Полтар григорій Михайлович



Сторінка1/24
Дата конвертації01.12.2016
Розмір5,39 Mb.
ТипКнига
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24
ПОЛТАР Григорій Михайлович

ТЕРПКИЙ

кетяг калини

Видавництво «КНИГА»

Київ - 2008

Терпкий кетяг калини

ББК 84.Ук 7-4 П-48

Полтар Г.

П-48 Терпкий кетяг калини. Книга, 2008. — 376 с.

ISBN 978-966-8314-53-7



Художньо-автобіографічний роман «Терпкий кетяг калини» написав Григорій Михайлович Полтар, вихователь санаторної школи-інтернату, що на Харківщині. Народна творчість, звичаї, обряди, любов до рідної землі знайшли відображення у цьому творі.

Книга розрахована на широке коло читача.

«Якщо родився ти на цій землі,

Шануй її і утішайся в волю,

Вклонися рідній ненечці своїй,

Подякуй Бога ти за це і долю.

Бо ж ця земля свята

І кращої на світі вже немає

Моя ж ти Україно, земле золота,

Люблю тебе від краю і до краю.

Тобою я пишаюсь і горджусь,

Бо ж ти у мене, матінко, єдина.

До тебе, люба, серцем притулюсь,

Моя ж ти Батьківщино, пісне солов'їна.»




ISBN 978-966-8314-53-7

© Г.М. Полтар, 2008 ©Видавництво «Книга», оригінал макет, художнє оформлення, 2008

Частина перша Розділ 1

«КРАЮ МІЙ СОЛОВ'ЇНИЙ»

Як так жити, то краще вмерти, проте на все воля

Всевишнього. Тому ми не маємо права так думати, бо гріх

великий візьмемо на душу. Життя і долю Бог дає кожному. Та все

інше залежить тільки від самої людини. Недарма кажуть: «Життя

прожити — не поле перейти.» А що ж таке доля? Це зіриночка, яка

своїм малесеньким промінчиком освітлює людям непередбачений

життєвий шлях. І хто подолає всі ці негаразди та негоди, той

безперечно знайде своє місце як на землі, так і в суспільстві.



Ось так і я прожив сорок дев'ять літ, а життя як і не було,
3

Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


бо промайнуло воно в митарстві та муках непомітно, а півстоліття вже лишилося позаду. Довго вагався, та все ж таки вирішив написати цей твір про себе і наше минуле животіння1. Знаю, що ознайомившись з моїми спогадами, у читачів виникнуть різні думки і навіть глузування, одначе я сподіваюсь на краще й пишу не для тих «типів», яких ніколи не переслідували злидні і в усьому був тільки достаток, а пишу для людей, що дійсно бідували та бачили своє життя не в рожевих барвах. І прочитавши це, вони співчуватимуть мені. А може ще й візьмуть щось повчальне для себе, бо ж деякі з них тільки-но розпочинають свій життєвий шлях у суспільстві й повинні бути готові до всього.

Народився я на Чернігівщині в сільській місцевості і край цей мальовничий завжди Божим раєм називаю. Та й справді, куди не кинеш оком, а все наче не земне, святе. Село моє, Лучківка, загубилось десь серед лісів, ланів, річок, ставків. І всі хто б не приїздив до нас, назавжди були закохані в цей невеличкий Божий куточок. Хатки білесенькі, чистесенькі вкриті черепицею та соломою, біля яких обов'язково росли клени, ялини, тополі, верби, черемшини, акації. І все це, наче намальоване, попритулялося до будівель. А як зайдеш у двір, так знепритомніти можна від п'янких ароматів квітів, стиглих яблук та груш, що росли довкола.

Мати моя, Євдокія Іванівна, дуже була закохана в квіти, тож садила їх, де тільки знаходила вільне місце біля хати і в дворі, наче хто взяв та й килим розстелив, в який вплелися чорнобривці, кручені паничі, мальви, півники, матіоли, жоржини, калачі, що видерлися аж до вікон старої хати. І тепер, немов маленькі діточки, посміхалися від задоволення, умостившись своїми великими, рожевощокими пуп'янками та розпущеними квіточками на цупких стебельцях. А у віконце зазирав великий кущ жасмину, цвіт якого обліпили сусідські бджоли, перелітаючи із задоволенням з однієї квіточки на іншу. І все це п'янило та заворожувало так, що аж дух перехоплювало.

Старенька моя хатка-мазанка притулилася десь в кінці села біля лісу, навколо якої й розташувалися людські присадибні ділянки. А трохи далі від неї і до самісінького бережка простяглася гарна латка

батьківської землі, де росли всілякі овочі, біля яких і полюбляла моя матуся сіяти мак, смужки якого немов різнокольорові стрічечки впліталися в ще молоденьких, набираючих сили, соняшників. І тут же, попід городами вниз, стежечка протоптана збігала, шлях якої пролягав повз криничку з холодною, п'янкою водою та копаночку, бережки якої поросли верболозом і кущами калини, що низенько посхиляли свої голівки над водою та немов роздивлялися, як пірнаючи із задоволенням, віддзеркалювали в ній золотаві спинки карасі. Далі ж, понад сусідськими городами, розкинувся берег з зеленою соковитою травою. Від чебрецю, м'яти, конюшини та пташиного співу голова обертом йде, а поруч цього цілющого водоймища дубова кладочка лежала, попід якою й жебонів струмочок, що з неймовірною силою пробивав собі шлях у траві аж до самої річки Іченьки. А за кладочкою стежка, що знову підіймалася вгору й губилася десь за пагорбом в садку. Тут колись мешкали поміщики Романовські. Одначе під час сталінських репресій їх знищили. І садком вже багато років ніхто не займався. Та, як на диво, там і досі росли рідкісні сорти яблук, груш, а також багато слив, вишень і кущів барбарису. Неподалік від садочка розташувався Мусіїв поруб, що поріс кущами шипшини, глоду, терну, між якими й виднілися рідкісні лікарські рослини та квіти: звіробій, ромашка, дивина, безсмертник, дзвіночки, вовчий ряст2, а також сині та білі проліски.

Після довгих повоєнних років повернувся у своє рідне село мій батько, Михайло Іванович. Але жити було ніде, бо ж його рідна мати, моя бабуся Пріська, отримавши страшні звістки про загибель свого чоловіка та сина, виїхала жити в інше місце. І батькові нічого не залишалося як вселитися в чужу, покинуту хату, в якій багато років ніхто вже не мешкав. Та й доброго слова вона не була варта. Отримавши на це дозвіл від селищної ради, він розпочав приводити це убоге житло в нормальний людський стан. До війни у них була добряча дубова хата з гарним садочком у центрі села. Та про це тепер нічого було й думати, бо там вже давно жили інші люди, яким і продала хату його мати.

Незабаром, повернулася з Росії в село й моя мати, де вона, бідна,




1 Життя сіре, безбарвне, злиденне.

4

2 Один із видів лісових пролісків.

5



Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


декілька років пухла від голоду та холоду, виконуючи сталінську норму по заготівлі пиломатеріалу для фронту. Невдовзі мої батьки побралися, а через певний проміжок часу народився в них син — мій брат Микола. Та видно не судилося йому довго жити, бо ж загнало його ще дворічного злиденне колгоспне життя на той світ. Тяжко перенесли цю втрату мої батьки, але ж хіба мали вони право звинувачувати когось у цьому? Так, може й мали та хто ж тоді піклувався про цих нещасних пересічних людей. Для радянської системи найголовнішим було гасло — «Серп і молот», тобто каторжна даремна праця на неї. А люди — це гній, сміття, які в цій країні ніколи не цінувалося. Маючи навіть невеличкий клаптик своєї земельної ділянки, селянин не мав часу на те, щоб як слід його обробити. А тут ще й сталінська система безжалісно обдирала селян, забираючи у них майже все в державу та обкладаючи непосильними податками. Тому їм нічого не залишалося як в розпачі шукати собі, від такого собачого нидіння, петлю на шию. І все це відбувалося в тій місцевості, де маючи господарство, землю, яка повинна їх годувати, люди помирали з голоду. Та в цю лиху годину і я на білий світ з'явився, але ж не дарма кажуть: «Одна біда не приходить і вона за собою неодмінно горе та злидні тягне». Стара хата вже почала майже розвалюватися, а на будівництво нової грошей не було. А тут іще одна біда постукала у двері. Несподівано у мене захворіло око. Стала благати моя матуся Бога, щоб захистив він її дитину та відвернув оту кляту хворобу від неї та видно так мені судилося пройти цим чорним шляхом. Звернулися мої батьки до лікарів, але ж які вони були на той час. Хороших знаючих, Сталін та війна винищили, а молоді і недосвідчені ще не навчилися такі хвороби лікувати. Можна було б звернутися в Одесу до, знаменитого на той час, професора Філатова. Та де ж грошей взяти? А хвороба не стояла на місці. І не тільки мене, а вже багатьох людей скалічила. Запалення ока вже перекинулося на інше. І якщо вчасно його не зупинити, то на мене чекала б сліпота. Лікарі цю хворобу називали туберкульозом очей, а люди просто золотухою.

Билася моя матусенька, як риба об лід. Та всі її надії і сподівання були марними. А лікарі тільки розводили руками. Та, як кажуть: «Світ не без добрих людей». Хтось підказав моїм батькам, що є в селі Маціївці знахарка — бабуся, яка такі хвороби виліковує.

6

Звернулися вони до неї, але лікування було не легке, бо ж також коштувало чималих грошей. А головне, добиратися до неї було незручно, бо знахарка жила дуже далеко. Тому вся надія покладалася тільки на колгоспних коней, яких також не вистачало, бо ж кожна худобина чи віз оцінювався на той час на вагу золота. Та знаючи мою хворобу й, поважаючи моїх батьків за чесну й сумлінну працю, керівництво колгоспу не відмовляло їм і виділяло якусь шкапу, щоб доправити мене до залізниці. Ще на вулиці розпочинає тільки-но сіріти, а ми вже блукаємо у темному лісі, щоб встигнути на перший поїзд. Мати править кіньми, а батько йде попереду з ліхтарем, шукаючи дорогу й підсвічує коням під ноги, щоб вони не падали та їхали у вірному напрямку. А головне, це не полохалися вовків, яких розвелося на той час безліч. Вивівши нас у безпечне місце, батько знову повертався до села, а ми сідали з матусею на поїзда, їхали десь кілометрів тридцять до міста Прилуки, а потім іще й шли дванадцять кілометрів пішки. Мати завжди була здивована тим, що я такий маленький хлопчик-стовпчик (так вона мене з ніжністю люб'язно називала), тупцював своїми невтомними ніжками до тієї бабусі-рятівниці і ні разу не хникав, бо ж був дуже терплячий.



Вже десь під вечір ми діставалися міста, де нас зустрічала сухенька згорблена бабуся, яка спочатку садовила мене й маму до столу, щоб ми трохи підвечеряли. І тільки після цього бралася за свою, видно нелегку, справу. Помолившись біля образів, вона підіймала мою голівку, щось шепотіла, попльовуючи періодично мені в очі і витираючи їх великими пальцями своїх старечих кістлявих рук, знову продовжувала боротьбу з клятою хворобою. А вранці ми знову збиралися з матусею до дому. Якось трапився зі мною такий випадок в дорозі, що запав мені в душу на все моє життя. Стояв я з мамою втомлений дорогою і про щось мріяв. Паровоз потихеньку чихкаючи підтягував вагони. Та раптом хтось з людей не втримався на пероні й полетів з клунками прямісінько на залізничне полотно. Це трапилося так раптово, що машиністу нічого не залишалося як дати гудок. Відчувши цей несамовитий звук, я щосили рвонувся з материних рук і став бігти в бік вокзалу, бо ж в моїй свідомості раптом з'явилося щось таке страхітливе й незрозуміле, яке в одну мить вивело мене з рівноваги. Бідна моя мати кинулася слідом за мною, кличучи людей на допомогу. Та де там... Я вже не

7


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


біг, а напевне летів, не пам'ятаючи себе, до будівлі, розштовхуючи рученятами людей, яких було повно навколо. І тільки десь в середині вокзалу схопив мене здоровенний дядько й повернув моїй матері. Скільки себе пам'ятаю, в дитинстві завжди лікувався в різних стареньких бабусь-шептух, але було й хвилинки не посиджу спокійно на місці. То якусь собаку добряче роздратую, то півня. А той, дивись та й не витримає від мене такої образи, і поженеться за мною. Ну, звісно ж, цього вже й достатньо, щоб я злякався. І не спить тоді моя бідна ненечка та тільки плачучи дивиться на те, як я на стіну дерусь й кричу не своїм голосом. Шукають тоді мені знову десь бабусю, щоб кров заспокоїла, бо ж як не лікувати, наслідки можуть бути дуже лихі.

Одного разу, керівництво колгоспу виділило моїм батькам підводу (цебто коня запряженого в воза) аж на цілих два дні. У цей день всі прокинулися дуже рано й почали збиратися в далеку дорогу. Батько, як годиться, запряг конячину, кинув сінця на віз, щоб нам м'якіше було сидіти і вхопивши Сивка (так кликали коня) за вуздечку, вивів його за ворота й побажавши щасливої дороги, пішов до хати. А мати, смикнувши коня за віжки, поїхала шляхом. На цей раз я був не один, бо ж мама взяла ще з собою сусідську, зовсім сліпу, дівчину Сашу для лікування в бабусі. Ми сиділи з нею на возі і тихенько розмовляли. А десь через хвилин двадцять вже були біля лісу, який зустрів нас радісним пташиним співом і нібито вітаючись з нами, посхиляв свої ніжні гілочки, немов хотів доторкнутися ними до кожного з нас. Навколо пахло прілим торішнім листям, мохом та грибами. А серед цієї чарівної, заворожуючої краси господарював теплий літній вітерець, що нібито нашіптував щось без кінця листячку, яке весело тріпотіло від задоволення. І тільки ми виїхали з лісу в степ, як все враз змінилося. Сонце стало так нестерпно припікати, що навіть вітер, гасаючи по полю, нічого не допомагав. Одна тільки мати ні на що не звертала уваги й схвильовано смикала Сивка за віжки, підганяючи його батогом, щоб той хутчіш їхав, бо ж за день треба було подолати більше сорока кілометрів. А кінь, видно, також стомився і тепер тільки пирхав носом від пилюки, що стояла стовпом за возом та постійно відмахувався своїм розкішним хвостом від мух і оводів, що в'їдливо лізли йому в очі й боляче кусали за спітнілу спину.

8

У далечині вже промайнуло село Маціївка, більша частина якого знаходилося в низині. Наближаючись до будівель, мати вгледіла іще одну дорогу, що пролягала через ярок. Не вагаючись, вона звернула коня зі шляху. Люди, які тут мешкали, рідко використовували цю небезпечну дорогу, а якщо й користувалися нею, то мабуть мали надійних коней. Відчувши неминучу біду, Сивко від такої несподіванки аж захріп і, зупинившись, став дивитися зі страхом вниз. Очі в нього зробилися великі, вуха ще сильніше притислися до голови і він, упираючись своїми ногами, схвильовано затупцював, але тягар воза підштовхнув його з місця. Село Маціївка було розкидане по всій долині, будівлі якого, своїми різнокольоровими покрівлями, виднілися серед садків, чагарників та пагорбів. А внизу протікала бурхлива річечка, котра запам'яталася мені тим, що весною робила велику шкоду людям, бо будівлі, що знаходилися близенько від неї, підтоплювало талою водою. Хата бабусі стояла аж на самісінькій горі і до неї треба було підійматися крутою кам'янистою стежечкою, а коло воріт завжди сидів старенький, згорблений дідусь у обшарпаній овечій шапці, котра кумедно сиділа у нього на голові, зсунувшись на ліве вухо, а худі, висохлі плечі прикривала якась вилиняла, потерта свитка, не кажучи вже за ватяні полатані штани, що були заправлені в биті, розтоптані валянці. Так, обпершись на палицю, ріденькою, схожою на цапину, бородою, він довгенько дивився кудись у далечінь підсліпуватими очима, перебираючи видно в пам'яті своє нелегке злиденне життя. А, як тільки закінчувалося моє лікування в бабусі, збирав нас з онукою цей старенький веселий дідусь біля себе, розповідаючи щось цікавеньке, або наспівуючи якусь кумедну пісеньку. Тож і залишилася в моїй дитячій пам'яті назавжди така пісенька:



«Пішов дід козу доїть

А вона не стоїть

Дід її кулаком,

Щоб ти здохла з молоком.»

Дідусю, а дідусю, ну розкажи нам якусь казочку, — смикаючи за рукав, просила його Оксана. І той, усміхнувшись у свої сиві вуса, відповідав:

— А, — мовляв, — моя годинонька... і така незгодина. Ну

9


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


гаразд, мої любі, сідайте близенько та приготуйтесь гарненько, а хто уважний і має вуха, той неодмінно казочку мою до кінця послуха.

І ми хутчій вмощувалися біля нього й з великим задоволенням слухали. А дідусь, гладив нас по голівках своєю лагідною теплою долонею й розповідав нам казочку. У цей час мені здавалося, що це вже був і не дідусь, а якийсь справжній чаклун, котрий взяв нас з Оксаною за руки й повів у дивну казкову країну, де відімкнувши своїм золотим ключиком чарівні дверцята, став нас знайомити з дивовижними казковими героями.

Тягар воза все сильніше й сильніше почав тиснути на коня. І Сивко, не стримавши навантаження, побіг щодуху з гори донизу.

XXX

— Стій! Тпру-у-у, тпру-у-у! — тягла на себе щосили віжки мати, щоб утримати якось коня та всі її потуги були марні. Неподалік стояли на присадибних ділянках люди. Але чим вони могли нам допомогти. А до прірви залишилося декілька метрів. Та недарма ж так кажуть: «Як немає щастя, той нещастя допомагає». Сам віз не був як слід відремонтований та й колеса також вже були старі і видно давно не мастилися. Тому, не витримавши такого надмірного навантаження, переднє колесо з тріском злетіло на ходу й покотилося у прірву. А віз підкинуло з такою силою, що ми мало не повилітали з нього. Та коли він знову опустився до низу, то вперся віссю в землю. І, протягнувшись так ще декілька метрів, зупинився, залишивши після себе чималий рівчак. А за якусь мить збіглися з усіх сторін люди, які й допомогли нам злізти з воза та полагодити його. Помалу вони розійшлися займатися своїми справами, а ми ще довгенько стояли на місці, приходячи до тями.

Десь через півроку запалення моїх очей майже припинилося і з'явилася надія на краще. Та лікування все одно продовжувалося. Якось сидів я біля матусі й очікував на те, коли ж бабуся звільниться та знову розпочне мене лікувати, а недалечко від нас, бавилася ляльками мала Оксанка. Раптом, я відчув сильний біль у руці, від якого закричав не своїм голосом. Цей несамовитий крик враз переполохав мою маму, яка спочатку не змогла й второпати, що ж зі мною трапилося. Та бабуся звичайно ж все зрозуміла і тут же

показала пальцем на безжалісну Оксанку, мовляв, це вона вирішила почесати свої гострі зубки об мою руку. І тепер стояла посеред хати та тільки розгублено кліпала очима.

Лікування моє у бабусі, нарешті, зкінчилося. І хвороба покинула мене та слід від неї залишився назавжди. Але, скільки я житиму, стільки й пам'ятатиму доброту моєї рятівниці, що врятувала мені зір. І низенько вклоняюся їй до самої землиці. А як підріс, то хотів з мамою поїхати до неї та іще раз подякувати її за все те, що вона зробила для мене. Але... не стало на цім світі старенької.

XXX


Бідненька моя ненечко. Яке ж тільки несправедливе животіння та нелюдські муки випали на твою нещасливу долю. Скільки ж ти вистраждала, моя люба матусенько, безсонних ночей не доспала, всім серцем піклуючись про нас. Від твоїх мозолистих втомлених рук завжди йшло якесь незвичайне, чарівне тепло, від чого хотілося жити, дихати, творити. Ти ж, як оте ясне сонечко, все освітлювала нам своїм ніжним промінчиком життєву доріжечку, по якій ми йшли малесенькими, безпорадними. І спотикаючись та падаючи, знову спиналися на свої ще слабенькі ноженятка, щоб подолати все ж таки цей тернистий шлях, усіяний різними непередбаченими перепонами та негараздами. Ти завжди сподівалася, моя ріднесенька, на те, що твої діточки неодмінно житимуть краще. Та може хоч колись і їм усміхнеться щаслива доля. І тепер, моя люба матусю, ми тобі вдячні за все.


10

11


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Розділ 2 ЄВДОКІЯ

Потяг потихеньку набирав швидкість і був чимось схожий на киплячий чайник, що кумедно чихкаючи, котився по рейках. Але відрізнявся від нього тим, що замість пару з величезної лійкоподібної труби, випускав чималі клуби їдкого чорно—сизого диму, обкурюючи смердючою кіптявою старенькі вагони та всю довколишню природу.

  • Та-тах, та-тах, та-тах, — вистукували колеса вагонів, з яких
    доносився радісний дівочий сміх. Це їхали по комсомольських
    білетах молоді, безтурботні дівчата з українських сіл працювати
    до Росії. Біля вікна вагону сиділа вродлива, блакитноока дівчина,
    зодягнена в простеньке ситцеве платтячко, яке облягало її стрункий
    стан і дуже їй пасувало. Товста коса спадала через плече на
    груди, а хвилясте непокірливе волосся, сповзаючи на високе чоло,
    розвіював легенький вітерець, що вривався через відкрите вікно
    вагону. Обпершись ліктем на стіл, вона підтримувала рукою своє
    худорляве з легеньким рум'янцем обличчя й з великим хвилюванням
    спостерігала за тим, як позаду від'їжджаючого потягу залишаються
    знайомі до болю в серці поля, ліси, байраки, степи, озера та річки,
    вилискуючи сріблом на сонечку.

  • Євдокіе, а чому це ти сидиш тут сама і така невесела? —
    звернулася до неї подруга, увійшовши до вагону.

  • Та чого ж мені веселитися, Софійко, коли вдома не все гаразд.

12

А ми все одно їдемо невідомо куди й за чим, немов на Батьківщині для нас таких же справ не вистачає.

  • Ти що, подруго? І давно в тебе отакі безглузді думки в голові
    з'явилися?

  • Та-а, як тільки від'їхали від свого полустанку Августівки.

Чуєш, Євдокіє, не треба людям так безжалісно настрій
псувати і дивися на все простіше та відчайдушніше. Адже
найкраще життя, про яке ми так з тобою колись мріяли, тільки-но
для нас розпочинається. Та й держава, принаймні, завчасно про
нас "попіклувалася", дала можливість проявити себе в якомусь
справжньому, корисному для неї ділі. Тому, подруго, ми не маємо
права думати по іншому. Ой, Дуню, як же мені тільки зараз на
душі хороше, що оце б пташкою хотіла б пірнути десь в блакить
і не опускатися звідти на землю ніколи. І Софія, підійшовши до
Євдокії, обійняла і поцілувала її в щоку.

—У мене, подруго, батько залишився вдома дуже хворий. А ця клята болячка вже зовсім звалила його з ніг й не піддається ніякому лікуванню. А у матері на руках ще маленька сестричка з братиком-калічкою лишилися. Тому, я влітку після школи завжди влаштовувалася в селі Пелюхівці на крохмальний завод, щоб заробити там для них якусь копійчину та хоч трохи підтримати чимось, але тепер будуть вони бідувати без мене.

Сказавши ці слова, Євдокія тяжко зітхнула і щоб ніхто не побачив її сліз на очах, відвернулася до вікна.

  • Ну добре, подруго, заспокойся і розкажи мені краще про
    свого нещасного батька, бо ж я наче й живу недалечко від вас, а
    так про нього нічого не знаю.

  • Ой, Софієчко, це вже ціла трагедія. І спочатку потрібно
    розповісти про мого дідуся Степана, а вже потім про батька. Ну
    добре, якщо тобі це дуже цікаво, то слухай... Розпочиналося усе
    це, Софіє, ще за часів життя мого діда Степана, який був дійсно
    справжнім господарем на своїй рідній українській землі, бо ж мав
    усе те, що тільки-но було необхідне для заможного, працьовитого
    селянина — пару волів, коней, дім, клуню, гарний садочок, різний
    сільськогосподарський реманент та чималенький шмат родючої
    землиці, яку обробляв з великою любов'ю, не жаліючи ні рук, ні
    сил, щедро поливаючи її потом. Але після перевороту в Петрограді

13

Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


у 1917 році, владу захопили більшовики. А через якийсь час були окуповані українські землі різними прихвоснями та відщепенцями, котрі все життя тільки й сиділи на людських шиях і ніколи не працювали. Тому, після захоплення влади, все різко змінилося в гірший бік для мого діда та ще таких, як він. Бо ж ця комуністична «система» дуже вже дошкульно вдарила по тих селянах-середняках, які тільки-но розпочинали спинатися міцненько на ноги, справно господарюючи на своїй землі. Та з часом все те, що вони наживали роками, Сталін і його недоумкуваті керівники у них відібрали. А потім силою загнали усіх селян до колгоспів. Ну, а ті люди, що не скорилися цій насильницькій владі, повністю були знищені, або відпроваджені до концентраційних таборів Півночі і Сибіру, з яких рідко хто повертався на батьківщину живим. Таким чином, ця проклята Богом і людьми «комуністична влада» повністю знищила господаря на своїй землі, і зрівняла порядних, працьовитих людей з різними кримінальними елементами, п'яницями та ледацюгами, що немов тільки й очікували на такий розвиток подій. Бо ж така дурничка їх повністю влаштовувала. Але це все, Софієчко, буде пізніше. А поки що, слухай мої спогади про дідове Степанове життя далі.

14

Розділ З ДІД СТЕПАН

Скінчилися Великодні свята й розпочиналася найжаркіша пора року для селян, котрим конче треба було орати землю, сіяти зернові та садити овочеві культури, а також заготовляти сіно та інший корм для худоби.

Вирішив і старий Степан виїхати працювати на своє поле. Перевіривши, в останній раз, нехитру упряж для волів та воза, колеса якого ще заздалегідь помастив добряче коломаззю. Він запряг у нього своїх волів, Калину й Латуна, і вивів їх за налигача з двору. Небо заволокли чорні дощові хмари, а через декілька хвилин почав накрапати невеличкий і такий бажаний для пересохлої земельки дощик.

Така погода нікого не влаштовувала, але старий Степан завжди сподівався на Божу ласку і на те, що все якось обійдеться. Тож доки він возився з ярмом, одягаючи його на шиї волам, сини його Іван з Тимошем вже встигли покласти плуга на воза та інший реманент для праці і тепер сиділи на ньому безтурботно, теліпаючи ногами в очікуванні на батька. Відійшовши трохи в бік, Степан здійняв свого потертого з величезним дашком капелюха й, підвівши голову до неба, голосно прочитав молитву:

Сину мій, Іване, снився мені сон. Після святої Матері Богородиці, як вас жиди мучили, на хресті розпинали, кров рікою текла, пісками припадала. А хто ж цю молитву буде знати, той не буде наглою

15


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


смертю помирати і не будуть ворони, звірі його тіло костоклювати. Отож, змилуйся Всевишній і допоможи мені в усьому, що я тільки-но задумав сьогодні зробити.

Постоявши ще трохи, він тричі перехрестився й одягнувши, на змокріле чоло, капелюха, знову пішов до воза.

  • О-о, а чого ж це сини мої носами землю орють, дрімаючи на
    ходу і чи не пора вже нам в дорогу вирушати?

  • Так, дощ же, батьку, розпочинається, — обізвався старший
    син Тиміш.
    —Ай справді, тату? І яка ж бо в дощ робота може
    бути, — підтримав брата менший син Іван.

  • Так, синки мої, діло кажете, але ж того й не відаєте, що як
    піде дощик зранку, отоді треба скоріш зодягати дранку. Ну, а
    як піде дощик після обіду, тоді ж бо вже біда, розвертай воли і
    додому їдь.

І, вхопившись однією рукою за воза, а іншою за ручицю, той спритно відштовхнувшись ногами від землі, тут же й опинився задки на возі. Умостившись гарненько на соломі, Степан намацав рукою батога і весело підбадьорюючи себе й синів, що продовжували куняти на возі, шмагонув ним по відгодованих за зиму, волових спинах:

Цо-об, Ка-ли-на, цо-бе-е, Латун. Гей ви, гей тут, гей-й!



Не чекали, звичайно ж, воли такого зухвалого ставлення до себе господаря і ніби прокинувшись від кріпкого сну, спочатку потеліпали трохи своїми круторогими головами, в тісному ярмі, з боку в бік, а потім потягли важкого воза до поля. Цілу весну від зорі до зорі гнув спину Степан зі своїми синами так, що аж сорочки їхні не встигали від поту висихати. Але це його ніколи не лякало, бо ж добре знав ще від свого рідного батька таке прислів'я: «Хто без діла час марнує, той неодмінно старцює та голодує». Від непосильної праці стомилися вже не лише люди, але й худоба, яка також тяжко працювала. А тепер тільки й очікувала на те, щоб господар якнайшвидше випряг її та відпустив на зелене соковите пасовисько, що виднілося в лузі біля річки, травички пощипати.

Розпочиналося зелене свято Трійці, яке було завжди в шані кожного українського селянина. Степан вирішив іще раз обійти своє поле та подивитися на те, чи все встигли впорати до свят. І тепер з великим задоволенням, йдучи навколо нього, спостерігав як

16

розпочинає колоситися пшеничка та набирати хлібну силу жито. Ну що ж, вірно люди кажуть: «Як посієш усе впору, той зерна завжди матимеш цілу гору». — І він, радісно посміхаючись, закрокував навколо ниви, підставляючи свою розхристану душу вихристому вітерцеві який, немов оглашенний, тепер носився по хлібному полю, занурюючись без кінця поміж цупкими стебельцями половіючих недозрілих соковитих зерен колосків, розгойдуючи та пригинаючи їх до самісінької землі. Гу-хві, гу-хві, — чулося безсиле завивання, скаженіючого від злості, вітру, який продовжував ще сильніше дути своїми товстими губами на хлібне поле, змушуючи його скоритися повністю собі. Та стебельця не хотіли піддаватися вітрові, вперто випрямляючи свої тонесенькі, гнучкі, непоступливі спинки й підіймаючи кумедні вусаті голівки, знову займали своє звичне місце. Зелено-сріблисте море, з неймовірною силою розгойдувалося, клекотіло, несучи свої бурхливі хвилі і почергово накочуючись одна на одну зникали десь далеко в кінці ниви, виблискуючи золотаво-сріблистим відтінком колосків на яскравому, теплому вечірньому сонечку, що періодами ховалося за білосніжними хмаринками, які ніби ті лебідки, пливли по синьому небу, поступово нанизуючись намистом на яскраві сонячні промені.

17


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


Розділ 4 СВЯТО ЗЕЛЕНОЇ НЕДІЛІ

Долівка оселі була вимощена свіжоскошеною соковитою травою. На стінах, за образами та над вхідними дверима, висіло зелене, різнолисте клечання. А також у дворі і біля худоби, яке нагадувало усім людям села про чергове свято Зеленої неділі. Посеред світлиці стояв стіл, застелений вишитою українським стилем, узорчастою скатертиною, на якому у величезному глиняному глечику красувався букет польових квітів, що їх нарвав Степан біля своєї ниви. А у відкрите вікно було чути безкінечне гудіння бджіл, що роїлись, немов чорна хмара, над крислатою грушею «покровкою». Обліпивши вічко3, бджілки-трудівниці залазили по черзі в середину через нього, ніжно перебираючи своїми липкими від меду лапками й відклавши принесений нектар в щільники, знову змінювали поспіль одна одну і тут же летіли до величезної липи, що манила їх до себе своїми духмяними запаморочливими квітами.



Стара Одарка, вешталася біля печі, підхоплюючи макітерки та чавунчики з різними стравами й звичними проворними рухами засовувала їх рогачами в піч, адже у неділю пообіцялися прийти куми та свати. Тому, її хвилювало тільки одне — це як завчасно приготувати смачну святкову їжу. Голова Одарки була заковерхана білою хустиною, що весь час сповзала на її спітніле чоло, а солоний

3 Лаз для бджіл.

18

піт від гарячої печі постійно заливав їй очі. Тому, вона часто зупинялася й витирала своє обличчя фартухом, засмальцьованим від обвуглених вогнем горщиків. А потім, знову хутенько бралася за свою справу. Уже майже все знаходилося в печі. І залишилися тільки одні пироги, тісто яких вже давно підійшло й почало перелазити через край діжі. Наліпивши швиденько пиріжечків, Одарка, не довго роздумуючи, розгребла рогачами жар по черені печі й поставила на нього синійку з пирогами і тільки після цього прикрила усе це добро заслінкою.



З великою шаною відносилося місцеве населення до старого Степана, бо ж цінувало в ньому розум, чемність і людяність. Від нього завжди можна було отримати пораду і вчасну допомогу. Гостей він приймав з великим задоволенням і радістю, бо ж і сам любив перехилити чарочку хмільної та повеселитися з гостями. Тому, ще заздалегідь придбав на ринку невеличку діжечку смачненьких оселедчиків, а до них ще й кріпенького ячмінного пива наварив. І тепер походжав задоволений по подвір'ю, змітаючи сміття та втішав себе тим, що тепер і йому буде чим пригостити кумів та сватів, які погодилися бути за святковим столом у неділю.

Раптом, Степан підвів голову й, витираючи рукавом спітнілого лоба уздрів, що над дахом ледь-ледь, спинаючись вгору, бовванів димок, який періодично міняв своє забарвлення на вечірньому, схилившись до заходу, сонечку. Ага, та це ж напевне моя Одарка затопила березовими дровами піч та видно щось смачненьке таке для гостей готує. Мабуть, будуть і мої пухкенькі пиріжечки з печінкою та маком, розмірковував Степан, задоволено ковтаючи передчасно слинку. Раптом, він зупинився і згадав, що його Одарка просила зарубати півня на холодець, бо ж він паразит, вже зовсім сказився, лупцюючи всіх підряд. А півень в цей час, нічого не підозрюючи, продовжував поважно походжати з декількома курками по подвір'ю, задравши свого ошатного розчервонілого гребінця догори. Поміркувавши хвилину, Степан хутенько відклав мітлу і вже було зібрався зловити півня, але той, ніби наостанок, вирішив ще трохи познущатися з господаря і вдарив з такою силою крилами об себе, що аж пір'я розлетілося по подвір'ю, ну а потім, скочив на купу з сміттям і загорланив своє знамените ку-ка-рі-ку. Доки

19


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


старий думав про те, що ж йому робити далі, знахабнілий забіяка вже розгрібав згребене сміття в усі боки, скликаючи курей. Степан знову вхопив мітлу й, підкравшись до півня, хотів вдарити його, але той встиг спритно відскочити в бік і став бігати навколо нього, погрозливо позираючи на господаря.

— А, щоб вже тобі очі на верх лоба повилазили. І куди ж ти оце сперся, паразит отакий проклятий. Та щоб же тебе погибель якась вхопила від мене, — лаючись бігав за півнем господар.

Та розбишака вчасно вивертався і все тікав від небезпеки. Врешті-решт, добряче намотавшись один за одним, Степанові все ж таки вдалося загнати півня в глухий кут й притиснути його рукою до тину. Вхопивши хутко забіяку за ноги, він поніс його до дровітні, в якій стирчала гостра сокира. Півень несамовито кричав на все подвір'я, відчуваючи неминучу смерть й боляче б'ючись крилами об Степанові руки. Та господар, не звертав ні на що уваги й звичним рухом відділив сокирою голову від тулуба, після чого кинув його на землю. Безголовий півень ще довгенько борсався, підстрибуючи на місці, обливаючи, в передсмертних конвульсіях, зелену траву червоною кров'ю. Але старому ніколи було спостерігати за процедурою сконання забіяки. І він, підхопивши його за цибаті та ще теплі ноги й телепаючи ним з боку в бік, поніс хутчій жінці до хати.

Зелена неділя видалася погожою і теплою. Люди вважали, що в цей день душі померлих у вигляді птахів злітаються на землю, щоб побачитися зі своїми рідними. Церковне дійство розпочалося з раннього надоїдливого калатання у дзвони, а з далеких і ближніх сіл та хуторів у святковому вбранні почали стікатися до церкви люди, що несли з собою невеличкі вузлики, або букети квітів чи просто якісь зелені гілочки для освячення їх в церкві, бо ж вважалося, що зелені весняні гілочки та різні рослинки завжди поєднувалися з символом життя.

Із церкви винесли хоругви, ікони святих, перев'язані білими рушниками. А через хвилину, другу з'явилося церковне духовенство з улюбленцем всіх мирян — батюшкою Пантелеймоном, одягнутому у святкову рясу, розшиту золотом. Затягнувши своїм дивовижним гучним басом: «Слава Отцу, Сину і Святому Ду-ху-у! Слава во вікі ві-кі-в... Господу помо-ли-мося,» він цвинтарем повів за

20

собою людей, широко розмахуючи кадилом, яке пихкало сивим димком, розносячи знайомий запах ладану. Обійшовши тричі навколо церкви, Батюшка під час цього довгенько читав молитву та співав з хором літургію. Раптом, під кінець богослужіння над церквою з'явилася величезна чорна хмара, з неба полив теплий і такий приємний дощик, який вмить розігнав усіх людей по домівках.



Стара Одарка, зі своїм чоловіком, також затрюхала швиденько додому, бо ж на них вже чекав святковий стіл та дорогі її серцю гості. По дорозі вони зустріли хлопців з дівчатами, що весело реготали, ведучи попід руки свою подругу, вбрану з ніг до голови в різне клечання. На Україні це обрядове дійство називали «тополею». А за нею вже слідком бігли парубки, й висмикуючи у замаскованої дівчини гілочки, намагалися її впізнати. Та дівчата заважали хлопцям це робити, пильно охороняючи свою «тополеньку» й вчасно відганяючи їх від дівчини гарною палицею. А вже як вдавалося котромусь із парубків розпізнати цю красуню, він тут же повинен був її поцілувати і при бажанні заслати до неї сватів. Але це все буде трохи пізніше. А поки що після цієї обрядової процедури всі йшли до річки, співали пісень. Дівчата плели віночки й пускали їх зі свічками, за водою. І якщо він благополучно відпливав і ніде не зачіпалися за берег, то це була хороша для дівчини прикмета і вона повинна найближчим часом вийти заміж. А якщо, не дай тобі Боже, віночок десь затоне, або свічка у когось згасне, отоді все. На цю дівчину чекала неминуча біда.

На вулиці загавкав старий пес Рябко. Степан, висунувши у відкрите вікно голову й побачивши на своєму подвір'ї свата з кумом Омельком, гукнув жінку:

  • Одарко-о! Чуєш? Гості вже у двір зайшли і зараз будуть у
    хаті.

  • О-ой, лишенько! А я ж... ще й не встигла прибратися, —
    закудахкала, бігаючи по оселі, стара Одарка, немов та курка з
    яйцем, що тепер не знає де його подіти.

  • Ну так чого ж ти висівся, як отой старий трухлявий пень на
    лаві та, ніби на зло мені, зуби вискалюєш? — накинулася з лайкою
    на чоловіка Одарка.

Знаючи такі повадки жінки, Степан завжди грав у неї на нервах,

21


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


але сьогодні він вирішив не зачіпати її и пішов відчиняти гостям двері. Одарка ж, в цю хвилину, хутенько підбігла до люстерка й завертілася перед ним, як колись в молоді літа, любуючись собою. Трохи причепурившись, вона підморгнула собі лівим оком і також почимчикувала на зустріч дорогим гостям. Першим зайшов до оселі довгий, як голобля і худий, немов давно вже не годована шкапа, кум Омелько.

  • Вітаю вас, дорогенькі мої кумочки, зі святом Трійці.

  • А-а, доброго здоров'ячка і тобі куме та зі святом тебе великим,

привітався Степан до нього.

  • Ой, дякую тобі, кумчику, мій любий Омелечку, за те, що
    шануєш нас та не забуваєш, — привіталася до нього Одарка.

  • Ху-х, ну й спекота ж, кхе-кхе розумієш ти, кругом... ну
    просто не дає тобі дихати та і все, — сказавши ці слова, він здійняв
    свого капелюха й, повісивши його на цвяха забитого в стіні, присів
    на лаву перепочити. Але згодом він вийняв зі своєї кишені брудну
    й дуже схожу на ганчірку носову хустинку й став витирати нею
    спітнілу шию, груди та лисину на голові.

  • Це ти вірно кажеш, куме, задуха дуже велика, хоча наче й
    дощик пройшов... Тільки щось я одного не розумію... А де ж
    це сват Яків подівся? Ви ж наче... на моє подвір'я разом зайшли,

схвильовано спитав Степан у Омелька.

Та... кхе-кхе, розумієш ти, він же, куме, тільки-но наче за


мною теліпався. Гм... і справді, ну де ж це він запропастився,
сучий син? Йшов, йшов і на тобі... раптом ніби привид якийсь десь
зник. Ось я його, кхе-кхе, розумієш ти, зараз погукаю.

Підвівшись зі свого місця й прочинивши хатні двері, Омелько просунув туди голову.

Аго-в! Якове! Де тебе там... нечиста сила, сучий хвіст,


носить? — У сінях довгенько щось шаркотіло та шкреблось. А
потім звідти, ніби з підвалу, й почувся його голос:

Тутечки, сваточки, я тут. Що воно скоїлося з вашими


дверима? Тільки-но я взявся за ручку, а клята клямка взяла та й вискочила в сіни. Так я поки знайшов її та встромив на місце, ну звісно ж трохи затримався, — розмовляючи сам з собою, пробирався навпомацки в темних сінях сват Яків до відхилених Омельком хатніх дверей. А через певний проміжок часу, у пройомі відчинених

22

дверей, з явилося таке величезне и схоже на гарну трьохвідерну діжку, підперезане шкіряним паском, товстюче зі звисаючим на нього жиром, сватове пузо. І тільки потім... не вліз, а втиснувся у двері, крекчучи через силу, червонопикий з великими козацькими, пишними вусами сам сват Яків. Важко дихаючи, він ще не мало приклав зусиль для того, щоб переступити високий поріг сінешніх дверей і тільки після цього опинився в світлиці.



  • А чи можна увійти, дорогенькі мої сваточки, до вашої
    хати?

  • Ну, а чого ж не можна. Заходь, заходь, свату, у нашу рідну
    хату, а ми тебе будемо тут чемно вітати та пригощати, — віршовано
    так, запросив Степан дорогого гостя до оселі.

  • Звичайно ж можна, вельмишановний ти наш паночку, сваточку
    ріднесенький, — радісно сміючись, привіталася й господиня.

— З Трійцею тебе, свату. — І вони, потиснувши руки,
обійнялися.

Побачивши сваху, що стояла посеред хати немов та чималенька копиця сіна, схрестивши на своїх пишних грудях руки й відстовбурчивши живіт вперед, сват Яків наблизився до неї.

І тебе, дорогенька моя свашечко, зі святом Трійці, — звернувся


він до неї, обійнявши її міцненько рукою за шию й, притиснувши
до себе, поцілував у обидві щоки, а третій раз... так смачненько
у самісінькі губи. Одарка, звісно ж, не чекала такої зухвалої
поведінки свата Якова й відскочила від нього так, нібито ненароком
доторкнулася до гарячої сковорідки та обпекла собі якусь частину
тіла. І тут же зашарівшись, спрямувала на нього свій пронизливий,
удавано-гнівний погляд.

Та, чи ти з глузду з'їхав, мій любий сваточку, що отак


занадто став цілуватися і мало мені губи зубами не відкусив.

Почувши ці слова від Одарки, кум Омелько несподівано зареготав на всю хату.

О-о, а ти чого ржеш, куме, ніби той голодний кінь, якому


вівса в ясла забули насипати, — спитала жартома господиня і цим
тільки розсмішила свого чоловіка.

Так, іще один залився, немов отой дурень сироваткою, — дала


влучну відсіч Одарка і йому, через що тепер реготали, надриваючи
пупи від сміху всі.

23


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


А скажи оце мені, шановний свату? Ну де ж це ти встиг вже
горілочки так гарненько лигонути?

От, бісова баба у тебе, а не жінка, свате Степане. І оце скажи


мені по-правді. Ну, як же ти з нею живеш та стільки років терпиш
її. Один раз, сатана, нюхнула і про все враз довідалася. Ой, та що
ж це я... Ти вже вибачай оцього старого остолопа, люба свашечка,
бо ж мій язик завжди щось таке телепне, що хоч стій, хоч падай.
А що до горілочки, так це дійсно так. Хильнули ми з Омельчиком
трохи, але ж усе це трапилося через клятий, де він тільки на нашу
голову взявся, дощ.

Ага-а, оце так я тобі й повірила... Знаю я вас, пройдисвітів,


бо ж у самої ондечки точнісінько така ж сатана сидить та тільки
очима блимає, як оте безвинне Боже телятко. А сам, напевне, тільки
й мріє зараз про те, щоб десь гарненько накваситися до самісіньких
чортиків, — продовжила ставити на місце чоловіків Одарка.

Але в цю мить на захист пана Якова став Омелько.

А це ти, кумасю Одарочко, все вірно підмітила і я цілком з
тобою згодний, бо ж від неї оковитої, сучий хвіст, теє... рідко хто
втримається. Отож-бо і ми... кхе-кхе, розумієш ти, стоїмо так з
Яковом біля церкви та все Богу молимося. А тут, де не візьмись
дощ. Та, як уперіщить по наших спинах, кхе-кхе, розумієш ти,
ну й загнав нас до шинкарки Олени, сучий хвіст. А там же, самі
знаєте, горілка пахне, ковбаса... теж пахне. Ну, як же ти, кумасю,
від такої спокуси та втримаєшся. Так отож-бо ми з Яковом за ради
святої Трійці та й хильнули, клянусь тобі, кумасю, тільки теє... по
одній, сучий хвіст.

Е-е, ні-і, кумчику, мене ти тут не проведеш. А вже, як


брешеш щось, так почастіш тоді спльовуй, бо ж на трохи тут, я
бачу, аж ніяк не схоже. Ну, та ладно... з цим ще можна змиритися.
А де ж це ваші ненаглядні жіночки поділися?

  • Та вдома сидять, свахо.

  • А чого ж це так?

  • Ой, свахо, та навіщо ж вони тут нам здалися, бо ж кляті і
    вдома вже нам набридли.

Ну ти й хватив, свате, тільки напевне більш чим треба,
— осмикнула його враз Одарка.

А що, свахо, хіба ж я не правду сказав?

24

Не знаю, не знаю...



— А там і знати нічого, бо ж тільки й будуть тут в рота заглядати
та випиті чарки нам з Омельком рахувати.

Ну, що ж, свату, оце тільки я й зможу тебе напевне


зрозуміти.

  • От, спасибі тобі, люба свашечко, за підтримку, а то ж всі чогось
    проти мене, немов змовилися та все тільки чортом дивляться.

  • А може вони й не помиляються, бо ж який ти був ще парубком,
    такий і залишився. Я ще молодою дівчиною тебе пам'ятаю і твоїх
    гарнесеньких дівок та молодичок. Ох-х... і морочив же ти їм,
    голубе сизий, голови добряче. А вони ж, дурепи, вірили та сохли за
    тобою, як те молоде листячко в суху спекотну погоду. А вже потім
    умивалися гіркими слізьми за своє необачне ставлення до себе. Ну
    й звісно ж... через твої брехливі обіцянки. А ти ж, сваточку мій
    любий, марно часу не гаяв і немов той блудливий пес, наробивши
    шкоди, тікав від них світ за очі. Але ж, напевне вже всім відомо,
    що на злодюзі завжди шапка горить.

Та сват Яків всі звинувачення Одарки вирішив з себе зняти.

А ти мені, люба свашечко, великої моралі тут не вичитуй, бо


на Україні є така гарна приказка: «Що на козаку немає ніякого
знаку». А я ж дійсно, на той час, парубок був хоч куди. Тому
й липли до мене гарненькі дівки та молодички, як оті бджоли на
мед.

Раптом, у жваву розмову втрутився господар.

— Одарко, ось годі тобі вже тут теревені розводити й чіплятися,
як отой реп'ях до одежини. Ми ж їх отак в гості чекали, а ти
завжди пристанеш зі своїми дурними балачками до людей і не
даєш їм спокійно відпочивати. Тому давай краще святковий стіл
накривати.

Не сподобалось звісно Одарці таке приниження чоловіком при гостях. І вона вирішила в боргу не лишатися та дати йому достойну відсіч.

— Ну, чого б ото я лізла зі своїм немитим рилом в чуже корито,


немов ота задрипана свиняка. — І тут же хутенько розвернулась на
місці та й пішла собі геть до печі.

Через декілька хвилин, в череп'яних полумисках на столі вже парував наваристий, запашний український борщ, а на великій

25


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


облямованій золотом тарілці, лежала рум'яна, гарно підсмажена гуска, холодець та жирненькі оселедчики, присипані пір'ям зеленої цибульки й помащені запашною олійкою. Ну, а далі від гостей на покуті лежало декілька паляниць м'якого, пахучого житнього хліба, накритого білим рушником.

Тож господар, діставши звідти одну з них й приклавши її до своїх грудей, відрізав так майстерно декілька скибок. А Одарка в цю мить поставила на стіл полумисок запашного липового меду та чималенький бутель з горілкою, з якого Степан і налив усім в чарки.

Чуєш, Одарко, ось годі тобі уже штовхатися там біля печі. Та


сідай скоріш до столу, бо ж дуже вже їсти хочеться, — покликав
він свою жінку.

Але господиня вирішила ще й гречану кашу з м'ясом та підливою гостям поставити і тільки після цього примостилася скраєчку на стільці.

За стародавнім звичаєм, як годиться, першим підвівся з місця господар і, перехрестившись, прочитав молитву. А вже тільки після нього це зробили й інші. Піднявши повну чарку горілки, Степан звернувся до них з такими словами:

— Ну, дорогенькі мої куме та свату! Беріть свої чарки та вип'ємо


за велике свято Трійці. І, дай Боже, щоб ми ніколи не сварилися
поміж собою та частіше збиралися ось за таким святковим столом.
Почаркувавшись, як годиться, всі стали поздоровляти один одного
й Богу дякувати за все те, що він для них зробив. Після випитої
оковитої, гості накинулись з таким вовчим апетитом на смачну,
святкову страву, немов їх хто взяв та тільки—но випустив з якогось
голодного краю.

Кум Омелько також не відставав від інших і, сьорбаючи гарячий борщ, торохтів дерев'яною ложкою об дно та вінця полумиска, постійно нахвалюючи при цьому смачну страву Одарки.

О-ой... і борщик же добренький у тебе, кумасю, сучий хвіст.


Я ж такого ще зроду не їв. І скільки оце живу, кхе-кхе, розумієш
ти, зі своєю Парасею на білому світі, стільки й мучусь з нею, бо ж
вона, шельма, тільки язиком уміє теє... гарно, сучий хвіст,
плести. А борщику такого, кхе-кхе, розумієш ти, ніколи не зварить.
Або ж як склямзяє щось таке, сучий хвіст, що його й собаки
відмовляються їсти.

26

І Омелько, вхопивши обома руками полумисок за вінця, перехилив його з такою силою на себе, що аж залишки борщу, потекли йому мимо рота й залили сорочку. Втершись хутенько рукавом, він смачно відригнувся і задоволено приплямкуючи губами, старанно облизав дерев'яну ложку, після чого й поклав її біля полумиска. Сват Яків, в цю ж хвилину так завзято вгризався в м'ясисту, смажену гуску, що аж зуби скреготіли об кістки. А теплий густий жир потихеньку стікав з пальців за рукав та капав йому на білу сорочку, залишаючи на ній чималі маслянисті плями. Але він не звертав на це уваги й продовжував з жадібністю напихати свого ненаситного рота апетитними шматочками м'яса й тут же виколупувати залишки поміж зубами нігтем вказівного пальця.



Раптом Омелькові, захотілося продемонструвати свої вокальні здібності і він несподівано для всіх заспівав своїм тремтячим, і схожим на цапине бекання голосом, який наче заздалегідь відчуває свою неминучу смерть:

«Ой, та що ж то за господар, а що ж то за Хома, коли хочеш


випити, так горілки чортма».

Чуєш, Степане, яку пісню тобі он кум співає, а ти сидиш


крячкою, як ота потороча, і не куєш і не мелеш, — зробила
зауваження чоловікові Одарка.

А-а, ви ж мої ріднесенькі... зараз, зараз... я вас заллю нею, —


жартуючи сказав господар. І вхопивши сулію за товсту горловину,
в якій аж булькала мутна горілочка, знову налив усім по повній.
Добряче зп'янівши та напхавши свої пузаті черева їжею, гості тепер
тільки дивилися один на одного дрімаючими очима, немов ті сонні
мухи перед зимовою сплячкою.

Першою порушила мовчанку Одарка й тут же звернулася до чоловіка:

Ану, Степане, заграй нам щось таке гарненьке та веселеньке


для душі, щоб аж ноги затремтіли від того, як його... тимпераменту,
— та й самі кинулися в танок. Недовго думаючи, Степан здійняв
з кілочка ще батьківську, стареньку мандоліну, що висіла поруч
на стіні й хутенько налагодивши її, пробігся майстерно по ладах
пальцями.

Одарку, відразу, ж ніби хто взяв та шилом в сідницю шпигнув. І вона, підхопившись з місця, тут же заухкала, трясучи своїм

27


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


величезним пузом та грудьми. А потім, так почала видрикувати товстими литками ніг, що аж зелена трава стала розлітатися по долівці в різні боки. Угледівши, що виробляє сп'яніла Одарка, із-за столу на підтримку їй, вискочив ніби той дурнуватий з конопель й викручуючи ногами щось схоже на танок, кум Омелько. Він і собі став трясти плечима, наступаючи при цьому кумі на новенькі черевики своїми давно вже не мащеними чобітьми й горланячи на всю хату кумедну пісню:

«О-ой, гоп штани ло-п,

А на сраці дірка.

О-ой, хто ж залатає,

Як не ось ця дівка...»

Сидячий за столом сват Яків, також часу не гаяв і, вхопивши дерев'яні ложки, лупцював ними з усієї сили об коліна в такт музиці. А Одарка в цю мить встигла притиснути Омелька руками до своїх грудей. І тепер так жваво та весело стрибала з ним по оселі, що тільки одна його лисина встигала виблискувати на вечірньому, зазираючому у вікно сонцю.



«Через сад, виноград по воду ходила

Не дав мені Бог, кого я любила,

А дав мені Бог таку недотепу

Біля вуха золотуха, на три пальці лепу...»

Наспівувала вона жартівливу пісню й носилася вихором з кумом по хаті, доки захекавшись, вони вже не сіли, а попадали з ним на ослоні.

Ху-х, хай йому хрін. Оце так дали ми з тобою жару,


куме Омелечку, що й небові напевне вже стало жарко, — насилу
вимовила, запихавшись Одарка.

Еге ж бо, кумасю, кхе-кхе, розумієш ти, це ти вірно сказала,


сучий хвіст. Тільки теє... небу чи жарко стало, чи ні, а в мене
вже від цих танцюльок шкіра вся в милі і аж сорочка до спини
прилипла, сучий хвіст.

Доки Степан зі сватом сміялися з Омелька до впаду, Одарка в цю мить підклала під своє жирне підборіддя товсту руку й гарним, співучим голосом затягла пісню:

«І пить будем, і гулять будем...»



Яку враз підхопили всі інші гості й заревли на всю хату немов оті бугаї, що тільки—но помітили чиюсь корову на вигоні.

«А смерть прийде, помирать будем...»

Раптом, у двері хтось постукав і на порозі хати з'явився сусідський хлопець Іван.

  • Доброго вечора у вашій оселі і зі святом вас усіх, — привітався
    він до них.

  • Дякуємо тобі, Ваню, — відповіла за всіх господиня.

  • Я тут корову вашу пригнав, так ви зачиніть її в хліву.

  • Спасибі тобі, Ваню, — подякував його господар.

  • Та нізащо, дядьку Степане, — відповів хлопець і вже зібрався
    було йти додому, як його тут же зупинила Одарка.

  • Ану, погодь хвильку, Ваню, та йди-но до нас чарочку оковитої
    заради свята потягнути.

  • А ми ще й закусити тобі дамо, якщо будеш вести себе добре,
    — єхидно так піддів хлопця сват Яків. Але Іван не став заводитися
    і, примостившись скраєчку на стільці, тепер тільки позирав скоса
    голодними очима на багатий стіл, заставлений різними смачними
    стравами.

Та не так сталося, як гадалося... Тільки-но Іван приготувався випити горілку, як його знову зупинив пан Яків.

Е-е ні-і, хлопче, адже, у нас так не годиться. Ти спочатку


піди он до того чавунчика, що стоїть біля печі та водички гарненько
з нього попий. Ну, а тоді вже й за стіл можна сідати та за чарчину
братися, — знахабніло так продовжував в'їдатися пан.

Іван добре розумів, що цим червонопиким ненажерам закортіло якоїсь розваги. Тому, вони й вирішили з нього трохи покепкувати. Та цур... йому пек і може хоч після цього дадуть йому покуштувати тієї смачної страви, якої він зроду ще не їв, бо був з бідної сім'ї. І тільки й жив тим, що мати у панів набатракує. А він, за якусь копійчину людську худобину все літо пас. І таким чином, перебивалися вони з матір'ю з хліба на квас.

Біля печі стояв великий чавунець з сирою картоплею, присипаний лушпинням, залитий зверху холодною водою. Це Одарка приготувала


28

29


Григорій Полтар

Терпкий кетяг калини


вже їжу для свиней, а вранці повинна була поставити її в піч, щоб зварилося.

А-а, що буде, те й буде, — сказав про себе хлопець і,


махнувши рукою, опустився на коліна. Постоявши трохи, він
встромив свою кудлату голову у середину.

  • Он, ти диви... п'є, сучий хвіст, га-га-га-га-га, — зареготав
    спочатку Омелько, а за ним вже сват Яків.

  • Та ти що, хлопче? Чи водою там захлинувся, що так довго її
    ґлиґаеш, — витираючи рукою від сліз очі, спитав Яків.

  • Та ні, він напевне те-е... сучий хвіст, лушпиною від картоплі
    подавився, — добавив, сміючись Омелько.

Але Іван чомусь голову з чавунця не висовував. І тільки через хвилину — другу він підняв її й повернувся знову обличчям до гостей. Волосся в нього було скуйовджене і мокре від брудної води. А на блідому, перекошеному обличчі з'явилася якась, нікому не зрозуміла, гримаса, що могла виникнути тільки тоді, коли людині від чогось погано і її нудить.

Ну-у, чого ж ти мовчиш, Іване, немов у рота води набрав?


Чи може тобі після цієї процедури вже зовсім вуха позакладало?

Ага-а, пане Якове. Я ж тільки-но почав пити ту кляту воду, а


в чавунець, видно, хтось взяв раніше й плюнув. Ну, воно ж взяло...
та мені в рота й вскочило. Так я... насилу його проковтнув.
— Після цих слів Іван декілька раз плюнув прямісінько в чавун і
витер долонею свого слинявого рота.

Почувши ці слова від хлопця, Омелько відразу ж посинів від сміху. А сват Яків, ухопившись руками за живіт став так реготати, що аж миски почали підстрибувати на столі, бо ж його товстелезне пузо від натоптаної різної страви, тепер тряслося так, ніби там замість черева знаходився здоровенний гарбузяка, котрим він підштовхував стіл, заливаючись заразливим сміхом.

Насміявшись з нещасного хлопця від усієї душі, пан Яків витер своїм величезним кулаком мокрі від сліз очі й вирішив трохи пожаліти хлопця. Хоча в душі мав інше, так як по натурі був мерзенним і слизьким.

Нічого, Іване, не журися, бо ж це вже й не так смертельно.


І з кожним може трапитися. Ну, а тепер йди до нас, козаче,

Каталог: files
files -> Відділ освіти Криничанської райдержадміністрації
files -> Звичаї та обряди українців
files -> Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Відділ освіти Катеринопільської районної державної адміністрації Районний методичний кабінет Крохмаль Валентина Федорівна На допомогу молодому вчителю Схвалено радою методичного
files -> Календарно-тематичне планування з української мови для 5 класу
files -> Дячук І. А. На допомогу класному керівникові «Ціннісне ставлення дітей до сім’ї, родини, людей»
files -> Н.І. Дяченко, Т. В. Ружанська ігрова діяльність на бібліотечних уроках як засіб виховання інтересу до книги, становлення І розвитку читацької компетентності школярів
files -> Юлия Борисовна Гиппенрейтер Продолжаем общаться с ребенком. Так?
files -> Урок Тема Морфологічна будова слова. Засоби словотворення
files -> Робоча програма з української мови для 5 11 класів рівень: загальноосвітній Учитель Герасименко ОленаМиколаївна


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал