Матеріали до лекцій


Творча доля Миколи Гладкого



Сторінка5/5
Дата конвертації04.12.2016
Розмір0,97 Mb.
1   2   3   4   5

3. Творча доля Миколи Гладкого

Українська журналістика лише наприкінці ХХ століття активно звернулася до об’єктивної фахової історії, неспотворених фактів функціонування численних газет і журналів минулого, відкриття імен редакторів, видавців, забутих чи незнаних публіцистів і рядових співробітників. Свідченням цієї наукової зацікавленості стали видання вчених Львова, Києва, Харкова, Дніпропетровська, Одеси, Ужгорода, інших міст України та українознавців світу. Варто згадати дослідження М. Романюка, М. Нечиталюка, В. Качкана, Ю. Шаповала, О. Мукомели, І. Михайлина, А. Бойко, О. Школьної, В. Габора, О. Вішки, О. Дроздовської, І. Павлюка та ін.

Але незважаючи на появу продовжуваних випусків „Української журналістики в іменах” (з 1994 року цих матеріалів до енциклопедичного словника вийшло 10) поза увагою залишаються сотні імен, чия творча біографія потребує розшифрування, уточнення, іноді „відмивання від ідеологічного бруду” минулих несприятливих десятиліть.

Серед таких подвижників національної преси ХХ століття варто назвати й Миколу Дмитровича Гладкого (псевдоніми: Струмок, Дмитренко), чия літературна діяльність згадується короткими рядками лише в „Енциклопедії українознавства” (як мовознавця, без дат життя і професійних віх) та „Українській літературній енциклопедії” [1]; цю постать проігнорували й укладачі п’ятитомної англомовної „Енциклопедії України” (Торонто, Буффало, Лондон, 1988–1993). Одначе його зацікавлення були пов’язані не тільки з педагогікою, мовознавством, а й популяризацією рідного слова, літературно-публіцистичною працею на ниві національного утвердження й розбудови державності.) – поет, публіцист, мовознавець.

Микола Гладкий (1890–1942, м. Красноярськ, Росія) здобув освіту в Київському університеті. Вже в студентські роки звернувся до українських видань, де друкував поезії та статті. Зокрема в часописі “Світло” його публікації стосувалися педагогічної і психологічної тематики – дві подачі “Суть поступу”, “біопсихологічний нарис” із назвою “Психологія юнацького віку” та рецензія на книгу “Мораль” Гр. Нашого у розділі “Критика й бібліографія”. До щоденника „Рада” запропоновані “спостереження непрофесіонала” про взаємозв’язки марксизму й мистецтва під заголовком “Біологія й марксизм”.

Поетичні спроби Миколи Гладкого, вірші “Минулись, навіки минулись ті дні…”, “Мій гаю, мій друже”, запропоновані редакції журналу „Маяк” (1913), ще невправні, невідшліфовані, сповнені стражаданнями й переживаннями вимогливої юнацької душі (“Так серце моє неспокійно шукає І щастя, і захистку в бурях життя; Так часом надія в ньому розцвітає, Хоч знає воно, що нема вороття”).

Цікаві життєві спостереження, поєднані з професійним досвідом і психологічним чуттям, навів М. Гладкий у нарисі “Психологія юнацького віку”, де простежуються такі явища як “крах юнацької душі в стадії ідеалізму еротичного”, “критичні моменти становлення”, вплив негативних факторів середовища (розпуста, пияцтво, картярство, вживання тютюну), вирішення філософсько-духовних проблем, неспинна енергія самоосвіти і самовдосконалення й активної діяльності “з чистими ідеалами в душі”. Зводячи проблеми юнацького зростання до трьох основних стадій – еротичного, наукового та громадського ідеалізму, автор відштовхувався від власних спостережень і особистого досвіду. Зокрема він згадував свої студентські часи: “В університеті я попереду всього захлинувся від сили всяких наук, які там викладаються;… бо ми, записавшись на один факультет (і жаліючи, що не можна записатися на всі зразу), бігали цілими днями з авдиторії в авдиторію, і нас можна було бачити як на лекціях юридичного, філологічного, так і природознавчого факультету. Наша юнацька жадоба знаття пхала нас без жалю в усі, численні на ту пору, університетські студентські гуртки, товариства й спеціяльні семінари і, хоч вічно радісні, веселі й бадьорі ми літали по сходцях університетських коридорів у якомусь натхненні, проте в головах почували цілковитий розгардіяш… Це була пора страшенних суперечок на самі найрізноманітніші теми, це була та чиста пора, коли так шанувалась “велика наука”, коли “свята правда” ставилась над усе й принцип був богом, якому в жертву приносилось багацько з особистих вигод, юнацьких потягів до життьових утіх, до тих насолод, якими вабить молодь ще незнайоме життя” [2, 37–38].

Під час Першої світової війни М. Гладкий воював у лавах російської армії, потрапив у полон, перебував у таборі Зальцведель на території Німеччини. Тут активно включився у просвітньо-національну та журналістську діяльність, входив до складу редакційного комітету таборової газети “Вільне слово”. Так, 4 липня 1916 року М. Гладкий виступив на засіданні редколегії і вніс пропозицію, щоб “усі члени шанували свою українську мову і скрізь розповсюджували нашу наддніпрянську мову, якої повинні всі придержуватися, а не перекручувать на інші слова, і де можна учить усіх правильно говорити по-вкраїнськи”. Часто саме М. Гладкому доручали працювати над передовими статтями, а також робити огляди російського і міжнародного життя. На сторінках часопису журналіст опублікував низку нарисів і статей, серед яких “Када ваша возмьоть, ми будем з вами”, “Під розвагу”, “Що таке “політика”, “В неволі воля!”, “Техніка”, “Криза в Росії”, “Прокидаються люде!”, “Українцям-переселенцям”, “Якою ж може бути Росія після війни” тощо.

В окремій публікації “Пізнаваймо рідну мову” за підписом М. Дмитренка підкреслювалося, що мова – це головна “підвалина національності”, вона “орган людської душі, зброя думки, ліра поетів, скальпель учених, знаряддя техніки, “божественний глагол” пророків, жезл царів і меч революцій”. Автор звертався до нещасливого минулого (заборони й невизнання мови, закриття редакцій і видавництв на українських землях, самодержавне прагнення асимілювати саму націю) і заглядав у майбутнє, коли рідна мова зможе перетворитися у справжню “зброю творчості, політичне гасло”. М. Гладкий закликав усіх полонених, які відчули свою приналежність до українства, “скинути з себе пута чужої мови виточити нашу чудову могучу зброю, цей співочий грім батьків наших”, адже настає час засвідчити що нація самостійна як “самостійна, своєрідна, гнучка й багата наша українська мова”.

На шпальтах “Вільного слова” представлені також поезії М. Гладкого, найвирізнішими з яких стали “Перед боєм”, “Моєму народові”, “Журавлі”. Вірші друкувалися і в календарі “Розвага” (1916), згодом ці твори увійшли до авторської збірки “На війні та в неволі” (1917), виданої у серії “Бібліотека полонених табору Зальцведель”.

Чимало фактів у біографії публіциста досі залишаються нез’ясованими, пунктирними. Так, гортаючи періодику Волині 1917 р., вдалося натрапити на деякі публікації колишнього військовополоненого. Принаймні на шпальтах щотижневої газети-журналу „Волынские народные известия”, що видавалася у Житомирі з 15 травня до 31 грудня 1917 р. й тяжіла до української тематики (частина матеріалів тут подавалася українською мовою), помітні зрілі, професійно та публіцистично наснажені статті Миколи Гладкого.

Редакція охоче друкувала спогади цього автора про пережиті роки полону (№ 5–10), роздуми про особливості української мови, поширення „нових світочей національної і культурної свідомості” тощо. Скажімо, цикл статей „Украинский язык” (№ 10–11) журналіст спеціально подав російською мовою, щоб розтлумачити значення і специфіку мови, її місце серед споріднених слов’янських мов, вказати вершини поетичної образності, розкрити надра народної творчості, багаті форми „вічно живої, яскравої і глибоко національної української мови”. А в іншій статті-заклику „Рятуймо революцію на Волині!” М. Гладкий гірко констатував: „Революційна творчість ... гине й умирає в болоті, в задусі нашого сільного життя...” і запропонував засновувати для духовного розвитку товариства „Просвіти”, щоб виховувати народ, „закладати тверду основу під нову будівлю розкішного будинку волі й щастя”.

У 20-і рр. М. Гладкий працював в Інституті української наукової мови Академії наук України. Вчений був автором низки підручників, словників, розвідок. Серед них “Практический курс украинского языка: Пособие для русских школ на Украине и для самостоятельного изучения живой украинской речи” – видання спеціально здійснене російською мовою у 1918 і 1924 рр.; “Правописний словник-показник до офіційного “Українського правопису” Народного комісаріату освіти УРСР” (К., 1929, співавтор – В. Дубровський), понад п’ять видань витримала книга “Новий український правопис: За офіційними матеріалами та даними Державної правописної комісії і Всеукраїнської конференції”, “Наша газетна мова” (1928), “Мова сучасного українського письменства” (Харків – Київ, 1930).

Досі не втратили значення ті спостереження, зауваження і роздуми, що були покладені М. Гладким в основу своєї праці про мовні засоби української преси 20-х років ХХ ст. Газетну мову вчений спочатку досліджував за публікаціями у газетах “Радянське село” (1924–1925) і “Пролетарська правда” (1925), де для співробітників, перекладачів і коректорів останнього часопису видавалися спеціальні випуски “Уваги” та мовні “Бюлетені”. Аналіз цих матеріалів та їхнє обговорення дали змогу у 1925 р. надрукувати “Словничок “Пролетарської правди” за редакцією М. Гладкого.

Маючи такий практичний досвід, зібравши велику кількість типових помилок, науковець продовжив цю працю, залучивши до розгляду у 1927 р. також центральні газети: “Комуніст”, “Вісти”, “Пролетар”, “Пролетарську правду”, “Робітничу газету”, “Радянське село”, щоб порівняти “лексичну еволюцію”, констатувати закони загальних помилок, простежити шляхи їхнього поширення і народження нових мовних вад; таким чином – звернути увагу на “аванпости нашого слова, що пасуть задніх у великій праці на ниві української пролетарської культури”.

Невипадково у книзі Микола Гладкий вказував: “… На плечі нашого газетяра-журналіста покладається неабияка вага – він фактично повинен бути за організатора, а часто й за творця культурної української мови”, тому до викладу думок та їхнього мовного оформлення слід завжди ставитися уважно, не захоплюючись “змістом своєї ідейної боротьби”. До загальних недоліків мовної культури українських журналістів 20-х років учений відніс: “мовний хаос нашої преси”; відсутність чіткого усвідомлення, що мова – це “натуральна зброя всякого робітника слова”; сліпе копіювання чужих помилок; намагання полегшити собі професійні обов’язки і засвоїти “механіку газетного жаргону”; повторення шаблонів замість того, щоб іти оригінальним шляхом тощо. Автор слушно підкреслював: “Час і пора дати береги нашій розбурханій мовній стихії – це не тільки заощати нам психічну енергію, але й невимовно полегшити масам участь у будуванні нового життя…”. Якщо відкинути деякі “пролетарські” спонуки того часу, варто відзначити актуальність висновків праці Миколи Гладкого для сучасної української преси початку ХХІ століття, що й досі не позбулася тих вад, та ще й нашарувала інші впродовж свого існування.



VIII. Доба визвольних змагань

Назви видань: „Хлібороб”, „Рада”, „Громадська думка”, „Слово”, ”Світло”, „Село”…

У 1917 р. з’являються „Нова рада” (25 березня), „Робітнича газета” (30 березня”, „Народня воля” (31 травня), „Боротьба” (1 травня), „Воля” (19 липня), „Нова громада” (23 листопада) та ін.

Ключовими, символічними назвами у революційну епоху стають впродовж 1917-1920 рр. такі назви, як: „Боротьба” (принаймні 9 українських і 8 російськомовних назв газет у Києві, Харкові, Житомирі, Єлисаветграді, Херсоні, Катеринославі, Чернігові, Кам’янці-Подільському, а також Миколаєві, Полтаві, Києві, Одесі тощо, які видавалися під гаслами Української партії соціалістів-революціонерів (боротьбистів), Укр. Комуністичної партії (боротьбистів), Української партії лівих соціалістів-революціонерів (меншовиків), Партії незалежних лівих соціалістів-революціонерів, Укр. Партії комуністів-боротьбистів). До кола активних журналістів тут належали Василь Елланський (Блакитний), Гнат Михайличенко, Микола Любченко та ін. – безпосередні керівники політичних течій.

Далі слід згадати такі назви, як „Воля” (Київ, Конотоп, Ольгопіль, Сквира, Станіслав, Харків, за участю Бориса Мартоса, Павла Ковжуна, Якова Савченка), „Вперед” (Катеринослав, Київ, Львів), різні „Голоси” („Голос”, „Голос анархіста”, „Голос Буковини”, „Голос жизни”, «Голос землі», «Голос з-над Буга», «Голос Києва», «Голос махновця», «Голос народу», «Голос окопу», «Голос правди», «Голос рабочего» – «Голос робітника», «Голос Подольской церкви», «Голос села», «Голос труда» (4), «Голос фронта», «Голос юга» (3).

3 часописи „Україна”, 3 „Українських думки”, 5 „Українських слів”, 3 „Червоних прапора”, а також «шляхи», «дороги», «стяги», «хвилі», «життя», «слова» і т.д.

Але серед рекордсменів у назвах української періодики 1917-1920 рр. слід назвати слова „Бюллетень”, „Известия”, „Вісті». Принаймні серед зафіксованих майже 800 видань цього періоду зустрічаємо 62 бюлетені, 57 вісників, 30 „Известий”. У назвах газет і журналів з’являються слова „земля і воля”, „труд”, „новий„, „народний”, „Рідний”, думка тощо.

Якщо подивитися на радянські часи, то назви періодичних видань загалом зведуться до кількох найпоширеніших усталених словосполучень, як от: Більшовик (більшовицька зброя, більшовицька правда, більшовицький шлях), Будівник (комунізму, соціалізму, нового життя), Вільний («Вільна праця», «Вільна Україна», «Вільне життя», «Вільний шлях», «Вільним шляхом»), а також сталі, сотні чи й тисячі разів помножені, словосполучення: „Зоря комунізму (у Волинській області 12 назв), „Ленінська правда”, „Ленінська зірка”, „Шлях Леніна (Ілліча)», „Колгоспна правда” і „Колгоспне життя” (у тій же Волинській області - 16 однотипних назв), „Ленінським шляхом”, „Прапор Леніна / Прапор Ілліча / Прапор перемоги”, а також різні варіанти „радянського” («Радянська Волинь», «Радянська Україна», «Радянська Житомирщина», «Радянська трибуна», «Радянський шлях», «Радянське життя») і „соціалістичного („Соціалістична культура», „Соціалістичний Донбас”, „Соціалістичне село”, „Соціалістичні плани”, „Соціалістична перебудова»).

На чільному місці – слова комуніст і комсомолець, пролетарський і червоний (наприклад, „Красный горняк”, „Красное знамя”, «Красное Криворожье», «Красный боец”, «Красный инвалид”, «Красный кавалерист», «Красный край», «Красный Крым», «Красный курсант», «Красный моряк», «Красный Октябрь», «Красный пахар», «Красный печатник», «Красный страж», «Красный телеграф», «Красный труд», «Красный шахтер», «Червоний літак», «Червоний плугатар», «Червоний шлях», «Червоний селянин», «Червоний степ», «Червоний тридцятник», «Червоний юнак», «Червоні крила», «Червоний козак»...

Серед непопулярних, але оригінальних назв 20-30-х рр. ХХ ст. В Україні варто згадати: „За серп і молот” (Катеринослав, 1920-1921), „Долой взятку” (газета Політінспекції Одеської губернської міліції, Одеса, 1922), „На боротьбу зі скарлатиною” (Кременчук, 1922), „По стопам Либкнехта” (Старобільськ, 1924), „Построим красние крилья” (Харків і Чернігів, 1923), „Рабочий подросток” (Камянець-Подільський, 1924), „Свинцовий труд” (газета друкарських робітників, Київ, 1924), „Толкач” (газета робітників 1-ї державної друкарні ім. тов. Г. І. Петровського, Харків, 1923), „Шпация” (газета друкарів, Золотоноша, 1924-2925) і т.д.

Які ж нові назви прийшли у час перебудови і змін – наприкінці 80-х-початку 90-х рр. ХХ ст.? ”Відродження”, „Репортер”, „Віче”, „Точка зору”, „Джерело”, „Доля”, „Дзвони”, „Для всіх”, „Жива вода”, „Еліта”, „Нова доба”, різні „Погляди”, „Справи”, „Хроніки”, „Перспективи”, „Феломени”, „Версії”, а також „Нерухомість”, „Що вам снилося?”, „Зверье мое”, „Щедра грядка”, „Ескулап”, „Гриф”, „Рест”, „Рани”, „Оріани”, „Камертони”, „Грані”, „Геї”, „Глобус-меню”,”Гірка правда”, „Оптиміст”, „Полігон”, „Поки місто спало”, „Під гострим кутом”, „Парк гумору”, „Податок”, „Поєдинок”, „Прайс”, „Інфо”, „Погляд за обрій „ Овощевод”, „Он и она”, „Ти и я”, „От и до”…
ІХ. Журналістика в період ІІ Світової війни

У період тимчасової окупації України не переставали виходити республіканські газети „Комуніст” (потім – «Радянська Україна», нині – «Демократична Україна») і „Советская Украина” (потім „Правда Украины”). Газета „Чорноморська комуна” трималася до останнього дня разом із оборонцями міста; припинила свій вихід лише тоді, коли останній радянський пароплав залишив одеський порт.

Де б не виходи газети – у Саратові, Москві, Куп’янську, Старобільську, на фронті – в них брали участь радянські письменники: П. Тичина, О. Корнійчук, О. Довженко, Ю. Смолич, М. Рильський, Л. Первомайський, А. Шиян та ін. Чимало з лав письменницької організації пішли на фронт, стали військовими кореспондентами. Дві третини тодішнього складу СПУ – понад 160 літераторів були на передовій лінії вогню. 32 з них не повернулися. Серед Героїв Радянського Союзу є й журналісти. Так, колишній працівник обласної газети „Соціалістична Харківщина” Сергій Борзенко повів у наступ бійців морської піхоти під час форсування Керченської протоки. Колишній редактор Остерської районної газети з Чернігівщини Юрій Збанацький став на чолі партизанського загону і наприкінці війни отримав Зірку героя.

Наприкінці 1941 р. виділилося кілька центрів радянського друку. література” (орган СПУ), рубрика „Україна в огні”.

З 1943 р. систематично виходив журнал „Україна”, щомісячник „Комуніст”, газета „Советская Украина” (в Саратові). З листопада замість „Літературної газети” почала видаватися щотижнева газета „Література і мистецтво” (орган Спілки радянських письменників України і Комітету в справах мистецтв при РНК УРСР): спочатку у Ворошиловграді, а з грудня 1941 – в Уфі за редакцією Л. Смілянського. Тут же розгорнув роботу журнал „Українська громадсько-політ. журнал, до редколегії якого входили О. Довженко, Юрій Смолич (відповідальний редактор), Павло Тичина.

З початку війни змінилася й тематика журналу „Перець”, який став улюбленцем фронтовиків. Тут об’єдналися талановиті майстри пера: П. Панч, П. Тичина, В. Сосюра, Остап Вишня та ін.

Роль агітатора й організатора на окупованих територіях виконувала газета „За Радянську Україну”, яка спеціально видавалася для партизанів і населення тимчасово окупованих територій. Близько 20 млн примірників цієї газети, що „падає з неба”, було скинуто над Києвом, Одесою, Харковом і Дніпропетровськом, над сотнями великих і малих міст України.

На тимчасово окупованій територіях України виходило 69 назв підпільних і партизанських газет. Із літаків у тилу ворога та розповсюджено через партизанській загони близько 400 млн примірників газет і брошур, як стверджувала Рад. енциклопедія історії України. Вагоме слово у відстоюванні радянських переваг відіграли газета „Більшовик” (орган Чернігів. підпільного обкому КП(б)У, газета „Партизан України” (потім – „Партизан” і „Партизанська преса”) альманахи „Партизанський край” та „Україна в огні” партизанське з’єднання генерала-майора Сабурова. У з’єднанні під командуванням О. Федорова – журнал „Народний месник”

Боролося з ворогом і Всесоюзне радіо, чиї перші інформаційні зведення пролунали через 45 хвилин після офіційного оголошення війни 22 червня 1941 р.

За постановою уряду Союзу РСР на час війни були організовані радіостанції:



  • імені Тараса Шевченка в Саратові (23 листопада 1941 – 10 березня 1944 р.),

  • „Радянська Україна” в Москві (2 лист. 1941 – 10 липня 1944),

  • пересувна радіостанція „Дніпро” (1 травня 1943 – 15 лютого 1944).

Вперше в радіоефірі прозвучав вірш М. Рильського „Слово про рідну матір”, О. Корнійчук озвучив своє звернення до земляків: «Щоранку, коли сходить сонце, я дивлюсь на тебе, древній Київ… Ніколи українці не будуть рабами німецького ката!”. Проведення радіомітингів, читання солдатських листів, відгук письменників із фронту, випуски „Перцю на радіо” стали постійними передачами українського радіо того часу.

Гнівні публіцистичні статті й радіозаписи: „Убий звіра” Олексія Толстого, „Наука ненависті” Михайла Шолохова, „Великий і невгасний” Іллі Еренбурга.



У дні війни написані поетичні рядки П. Тичини „Ти єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була „ і „Похорон друга” (1942), „Україна в огні”, новела „На колючому дроті” Ол. Довженка, „Дівчинка в вінку” Ю. Яновського, „Прапороносці” О. Гончара.
Каталог: images -> attach
attach -> Матеріальна база школи на високому рівні. У дітей є все необхідне для комфортного навчання з предмету отм. Школою, у кабінет обм, були придбані, спеціально розроблені, шкільні парти для занять художньою працею та образотворчим мистецтвом
attach -> Микола Махній незвичайна антропологія mykola Makhnii extraordinary antropology чернігівський національний педагогічний університет імені Т. Г. Шевченка, 2011 ббк 88. 5 М 36
attach -> Скиба Ю. А., Царенко О. М., Ющик В. В. та ін. Словник екологічних термінів до курсу "Основи екології"
attach -> Джоан К. Ролінґ Гаррi Поттер i фiлософський камiнь
attach -> Індивідуальний план роботи студентки-практикантки Батирєвої Юлії Олегівни Організаційна робота № Зміст роботи студента. Дата проведення
attach -> Китайська народна казка «Пензлик Маляна». Поетизація мистецтва й уславлення образу митця в казці
attach -> Відповідальний за виконання
attach -> Джоан К. Ролінґ Гаррі Поттер і таємна кімната


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал