Міжнародно-правового захисту прав людини, механізм застосування та контролю за його виконанням



Скачати 350,51 Kb.
Дата конвертації14.02.2017
Розмір350,51 Kb.

Поп Василь

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року – універсальна система міжнародно-правового захисту прав людини, механізм застосування та контролю за його виконанням.


ВСТУП 2

Аргументи щодо примату громадянських та політичних прав 3

Загальна сутність зобов’язань: прогресивна реалізація прав 5

Співвідношення права на самовизначення та економічних і соціальних прав 7

АНАЛІЗ СТРУКТУРИ ПАКТУ ТА МАТЕРІАЛЬНИХ ПРАВ 9

Право на працю та права працівників 9

Соціальне забезпечення та сімейні права 11

поняття соціального забезпечення та соціального страхування 11

право людини на створення сім'ї 12

Право та достатній життєвий рівень 13

Право на освіту 14

Культурні права 15

право на участь у культурному житті (стаття 15) 15

свобода здійснення творчої діяльності 15

МЕХАНІЗМ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ 17

Мета та цілі звітної системи держав-учасниць 18

Процедура 18

Інноваційні процедури 21

ВИСНОВКИ 23

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА 24


ВСТУП


Віденська декларація і програма дій (1993)1 чітко визначає взаємний зв'язок між громадянськими і політичними правами та соціальними, економічними і культурними правами:

Усі права людини універсальні, неподільні, взаємозалежні і взаємозв'язані. Міжнародне співтовариство повинне відноситися до прав людини глобально, на справедливій і рівній основі, з однаковим підходом і увагою.

Таке визнання в різній мірі присутнє у всіх основних інструментах захисту прав людини. Загальна декларація прав людини закріплює існування трьох генерацій прав. В міжнародному пакті про громадянські та політичні права (МПГПП) також містяться статті щодо права на рівний захист законом (Стаття 26), право на вільне об'єднання (Стаття 22(1)), право на життя (Стаття 6(1)) і права меншин, включаючи їхні культурні права (Стаття 27). Так само і в інших міжнародних і регіональних договорах щодо захисту прав людини повторюється взаємозв’язок між суспільними, економічними і культурними правами та громадянськими і політичними правами. Регіональні договори з прав людини, представлені, перш за все, Європейською конвенцією з прав людини, Американською конвенцією з прав людини і в Африканською хартією з прав людини та народу в яких в тій чи іншій мірі закріплені положення щодо захисту соціальних, економічних та культурних прав, в той же час полишаючи основну увагу на захисті громадянських та політичних прав.

Також можна виділити наступні особливості економічних, соціальних та культурних прав:



  • залежність реалізації прав від стану економіки;

  • поширення на певну окрему сферу життєдіяльності людини (соціально-економічну);

  • припустимість рекомендаційних, „нестрогих” формулювань основних положень („достатній рівень життя”, „справедливі умови праці”, „задовільне існування” тощо).



Аргументи щодо примату громадянських та політичних прав


Не дивлячись на взаємозалежність, існують різні думки щодо статусу економічних, соціальних і культурних прав. Наголошують що громадянські і політичні права є більш важливими оскільки формують критичну основу для захисту прав людини. Це припущення щодо верховенства громадянських та політичних прав, як зазначає Лекі, призводить до грубих порушень та зневаги економічних та соціальних прав. Він зазначає:

коли люди помирають з голоду чи від спраги, чи коли тисячі міських та сільських жителів виселяються з власних осель, світ все ще намагається звинувачувати безіменну економіку чи „управлінські” сили або ж просто неминучість людських страждань перед тим як покласти відповідальність на державу. Навіть гірше, суспільство все більше звинувачує жертв таких порушень за створення своєї важкої долі, а в деяких країнах на цій підставі їх навіть вважають злочинцями.2

На додачу до припущення щодо переважного значення громадянських та політичних прав існує твердження що ці права встановлюють безпосередні зобов’язання тоді як соціальні та економічні права, по більшій мірі, представляють положення поступового розвитку. Таким чином „прогресивний розвиток” є наріжним каменем в МПЕСК.

Погляд, якого дуже часто притримуються дослідники та представники держав-учасниць Пакту, полягає в тому що для забезпечення громадянських та політичних прав уряд повинен утриматися від певних дій (наприклад, не застосовувати тортури чи не позбавляти людей їхньої власності). Відповідно, економічні, соціальні та культурні права вважаються такими, що вимагають втручання держави і таким чином розглядаються як позитивне право. Не дивлячись на те, що в деяких випадках ця особливість може і не проявлятися, активне втручання держави є безумовно необхідним. Підтримує цю точку зору і твердження про те, що громадянські та політичні права легше забезпечити, оскільки фінансове підґрунтя є не настільки важливим. Натомість, стверджується що зобов’язання щодо забезпечення економічних, соціальних та культурних прав набагато важче забезпечити, оскільки вони залежать від економічної могутності країни (наприклад, забезпечення кожному задовільного рівня життя, щоб людина не відчувала голоду чи не була безробітною). Проте і здійснення багатьох громадянських та політичних прав може бути для держави таким же обтяжливим. Так, наприклад, задоволення права на судовий захист (в усіх його проявах) вимагає суттєвого фінансування.

Ті хто захищають примат громадянських та політичних прав звертають увагу на різницю в підходах, не тільки щодо засобів імплементації, а й з огляду на окремі положення. Оскільки в МПГПП застосовується офіційна термінологія така як „кожен має право”, „ніхто не може бути”, а також передбачає конкретно визначені права, в МПЕСК же використовується нечітка термінологія; застосування таких термінів як „визнання” створює перешкоди вважати ці права такими, що мають юридичну силу. Дослідники також сумніваються в існуванні таких економічних „прав”, як „право на їжу”.

Безсумнівно слабка і невизначена сутність положень закріплених в МПЕСК призвело до виникнення питання про те чи створює Пакт юридичні зобов’язання і чи забезпечує судовий захист цих прав. І хоча це не зовсім вірно, в поглядах критиків є частина істини. Механізм імплементації, що застосовується для МПЕСК (що буде розглянуто нижче), є слабшим за той що встановлений для МПГПП, а також не має процедури внутрішньодержавного чи індивідуального оскарження (на відміну від МПГПП).


Загальна сутність зобов’язань: прогресивна реалізація прав


В статті 2 Пакту роз’яснюється сутність зобов’язань, що беруть на себе держави-учасниці. Відповідно до статті 2 (1):

Кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов'язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходів для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення визнаних у цьому Пакті прав усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів.

Деякі дослідники сумніваються чи покладає Пакт на сторони зобов’язання миттєвої юридичної дії. Питання є досить суперечливим, хоча правильною точкою зору видається те що в статті проголошуються зобов’язання що вимагають миттєвих юридичних дій з боку країн-учасниць. Таким чином відповідно до Лімбургзьких принципів3:

Зобов'язання "забезпечити поступово повне здійснення прав" вимагає від держав-учасниць просуватися до реалізації прав як можна більш швидкими темпами. Ні при яких обставинах це положення не можна тлумачити як таке, що припускає для держав право відкладати на невизначений термін вживання заходів по забезпеченню повного здійснення прав. Навпаки, всі держави-учасниці зобов'язані негайно приступити до вживання заходів по виконанню своїх зобов'язань по Пакту.

Однак ці зобов’язання обмежені „вживанням заходів” щодо „повного здійснення прав”. Положення статті 2 (1) були в подальшому досліджені Комітетом в Рекомендації загального характеру щодо сутності зобов’язань держав-учасниць (стаття 2, пункт 1): „хоча Пакт встановлює поступову реалізацію прав та визнає перешкоди такі як обмеженість доступних ресурсів, він також покладає інші зобов'язання, які є невідкладної дії”. Комісія робить наголос на тому, що навіть в ситуаціях коли існує недостача ресурсів, сторони все одно залишаються зобов’язаними гарантувати охорону прав.

В той час як законодавчі засоби є необхідними, вони не є єдиними засобами гарантування забезпечення реалізації прав, і кожна країна має право сама визначати які саме засоби гарантування (законодавчі чи будь-які інші) необхідні щоб забезпечити права визначені в Пакті. В своїй третій Рекомендації загального характеру, Комітет визначив що:

фраза „усіма належними способами” повинна розумітись в своєму повному та природному значенні. Хоча кожна держава-учасниця повинна сама вирішити, які способи в даних обставинах є найбільш "належними", по відношенню до кожного з прав "належний характер" обраних способів не завжди буде означати його очевидність. Тому бажано, щоб у своїх доповідях держави-учасниці не тільки висвітлювали прийняті ними міри, але і обґрунтування їхньої „належності” у даних обставинах. Однак остаточне рішення щодо питання чи прийняті всі належні міри, залишається все-таки за Комітетом.

В статті 2(2) Пакту міститься ключова антидискримінаційна норма. Відповідно до цього положення права визначені в угоді повинні здійснюватися без „будь-якої дискримінації щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини”. Ефективне застосування режиму рівності та недискримінації є особливо важливим в контексті забезпечення економічних, соціальних та культурних прав.

Необхідно щоб держави забезпечували рівність не тільки de jure, але й мали змогу впроваджувати розмежування серед різних верств населення з метою забезпечення рівності de facto. Стаття 3 переглядає положення про фундаментальні вимоги щодо рівності прав, які містяться в Пакті. В коментарі до цієї статті, принцип 45 Лімбургзьких принципів визначає що: „При застосуванні статті 3 слід надавати належну увагу Декларації і Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок та іншим відповідним договорам, а також діяльності створеного відповідно до вказаної Конвенції наглядового органу”. В статті 4 визначена загальна обмежувальна норма що є застосовною по відношенню до матеріальних прав визначених в частині ІІІ цієї угоди. Стаття 5 містить положення яке може бути визначено як „застереження що виключає”, що означає що положення Пакту не можуть бути використані для виправдання порушення прав, що містяться в Пакті чи закріплені будь-де інде.

Співвідношення права на самовизначення та економічних і соціальних прав


Стаття 1 Пакту проголошує право на самовизначення. Право на самовизначення, що включає право на економічне самовизначення, чітко закріплене в міжнародному праві та формує частину норм jus cogens. Осмислюючи економічний та соціальний виміри цього права, важливо зазначити що поштовх для розвитку юридично значимого права на самовизначення виник внаслідок розвитку та впливу соціалістичних країн. Аналіз підготовчих робіт пактів про права людини підтверджують, що країни що розвиваються стали першими у втіленні права на економічне самовизначення. Для цих країн найважливішим аспектом самовизначення було право на невід'ємний суверенітет щодо природних багатств та ресурсів, разом із правом на націоналізацію власності.

Що стосується економічного самовизначення, то це положення проголошено в статті 1 Пакту. Відповідно до статті 1 читаємо:

(1) Всі народи мають право на самовизначення. На підставі цього права вони вільно встановлюють ... і вільно забезпечують свій економічний ... розвиток.

(2) Всі народи для досягнення своїх цілей можуть вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і ресурсами без шкоди для будь-яких зобов'язань, що випливають з міжнародного економічного співробітництва, основаного на принципі взаємної вигоди, та з міжнародного права. Жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений належних йому засобів існування.

В статті 2(3) стверджується:

Країни, що розвиваються, можуть з належним урахуванням прав людини і свого народного господарства визначати, в якій мірі вони гарантуватимуть визнані в цьому Пакті економічні права особам, котрі не є їх громадянами.

Ідея невід'ємний суверенітету та права використання національних ресурсів призвело до суттєвих протиріч щодо питання про експропріацію та націоналізацію іноземної власності. Розвинуті країни наполягали на тому, що будь-яка експропріація іноземної власності повинна відповідати „мінімальним міжнародним стандартам” та основуватись на принципі компенсації, що повинно бути „своєчасним, адекватним та ефективним”. На противагу, країни що розвиваються розробили, так званий, „Новий міжнародний економічний порядок”, що узаконив дискреційне право4 на природні ресурси, включаючи право на націоналізацію. Це бачення невід'ємний суверенітету щодо природних ресурсів було підтверджено в Хартії економічних прав і обов’язків країн5 і в Декларації про заснування Нового економічного порядку6. В Декларації містяться положення що підтверджують невід'ємний суверенітет щодо природних ресурсів. В параграфі 4(2)(e) стверджується право на:

повний невід'ємний суверенітет кожної держави над своїми природними ресурсами і всією економічною діяльністю. Для охорони цих ресурсів кожна держава має право здійснювати ефективний контроль над ними і над їхньою експлуатацією засобами, що відповідають його положенню, включаючи право націоналізації чи передачі володіння своїм громадянам, причому це право є вираженням повного невід'ємного суверенітету цієї держави. Жодна держава не може бути піддана економічному, політичному чи будь-якому іншому виду примусу з метою перешкодити вільному і повному здійсненню цього невід'ємного права.

Стаття 25 МПЕСК, разом із вищезазначеною статтею 1, була використана країнами що розвиваються щоб висувати вимоги на економічний суверенітет та самовизначення. Відповідно до статті 25 ніщо в цьому Пакті не може тлумачитись як приниження „невід'ємного права всіх народів повністю і вільно володіти і користуватися своїми природними багатствами та ресурсами”. Хоча питання про експропріацію в країнах що розвиваються за останні 20 років істотно змінилися. Країни що розвиваються стали більш свідомі відносно цінності іноземних інвестицій і прийшли до ідеї надання гарантій (адекватної компенсації) іноземнии інвесторам. Заохочення іноземних інвестцій стало також наслідком колапсу соціалістичних планових економік, що супроводжувалося визнанням того, що експропріація та націоналізація іноземної власності зашкоджує притоку іноземних інвестицій. Проте чітка позиція щодо експропріації не повністю вироблена в lex lata,7 а сучасна практика арбітражних рішень відносно націоналізації та експропріації іноземної власності не ліквідовує невизначеності.

АНАЛІЗ СТРУКТУРИ ПАКТУ ТА МАТЕРІАЛЬНИХ ПРАВ


МПЕСК був прийнятий в той же час що і МПГПП та вступив в силу 3 січня 1976 року. Проте спроби встановити оскаржувальну процедуру на основі додаткового протоколу (схожого на перший Факультативний протокол до МПГПП ) виявилися невдалими. МПЕСК поділений на 5 частин. В Частині I (стаття 1) проголошено право на самовизначення. Частина II (статті 2-5) передбачає inter alia відносно загального змісту зобов’язань сторін; Частина III (статті 6-15) визначає конкретні матеріальні права; в Частині IV містяться положення щодо введення в дію (імплементації) Пакту; Частина V передбачає загальні положення щодо юридичної сутності Пакту. Орган відповідальний за імплементацію називається Комітетом з економічних, соціальних та культурних прав (Комітет). На додачу до напрацювань Комітету, в юриспруденції існує кілька джерел що регулюють імплементацію Пакту включаючи Лімбургзькі принципи здійснення міжнародного Пакту про економічні, соціальні і культурні права (1986) та Маастрихтські керівні принципи щодо порушення економічних, соціальних та культурних прав (1997). Як видно з назви ці документи стосуються принципів імплементації прав, а також їх порушень.

Пакт встановлює наступні матеріальні права:

Стаття 1 Право на самовизначення

Стаття 6 Право на працю

Стаття 7 Право на справедливі та задовільні умови праці

Стаття 8 Право на створення професійних спілок та право на страйк

Стаття 9 Право на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування

Стаття 10 Право на державну підтримку та захист сім’ї , включаючи спеціальну підтримку матерів та дітей

Стаття 11 Право на достатній життєвий рівень, включаючи достатнє харчування, одяг і житло, і неухильне поліпшення умов життя

Стаття 12 Право на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я

Стаття 13 Право на освіту, початкова освіта є обов’язковою та доступною для всіх, а середня та вища освіта доступною на загальних підставах. Навчання дорослих повинно заохочуватися та вдосконалюватися система освіти.

Стаття 14 Обов’язкова (безоплатна) початкова освіта повинна бути впроваджена протягом двох років з моменту вступу до числа учасників Пакту.

Стаття 15 Право на участь у культурному житті та користування результатами наукового прогресу.

Право на працю та права працівників


Стаття 6 передбачає право на працю, що включає „право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується”, а також встановлює що країни „зроблять належні кроки до забезпечення цього права”. Як стверджує Сейгхарт, право на працю є найістотнішим правом оскільки праця являє собою „суттєву умову людського існування”. Це право також захищається іншими міжнародно-правовими інструментами по правам людини, включаючи Загальну декларацію прав людини, Американську декларацію прав та обов’язків людини та Європейську соціальну хартію.

Проте в деяких країнах етнічні меншини та жінки не мають змоги користуватися рівними можливостями в виборі професії. Комітет засудив порушення положень Пакту коли жінці необхідно отримати дозвіл від її чоловіка перед тим як влаштовуватися на роботу, або коли існують расові чи етнічні мотивації при прийнятті на роботу.

Згідно зі статтею 6(2) даного Пакту держави-учасниці повинні вжити заходи з метою повного здійснення цього права. Заходи повинні включати програми професійно-технічного навчання та підготовки, шляхи і методи які забезпечують сталий економічний, соціальний та культурний розвиток, а також повна та продуктивна зайнятість в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини. В статті 7 містяться положення щодо умов праці та винагороди за неї, а також передбачається визнання права на:

справедливі і сприятливі умови праці, включаючи, зокрема:

а) винагороду, що забезпечувала б як мінімум усім трудящим:

і) справедливу зарплату і рівну винагороду за працю рівної цінності без будь-якої різниці, причому, зокрема, жінкам повинні гарантуватись умови праці, не гірші від тих, якими користуються чоловіки, з рівною платою за рівну працю;

іі) задовільне існування для них самих та їхніх сімей відповідно до постанов цього Пакту.

Стаття 7 акцентує на справедливості у виплаті винагороди за працю рівної цінності. Комітет також посилається на систему мінімальних виплат передбачених в Конвенції МОП про встановлення мінімальної заробітної плати 1970. Вона наголошує на справедливій системі основаній на справедливості виплат між чоловіками і жінками. Стаття 7(a) також передбачає відповідні права щодо забезпечення задовільного існування для працівників та їхніх сімей. Право на справедливі та задовільні умови праці включає рівну винагороду між чоловіками та жінками, задовільне існування для працівників та їхніх сімей, умови роботи, що відповідають вимогам безпеки та гігієни, рівні можливості в працевлаштуванні включаючи просування по роботі на підставі трудового стажу і кваліфікації, відпочинок, дозвілля і розумне обмеження робочого часу та оплачувану періодичну відпустку. Проте дослідження цих положень Комітетом виявило ряд суперечностей. У своєму аналізі звітів країн-учасниць, Комітет висловив незадоволення щодо працевлаштування людей, визначених як „нерегулярні працівники”. Це ті мігруючі працівники, що виконують ті самі завдання що й інші робітники, але їхня зайнятість не визнана офіційно; їм виплачується нижча винагорода і вони також не претендують на допомогу по безробіттю чи за станом здоров’я.

В нещодавніх звітах підготовлених Генеральним Секретарем, декілька країн визнали неналежне поводження з міграційними працівниками, а в особливості з міграційними жінками-працівниками:

Мексика визнала, що мігруючі працівники жінки були піддані фізичному та/або психологічному насиллю, расизму, ксенофобії та іншим формам дискримінації. Мексика також повідомила, що права мігруючих працівників жінок були порушені працівниками прикордонних служб, включаючи побиття, зґвалтування і викрадення. Коста Ріка вказала на той факт, що багато мігруючих працівників жінок не були зареєстровані, що робить їх уразливими перед насиллям, включаючи сексуальні домагання та зґвалтування. Кувейт визнав наявність рідкісних випадків насилля по відношенню до жінок.

Стаття 8 надає право кожному створювати та вступати у професійні спілки. Стаття також встановлює, що користування зазначеним правом не підлягає жодним обмеженням, крім тих, які передбачаються законом в інтересах державної безпеки чи громадського порядку або для захисту прав і свобод інших. Право на страйк, також суперечливе, було введено Третім Комітетом оскільки більшість вважала що воно є необхідним для захисту інтересів та прав робітників з огляду на те, що при відсутності цього права ставить під сумнів будь-які гарантії забезпечення прав профспілок. Це право може бути обмежене відповідно до статті 8(1)(a), що викликано інтересами національної безпеки, громадського порядку чи захистом прав і свобод інших. Положення про право на страйк не включені у договори про права людини за винятком Європейської соціальної хартії. Комітет запропонував щоб право на страйк було забезпечено шляхом його передбачення в контракті про працевлаштування.

Стаття 8 може розглядатися як доповнення до права на свободу об’єднання, а також воно перетинається з громадянськими та політичними правами. Викладення в статті підкреслює що права мають миттєву юридичну дію. Згідно зі статтею 8(2) вона не перешкоджає запровадженню законних обмежень користування цими правами щодо осіб, що входять до складу збройних сил, поліції або адміністрації держави. Такі самі положення містяться і в Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод.


Соціальне забезпечення та сімейні права

поняття соціального забезпечення та соціального страхування


Право на соціальне забезпечення — одне з найважливіших соціально-економічних прав громадян. Його здійснення передбачає цілу низку державних і суспільних заходів, зокрема систему соціального забезпечення та соціального страхування. Соціальне за­безпечення — це система матеріального забезпечення та соціального обслуговування громадян похилого віку, громадян, що повністю або частково втратили працездатність або втратили годувальника, а також сімей з дітьми. Соціальне забезпечення існує, перш за все, за рахунок державних коштів. Соціальне страхування — це одна з форм соціального забезпечення, яка існує за рахунок спеціальних фондів. Право на соціальне забезпечення та соціальне страхування пов'язане з необхідністю економічного та соціального захисту деяких категорій населення, які за станом здоров'я, за віком або з інших причин не можуть самостійно забезпечувати себе коштами, щоб існувати, а от­же, не можуть підтримувати достатній життєвий рівень.

У Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. (ст. 9) прямо встановлено право на соціальне забезпечення: держави визнають право кожної людини на соціальне забезпечення, в тому числі — соціальне страхування. Крім того, це право закріплює ст. 7, в якій ідеться про право на задовільне існування; ст. 10 — про обов'язки надавати допомогу сім'ї та ма­тері. а також захищати їх. Відповідні положення закріплені у Європейській соціальній хартії (ст. 12-17).

Детальніше обов'язки держав щодо соціального забезпечення та соціального страхування громадян визначені у конвенціях МОП. Ці конвенції, зокрема, передбача­ють обов'язки держави соціально захищати особу за таких обставин, як нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання, що сталося внаслідок шкідливих умов праці або недотримання правил безпеки виробництва з боку адміністрації підприємства або його власника, а також встановлювати страхування на випадок хвороби, матеріальне відшкодування за вагітністю та після пологів, страхування по до­сягненні певного віку, у разі інвалідності, у разі втрати годувальника і на випадок безробіття (Конвенція МОП «Про мінімальні норми соціального забезпечення» 1952 р., Конвенція МОП «Про засоби медичної допомоги та матеріального забезпечення в разі хвороби» 1969 р.; Конвенція МОП «Про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів» 1983 р. тощо.

право людини на створення сім'ї


Право на створення сім'ї — одне з небагатьох прав, що його закріплено одночас­но в обох Міжнародних пактах 1966 р. про права людини.

Залежно від різних релігійних, культурних, соціальних традицій в різних державах склалися різні уявлення про шлюб та сім'ю. Ці уявлення, як правило, становлять ос­нову національного законодавства про сім'ю та шлюб. Міжнародно-правові документи, які стосуються шлюбно-сімейних відносин, безперечно, не мають на меті зроби­ти ці уявлення єдиними в усьому світі. Головна їх мета — створити правові джерела для захисту шлюбно-сімейних прав людини в усіх країнах світу, що буде означати за­хист сім'ї, забезпечення рівності прав подружжя, ви­корінення дискримінації стосовно жінок, захист прав дітей.

Відповідно до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права: „Сім'я —це природний і основний осередок суспільства. Вона має право на захист з боку суспільства та держави. За чоловіками та жінками, які досягли шлюбного віку, визнається право на укладення шлюбу і право заснову­вати сім'ю” (ст. 23). Згідно з Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права, „...шлюб повинен укладатися за вільною згодою осіб, які його укладають” (ст. 10).

У Пакті сформульовано положення, згідно з яким «сім'ї... повинна забезпечуватися, за можливості, якнайширша охорона та надаватися допомога, особ­ливо при її утворенні і поки вона відповідальна за несамостійних дітей і їх виховання».

Також відповідно до статті 10(2) Пакту держави-учасниці встановлюють особливу охорону матерям протягом розумного періоду до і після пологів. Протягом цього періоду працюючим матерям повинна надаватись оплачувана відпустка або відпустка з достатньою допомогою по соціальному забезпеченню.

Крім пактів про права людини, існує ще ряд міжнародних угод щодо захисту прав людини у сімейному житті. Це, насамперед, такі конвенції, як «Про громадянство заміжньої жінки» 1957 р., «Про згоду на укладення шлюбу, про шлюбний вік та реєстрацію шлюбу» 1962 р., «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок» 1979 р.


Право та достатній життєвий рівень


Право на достатній життєвий рівень — це, безперечно, одне з найважливіших прав людини. Незважаючи на те, що кожна людина повинна особисто дбати про свій добро­бут, їй, однак, мають бути створені умови для того, щоб вона мала можливість забезпечити собі мінімальний життєвий рівень. Коли йдеться про людину похилого віку або про інваліда, то така людина потребує якнайбільшої допомоги.

Поняття про достатній життєвий рівень — поняття невизначене. Тому кажуть, що воно оціночне: тобто кожна людина сама для себе визначає рівень, який відповідає її уявленням про достатній рівень життя. Якщо для Поля Гогена досить було мати будь-яку хижку, де б він мав можливість малювати, то Сальвадору Далі необхідні були розкішні умови життя, щоб працювати і почуватися гідно.

Й однак навряд чи хто стане заперечувати, що достатній життєвий рівень — це, насамперед, висококалорійне харчування, щоб людина не відчувала голоду; достатність одягу — щоб людина не була роздягненою; достатність житла — щоб людина мала можливість задовольнити свої, хоча б мінімальні, потреби на житло; а. крім того, потреба у предметах домашнього господарства, у послугах, в отриманні медичної допомоги та освіти. Саме в такому розумінні треба розглядати положення міжнародних документів, в яких ідеться про «достатній життєвий рівень».

Справа ж держави визначити і встановити мінімальні стандарти, нижче яких життєвий рівень громадян знижуватися не може. Право на достатній життєвий рівень включає в себе ще й такі можливості, як пра­во на достатнє харчування, право на достатню кількість одягу та житло, на поліпшення умов життя.



Право на достатнє харчування — це, по-перше, свобода від голодомору; по-друге, право на якість харчування; по-третє, можливість мати кошти на отримання якісного

У Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права (ст.11) визначені найбільш загальні за­соби і програми, спрямовані проти голодомору. З ураху­ванням цих програм, у межах ООН вживаються заходи, спрямовані на зниження кількості людей, які голодують в усьому світі. Однак кількість тих, хто недоїдає, залишається на рівні одного мільярда чоловік. Це свідчить, що у сучасному світі існує досить серйозна проблема продоволь­чої безпеки. Прагнучи до її розв'язання, ООН поставила завдання викорінення голоду на основі Світової продовольчої програми.



Право на житло сформульовано в статті 11. Однак воно не стосується прав, які широко закріплені законодавством в іноземній практиці, де застосовується практи­ка використання так званих «соціальних квартир». У даному випадку йдеться про дер­жавне житло, яке надається малозабезпеченим громадянам. Питання про розміри до­статнього житла — це компетенція держави, причому мова, природно, може йти тільки про нижній край «достатності». Право на житло означає також, що нікого не можна по­збавити його житла без відповідного рішення суду.

Право на освіту


У різний історичний час погляди на мету і завдання освіти зазнавали значних змін. до яких спричиняли релігійні й соціальні інтереси та потреби. Зокрема греки розглядали освіту як засіб усебічного фізичного та розу­мового розвитку людини. Ранні християни надавали особливого значення очищенню та спасінню душі, вбачаючи в цьому найголовніше зав­дання освіти. В епоху Відродження, усвідомлюючи біблійне вчення «дух справді вияв­ляє волю, але плоть слабка», надавали особливого значення освіті як засобові позбу­тися страху.

З чим і чому пов'язують досягнення успіхів у розвитку в демократичних країнах. Одним із головних досягнень XX століття, яке часто називають століттям комп'ютеризації й інформатики, є, безумовно, успіхи в галузі освіти. Без тих кардиналь­них змін, що відбулися в галузі освіти, були б неможливі ні науково-технічний проґрес і пов'язаний з ним небачений розвиток економіки, ні ліберально-демократичні проце­си, які поступово охоплюють дедалі більше держав і народів. Ці зміни значною мірою пов'язані з діяльністю 00Н та зусиллями інших міждержавних організацій, насамперед ЮНЕСКО. Право на освіту знайшло також відображення у законодавстві багатьох країн світу. Новим у філософії права на освіту стає принцип «освіта заради миру і прогресу».

Відповідно до статті 13 Пакту держави-учасниці Пакту визнають право кожної людини на освіту. Найбільш широкому розумінні положення Пакту представляють собою поєднання більшості концепцій про освіту закріплених в міжнародних договорах про права людини. Мета – забезпечити доступність освіти, насамперед початкової, на всіх рівнях: „освіта, повинна бути відкрита і зроблена доступною для всіх шляхом вжиття всіх необхідних заходів”. Положення статті 13 підкріплюються статтею 14 яка зобов’язує країни-учасниці що не мають системи безоплатної початкової освіти протягом двох років виробити і прийняти докладний план заходів для поступового втілення у життя принципу обов'язкової безплатної загальної освіти.

Також у Рекомендації загального характеру №11 було визначено надзвичайну важливість цього права:

Право на освіту, визнане в статтях 13 і 14 Пакту, а також у багатьох інших міжнародних договорах, таких, як Конвенція про права дитини і Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні жінок, має життєво важливе значення. Воно по-різному класифікується: як економічне право, як соціальне право і як культурне право. Воно відноситься до всіх цих прав. Воно також у багатьох відносинах є цивільним правом і політичним правом, оскільки займає центральне місце в справі повного й ефективного здійснення цих прав. У цьому відношенні право на освіту резюмує в собі неподільність і взаємозалежність усіх прав людини.

Комітет також наголошує на тому що це право повинне забезпечуватись без дискримінаці, а також те що освітні установи повинні бути доступні як фізично, так і фінансово. Також у Рекомендації загального характеру проводиться аналіз вживаної термінології. Відповідно, Комітет визначив що термін „обов’язковість” означає що:

ні батьки, ні опікуни, ні держава не мають права вважати факультативним рішенням щодо того, чи повинні діти мати доступ до початкової освіти. Так само заборона дискримінації за ознакою статі при доступі до освіти, що закріплена у статтях 2 і 3 Пакту, теж підкреслює цю вимогу. Разом з тим слід зазначити, що ця обов'язковість може бути виправдана лише в тому випадку, якщо забезпечується рівноцінна освіта дитини, що сприяє здійсненню її інших прав.

Також треба зазначити що термін „безоплатність” означає що початкова освіта єбезкоштовною для дітей, їх батьків чи їх опікунів. Відносно детального плану заходів Комітет визначає, що держави-учасниці зобов’язані в обов’язковому порядку через 2 роки після приєднання до Пакту розробити план щодо впровадження всіх необхідних заходів для забезпечення повного права на освіту. Це зобов’язання є постійним і країна-учасниця не може звільнитися від нього вподальшому. У випадку браку необхідних ресурсів обов’язок по забезпеченні цього права покладається на міжнародну спільноту.


Культурні права

право на участь у культурному житті (стаття 15)


Зміст цього права, власне, означає, що людина має право користуватись усіма досягненнями культури: мається на увазі і національна культура, і культурна спадщина інших народів.

Одночасно ніхто не може заборонити або обмежити право людини створювати літературні, художні та інші твори, тобто реалізувати свободу творчості. Участь кожної людини у культурному житті має бути повноцінною й здійснюватись у тому обсязі, який кожна людина вважає для себе необхідним або достатнім.

Право на участь у культурному житті неможливе без взаємодії культур, кожна з яких має гідність і цінність, що їх слід поважати та зберігати.

свобода здійснення творчої діяльності


Вільне демократичне суспільство не можна уявити без свободи проведення нау­кових досліджень та творчої діяльності. Тому закріплення в Міжнародних пактах про права людини обов'язків держав поважати такі свободи, не випадкове.

Можливості проведення наукових досліджень і творчої діяльності, — поза сумнівом, природні свободи, через які виявляється індивідуальність людини, її інтелектуальні здібності, здатність до творчості. Кожна людина унікаль­на, і жодні обмеження не здатні зруйнувати її не­повторність. Тому відсутність свободи досліджена і твор­чості спонукають людину зробити вибір: або зрадити собі, або виступити проти гноблення. Прикладів тому багато: від часів, коли на вогнищі інквізиції спалювали ве­ликих вчених і вчених-генетиків, які пройшли сталінські табори, до великих поетів та письменників, які писали «у шухляду».

Відповідно до статті 15 (2) держави-учасниці зобов’язуються вживати всії необхідних заходів „для охорони, розвитку і поширення досягнень науки та культури”.

Наукові дослідження, як і творчість в цілому, не можуть мати законодавчих обмежень. Законодавство не повинно визначати, які теорії у науці можуть сприйматися суспільством як винятково правильні. Державна влада не повинна дозволяти або забороняти творчі течії у живо­писі або в літературі. Право ж, навпаки, повинно гарантувати якнайширшу свободу у цій сфері та захищати моральні та матеріальні інтереси авторів.

Захист авторських прав - одна з найважливіших матеріаль­них ґарантій свободи творчості, а авторський гонорар - здебільшого єдиний засіб до існування творчого працівника.

Проте страх багатьох країн перед посиленням виступів національних меншин призвело до того що положення щодо колективних прав були обмежені з метою недопущення тенденцій до автономності, що могло б призвести до відокремлення певної групи національних меншин, що, звичайно, може нести загрозу для структури існуючої держави. Не дивно що культурні права не отримали більш високого рівня захисту, в тому числі і у МПЕСК.




МЕХАНІЗМ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ


Не зважаючи на суперечності щодо матеріально-правової природи прав, механізм введення в дію економічних, соціальних та культурних прав не виявився задовільним. Відповідно до статей 16-25 держави-учасниці зобов’язані періодично звітувати. Ця звітна процедура є єдиним механізмом забезпечення імплементації Пакту. Згідно зі статтею 16 учасники Пакту повинні надавати свої звіти до Економічної і Соціальної Ради через Генерального секретаря Об’єднаних Націй про вживані ними заходи на шляху до додержання прав, визнаних у цьому Пакті. Звіти також повинні інформувати про досягнений прогрес в забезпеченні дотримання прав проголошених в договорі. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй також повинен пересилати спеціалізованим установам примірники доповідей. Згідно зі статтею 17, учасники Пакту можуть зазначати у доповідях фактори та труднощі, що впливають на ступінь виконання обов'язків. Перші доповіді повинні бути надані протягом двох років після набрання Пактом юридичної сили для держави-учасниці, і кожні п’ять років після цього.

Пакт, як такий, не передбачає створення окремого органу, а відповідальність за введення його в дію було покладено на Економічну і Соціальну Раду. З метою виконати своє завдання по імплементації Пакту, Економічна і Соціальна Рада заснувала робочу групу з 15 членів, що спочатку складалися з урядових представників, а пізніше з експертів призначених країнами-учасницями. Ця робоча група не спромоглася ефективно виконувати свої завдання і її діяльність була визнана як „незадовільна”. Серед багатьох критичних відгуків на адресу робочої групи найголовнішими були ті, що стосувалися дослідження доповідей, що виявилося упередженим, поверхневим та політизованим. Стверджувалося що висновкам робочої групи бракувало змістовності та інформативності в тій мірі, в якій це було визначено в їхніх обов’язках відповідно до положень Пакту. Більш того, відвідуваність членів групи була нерегулярною і вони не були повністю залученими в процес роботи робочої групи. Спеціалізовані установи також критикували робочу групу, заявляючи що вони не приймали належним чином участі в роботі групи, а доповіді не надавали яких-небудь узагальнень чи рекомендацій щодо метаріально-правових питань. Як відповідь на критику, Економічна і Соціальна Рада в 1985 році заснувала Комітет з економічних, соціальних та культурних прав. Перша сесія Комітету відбулася в березні 1987 року, і на теперішній час проведено 27 сесій. Комітет з економічних, соціальних і культурних прав, складається з 18 експертів, які мають визнану компетенцію в галузі прав людини і виступають особисто, його члени обираються Радою на чотири роки шляхом проведення таємного голосування із списку тих осіб, яких представили держави-учасниці Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. Члени Комітету є окремими посадовими особами (на відміну від членів сесійної робочої групи), а не представниками держави-учасниці. Представництво в Комітеті основане за принципом справедливого географічного розподілу.


Мета та цілі звітної системи держав-учасниць


З метою визначити недоліки звітної системи Комітет конкретизував мету звітності в своїй Рекомендації загального характеру. В в своїй Рекомендації Комітет розглядає що:

було б невірним вважати, що представлення доповідей є по суті тільки процедурним питанням, призначеним лише для виконання офіційного зобов'язання кожної держави-учасниці по наданню доповідей відповідному міжнародному контролюючому органу. Навпаки, відповідно до букви і духу Пакту процес підготовки і представлення доповідей державами може і фактично повинен служити для досягнення цілого ряду цілей

Комітет визначає такі цілі:


  • (відноситься до першої доповіді) забезпечення всебічного розгляду національного законодавства, адміністративних правил і процедур, а також практики з метою забезпечення найбільш повної відповідності Пакту.

  • забезпечити щоб держава-учасник регулярно стежила за поточною ситуацією у відношенні кожного з прав і тим самим, знала про те в якій мірі всі громадяни на її території чи на території, що знаходиться під її юрисдикцією користуються чи не користаються різними правами.

  • дозволити уряду показати, що вживання заходів, що відповідають таким принципам, уже фактично розпочато.

  • сприяти суспільному контролю за політикою уряду в області економічних, соціальних і культурних прав і залученню різних економічних, соціальних і культурних секторів суспільства до розробки, проведенню і розгляду ходу виконання відповідних заходів.

  • забезпечення основи для того, щоб саме держава-учасник, а також Комітет могли ефективно оцінювати ступінь виконання зобов'язань, що містяться в Пакті. З цією метою для держав може виявитися доцільним установити конкретні межі чи цілі, по яким може оцінюватися їхнє положення в даній області.

  • дозволити самій державі-учасниці краще зрозуміти проблеми і недоліки, що зустрічаються при поступовому здійсненні цілого ряду економічних, соціальних і культурних прав.

  • дозволити Комітету, а також усім державам-членам сприяти обміну інформацією між державами, краще зрозуміти загальні проблеми, з якими зіштовхуються держави і більш глибоко оцінювати міри, що могли бути прийняті з метою сприяння ефективному здійсненню кожного з прав, що містяться в Пакті.

Процедура


Комітет збирається двічі на рік на тритижневі сесії, його головним завданням є дослідження доповідей країн-учасниць. Засідання проводяться в Женеві протягом квітня-травня та листопада-грудня кожного року. За одну сесію Комітет, як правило, розглядає до шести доповідей. Як тільки подано доповідь на розгляд, Комітет вирішує на якій сесії буде розглядатися доповідь. Після подання доповіді, як правило проходить 12-18 місяців до початку її розгляду. Доповіді що були узгоджені Комітетом переходять на розгляд в робочу групу Комітету, що складається з 5 членів. Робоча група проводить закриті засідання в кінці кожної сесії, первинно розглядаючи доповіді з метою їх повного розгляду на наступній сесії.

Під час розгляду робоча група висуває список питань до початку розгляду доповіді, використовуючи інформацію отриману з урядових та неурядових джерел. Сенс в створенні списку полягає в тому щоб:

визначити наперед питання які можуть бути з найбільшою користю обговорені з представником звітуючої країни. Метою є поліпшення ефективності системи та полегшення завдання представникам держав-учасниць шляхом визначення наперед основних питань, що можуть виникнути при дослідженні доповідей.

Держави-учасниці повинні письмово відповісти на ці питання до початку розгляду доповіді Комітетом. Доповіді переглядаються на відкритій сесії, як правило, розгляд однієї доповіді триває два дні. Доповіді, зазвичай, представляються представником держави-учасниці. Обговорення Комітетом доповіді ґрунтується на списку питань попередньо підготовленого робочою групою та на питаннях що виникають з нього. Після їх розгляду Комітет формує Заключні висновки (почало практикуватися з другої сесії). Заключні висновки видаються як публічний документ в якому проаналізовані різноманітні аспекти доповіді і, як правило, складається з огляду позитивних моментів доповіді та визначення труднощів і вражень Комітету. Також в них містяться пропозиції та рекомендації. Комітет також в праві протягом розгляду доповіді подати запит до представника держави-учасниці про надання додаткової інформації. Заключні висновки видаються в кінці кожної сесії та включаються до річного звіту Комітету до Економічної і Соціальної Ради. З 1993 року Комітет дозволив НУО8 робити усні заяви на початку кожної сесії. Це надає можливість НУО прокоментувати доповіді що будуть розглянуті Комітетом. НУО часто надають альтернативні доповіді, що надають іншу і часто більш точну картину. Не дивно, що Комітет отримує значну допомогу від цих альтернативних доповідей та інших джерел інформації, що поступають від НУО. Як зазначає Лекі, досягнення альтернативної звітності включають:

[привернення] уваги до неточностей та перекручувань в державних доповідях; вони можуть надати нову інформацію і запропонувати ідеї щодо найбільш придатної політики та законотворчості. Підготовка альтернативних доповідей також може стати каталізатором появи нової коаліції чи руху між попередньо непов’язаними групами.9

Багато в чому що стосується природи та ролі яку відіграє Комітет схожі на ті що виконує Комітет з прав людини. Однак, на відміну від Комітету з прав людини, цей Комітет не несе відповідальність перед країнами-учасницями Пакту, а є відповідальним перед Економічною і Соціальною Радою, основним органом Об’єднаних Націй. Основні труднощі по імплементації Пакту відбуваються внаслідок небажання держав учасниць виконувати взятих на себе зобов’язань. Доповіді надані державами-учасницями часто є сильно простроченими та характеризуються надмірною лаконічністю, неповнотою та несвоєчасністю. Іншими труднощами по імплементації є величезна сфера застосування та характерна для даних прав невизначеність. В цьому плані проявляється двозначність країн-членів по відношенню до сутності економічних, соціальних та культурних прав. Ускладнює проблему також брак законодавчих актів та прецедентів як на міжнародному, так і на внутрішньодержавному рівні, а також проблема отримання адекватної та суттєвої інформації від держав-членів. Також існує проблема небажання розвитку законодавства відносно економічних, соціальних та культурних прав по відношенню до громадянських та політичних прав – об’єм проголошених прав ускладнює їх аналіз. Багато економічно- та соціально-правових ідей не були розглянуті ні на внутрішньому, ні на міжнародному рівні. Розвиток права в цьому напрямку стало однією із основних діяльностей Комітету.


Інноваційні процедури


З метою забезпечення більшої ефективності роботи Комітет прийняв ряд інноваційних процедур. Положення статті 17 вимагають від держав-учасниць подання першої доповіді протягом одного року з дня набрання Пактом чинності. Однак Комітет, приймаючи до уваги існуючі реалії, розробив правила що збільшують дату подання до двох років, а періодичне подання – кожні п’ять років. Більш того, з метою вирішення проблеми надмірної затримки подання доповідей, на своїй шостій сесії Комітет звернувся до Ради з проханням дозволити скласти список країн що не подали перші свої доповіді не зважаючи на те, що пройшло вже десять років. Це, по суті, була спроба звернути увагу певних країн шляхом створення чорного списку. На додачу Комітет також прийняв спрощену процедуру розгляду прострочених як перших, так і періодичних доповідей не зважаючи на суттєву затримку їх подання. Хоча вважається що при розгляді доповіді буде присутній представник країни-доповідача, нездатність країн-учасниць прислати свого представника була визнана Комітетом як недостатньою підставою для затримки доповідей країн-учасниць.

НУО відіграють важливу роль в розвитку та захисті прав людини. Враховуючи їх потенційне значення в розвиткові економічних, соціальних та культурних прав, невтішним є те що не було розроблено жодних спеціальних норм щодо внеску НУО в звітну та наглядову процедури. Однак Комітет зробив спроби перебороти це обмеження. Як визнання корисності роботи НУО – особливо в створенні альтернативних доповідей – Комітет запросив „всіх зацікавлених організацій та осіб подати важливу та відповідну документацію до Комітету”. Комітет також встановив процедури з метою спонукання країн-учасниць надати додаткову інформацію та прийняти участь в діалозі з конкретних спірних питань. Так в 1994 році Комітет витребував додаткову інформацію від Панами, Домініканської Республіки та Філіппін щодо питання про примусове виселення. Схожу інформацію зажадали від ряду інших країн, включаючи і Великобританію.

Починаючи зі своєї третьої сесії на прохання Економічної і Соціальної Ради, Комітет почав готувати Рекомендації загального характеру з приводу різних статей та положень Пакту. Першочерговою метою Рекомендацій загального характеру є сприяння країнам-членам у виконанні їх зобов’язань, зокрема:

для того щоб досвід набутий дотепер шляхом дослідження цих доповідей зробити доступним для всіх країн-членів, з метою сприяти розвиткові їхньої подальшої імплементації Пакту, привернути увагу країн-членів до недоліків виявлених у великій кількості доповідей.; запропонувати вдосконалення до звітної системи та стимулювати діяльність країн-членів, міжнародних організацій та спеціальних установ для досягнення в повній мірі прогресивної та ефективної реалізації прав визнаних Пактом.

Комітетом було прийнято ряд суттєвих Коментарів. До них відносяться: Коментар загального порядку № 1 (1989) щодо надання доповідей державами-учасницями, Коментар загального порядку № 2 (1990) щодо міжнародних заходів в області надання технічної допомоги (стаття 22 Пакту), Коментар загального порядку № 3 (1990) щодо природи зобов’язань держав-учасниць (стаття 2, пункт 1 Пакту), Коментар загального порядку № 7 (1997) щодо права на відповідне житло: примусові виселення (стаття 11, пункт 1 Пакту), Коментар загального порядку № 5 (1994) щодо осіб з інвалідністю; та Коментар загального порядку № 6 (1995) щодо економічних, соціальних та культурних прав літніх людей.

Окрім цього Комітет встановив окремий день на кожній сесії присвячений загальному обговоренні окремих питань, що дає змогу спеціальним установам та НУО більш ефективно залучатися до роботи Комітету. Як правило, цим зарезервованим днем є понеділок останнього робочого тижня Комітету. Відповідно функції Комітету в цей день подвоюються: „цей день сприяє більш глибокому розвиткові розуміння Комітетом проблем; дає можливість Комітету підтримати внесення доповнень до його роботи від усіх зацікавлених сторін”. На третій сесії по розгляду проблеми їжі, Комітет впровадив пункт до порядку денного щодо „специфічних проблем”. На четвертій сесії день загального обговорення був присвячений праву на житло. В 1994 році Комітет обговорював роль заходів соціального забезпечення в аспекті переходу до ринкової економіки. В 1998 році цей день був присвячений глобалізації та її впливу на забезпечення економічних та соціальних прав. Ця робота виявилася продуктивною.

Одним із позитивних досягнень роботи Комітету стала його тісна співпраця та координація з підрозділами ООН та Спеціальними доповідачами. В 1993 році до Комітету звернувся Спеціальний доповідач по проблемі безкарності від підкомісії по Запобіганню дискримінації та захисту меншин, а в 1994 році звернувся представник Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВОЗ) з приводу прав людини інфікованих ВІЛ/СНІДом. В 2001 році до Комітету звернувся представник Верховного комісара Бертранд Рамхаран. Комітет також поклав початок практиці виїзних місій по встановленню фактів для держав-членів з метою відвідання країн-учасниць та визначення (для них самих) ситуацій в яких порушуються економічні та соціальні права. В подальших дослідженнях проблеми примусового виселення в 1995 році Комітет послав місію по встановленню фактів (яка до цих пір залишається єдиною місією) до Панами, яка відзвітувала перед Комітетом того ж року.

ВИСНОВКИ


Аналіз економічних, соціальних та культурних прав що містяться в МПЕСК виявляє багато недоліків. Особливо хвилюючим виявилися суперечки з приводу юридичної природи багатьох прав закріплених в Пакті, чи вони спричиняють безпосереднє виконання зобов’язань чи лише створення програми дій. Хоча розгляд положень МПЕСК, в Заключних висновках Комітету та Рекомендаціях загального характеру, встановив, що економічні, соціальні та культурні права мають ту саму зобов’язуючу дію, що і громадянські та політичні права. В той же час, з практичної точки зору, треба визнати що імплементація економічних та соціальних прав до цих пір не є чітко визначеною. Механізм по імплементації положень Пакту повинен бути переглянутий зокрема щодо прийняття процедури індивідуального оскарження.

Комітет, з моменту свого створення в 1985 році, провів хорошу роботу по контролю за дотриманням Пакту. Особливої ваги мають погляди, що стали результатом аналізу доповідей держав-учасниць та Рекомендації загального характеру. При розгляді доповідей Комітет застосував широкий підхід, який охоплює зобов’язання по забезпеченню прав людини що виникають із прийняттям МПЕСК. Таким чином:

окрім питань щодо статусу етнічних меншин, позашлюбних дітей, правового статусу жінок та чоловіків чи дискримінації на підставі релігійних переконань, альтернативних політичних поглядів та класової упередженості [Комітет] звернув свою увагу на стан забезпеченості прав в особливості на регіональному рівні відносно іноземців (включаючи осіб без громадянства, працівників-мігрантів та біженців), статусу незареєстрованого подружжя, проблеми батьківства, людей інфікованих на СНІД або з фізичними чи психічними вадами, гомосексуалістів, бідних та літніх людей.

Особливо Комітет наголосив на необхідності всебічного перегляду національного законодавства та адміністративних правил по відношенню до прав, що містяться в Пакті, а також на уважному дослідженні політичного курсу держави. Комітет також виділив потребу в глибшій координації розробки політичного курсу що б надало базу для ефективного визначення досягнутого прогресу в забезпеченні прав. Завдяки своїй роботі Комітет сприяв не тільки кращому розумінню проблем та суперечностей пов’язаних з імплементацією Пакту, а й розробці обміну інформацією між країнами-учасницями.Як було зазначено вище, система представлення доповідей з трирічними інтервалами, по 1/3 прав на кожен рік, була замінена Комітетом на одну всебічну доповідь, що подається кожні п’ять років.



Що стосується ролі та місця НУО в даному контексті, вони є основними захисниками прав людини. Не дивлячись на те що з часом їх вклад (знову ж таки в основному завдяки позитивним зрушенням зроблених Комітетом) став більш ефективним по імплементації МПЕСК, продовжує існувати певне небажання частини НУО брати участь в розвиткові економічних, соціальних та культурних прав. Схильність до громадянських та політичних прав, можливо, можна пояснити походженням НУО та проблемами яких вони торкаються. НУО, особливо в країнах що розвиваються, часто розглядають порушення економічних та соціальних прав як похідні від громадянських та політичних прав. Цю упередженість в роботі НУО необхідно усунути.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА





  1. Javaid Rehman International Human Rights Law: a practical approach. – Longman Publishing House, 2003 – 494p.

  2. Лукашева Е.А. Права человека. – М.: Издательство НОРМА, 2000. – 573 с.

  3. Права людини: Підручник для 10-11 класів загальноосвітніх шкіл, ліцеїв та гімназій / Андрусяк Т., Буроменський М., Євінтов В. та ін. – К.: Право, 1997. – 226 с.

  4. Human Rights International. Каталог документов. http://www.hri.ru/catalog/

1 Прийнята на Всесвітній конференції по правам людини 25 червня 1993 р. у Відні.

2 S. Leckie, 'Another Step Towards Indivisibility: Identifying the Key Features of Violations of Economic, Social and Cultural Rights' 20 HRQ (1998) 81 at p. 82.

3 Лімбургзькі принципи здійснення міжнародного Пакту про економічні, соціальні і культурні права (1986). В них містяться основні рекомендації щодо імплементації Пакту.

4 широкі повноваження, що дають можливість діяти на свій розсуд і не залежати від конкретних зобов'язань.

5 прийнята 12 грудня 1974 року під час регулярної сесії Асамблеї ООН

6 прийнята 1 квітня 1974 року на Генеральній Асамблеї ООН

7 позитивне право

8 неурядові організації

9 S. Leckie, 'The Committee on Economic, Social and Cultural Rights: Catalyst for Change in a System Needing Reform' in P. Alston and J. Crawford (eds), above n. 107, at p. 134.





Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал