затихнуть останні постріли, він сердито виматюкався в голос і побрів собі, тиняючись поміж деревами лісом.

А партизани в цей час, добивши останнього німця, зібрали таку необхідну для себе зброю та інші речі, що мав при собі ворог і разом з людьми вирушили на свою базу, що знаходилася в лісі неподалік від селища Сорочинці, де було все необхідне для життя й захисту від фашистів.

Одначе не всі люди виявили бажання йти з партизанами. Знайшлися серед них і такі, що відразу ж повернулися до своїх осель, де й переховувалися від ворожого ока та поліцаїв, у родичів та рідних аж до самісінького визволення села радянськими військами.

На превелике щастя, втрати в партизанському загоні були незначні. Двоє вбитих молодих людей тут же захоронили в лісі, а поранених тепер несли по черзі на саморобних дерев'яних ношах аж до табору.

Розпочалася холодна, виснажлива зима 1943 року. Партизани після вдалого розгрому фашистів у лісі тепер затихли на якийсь час, а німці навпаки. І після розгрому під Сталінградом спішно розпочали якесь будівництво на військовій базі, зігнавши туди безліч людей з навколишніх сіл та хуторів, що вже чималенько створили тут різних споруд, схожих на склади. Хоча до війни тут теж були старенькі бараки, в яких мешкали військові, а тепер день і ніч охороняли цей засекречений об'єкт власівці з вівчарками (був такий генерал радянської армії Власов, що на початку війни повністю здав армію Гітлеру без бою).

Щоб дізнатися про те, що затівають німці на військовій базі, командири партизанського загону терміново спорядили туди розвідку, яка й повинна була остаточно все з'ясувати до кінця.

  • Так кажеш, Сашо, що й гармати бачили.

  • І не тільки... Там ще багато чого було, товаришу командире.
    Адже ж ви тільки збагніть, сам фон Крюгер серед білого дня по
    військовій базі на своєму авто роз'їжджає і так нахабно, падлюка,
    ніби десь в своїй Германії, будівництвом керує. І робота, я вам
    скажу, аж кипить у них. А німців наперлося... сила-силенна. Ну,
    одним словом, готуються вони гади тепер до оборони. Ех-х...
    підірвати б усе це гадюче кубло чимось к чортовій матері, а ми з

240

вами все тільки онучі свої без діла тут сушимо, — аж затрясся від ненависті до ворога на місці Сашко, скрегочучи зубами.

Ну гаразд, Сашо, охолонь трохи, бо ж на тебе такого вже


страшно й дивитися.

  • Чого, — запитав, ніяковіючи, хлопець.

  • Адже розходився ти тут, немов ота квочка перед бурею
    і не гарячкуй передчасно, а прийде час, так і зробимо. Це ж і
    дурню, напевне, зрозуміло, що підірвати усе ми неспроможні,
    але припинити на якийсь проміжок часу їхній вдалий початок, я
    думаю, ми зможемо. А те, що тікають тепер без оглядки назад,
    ніби розпеченим залізом п'яти їм хтось гарненько підсмажив, так
    не варениками ж зі сметаною їх біля Волги пригощали. Отож—
    бо й шукають тепер німчури спасіння для себе. Але брешете,
    мерзотники, смертний час ваш близький, тому, Сашо, візьмеш
    кількох хлопців й розвідаєте завтра, чим там займаються ці гади
    біля залізниці і заодно вирахуєте, коли прибуває німецький потяг
    до полустанку Сорочинці. А тоді нам може пощастить його
    підірвати. Правда, вибухівки нам бракує, хіба що з німецьких
    гранат щось склемзяємо і то лиш на одну рейку може нашкребемо.
    Тільки ж німецький потяг, самі ж знаєте о-го-го... Це вам не віз
    з сіном перекинути.




  • А ми йому, товариш командире, іншу рейку розгвинтимо й
    пустимо потяг під укіс, — обізвався, сміючись, Сашко.

  • Діло кажеш, юначе, але про це поговоримо трохи пізніше.
    А поки-що дякую вам усім, хлопці, за виконане моє завдання і
    йдіть скоріш відпочивати, — позіхаючи, добавив після цих слів
    командир й, загасивши саморобний з гільзи каганець, також поліз
    на тапчан.

Розвідавши усе, як слід, партизани, не гаючи часу, рушили на дуже відповідальне й небезпечне завдання. Знайшовши потрібне місце на повороті, Сашко та ще декілька його товаришів хутенько розгвинтили гайки на одній стороні рейок, а під іншу заклали саморобну вибухівку, яка й повинна була при допомозі бікфордового шнура підірвати потяг.

Все наче зробили завчасно і так, як треба, та несподівано для всіх на залізничній колії з'явилися німці на дрезині, ретельно обстежуючи полотно на ходу. Часу на роздуми було обмаль, тому

241


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


партизани з ризиком для себе й вирішили невідкладно діяти, тобто по ситуації.

Нічого не підозрюючи, гітлерівці продовжували рухатися в напрямку вибухівки, але несподівано для них вдарили із-за насипу автоматні черги партизан, які й вирішили подальшу долю фашистів. І тільки вони встигли зіштовхнути дрезину з вбитими німцями під укіс, прикидавши так-сяк гілляччям та снігом, як десь серед лісу почулося таке знайоме усім чихкання паровоза.

Підпаливши бікфордів шнур, Сашко з друзями кинулися до лісу, але трапилося те, чого вже вірогідно ніхто й не очікував. Озирнувшись назад, Сашко вгледів, що бікфордів шнур несподівано підстрибнув на місці й погас.

  • Стій, хлопці, біда...

  • Що трапилося, Сашо, — спитав схвильовано один з
    партизанів.

  • Та шнур чомусь погас, — відповів розгублено хлопець,
    блідніючи на обличчі, — ну та добре, ви йдіть, а я зараз...

І він, не роздумуючи, в два-три стрибки знову опинився біля насипу. Пригинаючись до землі, щоб бодай не помітили його вартові, що стояли на платформах вагонів, охороняючи гармати, хлопець сміливо наблизився до вибухівки. Підпаливши в останню мить шнур, Сашко чимдуж відштовхнувся ногами від насипу й покотився до низу. Срібляста смужка, схожа на бенгальський вогонь, знову стрімко поповзла до вибухівки.

Ба-ба-х! — пронеслася страшенна луна понад лісом.


Дерева, що були присипані снігом, враз обтрусило і навколо

ніби здійнялася завірюха, а паровоз підняло з одного боку і він, нахилившись, ще деякий час продовжував котитися по іншій рейці до тих пір, доки не спорснув з неї й, пролетівши ще декілька метрів у повітрі, зі страшенним скреготом зсунувся на насип, тягнучи за собою важкі вагони, що невтримно накочувалися один на одного й створювали при цьому величезну гору, а потім, немов живі, то підіймалися, то знову опускалися, підштовхуючи один одного по черзі вперед і тут же, ніби іграшкові переверталися на бік, занурюючись в білий, пухнастий сніг.

Раптом все стихло. Тільки на тому місці, де ще недавно рухався потяг, тепер чорнів, ніби якесь чудовисько, покалічений паровоз,

242


випускаючи пару на сніг та розбиті навколо нього вагони, охоплені язикатим полум'ям, яке вже встигло добряче тут попрацювати, зжираючи без жалю усе, що попадалося йому на шляху.

Ризикуючи своїм життям, щоб не дай тобі Боже та не потрапити під вибухи снарядів, які могли знаходитися в вагонах, хлопці підібрали напівживого Сашка, що лежав неподалік від насипу й перенесли його до лісу. Поранення було дуже важке й вимагало термінового хірургічного втручання, яке нажаль тут було відсутнє. Принесений партизанами в загін, Сашко ще декілька годин знаходився на межі життя і смерті, але останнє... все ж таки здолало його.

Довго ридала над тілом убитого брата Пріська, але допомогти йому так і не змогла. Жаль було всім такого хлопця, який, здавалося, не мав страху, був винахідливий й безжалісний до ворога, любив свою Батьківщину і ціною свого життя захистив її від окупантів. Похоронили хлопця тут же в лісі, а пізніше перепоховали у братській могилі бувшого району Малої Дівиці, де й височить загиблим героям монумент.

Наступила рання весна, яка також немов відчувала великі наближаючи зміни. Замучені люди, війною та холодною зимою, тепер покинули б все, аби тільки повернутися знову до таких бажаних рідних домівок і земельки, яка вже давно їх кличе до себе, випаровуючись вологою на тепленькому весняному сонечку, що зазирає по-господарськи в кожну шпаринку і таким чином відігріває все те живе, що пересиділо десь цю холодну зиму. Але, як не тягло селян додому, та вони ж напевне добре розуміли, що поки німці з поліцаями там шастають, шукаючи невловимих партизанів, про повернення туди не могло бути й мови.

Одного погожого літнього дня, десь у далечині почувся несподіваний гуркіт, схожий на громові розкоти, що все ближче і ближче доносився до людського слуху. А ще через якийсь час заворушилися гітлерівці, немов те гадюччя в кублі перед сповзанням в спішному порядку, завантажившись у свої бойові машини, назавжди покинули військову базу.

— Аг-а, бач, справдилися все ж таки мої слова. І як гадалося, так і сталося. Драпають тепер фашистські недобитки до своєї смердючої Германії, бо ще заздалегідь відчувають тут свою неминучу погибель. А все через те, мої дорогенькі, що на власній шкірі спробували

243


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


вони нашу з вами міць. А тут ще й від наших військ отримали гарненько під Курськом по потилиці, — радісно, в піднесеному настрої звернувся командир партизанського загону до людей, яким звісно ж не байдужа була ця несподівана, приємна звістка.

Ще не встигли гітлерівці від'їхати на достатню відстань від військової бази, а туди вже набігло звідусіль безліч народу, щоб поживитися тим, що залишили після себе окупанти, бо ж добра там різного було більш, ніж достатньо, так як розраховували німчури, видно, на довгенько окошитися в цих місцях. Тому, розвернувши хутчій свої гармати, вони за вказівкою своїх командирів, випустили по військовій базі декілька десятків снарядів, після чого тут зчинився такий страшенний ґвалт, що переляканий люд тепер тікав лісом подалі від такого несподіваного лиха.

Багатьом моїм односельцям довелося тоді скласти тут свої голови, але деяким з них все ж таки пощастило придбати такий необхідний у домашньому господарстві німецький трофей, так як ці чашки, каструлі, миски, кухлики і по сей день служать людям в їхньому побуті.

Я бачив у своєї бабусі декілька таких гарних виробів з фарфору, на денці якого зеленою фарбою була намальована свастика в лавровому вінку з датою 1938-1940 років.



Промайнуло іще декілька голодних, виснажливих місяців. І радянські війська майже повністю очистили Чернігівщину від окупантів. А партизани також не відсиджувалися десь у затінку й об'єднавшись з федорівцями, переслідували тепер ворога аж до кордону України, завдаючи йому відчутних ударів. І таким чином, з кожним днем наближали бажану для всіх перемогу.

244


Розділ 37
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка