Полтар григорій Михайлович



Сторінка11/24
Дата конвертації01.12.2016
Розмір5,39 Mb.
ТипКнига
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   24

ПОКАРАННЯ
Напередодні німці звинуватили її в підпалі власної хати й

дуже побили. Але ж вона цього не робила, хоча думка така була після того, як її з дітьми німецькі вояки вишвиргнули геть на вулицю. Та й як же можна підняти руку на святе місце, де народилися твої пращури, батьки, а пізніше вона сама зі своїми діточками, яких пестила, ростила зі своїм чоловіком Миколкою на радість собі й людям.

Ні-і, вона цього ніколи не зробила б, все більше й більше заглиблювалася тітка Настя у свої думки і, тяжко зітхнувши, ще сильніше пригорнула своїх трьох нещасних діточок до себе, що приплямкуючи голодними ротиками, пригрілися у неї бід боком.

— Де ж ти, мій Миколко? Чому вісточки не подаєш, — захлипала вона.

Щоб не вмерти з голоду в важкий тридцять третій рік, пішов її чоловік на колгоспну ниву, яку вже повністю вбрали і назбирав там декілька жмень перемішаного з половою та землею житнього зерна, яке висипалося з перезрілих колосків. Та, коли почав збиратися додому, то почув позаду себе такий єхидний, в'їдливий голос дядьки Хоми, що немов той шпигун був тут вже, як тут, бо звик увесь час щось винюхувати та рити своїм довжелезним, як у крота, носом. А, як запримітить щось таке цікавеньке, так враз і донесе на людину в сільраду.

177


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Ага-а, бачу, бачу, як голодранці хлібець державний
розкрадають, —гавкнув той під руку.

Та пішов ти-и на х..., сучий вилупку, - не втримався Микола,


пославши дядька Хому на три букви й поплівся собі додому.

А наступного дня прийшли по гарячому сліду уповноважені особи з ДПУ і, перевіривши горщики, де була зварена з того зерна пісна каша, склали, як годиться, акта й знову пішли.

Тож, може воно такого нічого й не було б, та Микола не любив задніх пасти і завжди боровся за справедливість до кінця, тому й пішов до дядька Хоми розбиратися, хто ж з них прав, а хто винен, але той і слухати його не став й тут же, відв'язавши найзлішого пса в селі, нацькував ним Миколу.

Неподалік так від хлопця лежала чималенька купа гною, в якій стирчали гострі вила. Ну, Микола, звісно ж, не став чекати, доки заюшений пес загородить йому свої зуби в тіло. Тож, вихопивши звідти вила, котрі і встромив декілька раз звірюці в груди, а потім згріб дядька Хому за патлату бороду та й хряснув його навильником по хребту.

Ця сутичка, звісно ж, не залишилася непоміченою. Миколу через декілька днів заарештували й відвезли до буцегарні. Відбувся суд, який і виніс свій вирок за скоєний ним злочин над Хомою. Отримавши вісім років ув'язнення, його було відправлено відбувати покарання десь аж у Соловецькі табори. І не чути тепер від нього нічого.

— Ой, Божечки, Божечки. Та чого ж я така нещаслива


вродилася на цій грішній, окропленій злом та ненавистю людей,
землі, — продовжувала залишатися наодинці зі своїми думками та
горем тітка Настя.

Раптом двері зі скрипом відчинилися й на порозі хліва з'явилося двоє німецьких вояків.

  • Aufschtein, russische Gure23, — розпочав відразу ж лайку на
    увесь сарай один з німців і освітивши кишеньковим ліхтариком
    тітку Настю, тут же боляче пнув її успідком під ребра.

  • Schneller, gros schweine24, — накинувся зі злістю на тітку з

23. Встати, російська шльондра

24 Швидко, стара свиняко.

дітьми інший німець, й вхопивши її за руку, немов якийсь непотріб, потягнув її до місця страти, де на них вже чекало німецьке командування та оторопілі односельці. Одна смілива жіночка, видно якась родичка тітці Насті, ризикуючи своїм життям, вихопила з рук німця переляканих діточок, що йшли слідом, дивлячись зі страхом на матір, й пригорнула їх до себе.

Але той тільки глянув на неї суворо й пішов собі геть від неї до петлі, яку вже причепили до старої груші. Перед зігнаними до купи людьми, вже приготувався виступити оберштурмфюрер Отто Крайше. Але трапилося те, чого достеменно ніхто навіть і не очікував.

  • Nicht, nein, Mutter unschuld25, — розмахуючи довгими, ніби
    у мавпи, руками, вийшов несподівано для всіх на середину вже
    підстаркуватий такий німецький солдат.

  • Ich... ich26, — ніби задихаючись від своїх слів, він почав бити
    себе в груди, — Unadsichtlich in anzunden haus27, — показуючи
    рукою на те місце, де була підірвана хата, він тут же приклав два
    пальці до рота й продовжив розмову: «Rauchen und werfen zig-
    gareten»28.

Тепер вже можна було Й без перекладу зрозуміти, що цей німець курив і десь там у хаті кинув цигарку, від якої й почалася ця страшна пожежа. Це несподіване визнання солдата дуже вже спантеличило німецьке командування. І вони, приголомшені таким несподіваним казусом, хутенько подалися подалі від цього злощасного місця.

Звичайно за те скоєне лихо, що трапилося з підривом хати, вони свого солдата по голівці не погладять і обов'язково запруть його десь на передову, щоб він своєю кров'ю змив цю ганьбу. Хоча і в цих місцях, де вони зараз знаходилися, теж було небезпечно.

Спішно вмощуючись у свої автомобілі, німецькі вояки приготувалися тепер їхати в невідомому напрямку. А односельці, обступивши тітку Настю з діточками, ще довгенько стояли біля неї, заспокоюючи її та розраджуючи хто чим тільки міг.

25 Ні, ні, мати не винна.

26 Я...,я.

27 Необачно підпалив хату.

28 Курив і кинув сигарету




178

179


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Надавши останні вказівки старості та начальнику поліції, німецькі командири терміново покинули зі своїми військами село Лучківку. І вже незадовго окотилися в Будах та великому, степовому селі Монастерищі. Які ж причини змусили їх зібрати так скоро свої манатки й драпонути без оглядки з села?

Та напевне ж ті, що були пов'язані з підривом злощасної хати. Ну й звісно, не можна не враховувати ще й те, що навколо них була велика лісиста місцевість, яка не влаштовувала гітлерівців, бо за кожним деревом їм тепер достеменно завжди вбачалися примари у вигляді партизан, яких вони панічно боялися, немов той рогатий чортяка воскової свічки.

180


Розділ 29 МИХАЙЛО

Нелегке випробування випало на долю мого батька, який в неповних сімнадцять літ залишив рідну хату й пішов захищати від ворога свою Батьківщину. Воєнне пекло відібрало у нього майже все: найкращі юні роки, здоров'я, рідного батька, а пізніше... брата. Підла жорстока війна з німецькими окупантами вимагала від людей багато мужності і неймовірних зусиль. І щоб здолати таку нелюдську потвору, яка намагалася поставити увесь світ на коліна та ще й ввергти його в рабство, молоді, необстріляні юнаки віддавали своє дорогоцінне життя, підставляючи себе під ворожі кулі та бомби. Смерть не раз зазирала Михайлові у вічі та він не скорився їй і навіть тяжко поранений, стікаючи кров'ю, боровся за життя, долаючи метр за метром рідну землю, вгризаючись несамовито в неї зубами, руками, бо ж був молодим, хотів жити, кохати, творити. А загоївши рани, віні продовжував відмірювати натомленими ногами тисячі кілометрів карколомних, кровопролитних шляхів від Дніпра до Одеру, відвойовуючи при цьому у «коричневої чуми» кожний клаптик своєї рідної землиці та полишаючи на полі брані своїх бойових друзів. І тільки чергове поранення не дозволило йому власноручно добити скаженого звіра у його лігві.

Після нищівної поразки під Москвою і Сталінградом, німецькі уславлені перемогами вояки, тепер у паніці залишали загарбані раніше землі й в спішному порядку тікали на Захід.

181


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Батальйон, в якому служив Михайло, з боями наближався до польського населеного пункту Несташки, що розташувався в лісистій, заболоченій місцевості і мав велике стратегічне значення для совіцького командування. Та противник завчасно розгадав цей план й, врахувавши погані природні умови, приготувався до зустрічі наших моторизованих частин, що скупчилися біля села й повинні були пройти тільки цим шляхом. Зібравши чималенько різної зброї та військ, німці створили тут добре укріплений редут і тепер захищали цей важливий для них плацдарм зі звіриною лютістю, бо позаду них вже знаходився Одер та своя рідна земля. Але після шаленого артобстрілу «катюш» та героїчного наступу наших солдатів, німці врешті не витримали й відступили на інші позиції.

Отримавши такий бажаний і необхідний перепочинок, командири розселили своїх вояків по тих хатах, що дивом вціліли після вибухів бомб та снарядів і тепер цей несподіваний перепочинок бійці використовували на власний розсуд. Одні... після тривалих боїв приводили себе до людського стану, тобто голилися, стригли давно вже не мите, засмальцьоване волосся, інші ж... заліковували рани, писали рідним листи, а решта, розпаливши багаття, тепер грілися біля вогню та сушили свій мокрий одяг від холодного осіннього дощу, що лив, як із цеберки і промочив усіх до нитки.

З великою недовірою ставилося польське населення до совдепівських визволителів, бо видно ще не стерся у них з пам'яті отой безсоромний розділ їхніх земель, який вчинили біснуваті Сталін з Гітлером, після чого вони й опинилися на багато років в окупації. Тому їм нічого не залишалося, як терпляче чекати, що германцю неодмінно настане неминучий «капут», а вони знову повернуть собі рідну землю.

Оселя, до якої увійшов Михайло, була заповнена бійцями, що лежали покотом, ніби ті снопи після обмолоту. Сперте повітря, перемішане з випарами мокрого одягу, махорки та поту, викликало нудоту й не давало дихати. Переступивши через лежачих бійців, Михайло присів скраєчку на лаві й, стуливши повіки, вирішив і собі трохи подрімати, але голодний шлунок не давав йому спокою, постійно нагадуючи про себе бурчанням у животі. Розплющивши очі, він обвів присутніх сонним поглядом і несподівано для себе угледів Петра, що також не спав, лежачи на шинелі біля дверей,



182

підклавши руку під голову і про щось видно мріяв. Дощ вже давно скінчився і великий повний місць, ніби ненароком, зазирнув у вікно, спрямувавши своє яскраве світло в обличчя Петрові. А за вікном, немов той ткацький човник, все снував вартовий, охороняючи спокій своїх товаришів, раз по раз підсмикуючи важку гвинтівку, що повсякчас сповзала у нього з натомлених пліч.

Нарешті, він притишив хід й звичними рухами рук почав обмацувати свої кишені. Діставши звідти красивого, розшитого бісером, пухкого від махорки кисета та складену в декілька раз газету, вартовий відірвав від неї невеличкого шматочка й, притримуючи його поміж пальцями, насипав дрібку кріпкої, запашної махорки, яку тут же розгорнув вздовж папірця, й смачно послинивши один край язиком, майстерно так скрутив товсту самокрутку. Нестримне, жагуче бажання покурити ніяк не давало спокою вартовому, котрий вже напевно відчував його приємний смак. Та на заваді стали сірники, що відсиріли від дощу і тепер ніяк не хотіли загорятися.

Лаючись та часто чиркаючи ними об зволожену коробку, вартовий зламував їх один за одним закляклими від холоду пальцями й тут же обнадійливо спостерігав за тим, що може хоч один з них та все ж таки спалахне. Добряче намучившись, боєць нарешті добився свого і тепер, прикриваючи тремтячою долонею цей дорогоцінний вогник від вітру, підкурив цигарку й задоволено так, з великою насолодою втягнув їдкий дим в легені, після чого, кривлячись, спазматично закашлявся. Худі, обвислі його плечі враз здригнулися, а прокурений грудний голос долинув аж до оселі.

  • Петре! Чуєш, Петре, — пошепки звернувся Михайло до свого
    товариша.

  • Ну, чого тобі, друже?

  • Бачу, що й тобі чомусь не спиться, тому й вирішив порушити
    твій спокій.

  • Ой, Мішо, оце лежу, а голова моя, наче от-от від думок
    скоро лопне та й душа здається мені, наче вже й не на місці. Мати
    у мене там старенька на Черкащині лишилася. І як вона, бідненька,
    тепер сама плутається та виживає. Тому серце моє, Мішо, так
    стислося й защемило від жалю до неї та ще й за домівкою, що
    начеб усе покинув і полетів би туди на крилах. Листа відправив, як
    Дніпро форсували, але відповіді немає й досі, - він тяжко зітхнув.

183

Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


  • У мене також, Петре, мати з братом вдома лишилися, а
    батько з сорок першого з німцями воює і не знаю чи живий він, чи
    може вже десь убило, бо немає від нього ні слуху, ні духу. Хоча,
    я декілька раз з листами у ту частину, де він служив, звертався.
    Ага... бач, ще від матері відповідь отримав, але це так було давно.
    Пише, що німців у селі повно і господарюють вони там, падлюки,
    як у себе вдома. А населення, що лишилося в окупації, на них
    працює, тому вони їх не чіпають. А що до своїх собак скажених,
    у німецькій одяг перевдяглися і поліцаями стали. Ну а тепер, щоб
    догодити фашистам, їдять людей поїдом, гірше звіра, і вже багатьох
    на той свій відпровадили. Ой, як же мені тільки набридла ось ця
    війна, що й світ не милий. Та нам, як бачиш сам, вибирати нічого,
    бо доки ворог ще недобитий, життя наше не покращиться. Тому
    одне тебе прошу, тримайся друже, а як доб'ємо німчуру, отоді вже
    можна полегшено передихнути та й життя наше повинно зовсім
    змінитися на ліпше, бо хіба ж ми не заслужили того, щоб держава
    гідно оцінила все те, що ми для неї зробили. Чуєш, Петре, а ти
    їсти дуже хочеш?

  • Гм... питаєш про таке, Мішо. їсти так хочу, що аж зуби
    мої наче боліти стали, не кажучи вже про шлунок та кишки, які
    котру годину вже десь там у середині марша грають, а все через
    клятого фашиста, що кухню нашу розтрощив вщент. А сухий
    пайок... це таке, що їв, що радіо слухав, різниці між цим немає
    ніякої. А нам би зараз українського борщику з квасолькою та ще
    й стареньким сальцем з часничком затовченим, не кажучи вже
    за сметанку вершкову. Ну, а до нього... чарочку оковитої, м-м...
    клянусь тобі, Мішо, ніколи від цього не відмовився б, — і Петро
    апетитно ковтнув слинку і посміхнувся.




  • Е-е, друже, та ти, я бачу, не такий вже й дурний хлоп, раз
    на отаке добро губи свої розкатав. Отож бо, я тепер без сумніву
    можу запевнити, що голод таки дійсно дістав тебе, але ж помріяти
    про щось корисне ще нікому не завадило, тільки ж після отакого
    «гарного обіду» та ще й випитої хмільної чарки... завжди дурні
    думки в голову лізуть.

  • А чого це ти так вирішив, Михайле?

  • Та як же чого, бо після отого «божевільного марення»,
    що ти мені ось тільки-но повідав, тепер тебе неодмінно на якусь

184

гарненьку молодичку потягне. А паняночки ж тут, я тобі скажу, Петре, дуже привабливі та апетитні ходять. Ну й викинув же ти номер, - сміється.

— Ой, Мішо, та хіба ж вони тільки тут ходять. Тепер їх скрізь повно. І думки в них напевне одні. Тільки не подобаються вони мені, друже, ходять тут, немов якісь приморожені. Інше діло наші... українські дівчата-красуні. Це ж тобі, Михайле, ні з чим незрівнянне природне диво. Була в мене до війни гарна дівчина Надійка. І кохали ми одне одного до нестями та клята ж війна розлучила нас. Вчились ми з нею в одній школі, але вона була молодшою від мене десь на два-три роки. І після отримання середньої освіти, збиралася до Харківського інституту медицини, тому що мріяла стати лікарем-хірургом, щоб приносити людям користь. Батьки Надійки забороняли нам зустрічатися. Та кохання, видно, виявилося все ж таки сильнішим. Прийшла вона на берег річки потайки, так ми з нею домовилися, і там на мене з нетерпінням вже чекала. Ніч була тиха, місячна, зоряна. На тлі верб, що росли вздовж берега річки, біліла її вишита українським орнаментом сорочка, а стрункі гарні стегна облягала коротенька клітчата спідничка, яку й відокремлював темний з позолотою поясочок. Помітивши мене ще здалеку, дівчина хутко роззула свої біленькі черевички й, закинувши за плече довгу русу косу, радісно скрикнула. А потім, зірвавшись з місця, розкинула в різні боки свої тендітні рученята й стала бігти босоніж по росяній, береговій траві, кумедно так метеляючи по дитячому ніжками мені на зустріч. Я підхопив її, немов легеньку пір'їночку, на свої руки, й пригорнувши до себе, з радістю закружляв з нею в танку. А Надійка так ніжно притиснулася до мене своїми дівочими, тугими грудьми, що у мене на якусь мить аж дух перехопило. П'янке, русяве волосся дівчини приємно пахло м'ятою та любистком, від чого моє серце закалатало ще сильніше, а голова враз сп'яніла, ніби від тільки-но випитого ароматизованого червоного вина. Надійка з довірою дивилась на мене своїми синіми, схожими на чарівні волошки в житі, очима. Я бачив у цих великих озерах чистої води себе, немов у дзеркалі й цілував її соковиті, червоні, як вишня, губи і лиш прим'ята трава після такого палкого кохання лишила свій слід... не кажучи вже про серпастий місць, що підглядав за нами, сором'язливо так сховавши

185


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


свої тонесенькі яскраво-золотаві ріжки за кучеряві гілляччя старих верб, які посхиляли свої давно вже посивілі голови до самісінької тихої води. А в спокійному дзеркальному плесі річки відбивалися вечірні зорі, що ніби насолоджувалися спраглою прохолодною водою і тепер були схожі на ще теплі жевріючі вуглинки жару.

Петро ще довго лежав на спині, мовчки втупивши свій погляд десь за вікно, а на обличчі у нього час від часу з'являлася якась загадкова, нікому не зрозуміла усмішка. Посидівши ще трохи на лаві, Михайло знайшов серед відпочиваючих бійців вільне місце і розстеливши потерту солдатську шинель, ліг відпочивати. На вулиці уже розпочинало сіріти і до ранку залишилося декілька годин. Петро ж у цю мить смачно позіхнувши, повернувся на лівий бік до хатніх дверей і через деякий час вже спав кріпким, солодким сном, посвистуючи при диханні простудженим носом.

Ранок після вчорашнього дощу видався похмурим і прохолодним. А тут, як на зло, ще їсти хотілося, як собаці. Тому для бійців й залишалася тільки одна втіха — це запашненький тютюнець, який і розкурювали тепер всі по черзі з насолодою. І таким чином хоч на трохи втихомирювали свої, вже давно порожні шлунки. Угледівши гурт бійців, що вів жваву, веселу розмову про один з якихось епізодів бою, Михайло також підійшов до них і, розкуривши самокрутку, тепер уважно їх слухав. З хати несподівано висунулася заспана Петрова пика. І він, позіхаючи, помочився під хатою, а потім по дрібцював до величезної дощової калюжі, що утворилася прямісінько у дворі й тут же, промивши так-сяк пальцями очі, витер свій писок полою шинелі.

Докурюючи недопалок, Михайло відчув на своєму плечі чиюсь руку. Озирнувшись, він побачив поруч себе чимось заклопотаного Петра, який видно хотів щось термінове йому повідомити.

Чув, Михайле, я тут одне діло задумав провернути, але для


цього мені ще й твоя підтримка потрібна. Так, що пішли звідси і я
про все тобі по дорозі й розповім.


Перейшовши на інший бік вулиці, вони зупинилися біля однієї польської хати, що розташувалася скраєчку села.

Ти, Михайле, постій тут біля двору, а я тим часом зайду в


хату та трохи з господарем побалакаю, — і Петро, наблизившись

186


до вхідних дверей, постукав. — А чи є хто в господі? — гукнув він, обнадійливо очікуючи біля ґанку.

За дверима хтось довгенько сопів та шаркав і через хвилину-другу на порозі сіней з'явилася польська жіночка середніх літ, голова якої була пов'язана аж до підборіддя темною хустиною, а чорна, довжелезна спідниця спадала їй до самісіньких п'ят і тільки капці, висунувши свої обідрані носи, виднілися з під неї.

  • Добрий день, тітонько, — звернувся Петро до польки.

  • Дзень добрий, пан.

  • А чи не дасте ви нам чогось попоїсти, бо ж нашу солдатську
    кухню теє... німець вщент розтрощив, ну а нам тепер треба довгенько
    чекати, доки щось підвезуть перекусити.

  • Яка я вам, у біса, тітонька, — обурившись, сердито відповіла
    господиня.

  • Ну, а хто ж тоді ви в дійсності будете?

  • Мене треба кликати пані.

Після такої відповіді, Петро так почесав потилицю, що аж пілотка йому з'їхала на бік й затулила одне око.

  • Ну, добре, пані, чи як вас там... Тільки від цього в мій живіт
    все одно нічого не потрапило і їсти ще більше хочеться.

  • Ніц, пан... їсти ніц, пан, бо ж герман усе геть забрав, аж
    задихаючись, відповіла вона.

Петро, звісно ж, не чекав такого негостинного прийому господині, хоча добре розумів, що ця хитра полька достеменно збрехала йому.

Переминаючись з ноги на ногу, він раптом згадав про свого товариша, що очікував його за двором.

— Михайле, ану ж бо, йди-но сюди, друже, — покликав він його
до себе й тут же продовжив розмову з господинею.

— Так, кажете, тітонько-пані, що Гітлер усе геть вивіз до


Германії, але ж, шановна, ми так з Михайлом не думаємо, бо не
Божим же ви духом тутечки живите. Тому дозвольте нам зайти до
вашої оселі та впевнитися в цьому.

Після таких несподіваних слів господиня враз зблідла та зголоднілим до крайності бійцям зараз було не до неї і вони вже нишпорили по хаті до тих пір, доки не наткнулися на льох, що знаходився прямісінько під полом, прикритий доріжкою.

187


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Так, Мішо, ти лізь в середину, а я тим часом для нашої
безпеки на тебе тут почекаю.

Піднявши важку дубову ляду, Михайло почав спускатися по драбині в льох. У ніс несподівано вдарив приємний запах вудженини, від якої аж шлунок враз скрутило, а слинка сама по собі так і підкотилася до горла. Намацавши ногою дно, він чиркнув сірником. Світло впало прямісінько на бантину, на якій висіло прив'язане мотузками апетитне копчене сало та ковбаси, а вздовж стін стояли величенькі діжки з різною солониною, від чого по льоху тепер розносився приємний такий ароматизований запах кислих огірків та капусти, що тут же й нагадав Михайлові домівку.

  • Петре, ти мене чуєш?

  • Так, добре тебе чую, Михайле.

  • Ну що там... їжа якась є чи немає вже зовсім нічого?

  • Ой, Петре, те, що я тут побачив, про це можна було б тільки помріяти і, якщо окошитися ось в цьому затишному погребку, то їжі нам вистачило б з тобою, друже, аж до кінця війни.




  • Ну, гаразд, Мішо, збирай усе це добро і гайда до своїх. О,
    тепер і я бачу пані-тіточко, що не все ще германець забрав, а дещо
    і для нас з Михайлом лишив, бо ж нам теж треба хоч трохи перед
    вирішальним боєм свої голодні шлунки задовольнити, — єхидно
    так відповів Петро польці і почвалав від неї геть, несучи знахідку
    поперед себе.

  • Га-га-га-га, — заливалися бійці сміхом, качаючись по долівці
    хати, а з ними командир роти старший лейтенант Андрієнко.

  • Так кажете, що усе германець спер. Ну клятуща полька,
    тисячу їй болячок у печінку, — і старший лейтенант так завзято
    реготав, що аж сльози текли у нього з очей, — оце вам, хлопці,
    й Петро. Ну чим же він не хохол, коли, ніби отой шкідливий кіт
    ще заздалегідь у полячки сальце нанюхав. Дякуємо вам, хлопці, за
    вчасну підтримку їжею, молодці, бо ж коли ще нам доведеться отак
    на халяву польського сальця покуштувати?

І регіт з неймовірною швидкістю вибухнув знову на всю хату. Та в цю веселу історію вчасно втрутився довгов'язий кулеметник Степан, котрий своєю кумедною видумкою, немов взяв та масла у вогнище підлив.

188


А полячка ж, я вам скажу друзі, видно з єхидних штучок нашим хлопцям попалася, але перехитрити їй Петра з Михайлом так і не вдалося, бо де це таке видано, щоб вона потайки там десь у льосі без Петра ковбасу з салом розпочала наминати. А Бог же наказував усім ділитися. Ото ж бо тепер довгенько вона буде згадувати нашого Петра з Михайлом гарним слівцем.

Після чого бійці ще довгенько реготали в своє задоволення. А Степан у цю мить так запхався смачною їжею, що навіть не встигав її пережовувати і в цю мить був схожий на отого голодного індика, що все давився пшоняною кашею десь там на подвір'ї, апетитно заїдаючи усе це дармове добро пелюстками квашеної капусти.

189


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Розділ ЗО


Каталог: files
files -> Відділ освіти Криничанської райдержадміністрації
files -> Звичаї та обряди українців
files -> Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Відділ освіти Катеринопільської районної державної адміністрації Районний методичний кабінет Крохмаль Валентина Федорівна На допомогу молодому вчителю Схвалено радою методичного
files -> Календарно-тематичне планування з української мови для 5 класу
files -> Дячук І. А. На допомогу класному керівникові «Ціннісне ставлення дітей до сім’ї, родини, людей»
files -> Н.І. Дяченко, Т. В. Ружанська ігрова діяльність на бібліотечних уроках як засіб виховання інтересу до книги, становлення І розвитку читацької компетентності школярів
files -> Юлия Борисовна Гиппенрейтер Продолжаем общаться с ребенком. Так?
files -> Урок Тема Морфологічна будова слова. Засоби словотворення
files -> Робоча програма з української мови для 5 11 класів рівень: загальноосвітній Учитель Герасименко ОленаМиколаївна


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал