На шляху до українського Відродження Розробки уроків, позакласних заходів та дитячі творчі роботи, присвячені



Сторінка11/11
Дата конвертації03.12.2016
Розмір5,32 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Я люблю Україну


(Позакласний захід для учнів 8-9 класів)
Мета: закріпити, поглибити і розширити знання учнів, отримані в курсі шкільної географії України; формувати предметні компетентності школярів; розвивати логічне мислення, кмітливість, вміння працювати в колективі; виховувати зацікавленість до географічної науки.

Обладнання: фото - та відеоматеріали для проведення гри, фізична карта України та політична карта світу, набір овочів, монети зарубіжних країн, картки із завданнями.

Форма: засідання клубу «Юний географ».
Хід заходу

Ведучий. Для кожної людини географічні знання є дуже важливими, бо географія – це не просто наукова галузь, а особлива культура сприйняття навколишнього світу, яка включає як наукові так і художні форми відображення дійсності. Про значення цієї сфери для людства в цілому говорить той факт, що ЮНЕСКО визначило географію як одну з пріоритетних царин знань поряд з математикою, інформатикою і мовою. Ми помандруємо просторами нашої Батьківщини – України.

Правила гри

У грі беруть участь дві команди по 5 учасників у кожній.

Кожна команда обирає собі капітана і назву.

Журі, до складу якого входять учителі школи, стежить за ходом гри і веде підрахунок балів.

Ведучий проводить жеребкування на І тур гри, наступні тури розпочинає команда, у якої менша кількість балів.

Кожна правильна відповідь оцінюється 2 балами.



І тур. Фотовікторина.

Ведучий ставить запитання з використанням фотоматеріалів. Відповідає та команда, яка першою подає сигнал про готовність.



  • Є понад 20 різних пояснень цього символу: корона, хрест, якір, лук зі стрілою, шолом, сокира, геометричний орнамент. Що це за символ? (Тризуб)

  • Яке озеро України називають «Морським оком» за його чисту воду з блакитним відтінком? Вода в озері прохолодна: температура її ніколи не піднімається вище 11 градусів. Навіть на найбільшій глибині (24 м) на дні озера видно дрібні камінці (озеро Синевир в Карпатах).

  • Гора юрського періоду висотою 577 м. Вона є частиною мінералогічного заповідника. Її назва перекладається як «Чорна гора». Назвіть її (Карадаг у Кримських горах).

  • Місцеві жителі називають цю територію горами через наявність ущелин, гротів, печер, крутих спусків. Учені тут створили заповідник «Кам’яні могили». Але ця місцевість України і не гори, і не могили. Що ж це за місцевість? (Приазовська височина. Найвища точка – г. Бельмак - Могила).


ІІ тур. Географічний лікбез

Складається з ІІІ етапів (за кожен етап – один бал)



  1. Учасники команд повинні на слух сприйняти і правильно записати географічні назви (кожен з учасників називає одну літеру з слова): Бребенескул (озеро в Карпатах), Джарилгач (острів у Чорному морі).

  2. Перекласти слова іншомовного походження.

1-а команда перекладає слова: ландшафт (краєвид), Говерла (у перекладі з румунської означає важкопрохідне підняття), циклон (той, що кружляє).

2-а команда – Сиваш (гниле море), клімат (нахил), меридіан (полуденна лінія).



  1. Знайти правильне пояснення слова.


Завдання для 1-ї команди:

- що означає слово «абака» (сорт банана);

- назва одного з племен, що проживають на островах Індонезії;

- знаряддя праці австралійців-аборигенів.


Завдання для 2-ї команди:

  • що означає слово «цесія»;

  • вид морських водоростей, багатих на сполуки магнію і цинку;

  • передача суверенітету над певною територією однією державою іншій за угодою між ними.


ІІІ тур. Географічні об’єкти

Протягом 1 хвилини розгадати за допомогою підказок капітана якомога більше географічних назв. Перше слово у парі озвучується , а друге потрібно відгадати з пояснень капітана.




1-а команда

2-а команда

Море – Чорне

Море – Азовське


Гори - Карпати

Гори – Кримські

Планета – Венера

Планета – Марс

Низовина – Причорноморська

Низовина – Поліська

Височина – Придніпровська

Височина – Подільська

Річка –Дністер

Річка – Дніпро

Острів –Зміїний

Острів – Довгий

Дослідник – Рудницький

Дослідник – Міклухо-Маклай

Дерево – бук

Дерево – дуб

Тварина – зубр

Тварина – лисиця


ІV тур. Географічний бондюель

Перед учасниками гри – виставка овочів. Потрібно за описом знайти овоч та назвати батьківщину його походження.



Завдання для 1-ї команди:

  • На Сході цей овоч називали овочем довголіття, а греки – «яблуком божевілля» (баклажан, Індія).

  • Давньогрецький вчений говорив: «Якщо до цього в тебе всередині була якась хвороба, вона все вилікує, вижене біль з голови і очей та вилікує тебе» (капуста, середземноморське узбережжя).

  • Це індикатор здоров’я. Якщо після його споживання сеча через короткий час міститиме багато пігментів, то це означає, що імунітет відсутній (столовий буряк, Межиріччя Тігру і Євфрату).

Завдання для 2-ї команди:

    • Жителі Мексики називали його «тумантла», італійці – «золоті яблука» (помідор, Америка).

    • Єгиптяни вважали її священною, а римляни приписували їй магічну силу (цибуля, Центральна Азія).

    • Особливу увагу цьому овочу приділяли римські імператори Август і Тиберій, а медики Давньої Греції відзначали його жарознижувальну дію (огірок, Індія).


V тур. Географія мовою цифр

Кожному члену команди даються картки з виразами. Потрібно пояснити, що вони означають.



Завдання для 1-ї команди: 58 м, 2061 м, 1991 р., 0 – 200 м, 15 м².

Завдання для 2-ї команди: 981 км, 1545 м, 515 р., 200 – 500 м, 24 м².
VІ тур. «Вірю – не вірю»

Запитання по черзі ставиться кожному учаснику команди. Правильна відповідь оцінюється 1 балом.



  • Чи вірите ви, що слово «Карадаг» у перекладі означає «Чорна гора»? (Так).

  • Чи вірите ви, що найвищі у світі будівлі знаходяться у столиці України – Києві ? (Ні, в столиці Малайзії місті Куала-Лумпур – є дві вежі, схожі на гігантські ракети, висотою 452 м).

  • Чи вірите ви, що найбільшою твариною в Україні є зубр? (Так. Він висотою 2 м і важить до 1000 кг).

  • Емблемою Всесвітнього фонду хорони дикої природи є бамбуковий ведмідь панда. (Так, припускають, що панд залишилось близько 1000 особин, їх занесено до списку зникаючих видів).

  • Азовське море – наймілкіше море світу. (Так. Його максимальна глибина 15 м).

  • Найдовша річка України – Дністер (Ні. Дніпро)

  • Морський шлях до Індії відкрив мореплавець Христофор Колумб у 1492 році. (Ні. Морський шлях до Індії відкрив Васко да Гама у 1497 – 1498 рр.).

  • Слово «вулкан» утворилося від назви середземноморського острова Вулкано. (Так. Острів названий на честь старогрецького бога вогню Вулкана, оскільки утворився із застиглої лави).

  • В Україні на висоті 989 м над рівнем моря є озеро, яке називають «Морським оком». (Так. Це озеро Синевир в Карпатах).

  • Групу озер (понад 30) на Волині називають Світязьке поозер’я (Ні. Це Шацькі озера).

  • Озеро Сиваш, яке знаходиться у західній частині Азовського моря називають Гнилим морем. (Так).

  • Найвищий птах України – сірий журавель. (Так)..

  • Квітка, яка росте в Україні і найсильніше пахне, – фіалка. (Так)..

  • Серед українців не було Нобелівських лауреатів в галузі біології (Ні, був. Це І.Мєчніков).

  • Висота найвищої вершини України – Говерли – 2261 м. (Ні. 2061 м)

VІІ тур. Будемо дружити країнами


Командам роздають по 5 монет різних країн. Через 2 хв. потрібно назвати країну, що випустила монету, столицю і цікаві факти про цю державу. Кожна команда по-черзі представляє по одній монеті.
VІІІ тур. Географія на замовлення

Цей конкурс розпочинає та команда, яка набрала найбільшу кількість балів. Вона замовляє певну кількість балів (від 1 до 20). Відповідають обидві команди. Якщо відповідь буде правильною, то команда додає до свого рахунку цю кількість балів.

Якщо відповідають правильно обидві команди, бали між ними діляться порівну.


  • Ви знаєте, що на території України розташована найдовша в світі гіпсова печера Оптимістична у Тернопільській області. Скільки вже обстежено її підземних лабіринтів? (Понад 165 км , а їх довжина 217 км).

  • Наймілкішою морською протокою вважають Керченську протоку. Яка найбільша глибина її судноплавної частини? (15 м, а найменша глибина судноплавної частини – 5м).

  • Найбільшою річковою рибою в світі є європейський сом. Якою може бути його довжина? (5 метрів, а маса понад 400 кг).

Підсумки гри. Нагородження переможців.
Література

  1. Бромот Т.М Я люблю географію // Географія. – 2010. – № 10.

  2. Андрусяк Г.В. Я люблю географію // Географія. – 2010. – № 2.

  3. Дітчук І.Л. Фізична географія України: Підручник для 8 класу [Текст] /І.Л. Дітчук. – К., 1999.




Н.Г.Хоменко,

учитель хімії та біології

Федірківської ЗШ І – ІІ ступенів

Світловодської райдержадміністрації




З днем народження тебе, Україно!

(Усний журнал для учнів 6-8 класів)
Україно! Доки жити буду,

Доти відкриватиму тебе.

В. Симоненко


Мета: ознайомити учнів з основними подіями становлення держави, закріпити знання про державні символи; виховувати почуття патріотизму, національної свідомості; показати здобутки і досягнення України за 20 років незалежності .

Обладнання: прапор, герб, «Акт проголошення незалежності України», вітальні листівки, на яких надрукований гімн України, вишитий український рушник, віночок, кетяги калини, гілочки верби і тополі, жито.

Книжкова виставка «Незалежна моя, Україно!», портретна галерея видатних українців (княгиня Ольга, князі Володимир Великий та Ярослав Мудрий, Б.Хмельницький, М.Грушевський, П.Орлик, Т.Шевченко, М. Амосов, В.Сухомлинський, Л. Каденюк).



Вчитель. Кожен народ має щось своє найдорожче і найсвятіше. Не можна бути справжнім громадянином своєї країни, коли ти не усвідомлюєш свого коріння, коли ти не знаєш історії свого народу. А що значить бути українцем? Це значить пишатися своєю Вітчизною. І нам є чим пишатися.

Ми пишаємося давніми традиціями і мудрістю наших пращурів!

Ми пишаємося багатою культурною спадщиною !

Ми пишаємося красою української природи!

Ми пишаємося видатними українцями, імена яких навічно ввійшли до скарбниці світової історії, науки та культури! (Вчитель звертає увагу учнів на галерею портретів).

Учень.

Я єсть народ, якого Правди сила

Ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила!-

а сила знову розцвіла.
Щоб жить – ні в кого права не питаюсь.

Щоб жить – я всі кайдани розірву,

Я стверджуюсь , я утверждаюсь,

бо я живу.

(П. Тичина)

З днем народження, Україно! (Звучить Державний Гімн України).

Ще не вмерла України

Ні слава, ні воля,

Ще нам, браття-українці,

Усміхнеться доля.

Згинуть наші воріженьки,

Як роса на сонці.

Запануєм і ми, браття,

У своїй сторонці.

Станем, браття, всі за волю,

Від Сяну до Дону,

В ріднім краї панувати

Не дамо нікому.

Чорне море ще всміхнеться,

І Дніпро зрадіє.

Що на нашій Україні

Доленька доспіє.

Душу й тіло ми положим

За нашу свободу

І покажем, що ми, браття,

Козацького роду.


Сторінка 1. Державні символи та атрибути України

Учитель історії.

Україно! Мамо люба!

Чи не те з тобою сталось ?

Чи синів твоїх багато

На степах твоїх зосталось?

Мабуть, ніщо не зітре із пам'яті народу 1991 рік . Це рік народження незалежної України. Як і всі держави світу, наша Україна має свою історію, мову, культуру, національні символи.

Завдання. Заповніть таблицю. Замість крапок запишіть пропущені слова.

(Робота учнів в парах).




Державні символи та атрибути України




1

………….

Урочиста пісня. Символ державної єдності. Авторами цієї пісні є поет П.Чубинський та композитор М. Вербицький. Слова цієї пісні вперше були надруковані у 1863 р.

2

…………..

Жовто-синій стяг. Золотий колір символізує могутність, силу, багатство, милосердя, справедливість, золоте колосся ниви. Синій колір символізує чесність, вірність, нагадує безкрає ясне небо.

3

…………..

Магічний знак, оберіг. У часи Київської Русі зображувався на монетах Володимира Великого, Ярослава Мудрого. Символ триєдності світу: землі, сонця, неба.

Деякі вчені трактують як поєднання трьох священних начал: Божественного, Батьківського, Материнського.



4

……………

Державна (офіційна) визнана законом урядова мова, обов'язкова для державних установ.

5

…………….

Національна грошова одиниця.


Сторінка 2. Історія рідного краю

Геродот (одягнений у мантію)

Добрий день, шановні друзі!

Геродот вас всіх вітає.

Хто історію в нас любить,

Добре знає, поважає,

Той зі мною в путь рушає.



Конкурс «Кращі знавці історії України»

(Робота в групах).

Встановіть відповідність між датою та подією:







Дата




Подія

1

988 р.

а

Вперше в літописах зустрічається назва «Україна»

2

1187 р.

б

Прийняття основного закону України – Конституції

3

16 липня 1990 р.

в

Проведення референдуму. 90 % населення підтримали Акт проголошення незалежності України

4

24 серпня 1991 р.

г

Запровадження християнства в Київській Русі

5

1 грудня 1991р.

д

Прийняття Декларації про державний суверенітет України

6

28 червня 1996 р.

е

Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України

Відповіді:



1

2

3

4

5

6

г

а

д

е

в

б


Геродот. Підіб′ємо підсумки проведення конкурсу «Кращі знавці історії України».

Право зачитати АКТ проголошення незалежності України, який був прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 року, надається капітану групи, яка перемогла.


Сторінка 3. Природа рідного краю. Рослини-символи-обереги рідної землі

Учитель біології. Родючі ґрунти, лагідність пейзажів височин і низовин, мальовничість опуклих схилів, численні нитки-звивини 23 тисяч повноводних річок, срібні поверхні 20 тисяч озер, сприятливий клімат, багатий рослинний і тваринний світ формували спокійний і поступливий характер українців. Волелюбність, гідність, честь, відстоювання права своєї країни на волю та незалежність, відсутність агресії – ось загальнолюдські цінності, які український народ зумів зберегти та пронести через сивину століть поневолення та лихоліть. Особливе місце в історії України займали рослини - символи.

Гра «Рослини–символи»

Умови гри. За допомогою 4 підказок, кожна з яких оцінюється певною кількістю балів, учні повинні визначити рослину, про яку іде мова. Переможе та команда, яка найшвидше дасть відповідь, використовуючи мінімальне число підказок, бо кожна з них знижує шанс до перемоги.

Рослина  1.

1. Поетичний символ дівочої краси, жіночої скромності й чарівності. (4 бали)

2. Плоди цієї рослини вживали в їжу, з неї готували напої, ліки. (3 бали)

3. Букетиками плодів оздоблювали весільний вінок нареченої, прикрашали весільний коровай, клали у першу купіль немовляти, щоб дитина була рум'яною. (2 бали)

4. А ми тую червону …..

Підіймемо.

А ми нашу славну Україну

Гей-гей розвеселимо! (1 бал)

Відповідь: калина.

Рослина 2.

1. За допомогою цієї рослини люди визначали підземні джерела і місця при копанні криниць. (4 бали)

2. Відваром кори лікували застуду, пропасницю, ревматизм, промивали рани. (3 бали)

3. Цю рослину святили в неділю перед Великоднем. (2 бали)

4. Вставте пропущене слово у прислів'я «Без …. і калини нема України». (1 бал)

Відповідь: верба.



Рослина  3.

1. Цінний (біологічно) продукт. (4бали)

2. Обсипали молодих під час весілля – на знак багатства. (3бали)

3. Зерном цієї рослини посівали хату: «На щастя на здоров'я, на Новий рік, щоб було краще ніж торік». (2 бали)

4. Це слово спільнокореневе з словом «жити».

На щедрих нивах України колоситься. (1 бал)

Відповідь: жито.

Рослина  4.

1. Настої і відвари цієї рослини цілющі. Нею лікують бронхіт, запалення легень, цингу. Миття голови відваром гілочок, робить волосся блискучим і гарним. (4 бали)

2. Символ дівочої стрункості, краси та вірності. (3 бали)

3. Ця рослина дуже легко приживається і швидко росте. (2 бали)

4. Боже! В молитві до тебе звертаюсь.

Нашу країну храни !

Караюсь, плачу, але не каюсь.

Світлом своїм осіни

Бережи державу на довгії літа,

Щоб були достойні її сини-діти,

Пісні щоб лунали про народ, про волю,

Дівчину-калину, вербу і... (тополю). (1 бал)

Відповідь: тополя.

Сторінка 4. Національні символи українського народу

Учитель трудового навчання. З давніх-давен важливе місце в житті народу займала національна символіка. Здавалося б, прості невибагливі речі, такі як: рушник, вишитий роботящими руками жінки-трудівниці, віночок, сплетений вродливою дівчиною-українкою, святкове намисто, вишита сорочка мали символічне значення. Це були одвічні обереги українського народу.

Конкурси «Обереги українського народу»

Завдання. Визначити, про який оберіг іде мова. (Робота в группах)



Конкурс 1. Проводить конкурс дівчина в українському вбранні зі стрічкою на голові.

Існує повір'я, що жінки за допомогою цієї прикраси оберігали себе від застуди та «береглись від злої напасті». У неділю, йдучи до церкви в сусіднє село чи до міста, рясно прикрашали себе цим оберегом. У будні дівчата одягали небагато разків цієї прикраси, бо боялися , що вони порвуться і це накличе біду. (Групи висувають версії). Відповідь ви знайдете в народній пісні:

Попід гаєм зелененьким дівчина ходила ,

Сумна вона, невесела – намисто згубила,

Намистинки потонули, а хустинка плаває,

Ходить дівка попід воду, білі руки ламає.



Конкурс 2. Цей конкурс проводить дівчина в українському вбранні з віночком на голові.

Трапилась ця подія в далекому 997 році. Народ повстав, тому що княгиня Дубравка одягла те, що вже ніколи не могла одягати заміжня жінка. Цей оберіг носили лише незаміжні дівчата. Адже було повір'я, що він захищає дівчину від ворогів. Також вірили, що дівчата, прикрашаючи себе квітами, могли володіти чарами і тяжко карати своїх напасників. Кожна квітка мала символічне значення:

Барвінок – символ життя.

Любисток – символ відданості.

Волошки – символ простоти і ніжності.

Калина – символ дівочої краси.

Цвіт вишні та яблуні – символ материнської любові.

Ромашка – символ юності, доброти.

Відповідь ви знайдете в народній пісні:

Заплету віночок,

Заплету шовковий,

На щастя, на долю,

На чорнії брови.

Ой пущу віночок

На биструю воду.

На щастя, на долю,

На милого вроду.

Та й поплив віночок

Тихо за водою.

На щастя, на долю,

Милому за мною.

Конкурс 3. Проводить дівчина, одягнена в жіночий український костюм, її голова покрита хусткою.

Цей оберіг супроводжував людину все життя – від народження до останнього подиху. Він – головний атрибут українського весілля. Його брали з собою в дорогу чумаки, військові та всі, хто надовго залишав рідну домівку. Ним радо зустрічали дорогих гостей, проводжали людину в останню путь, а також використовували його в побуті. Відповідь ви знайдете у поетичних рядках:

Зверніть увагу на рушник,

Його я вишивала.

У ньому диких гусей крик,

Зозуля закувала.

Тут чорнобривці зацвіли,

Запахла рута - м'ята,

Он тихо бджоли загули,

Літають біля хати.



Сторінка 5. «Перевір себе»

Вікторина «Моя країна – Україна»

Завдання. Закінчити думку:

1. Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки ….. (Батьківщину )

(В.Симоненко)

Та земля мила, де мати ….. ( народила)


  1. Запашна, співуча, гнучка, милозвучна, сповнена музики і квіткових пахощів, мелодійна, рідна, калинова….. (українська мова)

4. Сонце усміхнулося здаля:

Правда, все я бачу з висоти .

Всі народи рівні. А земля

Там найкраща, де …… (родився ти!)



(Д.Павличко)

5. Козацькому роду нема …… ( переводу)

6. Якщо позабудеш стежину до хати,

Яку дитинчам навпростець протоптав ,

І матір, і рід свій , і слово крилате -

То значить чужинцем бездушним ти …. ( став)



(Р.Братунь)
Розв'яжіть кросворд


1



















2































3



















4






















5










6


































7













Якщо всі запитання будуть відгадані, ви прочитаєте ключове слово, яке співзвучне темі нашого уроку.

1. Одне з племен, що ввійшли до складу Київської Русі. (Уличі)

2. Державний документ, де записані права і обов'язки громадян України. (Конституція

3. Одвічний оберіг українського народу, вишитий символ злагоди, краси. (Рушник)

4. Ім'я останнього князя з династії Києвичів. (Аскольд)

5. Борщ і каша – … наша. (Їжа)

6. Свобода, воля держави, громади, людини. (Незалежність)

7. Державний документ, що набуває чинності з моменту його схвалення. (Акт)

Заключне слово вчителя.

Більшість художників малює Україну в образі молодої, вродливої, гордої дівчини, у вишитій білій сорочці та у віночку. Чарівна наша, неповторна, рідна сторона... Послухайте вірш В.Сосюри «Любіть Україну».

Любіть Україну, як сонце любіть,

Як вітер, і трави, і води,

В годину щасливу, і в радості мить,

Любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,

Вишневу свою Україну,

Красу її, вічно живу і нову,

І мову її солов'їну.



(Учитель дарує учням вітальну листівку, де надруковані слова пісні «Ой у лузі червона калина» (Слова та мелодія С.Чернецького) Всі присутні її виконують) .

Ой, у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася.

А ми тую червону калину підіймемо,

А ми нашу славну Україну,

Гей ! Гей ! Розвеселимо!

Гей, у полі ярої пшенички золотий лан,

Розпочали славні козаченьки з ворогами тан!

А ми тую яру пшеничку ізберемо ,

А ми нашу славну Україну

Гей! Гей! Розвеселимо!

Як повіє буйнесенький вітер з широких степів,

То прославить на всю Україну славних козаків.

А ми тую козацькую славу збережемо,

А ми нашу славну Україну

Гей! Гей! Розвеселимо!








О.О.Черньонков,

вчитель української мови та літератури Деріївської ЗШ І-ІІІ ступенів Онуфріївської районної ради




Татусю мій рідний, матусю миленька

(Родинне свято для учнів 6-8 класів)
На свято запрошують усіх членів родин.

Зал оформлений як українська світлиця: ікона, хліб-сіль на вишитому рушнику, колоски жита-пшениці, гілочки верби й калини, родовідне дерево, родинні фотографії.

Батько й мати, читці в українському вбранні.

Мати. Заходьте до нашої хати,

Ми раді усіх привітати,

Щоб завжди вам жити у мирі

У колі великої родини!

Хай пісні веселі, щирі

Ллються в душу вам щоднини!



Батько. Бажаєм вам щастя, добра

І достатку без ліку,

Здоров’я, поваги

Й любові довіку!



(Звучить лірична мелодія).

Мати. Добрий день, дорогі гості!

Батько. Добрий день, шановна наша родина! Так, саме родина. Я не помиляюся. Бо ми всі – одна велика родина.

Мати. І село наше – це одна велика, дружна родина, хоч живуть у ньому люди різних національностей. Це наша маленька Батьківщина і ми любимо її.

Батько. Батьківщину нічого шукати.

Матір не шукають – вона є.

Батьківщина там, де в рідній хаті

Сонце засвітилося твоє.

Золотавий вечір впав на тихі верби...

Солов’їна пісня ллється вдалині...

І мрійлива річка між гаями в’ється...

Все це – Україна. Все це – я і ти.



(Звучить пісня «Україна - дивосвіт». Слова і музика Олени Суботіної).

Мати. Наше рідне село Деріївка розташоване на правому березі старого, могутнього Дніпра-Славутича. Поглянувши на село з Кошикової гори весною, назавжди лишаєшся зачарованим цвітінням його садів.

Воно залишається в наших серцях, завжди світить нам теплим вогником у найдальші далі, з усіх доріг притягує до себе, немов найсильніший магніт.



Батько. Пам’ять – одна з найважливіших властивостей людини. Так як не можна забувати батька і матері, бо вони дали життя, дім, в якому народився і виріс кожен з нас, так не можна забувати свій народ та його історію. Ми – частинка народу. Без усіх нас немає ні роду, ні історії.

Так як не можна забувати своїх рідних, близьких ні в хвилини радості, ні в години печалі, так не можна забувати нашої землі, бо це – першооснова. З неї ми вийшли. До неї і прийдемо.



1-й читець. Коли весни крилаті вісники

Летять з небес, полів, дібров,

Село, з красивим ім’ям – Деріївка –

Дарує нам свою любов.



2-й читець. Мій рідний краю, степова перлино,

Чи є на світі краща де країна?!

Поля, де жито колоситься,

Міста, в яких знайдеш, що подивиться,

Озера сині, сонечком зігріті,

Яри, туманом вранці оповиті...

Така родюча, лагідна земля,

Все це – Кіровоградщина моя!



3-й читець. Село моє – лиш цяточка на карті,

Але для мене рідне, дороге.

Живуть в нім добрі і трудящі люди,

Колоситься житами поле золоте.

Село моє – це рідна Деріївка,

Квітучий сад, розкішна гладь Дніпра.

Село моє – це вся моя родина

І батьківський поріг на все моє життя.



4-й читець. Як я люблю село своє,

Де є поля і луки.

Де чути співи солов’я

Й зозулі перегуки.

З дитинства рідне все мені:

Степи, ліси і кручі

І в небі журавлів ключі

В осіннім перегуці.

А як подивишся згори,

То серце завмирає –

Таке вже рідне й дороге

Село моє безкрає.



1-й читець. Тече Дніпро з давніх-давен,

Над ним веселка грає,

Такої дивної краси,

Мабуть, ніде немає.



(Звучить пісня «Пахне рідне село»).

Мати. Назва нашого села пов’язана з прізвищами перших поселенців, які були престарілими запорозькими козаками. Один з трьох зимівників заснував козак Дерій, за прізвищем якого і стала називатися слобода Деріївкою, що виникла у ІІ половині XVII століття.

Батько. Село засноване на території, що в той час належала Чортомлицькій Січі, центр якої знаходився недалеко від теперішнього Нікополя. Урочище Деріївка в XVII столітті згадується в списках населених місць запорозького козацтва. В цьому урочищі, на березі Дніпра, в кінці XVII століття поселилось кілька сімей престарілих козаків – Дерій, Колода, Сирота. Ці назви збереглися до наших днів. Ось як розуміють походження цих назв учні.

Мати. «Мені розповідав цю історію дідусь, який з дитинства жив на Колодівці. Взимку козаки із Запорозької Січі поверталися до своїх сімей. Першим заснував зимівник козак Дерій. Неподалік заснували зимівники козаки Сирота, Колода й Рома. Ці урочища й дотепер називаються – Колодівка, Сиротівка, Ромівка. Вибрали вони хороше місце, бо поруч, у глибоких водах Дніпра було багато риби. А в лісах, що оточували зимівники, водилось багато звірів», розповідає Володя Мануілов. З ним погоджуються Ігор Козка та Руслана Пікуш.

Батько. А ось Євген Красносільський вважає, що Сиротівка називається так тому, що колись там у великому будинку жили діти-сироти. Тому й місцевість ця носить назву «Сиротівка».

Мати. Наталія Ільчук висуває версію, що неподалік нашого села був острів Сиротка, тому назва урочища – Сиротівка.

Батько. Неподалік села був хутір, який називався Берестки. Чому ж він так називався? Іван Перевернихата вважає, що назва пішла від того, що навколо хутора росло багато берестків. З ним згоджуються Ольга Луценко та Олена Яцина.

Мати. Цікаво трактують учні назву урочища Водяне. «Колись давно-давно від лихого пана втекла сім’я. Довго йшли вони, потомилися й сіли спочити. Сподобалась їм ця місцина і вирішили вони там оселитися. Збудували хатину і вирішили викопати криницю. Лиш прокопали кілька метрів, як з’явилась вода – чиста, холодна, смачна. І було її дуже багато. Так і назвали вони цю місцину – Водяне» (Анастасія Мануілова).

Батько. Наше село лише малесенька краплиночка на карті України. Та хіба є щось у світі дорожче, ближче, краще, ніж рідна земля? То ж завжди пам’ятайте той край, де народилися і виросли, пам’ятайте свій Берег Дитинства.

1-й читець. Люби своє село, – сказала мені мати. –

Тут народилась ти, твої батьки й діди.

Тут перше слово ти навчилась вимовляти

І звідси вдалеч поведуть тебе шляхи.

Село моє! Твоя краса вражає

Садами пишними, безкрайніми полями,

І голубими водами Славутича-Дніпра.

Село моє! Найкраще ти у світі –

У небесах курличуть журавлі...

Тут світлі ранки, росами умиті,

Тут перші кроки я зробила по землі.

Село моє! Тебе ніколи не забуду,

Де б не була я, у якім краю,

Світитимеш ти вогником мені до скону

І лиш тобі я віддаю любов свою.

(Звучить пісня «Деріївка». Слова і музика Т. Лавецької

Здавна у нашому селі жили люди, які уміли з лози майструвати гарні стільці, етажерки, колиски для немовлят.

Село завжди славилося вишивальницями. Вишивали блузки, сорочки, скатертини, а найбільше – рушники. Продовжувачами цього ремесла зараз є В.В.Неруш, Л.Г.Онипсенко, Л.В.Бичко, Є.І.Козар, Н.А.Забігай та інші.

Батько. Багата талановитими людьми Деріївка. Сьогодні ми хочемо познайомити вас з роботами нашого односельця, випускника нашої школи, самобутнього художника і умільця Куцевола Олександра Валентиновича. А розповість нам про нього і його роботи його донька Яна, учениця 9 класу.

Яна. Татом, Олександром Валентиновичем, я захоплююся і пишаюсь ще змалку. Спочатку просто як люблячим татом, що виконував усі мої прохання, а потім прийшло і захоплення невтомною працею його душі, його живописними полотнами, гравюрами, скульптурами, художніми роботами по дереву і металу. Завжди дивлячись та татові витвори дивувалася: як серед рутини буденності він знаходить такі чисті, прозорі кольори, як уміє побачити у вузлуватому корінні і страховисько лісове і красуню-мавку. Коли запитую, звідки це в нього, хто навчив, посміхається і каже: «Треба тільки дивитися і бачити!». Колись розповідав, що великий вплив на нього мають вітчим, Яшний Іван Іванович, що має справді золоті руки, і мати – Лідія Олексіївна, яка довгі роки працювала в сільській бібліотеці. Саме від матері прийшло захоплення світовою класикою, що подарувала сюжети перших графічних полотен. Тоді вперше ожили на папері і величний Тарас Бульба, і безстрашний князь Ігор, і геніальний Пушкін.

Тато працює у лісництві і не приходить додому без, так би мовити, «художньої сировини» – чи примхливо покрученої гілки, чи напливу деревних грибів на старому пеньку, чи уламка каменю. Під рукою майстра усе це оживає і починає друге життя – вже як витвір мистецтва.

Його роботи можна побачити в художніх салонах Кременчука та Дніпродзержинська, також тато дарує їх своїм знайомим, друзям,.

Мені дуже подобається, що він ніколи не полишає можливості вчитися в інших. Побачить нову техніку роботи з деревом, фарбами чи склом – відразу починає і собі працювати, доки не опанує.



Мати. Добра пам’ять про батьків чи дідусів, матерів або бабусь, завжди переходила і на їхніх нащадків.

Батько. Пам’ять про своїх пращурів – це природна потреба триматися свого родоводу, оберігаючи в такий спосіб сімейні реліквії та традиції, передаючи їх у спадок наступним поколінням. Тих, хто цурався чи нехтував історичною пам’яттю, зневажливо називали людьми без роду-племені.

Ось так з роду-віку батьки намагаються передати у спадок своїм дітям не тільки навички до праці та поведінки, але й залишити пам’ять про самих себе. Діти ж намагаються дотримуватись і далі розвивати родовідні звичаї.



Мати. Сьогодні у нас в гостях родина Мануілових. Микола Дмитрович з Поліною Федорівною, закінчивши школу, залишились у рідному селі. Невдовзі стали на весільний рушник, а згодом народили і виховали двох синів – Володимира і Миколу.

Скромні, працьовиті хлопці відслужили в армії, знайшли собі до пари вірних дружин і подарували своїм батькам онуків: Анастасію, Володимира та Світланку. Першою слово має Анастасія, учениця 8 класу нашої школи, яка продемонструє генеалогічне дерево родини Мануілових. (Розповідь Анастасії)



Батько. А тепер Микола Дмитрович та Поліна Федорівна розкажуть про свої сімейні традиції, про те, як виховували дітей. (Розповідь подружжя про сімейні звичаї і традиції).
Онука Світлана.

Свою бабусю знаю я з давніх-давніх пір,

Її обличчя любе, її ласкавий зір.

Замислиться бабуся, зажуриться на мить,

І знов, дивись, сміється,

Ласкаво гомонить.

Та над усе, найбільше сподобались мені

Її ласкаві руки, умілі та міцні.

Оцій руці хорошій робота не важка,

Бо в’яже, варить, пише бабусина рука.

І я в бабусі руки цілую залюбки,

Вони немов співають, розказують казки.

Я слухаю бабусю, я вся, мов уві сні.

Розумні, ніжнії руки, умілі та міцні.


Онук Володимир.

Любий, добрий наш дідусю,

Ми твої внучата,

Прибігаємо до тебе

Щастя побажати.

Хоч твоє волосся сивиною

Густо посріблилось,

Ти для нас, дітей маленьких,

Другом залишився.

Ти нас батькові й матусі

Помагаєш вчити,

Як бути чесним, добрим,

Як по правді жити.

Ми твої слова розважні

Пам’ятати будем

І в житті твою науку

Понесемо всюди.
(Звучить пісня «Родина». Сл. В.Крищенка, муз. О. Злотника).
1-й читець. Я люблю свою хату,

І подвір’я й садок.

Де і сонця багато,

І в жару холодок.


2-й читець. Все для мене тут рідне:

Стіни, білі як сніг,

І віконце привітне

І дубовий поріг.


3-й читець. В своїм селі, в своїм краю

Люблю я співи солов’їні,

Весняний гомін ручаю,

І руту-м’яту при долині.


1-й читець. Налиті сонцем колоски,

Гінке-гінке безмежне поле.

І мамин хліб, і ті стежки,

Якими вранці йду до школи.



2-й читець. Люблю переліски й гаї,

Сади, серпанком оповиті...

Хоч обійди усі краї –

Нема такого в цілім світі!


3-й читець. Спасибі тобі, моє рідне село,

Я хочу тебе оспівати...

Де ж знайти мені стільки барв,

Щоб тебе, дороге, змалювати?


1-й читець. Змалювати безмежжя полів,

Різновиддя твоєї природи,

Той барвінок, що в лузі зацвів,

І Дніпра темно-синії води.


2-й читець. Дороге моє, рідне село,

Я від серця тобі побажаю,

Щоб ти вічно жило і цвіло

різнобарв’ям квітучого маю.


3-й читець. Процвітай же, село моє рідне,

Колосися полями і квітни,

Ти ж – життя моє, сонце і небо

Й милішого мені не треба!


(Звучить пісня «Деріївко, любов моя»)
Батько, мати. Усім бажаєм щастя й долі,

Добра у хаті і на полі,

Вашим родичам, батькам,

Вашим сестрам і братам.


(У сценарії використані вірші учнів – Ольги Охріменко, Наталії Ільчук, учителя Л.Ф.Черньонкової та бібліотекаря О.А.Апостолової).






Л.Ф. Черньонкова,

вчитель біології і хімії Деріївської ЗШ І-ІІІ ступенів Онуфріївської районної ради




Духовні дзвони линуть Придніпров´ям

(Проект для учнів 9-11 класів)
Мета: ознайомити учнів з історією рідного краю, села Деріївки, виховувати прагнення глибше познайомитися з історією Придніпров'я, формувати національну свідомість, шанувати духовні цінності свого народу.

Опис проекту

І етап. Підготовчий

Вибір та обговорення проблеми. Визначення основних етапів та строків реалізації проекту.

Девіз: «Якщо учень не навчиться сам творити, то він завжди буде лише наслідувати, копіювати».

ІІ етап. Збір інформації

Джерела інформації: історичні матеріали, публікації з газет, спогади очевидців, додаткова література, вірші місцевих поетів.



ІІІ етап. Шляхи розв’язання проблеми

  • обговорення актуальності даного проекту,

  • аналіз зібраної інформації та створення інформаційної бази;

  • обговорення майбутнього проекту;

  • планування практичної реалізації проекту.

ІV етап. Практична реалізація та підготовка презентації проекту

  • розподіл виступів;

  • складання сценарію презентації;

  • естетичне оформлення зібраних матеріалів;

  • визначення чіткої послідовності виступів учасників;

  • визначення запитань для гостей.

V. Презентація проекту

VІ. Підсумок проекту

Обговорення проведення та захисту проекту


Презентація проекту

Вчитель. Доброго дня, діти! Я попрошу вас хвилинку постояти. Хай першими сядуть уважність і чуйність, другими – сердечність і щирість, а згодом – духовність і милосердя. Ви завагалися? Чому? Тому що ваші серця переповнені і одним, і другим, і третім. Ви на хвилинку задумалися над чистими джерелами своєї душі. З цим добрим настроєм ми розпочнемо наш перший урок, темою якого є «Духовні дзвони линуть Придніпров’ям».

Учениця. Стоїть серед полів Кіровоградщини маленьке село. Влітку воно губиться серед зелені та у золотому морі пшениці, взимку – завмирає під сріблястим килимом. На мапі Кіровоградської області бачимо маленьку краплиночку, яка притулилася до самого Дніпра-Славути. А над нею назва – Деріївка.

Коли весни крилаті вісники

Летять з полів, небес, дібров.

Село, з красивим ім’ям – Деріївка

Дарує вам свою любов.

Придніпров’я… що є ріднішим для тих, хто тут народився, виріс, зробив перші кроки. І немає, здається, іншого куточка на землі, такого близького і рідного. Бо тут – корінь твого роду, що сягає сивої давнини, унікальні реліквії духовної культури наших предків – батькова хата, мамина пісня, дідусеві казки, бабусина вишиванка – все це родовідна пам’ять, наша історія. Історія, яку не вивітрити, яку треба зберегти від забуття і байдужості, яка є набутком народу.

Сльоза гірка, як полини квітневі.

І воля наша – від порога й трохи.

Чи ми ж колись прозріємо, збагнемо

Страшні уроки нашої епохи.



Учениця. У книзі М.Явтушенка, О.Копійки, Т.Уткіної («По північному краю Дикого Поля») повідомляється, що на території району на початку XVIII століття було 26 поселень, з них 3 села (Деріївка, Платівка, Манзурова), інші – козацькі хутори.

На початку 2007 року в нашому районі налічується 29 населених пунктів. На пам’яті покоління моїх дідів і батьків з лиця землі зникло 11 сіл і хуторів. Це хутори – Червоний партизан, Берестки, Крутоярівка (Деріївської сільради), Гусівський (Онуфріївської сільради), Агрошлях (Попівської сільради);села: Набадівка, Горіхове (Мар'ївської сільради), Первомайське (Василівської сільради), Федорівка, Андріївка, Участки (Млинківської сільради). Запросимо до розмови живих свідків зниклих хуторів на території Деріївської сільської ради – Івана Петровича Превернихату, Єлизавету Іванівну Козар і Геннадія Петровича Пивовара, які розкажуть нам про життя на своїх малих батьківщинах. (Розповідь жителів зниклих сіл)



Учениця. Зникли села й хутори, висохли джерела й струмки, що живили річку Омельник. Замулена і сама річка. Забуті кладовища… Як пише краєзнавець з Онуфріївни Є.Терешко, «… є в нашому районі історичний музей, але в ньому немає жодного рядка про зниклі села й хутори. І подумалось мені, як же багато ми втрачаємо від того, що не шануємо пращурів своїх і пам’ять свою, не пошановуємо титанічну працю поколінь, що відійшли у вічність, а від того і ростемо такими і не знаємо, хто ми».

Учениця. Принижені і забуті духовність, мораль. Це аж ніяк не природно для нас, українців. Сьогодні скрізь править бал долар. Але чи така вже це міцна опора? Звісно, без грошей не можна прожити, але коли гроші затуманюють очі, коли все підпорядковується тільки меті наживи, суспільство скочується у прірву бездуховності і не має майбутнього. І як тут не згадати слова Ліни Костенко: «Куди йдемо, який лишаєм слід, хто пам'ять змив, неначе акварельку? Все менше рук, що вміють сіяти хліб, все більше рук, що пхають все у пельку». У нашій школі проходить експеримент «Формування духовності особистості на засадах національних цінностей», який покликаний відроджувати історичну пам’ять, пошану до наших пращурів.

Учениця. Тож і виходить, що матеріально ніби піднімаємося вгору, а духовно – скочуємося вниз. Неправильне розуміння життя на землі призводить до очерствіння, скам’яніння серця. Погляньмо на себе, на оточуючих: ми здичавіли, позачинялися від усіх і всього, наші хати, колись відкриті для всіх, які не знали ніколи замків, перетворилися на неприступні фортеці.

Ти стоїш, небагата і пишна

Виглядаючи з саду на луг,

Рясний цвіт обтрусили вишні

На солом’яний твій капелюх.

Відчинила ти лагідно двері

До нового життя і добра,

Друзів кликала до вечері

Рідна хато моя стара.

Учень. Дедалі більше віддаляється від нас в шаленому темпі інформаційної епохи біленька хатина у вишневому садку з колискою та мудрим усміхом діда Миколи і прадіда Івана.

Все менше й менше біленьких, чепурненьких хат залишилось у нашому селі. Замість них з’явились нові, вкриті шифером і залізом, з великими вікнами і кам’яними парканами, а прадідівські хати «вмирають» тихо, бо залишились самі, без господарів.

Ще тихенько місяць сипле зорі в м'яти,

Ще на чорнобривцях перлами роса,

Та мов ніж у серце: «Продається хата».

Й не розчув відлуння: «Хата чи душа?».

І завмер на місці, нічого сказати.

Як же можна все перекреслить вмить?

Тут когось на світ цей народила мати,

Тільки чом же серце в «когось» не болить?

Зупиніться ж, прошу, ще не все прожито.

Ще до вас голосить із колін село,

Ще земля дарує вам пшеницю й жито,

Значить, ще не все в нас прахом попливло.

Значить, буде свято, значить святу бути.

Значить, буде пісня, мов вода з весла.

Лиш не дайте рідне ви село забути, –

Не прожити вам у місті, в світі без села!



Учениця. У Деріївці до цього часу чи не кожен пам’ятає Михайла Івановича Синипостола. І не тому, що він був головою сільської ради і є почесним громадянином нашого села, а за його людяність, порядність, працелюбність. Перебуваючи на пенсії, він не полишав громадської справи: допомагав вдовам рубати дрова, ремонтував ферму, брав участь у загальносільських заходах, відгукувався на запрошення школярів розповісти про трагічні воєнні роки і фашистське рабство. Де і сили бралися у нього – хвора дружина Олександра Несторівна, домашнє господарство, присадибна ділянка, діти та онуки. Любив він і свою хату, щороку фарбував ставні, двері, висаджував квіти попід вікнами. Коли приїздили з міста діти – Валентина та Іван, хата зустрічала теплом і батьківською ласкою. Вже немає в живих Олександри Несторівни, Михайла Івановича. Та на прохання продати хату син відповідає: «Не продам. Коли вийду на пенсію – переїду в рідне село, адже це моя родинна колиска, батьківська пам’ять».

Учениця. Якщо помирає батьківська хата, то зникає тепло сімейного гнізда, зникає наш духовний острів, який тримає зв’язки всіх поколінь. Коли б усі люди про це пам’ятали, то не «стогнали» б у наших селах «умираючі» хати.

Вчитель. Добігає до кінця наш перший урок, попереду нас чекають нові відкриття, нові знахідки і дослідження, зустрічі з цікавими людьми. Тож хай буде щасливою ваша життєва дорога.

Бути людиною – не дуже просто.

Бути людиною – геройство в наші дні.

Стати і крикнути з трибуни, з помосту.

- О, люди! Залишайтеся людьми!

Живімо не тільки сьогоднішнім днем, а думаймо про майбутнє.

Не забуваймо минуле, вивчаймо його.

Не витрачаймо вільний час лише на розваги і перегляд телепередач.

Будемо знаходити час для читання книг, власного духовного зростання.





Л.Г. Пугач,

вчитель світової літератури Кіровоградського НВО «Загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ступенів №16 – дитячий юнацький центр «Лідер» Кіровоградської міської ради




«Есть блаженное слово – провинция,

есть чудесное слово – уезд»

(Урок о творчестве Дона Аминадо

для учащихся 10 класса)
Цель: вести учащихся к пониманию смысла поэтических текстов Дона Аминадо, продолжить работу по совершенствованию навыков анализа лирического произведения, развивать художественный вкус учеников.

Тип: усвоение новых знаний

Оборудование: портрет Дона Аминадо, компьютерная презентация, выставка книг Дона Аминадо, лирические музыкальные отрывки
Учитель. «Потерянный не возвращенный рай». Так вспоминает о нашем городе писатель, имя которого незаслуженно забыто в наш сложный противоречивый век, в наше быстротекущее время.

Аминад Петрович Шполянский - знаменитый Дон Аминадо.

Сегодня мы постараемся проникнуть в смысл поэтических текстов автора, показать талант писателя-земляка, вспомнить историю нашего города Елисаветграда, нашего «маленького Парижа».

Ярослав Ивашкевич, Арсений Тарковский, Юрий Олеша, Владимир Винниченко, Рудольф Бершадский, Владимир Бель-Белоцерковский – все эти люди оставили неизгладимый след творчеством в наших душах, но всё же Дон Аминадо – один из самых выдающихся русских поэтов.

Неслучайно даже не слишком склонный на похвалы Бунин удостоверил: «Дон Аминадо гораздо больше своей популярности, особенно в стихах, и уже давно пора дать подобающее место его большому таланту».

На нашем уроке работают:

І группа – литературоведы-биографы

ІІ группа – историки-краеведы

ІІІ группа – аналитики-исследователи (афористы)

ІV группа – журналисты

V группа – видеокорреспонденты



Биографы. Имя Аминада Петровича Шполянского, который писал под псевдонимом Дон Аминадо, малоизвестно в нашей стране. Хотя знаменитая поэтесса «серебряного века» Марина Цветаева писала: «Милый Дон Аминадо, мне совершенно необходимо сказать вам, вы замечательный поэт и куда более поэт, чем все эти холодные и не молодые поэты, которые печатаются в толстых журналах».

Его детство прошло в тихом провинциальном раю: родители, друзья, учеба в гимназии.



Историки-краеведы. Именно Елисаветградской гимназии он посвящает многие строки воспоминаний. Поскольку по словам будущего поэта тихий культурный провинциальный городок Елисаветград держался на трех китах: вокзал, тюрьма и гимназия. Всю жизнь он с ностальгией в сердце вспоминает родной город (читаются отрывки из стихотворения «Провинция»).

Осень – это запах кожи

Новый пояс, новый ранец…

И в груди сердцебиенье,

И во всю щеку румянец.

Осень – это запах воска,

Блеск натертых коридоров,

И другие перекаты

Смеха, шуток, разговоров,

На стене портреты в рамках,

На портретах люди в звездах.

А из сада льется свежий,

Голубой немножко воздух.

В избалованных столицах,

Вы видали столько счастья,

Столько радости на лицах?!

И когда чужая осень

Вам устало улыбнется,

Вспоминайте то, что было

И что больше не вернется.

Впереди была Одесса – город избранников судьбы, учеба на юридическом факультете Одесского университета. Дальше Киев, где Шполянский закончил учебу, а потом Москва…

Учитель. Столицами восторгаются, восхищаются, гордятся, а умиляют душу только провинции. Именно его «маленький Париж», родной Елисаветград, станет источником, где он будет черпать силы для своего литературного творчества.

Группа корреспондентов. Аминад Петрович Шполянский не только поэт, но и блестящий журналист-корреспондент. Он сотрудничал с газетами «Киевская мысль», «Русские новости», «Голос Юга», его фельетоны печатались в «Новом сатериконе» Аверченко. Блестящую журналистскую карьеру оборвала война 1914 года. Фронтовые будни, огонь революции. Прячась от этого огня, опять Киев – Одесса. 1920 год – эмиграция в Стамбул – чистилище русских эмигрантов. И наконец – Париж.

1920-21 гг., работал главным редактором детского журнала «Зеленая лампочка», в газете «Последние новости». Именно в Париже выходит поэтический сборник «Дым без Отечества», в Нью-Йорке в 1954 году – сборник мемуаров «Поезд на третьем пути».



Исследователи-аналитики (читается стихотворение «Весенний бал»)

Если вам семнадцать лет,

Если вас зовут Наташа,

То сомнений больше нет, –

Каждый бал – стихия ваша!

Легкий бальный туалет

Освежит портниха Маша,

Ослепительный букет

Вам предложит ваш предмет,

Задыхающийся Яша,

Или, если Яши нет,

То Володя или Саша…

Пенье скрипок! Розы! Свет!

Первый бал в семнадцать лет –

Это лучший бал, Наташа!

Если вам до тридцати

Не хватает только года,

Вы обязаны пойти!

В тридцать лет сама природа

Говорит: душе цвесты!..

Тридцать лет есть полпути,

Силы требуют исхода,

Сердцу хочется цвести,

Сердцу меньше тридцати –

И ему нужна свобода.

Призрак осени у входа,

Всё пойми – и всё прости!

Крылья выросли – лети!

…Вы должны, должны пойти

Если вам до тридцати

Не хватает только года.

Если ж вам до сорока

Только месяц остается,

Все равно!.. Бурлит, несется

Благовидная река.

Дымны, страны, облака,

Горе тем, кто обернется!

Надо жить и плыть пока…

Надо жить пока живется.

Сердцу мало остается.

В сердце – нежность и тоска,

Но оно сильнее бьется.

Юность смотрит свысока,

Зрелость – взглядом широка:

Проиграешь – не вернется!

Значит, что же остается

У преддверья сорока?

Жить и жить. Пока живется…

Если ж вам за пятьдесят,

Знайте, жизни добрый Гений

Может долго длить закат,

Добрый духом поколений!

Тяжек, сочен плод осенний.

Вечер есть пора свершений.

В седине есть аромат.

Поздних, сладостных цветений.

В наслоении декад

Простота проникновений.

Пусть горит, горит закат

Все безумней, все блаженней…

Всех кому за пятьдесят,

Я зову на Бал Весенний!..

Анализ стихотворения «Весенний бал»


    • Каким настроением проникнуто стихотворение?

    • Какими словами достигается это настроение?

    • Какова интонация стихотворения?

    • Какими средствами достигается мелодичность?

    • Что можно сказать о лирических героинях?

    • Каково его эмоциональное состояние?

    • Статистичное или динамичное время в стихотворении?

    • Какова модель сюжета времени линейная или цикличная?

Найдите цитаты подтверждающие это.


17 лет

30 лет

40 лет

50 лет

«Стихия ваша»

«Ослепительный букет»

«Первый бал в семнадцать лет»


«В тридцать лет сама природа говорит: душе цвести!»

«Бурлит, несется благовидная река»

«Жизни добрый Гений»




    1. Почему в сорок лет жизнь сравнивалась с благовидной рекой?

    2. Как вы понимаете фразу: «Надо жить пока живется, сердцу мало остается»?

    3. Какие краски наблюдаются в стихотворении? Каков основной колорит? (в семнадцать лет всё цветет, благоухает, розы цветут; в тридцать - как бы расцветает душа, цветет сердце; в сорок лет - нежность, это теплые тона, но подкрадывается холод, сердцу нежность и тоска)

    4. Что важнее бал в 17 лет или в 50?

    5. Почему автор не меняет эпитет весенний?

    6. Помогает ли поэтическая форма стихотворения постичь его философскую глубину?

    7. Как вы понимаете финальные строки стихотворения:

Пусть горит, горит закат

Все безумней, все блаженней…

Всех кому за пятьдесят,

Я зову на Бал Весенний!..

Его стихи в импрессионистической манере передают ситуации, типичные для его времени. Для Аминадо характерна ироническая дистанция по отношению к изображаемому, легкость форм стихотворения не теряет человеческой серьезности автора.

Аналитики-исследователи (афористы). Дон Аминадо был одним из самых популярных в эмиграции. Новым Козьмой Прутковым называла его эмигрантская пресса.

Словарная работа

Афоризм – краткое выразительное изречение.

Афоризмы Дона Аминадо вышли отдельным изданием, но не на русском, а на французском языке. Прочитав и исследовав афоризмы Дона Аминадо, мы выделяем их по таким категориям:


  • Остроумие, мудрость.

  • Общение, общество, человек.

  • Любовь, дружба, брак.

  • Молодость, старость, счастье.

Остроумие и мудрость

Для утвердительного ответа достаточно лишь одного слова – «да». Все прочие слова придуманы, чтобы сказать «нет».

Надеяться надо до последней минуты. Но в последнюю минуту можно и перестать.

Не старайтесь познать самого себя, а то вам противно станет.

Только несказанное и стоит запомнить.

Ничто так не утомляет, как ожидание поезда. Особенно, когда лежишь на рельсах.

Выходя из себя, не забудьте вернуться.

Из пессимизма еще есть выход, из оптимизма – никакого.

Для того чтобы не сделать ни одного ложного шага, надо всё время топтаться на месте.

Общение, общество, человек

Когда люди не сходятся в главном, они расходятся из-за пустяков.

Неудачники никогда не опаздывают, но всегда приходят не вовремя.

Застенчивого человека всегда затолкают – и в метро, и в Царствии небесном.

Оскорбить действие может всякий, оскорбить в трех действиях – только драматург.

После трех рюмок коньяку француз переходит на минеральную воду, а русский на «ты».

Сплетня – это плата за гостеприимство.

Взаимное понимание требует взаимной лжи.

Если бы мы знали все, что о нас будут говорить, когда нас не будет, нас бы уже давно не было.

Неразговорчивый собеседник может довести до отчаяния, словоохотливый – до преступления.

С фонтаном не спорят, его можно либо заткнуть, либо привыкнуть.

Товарищ, бросьте курить, ничего не слышно.

Приличный человек если и совершит подлость, то молча. Зато убежденный подлец, без подходящей литературной цитаты никак уж не обойдется.

Любовь, дружба, брак

Нет ничего более утомительного, чем любовь к ближнему в международном масштабе.

Ничего так не возбуждает страсти, как золото. И ничто так не успокаивает, как свинец.

Люби человечество сколько тебе угодно, но не требуй взаимности.

Бросить в женщину камень можно только в одном случае: если это камень чистой воды – алмаз.

Чтобы доверие было прочным в браке, обман должен быть длительным.

Однолюб – человек, который обманывает только ту женщину, которую он любит.

Честный ребенок любит не папу с мамой, а трубочки с кремом.

Чтобы любовь была вечной, равнодушие должно быть взаимным.

Молодость, старость, счастье

Когда люди живут вместе, они становятся похожими друг на друга и мало – на самих себя.

Для того, чтобы выжить, надо пережить.

Для того, чтобы пережить, надо пожить.

Для того, чтобы пожить, надо выжить.

Улыбайтесь на всякий случай, случай всегда найдется.

Сплетничают те, у кого нет личной жизни. И в адрес тех, у кого личная жизнь есть.

Чтобы выиграть в лотерее, надо иметь не только удачу, но и лотерейный билет.

Ошибки молодости проходят с годами, а в особенности со смертью.

Про каждого человека можно написать роман, но не каждый заслуживает некролога.

Счастливым называется тот брак, в котором одна половинка храпит, а другая – не слышит.

Учитель. В творчестве Дона Аминадо также присутствует пророчество, о том, что произойдет распад не Романовской, а новой красной империи.

«Потом… О, Господи, Ты только вездесущ И волен надо всем преображеньем! Но, чую, вновь от беловежских пущ. Пойдет начало с прежним продолженьем. И вкруг оси опишет новый круг…» И как тут не вспомнить строки Е.Евтушенко:

Поговорить немножечко бы надо

Хотя бы с тенью Дона Аминадо

Гадавшего не на кофейной гуще,

А поточней – на Беловежской пуще.


Россию завоюет генерал?

Но тут у вас произошла накладка.

Ошиблись чином. Не прошло всё гладко

Иначе Воланд карты разыграл.


В безликий строй всех снова не построишь.

Сатира знает как ей поступать.

Ну что, Шполянский Аминад Петрович?

С приездом. Вы на родине опять.



Т.В.Ружанська,

провідний бібліотекар НВК «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад» № 3 Помічнянської міської ради


Моя країна – незалежна Україна

(Бібліографічний огляд)
Наше минуле і сьогодення відтворене на сторінках книг.

Читайте! Нехай ваші серця будуть відкриті для всього нового. І як би не змінювався світ, куди б не закинула доля, завжди зберігайте у серці всі ті духовні скарби, які перейшли у спадок від попередніх поколінь. А прочитані книги завжди допоможуть вам донести їх крізь час і простір, крізь терни і привади до майбутніх поколінь.



Лагунова Т.І. та ін. Моя країна – Україна [Текст] / Т.І. Лагунова та ін. – 2-ге. вид., перероб. та допов. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2010. – 207 с. : іл.

Довідкове видання розповідає багато цікавого з історії України з давніх-давен до сьогодення, знайомить з етапами нелегкого шляху українського народу до незалежності. Розкриває духовні та національні традиції українців. Багатий та різноманітний ілюстративний матеріал розкриває життя регіонів.

Книга включає також питання для перевірки своїх знань з історії та культури України.

Чугуєнко М.В. Моя Україна. Ілюстрована енциклопедія для дітей [Текст] /М.В. Чугуєнко. – Харків : Ранок, 2008. – 128 с. : іл. – («Я пізнаю світ»)

Енциклопедія розповідає про стародавню землю України, її тисячолітню історію, неповторні душевні якості її талановитого і стійкого народу, прекрасну і самобутню природу, невичерпну багатовікову культурну спадщину українців.



Сокол А.В., Конечна О.М. Моя країна – Україна: для серед. шк. віку. [Текст] / А.В.Сокол, О.М.Конечна. - Чернігів: РВК «Деснянська правда», 2004.- 64 с. : іл.

Книга запрошує читачів у подорож рідною країною. Це літературно-художнє видання, яке приваблює до себе яскравим зовнішнім оформленням, кольоровою суперобкладинкою.

Зі сторінок цієї книги ми дізнаємось про героїчну і водночас гірку історичну долю наших прадідів і батьків. Вони працювали і творили, боронили свою землю і розбудовували державу. Їх поневолювали, морили голодом і вбивали, нівечили їхню історичну пам’ять. Вони вистояли. Зберегли для нас рідний край, його символи, мову і культуру.

Історія України: Атлас-хрестоматія / Упоряд. Д.Ісаєв. – К. : ЗАТ «Інститут передових технологій», 2004.- 40 с. : іл.

Це картографічне видання суттєво доповнює розповідь про історію України. Перш за все, атлас приваблює до себе зовнішнім оформленням: виготовлений з цупкого паперу, має яскраву глянцеву обкладинку, ілюстрований цікавими малюнками. Стисло розкриваються історичні події давнього минулого України. Читач знайомиться з такими розділами: «Княжа Русь-Україна», «Козацька доба», «Відродження України».



Електронний атлас для курсу з історії України, 5 клас. - К. : ЗАТ «Інститут передових технологій», 2004.

Електронний атлас для курсу з історії України, 8 клас. - К. : ЗАТ «Інститут передових технологій», 2004.

Ці атласи узгоджені зі шкільною програмою та діючими підручниками. Їх метою є формування історичного світогляду і набуття навичок роботи з історичними картами. Вони мають такі складові: історичні карти, що охоплюють певний період з історії України; тексти коментують і доповнюють картографічну інформацію, подану у хронологічному порядку з посиланням на ілюстрації; запитання за змістом видання дають можливість користувачеві здійснити самоперевірку; ілюстрації допомагають створити уявлення про епоху, яка вивчається: історичні портрети, твори мистецтва, архітектура, геральдика, історичні сюжети тощо; розваги надають можливість користувачеві самому відтворити карту або малюнок, складати зображення з фрагментів.



Малик Я., Вол Б.,Чуприна В. Історія української державності [Текст] / Я.Малик, Б.Вол, В.Чуприна. - Львів: Світ, 1995.- 248 с.

Книга буде цікавою і корисною для учнів старших класів, студентів ВНЗ, викладачів та фахівців. У доступній формі викладеноі історичні етапи творення української державності. Посібник дає вичерпну інформацію про найдавніші державні утворення на території України, формування Київської Русі, становлення Запорозької Січі та причини занепаду козацької держави. Видання відкриває досі незнайомі читачам сторінки становлення української національної ідеї. Розкриває суть національно-визвольного руху і державотворчих процесів у 1917-1918 роках тощо.

У книзі вміщені документи і матеріали, які допоможуть у вивченні історії української державності, а також список літератури для позакласного читання.

Державний Гімн України [Текст]: популярний історичний нарис / Упоряд. М.П.Линник та ін. - К. : Музична Україна, 2006.- 55 с.: іл.

У науково-популярному нарисі розкривається історія створення пісні «Ще не вмерла Україна», яка згодом стала державним гімном України.

Зміст яскраво доповнюють портрети авторів гімну, фотографії перших виконавців та інших історичних діячів, які мали відношення до становлення національного гімну.

Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року: Із змінами, внесеними Законом України від 8 грудня 2004 року №2222-ІV. Станом на 1 січня 2006 року /Міністерство Юстиції України [Текст]. – К., 2006. – 123 с.

Регламентує права і обов’язки людини як громадянина України та знайомить з правилами поведінки самої держави у стосунках з людиною.



Яковенко Н.М. Нарис з історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. [Текст] : Навч. посібник для учнів гуманіт. гімназій, ліцеїв, студентів іст. фак-тів вузів, вчителів. – К. : Генеза, 1997. – 312 с.

Нова концепція історії України, викладена у посібнику, розкриває низку проблем: Хто такі руси і яку роль вони відіграли в утворенні Київської держави? Чим стала для народу України Берестейська унія? Яку роль відігравала Польща у спалахові козацьких воїн? Чим була Хмельниччина – становою козацькою революцією, громадянською війною чи війною за національне визволення?



Грицак Я.Й. Нарис історії України: Формування модерної української нації ХІ –ХХ ст. [Текст] : Навч. посібник для учнів гуманіт. гімназій, ліцеїв, студентів історичних факультетів вузів, вчителів. – К. : Генеза, 1996. – 360 с.

Посібник пропонує нову історію модерної доби, що відображає найсучасніші досягнення української та світової науки. Книга адресована читачам, які цікавляться історією України. Вони знайдуть тут не стільки додаткові відомості про ті факти, події й особистості української історії, про яких згадується у різних підручниках з історії, скільки нове їх тлумачення.



Дорогами і стежками історії України: Зб. худож. творів [Текст] : для мол. та серед. шк. віку / Авт.-упоряд. М.Ф. Слабошпицький. - К. : Школа, 2002.- 224 с. : іл. - (Хрестоматія школяра).

До збірника увійшли найцікавіші й доступні для юного читача народні легенди та перекази, пізнавальні матеріали, художні твори українських письменників.

Ця книга про людей, які складають історичний портрет нації: Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Данило Галицький, Нестор Літописець, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Григорій Сковорода...

Реєнт О.П., Коляда І.А. Усі гетьмани України: легенди, міфи, біографії [Текст] / О.П.Реєнт, І.А. Коляда. – Харків : Фоліо, 2007. – 415 с. – (Історичне досьє).

У книзі подається правдивий і об’єктивний життєпис гетьманів, а також інших найвищих військових керівників українського козацтва.



Костомаров М.І. Богдан Хмельницький: історичний нарис [Текст] / М.І. Костомаров. – К. : Веселка, 1992. – 93 с. : іл. – (Гетьмани України).

Розповідається про Богдана Хмельницького, під проводом якого здійснювалася визвольна війна 1648-1654 років.



Савченко В.А. Павло Скоропадський – останній гетьман України [Текст] / В.А.Савченко. – Харків. : Фоліо, 2008. – 380 с. – (Історичне досьє)

Книга присвячена Павлу Скоропадському, останньому гетьману України, діяльність якого пов’язана з бурхливими подіями епохи громадянської війни. Оцінювати його можна і як «лиходія», і як «праведника», але саме цією неоднозначністю він і цікавий.



Сергійчук В.І. Дмитро Вишневецький [Текст] / В.І.Сергійчук. – К. : Україна, 2003. – 192 с. : іл. – (Українські державники).

Книга про легендарного козацького ватажка Дмитра Вишневецького (Байду), засновника Запорозької Січі , що стала наріжним каменем відродження української державності.



Символіка Кіровоградщини. Альбом-каталог / Під заг. ред. В.Кривенка та К.Шляхового. - Кіровоград: Вид-во «Мавік» Преса України, 2002. – 104 с. : іл.

У цьому виданні вперше зроблено спробу подати символіку Кіровоградщини, узагальнивши історичну спадщину герботворення. Головна мета альбому-каталогу – ознайомлення широкого читацького загалу з досвідом створення і запровадження символіки на Кіровоградщині.



Кіровоградщина – перлина степу [Текст] / Керівник проекту С.Негода. – К. : Преса України, 2001. – 48с.: іл

Все, чим пишається наша рідна Кіровоградщина, вміщено у цьому довідковому виданні. Ми маємо можливість ознайомитися з історичним, духовним, культурним надбанням наших земляків.



Шаров І.Ф. 100 видатних імен України [Текст] / І.Ф.Шаров – К. : Вид. дім «Альтернативи», 1999. – 496 с. : іл.

Репрезентує сто славетних імен України, які є духовним надбанням нації. Ця книга задумана як природна відповідь на основоположні питання: Хто ми? Чиї ми діти? Куди ми йдемо? Що на нас чекає завтра? Складається зі стислих біографічних викладів, оглядів життєдіяльності.



Довідник найкращих жінок Кіровоградщини [Текст] / Упоряд. Г.А.Коломієць – Кіровоград, 2007. – 80 с.

У довіднику зібрано біографії активних, громадських діячок Кіровоградщини: активних, високоосвічених, перспективних, успішних жінок. Стражний О.С. Український менталітет: Ілюзії. Міфи. Реальність [Текст] / О.С. Стражний. – К.: Книга, 2008. – 368 с. : іл.

Книга розширює межі традиційного, шаблонного уявлення про світовідчуття українців, по-своєму відповідає на запитання: Хто такий українець? Чим мешканці України відрізняються від європейців і росіян?

Ярещенко А.П. Під чаром рідної землі: Посібник з українознавства [Текст] /А.П. Ярещенко . – К. : ТОВ «ШАНС», 2008. – 344 с.

Це книга про наше минуле і сьогодення, про нашу мову і культуру, про важкий і суперечливий шлях державотворення.



Довідник з історії України (А-Я) [Текст] : Посіб. для серед. загальноосвіт. навч. закладів / За заг. ред. І.Підкови, Р.Шуста. - 2-ге вид., доопр.і доповн. - К. : Генеза, 2001. – 1136 с.

У довіднику вміщено понад 3500 статей, зокрема близько 1700 бібліографічних довідок. Значна частина матеріалів присвячена діяльності відомих політичних і державних лідерів, українських митців та інтелектуалів, які діяли в Україні та за її межами, а також біографіям представників української інтелігенції, репресованих у роки тоталітарного режиму.

У довіднику розглядаються проблеми і події, які стосуються різних періодів української історії, однак найбільша увага приділена ХХ століттю.
Розділ ІV.

Соборно жито засіваймо

(Творчі роботи переможців Всеукраїнського конкурсу

дитячої творчості «Об'єднаймося ж, брати мої!»)






В.М.Нудний,

завідуючий навчально-методичним кабінетом української мови та літератури КОІППО імені Василя Cухомлинського;



Г.В. Мінич,

методист навчально-методичного кабінету української мови та літератури КОІППО

імені Василя Cухомлинського



Багатство юних обдаровань
Всеукраїнський конкурс учнівської творчості щоразу відкриває нові імена, думки, новий рух надій. Юнь по-новому осмислює життя, знаходить у ньому нові грані, й життя набуває нових якостей у своїй співмірності з попереднім. Творча молодь, утім, шанобливо ставиться і до того, що приходить до неї з давнини: як переддень її буття і як традиція. Коли особистість почуває себе поєднаною з традицією, до того ж – такою, що єднає весь народ, - вона по-особливому збагачується і життєвим, і емоційним досвідом.

Всеукраїнський конкурс учнівської творчості виявив багато обдарованих дітей Кіровоградщини, чиє позитивне сприйняття світу мало змогу реалізуватися через розкриття теми «Ідея соборності України у творчості Тараса Шевченка», а також і окремими поетичними творами.

Десять школярів області стали переможцями Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості 2005-2011 рр., присвяченого Шевченківським дням. У своїх творах вони роздумують про історичну долю України і щиро вболівають за її майбутнє, сміливо підносять ідеали Великого Кобзаря для власного духовного розвитку і становлення на життєвій дорозі та зворушливо зізнаються у любові до найрідніших…

Деякі учасники конкурсу від початкових кроків наблизилися до професійної майстерності, про що міг посвідчити солідний перелік імен та прізвищ. Заслуговують на широку читацьку прихильність, зокрема, поезії Юлії Валенти, Людмили Кравченко, Юлії Гудзової, Юлії Зеленько; прозові твори Станіслава Гуріна, Наталії Туренко, Катерини Гаврилюк, Катерини Рибалко, Аліни Чернецької, Олени Малетич, Наталії Дяченко, Ілони Нестеренко; дослідження Анастасії Сподинюк.

Кожна з представлених робіт заслуговує на перемогу, бо в кожній із них - перейнятість любов’ю до України, її народу, його славних історичних традицій, віра в майбутнє і готовність стати творцем цього майбутнього.
Анастасія Сподинюк,

учениця комунального закладу «НВО – «Спеціалізований загальноосвітній навчальний заклад школа І ступеня «Гармонія» – гімназія імені Тараса Шевченка – центр позашкільного виховання «Контакт» Кіровоградської міської ради Кіровоградської області»


Фатум

(Поняття особистої й національної долі в поетичній творчості

Тараса Шевченка. Дослідження)
Єсть на світі доля,

А хто її знає?

Єсть на світі воля,

А хто її має?

Єсть люде на світі –

Сріблом-злотом сяють,

Здається, панують.

А долі не знають, –

Ні долі, ні волі!

Т.Шевченко, «Катерина»


Вічний – як народ... І так само нещасний.

Дивна, хоча, можливо, цілком виправдана закономірність: якась фатальна неминучість невідступно слідувала чи не за всіма українськими особистостями. І що величніша постать, тим жорстокіша доля.

Він жив Україною, ставши водночас її долею й сумлінням.

Узагалі образ долі та її пошуку є одним із ключових у творчості Тараса Шевченка. Так, в одному з найперших своїх віршів «Думка» («Тече вода в синє море...», 1838) автор змальовує пошуки козаком долі на чужині (підкреслено-патріотичний твір: будь-яке щастя на чужині заперечується). Уже тоді поетові довелося зазнати нелегких хлібів вигнанця (подорожі з паном Енгельгардтом). Для нього, звиклого до природи українського села, до життя на селі, серцем прикипілого до рідних просторів, поняття чужини стало синонімом страждання, недолі. І знову парадокс: справдилося те, чого він найбільше боявся. Часто опинятиметься він на чужині, та ще й у самотині...

Протягом життя поета образ долі в його творчості еволюціонує: спершу він подається сукупно через нарікання й страждання; пізніше автор упевнюється, що шлях до світла, до майбутнього все-таки є, до нього необхідно прагнути; і, нарешті, автор підбиває підсумки, визначає свою долю й приймає її.

У творах Тараса Григоровича його власна доля завжди тісно перепліталася з долею Батьківщини, козацькою вдачею українського народу. Так, гімном січової слави стала поезія «Тарасова ніч» (1838), у якій простежуються болісні переживання автором загибелі козацтва (козачество гине,// Гине слава, батьківщина).

Отже, у Батьківщини долі немає, то хіба ж може вона бути у вірного її сина? На це відповідає сам Шевченко рядками, сповненими глибокою печаллю й приреченістю: «Журбою// Не накличу собі долі,// Коли так не маю» («Думи мої, думи мої...», 1839).

Жахливу трагедію материнського серця, зламаного життя змальовує поет у творі «Сова» (1844). Викохуючи сина, матір доходить висновку: головне - зростити його гарним та не одиноким, «а долю роздобуде». Але автор одразу ж спростовує висловлене твердження: він не впевнений, «чи є ж таки на цім світі слухняная доля», зате «зле безталання зустрінеться всюди – і на шляху, і без шляху, усюди, де люди». Мати дочекалася своєї долі – «зросту того сина», але щастя розбилося об жорстокість і несправедливість московського ярма. Її хлопця постригли в москалі, а діти паничів відкупилися, бо ж їм «доля мати». І десь на чужині син, можливо, здобув долю, а може, загинув; мати ж змушена була все життя поневірятися, страждати.

Така доля України: бути функціональним додатком до «тюрми народів»... Скільки родин зламав режим, скільки матерів осиротілих. Тарас Шевченко завжди боляче переживав і чуже горе (а надто вже горе материнське, бо ж немає на землі святішого за матір), яке не раз бачив на власні очі; сприймав його як горе загальнонаціональне. Доля, забувши про убогих (до яких відносив себе й Кобзар), повернулася до підлих, ницих, жорстоких, але заможних. Та незважаючи на це, десь між рядків його поезій з’явилась і почала стрімко рости надія, що колись і для простого сільського люду запалає нова, вільна зоря.

Сатирично звучить ідея вибору долі на початку поезії «Сон» («У всякого своя доля...», 1844). Так, «у всякого своя доля і свій шлях широкий», кожен обирає те, що до вподоби, що дається найлегше: загарбання, братовбивство, лицемірство, гультяйство (виходить, жити праведно або хоча б пристойно надзвичайно важко чи й узагалі неможливо). І все, крім, фактично, останнього, є для автора неприпустимим, бо ж гультяй страчує тільки власне життя, п’є власну кров, «а не кров людськую». Отже, долю можна й треба обирати, хоча б намагатися керувати нею, але ні в якому разі не шкодити іншим.

Оскільки автор уже дійшов висновку, що долю можна обрати, то тепер він шукає причини її відсутності (відсутності неповної: доля є, але має вигляд і свідомість обідраної покритки) в українського народу. І знаходить («Гоголю», 1844). Проблема полягає в менталітеті: «Не заріже батько сина,// Своєї дитини,// за честь, за славу, за братерство,// за волю Вкраїни.// Не заріже: викохає// Та й продасть в різницю// Москалеві». Невже знедолений народ так звик до ярма, що й дітей власних не жаліє? Глибоко іронічна байдужість проймає останні рядки поезії: «Нехай, брате. А ми будем// Сміяться та плакать».

Культ козацької волі бачимо й у поезії «Не женися на багатій...» (1845). Незважаючи на всю підступність долі, Тарас Григорович підносить її над усіма іншими жіночими образами. Адже дух сина степів гине в неволі, або ж за найменшої спроби будь-кого на цю волю посягнути. Якою б жорстокою не була доля (а для справжнього українця долею, попри все, є свобода), ставши єдиною супутницею, вона полегшує страждання.

Т.Шевченко спробував осмислити долю народу й через призму його історії (містерія «Великий льох»). У трьох логічно послідовних частинах він розглянув занепад національної свідомості («доля заховалась», а «воленьку люде добрі // І не торговали, // А без торгу закинули // В далеку неволю…»). Долю Великий Кобзар, подорожуючи білим світом, граючи на кобзі й співаючи пісень рідних просторів, може б, і знайшов, навіть напевне знайшов би. Але навіщо? Людям доля не потрібна, адже волі вони вже зреклися (зреклися б і долі, якби вона не сховалася). Складається враження, ніби стражденному поневоленому народові, власне кажучи, й так непогано, а всі його поневіряння зачіпають за живе виключно обраних. У Шевченкових словах загострюється поетична нотка невичерпної самотності.

Мотиви самопожертви, самозречення особливо яскраво звучать у поезії «Мені однаково, чи буду...» (цикл «В казематі», 1847). Автор змиряється з власною долею, він уже звик до страждань, і немає значення, скільки їх ще буде, немає значення, що він помре «неоплаканий своїми,// В неволі, плачучи». Приймаючи свою долю, він, проте, не здатний прийняти долю України. Поет передчуває, що «Україну злії люде// Присплять, лукаві, і в огні// Її, окраденую, збудять», тому й терпить усі особистісні незгоди, які навіки єднають дві долі: його й народу. І невідомо де беруться в нього, самотнього Пророка, сили стати на сторожі майбутнього. Але найголовніше: його самозречення стало беззаперечним доказом того, що долю таки можна здобути, привернути до себе. Крім того, підсвідомо він, можливо, передчуває, що сам житиме доти, доки житиме його народ, доки матері співатимуть дітям прадідівських пісень, доки його власна пісня, пісня волі, не покине степ широкий, «лани широкополі, і Дніпро, і кручі». І він стає українським месією:



Воскресну нині! Ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих... Возвеличу,

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

«Подражаніє 11 псалму»

Поет перебирає на себе всі прокляття народу, відкриваючи йому (та й долі його) очі на реалії життя («Великий льох», «Сон»), формуючи історичну свідомість («Гайдамаки»), навчаючи («І мертвим, і живим...»), указуючи світлий шлях до мети («Я не нездужаю, нівроку...», «Заповіт»).

Сплеском почуття самотності позначено вірш «Заросли шляхи тернами...» (1849). Поезія пройнята невимовною тугою за «убитим», але рідним народом, за Батьківщиною. Приречений на вигнання й самотність, поет нарікає на Бога, що той так і не дав йому долі, не дав молодого щастя, радості, не дав навіть кохання. І тепер сталося жахливе: ліричний герой має «серце широкеє - // Ні з ким поділити»... Йому ні з ким говорити, і нікому читати його думи, нікому розділити його печаль і болісну любов до своїх «дітей нерозумних».

А діти таки нерозумні, і про це з болем та обуренням говорить сам Шевченко: «Либонь, уже десяте літо, // Як дав я людям «Кобзаря», // А їм неначе рот зашито» («Хіба самому написать...», 1849). Як же довго Пророк намагався пояснити власному народові, що ніхто за нього його долю не шукатиме й не будитиме... І зовсім природно звучить неприхований сарказм з приводу ігнорування поетових творів безпосередньо народом, заради якого він, фактично, зрікся самого себе, власного життя. І так само природною є поява в Шевченка бажання, «щоб хто-небудь мені сказав//, ...для кого я пишу? для чого?// За що я Вкраїну люблю?// Чи варт вона огня святого?» Адже складається враження, ніби митець творить сам для себе (може, «доля так оце зробила»). Відповіді на власні запитання автор так і не знаходить, зате вже вкотре набуває впевненості в тому, що «а все-таки її люблю, // Мою Україну широку, // Хоч я по їй і одинокий// ...аж до погибелі дійшов».

Але хвилинний настрій обурення швидко змінювався в Тараса Григоровича на співчуття до своєї рідної стражденної землі. Йому не жаль було власної долі, зате було жаль долі кожного, хто мав нещастя жити під гнітом («І золотої й дорогої...», 1849). Шевченко чудово знав свій народ і небезпідставно переживав за його майбутнє, за те майбутнє, поборником якого був сам.

Щойно звільнившись із заслання, Тарас Григорович створює триптих «Доля», «Муза», «Слава» (1858), у якому, ніби підсумовуючи пройдений життєвий і творчий шлях, проголошує кредо власної долі й покликання: «Ми не лукавили з тобою, // Ми просто йшли, у нас нема // Зерна неправди за собою». Доля сама обрала пророка і «в школу хлопця одвела // До п’яного дяка в науку», ніби змалку готуючи його до майбутніх страждань. І долю він просить вести його далі, у майбутнє, до слави, бо, на відміну від нього самого, слава його житиме вічно й вічно вказуватиме шлях його народові («а слава – заповідь моя»).

Муза поетова «пречистая, святая», «золотокрила», «моя порадонько святая», «моя ти доле молодая», і до неї він звертається з проханням-наказом: «учи неложними устами // Сказати правду». Муза врятувала поета («мені ти всюди помагала, // Мене ти всюди доглядала, // В степу, безлюдному степу, // В далекій неволі»), а отже, врятувала й народ.

«Моєю долею» Шевченко називає й славу. Він кличе її до себе, бо знає, що врешті-решт заслуговує на неї. Але складається враження, ніби цю іпостась власної долі він не поважає, хоча й прагне до неї (називає її шинкаркою, задрипанкою, царською запроданкою; як бачимо, образ слави-задрипанки є типовим для творчості Кобзаря). Проте таке ставлення поета є цілком логічним з огляду на постійне протистояння царизму й спроб досягнення Україною самостійності: слава завжди на боці імператора, а не на боці синів поневоленого народу. І в цьому ще один трагізм творчості Тараса Григоровича.

Знову особливо яскраво мотив самотності виявляється в поезіях останніх років життя Тараса Григоровича. У вірші «Якби з ким сісти хліба з’їсти...» (1960) автор скаржиться на те, що «людей чимало на землі...// А доведеться одиноким» загинути. Тут простежується ще одна несправедливість долі: Шевченкові так і не дозволили одружитися («треба одружитись, // Хоча б на чортовій сестрі!»). Така доля обраних: нікому до них дорівнятись, ніхто не здатен розділити їхній талан, полегшити тягар невизнання (а тогочасна влада робила все, щоб ніхто цього й не захотів).

Він зазнав усього, чого остерігався, з чим намагався боротися, від чого тікав: неволі, відлучення від рідного народу, від коханої Вкраїни, самотності й розчарувань. Мабуть, тому він так любив життя («Боже милий! // Як хочеться жити, // І любити твою правду, // І весь світ обняти!» («Ми восени таки похожі...»), тому що не мав нічого, крім надії. Трагедія Тараса Шевченка в тому, що він, ставши поборником ідеї національного визволення, до скону залишався людиною. Людиною з недоліками й примхами, потребами, з талантом, що час від часу перетворювався на непідйомний хрест, з прагненням до звичайного життя, яке він сам поклав на олтар загальнонаціональної свободи.

Був рок, був фатум. Як пафосно звучить і як не в’яжеться цей пафос з усім життям Кобзаря, складним життям простого й незвичайного водночас українця. Але був рок, був фатум. І був шлях із полум’я в огонь, із кріпацтва в московську залежність, а звідти – у заслання. А пафосу не було. Тільки сльози жалю до Батьківщини, тільки пекучий біль духовних ран, страшніший за фізичний. І тільки страшенна воля до боротьби, любові, державотворення - первісна сила, розсіяна між людьми, розчинена у віках.

Як істинний геній рідної держави, він підсвідомо відчував, осмислював усі вже перенесені його народом страждання й бачив, передчував усю недолю, що чигає в просторах майбуття. Але в тих самих просторах він бачив також і світло омріяного ідеалу.

Месії власної долі не мають. Так і Тарас Григорович. Його доля – доля України, його слава – слава нації. Адже, як казав М.Добролюбов, він «вийшов з народу, жив з народом і не лише думкою, а й обставинами життя був з ним міцно й кровно зв’язаний».

Взаємозалежність образів родини та держави

в поетичних творах Тараса Шевченка

(дослідження)
Постать титана… А в серці й досі болить пошук справедливості. Вогонь запалав якось випадково, несподівано. Просто камінчик горя вдарився об стіну страждань – і ясна іскорка майнула кудись у нескошене жито. Хто знав, що оте хлоп'я, яке билося з бур'янами, – майбутній Пророк, що оте лопушине латаття – знамено свободи, символ вічної віри. З іншого боку, Кобзар з'явився в часи найбільшої скрути, народного занепаду, став жертвою долі, що покликана була своїм стражданням підняти народ. Історія просто вирахувала час, коли мав з'явитися обраний.

Нехай тепер його звеличують, наслідують його ідеї, підтримують переконання, хтось навіть критикує. Головне – не втрапити в замкнуте коло, бо тоді його заповіт буде втрачено назавжди. За його віру, любов, що воскрешає, народ повинен берегти його думку, його надію, тільки не перетворюючи його на ідола. Звичайно, це підносить обрану людину, але й знищує пам'ять про неї.

Життя Кобзаря – то духовний поштовх, аж занадто сильний для битої долею нації; то відправна точка, з якої мають народжуватися нові ідеї, нові прагнення. Чіпляючись за минулі досягнення, ми самі заводимо себе в глухий кут, бо зараз інший час, і дивно, що після здобуття незалежності питання боротьби, протистояння несправедливості чомусь втрачає актуальність у свідомості народу, довгими роками гніту й репресій, здавалося б, привченого до бунтарства. Образ Шевченка слід сприймати як образ постійних змін, постійного переродження; боротьба не припиняється ніколи, і не можна зупинятися на досягнутому. Він не зупинявся.

Болісно і якось пригнічено звучить у всій творчості великого Кобзаря наївна й чиста хлоп'яча мрія. Мрія про спокій і затишок, велику й щасливу родину. Від неї дзеркальним променем відображається мрія про соборність, єдність України, що стала колись і навіки залишиться сім'єю письменника.

Усе своє життя Тарас Шевченко прагнув повернутися додому, на рідну землю, створити власний родинний вогник, дихати вільним повітрям. Його твори пройняті думками про віру, вірність, любов, єдність, підтримку – про те, чого сам він майже не мав; про зраду, гноблення, репресії, страждання – про те, що пізнав на собі. Сатирично звучить його ставлення до панів, влади, самодержавства. І тим чіткіше на цьому тлі вимальовуються картини родинного затишку й тихого подружнього щастя. Тому досить легко у творах Кобзаря простежити взаємозв’язок понять родини й держави, причини проведення паралелі між ними.

Почнемо з найпростішого й необхіднішого – з родини.

Безумовно, кожному відомий вірш Тараса Григоровича «Садок вишневий коло хати…». Стисла, але надзвичайно яскрава картина мирного селянського побуту – ніби спомин душі поета (адже твір належить до циклу «В казематі»), давня картина його коротенького дитинства. Перебуваючи далеко від рідної землі, автор хоче вірити, що й досі десь є той куточок щастя, що ще не втрачено, загублено, ще неправедна влада ще не зруйнувала той осередок краси, гармонійного поєднання природи й особистості. Узагалі цікава особливість творів Пророка полягає в тому, що постійним образом у них є природа. Вона може зливатися з настроєм, станом, ліричних героїв, протиставлятися психологічному аспектові, але ніколи не залишається байдужою, відстороненою. Дуже схожий на «Садок вишневий коло хати» інший твір, написаний у засланні, - «І досі сниться: під горою…», який передає сум автора за минулим, за колишнім щастям, відчутним тепер лише вві сні.

Першим твором Кобзаря була балада «Причинна», у якій автор використав поетичні образи, фольклорний сюжет, елементи фантастики, народну символіку (усе це загалом було характерним для раннього періоду творчості митця). Саме відчуття дитинства схвилювало поетичну душу хлопця в такий важливий період життя, коли він відчував наближення жаданої волі: тривали приготування до викупу його з кріпацтва. У цьому творі образ збожеволілої через розлуку з коханим дівчини звучить як наслідок і осуд втручання суспільства в особисте життя людей, які є частиною цього ж суспільства й тому не можуть йому протистояти, що призводить до краху надій, сподівань. Як бачимо, ще на початку власної творчості Тарас Шевченко усвідомлював усю силу впливу суспільних умовностей на формування особистості, її життя і долю. До «Причинної» близький за темою твір «Тополя», у якому змальовується втрата дівчиною коханого й перетворення її на струнку деревину край дороги, що, здається, і досі виглядає милого.

Загалом у творчості Кобзаря побутують сумні мотиви людського нещастя. Залишившись змалку сиротою, Тарас болісно сприймав нехай навіть чужі родинні негаразди, і згодом, пишучи на цю тему вірші, уже зрілий поет шукав шляхи подолання кризових ситуацій.

Розглянемо твори, у яких так чи інакше зображується держава. Їх усіх умовно можна поділити на дві тематичні групи: до першої належать ті, у яких Тарас Григорович описує тогочасну Україну (це, переважно, автобіографічні вірші), до другої – твори з пошуками виходу зі скрути й закликами до боротьби за визволення землі-неньки.

Поезія «І виріс я на чужині…» сповнена авторським болем, жалем за сплюндрованою Україною, зруйнованим селом. Навіть природу лиха година не минула, вона страждає разом із людьми: стави поросли бур’яном, сади повсихали. У всьому, що сталося, автор звинувачує панів-гнобителів, але не приймає й народної позиції: сумирно йти на панщину й вести за собою власних дітей. Знову з’являється образ родини, але родини зламаної, кинутої долею на розпутті, у лабіринті панських інтриг, знущань. Ще один автобіографічний твір «Мені однаково, чи буду…» пройнятий настроями зречення самого себе, зречення заради високої мети. Авторові нічого втрачати, окрім рідної землі, і він передбачає, що дуже скоро вона залишиться геть окраденою й зруйнованою. Неперевершена майстерність пейзажної лірики Шевченка втілилась у вірші «Сон» («Гори мої високії»), у якому спогад про чудову красу переяславських краєвидів переплітається з болем за соціальну несправедливість і невимовним сумом за Батьківщиною.

Народившись у центрі, де колись розгорталася Коліївщина, і ще в дитинстві наслухавшись дідових оповідок, Тарас Григорович, який завжди цінував і безмірно поважав історію, пише поему «Гайдамаки», найвагоміший твір раннього періоду творчості. Як писав сам автор, у ньому оспівано недолю козацького краю, але, крім того, ще й шлях порятунку - повстання. І тут сюжетні образи родини й держави переплітаються. Яремі, щоб поєднатися з коханою, необхідно було пройти нелегкий шлях боротьби й силою визволити Оксану, можна сказати, - Україну. Тільки після цього він одружується, але гайдамацької справи не кидає, бо усвідомлює: треба остаточно звільнити землю, на якій збирається звити родинне гніздечко. Паралельно до цього наводиться картина життя іншої сім'ї – сім'ї Гонти. Убивство ним власних синів символізує деградацію суспільства, у якому не ідеї зароджуються в ім’я поліпшення життя людей, а люди приносяться в жертву ідеям. З іншого боку, це можна розглядати як символічний результат єднання України з Польщею (адже дружина Гонти - ляшка); через пригноблення нації нерозумною шляхтою страждають не лише «хлопські» діти. Отже, автор закликає до боротьби за збереження родини й, відповідно, держави.

Найвищої точки протистояння поет, на мою думку, сягає в поемі «Кавказ», коли відкрито виступає проти «темного царства», «тюрми народів» від імені нею поневолених. Тепер Шевченко звертається не лише до українців, а до всіх, хто страждає й гине під гнітом самодержавства, вказуючи єдиний вихід: зберегти останнє, що залишилось (у творі – сині гори), і, знаючи, що втрачати нічого, повстати. Відвертий і категоричний заклик (ніби остання межа вже позаду) – вставати, порвавши кайдани, і «вражою злою кров′ю» окропити землю – звучить у чи не найвідомішій поезії Тараса Григоровича під назвою «Заповіт». Рядки твору наповнені моторошним пафосом, і майже забобонний острах, змішаний із захватом, охоплює читача. Заповіт – це те, що обов’язково має здійснитися, бо за народним звичаєм знаменує останню волю людини. У цьому творі Кобзаря поєдналось усе: жаль і захоплення, жага, ідея та її втілення. І якщо люди прислухаються до його ради (повстануть єдиним народом, єдиною сім’єю), відродиться Україна, і вільна, нова родина повік згадуватиме Пророка «незлим тихим словом».

У творчості Тараса Шевченка образ держави нерозривно пов'язаний з образом родини: держава – то така собі велика сім’я, і коли ця сім’я зневажає, втрачає поняття вічних цінностей або ж перестає їх захищати, руйнується все суспільство.

Сучасна молодь не читає Шевченка. Бо його твори, хай навіть сповнені революційними, бунтарськими настроями, – про недолю, страждання, про те, з чим важко боротися, від чого хочеться втікати. Головне – нікого не можна засуджувати за цей страх, бо людям властиво боятися болю. І тому образ великого Кобзаря завжди викликатиме німий захват у свідомих людей. Можливо, він не перший, хто піднявся з колін, але він єдиний, хто, почавши нізвідки, дійшов до кінця у своїй боротьбі. І тепер, через сто п’ятдесят років, серця мільйонів, можливо, не здогадуючись про це, живуть ідеями Пророка; його нащадки втілюють його мрії в реальність.
(На даний час Анастасія Сподинюк, студентка Київського національного університету імені Тараса Шевченка).





Станіслав Гурин,

учень НВК «Бобринецька гімназія – ЗШ І-ІІІ ступенів №1» Бобринецької районної ради




Мій рід – моє коріння
Кожна людина ніби тоненькою ниточкою пов’язана зі своїми рідними. І оця «стежинка» веде мене у маленьке село Володимиро-Іллінку. Там мешкали мої прадідусь Іван та прабабуся Ганна. Підходжу з мамою до старенької хатини. Здається, зараз вийдуть вони нам назустріч. Прабабуся обніме та поцілує, а прадідусь погладить по голові і скаже: «Як швидко ти ростеш, правнучку. Куди тягнешся? Мабуть, до сонечка». Пам’ятаю завжди їх тільки усміхненими, привітними. Вони ніколи нічого не вимагали від мене, а просто любили і сприймали таким, який я є. А мені дуже хотілося зробити для них щось добре, щоб порадувати стареньких, щоб розгладилися їхні зморшки.

Тим, що я вмію лагодити по господарству, завдячую прадідусеві. Він навіть дозволяв мені допомагати йому на пасіці. А потім наливав до обіду запашного золотавого меду. Прабабуся виносила на стіл під яблуню смачні духмяні частування. Ми разом обідали, вели тиху бесіду.

А після обіду ми із сестричкою просили прабабусю перебрати її скриню. Ми разом переглядали пожовклі фотографії. Ось батьки прабабусі. Їх звали Оксана і Федір. Вони прожили разом у злагоді п’ятдесят три роки. На стіні у великій кімнаті – їхня фотографія поруч із портретом Кобзаря. Прибрана вишитим рушником. Перекладаємо у скрині медалі прадідуся Івана, якими він був нагороджений за участь у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 років.

Ми розглядаємо рушники, серпанки, наволочки на подушки, які вишила вже моя бабуся Люба. Добре пам’ятаю всі речі в скрині. Але кожного разу здається, що побачу щось нове, почую якусь історію про їх далеке дитинство.

Закриваємо скриню, йдемо із сестричкою вкладатися спати. Прабабуся стелить просто на підлозі посеред кімнати величезну перину, вкриває нас теплою ковдрою, сідає поруч, гладить своєю натрудженою рукою наші голівки, тихенько співає колискову пісню. Мама таких навіть не знає. Люблю співати із сестрою Ярославою та прабабусею народні пісні. Так люблю ці вечори, що не хочеться навіть їхати додому.

Пройдуть роки, але ніколи ми не забудемо цих перших уроків доброти, любові, терпіння, які дали нам наші старенькі…


Ой висока та гора, де стоїть Тарас…
За вікном грудень... Падає тихий пухнастий сніг. Замітає дороги, будинки, дерева – все навкруги. Незабаром він засипле останню сторінку календаря 2007 року, який був для мене особливим саме тим, що я вперше побував у славетному місті Каневі.

Рано-вранці під’їхали ми до підніжжя Тарасової гори. А тут уже гамірно. Хвилюванням сповнюється душа, коли прямую до Великого Кобзаря. З усіх куточків країни приїздять сюди люди, щоб схилити голову перед пам’яттю поета, поклонитися співцю правди і свободи.

Піднімаємося крутими сходами, і ось ми на вершині Чернечої гори. Урочисто звучить, пливе над Дніпром пісня «Реве та стогне Дніпр широкий», лине понад лісом, широкими ланами. Підходимо до могили Тараса Григоровича Шевченка, вклоняємося. Покладаємо квіти. А він дивиться на нас із висоти. Душу переповнює відчуття, що місце це святе, і ми повинні дати звіт нашому безсмертному Батькові.

... Спочатку тихо, а потім дедалі сильніше зазвучала козацька пісня. На її крилах полинули ми у сиву давнину. Бандурист повідав нам про славетні минулі часи. Всі стояли і зачаровано слухали. А слова все лилися і проймали кожного до глибини душі. Ми слухали й захоплювалися силою, відвагою та рішучістю козака Морозенка. Ординці живцем вирвали у нього серце. Вже майже мертвий стоїть він на Савур-могилі, дивиться на свою Україну. А далі – дума про запорожців, що повертаються з далекого походу до рідних країв і гребуть мечами, бо весел уже немає. Поспішають і не знають, що Січ зруйнована.

Линуть понад Україною пісні на слова Тараса Григоровича...

Стою зачарований на цьому святому місці. І згадалося, як уперше побачив це високе чоло, глибокі, проникливі очі ще зовсім маленьким, коли піднесла мене прабабуся до портрета, прибраного гарним вишитим рушником. Сказала урочистим голосом: «Дивись, синку, це наш Батько». Я здивовано поглядав то на портрет, то на мого татуся. Прабабуся повторила: «Так, Батько всього українського народу».

Ось прабабуся дістає згорточок, вмощує мене до себе на коліна, і ми разом розгортаємо його. На рушникові, вишитому червоним та чорним кольорами, лежить «Кобзар».

Я гортаю сторінки, а старенька своїм тихим, ніжним голосом читає поезії Тараса Григоровича. Вона знала напам’ять майже всього «Кобзаря». Деякі вірші наспівувала, пораючись по господарству, випікаючи духмяний хліб, підбілюючи стареньку хату чи вишиваючи рушник. З її уст я вперше почув слова Великого Кобзаря:



Свою Україну любіть,

Любіть її… Во время люте,


В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

«Свою Україну любіть», – це не просто слова, це Заповіт поета нам бути патріотами рідної землі. Читаючи його твори, переконуюся, що то велике щастя – любити свою Батьківщину так, як любив її Тарас Григорович Шевченко.

Пишу ці рядки і пригадую одну з улюблених матусиних пісень, що неперевершено звучала у виконанні тепер уже легендарного Назарія Яремчука: «Ой висока та гора, де стоїть Тарас…» І мені здається, що нам усім ще йти та йти до високості Великого Кобзаря…





Наталія Туренко,

учениця Бобринецької ЗШ І-ІІІ ступенів № 5 ім. П.П. Шумилова Бобринецької районної ради




І пробудяться онуки
Неозорі, безкраї простори полів українських, ніжне синювате небо, невеличке село вдалині. Пахощі літа переповнюють подих і щось тепле, світле зазирає в молоду душу. Щедрі поля українські, безкраї простори…

Іде дорогою Андрійко з дідом. Дивується він усьому. Щось нове, щось дивне відкривається його маленькому, ще зовсім беззахисному від великого світу, серденьку. Пахне світанок, пахне небо і перші промінчики сонечка на обрії.

Дід сивий. Борода в нього мало не по груди, у солом’яному брилі і в старій сорочці. Іде потроху шкутильгаючи. Тягне за собою підводу з молодою конячиною. Йдуть на ярмарок.

- Діду, – питає хлоп'я, – а хто тобі сорочку вишивав?

- Мати твоя вишивала. Гарно вона вміє, – каже дід.

- А до неї хто вишивав? Ну, коли маленькою була?

- Бабуся твоя вишивала, доки Всевишній її до себе не забрав. То Мар'яна в неї і навчилася.

- А нащо люди сорочки вишивають? – цікавиться Андрійко.

- То давній український звичай.

- Український – це малоросійський? – здивовано піднімає оченята дитина.

- Ні, – суворо каже дід, – український – то є український, бо Україна – це велика держава.

- Держава?

- Держава. Дарма, що ті царські сатрапи і підлабузники все життя торочуть, що Україна – це частина їхньої Росії.

- Як то, діду? Розкажи.

- А так, Андрійку. Були колись в Україні козаки, мужні люди, котрі захищали наші землі і боронили від всякого зла рідну матінку-державу. Ще мій дід в козаках ходив. Кошовим на Січі був. Досі про нього легенди складають. Тепер нема вже козаків, нема їхньої Січі. Та живе в душах українських дух запорізький. Не зломила, не знищила Росія титанів великої сили й волі. Бо вірить ще старе дідове серце, що замайорить синьо - жовтий стяг над землями святими, писатиметься книга українська, зазвучить рідне слово з уст учителя, і знатиме кожен, що Україна – то є держава, держава великої слави, великих людей, як он Шевченко.

- А хто це Шевченко? – допитується дитя.

- Жив він колись в сусідньому селі, в Кирилівці. Трохи старший за мене був. Розумний був чоловік. Любив він Україну, більше за все любив. Боровся, тяжко вболівав за її долю. Не раз його засилали. Так він і помер, кажуть, зовсім хворим після повернення. Гарні вірші писав…

- Писав? По-українськи?

- По-українськи. Гарна це мова, солов'їна. А як зазвучить українське слово, так наче на сопілці хто виграва. Люблю його. І ти люби. І пам’ятай: все, що дає земля твоя – добре бережи і цінуй, а її, землю, найвище всього шануй, бо вона - свята. А Україна – то друга твоя мати. Люби її і захищай. Захищатимеш?

- Любитиму, діду! Я хочу стати таким, як той Шевченко! - і малі ноженята затупотіли далі по безлюдній дорозі, тихій і спокійній.

Суворе дідове обличчя всміхнулося. Він знав, що пишатиметься своїм Андрійком, навіть якщо не доживе.

(На даний час Наталія Туренко, студентка Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка).






Катерина Гаврилюк,

учениця Семенастівської ЗШ

І-ІІ ступенів Новоукраїнської райдержадміністрації



На шляху до волі

(оповідання)

Над селом затужила пісня. Сильний голос то підносився до небес, то торкався землі. Натужно зривався на плач на високій ноті. Переходив у шепіт.

- Хто ж так квилить – плаче? Пісня аж за душу бере, хоч слів і не розібрав.

- Остапе, ти чуєш?

Остап сидить, похнюпивши голову. Сірі думки рояться знесилено-гірко. Єдина сестра стала покриткою. А панич гордує, насміхається. Панич бенкетує. Що йому до того, що гине праведна душа, одурена, зламана…

Різкий вітер скуйовдив чуприну на голові, грався, як навіжений, стогнав. Гуляй, вітре, над тобою немає сили. Ти вільний. Ніхто не вперіщить тебе нагаєм, не вижене в степ напівголого замерзати.

А що, брате Іване, помчимося і ми за вітром. Наточимо ножі - і до батька Богдана. Собі славу здобувати та Україну визволяти. Устелимо шлях до волі кістками ляхів. Україна стогне. Плаче знедолений люд, несучи на плечах своїх тяжке ярмо. Годі бути бидлом.

…По широкому степу неслися вершники. Обідрані, голодні. Знесилені коні безжально толочили траву. Топтали стежку. До волі-воленьки. Війна скажено неслася по містах і селах, не знала спочину. Спустошувала все, не залишаючи сліду.

- Остапе, так хочеться глянути на свою домівку, леваду за селом.

Тягне додому.

- Немає у нас домівки. Усе ляхи забрали. На нашій землі панують, за наше добро нас січуть... Тяжко у світі жити.

- А ще тяжче вбивати. Знаєш, я в дитинстві боявся крові. Було, ріжуть батько півня, а я весь час тремчу, мов у пропасниці. Ніколи не думав, що доведеться вбивати…

Військо підходило до Корсуня. Стомилися коні. Знесилилися люди. А попереду бій. За Вкраїну-неньку, стоптану, знедолену, зболену. За батьків, замучених тяжкою працею і злиднями. За рід український, перетворений у робоче бидло.

Спішилися, лягли відпочити. Десь на обрії заясніла зіронька.



  • Глянь, немов дівчинка, запишалася серед небес. Тільки у природи своє обличчя. Усміхнене. Згадалася Остапу сестра. Як та ясочка, звеселяла його убогу хатинку. Раділо серце, дивлячись на неї. Бог дав розкішну красу. Зробив земною царицею. Та ненадовго. Усю ту дивну красу розтоптав панич. Тяжко побивалась у горі дівчина, ридала-тужила до безтями. Мов пташина, у якої зруйнували гніздо та знищили пташенят. Як же ти житимеш у світі безталанна?... З якою силою стиснув ніж, що аж побіліли кінчики пальців. Боже милосердний, за що посилаєш нам муки!

Зранку почався бій. Зійшлися у кривавій сутичці козаки й поляки. Як очманілий, носився Остап. Його руки не знали втоми, його шабля рубала з нелюдською силою. Падали мертві ляхи, навіки задивившись у синє українське небо. Один ще подужав розплющити очі:

- Сучий сину… Хай Боже прокляття не залишає тебе!

- Про Бога згадав? А чи чув ти плач у селянських хатах, чи бачив

могили безневинно загиблих? Рубаю не я, біль мій, страждання мої падають на ваші голови. Це і є кара богів.

…Після бою сиділи мовчки. Тягли люльку за люлькою, отруюючи повітря гірким самосадом. Говорити не хотілося. Перед очима, мов видіння, стояли перекошені обличчя мертвих.

- І хто придумав війну? - порушив мовчанку Іван. - Кому потрібні смерть і горе? Чому люди не можуть мирно жити і радіти?…

Йому ніхто не відповів. Кожен думав про щось своє. Над містом стояли сутінки. Велике вогнище у центрі розташованих півколом людей нагадувало про страшні події.

Голосила чиясь мати. То була полька..

- Уб’ю мерзенну,- скипів Остап. Іван встиг схопити його за руку.

- Схаменися! Та жінка – мати!

- Вона народила виродка. Хай здихає разом із ним. Чи, може, будеш жаліти?

Козаки сиділи похнюплені, здавалося, зовсім не дослухалися до розмови.

- Остапе, що з тобою? Доля і так скривдила ту жінку. Вона забрала у неї сина. А для матері дитя – то найдорожче.

- Чуєш, шле нам прокляття. Ні, це терпіти не сила!

- Остап схоплюється на ноги. Він увесь тремтить. Хтось підносить йому чарку горілки. Випиває одним махом.

- Відпочивай, хлопче. Попереду у нас багато доріг. І одне завдання – здобути волю для власної країни.

- Немов бачу. Широкі лани – наші. Без панів, без їхніх плебеїв. Усе вирішує громада. Ні, ми недаремно проливаємо кров. Криваві ріки приведуть нас у царство свободи.

- Ти справжній філософ, Іване. Цікаво, що філософи роблять на війні? Їм би трактати писати.

- Війна теж своєрідний трактат. Вона має ціль. А це - головне.

- Десь розпачливо закричала сова.

- І птахам немає спокою. До чого ж тривожний світ.

- Прийде час, Остапе, коли сонце буде сходить тільки для нас. Виб’ємо ворогів і заживемо по-справжньому, по-козацькому. Маємо ж силу, якої бояться. Маємо відвагу, перед якою падають найвідбірніші польські сили, маємо гетьмана, який спроможний перевернути світ.

Разом звели руки до небес.

- Дай нам, Боже, сили! Не залиши нас на шляху, що обрали. Допоможи перейти його і вийти переможцями.


Увійшли у незнайоме село. Дихнуло в обличчя пусткою. А де ж люди? За перелазом – перекошене обличчя маленького хлопчика. Дитина тремтить.

- Що з тобою, маленький? Що трапилось? Розповідай.

- Дитина не здатна вимовити й слова. Остап трясе малого.

- Не бійся! Ми – вояки Богдана. Нікому не дамо тебе скривдити.

- Там… там… - показує ручкою кудись до берега. Зуби малого цокотять.

- Козаки спускаються вниз. Мертва жінка лежить горілиць напівроздягнена. На її тілі синці. Довкола сплять вічним сном замордовані люди…

- Мамо, матусю, - розливається дитячий плач. - Матусю, заговори до мене.

Остап присів на траву. Щось дуже боляче влучило у саме серце. Це сумне видовище нагадало йому рідне село. Гірку недолю. І плач. Людський плач – стогін.

Звідкись приліз дідок. Саме приліз, бо з такою натугою спирався аж на дві палиці. Тяжко сопів, ніби ніс на плечах важкий міх.

- Що у вас трапилося?

- Позавчора люди збунтувалися. Вже несила терпіти було наругу. А це – кара за бунт….

- А де ж пани? Де ж ті нелюди-кровопивці? Нехай чекають суду. Він буде страшним. Страшнішим самої смерті…

Обличчя Остапа посіріло, піт скотився на обличчя рясним градом.

- Людоньки, що ж це діється? Чужинці убивають нас, калічать. Чому ж мовчимо?

- Не мовчимо, - тихо промовив дідусь. - Де вже мовчати? А що з того? Сам бачиш… Мертва жінка і дитина, яка зазнає тяжкої сирітської долі. І таких море. Горенько-горе!

- То де ж пани? Мусимо пошматувати їх на дрібні шматочки… Щоб не ганьбили землю своєю присутністю. Де вони, кляті нелюди?

- Немає панів. Втекли, ледве зачувши про вас. Шукай тепер вітра в полі. Десь за кордоном у мурах своїх будуть розкошувати...

- Кари ляхам! Кари! Всім без винятку. Немає прощення їм на цій землі, і ніколи не буде, - гомоніли люди.

- По конях! – наказав кошовий. - Нас кличуть походи. Ми повинні вибити зі своєї землі клятих ворогів. Батько Богдан приведе нас до перемоги. Не плач, маленький. Не плач, сиротино. Іди до людей. Хтось пожаліє та приголубить...

Остап поклав свою долоню на голівку дитини.

- Буде і на нашій вулиці свято. Правда переважить кривду. Настане день, коли наша земля буде належати нам.

Вершники понеслись у степ. Виблискували їхні гострі шаблі, готові до помсти. Та чи не досить її? Кров’ю скроплене все довкола…

Вранці чулися радісні крики. Козаки потіснили ляхів, змусили їх панічно тікати.

- А що, вражі сини, погубили штани! Захотілося позмагатися із козаками? Та не виміряли до кінця їхньої сили, нашого завзяття. Смерть ляхам!

- Смерть ляхам! - лунало звідусіль. - Геть із землі нашої!

- Займалася зоря. Благословила землю. Мирно спали козаки. Кожен бачив щасливий сон. Сон надії і сподівань. Комусь снилися квітучі сади, серед яких він – садівник, а хтось уявляв себе хліборобом. Бо хліб – це найсвятіше. Без хліба немає життя. А хтось згадував кохану дівчину, яку залишив на поталу шляхтичам. Та що міг зробити, коли кликала зброя. Бо ж та воля вимріяна потрібна, як повір’я…

Прокинувся й Остап. Завжди похмурий, і сьогодні був темніший ночі..

- Іване, закінчиться війна… А що потім? Як жити далі будемо?

- Як Бог дасть. Все в його руках.

- Побожно підняли руки до небес.

- Гірше не буде… На всяку недолю є своя доля.

- Сиділи мовчки. Далеко загув церковний дзвін. Помолилися Богу.

Починався новий день. Чекали нові походи, бої. Дороги, шляхи… Незлічені, втаємничені… Скільки їх ще попереду?...





Катерина Рибалко,

учениця комунального закладу «НВО «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №20 – дитячий юнацький центр «Сузір’я» Кіровоградської міської ради Кіровоградської області




Казка про соборність

За глибокими морями, за високими горами колись дуже давно розкинулася серед садів і полів могутня держава – Україна. Та напав на неї страшний грізний Змій. Застогнала земля від горя, полилася українська кров та гіркі сльози матерів. Змій людей полонив, а на землю наслав густі тумани, сонечко за хмари заховав. Усі ходили засмучені, убиті горем. І не було просвітку в житті людей, не було надії на краще життя.

Довго так страждав український народ, та людям набридло таке існування. Вони зрозуміли, що потрібно боротися за волю, незалежність ціною власного життя. Як вирішили, так і зробили. Вибрали з-поміж себе козака Іванка й відправили шукати печеру, у якій Змій заховав їхнє щастя-долю – Соборність.

Довго мандрував Іванко світами. Збився з дороги та й заблукав. Проте згадав слова дідуся Тараса, який проводжав козака в далеку дорогу: «Шлях знаходить той, хто шукає». Подивився Іванко на зорі, послухався серця й віднайшов ту стежку, що до печери веде.

Аж ось і тридесяте королівство. Дивиться – стоїть печера, а вхід до неї замурований. Іван зіскочив з коня і став відкидати важке каміння. Він до тієї печери, а там - Змій лютий-прелютий. Удень і вночі не спить, Соборність охороняє, всіх відганяє.

Довго козак бився із Змієм. Аж 70 років! Тільки земля гула так, мов грім гримів. Відчув Іванко, що втрачає силу. Знову згадав слова дідуся: «За рідний край життя віддай!» Зібрався з силами і посік Змія на мак. Раптом вхід до печери відкрився, і побачив хлопець перед собою Соборність-дівчину. Поглянув, а вона – диво дивнеє! Скільки не їздив, скільки не ходив, а ще такої чарівної красуні ніде не бачив. Соборність гарна, а її вбрання ще краще: вишита сорочка з тонкого полотна, барвистий вінок із жовто-блакитними стрічками та червоне намисто з калини.

Дівчина Соборність підійшла до Іванка-лицаря і промовила:

-Ти визволив мене, славний козаче, і за це я тобі дуже вдячна.

- Виконаю твою мрію та мрію українського народу – станете ви самостійною країною, щасливо житимете та радітимете, незалежну державу будуватимете.

Іванко дівчину взяв, на вороного коня посадив і в рідний край повіз. Довго вони їхали, небезпеки долали, та все ж привіз він Соборність в Україну. Люди з великої радості не знали, що й казати, як дякувати долі, що козак звільнив із тяжкого полону Соборність. Скільки років чекали цього дня!

Одразу ж український народ проголосив на ввесь світ, що він вільний, незалежний, а Україна – соборна.

Соборність покликала в державу рідних сестер: Волю, Чесність та Справедливість. І ніколи та й ніде у світі не було добріших і мудріших правительок, ніж вони.

Розвіявся густий туман, вийшло на небо ясне сонечко й освітило землю.

Відтоді щасливо зажила Україна, розквітла, а з нею й увесь народ.

Ще й тепер вони живуть-поживають, добра та щастя наживають, усі труднощі разом долають.





Юлія Гудзова,

учениця Красносільської ЗШ І-ІІІ ступенів Олександрівської райдержадміністрації




Поетичне плетиво віків

Коли земля народжує пророків,



вона сама богинею стає.

І.Кримська



Тарасова гора

В біленькій хаті, у гайочку,

Де місяць плаче навесні,

Там мати божому синочку

Слізьми орошує пісні.

Пісні ласкавії про вроду,

Про тихий рай та про весну

І про калину та про воду,

А то й про вишеньку рясну.

А чи про очі сині-сині,

Або про сонце, що горить…

Отак співала мати сину,

А син маленький в люльці спить…
* * *

Він вже хлопчик шкільного віку,

Та школа тільки йому сниться.

І тих бажань в душі без ліку

І скільки хочеться навчиться:

Вірші писати й малювати

Ліпити мрію, що на волі.

І дуже важко промовляти,

Що ти – кріпак, що ти без долі…

І серце рвав на шмаття пан,

Знущався дяк в церковній школі.

А уві сні – пшеничний лан.

І мама рідная до болю…

І віршів ряд, тернистий ряд,

Поем та рим злиденні душі.

Так рік за роком йшли підряд,

Мов відцвітали дикі груші.

І відцвіли… Лиш спомин крає,

Сердечко рве на пелюстки,

Ти вже на волі… А хто знає,

Як ти писав оті рядки,

Що «Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого…»


* * *

А той степ тепер, як море,

А море, як доля.

Україна вже не в горі,

Бо вона на волі!

І там часточка Шевченка,

Як зірниця сяє.

Як святая зірка-доля

Над Дніпром палає!





Олена Малетич,

учениця 7 класу

ЗШ І-ІІІ ступенів с. Могильне Гайворонського району




Школа любові і добра
Шануй батька твого і матір твою, і благо тобі буде, і довічний ти будеш на землі...

(з Біблії)


Уже, мабуть, удесяте переглядаю суботнього вечора відеозапис золотого весілля моїх дідуся й бабусі, а відчуття - як уперше…

…У селі Бітля Турківського району Львівської області на подвір'ї Івана та Анастасії Малетичів людно, автомобілі, припарковані вздовж паркану, прибрані різнокольоровими стрічками, повітряними кульками. Лунає музика. Одним словом - весілля є весілля. За мить із хати виходять наречені. Дідусь Іван, одягнений у темно-синій костюм, веде, ніжно тримаючи за руку, свою наречену - мою найкращу у світі бабусю Настю. Біла мереживна хустка їй личить, вона в ній, здається, помолодшала на років десять. І тільки тепер я помітила, що по щоці бабусі потекла малесенька срібляста краплинка-сльоза. Невже вона плакала? Ні, ні! Вона ж завжди була в той день весела, усміхнена: і в церкві під час обряду вінчання, і за святковим столом, і коли танцювала з дідусем... Якщо і забриніла сльоза на бабусиних очах, то це, я впевнена, від щастя.

Прожили вони з дідусем півстоліття у мирі і злагоді, ділили навпіл і горе, і радість. У їх сім'ї панували взаємоповага, турбота про ближніх. «Навіщо клад, якщо в сім'ї лад»,- говорить народна мудрість. Працювали не покладаючи рук: збудували будинок, поралися в саду, на городі. Дідусь Іван до виходу на заслужений відпочинок працював залізничником, щодня ходив до храму, виконував обов'язки церковного старости. Бабуся Настя трудилася телятницею на фермі, до того ж вона чудова господиня і дбайлива мати. У сім'ї народилося дев'ятеро дітей, поява кожного з них ще більше зміцнювала родинні стосунки. На превеликий жаль, троє немовлят померли, що не могло не позначитися на здоров'ї бабусі й дідуся. Але життя тривало, треба було працювати, щоб виростити і вивчити ще трьох синів і трьох доньок.

3 раннього дитинства навчили їх молитися Богу, любити людей, трудитися, шанувати народні звичаї і традиції. Я впевнена, що сьогодні дідусь і бабуся можуть пишатися своїми дітьми, онуками, правнуками.

У цей теплий червневий день ми всі без винятку зібралися за святковим столом з нагоди п’ятдесятиріччя їх подружнього життя. А це – не багато і не мало: шестеро дітей, шістнадцять онуків, троє правнуків. А зяті, невістки?! Уже й не полічити. Як гарно з вітальним словом до батьків звертається старший із синів Іван. Від імені всієї родини він дякує батькам за школу любові і добра, яку вони, діти, пройшли у стінах рідного дому. Дядько Іван живе у Вільшанці, він - священик. Мій батько теж, наслідуючи старшого брата, після служби в армії поступив на навчання до Одеської духовної семінарії і от уже п'ятнадцять років служить Богу і людям, він є настоятелем Святопокровської церкви у селі Могильне на Кіровоградщині. Он поряд з моїм батьком сидить дядько Леонід. Братам є про що поговорити, адже бачаться вони не щодня. Дядько стоїть на сторожі закону, він капітан міліції відділу внутрішніх справ міста Южноукраїнська. Надією і опорою бабусі й дідуся є моя тітка Анна, найстарша у сім'ї Малетичів. Живе вона у селі Бітля, неподалік від батьків. Не обділяє стареньких увагою. Частенько телефонують тітці Катерині, яка живе з сім'єю у Вознесенську, чи тітці Марії у Черкаси. За всіх дітей болить душа у стареньких: як живуть? чи не хворіють? які проблеми?..

Як добре, коли збирається разом уся родина! Якщо діти щасливі – батьки щасливіші вдвічі. А я переконалася, що мої бабуся і дідусь-найщасливіші в усьому світі, бо їх люблять, шанують, не забувають. Вони засіяли зерна любові і добра, які проростатимуть ще не одне покоління…

***

Недільний ранок... Я ще лежу і зовсім не поспішаю вставати з-під теплої ковдри. Не відкриваю очей, щоб не наполохати сонячних зайчиків, які причаїлися на моєму обличчі. Здогадуюся, що матуся відчинила вікна і яскраве світло, що віддзеркалюється від куполів церкви, заполонило всю мою кімнату.



- Оленко, скільки можна тебе чекати?! – чую сердитий голос братика-другокласника Андрійка.

- Ми з Маринкою через тебе запізнимося, і батько буде сердитися. За інших обставин я, може, з ним і посперечалася б, але не тепер. Батько справді не любить, коли ми запізнюємося на ранкову службу.

А після служби в церкві татусь поведе нас до найрідніших у світі людей – дідуся та бабусі…
ДЛЯ НОТАТОК

На шляху

до українського

Відродження
Розробки уроків, позакласних заходів

та дитячі творчі роботи, присвячені

20-й річниці незалежності України

Комп′ютерна верстка Л.Зукурової


Підписано до друку 2011 р.

Формат 60х84 1/16. Папір офсетний. Гарнітура Таймс.

Тираж прим. Зам №

Видавництво КОІППО імені Василя Сухомлинського, вул. Карла Маркса, 39/63,

Кіровоград, 25006






Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал