Нариси історії с. Адампіль Старосинявського району, Хмельницької області Матеріали підготувала: Поліщук А. С. – вчитель історії



Скачати 189,05 Kb.
Дата конвертації17.01.2017
Розмір189,05 Kb.
Нариси історії

с. Адампіль

Старосинявського району, Хмельницької області

Матеріали підготувала:

Поліщук А.С. – вчитель історії

с. Адампіль

2007

Кожен населений пункт нашої Батьківщини є невідємною складовою частиною її багатостраждальної героїчної історії. Так і наше село Адампіль…

Воно розташоване майже в центрі Старосинявського району Хмельницької області. Його назва збереглася як першооснова майже з кінця ХУІ століття. Це центр сільської ради, до складу якого ще входять села Липки : що розташовані за 5 км. від села Адампіль на північний захід, і с. Перекора, яке знаходиться за 3 км. на північ від центральної садиби.

Воістину хвилюючою частинкою є походження назви сіл. Важко документально підтвердити чому саме так , а не інакше вони називаються, але тим не менше, опираючись на наукові дослідження, Гійома Левасера де Боплана ( французького інженера- дослідника), „Опис України”, „Нариси історії Поділля”, під редакцією І. Винокура, „ Історія міст і сіл України. Хмельницька область”, під редакцією М. Брайчевського, на архівні матеріали та розповіді людей похилого віку , ми константуємо :

С. Адампіль – від імені сина пана Чарторийського Адама, якуому він подарував північні землі свого володіння – Адамове –поле, Адампіль…

Перекора – тому , що на перхресті Кучманівського та Чорного торгових шляхів була збудована дуже прибуткова корчма, де чумаки зупинялися на відпочинок, перекур, перепочинок, на перекір дорога, дорозі…

Липки- адже при вїзді в село, росли посаджені ще першими поселенцями

Три липи- розкішні великі дерева, які ростуть ще по нині. В ХУІІ ст. землі купили німецькі купці брати Фердинанди. Село назвали Фердинандово ( люди називали – Фурдинали…) , після революції - 1917 року Липки .

с. Адампіль розміщене на Волино- Подільській височині має родючі грунти, в основному чорноземи, на яких добре ростуть і дають гарні врожаї всі сільськогосподарські рослини.

Село розміщене в степу. На краю села з південної сторони бере початок притока р. Буг –Домаха. В селі є три , як використовуються для водопою та розведення риби. Ставки носять назву, колгоспний, так назвали його люди, адже біля самої садиби колишнього колгоспу „Заповіт Ілліча”, панський – бо саме біля нього розташована була до революції 1917 року панська садиба і Кузьмич, бо розміщений на полі колишнього господаря – Кузьми. З корисних копалин село має глину та пісок. Через с. Адампіль проходить Південно-Західна залізниця, збудована ще у 1939 році. Є залізнична станція. Від районного центру Стара Синява село Адампіль розташоване на відстані 13 км.

а обласного центру міста Хмельницького 82 км.

Територія села Адампіль складається із земель- державної власності -668 га. і приватної власності 2116 га. Населення на 1.01.2006 р.- 1437 чол.

До важливих подій в історії с. Адампіль можна віднести події революції та громадянської війни 1917-1918 рокі, коли місцеві жителі

Сприймали як порятунок і Декрет про Мир і Декрет про землю. Потім йшло створення колгоспів … В 1924 році було створено бурякове товариство в с. Адампіль. Головою бурякового товариства був Федоров Іван. Члени товариства вирощували і здавали буряки державі на Старосинявський цукровий завод, збудований ще у 1879 році і на превеликий жаль тепер зруйнований.

В 1927 році було створено ТСОЗ . Головою ТСОЗу був Антонишин Михайло, а вже взимку 1929 року було створено перший колгосп „ Мрія”. Його головою був Яковишин Іван. Першими членами і активістами колгоспу були : Поліщук О. , Лаговський П., Яковишин І., Тукало Я., Маркова Н., та інші.

В 1932 році колгосп було перейменовано на „Більшовик”, його головою люди обрали Ярославського Нестора Степановича. Саме завдяки його доброзичливому ставленню до людей, він наказав варити всім колгоспникам обіди на центральній садибі ( баланду), від голоду населення страдало менше. За такі дії він зазнав переслідування з боку властей і загинув у 1939 році на радянсько-фінській війні… В період 1938- 1941 роках головою колгоспу був Яковишин Микола Іванович. А потім була війна…

Село Адампіль фашисти окупували 12 липня 1941 року. На фронт із с. Адампіль пішло 1000 чол. З них 56 осіб на фронті всю війну з 1941 по 1945 рік. Не повернулися з фронту, загинули – 65 чоловік, їх імена викарбувані на сільському обеліску. Приємно , що 85 наших земляків , учасників Великої Вітчизняної війни нагороджені орденами і медалями.Німецько-фашистські загарбники вивезли на каторжні роботи 64 юнаків і дівчат. Шестеро осіб не повернулися з Німеччини – виснажені не посильною працею і голодом , вони загинули на чужині. І село Адампіль було визволено від німецько-фашистських загарбників 7 березня 1944 року. Не обминула і село жорстока Афганська війна. Сьогодні в єдиному строю з ветераними Великої вітчинзняної війни стоять і воїни-інтернаціоналісти : Дворніцький Володимир Броніславович, Бобяк Олександр Ігорович, Балагун Микола Анатолійович, Дмитрук Сергій Анатолійович. Ніколи не вянуть квіти на могилі загиблого 19 лютого 1980 року Поліщука Миколи Валеряновича…

Мирні будні для жителів села починалися із загоювання ран, відбудови господарства. В 1949 році відбулося обєднання колгоспу „Більшовик” с. Адампіль з колгоспом „Комунар” с. Перекора і названо обєднаний колгосп іменем К.Є. Ворошилова. Головою колгоспу працював в цей час Рибак Сергій Мусійович. В 1959 році колгосп імені Ворошилова прийняв у свій склад колгосп „Перемога” с. Липки. І вже новообєднаний колгосп прийняв нову назву „Заповіт Ілліча”. Голова колгоспу Левчук Павло Мартинович, який працював з 1964 по 1969 рік нагороджений орденом Леніна. З 1969 по 1972 рік головою колгоспу працював Ємець Микола Кирилович. А з 1973 по лютий 195 року колгосп „Заповіт Ілліча” очолював Канарик Олексій Андрійович. За період перебування на цій посаді він чимало зусиль доклав до поліпшення якості господарювання. Було перебудовано всі тваринницькі приміщення, побудовано медпункти в с. Перекора, Липки, лікарську амбулаторію сімейного типу в с. Адампіль, дитячий садок в с. Адампіль на 50 місць. По всіх населених пунктах висипано дороги з твердим покриттям, проведено централізований скваженний водогін, а також розпочато газифікацію сіл., Адампіль повністю , а до Липок і Перекори газ підключео дещо пізніше. З лютого 1995 перейменований колгосп у селянську спілку „Нива” очолює Тукало Григорій Юрійович, після нього Чумак Володимир Олександрович, Мушинський Володимир Мілентійович… Потім було створено селянсько-фермерське господарство „Роксолана”, яке очолив Ганженко Микола Петрович, а тепер на жаль господарство ставши банкрутом , припинило своє існгуванння…

Адампіль розташований на Чорному Шляху, неподалік від Старої Синяви, в гарній горбистій, але малолісистій місцевості. По цьому шляху ще в другій половині ХІХ століття чумаки гнали стада худоби в Одесу, зупиняючись на ночівлю в найблищій корчмі „Перекора”.

Колись разом з іншими навколишніми землями цей край був спадковим помістям Чарторийських. Однак назва краю відома з більш пізніх часів. Вона виникла за часів Адама Казимира Чарторийського (1734-1823), генерала земель подільських, найбільш поважного представника свого роду. Саме на честь нього , в один із його днів народження , і назвали це місце. В 1820 році Адампіль від князя Адама Казимира Чарторийського був придбаний Міхалом Тшецяком, герба Сас (1793-1864), сином Каетана, виходя із „київської” лінії цієї старої відомої сімї і був одружений на Теодозії Чайковській, герба Ястреб, дочці житомирського підкоморчого із роду Глебоцьких, герба Долива. Він був дуже здібною і винахідливою людиною, закінчив із золотою медаллю Кремянецький ліцей. Помимо Адамполя йому також належала Гречана. Користуючись великим авторитетом у сусідів, він також займав пост старшого намісника шляхти літинського повіту . У Міхала Тшецяка було 9 дітей , троє з них померли ще в дитинстві. Своє багатство у вигляді грошей і земельних наділів він розділив між дітьми , які залишились живими.

Адампіль дістався одній із його дочок Михалині(1828-1879), чоловіком якої був Роман Сущаньський-Проскура, герба Хрестострілець.. І Тшецяки, і Сущанські-Проскури однаково претендували на князівські ранги. Роман Проскура (1812-1904), предкам якого колись належали і Проскурівщина, будучи в близькому кровному родстві із знаменитим Садиком Пашою Міхалом Чайковським , який був останнім чоловічим наслідником свого роду. Внаслідок цього Адампіль в якості приданого дочці Романа і Михалини Сущанських-Проскурів Олімпії (1847-1896) – перейшов до сімї її чоловіка Владислава Чарковського, герба Абданк. Так як і у Чарковських не було синів, Адампіль в кінці кінців перейшов до їх єдиної дочки Ідалії, жінки Казимира Любич-Залеського, останній володарці цього помістя, яке в 1914 році займало біля 393 десятин землі. У Залеських було два сини, Богдан і Міхал, а також дві дочки: Марія і Ядвіга. Але ні в кого із них не було дітей , в результаті чого і обірвалась ця лінія.

Невдовзі після отримання Адамполя , тобто зразу після 1820 року Міхал Тшецяк побудував там резиденцію—великий палац в класичному стилі. Ім'я архітектора , який працював над проектом резиденції – невідомо . Скоріш за все, це був той же невідомий італієць, який будував палац розташований неподалік Ілляшівки. Однак і його ім'я невідоме.

Побудований палац в Адамполі, не повністю відповідав плану забудови. Це повинна була бути абсолютно симетрична будівля , яка складалася б із зєднаних в єдине ціле трьох ланок, тобто основного корпусу – палацу і двох бічних добудов – флігелів. Загальний ансамбль повинен був мати вид підкови, але вона получилась настільки розвернутою, що лівий флігель, враховуючи близькість водойми і зміни рельєфу було вже нікуди поставити. В звязку з цим проект був змінений, і замість другої бічної добудови було прибудовано крило ззаду.

За станом на 1914 рік головний корпус палацу був 13-вісним цегляним приміщенням , одноповерховим з досить високим фундаментом прямокутної форми . Його центральна частина була підкреслена підвищеним порталом, який складався із шести , розташованих на однаковій відстані одна від одної іонійських колон. Опорами для колон були камяні основи встановлені на низькій терасі. Ця тераса також одночасно грала роль критого підїзду. Від основ крайніх колон відходили короткі заокруглені стінки, які були одночасно загорожею і підпорними стінками підїзду. Колони служили опорою для балків, покритих різьбленими узорами , а також для окружиногопрофілірованим карнизом трикутного фронтона із зображеним на ньому гербом засновника Сас. Портальна частина відділялась різбленим карнизом по верхньому краї. Над ним знаходилось ще пять низько розташованих вікон , які освітлювали дах. Також , як широкі, високі, масивні , оббиті розташованими навскоси маленькими металічними „шишечками” головні вхідні двері, так і всі прямокутні вікна були прикрашені гіпсовими фігурками, які знаходились на консолях. Безпосередньо перед першою світовою війною , коли ремонтувався весь будинок , двохстворчаті вікна головного корпусу , які складалися із восьми перегородок, були замінені трьохстворчатими (без розділення), що не кращим чином відбилося на характері стилю будови. Фронтон був також і на огорожі , однак на ньому не було порталу. Всю будову разом вінчав відмінний профілірований карниз. Головний корпус палацу був накритий високим гладеньким гонтовим дахом з трьома оштукатуреними трубами. Центральна труба була продовгуватої форми, труби по краях встановлені поперек , були меншого розміру.

Від правої бічної будови виходила, злегка закруглюючись, галерея , яка зєднувала головний корпус з флігелем.Ця галерея з сторони саду була повністю закрита стіною, а попереду тільки на крайніх опорах , підкреслених глухими вікнами , був дах прикритий невисокою стінкою.

Вона спиралась по фронтальній частині будови на пять тосканських колон. Прибудова була чуть нижче палацу , в центрі прикрашена припіднятим чотирьохколонним портиком , обмеженим гладенькими стінами і трикутним щитом з вбудованим невеликим низькорозташованим віконечком. Прибудову вінчав карниз з дуже красивими різьбленими узорами. Над гладеньким дахом піднімалось всього дві симетрично розташованих труби.

Місце другої прибудови зайняла пізніше відкрита тераса, міцно „посаджена” на мурованих стовпах. Вона тягнулась вздовж всього лівого бокового головного корпусу палацу. Тераса була накрита двохскатним дахом, який підтримувався тонким деревяними опорами. Переднє крило розташоване паралельно правої бічної прибудови, було також одноповерховим , з таким же дахом, як і і основному корпусі, та з дещо більш скромним внутрішнім оздобленням. Перед головним входом підвищувався також чотирьох колонний портал іонійський , та на цей раз – закритий прямокутною стіною.

Умеблювання всередині палацу було відносно скромним , можливо, тому що не всі кімнати були дороблені до кінця. Головний корпус мав подвійне призначення , в тому числі використовувався періодично для різних прийомів, що частково було наслідком послідуючої пербудови і модернізації. По всій ширині порталу розміщувався холл, освітлений двома вікнами. Паралельно до нього в центрі розташовувалася бібліотека з двома вікнами і дверима, які вели до саду. По правій стороні був розташований великий зал їдальні , який мав три вікна на фронтальній частині будови і три – із сторони саду. Права наріжна кімната , два вікна якої знаходились на фронтальній частині і одне – в бічній стіні, служила в якості буфету, а кімната , розташована між нею і заднім крилом будови—в якості кабінету господаря будинку. Зліва по сусідству з залою розташувався салон з двома вікнами , який носив назву „Зелений”, і який мав вихід у велику залу. Два цих приміщення тягнулись по всій довжині будови. В лівій передній частині будови розташувались дві гостьових кімнати , які були розділені ванною і невеличким „передбанником”, двері якого виходили до саду. Обидва виходи були облаштовані амфіладами . Так як в окрузі було мало лісів , будинок опалювали соломою, використовуючи своєрідну систему центрального отоплення. Під всією будовою разом з крилом і прибудовами тягнулись сводчасті коридори з печами . Гаряче повітря по спеціальних каналах, прокладених в стінах, розходилося по всьому будинку. Зимою щоденно спалювалось пять підвід соломи, яка на подільському чорноземі росла дуже добре.

Центральна вітальня умебльована скромно. На стіні висіло дуже велике дзеркало, а по боках стояли крісла і вішалки. Зала книгозбірні фарбована в бордовий колір, з дубовим паркетом, мала дубові шафи під склом, що містили кілька тисяч книг, в основному з права. Таким підбором літератури займався господар садиби Казимир Залеський, випускник Паризького університету. Крім того, тут були книги з астрономії- зацікавлення сина Богдана. Серед багатьох книг новіших на польській, французькій, російській мовах, в книгозбірні знаходились стародруки в оправах, виготовлених з телячої шкіри.

Стіни залів спочатку були оббиті дорогими тканинами- адамаском( тканина походженням з Дамаску), штофом, шовком.Велика зала-їдальня підтверджує це. Стелю її декорували дві розетки, з яких звисали великі кришталеві люстри, а на стінах висіли картини Олександра Орловського, відомого художника, що навчався в Петербурзькій академії мистецтв і який працював над українськими, польськими, російськими темами. Посередині зали стояв великий розсувний стіл, навколо нього і під стінами- крісла, в міжвіконнях- дзер кала „трюмо”, а в кутку, біля каміна-другий невеликий стіл з мякими кріслами.

Зала Зелена, від назви кольору стін, мала паркетну підлогу, застелену великим килимом, стояло безліч мяких крісел. Стіл, дзеркало поміж вікнами подібні до тих, що в їдальні. На одній із стін висіло овальне дзеркало в позолоченій оправі, а також акварелі на гізні теми.

Зала Бальна мала кремовий колір, попід стелею оббігав фриз позолоченого листу. Зі стелі звисала велика люстра, подібна до тієї, що знаходилась в їдальні. Підлога- паркет з темного і світлого дуба. Умеблювання-магонієві ампірні крісла, столи, канапи. Серед цікавих мистецьких творів зали- столик, інкрустований слоновою кісткою і перлами в делікатний візерунок та магонієвий оротель з шахівницею, фортепіано „Блютнер”, а на стінах- картини, виконані олійними фарбами.

Інші зали якихось високоцінних речей не мали. Лише в спальні, що знаходилась поряд з їдальнею стояло кілька старовинних меблів велике полісандрове ліжко, стильовий секретер, бюрко і столик з багатьма шухлядками, лавчина з пюпітром.

Десять приміщень мала офіцина, частина яких мешкальні,частина-гостинні, решта-господарські.

Зберігала садиба Адампіль багато творів, як декоративно-прикладного так і образотворчого мистецтва Урбанський називає такі: „Пес і вівці”, „Букет троянд”, „Букет георгінів”-картини фламандської школи, „Видужання хворої нареченої”і „Свята Магдалина”пензля Антонія Сакко італійської школи. Христос з христом”невідомого автора.”Зняття з Христа”копія з Рубенса, Титуса Малішевського-„Голова циганки”,”Постать жіноча в купелі”, „Світанок”. Із творів декоративно-прикладного мистецтва-порцеляна Баранівки, імператорської фабрики в Петербурзі, столовий гарнітур із Севра з часу Людовіка Філіпа, а також бельведерський фаянс.

Палац стояв на невеличкому пагорбку. Навпроти центрального порталу знаходилась вїзна брама, відділена від палацу великим партером-травником з квітами і купами білих спірей. Партер оббігала широка алея. Направо від палацу лежала плоска частина парку з молодими ялинами, далі-став, а за ним, на пагорбку, біліли хатки села Адампіль, які було видно із вікон палацу. Але найбільша частина парку знаходилась з лівої сторони палацу,який розділявся ставком з двома містками.

У парку росли тополі,ялина(які вважались ледь не екзотами)сосни, старі дуби, туї і різні декоративні кущі. На одному із пагорбків парку стояв обеліск на честь Проскури. Влітку на галяви парку виносились пальми. Далі стояла теплиця і оранжерея, а за ними направо- господарські будівлі.

Р. Афтанази (Польша)



Сучасність населеного пункту .

На території села Адампіль успішно працює аграрно-промислове, науково-виробниче об'єднання „Візит”, яке очолює Юрчишин Петро Васильович. Дане підприємство надає не тільки робочі місця жителям села , а й виконує послуги через два млини. Саме сюди і входять більшість селянських земельних паїв, жителів сіл Адампіль, Липки. Інша частина земельних паїв знаходиться ТОВ „Агротал”, під керівництвом Зозулі Леоніда Олександровича , разом з тим діє селянсько-фермерське господарство „Роксолана”, яке очолює Ганженко Микола Петрович.

Гордістю села є залізнична станція, через яку проходять чимало вантажних та пасажирських потягів. До послуг жителів села, та й району - потяги прямують на Хмельницький, Камянець-Подільський, Київ, Козятин, Харків, Москва. В даний час залізничну станцію Адампіль очолює Пєтух Олександр Васильович.

З 1998 року село Адампіль повністю газифіковане, проте на території села працює паливний склад, що забезпечує твердим паливом не газифіковані населені пункти району. Завідує паливним складом Галиш Михайло Платонович.

Характеризується високою якістю обслуговування покупців і Адампільське сільське споживче товариство, на балансі якого декілька магазинів та кафе „Зустріч”.

Важливе місце в соціально-економічному розвитку села займають : Адампільський хлібозавод, плодоовочева база, хлібоприймальне підприємство, а також торгові точки приватних підприємців-

Левчуки Олег і Наталія, Вітвицькі Олег і Людмила, Матвієнки Анатолій і Ірина, Дворніцькі Володимир та Віра.

Жителі трьох сіл Адампіль, Липки і Перекора об’єднані у сільську громаду- Адампільську сільську раду, яку з березня 2006 року очолює Сосняк Віктор Васильович секретарем сільської ради обрано Вітвіцьку Антоніну Станіславівну. Нині сільська рада, яка є органом місцевого самоврядування, опікується Адампільським Будинком культури - директор Тукало Сергій Цезарович та сільською бібліотекою – завідуюча Пікульська Лідія Пилипівна, разом з тим – клубами і селі Липки- зав клубом Шевчук Василь Степанович, і Перекорі – Гук Людмила Миколаївна. Діють на території сіл – Адампільська лікарська амбулаторія ( головний лікар Рикун Микола Панасович), фелшарсько-акушерські пункти в с. Липки, Перекора.

При підтримці сільської ради працює один з найкращих в районі дитячий дошкільний заклад – дитсадок „Сонечко” – завідуюча дитячим садком Юзва Галина Михайлівна. В дитсадку функціонують три групи. Щодня відвідують дитячий садок близько 45 дітей. Їх виховують три вихователі, із середньою спеціальною освітою та няні. Діткам організовується висококалорійне вітамінізоване харчування.

Поруч знаходиться і загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, директор школи – Поліщук Антоніна Станіславівна. В школі навчається 202 учні, які проживають в селах Адампіль, Липки і Перекора. Педагогічний колектив школи налічує 20 вчителів, з них – 5 з вищою кваліфікаційною категорією, один – „Вчитель методист”, два мають звання „Старший вчитель”, є вчитель нагороджений нагрудним знаком „Василь Сухомлинський”, а також нагороджені Грамотами Міністерства освіти України, значками „Відмінник освіти України”.

В школі успішно здійснюється підвіз учнів за програмою „Шкільний автобус ” із села Липки -54 дитини, і Перекори – 21 учнів. Всього – 75 дітей. Діє в школі їдальня, при підтримці батьківського комітету , здешевлених продуктів харчування вирощених на навчально-дослідних ділянках. Стадіон біля школи і спортивний зал обладнані необхідними спорудами та інвентарем. Для успішного виконання навчальних програм з основ наук та виходу на Державні стандарти, запропоновані міністерством освіти та науки України , при підтримці народного депутата України минулого скликання - Шпака Василя Федоровича в школі обладнані комп’ютерний клас „ Samsung”,з виходом у світову інформаційну систему „ Інтернет”, музичний центр „ Том сон”, ксерокс, телевізор „ЛЖ”.
До послуг учнів створено чимало предметних і спортивних гуртків, діє осередок Старосинявської філії Хмельницького територіального відділення МАН України.

Жителі сіл приймають саму активну участь у політичному та громадському житті. Створені партійні організації : БЮТ „ Батьківщина” – очолює Дзян Людмила Гармоніна, вчителька-пенсіонерка, НС „Наша Україна” – Брищук Олександр Володимирович- вчитель місцевої школи, соціалістична партія – Тукало Григорій Юрійович (пенсіонер) та інші.

В цілому села Адампіль, Перекора і Липки мають певні перспективи, адже тут чи ненайродючіші чорноземи, по-особливому працьовиті люди і завдяки господарському підходу до вирішення глобальних питань розвитку можна досягти успіху. В найближчий час планується відкриття пункту по прийманню цукрових буряків для Старокостянтинівського цукрового заводу, встановлення системи покриття мобільного зв’язку ЮМСі та „Київ

Видатні земляки

Тукало Анатолій Іванович народився 27 серпня 1951 року в селі Адампіль Старосинявського району, Хмельницької області в сім'ї сільських вчителів. Його батько : Тукало Іван Дмитрович, вчитель образотворчого мистецтва і трудового навчання, ветеран Великої Вітчизняної війни, мати – Вітвицька Фелікса Станіславівна, вчитель математики. На жаль батьки вже обоє покійні. Як вдячний син, Тукало Анатолій Іванович дуже часто приїжджає в село ( оселю батьків він підтримує, не продає) відвідує могили батьків і постійно зустрічаючись із своїми земляками, намагається добрим словом, порадами допомогти, виручити. Він частий гість місцевої школи, в краєзнавчий музей якої передав чимало цінних експонатів, відзняв на відеокамеру святкування чергової річниці Великої Перемоги над фашизмом.

Його дитинство і юність проходило в рідному селі, серед мальовничої подільської природи. Хлопчина гарно вчився, в усьому допомагав своїм батькам. З відзнакою закінчив Адампільську восьмирічну школу, до речі ,будучи учнем, приймав саму активну участь у будівництві нового приміщення школи, того , що діє і сьогодні. Продовжував здобувати освіту уже в сусідній Паплинецькій середній школі, яку закінчив із золотою медаллю у 1968 році. Вступив в Рівненський водно-меліоративний інститут, отримав червоний диплом. З 1973 року, понад вісім років служив в лавах Радянської Армії. Закінчив Московську військову академію. З 1990 по 1995 рік працював військовим аташе СРСР в державі Нікарагуа, по закінченню контракту працював директором департаменту „ Росвооружение России”. В званні полковника вийшов на пенсію. В даний час проживає в м. Москва. Одружений. Дружина – Тукало Марина Сергіївна, син- Тукало Дмитро Анатолійович, кандидат філософських наук, працює в одному із департаментів Росіі, дочка- Тукало Ірина Анатоліївна, закінчила університет Дружби народів ім.. Патріса Ломумби, в даний час виховує сина – Тукало Дмитра Олеговича, зять – Тукало Олег Григорович, закінчив Київську національну академію Міністерства внутрішніх справ, працює в правоохоронних органах Росії.

Славною людиною села можна назвати Тукала Григорія Юрійовича, нині пенсіонера, кавалера ордену „Знак пошани”, колишнього керівника місцевого господарства. Народився в селі Адампіль 12 вересня 1946 року в сім'ї колгоспників. Після закінчення школи, навчався в Житомирському сільськогосподарському технікумі, потім Камянець-Подільському сільськогосподарському інституті. Працював і бригадиром тракторної бригади колгоспу „Заповіт Ілліча”, і заступником голови колгоспу по організаційно-виховній роботі, і нарешті самим головою колгоспу. За період роботи на посаді керівника господарства, колгосп неодноразово виходив переможцем у виконанні взятих зобов'язань по виробництву та продажу сільськогосподарської продукції державі. На той час в господарстві було 2000 га сільськогосподарських угідь, на яких вирощувалися :

зернові на площі 1200 га, цукрових буряків на площі 300 га, 500 га кукурудзи. В господарстві було 1200 голів великої рогатої худоби, з них 500 дійних корів, від яких отримували по 3500 літрів молока. Було в господарстві 1300 голів свиней, 700 голів овець, 3000 курей. В тваринництві трудилися 150 чоловік. В колгоспі нараховувалося 100 одиниць техніки, за механізмами трудилися 100 механізаторів, а в цілому в колгоспі, потім селянській спілці працювало 450 чоловік. У 2001 році за станом здоров'я залишив роботу і вийшов на пенсію. Проживає з дружиною Тукало Надією Олексіївною, теж пенсіонеркою, а в минулому секретарем сільської ради, в с. Адампіль. Вони виховали двох чудових дітей : Валентину – нині медсестру Хмельницької травматологічної лікарні, Олега – правоохоронця м. Москви. Своїх дітей одружили і діждалися онуків. Для жителів с. Адампіль сімя Тукалів є взірцем злагоди, сімейного затишку, взаємоповаги. Своїм односельцям і Григорій Юрійович і Надія Олексіївна завжди готові прийти на допомогу, підтримати, виручити. Вони вміють примножити людську радість і розділити горе. Готові, не рахуючись із своїми справами, дарувати людям радість.

До славних земляків-адампільчан можна віднести нині покійного Антонишина Івана Михайловича. Саме він є кавалером орденів Бойового Червоного Прапора, Вітчизняної війни І ступеня, двох орденів Червоної зірки, медалі „За бойові заслуги”, „За оборону Києва”, „За оборону Москви” та ін. Іван Михайлович Антонишин народився і виріс в с. Адампіль. В середині 30-х років був призваний на строкову службу до лав Червоної Армії. Згодом закінчив військове училище, служив у м. Літині Вінницької області. Спочатку Великої Вітчизняної війни лейтенант Антонишин – серед захисників Вінниці, Києва. Під час оборони Москви- боєць польового військомату… Війна закінчилася і підполковник Іван Михайлович Антонишин вже в мирний час віддав армії майже 30 років життя. Демобілізувався „ на гражданку” на початку 60 років, але армійські будні, побачене і пережите під час війни було завжди з ним у пам'яті, спогадах, розповідях, листах однополчан…


Поліщук Антоніна Станіславівна – з 1985 року по нинішній час директор Адампілької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів. Народилася в с. Правдівка Ярмолинецького району 16 серпня 1953 року. Закінчила Камянець-Подільський державний університет , історичний факультет, з відзнакою. Як вчитель історії, чимало працює над вивченням сторінок минулого рідного краю. Нагороджена нагрудним знаком Василь Сухомлинський, значком „Відмінник освіти України”, вчитель-методист. Одружена. Син – Поліщук Валерій Анатолійович, капітан правоохоронних органів, дочка – Алла, юрист Державного департаменту міграції і національних меншин.
Лампіти Василь і Наталя стали народними умільцями з лозоплетіння. Їх роботи заслуговують на всенародне схвалення, вони відзначені на республіканських , а це чотири рази, обласних, районних виставках декоративно-прикладного мистецтва. Меблеві гарнітури експонувалися на виставці „Родина року” , яка проходила в м. Хмельницькому. 18 грудня 2000 року родина Лампітів одержала Почесну Грамоту за участь в обласному фестивалі „Людина року”, а 6 березня 2003 року Лампіта Наталія Олександрівна в номінації „Жінка- народна майстриня” одержала диплом переможця обласної мистецької акції „Жінка року”. За участь у виставці образотворчого декоративного мистецтва Хмельниччини в палаці культури „Україна” м. Київ подружжю Лампітів вручена подяка. Разом з тим, варто ще зазначити, що Лампіта Наталія Олександрівна учасних обласної виставки художніх робіт майстринь народного мистецтва „З прадавніх джерел”, яка проходила 23 лютого 2005 року в м. Хмельницькому. І ще одне : Наталія є кандидатом у народні майстри Хмельницького осередку Української спілки народних майстрів.

Ось так , звичайна дівчина з поліського краю знайшла свою долю на Поділлі.



Василь народився і виріс в с. Адампіль. З Наталею , дівоче прізвище Плаксіна, познайомилися на виставці робіт учнів- переможців професійно-технічних училищ України. Василь Васильович приїхав із Старокостянтинова, Наталя з Чернігова… Одружились, нині мешкають у с. Адампіль, виховують двох донечок: Марію і Анастасію і працюють, звеселяючи душі своїх земляків чудовими виробами із лози, а це і столи, стільці, крісла, кошики, дитячі ліжка, вази, люстра, і багато іншого. Своє мистецтво вони з радістю передають дітям.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал