Полтар григорій Михайлович



Сторінка14/24
Дата конвертації01.12.2016
Розмір5,39 Mb.
ТипКнига
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   24
БОБУР

Впоравшись, як годиться, зі своїми нескінченними справами, селяни тепер мали право на належний відпочинок. А тут майже одне за одним свята наближалися, яких чималенько припадало на зимовий період.

По православному церковному календарю з двадцять восьмого листопада і по шосте січня розпочинався великий піст, тобто люди не вживали м'яса, сала, сметани. І, щоб очистити та розвантажити свій організм, споживали тільки пісні страви — олію, рибу, бобові та овочеві страви.

Четвертого грудня відмічалося свято третьої Пречистої. І люди в цей день освячували воду в церкві, а дівчата-чарівниці розпочинали ворожити, словоблудити. Землю ж чіпати заборонялося, так як вважалося, що вона дуже стомилася і до весни повинна добре відпочити.

Сьомого грудня було свято Великомучениці Катерини і люди варили пісні борщі з грибами, квасолею, рибою. А дівчата в цей час ворожили.

Тринадцятого грудня припадало на Андрія Первозванного. І хлопці з дівчатами веселилися біля криниць, колодязів та смішили їх, щоб вони не встигали набрати з цеберки в рота води, бо ж вважалося, що після цього їм надавалося право спекти коржа, балабуху чи ще якусь перепічку з пісного тіста. Ну, а котрій вдавалося це зробити, тобто донести хоч крихітку очищаючої душу

215


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


водиці до хати, вона тут же пекла калиту43. Після цього у когось на вечорницях влаштовувалися кумедні змагання серед молоді.

Бідова дівка, яку називали «Коцюбинським», тримала в руках прив'язаного коржа на палиці, вимазаній в сажу, а інші дівчата в цей час позаду неї співали веселу пісню: «Іду, їду до вас, калиту кусати на палиці-коцюбі». Парубки в цю мить підстрибували по черзі, щоб цього апетитного коржа вкусити без допомоги рук. Та не кожному це вдавалося зробити, бо ж хитра дівка навмисне підіймала калиту трохи вище та ще й встигала обмацькорити сажею парубкові зуби і писок, що викликало у всіх дуже заразливий регіт, а вже як вдавалося комусь з хлопців поласувати цього коржа він вважався найспритнішим й, зірвавши залишки, їв сам, пригощав друзів та ще й про собак, які напевне ж з нетерпінням чекали на цього гостинця десь у садку, не забував. Після чого парами перестрибували через мотовило, ну а потім продовжувалися веселощі та гуляння аж до самісінького світання.

Чотирнадцятого грудня випадало свято Пророка Наума і в цей день начебто людям Бог розум добавив, але був великий гріх різати капусту.



Сімнадцятого грудня — день святої Варвари Великомучениці. Дівчата чудили й, наліпивши вареників, клали в сире борошно сіль, часник, перець, після чого називали його «пирхунцем».

Дев'ятнадцятого грудня було дуже шановане свято зимового Миколи-Угодника-Чудотворця. І в честь його всі варили кріпке пиво, а потім влаштовували на свіжому повітрі різні ігрища, бо вважалося, що це вже до них прийшла справжня зима.

Двадцять п'ятого грудня також було велике свято Свирида. Люди різали птицю, овець, кіз й готувалися до зустрічі Різдва Христового. А молоді дівчатка ставили в воду гілочки вишні, смородини й загадували бажання, тобто якщо вона вкривалася цвітом, то це для них була щаслива мить.

XXX


«Війна, німці, холод, голод. Господи, та звідки ж таке людське лихо звалилося на наші голови? І тепер, здається, не буде цьому горю ні кінця, ні краю. Та, як би там не було, а життя не повинно

43 Пісний такий калач.

216


зупинятися на місці. Воно зобов'язане все перетерпіти й рухатися далі», — розмірковувала Тетяна, сидячи за вишивкою біля вікна.

Настало свято Андрія Первозванного і за те, що той найпершим розповсюджував слово і вчення Господнє, він і отримав від нього таку назву. Особливо це стосувалося наших рідних слов'янських країв.

Вийшовши з двору, Тетяна на якусь мить притишила хід, а поміркувавши трохи, що їй робити далі, вона вирішила забігти до подруги та поздоровити її зі святом.

«Майже кожний рік збиралися в цей день дівчата у тітки Федосихи, ну а тепер через важкі часи, наче й не можна, хоча хто його знає? Може ще й сьогодні зберемося», — подумки, ідучи дорогою, дівчина не згледілась, як грюкнувши позаду себе хвірткою, опинилася у Оленчиному дворі.

Привіт, Олюню! Не чекала? — захекавшись, вскочила


дівчина в хату й кинулася до неї в обійми з поцілунками. А потім
вони разом, ніби тримаючи одна одну поперед себе, понеслися на
радощах, підстрибуючи по хаті.

  • А яким же це тебе, подруго, вітром до мене занесло?

  • Смішна ти якась, Олю. Та з неба до тебе звалилася, щоб
    поздоровити зі святом чи може ти, люба, за цією проклятою війною
    вже зовсім про це забула?




  • Та ні, поки ще пам'ятаю.

  • Ну так чого ж тоді носа свого вниз опустила? Чуєш, Олю?
    А може ми теє... знову зберемося, як колись, у тітки Федосихи?

  • Ой, Тетяно, ну ти завжди зі своїми причудами кудись
    вскочиш.

— Ну добре, подруго, не ображайся на мене. Тільки що я погане
тобі запропонувала? Розумію, війна...Так що ж тепер, на землю
треба лягати і смерті чекати? Ану-у, збирайся зараз же та й підемо
до Улити. Тільки знаєш, Олю, потрібно хоч трохи десь борошна
дістати.

А ти взяла?

О, бач, я так і знала, що ти спочатку будеш перечити мені,
а тоді не втерпиш і неодмінно погодишся з моїм бажанням, тому
на всяк випадок трохи прихопила, але, думаю, що цього буде
недостатньо.

217


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Ну, добре. Зараз і я в себе гляну.

Недовго роздумуючи, дівчата вихорем чкурнули через балку до Улити, а після неї до Одарки. І так цілий гурт дівок назбирався, який вже деякий час нетерпляче товкся з радісним гомоном біля подвір'я тітки Федосихи.

  • Ага-а, бач, справдилось моє гаданнячко. Прийшли все ж
    таки до мене, чарівнички мої любі, — радісно вигукнула господиня,
    відчиняючи дівчатам двері.


  • Прийшли, прийшли, тьотю Векло, — наперебій зашуміли
    балакучі дівчата, здіймаючи з себе на ходу свою верхню одежину.

  • А я ж оце сиджу в хаті та й думаю, чи прийдуть до мене
    мої красуні, чи не прийдуть? І так мені чогось на душі аж досадно
    зробилося. А тоді сама собі й думаю, ану дай-но я та на карти кину.
    І бачу, туз мені бубновий випав. Ну все, Векло, кажу про себе, чекай
    гостей в хату. Отож тільки так подумала, а тоді глянула у вікно, а
    ви вже біля мого двору стоїте. Ну, що ж, мої любі, раз прийшли, то
    нічого розсиджуватися і діло скоріш треба робити. Тому розпалюйте
    піч, тісто місіть та й будемо балабухи пекти. А я й борошенця для
    цієї справи вам трохи припасла, діточки мої гарнесенькі.

  • Ой, дякуємо вам, тьотю Векло. Та ми також до вас не з
    пустими руками прийшли, — вихопилася з гурту бідова на язичок
    Улита й хутенько поставила на стіл чималеньку пляшку слив'янки,
    яка аж переливалася рубіновим відтінком на тлі вогнику від
    каганця.

  • О-о, молодці! Подумаєш, а скільки ж того життя? Німці
    німцями, а нам також жити по-людському хочеться. Тому поставимо
    зараз балабухи у піч, поворожимо трохи, а тоді, як гульнемо на всю
    котушку! Жаль правда, що хлопців немає. Ну, та не варто, вам
    красуні крила свої опускати. Закінчиться ж колись ця клята війна,
    повернуться наші чоловіки та хлопці додому й заживемо ми знову,
    як колись. Правду ж я кажу, дорогенькі мої?

  • Так, так, тьотю Векло, — підтримали господиню всі дівчата.

Ану-у, що воно там в печі робиться? Чи спеклося, чи ще ні?
— спитала, ніби сама в себе, господиня й потягла кочергою по черені
печі синійку з балабухами. — Ой, дівчата, а вони ще й нічого. І
вдалися, як кажуть, на славу. Гарненькі такі та запашненькі, —
нахвалювала тітка Векла пухкенькі балабушки, від яких розносився

218


дуже приємний духмяний запах по всій оселі, а потім поставила синію на ослоні, щоб ті скоріш остудилися.

Ну, тепер, дівчата, вибирайте кожна по одній, яка вам в очі


глянеться та розкладайте їх ось тут на лавиці, а я тим часом за
песиком сходжу.

Отож, доки дівчата розкладали балабухи, тітка Векла вже встигла відв'язати собаку й, увійшовши до оселі, спитала:

  • Ну що, приготували?

  • При-готу-вали, — майже хором радісно вигукнули дівчата.

Ну й добре, тоді я песика впускаю та нехай він сам і визначить,
котра з вас заміж скоріш вискочить.

Відчинивши двері, господиня покликала пса:

Ну, Васильку, чого ти, дурненький, заходь.

Але той чомусь довгенько принюхувався з недовірою до неї, піднявши голову догори, і ніби відчуваючи щось недобре, повискував, сидячи на місці. Тоді тітка Векла вхопила його за ошийника й силоміць затягла до хати.



Побачивши на ослоні рум'яненькі, запашні балабухи, пес несподівано для всіх плигонув з усієї сили, обіпершись обома лапами на ослін, який видно не втримався від його ваги, й перекинувся сумісно з балабухами додолу. Та пес у цей час, звісно ж, не розгубився й почав їх ковтати майже цілком одну за одною.

Господи, — перехрестилася тітка Векла, — оце так вибрав,


щоб тоб-і він був здох-х... І треба ж отакій катавасії трапитися.
Ану-у, геть звідси, сатано.

І господиня вхопила кочергу з-під печі й витурила ні в чому не повинного пса з хати. Трохи заспокоївшись, всі тепер гуртом сіли за стіл і з величезним задоволенням спостерігали як вона так майстерно розкладала карти на столі.

Нагулявшись досхочу, дівчата відкланялись, подякували тітку Веклу за хліб, сіль та й пішли собі з піснями додому.



Розпрощавшись з подругами, Тетяна, щоб скоротити свій шлях, хутенько звернула в невеличкий провулок, який і повинен був вивести її прямісінько до колгоспного дворища. А там ще трохи пройти... й домівка вже поруч. Раптом, при місячному сяйві вона побачила поперед себе наближаючи постаті і вже було хотіла кудись звернути, але враз почула п'яненький голос Бобура.

219


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


О...о, а ви казали, хлопці, що в нашому селі дівчата зовсім
перевелися. А тут он дивіться, які гарненькі комсомолочки самотньо
поночі прогулюються. Ну що, люба, може разом проведемо залишки
цієї прекрасної місячної ночі?

І після цих ліричний, улесливих слів Андрій вже хотів було обійняти дівчину, дихаючи їй горілчано-тютюновим перегаром в обличчя, але вона встигла пригнутися і Бобур під сміх своїх дружків, що стояли позаду нього, вперся руками в тин.

Що ти хочеш від мене, Андрію?

Га-га-га, — зареготав враз нахабним, противним голосом на
все колгоспне подвір'я поліцай, — ви чуєте, хлопці, вона ще й питає
в мене... га-га-га, — знову залився поліцаюка реготом, озирнувшись
назад до своїх друзів, — послухай, Тетяно, а навіщо ти мені отакі
дурні питаннячка задаєш? Адже, напевне, й сама здогадуєшся, чого
завжди хлопці від дівчат хочуть?

І не дочекавшись від неї відповіді, він вхопив її міцно за комір свитки руками, й притягнувши до свого, давно вже неголеного обличчя, впився, ніби той смердючий кліщ, пересохлими, потрісканими губами в дівочі вуста. Від такої несподіванки Тетяні аж дух перехопило. І вона вже хотіла зробити спробу, щоб вирватися від нього, відіпхнувши поліцая від себе, але де там...

А Бобур, ніби нічого такого й не трапилося, відпустив дівчину. І навіть даючи їй дорогу, відступив на один крок у бік та ще й зробив кумедний реверанс. Тетяна, звісно ж, повірила в те, що всі ці неприємності лишилися позаду, але це була тільки хитра пастка для дівчини.


  • Ну, чого ти, дурна, трясешся вся, немов у лихоманці? Адже
    ж ми хороші хлопці і тебе не скривдимо та ще й обов'язково до
    твоєї домівки доведемо.

  • Не треба мене проводжати, Андрію, бо я й сама туди дорогу
    не гірше за вас знаю, — образливо так відповіла Тетяна.

Порівнявшись зі стайнею, Андрій знову почав чіплятися до дівчини, жадібно позираючи на її гарненькі, привабливі литочки. А потім стиснув дівчину кріпко в обіймах й поволік її поперед себе до давно вже порожнього приміщення для коней.

Пус-ти-и! Чуєш, покидьку, бо закричу, — пручалася дівчина,


— облиш мене, нелюдська потворо, — заплакала дівчина.

220


Але поліцай вже видно не контролював своїх дій й, зачинивши за собою двері, штовхнув Тетяну на стару, пожовклу підстилку, що лежала біля ясел на помості. І не давши дівчині прийти до тями, накинувся на неї, немов той оскаженілий звір, роздираючи при цьому на ній святкову блузку й кусаючи до нестерпного болю шию, груди.

А-а-а! Не тре-ба-а, — закричала дівчина.



Але сильна рука враз затиснула їй рота і важке тіло, навалившись на неї враз зламало її опір. Досягнувши своєї мети, Бобур вийшов з конюшні й, підтягуючи на ходу штани, в такому піднесеному настрої звернувся до своїх дружків:

У мене, хлопці, чималенько було різних молодичок. Ну щоб


дівчина... га-га-га, — вишкірив він свої напівгнилі, пожовтілі від
тютюну зуби.

Закуривши німецьку цигарку, він озирнувся навколо, немов той злодюга, а потім несподівано гаркнув на своїх дружків:

Ну, чого вилупилися? Ідіть до неї скоріш та задовольніть


свої потреби.

Наситившись, немов ті племінні бугайці, поліцаї вивели зі стайні дівчину. І перш, ніж відпустити її додому, до неї звернувся Бобур:

  • Слухай, Тетяно, скажеш про це ще комусь-небудь, тобі на
    світі не жити.

  • А як же я після того, що ти зі мною зробив... маю жити?
    Ти про це, недоноску, подумав?

  • Ага-а, так ти ще й невдоволена чимось?

  • Ти огидний недолюдок і бандити твої...

Заткни-и пельку, гадино, бо ж я, — і Андрій вихопив пістолета
й приставив його до дівочих грудей.

Ну, чого, зраднику, боїшся? Стріляй! Все одно вам скоро


настане всім кінець.

Замовч, сучко! Не доводь мене до гріха.



  • Тху-у на тебе, катюго, — несподівано заплювала дівчина
    поліцаєві очі.

  • Ах-х ти ж, наволоч. Ну тоді здихай, — майже заричав від
    злості поліцай і вистрілив.

Дівчина на якусь мить ніби зупинилася на місці й, відступивши на півкроку, глянула в останній раз на своїх мучителів карими

221


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


очима. Тіло її обм'якло, очі закрилися, а на гарному дівочому личку з'явилася якась загадкова посмішка. І вона, немов та тендітна стеблиночка, закинула свою голівку назад й, надломивши під собою ноги, повалилася на землю. Наступного дня голосила на все село бідна мати, рвучи на собі сиве волосся над неживим тілом своєї доньки. Почорнілий від горя, старий Фурса взяв обережно Тетяну на свої мозолисті, натруджені нелегкою ковальською працею руки й, вмиваючись гіркими слізьми, поніс її до хати, де на нього вже очікували, зібравшись біля дворища, співчуваючі йому, односельці. І тут же поповзли по селу чутки, що це підле вбивство молодої, ні в чому не повинної дівчини, достеменно стосувалося тільки рук поліцаюки Бобура та його дружків. І навіть знайшлися свідки, що чули, як він погрожував нещасній дівчині вбивством. Але ж кому тоді можна було поскаржитися, коли влада в селі повністю належала німцям і йому. Тому він не боявся нічого та виробляв, все що хотів.

222


Розділ 34 НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

Тільки трохи розвиднілося, розбудила Пріська сина і наказала йому віднести валізу з хлібом та лантух з теплою одежиною партизанам, яку знайшла в себе на горищі і в чулані. Зустрівшись з ними біля хати лісничого, як домовилися ще в Прісьчиній хаті з Сашком, Гринько передав їм усе те, що веліла мати. А тепер, весело насвистуючи, в доброму настрої повертався лісом додому. Ще здалеку почулося десь на селі якесь незвичайне бевкання церковних дзвонів, що примусило хлопця на якусь мить замислитися.

«Гм... цікаво. Щоб це воно таке значило? А може... десь пожежа виникла», — з тривогою на серці подумав він й стрімголов вискочив з кущів на проїжджу частину дороги, де мало не зіткнувся носом з поліцаями, що сиділи на возі, запряженому парою коней й безтурботно курили. Ця небажана зустріч з ними на якусь хвилинку завдала клопоту хлопцеві, який тільки тепер зрозумів, що допустив велику помилку й таким чином накликав на себе біду. Доки хлопець обмірковував, що ж йому тепер та куди, як один з поліцаїв не втерпів й тут же кинувся за гвинтівкою, що лежала позаду нього. Але цього було достатньо, щоб кмітливий Гринько знову опинився в кущах. І тепер вже не біг, а летів лісом подалі від лиха, роздираючи об сухе дрюччя руки, обличчя до крові.

— Стій-й! Стій, гад, стрілятиму, — почувся погрозливий окрик йому в слід. Тільки

223


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


«Ба-х-х! Ба-бах-х!» — прогриміли один за одним постріли і над головою хлопця дзенькнула куля, що потрапила прямісінько в гілку, яка тепер, ніби підрізана ножем, з тріскотом відлетіла в бік. Та Гринько, не зупиняючись ні на мить, продовжував бігти гущавиною, не відчуваючи під собою ніг.

  • Ну, що ти будеш його робити? Був майже в руках і раптом втік,
    падлюка. Ти чуєш, Охріме, що я до тебе звертаюся, — загримав зі
    злістю на свого товариша Назар, кладучи гвинтівку на воза.

  • А ти ж... що думав, дурню? Ага-а, зараз цей хлопчисько
    до тебе підбіжить та ще й так низе-се-нько в ніженьки тобі
    поклониться. Та вийшло усе, як бачиш, навпаки і дзуськи ти від
    нього отримав, бо не ті тепер часи настали, Назаре.

  • Ну при чому тут, підбіг та вклонився... Та ти тільки розкинь
    мізками. Ми оце сидимо зараз з тобою на возі, Охріме, і соплі
    жуємо, а цей мерзотник втік так нахабно перед нашим носом, ну а
    тепер і насміхається з отаких небачених дурнів у світі, як ми. Тому,
    друже, мені це аж ніяк не подобається.




  • А я ж про що тобі вже битий час торочу. Так тебе ж,
    Назаре, ну нічим не переконаєш. Адже сам добре бачиш, що люди
    трохи посміливішали і німців вже не так боятися стали, бо під
    боком підтримку партизанів відчувають та й на фронтах не все
    гаразд. Німець все жене й жене совдепівських собак на Схід та
    їм хоч би що. Огризаються собі потихеньку та відступають, бо ж
    є куди. А прийде час і залишаться німці, як оті французи в 1812
    році, в дураках, бо тут їм не Європа і в білих рукавичках цей
    народ їм ніколи не здолати. Адже прикинь, друже, територія дуже
    велика, майже безкінечна, а скільки ж того війська у Гітлера, щоб
    одночасно наступати та ще й в тилу на окупованих землях своїх
    вояків залишати.

  • Чуєш, Охріме? Тебе оце, як послухати, то вже хоч зараз
    можна руки вгору підіймати та поки ще не пізно йти здаватися.
    Тому краще замовч хоч на хвилинку, бо ж мені від твоїх безглуздих,
    божевільних балачок вже аж канудити наче почало. І краще давай
    обміркуємо те, чий же це босяк був. Ну й звісно ж, що він гад з
    валізою тут робив?

  • Як що, Назаре? Та напевне гриби збирав. А ми ж два дурні
    отак нізащо хлопця наполохали, — випалив несподівано Охрім.

224

Верзеш своїм язиком таке, що й на голову нікому не налізе


та які ж зараз гриби?

  • Дійсно, Назаре, твоя правда, бо в цьому році після такої спекоти
    навіть опеньки не виткнулися з землі, — почесав, виправдовуючись,
    потилицю поліцай.

  • А знаєш, друже, я здогадуюсь де він був? Та не інакше гад,
    як до партизанів ходив. А ти часом не розгледів його, Охріме?

  • Скажеш таке. Так як же його в біса розгледиш, Назаре, коли
    він, немов той заєць, тільки вуха одні показав і так дременув, що
    його навіть конякою не доженеш. Ну а нам, Назаре, залишилось
    щойно одне — це якнайшвидше Бобуру доповісти, а той враз його
    вирахує, бо ж нюх має, ніби отой Федосин пес, якого навіть вовки
    бояться та іншими стежками десь оббігають.

А що, це ти гарне діло, Охріме, запропонував. Хлопців
молодих та ще й білобрисих не так вже й багато в нашому селі
лишилося. Тільки мені здається, що я цього байстрюка вже десь
бачив. Таке бідовеньке, невеличкого зросту. А часом... це не
Прісчин Гринько буде?

Ну добре, Назаре, облиш свій мізок напружувати та, немов


той циган, ворожити. Зараз приїдемо, а там разом і обмізкуємо.

А Бобур у цю лиху годину вже підняв все населення на ноги й втілював плани німецького командування в життя, вибиваючи з великим натхненням факти з тих людей, яких він особисто підозрював у співчутті комунячій владі. Виконавши сумлінно це завдання, німецький прихвостень разом з старостою та поліцаями взявся тепер за більш поважні справи й, вриваючись, ніби той бандит, у чужі хати, тут же переписував молодь, що лишилася в окупації, для відправки в Германію.

Ага-а, так кажете, хлопці, що на Прісчиного вилупка наче


схожий. Ну що ж... пере-ві-ри-мо. Ах-х, ви ж, суки прокляті. Ми
тут кожного дня пріємо, німецьку владу встановлюючи, а ці совіцькі
недобитки майже серед білого дня з партизанами якшаються. Ви
ж, напевне, чули, що у старого Фурси доньку хтось вбив? А тепер
на мене всі чортом дивляться та думають, що це я зробив та
ще й плітки з великим задоволенням по селу розносять. Хоча ви самі знаєте, що я такого не потерплю і враз всім пельки собачі к чортовій матері позатикаю, бо ж хто вони, щоб мене начальника

225

Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини

німецької поліції та в чомусь звинувачувати. Адже спочатку нехай докажуть, - і Бобур, видно вже по звичці, поліз рукою до кобури з пістолетом.

226

Розділ 35 ТОРТУРИ

Побачивши коней, що зупинилися біля Прісчиної хати, маленьке цуценятко, ніби той клубочок, покотилося по двору й з веселим дзявулінням кинулося прямісінько під ноги. Та Бобур успідком швиргонув його від себе й потеліпався скоріш до Прісчиної хати, а слідом за ним вже староста з Назаром і Остапом.

Увійшовши в двір, Василь Степанович зупинився на мить й тут же наказав поліцаям повернутися знову до воза. Угледівши непроханих гостей, Пріська всім серцем відчула неминуче лихо, але вчасно зібравшись з силами, вона знову налаштувалася на боротьбу зі своїми заклятими ворогами до останнього подиху.

А, що буде те й буде, бо все в Божій милості.



І тільки так встигла подумати, перехрестившись тричі перед іконою Пресвятої Діви Марії, як вже почула страшенне гепання чобітьми в двері.

Ану, відчи-ня-й, курво! Бо ж двері зараз висадимо тобі.


Та Пріська перш ніж впустити бандитів в оселю, ще з сіней

сміливо пішла в наступ, лаючись з Бобуром.

Та чого це ти, гицеляка отакий, у моїй власній хаті та ще й
двері висаджувати будеш.

І тільки встигла відсунути засів, як ошалілий поліцаюка, мало не збивши її з ніг, понісся, немов той хижий звір, у хату. Побачивши

227


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Гринька, що сидів на припічку, притулившись спиною до печі, Бобур аж загарчав від задоволення.

Ага-а... сучий потрух, так ось де ти. Ану-у, йди-но сюди,


партизанське гаденя, — і він, вхопивши його за чуба, тут же стяг
на долівку.

  • А-а-а, бо-оляче-е! За що-о, за що чуба дерете? Пус-ті-ть,
    дя-деч-ку, — закричав на всю хату хлопець.

  • Цить, вилупку, бо зараз як вмажу, так голова твоя аж в отой
    куток відлетить, — і Бобур вже заніс свого здоровенного кулака
    над Гриньковим чолом, а потім згріб його в оберемок за петлі й,
    підтягнувши до своїх лупатих баньків, гаркнув на нього з такою
    ненавистю, як той пес.

  • Чого-о в ліс ходив, га-а?




  • У який ліс? — насилу вимовив, через здавлене рукою поліцая
    горло хлопець.

  • Не прикидайся дурником собачий недоноску, бо зараз так
    придавлю, що більше вже й не писнеш.

Але Гринько, видно, вже давно звик до таких жорстоких тортур, так як його батько, а мій дід Іван, дуже вже прискіпливо відносився до виховання своїх дітей і шмагав їх спеціально зробленим канчуком без жалю до крові, котрий завжди висів у хаті над дверима, страхаючи хлопців на смерть.

Не був я в лісі, чуете-е, не був! Повірте мені... правду вам


кажу, дядьку Андрію!

  • Ах-х, ти ж, щеня, брехати мені здумав! Я в останній раз тебе
    питаю, що-о ти робив у лісі? До партизанів, «собако», ходив?

  • Яких партизанів? Та я ж їх і в вічі ніколи не бачив. Одного
    тільки песика погодував і цілий день сидів вдома.

Та-к, значить це ти правди казати не хочеш? — і поліцай
поліз до кобури за пістолетом.

Знаючи вовчі наміри Бобура, який будь кого знищить, хто буде стояти у нього на шляху, Пріська, немов та орлиця, враз кинулася на захист своєї дитини, затуливши його своїм тілом.

Ой, не треб-а, Андріечку! Чуєш, облиш, не чіпай, не чіпай


мого синочка! Христом Богом тебе благаю, — ридала вона на всю
хату, хапаючи поліцая за руку, в якій вже був пістолет.

228


Відлипни, совіцьке лайно, — і Бобур згріб Пріську за плече
й швиргонув її аж до печі.

Та вона ще видно надіялася на якесь диво й кинулась знову поліцаєві під ноги.

  • Ой, Божечки, Андрієчку! Не треба, любий, не вбивай, —
    продовжувала вона повзати у нього в ногах, цілуючи йому руки,
    чоботи.

  • Геть! Чуєш, геть від мене, «партизанська гадюко», а то вб'ю,
    — і він вже приготувався вистрелити та видно вчорашній день йому
    про дещо нагадав, після чого той на якусь мить завагався, а потім вистрілив прямісінько в стелю.

Гос-по-ди! Та чим же ми завинили перед тобою?
Склавши біля ікони руки, голосила, прохаючи тепер вже

допомоги в Бога, Пріська. А потім, несподівано для всіх, підвелася й, глянувши з презирством у бік свого мучителя, рознесла руками на собі сорочку, пішла, немов божевільна з розхристаними грудьми на нього.

На-а, сво-ло-то! Стрі-ля-й! Бо ж тобі, нелюде проклятий, до


цього тепер не звикати!

Спантеличений такою несподіваною подією, поліцай відступив на крок назад, а потім вдарив Пріську рукояткою по голові. Вона, захитавшись на місці, немов той солом'яний сніп, повалилася на долівку.

Мамоч-ко, рідне-сенька! — закричав Гринько й кинувся,


ридаючи, до неї.

Та Бобур, ніби такого нічого й не трапилося, звернувся тепер вже до старости:

Василю, ану поклич-но сюди Назара та Охріма.


Увійшовши до хати, поліцаї по черзі відкашлялися в кулак і так

недалечко від вхідних дверей зупинилися.

Ну що, хлопці? Настала тепер ваша черга.

Та в цю непросту справу вчасно втрутився староста:

А може, Андрію, теє... це якась помилка виникла?

І він, щоб якось відвернути увагу від цієї непростої події, взяв цеберку з водою й вилив Прісці на голову. Від холодної рідини вона враз поворухнулася на місці, й ніби задихаючись від неї, враз відкрила очі. Полежавши якусь хвильку, господиня зіп'ялася на

229


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


лікоть й, підвівши голову, глянула в бік стола, де сидів Бобур, а поруч нього староста. У голові гуло, як у вулику, а з розбитої скроні стікала, по щоці, густа липка кров.

  • Що ж це таке? Наче, так щиро клявся, що наш і на тобі... Та
    невже ж гад зрадив, — промайнула провокаційна думка в Прісчиній
    голові. — Але, щоб там не було, а я все одно буду стояти на своєму
    до кінця, — зупинилася на цій заспокійливій думці Пріська.

  • Так, Охріме, ти достеменно стверджуєш, що дійсно бачив ось
    цього, а не іншого хлопця в лісі, — звернувся тепер вже староста
    до нього.

  • Та він же, Степановичу, на чималій такій відстані від нас був,
    тому відразу ж так і не впізнаєш.

  • Ну, а ти що скажеш, Назаре?

А я що? Це все Охрім затіяв. Поїхали, каже та й про все
те, що бачили в лісі, начальству й доповімо. Ну, а тепер ймовірно
самі ж бачите, що вийшло.

Не зро-зу-мів. Тоді якого ж дідька ви тут нам голови


морочите та ще й від важливих отаких справ нас відволікаєте.

А ти ж, Гриню, що скажеш? Ходив сьогодні в ліс чи ні?

Ні, дядьку Василю. Я... я тільки песика... песика теє... одного
погодував і знову повернувся до хати.


  • Так може, то був хлопець з іншого села, чи як, — тепер вже
    звернувся староста до поліцаїв.

  • Та хрін же його знає, може й з іншого... — загули дядьки по черзі, тороплено так кліпаючи винуватими очицями.

  • Ага-а, отепер все зрозуміло, тому розумні люди завжди
    кажуть так, не спіймав — не злодій.

І староста після цих слів почав підводитися та вилазити із-за столу. Але Бобур знову зосередив всю увагу на Прісьці, яка вже очунялася від такого знущання і тепер знову почав чіплятися до неї:

Та-к, Прісько, а чоловік же твій, Іван та син Михайло де ж


зараз знаходяться?

  • А там, де всіх, там і мій, адже ж... вас тут і в помині ще не
    було, коли їх від мене забрали.

  • Ну що ж, так і запишемо: «служать у совіцьких військах».

  • Та чого ти до мене, іроде проклятий отакий, причепився?

230

Ну, ти, комуняча падлюко, по обережніше, бо ж для тебе


і твого недоноска ще не все скінчилося, тому, суко, на користь
великої Німеччині нехай ще й німці з тобою трохи попрацюють. А
вони ж, я думаю, таким собакам, як ти, вміють язички розв'язувати
і про твого виродка обов'язково попіклуються, щоб лишній раз до
партизанів не бігав.

Після цих загадкових слів Бобур вийшов з хати перший, а за ним вже староста. І тільки останніми потеліпалися, понуро опустивши свої голови, поліцаї. А як тільки вони від'їхали трохи від хати, до матері підійшов Гринько, і обійнявши її за плечі, гірко заплакав.

Що ж він... гад, затіяв таке? Адже недарма сказав, що для


мене ще не все скінчилося і навіть синочка мого німцям пообіцяв
віддати, щоб замучили. Ах ти ж покидьок отакий-о! Ах ти ж
прихвостень німецький, — знову захлипала Пріська, пораючись
біля печі.

У хаті почало вже вечоріти і вона вирішила засвітити каганець та раптом у дворі залилося, як дзвіночок, веселим лаєм цуценятко. А біля вхідних дверей щось ніби гупнуло.

  • Чуєш, Гришо? А чи не здається тобі, синку, що тамечки у
    дворі знову хтось ходить?

  • І справді, мамо. Щось подібне й мені почулось.

У наляканої Пріські від цього загадкового гупання все тіло враз аж затремтіло, а в голову знову полізли різні, якісь підозрілі, думки.

Ану, зараз я піду туди та гляну.



І вона, висунувши крізь відчинені хатні двері голову в сіни, прислухалася. Біля дверей дійсно хтось стояв і важко дихав, а потім тихенько так постукав.

— Хто


там? — з тривогою на серці запитала господиня.

Тьотю Прісько, це я, Миколка.

Хух-х, хай тобі грець. Аж від серця враз відлягло. А я вже
було подумала казна-що, — розмовляючи в сінях на ходу, пішла
відчиняти господиня хлопцеві двері.

На вулиці вже зовсім стемніло, а перед нею, ніби якийсь привід, стояло невеличкого зросту хлопченя, старостин синочок Миколка.

Ой, Божечки ж, дитино! Та як же це ти поночі сюди попав?

Я... я, тьотю, ненадовго до вас.

231


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Ну добре, заходь скоріш у хату.

Не роздягаючись, Миколка привітався і ще з порога заторохкотів:

Тьотю Прісько, татко наказали, щоб ви якнайскоріше тікали
звідси.


  • Свят, свят, дитинко моя, з тобою, — перехрестилася господиня,
    — та куди ж оце я повинна зі своєї власної хати тікати?

  • Татко сказали... — і хлопець запнувся на якусь мить, але тут
    же, ніби згадав, що хотів далі сказати, й продовжив, — щоб ви до
    партизанів тікали і заодно їх попередили, що завтра Бобур німців
    у село приведе.

Німців... кажеш, а хіба його зараз у селі немає?

Немає, тьотю, бо ж він з поліцаями якісь папери в комендатуру,


що знаходяться в Будах, повіз.

Ага-а, так ось чому цей негідник ще заздалегідь все мене


німцями залякував.

І це ще не все, тьотю... Татко просили, щоб ви партизанів


попередили про те, що завтра по Прилуцькому шляху фашисти на
вантажівках наших людей кудись вивозитимуть.

Ой, Бож-е, та що ж це ти таке, дитиночко, кажеш! І куди ж


їх вивозитимуть татко тебе не повідомив?

  • Ні, він більш нічого мені такого не сказав.

  • Ну, добре, Миколко, спасибі тобі за таку вчасну звістку.
    Випроводивши хлопця за двір, Пріська спитала:

--- А як же... оце ти до своєї домівки дійдеш?

Ой, тьотю, ви за мене не хвилюйтесь, адже ж, он тільки


подивіться, який я вже дорослий і з Божою поміччю якось та дійду,
— немов старе, відповіло хлопченя й зникло несподівано десь у
темряві.

Увійшовши до господи, Пріська, не вагаючись, зібрала свої нехитрі пожитки в валізи та вузлики, й відв'язавши песика, вийшла, озираючись навколо з хати. А потім городами, бережком та так і опинилася в лісі.

Знайшовши партизанський загін, Гринько назвав пароль «береза» вартовому і невдовзі вони вже сиділи з командиром партизанського загону та про все йому й розповіли.

Ах-х, ти ж своло-та, ну почекай же, доберемося й ми

232

колись-небудь до тебе, зраднику. Так, кажете, Іванівно, що по Прилуцькому шляху будуть везти, — заклопотано спитав командир, хоча напевне вже думав про завтрашній бій з німцями.



Так, так, товаришу командире, сказав, що везтимуть лісом.

Ну, що ж... ми вдячні вам за таке попередження і прийміть


велику подяку від усього нашого партизанського загону за хліб.
Ой, який же він тільки смачний. Довгенько ж ми такого не їли.
М-м, по-домашньому, а ще б, якби кухлик холодненького молочка
до нього. Ну нічого, поласували й так з кип'яточком всі за милу
душу.

І командир по-батьківськи ласкаво погладив долонею по давно вже не стриженій чуприні Гринька, а потім, потиснувши Прісці руки, видав їй ось цей документ.

Довідка

Видана гр. с. Лучківш М-Дівицького району Полтар Прісці Іванівні в тім, що її чоловік Полтар Іван Михайлович і сама Полтар Пріська Іванівна, як дружина свого чоловіка допомагали партизанам Вітчизняної війни під час німецької окупації нашого району зв'язком, харчуванням, за що їхнє господарство підвергалося репресіям і грабуванню німецькими окупантами.

Підтримання зв'язку було з 1941 року до дня визволення Червоною Армією нашого району.

У минулому партизан Вітчизняної війни,

Голова М-Дівицької р/ ради, депутат трудящихся підпис (Страшенко)

У минулому партизан Вітчизняної війни,

Секретар М-Дівицького РККП/б підпис (Зінченко)

12.V. 1944 р. М.П.

Та мине після того аж шістдесят років і я випадково наштовхнусь ось на цей документ, котрий звісно дуже мене приголомшить:

ЫСЫЛАТЬ В ОТДЕЛЬНЫЕ КРАЯ СОЮЗА ССР ВСЕХ УКРАИНЦЕВ…»

«СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО»

233


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


ПРИКАЗ N 0078/42 22 июня 1944 года г. Москва

ПО НАРОДНОМУ КОМИССАРИАТУ ВНУТРЕННИХ ДЕЛ СОЮЗА

ССР И НАРОДНОМУ КОМИССАРИАТУ ОБОРОНЫ СОЮЗА ССР

Содержание: О ликвидации саботажа на Украине и о контроле над командирами и красноармейцами, мобилизованными из освобожденных областей Украины,

Каталог: files
files -> Відділ освіти Криничанської райдержадміністрації
files -> Звичаї та обряди українців
files -> Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Відділ освіти Катеринопільської районної державної адміністрації Районний методичний кабінет Крохмаль Валентина Федорівна На допомогу молодому вчителю Схвалено радою методичного
files -> Календарно-тематичне планування з української мови для 5 класу
files -> Дячук І. А. На допомогу класному керівникові «Ціннісне ставлення дітей до сім’ї, родини, людей»
files -> Н.І. Дяченко, Т. В. Ружанська ігрова діяльність на бібліотечних уроках як засіб виховання інтересу до книги, становлення І розвитку читацької компетентності школярів
files -> Юлия Борисовна Гиппенрейтер Продолжаем общаться с ребенком. Так?
files -> Урок Тема Морфологічна будова слова. Засоби словотворення
files -> Робоча програма з української мови для 5 11 класів рівень: загальноосвітній Учитель Герасименко ОленаМиколаївна


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал