Полтар григорій Михайлович



Сторінка12/24
Дата конвертації01.12.2016
Розмір5,39 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   24
НАРОДНІ МЕСНИКИ
Партизани — давно вже відоме всім слово, яке виникло ще за часів Вітчизняної війни 1812 року з французами, про яких так багато писав у своїх мемуарах засновник перших партизанських загонів російський гусар Денис Давидов, що своїми діями наводив панічний страх на ворогів. Так хто ж вони? Месники, полонені, що втекли з концентраційних таборів, дезертири чи може якісь військові, що самотужки вибралися з оточення? Ні, це нескорені волелюбні люди, що зробили виклик своїм ворогам і, озброївшись хто чим міг, ховалися в лісах, міняючи постійно своє місце розташування й, наносячи таким чином несподівані та відчутні удари загарбникам. Було навіть таке, що керівники армій терміново здіймали діючі війська з фронтів й кидали їх на приборкання палаючих партизанських осередків, які не жаліючи свого життя, боролися з ними на смерть.

Мені ж особисто хочеться виділити таких ватажків партизанського руху на Україні, що зробили вагомий внесок в її визволення. Це дійсно герої своєї Батьківщини, котрі вміли згуртувати людей на боротьбу з гнобителями та окупантами, але були незаслужено забуті. Згадаймо великого сина України Нестора Махна, який створив повстанську армію з селян, що з ненавистю ставились до насильницьких вказівок більшовицьких керівників та іноземних загарбників й повів їх на боротьбу за те, щоб Україна була вільною,

190


незалежною, мала свою державу, а кожний українець жив у ній щасливо, заможно. Радянські вороги називали його «пересмішником-анархістом», а українські люди з любов'ю — «Батьком Махно». Не можна не згадати іще про одного українського патріота своєї землі Степана Бандеру, який також створював партизанські загони в Західній Україні й, розриваючись на два фронти, бився як лев не на життя, а на смерть зі своїми заклятими комуністичними та німецькими ворогами, захищаючи свій рідний край та нашу ненечку Україну і до останнього свого подиху так і не скорився їм. Але пізніше все ж таки про нього Батьківщина згадає і справедливо віддасть належне, признавши його героєм. У період Вітчизняної війни на Чернігівщині був створений великий партизанський рух під керівництвом В.А. Федорова, що своїми діями приводив німців в трепет. Немало доклав зусиль у визволенні українських земель від окупантів С. Ковпак, який розпочав боротьбу з ворогами на Сумщині, а закінчив її аж у Карпатах, але при визволенні Західної України наламав чималенько дров і, виконуючи вказівки комуністичних катів, дискредитував себе в очах місцевого населення, залишивши після себе дурну славу. Навіть свого найкращого товариша, начальника штабу партизанського загону М. Руднєва при якихось загадкових обставинах знищив. Хочеться згадати й добрим словом іще одного патріота своєї землі Романа Шухевича, який керував повстанською армією УПА в Західній Україні, борючись за вільну, соборну Україну з німецькими та совіцькими гнобителями.

Х Х Х


  • Хлопці, а ви часом Сашка Яроша тут не бачили? — звернувся
    чоловік похилого віку у потертій шкірянці, перепоясаній навхрест
    новенькою портупеєю, до партизанів, що грілися біля багаття.

  • Олек-сан-дре!

  • Ну чого тобі, Микитко?

  • Прокидайся, хлопче, бо ж так і чоботи к чортовій матері десь
    проґавиш.

  • Та чого ти гарчиш, як отой клятий, в'їдливий пес, Микито, і
    спати мені не даєш.

Он, ти глянь на нього смішного. Його скрізь шукають,
а він вилігся тут біля тепленького вогнику, ніби ота бариня на
перині, а тепер ще й невдоволений чимось, — продовжував
дошкуляти Сашкові, сидячи поруч нього, чубатий хлопець,

191


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


котрий уже встиг викотити з жевріючого жару порепану картоплину й остудивши її, гризонув з такою жадібністю, що аж обвуглена шкарубка шкуринка затріщала у нього на кріпких зубах.

Зіпершись на лікоть, Олександр вже приготувався було дати добрячого стусана своєму кривдникові, та вгледівши перед собою плечистого чоловіка, він тут же схопився на ноги.

  • Чуєш, Сашо, до командира тебе терміново викликають, —
    тепер вже особисто звернувся до юнака комісар партизанського
    загону.

  • А-а... ну тоді, ходімо.

Увійшовши в низеньке, наспіх збудоване приміщення з якого ще не встиг вивітритися дух свіжої соснової смоли, Сашко побачив декількох чоловік, що схилившись над березовим саморобним столом, де лежала польова карта і вели якусь жваву розмову поміж собою.

Викликали, товаришу командире?



  • Та-к, викликав, — вийшов назустріч Сашкові невеличкого
    такого зросту чоловічок, помітно накульгуючи на ліву ступню
    й, змірявши юнака декілька разів з ніг до голови очима,
    запропонував йому сісти на такий же саморобний, як і стіл,
    березовий стілець.

  • Чув я, Олександре, що ти родом з цих місць, — почав відразу
    ж з самого, видно, найболючішого для нього питання, командир.

  • Так, ви маєте рацію. Дійсно, я тутешній. Народився і виріс
    ось у цих місцях.




  • А село ж яке?

  • Лучківка, товаришу командире, може чули про таке?

  • Лучківка, кажеш...

І він, після цих почутих від юнака слів, враз чомусь спохмурнів на обличчі й нервово так кинувся нишпорити руками по своїх кишенях. Відшукавши у них сірники та кисета з махоркою, командир скульобав таку-сяку самокрутку й, закуривши її, знову повернувся до бесіди з Сашком.

Десь в тридцятих закинула мене доленька, юначе, у ваші краї.


Я тоді був ще молодою, енергійною, сповненою сил, людиною,
котрій доводилося виконувати вказівки партійних з'їздів та пленумів,

192


де й приймалися різні божевільні на той час тезиси та рішення. Тобто, одне з яких було найстрашніше для українських селян — це продовольча розкладка. Політика нашої партії завжди була ганебною і незрозумілою багатьом людям, але тоді навіть ніхто й не збагнув про те, а чи доречно це було робити? Та комуністична, насильницька ідеологія кілком втрамбовувалася в голови всіх порядних людей, вишколеними партійними функціонерами, яких роками готували у вищих партійних школах не зовсім здорові на голову лиходії. Скориставшись надзвичайним станом у країні Імперіалістичною війною 1914 року й, поваливши у 1917 році старий режим, тобто трон, який займав, керуючи на той час Росією, цар Микола II, затуркані комуністичною маячнею совдепівські горлопани: Ленін, Троцький, Дзержинський, Каменєв, П’ятаков, Бухарін, Сталін, Зінов’єв, Свердлов та ще багато інших, запропонували народові в замін свій новий комуністичний експеримент. А тепер скажи мені, Олександре, ну кому заважала зі своїми давніми добрими звичаями царська Росія, яка мала на той час велику перспективу обігнати розвинені в економічному відношенні світові країни та невдовзі стати лідером серед них. Згадаймо нашу українську пшеничку, юначе, якою у 1913 році ми годували майже увесь світ, або ж наш славетний золотий червінець, що був найдорожчий серед усіх міжнародних валют на той час. Було мій дід каже: «Ех-х, дурні, дурні, що ж ви наробили? Отаку державу просрали і за безцінок христопродавцям віддали, котрі все життя тільки й знали, що дурника клеїли та зі своїм поводирем Мойсеєм якусь незрозумілу нікому обитовану землю у пустелі шукали. І в кінці кінців свого досягли, адже ж, синку, тоді паляниця хліба в три з половиною кілограми всього один шаг29 коштувала і сім'ю в п'ять чоловік я міг цілий місяць, а то й більше за три карбованці годувати.» А зараз що? Заграбаставши нахабно владу в свої руки, ці «патріоти», Сашо, швиденько стали впроваджувати свої якійсь нездорові бредні про соціялізм, а пізніше світле майбутнє комунізму. Ну звісно ж, не забували й про тих, хто їм заважав. Знищивши повністю розум, тобто всю інтелігенцію, вчених, командирів, лікарів і таке інше, ці скороспечені реформатори залишили всюди свій непоправимий і по сей день слід на землі.

29 Півкопійки.

193


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Згадаймо великого генетика, вченого М.І. Вавілова, що вивів багато сортів знаменитих сільськогосподарських культур. Про його відкриття навіть знав увесь світ, але совіцькі душогуби замучили цю людину на допитах, звинувативши його начебто в зв'язку з іноземними ворогами. А на місце цієї талановитої людини і назначив Йосип Сталін зі своїми пришелепками лжевчених дурнів-невміяк: Лисенка, Мічуріна, котрі тільки й схрещували хрін з редькою та хер з пальцем, чим, звісно, і завдали непоправної шкоди сільському господарству країні. Я навіть пам'ятаю той час, коли нас відряджали з роботи на колгоспні ниви, де ми пінцетами проривали в хлібних колосках якісь дикі, нікому не зрозумілі і по сей день, ростки, що заважали їм розвиватися далі. Отож бо, всі ці безглузді дії хворих на голову «мічурінців» нагадували мені отой лантух з зерном, у якому потрібно було неодмінно макову зернинку відшукати. Оце так докерувалися тельмаки безголові. Тому у всіх незлічимих злочинах і гріхах я звинувачую тільки одного Леніна, бо цей, просякнутий наскрізь марксистським маревом тип, при допомозі грошей німецького мілітаризму перевернув зі своїми «соратнікамі» увесь світ догори дном. Таким чином помстився за свого старшого брата Олександра, який зробив у свій час замах на царя і був за це повішений. А потім влаштував у 1918 році нікому не потрібну братовбивчу Громадянську війну, зіткнувши лобами отаку велику розумну слов'янську націю, в якій безліч років з'ясовували безглузді стосунки два ворогуючі поміж собою перефарбовані класи — це «красні» та «білі». Але ж яка різниця була між цими, ні в чому не повинними людьми? Та напевне ніякої, бо кожен хотів жити і по своєму захищав свою рідну землю, Батьківщину. Тільки не зрозуміло від кого, юначе? Скинувши царя, нові божевільні господарі тут же розголосилися на увесь світ, що зроблять людям життя кращим, тобто дадуть селянам землі скільки хто схоче, інтелігентам волю, демократію, а робітникам фабрики і заводи, як це зробила в свій час розумна Англія. Ну що ж, слова у них наче були й масні та вареники чомусь вийшли дуже пісні, бо на чужій біді щастя ніколи не збудуєш. А язиком клепати у нашій країні, Сашо, завше вміли, тільки толку з цього аж ніякого не було. Тож великі прорахунки та злочини перед людством і довели країну в 1921-1922 роках до великої розрухи й голодомору. А щоб хоч

194

якось виправити цей надзвичайний стан в країні, Ленін знову повернувся до розбудови капіталізму, впровадивши при цьому в країні рад НЕП30. І потекли, таким чином, у радянську казну гроші обманутих інвесторів, що повірили тодішньому уряду, котрі достеменно вирішили тут добре розбагатіти та побудувати для себе заможне життя. І за сім років радянська держава знову зіп'ялась на ноги й окріпла. Та продовжувалося це недовго, бо до влади вдерся іще один мучитель і душогуб Йосип Сталін, який тут же впровадив підлу, небачену у всьому світі, економічну політику на селі. Це знищення одноосібників — куркулів, як класових ворогів і створення колективних господарств, тобто колгоспів. Віддавши усе те, що наживалося непосильним трудом роками, працьовиті селяни тепер умирали з голоду, поповнюючи своїми тілами цвинтарі та кладовища, а все через те, що хворий на голову Йосип, вирішив повністю знищити волелюбну націю й навмисне створив голодомор на Україні. Відібране зерно в селян, тепер гнило в засіках, горіло на вокзалах у переповнених вагонах, продавалося ворогам за кордон, а люди, щоб зберегти своє життя, кидали рідні місця й тікали в міста. Повсюди валялися пухлі від голоду тіла, яких навіть нікому було й похоронити. Від розкладання трупів почалися епідемії чуми та тифу. Тому, щоб не вмерти з голоду, люди займалися канібалізмом, тобто добивали своїх немічних родичів та дітей й, зваривши їх, їли, бо основною стравою на той час були тільки бур'яни — лободи, лопухів, копитків, бузини, щавлю, липи і таке інше, з яких і пеклися різні млинчики та варилося небезпечне для їхнього здоров'я пійло. Та недоумкуватий диктатор «Коба» (так люб'язно називали цього бандита друзі по партії) ніяк не вгамовувався і, щоб до кінця вже додавити цей народ, видав наказ: «Всі, хто буде затриманий зі жменею зерна на вбраній колгоспній хлібній ниві, того чекає кара небесна, тобто відбуватиме він багаторічне покарання в спец таборах Гулагу, Слону31, що знаходилися десь на Півночі та Сибіру.» Виконували ці божевільні накази кормчого такі покидьки, як Абакумов, Ульріх,

.

30 Нова економічна політика



31 Соловецький табір особливого призначення для ні в чому неповинних радянських людей.
195

Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Мехліс, Ягода, Єжов, Берія, Вишинський, Тухачевський, а також «велікіе командарми» Будьонний та Ворошилов(32), що у свій час були співучасниками злочинних дій Сталіна. Але пізніше, за винятком двох останніх, він їх усіх знищить і таким чином замете свої кримінальні темні сліди. Такого приниження селяни навіть і в царський період не пам'ятали. Тому українському землеробу нічого не залишалося, як складати про цих керуючих мерзотників кумедні правдиві вірші:

«Коли Ленін помирав,

Сталіну наказував,

Щоб той хліба не давав,

А сала й не показував.»

Або ще:

«Ні корови, ні свині,

Один Сталін на стіні

І той показує рукою,

Мовляв, ідіть на Захід за мукою...»

Ці нелюди навіть планували масове вивезення українців у місця не придатні для проживання. Але, підрахувавши, що для цього потрібно аж сорок тисяч ешелонів, а в Європі вже добряче запахло війною, то ці підлі, божевільні наміри (проти своїх же людей) були відкладені Сталіним до кращих часів. Мені, Олександре, ще тоді було дивно. Врожай зернових культур на українських землях зібрали якнайкращий, а люди чомусь пухли й вмирали з голоду, немов оті мухи. А все напевне через те, що ми вигребли у них усе геть до зернини, не залишивши їм навіть нічого й на посів. Та з роками нам усім стане зрозуміло, що тільки на цих, юначе, класових ворогах і трималася наша рідна країна. Ну, а тепер, як кажуть: «Люби, Боже, правду, бо ж маємо те, що маємо». І хто ж тепер годуватиме нас з тобою хлібом та м'ясом? Родимець33 би вас



десь ухопив, дурнів розумовідвідних34

32 Це ті типи, що знищили командарма 1-ої кінної армії Б.М.Думенко і всі ці заслуги привласнили собі.

33 Сатана, диявол

34 Так називали людей в будьонівках, що мали гостро-конечну форму, ніби для вивітрення розуму.

196


Загасивши недопалок, командир на якусь мить принишк, бо видно вчасно зрозумів, що набалакав тут лишнього при своїх товаришах, яких від синюшного табачного диму навіть не було видно із-за столу. Але це мовчання продовжувалося недовго і він знову повернувся до своїх, видно нелегких таких для нього, спогадів.

  • Ага-а, ну завантажили ми на гарби це зерно і стали його везти
    лісом до району Малої Дівиці. Та кулачки видно й не збиралися
    віддавати даремно «швіцькій» владі зароблене своїм горбом добро.
    Ох-х, і дорого ж дістався нам цей хлібець, бо довелося нам всю
    дорогу відбиватися від бандитських набігів. І як наслідок, цілий
    віз вбитих своїх товаришів привезли в район, де й поховали їх з
    почестями. А скажи оце мені, Олександре, ну завіщо загинули ось ці,
    ні в чому не повинні молоді душі? Мене особисто, також поранило
    в ногу й залишився я калікою на все життя, — і командир для
    підтвердження постукав по своїй хворій нозі рукою. — А тепер...
    ось ця безглузда війна з німцями, будь вона неладна. І хто ж буде
    нести відповідальність за її наслідки? Адже ж «урякали», «урякали»,
    надриваючи свої горлянки на увесь світ, що мовляв броня кріпка
    і танки наші швидкі, та тепер цю знамениту техніку бичками за
    налигача доводиться тягти. А якби ж то був хоч трохи далекозоріший
    чоловік при владі, то й війни такої вірогідно не було б. Отаке-то
    діло, Сашко. Але ми обов'язково очистимо нашу землю від всіляких
    мерзотників. Тільки знову, якою ціною це буде зроблено.

  • Тому, Олександре, візьмеш сьогодні на свій розсуд одного
    з партизанів і підете з ним в село. Це мій такий вам буде наказ
    й за два дні налагодите там зв'язок з населенням по продовольчій
    програмі, бо партизанському загону вже їсти нічого. А заодно
    зустрінетеся там з нашою людиною, яку ми навмисне залишили ще
    до війни в тилу ворога, щоб вона якнайскоріш налагодила стосунки
    з німцями.

--- А хто він такий, якщо не секрет, товаришу командире?

  • У селі не дуже поважають цю людину через його соціальне
    походження, так як він із середняків і кличуть його «жидком».

  • А-а, так хто ж не знає цю собаку, товаришу командире,
    бо ж зустрічав, кажуть люди, навіть німців з хлібом і сіллю, як
    рідних. І за це підле зрадництво виклянчив у них, падлюка, посаду
    старости.

197

Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


  • А звідки ж це тобі відомо, Олександре? — весело так спитав
    командир.

  • Так вчора ж до нашого загону хлопець з сусіднього села
    Воронівки прийшов, в одній школі зі мною навчався і про все й
    розповів.

  • Ну що ж, Сашо, те, що я від тебе почув, дуже мене радує,
    що Василь Степанович наше завдання врешті виконав. Так йому й
    передайте і винагорода, яку він заслужив, на нього вже чекає. По
    карті польовій хоч трохи розумієшся чи ні?




  • Та-а... наче по географії була тверда четвірка.

  • Ну-у, географія тут, хлопче, аж ні до чого, а втім пішли до
    столу та й подивимося, що воно там і як. Оце бачиш, ваше село
    розташоване, а недалечко так від нього якийсь чагарник росте.




  • Та який же це, товаришу командире, чагарник? Це ж Бровкін
    ліс називається і від села так буде десь з півкілометра, а може й
    менше.

  • Отже, Сашко, ми й будемо чекати на вас у тому лісочку з
    партизанським загоном, зрозумів?




  • Зрозумів, товаришу командире.

  • Ну, а пересидіти ж хоч у когось є, Олександре?

Є, товаришу командире. Сестра у мене там і хата зовсім
недалечко так від лісу. Отож-бо, ми до неї сьогодні в гості й
завітаємо, - радісно сміючись відповів хлопець.

А-а, ну тоді з Богом, юначе, — і командир на вдачу простяг


хлопцеві свою теплу долоню.

Уважно обдивившись навколо, Сашко з Сергієм (так звали напарника) хутенько перекинулися через залізничне полотно, що з'єднувало полустанки Сорочинців та Коломійцево й знову опинилися в густому дубовому лісі, що простягнувся в перемішку з іншими породами дерев аж до самісінького села Лучківки.

Тепла, затяжна пора ще схожа була на літо, але пожовкле де-не-де листя вже нагадувало всім про те, що осінь не за горами і от-от вступить у свої законні права. Тож обережно так, немов ті злодюги, й кралися хлопці до своїх рідних, орієнтуючись тільки по пам'яті на місцевості, роздираючи навпомацки кущі, на яких висіло ще в'їдливе, липке павутиння, яке увесь час чіплялося до спітнілого обличчя. Але хлопцям, як кажуть, не звикати і обмахнувшись

198


рукавом, вони знову наполегливо пробивали собі все далі й далі шлях лісом, наступаючи на опале сухе гілляччя та пусте торішнє жолуддя, що неприємно тріщало, вистрілюючи у них під важкими кирзовими чобітьми.

Сашко вже декілька місяців не був вдома. А за цей час, ой скільки ж тільки води могло втекти. Тому, хто ж тепер наважиться дати гарантію, що на їхньому шляху та не виникнуть якісь непередбачені пригоди. Адже ж недарма є таке повір'я, що й стіни вуха мають. Чомусь з тривогою на серці так подумав Сашко і тут же запропонував своєму товаришеві трохи перепочити.

  • Сергію, а звідки ж ти родом?

  • Та-а, є тут поруч невеличке село Гейці.

  • А-а... чув, чув про таке. А німців у селі багато?




  • Чого, чого, а такого «добра» хватає, через що і втік до
    партизанів, бо ж німчурам видно дуже закортіло зробити нас рабами
    і вивезти все працездатне населення у свою прокляту Германію.
    Правда, вдома ще старенька мати та дві сестри лишилися.

  • А батька, що... хіба немає в тебе?




  • Та був, поки ще я малим по двору бігав, а потім забрали
    його на фінську війну після котрої й пропав він десь безвісті, чи
    може де вбили.

  • У мене також чотири сестри з братом в селі лишилося,
    а мати... ще в голодовку в 33-му померла. Що ж до батька...
    так той, як пішов у Крим на заробітки та так більше до дому
    й не повернувся. А може де знайшов собі якусь там молодицю
    та й окошився у неї назовсім. Тому, мене виховували сестри. А
    найстарша, Пріся, мені як рідна мати стала. Отож-бо, ми у неї
    й зупинимося. Ну, добре, Сергію, трохи перепочили, а тепер з
    Богом.

І хлопці знову побрели мовчки лісом. Попереду в темряві замаячили білокорі берізки. А в Сашка від такої несподіванки аж серце йокнуло.

«Ну-у, слава Богові, тепер ми майже вдома», — промайнула приємна думка в Сашковій голові і він, нахилившись до землі, почав шукати стежку в густій траві, яка й повинна була вивести їх прямісінько до бережка. А там вже й хата поруч.

199


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Ховаючись від небажаного стороннього ока, Сашко з Сергієм пригинаючись до самого низу, швиденько перебігли невеличкий чагарничок й уперлися прямісінько в обсмиканий з усіх боків сіро-пожовклий стіжок сіна, що нагадував собою величезного гриба з похиленою набік шапкою.

  • Сергію, ти постій тут біля коп’ячка, а я тим часом прокрадусь
    до хати та розвідаю, що воно там і як.

  • Мамо, чуєте, мамо? Хтось в скло шкрябає, — покликав
    син матір, легенько доторкнувшись рукою до її плеча. Пріська,
    зіскочивши з полика хутенько підбігла до вікна.

  • Ой, Божечки, та хто ж це воно там? — відхиливши запнуте
    вікно фіранкою, спитала вона, спрямувавши свій погляд у темряву.

Сестро, це я, — почулося за вікном.

Не відчуваючи ніг під собою, кинулася вона в сіни відчиняти вхідні двері.

  • Ой, братику-у, кровиночка ж ти моя ріднесенька, — вхопила
    вона його за шию й почала цілувати в губи, щоки, а потім схилила
    чоло на груди й заплакала.

  • Ось, годі тобі ревіти, Прісю. Адже бачиш, живий, здоровий
    і на цьому слава Богові.

Зачинивши сінешні двері на засов, Пріська повела брата у світлицю.

  • Ну, як ви тут, сестро, без нас ся маєте, — спитав, здіймаючи
    кашкета, Сашко.

  • Та-а, живемо, братику, помаленьку.

  • А німців у селі багато?

Та поки-що, Сашо, немає ні одного, а поліцаї вже замучили.

Ну, добре, сестро, я вийду тут на хвильку та товариша свого


покличу. Десь він там на мене біля копячка чекає. А ти тим часом
дасиш нам хоч щось поїсти, бо ж ми голодні, як оті собаки на
прив'язі.

Доки Сашко ходив за своїм товаришем до стіжка, Пріська тим часом поклала скраєчку печі невеличку купку труску35 й засмаживши декілька останніх курячих яєць на старому пожовклому здорі, нарізала домашнього житнього хліба з цибулею.

Вмившись криничною, холодною водою над цеберкою, Сашко з Сергієм тепер тільки позирали крадькома голодними очима на стіл, ковтаючи слину, бо ж видно так бідолахи вимирхалися36 під час ходьби та перебування в партизанському загоні, що напевне й забули, яка ж вона повинна бути та їжа гаряча.

Ну, що, ріднесенькі мої, освіжилися трохи водичкою з


дороги? А тепер ось вам рушничок чистесенький, витирайтесь і
хутчій сідайте до столу перекусете чим Бог послав, — заклопотано,
так по-материнськи, піклувалася Пріська біля гостей й, діставши
чвертку горілки, поставила на стіл.

Підмівши усе геть чисто одним махом, ніби та голодна корова язиком, хлопці тепер проворно вимокали недоїденими шматочками хліба залишки жиру в петельні. І тільки після цього зрозуміли, що за ними вже давно уважно стежать дві пари очей господині і її сина. Але Пріська, хоч і дивилася в їхній бік, але думала про своє. Жаль їй було цих хлопців, бо ж як так жити, то краще вмерти. Та після таких страшних думок, вона аж жахнулася.

Господи, прости мене грішну, дурну бабу, адже ж вони ще


молоді і тільки-но починають жити. Правда, шкода, що на їхню долю
випало отаке несподіване лихо. Тому, нехай краще повиздихають
оті ненажерливі хижаки, що вчепилися своїми пазурами в нашу
рідну землю. А разом з ними й всілякі зрадники та посіпаки,
що по-собачому їм прислужують. Все далі й далі продовжувала
занурюватися у свої думки Пріська й схаменулася тільки тоді, коли
до неї звернувся брат Сашко.

Тут... ось яке діло, сестро. Завтра, хоча вже сьогодні, пошлеш


Гришу до «жидка» і нехай він десь так вечірком, ніби ненароком,
так до тебе завітає.

Що ти, що-о ти-и, братику? — вирячила на нього, немов


божевільна, Пріська свої здоровенні, як у сови, очі й тут же
замахала руками. — Адже, Сашо, ми цього гада десятою верстою
обминаємо, а ти хочеш, щоб я його тут у своїй хаті, як рідного
приймала? Так я тебе зрозуміла? Та від мене ж враз всі люди,
що в селі залишилися, навік відвернуться. Так що, схаменися,
братику і не роби цього. Хіба ти не знаєш, що йому вже давно


35 Сухі колючки глиці.

36 Зголодніли.


200

201


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


чорт братом став. І ця сволота німцям продалася. А тепер сумісно з поліцаюкою Бобурем, таке виробляють, що хоч з села кудись тікай. Ну—у нічого... і на вас, катюг, колись-небудь петля гарна знайдеться. Щоб вам, падлюкам проклятим, не знати ніколи ні дна, ні покришки, - смішно так вилаялася Пріська, чим тільки викликала регіт у Сашка з Сергієм.

  • А тепер послухай, сестро, чим я тебе зараз здивую. Дуже вже
    ти, Прісю, рішучою до скорих дій стала. Але ж напевне забула, що
    є така поговірка, що як усе швидко зробиться, то неодмінно сліпе
    родиться. Я також про нього увесь час погано думав. Але вийшло,
    як бачиш, навпаки. Наша він людина, Прісю. Тільки робить усе
    так, щоб йому достеменно німці повірили.

  • Та ти що-о, братику? Свят, свят, Цариця небесна, збережи
    й помилуй нас усіх грішних, — зробила схарапуджений вигляд
    Пріська й перехрестилася.

  • Його, сестро, ще перед війною навмисне залишив райком
    партії в селі, щоб він виконував їхнє спецзавдання. Ну-у, а те,
    що лютує, так це ж добре, Прісю. І нам скоріш якась від цього
    користь буде.

  • Нічого, тітко Прісько, потерпіть ще трохи. А там дивись...
    і на нашу вулицю знову свято прийде, бо вже недовго німчурам
    залишилося тут на Україні веселитися та наше сало їсти. Ну, а
    щодо поліцаюки Бобура, так ми це питання в партизанському загоні
    обов'язково обміркуємо й зробимо відповідні висновки. Правду ж
    я кажу, Сашо чи ні? — звернувся після своєї палкої мови Сергій
    до товариша.

  • Ну-у, звісно ж, Сергію, що так. А по іншому й бути не
    може.

І хлопці, позіхаючи, полізли на горище, насилу підіймаючи свої втомлені ноги по щаблях драбини, де на них вже чекала постелена Пріською постіль на сіні. Притулившись спинами ще до тепленької труби димоходу, що поєднувалася з бовдуром, хлопці враз засопіли носами, немов ті ковальські міхи в кузні й поснули.

Розділ 31
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка