Полтар григорій Михайлович



Сторінка10/24
Дата конвертації01.12.2016
Розмір5,39 Mb.
ТипКнига
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   24
НА ЧУЖИНІ

Вже далеко позаду лишилася Україна. А потяг, ніби змагаючись у швидкості з часом, нісся тепер російськими просторами, полишаючи після себе біло-срібний шлейф клекочучого диму, що повсякчасно все виривався з величезної закіптюженої труби.

«У-у-у»,- потужним гудком сповістив він про своє прибуття на кінцеву зупинку й, чихаючи, ніби якесь страхітливе чудовисько, тут же й випустив останній дух, тобто, обдав себе білою, гарячою парою.

Звільнивши хутенько вагони, люди, немов ті комахи, заворушилися на пероні. І тепер ця галаслива, різнокольорова юрба потяглася до виходу й тут же стала губитися десь за лісом.

Часу, звісно ж, було обмаль. Та й дорога, як вияснилося, була не близька. Тож дівчатам нічого не залишалося, як підхопити свої нелегкі валізи та й собі вирушити через ліс до міста Гороховця, що знаходився десь аж у Володимирській області.

Відмітившись у райвиконкомі, їх тут же розселили по людських квартирах. Радянська система завжди «піклувалася» про молоде підростаюче покоління, тому й цього разу приготувала для них черговий несподіваний сюрприз.

Вже на другий день переправили їх поромом через річку Клязьму, де вони й повинні були, з ранку й до пізнього вечора, гнути свої молоденькі спини на цю ненажерливу владу. Виснажлива праця


158

159


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


майже повністю забрала у них все: сили, здоров'я, дорогоцінні роки, бо потрібно було в будь-яку погоду, стоячи по коліна, а то й по пояс у холодній ржавій воді, різати заступом смердючий болотяний торф.

Тільки тепер зрозуміли дівчата, як нахабно їх обдурила совдепівська комуністична система, яка завжди використовувала дешеву, дармову силу у своїх цілях. Тож кому будеш плакатися та «жалітися», коли сам вибрав таку петлю на шию, яку й мусиш тягти до тих пір, доки не зігнешся, або не впадеш десь без тями, а робота... ой як дурнів любить.

Ця непосильна каторга вже зовсім знесилила дівчат і довела їх до розпачу. Розчарувавшись в усьому, вони тепер тільки й мріяли про втечу до своїх рідних домівок. Та перш, ніж це зробити, хотілось би у них запитати: «А чи варто було перейматися чужим розумом і міняти шило на мило та їхати за три-дев'ять земель чужого киселю хльобати?»

Але трохи згодом усе стане на своє місце. З приходом зими їх перевели на колгоспну ферму, де на них вже чекало нове випробування.

Доглядати худобу — це звісно ж не торф різати. І дівчатам тепер знову випали непереливки, так як цілісінький день доводилося витрачати на те, щоб корів нагодувати, напоїти, прибрати за ними гній та ще й тричі на день видоїти. А щоб худоба не пропала з голоду і давала молоко, заздалегідь придбати корма, тобто, ціле літо косити траву, сушити її на сіно та ще й завчасно заховати усе це добро подалі кудись від негоди, що вимагало від них немало зусиль та вміння. Ну, а вже як отелиться якась з корівок, отоді все... забувай про сон, і сидять було тоді бідні дівчата під корівками, доять їх, засипаючи на ходу, а як насмикаються отих коров'ячих дійок, то руки після цього викручує так, що і жити вже більше не хочеться.

Так промайнув майже рік і для всього людства настали найстрашніші часи.

Слово війна зовсім не було зрозуміле для шістнадцятилітніх дівчат. Що ж до дорослого населення, то тут усе якраз навпаки, бо ж за своє життя довелося їм пережити багато війн — це Японську 1904 року; Імперіалістичну 1914 року; Громадянську 1918 року та

160


Фінську 1939-1940 роках, які завдали чималих людських втрат великої розрухи, а головне — голоду, якого боялися більше всього. Частину колгоспної худоби (по вказівці Москви) тут же порізали на м'ясо, а решту поромом вивезли по річці Клязьмі десь у більш безпечніше місце за Волгу.

І дівчата на якийсь час залишилися без роботи. Повернутися на батьківщину вони вже не могли, так як там тепер «господарював», ніби в себе вдома, німець. Тому Євдокії з подругами нічого не залишалося, як звернутися до військкомату. Отримавши направлення на Гороховецький суднобудівний завод, їм була видана вказівка по виконанню державного спецзавдання, що їх, звісно ж, на перший випадок влаштовувало, бо тепер вони отримували в такий тяжкий воєнний час сталінську пайку — двісті грам чорного, як земля, хліба та ще декілька грудочок рафінаду на день.

Дармова сила завжди була "козирною картою" радянської держави, котра намагалася якнайшвидше захомутати чиюсь шию. Тому будемо вважати, що українським дівчатам знову не повезло бо те завдання, що вони отримали у військкоматі, не кожному було під силу, а особливо тепер, коли від виснажливої колгоспної праці вони вже майже не трималися на ногах.

Та затурканий Ленінськими заповітами Йосип, з великим натхненням продовжував впроваджувати концепції свого біснуватого попередника в життя і за час свого царювання Генсеком13 вже чималенько відправив на той світ українського люду (включаючи сюди: колективізацію, голодомор, репресії 1930-1938 років).

Тож, щоб не вмерти з голоду та отримати той злиденний пайок, ці нещасні молоденькі дівчата й виконували сталінську норму по заготівлі пиломатеріалу для фронту, з якого інженерні війська будували такі необхідні споруди — бліндажі, мости, переправи, пороми, човни. Але, щоб звалити декілька кремезних вікових стовбурів та ще й порізати їх пилою на шматки, для цього потрібно було мати ой яке ж тільки здоров'я і силу, не кажучи вже про кров'яні мозолі, що не встигали загоюватися на дівчачих руках. А, як випаде сніг, а за ним мороз так градусів під сорок, отоді вже їм дістанеться на всю котушку. Та як би там не було, а молоденьким

13 У 1922 році Сталін був назначений Генеральним Секретарем.

161


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


завжди кортіло десь хоч трохи розважитися в якомусь колективі разом.

Ну що, дівки, робота роботою, а відволікатися від неї клятої


нам також не завадило б, — нагадує було Євдокія подругам.

А ті, немов тільки цього й чекали. Швиденько перевдягнуться в чистеньку одежину, причепуряться як слід і гайда до міського будинку культури, біля якого вже скупчилося чималенько молоді, що встигла підігріти себе спиртним і тепер гарно так наспівувала пісні та вправно витанцьовувала чечітку під гармошку, чим тільки дивувала українських дівчат, бо і ця російська молодь також тяжко працювала на тих же, що й вони, лісорозробках. А через якийсь час зал ніби оживав. І вже пливли по ньому, немов оті білі лебідоньки, танцювальні пари, кружляючи один біля одного під мелодію «Амурських хвиль», що виконував так лагідно міський духовий оркестр. Так, стоячи в гурті дівчат, Євдокія несподівано й почула поруч себе:

А чи можна запрохати гарну пані на танок, — а коли


озирнулася, то побачила перед собою красивого білявого юнака,
який володів не дуже добре російською мовою.

Та дівчина любила танцювати. Тому, не вагаючись, вона й відповіла цьому хлопцеві взаємністю. Після чого й відбулося між ними знайомство.

  • Так як же кличуть красиву пані?

  • Можете мене звати Євдокією.

  • Ви що, з України?

  • Так, юначе. І уже тривалий час працюю тут, — трохи
    ніяковіючи, відповіла дівчина.

Від цих слів хлопець на якусь мить чомусь перемінився в обличчі та вчасно схаменувшись, він знову продовжив знайомство з нею.

А я родом з Кракова, але так склалися обставини, що не по


своїй волі опинився ось у цьому суворому краї.

Знайшовши спільну мову, вони вже не розлучалися між собою до кінця такого приємного вечора. А як скінчилися танці, разом вийшли з будинку культури й попрямували вулицею до Євдокіїної квартири. Йдучи містом, дівчині дуже кортіло дізнатися про те, чому ж цей дивний, такий загадковий юнак потрапив з Польщі в

162


Росію, але все ніяк не наважувалась про це у нього запитати. Та Вацлав, так звали юнака, і сам розповів їй про все.

Щоб відтягти час та приготуватися як слід до війни з фашистською Німеччиною, Радянський уряд під керівництвом Йосипа Сталіна й вирішив повернути загарбані в свій час буржуазною Польщею свої землі, а попри це заключити мирний договір з німцями. Здійснивши ці наміри, совіцька безголова система такими діями тільки викликала підозру у Гітлера й по суті діла спровокувала війну з німцями, бо німецьке командування добре знало сталінські «вовчі заходи», що були скоєні Росією проти Фінляндії та Японії 1939-1940 роках. Польський уряд, під керівництвом Миколайчика, терміново покинув свою рідну землю. І тепер тільки підпільно керував країною з Лондону. Перше, що зробило керівництво Польщі — це домовилося з совдепівською владою про створення, на території Росії Польської народної армії, яку й очолив генерал Чекмарський. Але під час формування цього війська виникли дуже великі проблеми.

Частина колишніх військових поляків добровільно здалася радянським військам й продовжувала свою службу в її лавах. А решта, не була згодна з цим рішенням свого попереднього керівництва і вперто не хотіла коритися ні польському уряду, ні совіцькій системі.

Таким чином, вони по суті були інтерновані й відсиджувалися в ізоляції. Знаходячись в такому стані, багато з них не мовчало й підбурювало інших до бунту.

Отож-бо, Євдокіє, й опинився я у вас на Україні в Харківській


області, у місті Мерефі, куди й було звезено «бунтарів», яких
мені довелося супроводжувати. А пізніше, я повинен був приймати
участь в знищенні цих людей, тобто власноручно розстрілювати
своїх батьків і братів. Від чого я звісно відмовився і тут же був
заарештований властями й відпроваджений в Харківську в'язницю,
що знаходилася на Холодній горі.

А після довгих тортур та нелюдського приниження мене й заслали ось сюди в це пекло. Ну та нічого, Євдокіє, адже малось бути напевне гірше. Довівши дівчину до двору, Вацлав почав прощатися з нею.

Дякую тобі, Євдокіє, за гарний вечір і сподіваюсь, що це не

163


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


остання наша така зустріч з тобою, — відкланявшись, він тут же пішов собі вулицею, періодично бухикаючи простудженим голосом.

Так розпочалася зустріч моєї матері з сильним у ці місця польським офіцером Вацлавом.

Німецькі війська з великим задоволенням вже розглядали крізь оптику Красну площу та інші цікаві історичні місця Москви. І тепер тільки й мріяли про те, що скоро в'їде туди на своєму білому коні їхній великий фюрер Адольф Гітлер, але здійснити свої зайдиголовські наміри мерзотнику так і не вдалося.

Спочатку чорнозем, немов той дьоготь, так і в'їдався та засмоктував колеса моторизованих німецьких частин, що вони вже були не в змозі відразу подолати великі території російських земель. А згодом, тріскучі морози в 1941-1942 роках остаточно доконали теплокровних арійських вояків, але ті все продовжували прикладати чимало зусиль, щоб дістатися до Москви, залишаючи на окупованих землях багатенько своїх вояк, котрих без кінця все турбували та товкли, чим тільки могли партизанські загони. Тому ця безглузда бійка німців з росіянами вже на початку «бліцкріга» була приречена на поразку. Та гітлерівські головорізи ще, напевне, сподівалися на якесь диво. І воно для них у кінці кінців здійснилося.

Отримавши добряче по зубах під Москвою, знамениті на увесь світ фюрерівські душогуби, тепер тікали у напрямку свого звіриного лігвища. До перемоги над ворогом ще було ой як багато часу. Але поразка так видно приголомшила німців, що вони вже до самісінького свого кінця так і не оговталися, як слід. А може, просто зрозуміли, що такий народ, як наш, їм ніколи не здолати.

Що ж до українських дівчат, то їм тут бідненьким дісталося, як нікому. Тріскучі, нестерпні морози так дошкуляли й надокучували, що доводилося розпалювати вогнище в лісі і по черзі грітися біля нього. Бувало й таке, що припече несподівано до вітру, отоді вже біда, бо руки так від холоду закоцюбнуть, що й штани розстебнути неможливо. І біжить тоді Євдокія до якогось літнього чоловіка, щоб той допоміг їй вирішити цю необхідну для неї проблему. А вже, як повернуться дівчата з роботи на квартиру, то в оселі така холодрига, що хоч бери якусь палицю та собак по ній ганяй, не кажучи вже за їжу, так як від голоду хотілося вовком вити, бо

164


ж що того сталінського пайка молодому й виснаженому собачою роботою. Одним махом проковтнув і навіть за зубами нічого не зачепилося.

Місцеве населення дуже поважало українських дівчат за їхню порядність, працьовитість. Та й чим же відрізнялись вони від їхніх особистих діточок? Хіба що мовою та піснями, які вони з великою любов'ю слухали. Тому по можливості й допомагали їм хто тільки чим міг. То якусь стареньку поношену одежинку підкинуть, щоб хоч трохи голе тіло від холоду прикрити. Або якогось лушпиннячка з напівмерзлої картопельки на пісненький кандьорчик дадуть, бо видно бачили, що нещасні «хохлушки-молодайки» (так їх тут називали) вже тиняються від голоду. А вже, як корівка в когось отелиться, отоді у дівчат справжнє свято, так як місцеве населення, здоївши перше молочко, чомусь в їжу його не вживало, тому й віддавало хохлушкам. А дівчатам, звісно ж, не до жиру і нехай, мовляв, буде хоч вовна, аби тільки кишка була повна. Отже, наварять вони молозива, наїдяться від пуза і в ліжечка відпочивати. Що до рідних, то звісно ж скучали, але про них майже не згадували, бо це собаче, воєнне життя вже видно зовсім запаморочило їм голову.



Закінчувався 1941 рік, який залишив по собі хороший початок і тепер всі сподівалися на те, що незабаром клятій війні настане кінець. А поки що молодь готувалася до зустрічі Нового року, який повинен був відбутися в будинку культури.

Вацлав, як завжди, вертівся біля дівчат, розповідаючи їм цікаві, жартівливі історії, від яких всі реготали. А потім розпочалися різні розваги, танці під патефон та святковий новорічний банкет, що продовжувався аж до ранку. А як трохи розвиднилося, всі стали збиратися до своїх осель.

Євдокія також накинула на свої плечі пальто й попрямувала до виходу, де їй несподівано заступив дорогу Вацлав. Озирнувшись навколо, вона зрозуміла, що окрім них у клубі вже нікого не було. І ці неприємні обставини враз насторожили дівчину.

— Євдокіє, ану затримайся на хвильку, — звернувся хлопець до неї.

І поки спантеличена дівчина розгублено дивилась на нього, Вацлав згріб її в оберемок й притис до дверей.

165


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Євдокії подобався цей бідовий хлопець, що за останній час майже слідком ходив за нею. Але ж вона дала слово честі іншому. Тому обіцянками направо й наліво не дуже вже розкидалася.

Чуєш, Вацлаве, облиш свої залицяннячка, бо на вулиці подруги


мене чекають.

Нічого, Євдокіе, почекають, почекають та й підуть собі геть


додому. Ну, а ми ж, моя чарівна панночко, залишимося тут на
якийсь часок, а може... й другий.

Від цих несподіваних слів дівчину ніби хто взяв та тут же у самісіньке серце голкою штрикнув.

  • Ти що це затіяв, хлопче? Ану, відпусти мене зараз же.

  • А що, хіба ми не подобаємося один одному?

  • Не знаю, але вважаю, що це неповага твоя до мене і цим ти
    нічого не доб'єшся.

  • Ти так впевнена, Євдокіє?

  • Не тільки впевнена, а так і буде, Вацлаве.

  • А я вважаю, моя люба дівчинко, що ти помиляєшся. І годі
    вже нам у котика та мишки гратися. Тому я й вирішив, або ж...
    ти будеш сьогодні моєю, або ж... оце гостре лезо проштрикне
    твої груди наскрізь, — і поляк, діставши з кишені фінку, почав так
    нахабно вертіти нею перед дівочим обличчям.

Євдокія зрозуміла, що їй зараз потрібно не гарячкувати й вигравши час, перехитрити цього п'яненького поляка.

Ну добре, Вацлаве, коли тобі вже так приспічило й не


терпиться, то я згодна. Тільки ти носа свого дуже не задирай й
нікому про це не розповідай, бо сміятися тільки з мене всі будуть,
— схвильовано так відповіла дівчина.

Хлопець, напевне, і не чекав такої вдачі, тому, повіривши їй, швиденько опустив руку з ножем донизу. А Євдокія, ніби на це тільки й очікувала. Вона завжди була рішучою дівчиною, а головне не розгубилася. І доки цей п'яненький нахаба соплі жував, тицьнула йому з усієї сили коліном у пах.

Ой-ой, ой, су-ка-а, — завив несподівано поляк й тут же впав


на підлогу.

Доки він там корчився від болю, дівчина тим часом вхопилася рукою хутенько за ручку дверей й полегшено зітхнувши, потягла їх на себе. Але вони чомусь були замкнуті на ключ. Час з неймовірною

166

швидкістю спливав і зараз, звісно ж, працював вже не на її користь. А тут, як на зло, Вацлав прийшов до тями.

Господи, та невже ж ти прирік мене сьогодні на погибель й


віддасиш ні в чому не повинну людину ось цьому недолюдку. Ні,
я не скорюся цій гадині. Адже це буде несправедливо. Тому треба
якнайшвидше шукати вихід з цього становища, — вертілася аж до
болю в скронях обнадійлива думка.

І Євдокія, не тямлячи себе, зірвалася з місця й кинулася до вікна. Та поляк також не дрімав і вже нісся за нею стрімголов слідом. Відчувши важкий подих позаду себе, дівчина, не роздумуючи, вдарила відчайдушно рукою у мерзлу шибку, яка з дзенькотом вилетіла з рами аж на вулицю. А з пораненої руки зацебеніла темна кров, залишаючи червоні цяточки на підвіконні та підлозі, що ще більше ускладнило їй життя. І вона, перемагаючи нестерпний біль, затисла кровоточиву рану пальцями й приготувалася вже до гіршого.

Не під-хо-дь, чуєш... не підходь, бридка сволото, бо я тобі,


звірюко, очі твої погані пазурами видряпаю, — в страшному відчаї
закричала, що є сили, дівчина на поляка.

Та хлопець, видно, й сам злякався, бо ж напевне добре розумів, що в період військового стану за це примусове домагання дівчини ніхто його по голівці не погладить.

  • Євдокіє, люба, вибач мене. Я... я не розумію, як це зі мною
    таке скоїлося. А все напевне тому, що відносив тебе до тих дівчат,
    які так легко мені піддавалися. Та бачу, що дуже вже у тобі
    помилявся, — повзаючи, ніби той гидкий плазень, просився Вацлав
    у дівчини, розмазуючи коліньми кров по підлозі.

  • Ах-х ти ж, гад отакий, бач, він помилявся. А хто ж... після
    твоїх навмисних помилок, покидьку, та поверне цим нещасним
    дівчатам їхню честь і гідність, яку ти так нахабно заради свого
    задоволення їм споганив? Що-о, може, скажеш не так, паскудо-о?
    Чи язика десь в заднє місце затягло? Ану, відмикай, стерво, двері,
    бо я тобі, собако блудлива, всю душу зараз витрясу, — і Євдокія,
    вже не тямлячи себе, пішла в наступ на поляка.

Вийшовши на вулицю, вона розридалася, було дуже боляче й образливо за себе. Дівчина навіть і не підозрювала, що в цей страшний для всіх людей час, ще знаходилися такі типи, що, не рахуючись з нічим,

167


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


продовжують жити своїм якимось підлим, нелюдським життям. До Євдокії збіглися схвильовані дівчата, які чатуючи її на морозі, вже встигли добряче закоцюбнути. Звідусіль почулися тривожні запити подруг. Та дівчині не хотілося на них відповідати і вона тепер тільки схлипувала, йдучи з подругами вулицею. Але подруги ніяк не вгамовувалися та все ж сподівалися дізнатися від неї хоч якусь правду.

  • А хіба ж ти нічого не знала про цього мерзенного поляка
    гультяяку? — Наполегливо допитувалася у Євдокії Софійка, трохи
    затримавши її позаду дівчат.

  • А що ж я повинна була про нього знати?

  • Та він же ні однієї спідниці тут не обминає. Тому всі дівчата
    його бояться, як огню. А ти отак необачно вляпалася в цього
    блудливого пса.

Ой, Соню, ну навіщо ж ти так боляче ятриш мою душу.
Тому, я тебе дуже прошу, облиш хоч зараз ось ці нікому не
потрібні балачки. Я що, пообіцяла йому щось. Ну, потанцювали з
ним декілька вечорів у клубі та на цьому все й скінчилося. А те, що
він причепився сьогодні до мене, так таке ж могло трапитися будь
з ким і навіть з тобою.

Ну, що ти таке кажеш, Дуню. Адже він видно давно на тебе


око поклав, бо ж ти у нас красуня. А хто я в порівнянні з тобою?
Тобі, навіть, дівчата наші всі заздрять. Тому, напевне й не встояв
перед тобою цей поляк - залицяльник, — несподівано засміялася
Соня.

Не треба, чуєш, не треба, Софійко, всілякий бруд на себе лити.


Ти також по-своєму красива і навіть, я б сказала, симпатична.

І вони, наздогнавши решту дівчат, розпрощалися з ними й пішли собі з подругою на квартиру відпочивати.

Пройшло декілька днів і Євдокію по чиємусь доносу викликали у відділ НКВС14 , де вона й розповіла все про новорічний випадок слідчому.

Вацлава терміново заарештували. І він десь безслідно зник. А невдовзі було взято під варту й завідуючого будинком культури, котрий був в змові з цим загадковим поляком й навмисне залишав ключі своєму товаришеві для здійснення його підлих злочинів.

14 Народний комітет внутрішніх справ.

168


Розділ 26 ПРІСЬКА

Війна — це страшне й ні з чим не зрівняне людське лихо, від якої одні мали велике задоволення й чималий достаток, а інші відразу ж втрачали все і, не знайшовши до кінця свого життя собі ліків, так і не змогли загоїти кровоточиві та душевні рани. Отож замість того, щоб обробляти рідну землю, годувати сім'ю, ростити та виховувати дітей, доросле населення зі зброєю в руках змушене було боронити свою Батьківщину від злих, кровожерливих ворогів. А хто ж, як правило, мав від цього найбільший, найситніший шмат пирога? Безумовно той, хто затівав цю кровопролитну бійку та ще вволікав в цю ненажерливу м'ясорубку безліч ні в чому неповинного люду, який і повинен через чиїсь безглузді рішення вбивати один одного, тобто розраховуватися своїм життям.

Багато минуло часів від тоді, як дика, первісна людина в мамонтовій шкурі полювала з кам'яною сокирою за своєю жертвою, щоб вбити її та якнайшвидше з'їсти, адже, як з'ясувалося, що й по сей день існують ще такі звіроподібні, ненаситні особи, що влаштовуючи війни, вишукують собі різні заходи для озброєння. І таким чином, навмисне тримають людство в неспокої та покорі. Статисти підрахували, що під час війн загинуло стільки люду на нашій планеті, скільки живе й понині.

У приземистих віконцях старенької, вкритої почорнілою соломою хатки жеврів підсліпуватий вогник каганця, що ледь-ледь пробивався



169

Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


через замацькорені невеличкі шибки. І, якщо зупинитися та краще придивитися, то можна було розгледіти силует людини, що періодами над чимось нахилялася, виконуючи видно якусь нелегку, копітку працю. Глуха ніч вже давно увійшла в своє володіння. Але Пріська так захопилася цією цікавою роботою на ткацькому верстаті, котрий дістався їй у спадок ще від бабусі, підбираючи з великою любов'ю й натхненням кожну різнокольорову суконну ниточку для доріжок, що навіть забула про свій сон. Голова її аж гула від неспокійних думок і вона час від часу старалася звільнитися від них, втішаючи себе тим, що лихо само по собі кудись згине, а там що буде...

Вже другий рік воює з німцями її чоловік Іванко, де він зараз бідненький, ніхто їй не скаже. Немає вісточки і від старшенького сина Михайла, який ще на початку сорок другого сповістив про себе, що з боями відступають і на цьому все.

— Ой, Боже ж ти мій, Боже, та де ж ви, мої соколятка ріднесенькі? І чи живі, чи може вам на полі брані вже чорне вороння й очі повидовбувало. Та чому ж мені доленька така нещаслива видалася. Захисти ж їх, Всевишній, від лютої напасті лукавого й збережи їм життя, — захлипала старенька, витираючи рукавом полотняної сорочки сльозу, що несподівано так скотилася по щоці.

Тяжко зітхнувши, вона підвелася з місця й накульгуючи на затерплу від довгої сидні ногу, наблизилася до ліжка, де вже давно притуливши білобрису голівку до подушки, смішно так сопів носом її меншенький синочок Гриша. Перехрестивши його сонного, Пріська прочитала над ним молитовку й примостившись скраєчку біля нього на дерев'яному полику, задрімала. Натомлене тіло враз обм'якло й поступово почало відходити десь у небуття. Віки на очах зробилися ніби олов'яні. І вона незчулася, як заснула солодким, мертвим сном. Тільки один цвіркунець ніяк не вгамовувався й раз по раз нагадував про себе, цвіркаючи десь у якійсь невеличкій шпаринці.

Розділ 27 НЕПРОХАНІ ГОСТІ

Ще здалеку було чути надривне гудіння моторів німецьких вантажівок, що з неабияким зусиллям долали метр за метром важкий піщаний ґрунт до лісу. А попереду колони, ніби той чорний жук, петляв по кривулястій дорозі, німецький опель, вилискуючи чорним металевим панциром на сонці, в середині якого сидів полковник фон Крюгер у супроводі охорони на новеньких, зеленого кольору, мотоциклах з кулеметниками в колясках.

Ось уже декілька місяців минуло з тієї пори, як великий фюрер повів свої війська на схід, щоб здійснити там свій «Blіtzkrieg»15. Одначе цей план чомусь не спрацював у нього до кінця.



— Ох-х, уже ці росіяни. Майже вся Європа вже давно стоїть на колінах перед могутньою Німеччиною та її розумним і талановитим полководцем Адольфом Гітлером. Але ці дикуни чомусь продовжують впиратися, як оті віслюки й чинити безглуздий опір нашим відбірним, відважним військам. Просто дивно, ну що це за країна, що за народ? Адже ми неодмінно приборкаємо цей слов'янський норов. Я багато чув про Україну, але побачивши на власні очі, зрозумів, що навіть Швейцарія, в якій я безліч разів бував, могла б позаздрити ось цьому дійсно чарівному, мальовничому краю з його пишною й величавою природою. І хоча ще чималенько доведеться

15 Швидка війна.

170

171


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


докласти зусиль нашим військам, щоб прибрати усе це добро до своїх рук та в майбутньому потечуть до Рейху золоті ріки прибутку, що неодмінно зроблять мою рідну батьківщину володаркою всього світу, — з великою впевненістю в собі розмірковував, їдучи в авто, полковник фон Крюгер.

Від цього приємного марева Ганс Крюгер аж очі свої заплющив, ніби той шкідливий кіт після гарненького полумиска сметани й тут же задрімав. Перед очима несподівано постала постать ще гарненької й привабливої його дружини Ельзи. А неподалік від неї на килимку бавилися, не звертаючи чомусь на нього ніякої уваги, його двійко маленьких діточок: син Еріх та завжди така весела й балакуча донька Катрін. Дивно, а чому це вони не біжать зустрічати свого коханого татка? Адже ж бо, війна наче скінчилася і татусь тепер назовсім повернувся додому.

Розплющивши очі, Ганс ще довгенько лупав ними, приходячи поступово до тями й підвівши голову, озирнувся навколо. Зрозумівши, що це сон і не більше, важко зітхнув й, зодягнувши на свого носа в золотій оправі пенсне, намацав польову сумку. Вийнявши звідти сімейне фото, він впився в нього жадібним поглядом.

— Боже ж ти мій, як же тільки нам гарно було разом, але ось ця


клята, затяжна війна... — і Ганс, щоб не розридатися, закліпав все
частіше й частіше очима, — о, Дрезден, моє таке дивне, старовинне
місто. Я часто згадую тебе. І те, як часто відпочивали ми сім'єю
у твоїх чарівних куточках. А тепер, коли ж ще таке буде? Адже з
кожним днем ми все більше й більше грузнемо в цій клятій дикій
країні. І не видно цьому ні кінця, ні краю. Ой-й, як же я тільки за
вами скучив, мої ріднесенькі.

Так у думках він і не згледівся, як його особистий «опель» зупинився десь у тихому українському селі. Висунувши голову у відкрите вікно, він несподівано для себе побачив людей у святковому вбранні. А до автомобіля вже нісся один з вишколених німецьких солдатів й, відчинивши дверцята, звичним жестом привітався до полковника.

Хайль Гітлер! — гаркнув браво німець, викинувши вперед


руку над головою й клацнувши при цьому підборами давно вже
немащених чобіт, вклонився.

Наближаючись до людей, Ганс фон Крюгер тепер вже відверто міг впевнитись в тому, що не всім у цій божевільній країні безумовно

172


до вподоби ось цей ненависний усім соціялізм, коли знайшлися тут люди, що його, ворога, з хлібом та сіллю зустрічають.

Вітаємо вас, пане офіцере, і всіх ваших славетних вояків на


нашій українській землі, — чемно так привітався Василь Степанович
й підніс полковникові на біленькому рушникові величезну
рум'янощоку паляницю.

Фон Крюгер звичайно ж не чекав такої приємної для нього гостинності. Тому з великою шаною віднісся до цих кумедних слов'янських звичаїв й, відщипнувши двома пальцями невеличкий шматочок хліба, почав його не кваплячись пережовувати на обох щелепах, немов ота корова сухе сіно біля ясел. І тільки після цієї паузи полковник взяв паляницю з рук Василя Степановича й передав її своєму, видно замісникові, оберштурмфюреру Крайше.

  • Хай живе і процвітає велика Германія, — рявкнув, ніби той
    голодний пес, на всю пельку Бобур.

  • Ріднесенькі ж, ви наші. Слава тобі, Господи, що ти зглянувся
    на нас та послав нам завчасно визволителів, — обізвався з радістю
    Дем'ян й, здійнявши свого картуза, почав по—собачому зазирати
    німцям у вічі. Він був напевне дуже задоволений, бо в душі всім
    серцем ненавидів совіцьку владу. Та й завіщо ж її любити, коли він
    дбав, дбав, а прийшли якісь старці на всеньке готовеньке обідрали
    його, немов ту липку, скалічивши йому все життя.


Несподівано для всіх до Василя Степановича звернувся на ламаній, але зрозумілій російській мові оберштурмфюрер Крайше:

  • Нам... нуштен короший болшая ізба... Ти менья понімайт?

  • Ну, а чого ж... усе зрозумів.

Знайшовши чималеньку будівлю на краю села, в якій жила вдовиця тітка Настя з трьома діточками, німці відразу ж підігнали до хати свої вантажівки й поперлися прямісінько в оселю.

—Wек, wек fогt16, — виштовхавши хутенько прикладами гвинтівок


та автоматів мешканців з рідної хижі, німецькі вояки занесли туди
якісь ящики та бочки.

Поплакавши з горя в пелену, тітка Настя взяла своїх діточок за руки й повела їх до льоху, що знаходився поруч хати. Так вона, бідолашна й промучилася в ньому аж до кінця війни.



16 Геть, геть.

173


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Постоявши ще трохи, Василь Степанович подивився на це з жахом й, понуривши голову донизу, вже зібрався було йти до своєї домівки, але його знову зупинив все той же оберштурмфюрер і наказав йому терміново зігнати всіх людей на майдан біля церкви. Для цієї операції в поміч йому було виділено декілька німецьких солдатів.

Перед переляканими на смерть людьми виступив сам полковник фон Крюгер і пробелькотівши щось незрозуміле для них на своїй нетривкій мові, він тут же уступив місце оберштурмфюреру Крайше:

Мі... вас всех... предупреждайт, что з севотняшній тень мі


ест тепер ваш козяїн. Германскій командованій претупреждайт...
Кто бутет неподчіняйт і вретіт, тот бутет отшен строко наказіват
всех. Теперь етот тшеловек... ест ваш староста, — і Крайше тут
же ткнув пальцем в бік Василя Степановича, — а етот, — і він,
перевівши свій погляд на Бобура, також показав пальцем в бік
нього й добавив, — бутет командоват поліцій.

Доки Василь Степанович пригощав у себе вдома високих німецьких гостей, зголоднілі «визволителі» вже нишпорили по людських дворищах та хатах, шукаючи напевне чогось добренького перекусити.

  • Наlt17, матка! Млеко..., шнапс давайт, — заволав на бабу
    Веклу, що мешкала одиноко, булькатий німець, приставивши їй
    автомата до грудей.

  • Господи! Та де ж я тобі... оце зараз молока візьму, як корова
    ж тільна і не доїться, — збрехала баба, сплеснувши в долоні.

  • Stillshwelgen18, — гаркнув на бабу Веклу німець так, що та
    бідна аж підстрибнула на місці, але трохи оговтавшись, тут же дала
    достойну відсіч йому.

  • Он ти глянь... на цього чорта рижого. Ти йому кажеш стрижене,
    а він тобі, сатана отака безрога, торочить своє, що смалене. Ну, чого
    оце ти тут розрепетувався, немов отой горластий півень на огорожі,
    — і, повернувшись до нього задом, потеліпалася в хату.


Зрозумівши, що від цієї Gros Hund19 нічого не доб'єшся, німець та ще декілька Його товаришів попрямували до хлівця, де стояла корова.


  • О-о-о...seer20 gut, gut21, - задоволено поплескав її по спині
    один з німців. І вхопивши дійничку, що висіла на тинові, почав
    доїти корову. Наситившись, немов ті вужі молоком, вони тепер
    вивели її за налигача з двору й потягли гуртом вулицею.

  • Та що ж ви робите, душогуби отакі прокляті, — заголосила,
    йдучи слідом за ними, стара Векла.

Але окупантам вже було не до неї. А десь під вечір по селу вже розносився приємний такий запах смаженого коров'ячого м'яса.

Окошившись у тій хаті, де ще декілька годин потому мешкала господиня з дітьми, німці тепер влаштували тут Grоbе hoсh22 для себе, тобто усе те, що було відібрано в населення, тепер мало місце на столі. Чавкаючи, ніби ті свині та запиваючи усе це дармове добро шнапсом, німецькі вояки ще довгенько товклися в хаті, співаючи свої славетні пісні, з якими у них були пов'язані найкращі спогади і перемоги, а через якийсь час вже хропли на всю оселю. Тільки один вартовий, позіхаючи, снував біля хати, охороняючи спокій відпочиваючих. Але на світанку він помітив, що в середині оселі горить полум'я.

Пар-ті-занен, пар-ті-занен! - підняв він величезний ґвалт, і


тут же випустивши чергу з автомата в повітря, кинувся рятувати
своїх товаришів. Захоплені таким несподіваним лихом, німецькі
вояки почали вистрибувати у одних підштаниках й тікати подалі від
біди, бо начинена хата вибуховими речовинами раптом піднялася на
декілька метрів угору й розлетілася на шматки. А на тому місці,
де тільки-но стояла будівля, залишився величезний стовп диму,
перемішаний з соломою та уламками, що були розкидані довкілля. Та
через декілька хвилин на місці надзвичайної події прибуло німецьке
командування. "Винуватців", звісно ж, відразу було знайдено, що
сиділи, немов оті голодні миші, притаївшись за пустими діжками в
льосі. Після чого мало не повикручувавши їм руки, німецькі вояки
повитягували їх звідти. І тут же полковник фон Крюгер зі своїми
помічниками вирішили прийняти термінове рішення, тобто винести
вирок. Та до місця страти ще треба було якнайбільше зігнати селян.



17 Стій 20 Дуже, вельми.

18 Мовчати.

19 Старої собаки 21 Хороше, добре.

22 Велике свято



174

175


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини

І нехай, мовляв, вони щойно на власні очі впевняться в тому, що буває з тим, хто не поважає німецьку владу. Тому, доки все село зганяли до купи, тітку Настю з діточками тимчасово зачинили в сараї, де вона, згнітивши своє худорляве, немов у хрущика від холоду тільце, тепер очікувала на неминучу смерть.

176

Розділ 28

Каталог: files
files -> Відділ освіти Криничанської райдержадміністрації
files -> Звичаї та обряди українців
files -> Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Відділ освіти Катеринопільської районної державної адміністрації Районний методичний кабінет Крохмаль Валентина Федорівна На допомогу молодому вчителю Схвалено радою методичного
files -> Календарно-тематичне планування з української мови для 5 класу
files -> Дячук І. А. На допомогу класному керівникові «Ціннісне ставлення дітей до сім’ї, родини, людей»
files -> Н.І. Дяченко, Т. В. Ружанська ігрова діяльність на бібліотечних уроках як засіб виховання інтересу до книги, становлення І розвитку читацької компетентності школярів
files -> Юлия Борисовна Гиппенрейтер Продолжаем общаться с ребенком. Так?
files -> Урок Тема Морфологічна будова слова. Засоби словотворення
files -> Робоча програма з української мови для 5 11 класів рівень: загальноосвітній Учитель Герасименко ОленаМиколаївна


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал