Матеріали до лекцій



Сторінка4/5
Дата конвертації04.12.2016
Розмір0,97 Mb.
1   2   3   4   5

Широка масова просвітницька діяльність почала поступово пронизувати усі верстви українського населення – спочатку на заході, потім і на сході українських земель, а також поза межами батьківщини. Не забарилися прийти у світ і нижки, видані в серії “Просвіти”. За ними з’явилися часописи у Львові – “Письмо з Просвіти” (з 1 жовтня 1877 р. за редакцією Омеляна Партицького), згодом двотижневик “Читальня” (1893–1896, редактори Йосип Ярембецький, Іван Бачинський, Кость Паньківський), у 1927 р. – ілюстрований популярно-науковий журнал-місячник “Життя і знання” (редакторами якого до 1939 р. послідовно були Михайло Галущинський, Іван Брик та Василь Сімович). Вони були призначені для самоосвіти, поповнення і поширення знань. Основна мета цих видань – “ширити просвіту і будити народну свідомість по всіх усюдах, як далеко сягає руське слово, як далеко гомонить руська пісня...”. Ці видання запрошували до співробітництва не тільки кращі літературні сили, а й учителів, душпастирів, керівників громад, прихильників народної просвіти, щоб українське слово “загостило... на Поділлі і на Покутті, в зелену Буковину, на Підгір’я і Бескид, і на Угорщину”.

Так закладилася основи систематичної, організованої, доцільної праці щодо національного освідомлення народу. Просвітні справи не залишилися поза увагою і цілої низки українських видань, що з’явилися друком у Чернівцях, Коломиї, Стрию, Станіславі, Ужгороді наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Щоденник “Діло”, двотижневик “Зоря”, журнали “Житє і слово” та “Дзвінок” , багато інших видань подавали інформаційні матеріали про діяльність товариств “Просвіта” на різних землях, порушували важливі просвітянські питання.

Невипадково у грудневому номері журналу “Життя і знання” у 1935 р. видрукуваний вірш-символ – від імені самої “Просвіти”:


Це я – глава вугла, я камінь всього,

Гірчичне зерно, що зросло, що кида тінь, -

Сівач. Я сміло йду і сімя в перелоги

Я кидаю для всіх майбутніх поколінь.

Ці зерна впали в життєдайну землю Наддніпрянської України і проросли уже після революції 1905 року. Перша потужна “Просвіта” створена спочатку на Катеринославщині, потім в Одесі, Києві, Чернігові, Кам’янці-Подільському, Миколаєві. Біля витоків стояли Микола Лисенко, Іван Липа, Борис Грінченко, Андрій Ніковський, Михайло Старицький та інші. Однією із найпотужніших серед них виявилася катеринославська організація, що мала 15 філій у губернії, а літературна секція взяла якнайактивнішу участь у виданні місцевих часописів – “Доброї поради”, “Запоріжжя”, “Дніпрових хвиль”. Своє завдання вони вбачали у тому, щоб повернути українському слову його святе право – нести народу науку й знання своїх прав, дати можливість заговорити тому багатомільйонному народові, який мусив мовчати цілих два століття.

Просвітянський рух набув особливого поширення у період революційного натиску 1917 року. Саме тоді, у вересні, в Києві об’єдналися всі наддніпрянські “Просвіти” в єдиний союз, що почав видавати журнал “Просвітянин”. Подібні видання з’явилися і в губерніях – “Вістник товариства “Просвіта” в Катеринославі”, “Степ” у Павлограді, “Зоря” в селищі Широкому на Херсонщині, “Просвіта” в Одесі, “Зоря” в Катеринодарі.

Поклик “Будьмо українцями!” звучав не тільки на рідних землях, а й поза її межами. Коли в період лихоліття Першої світової війни тисячі українців опинилися за колючим дротом таборів військовополонених, настав час для Союзу визволення України подбати про національне освідомлення та просвіту. Понад 100 тисяч українців із російської армії виявилися у таборах військовополонених на території Австрії та Німеччини впродовж 1915–1919 рр. Для них і їхніми силами у Фрайштадті, Раштаті, Вецлярі, Зальцведелі, Йозефштадті, Ганновері-Мюндені засновувалися суспільно-просвітні гуртки, просвітні громади, видавничі товариства тощо. Наприклад, у Вецлярі 25 травня 1916 р. була заснована національна таборова організація – Просвітня громада імені Михайла Драгоманова, яка подбала про створення фахових курсів, навчання неграмотних, запровадження народних шкіл, студіювання іноземних мов, влаштування концертів, лекцій, прогулянок, відкриття таборової та мандрівної бібліотек, функціонування власного видавництва. Поряд із знаними професорами – Степаном Смаль-Стоцьким, Василем Сімовичем, Зеноном Кузелею, письменниками – Петром Карманським, Богданом Лепким, працювали військовополонені: Микола Гладкий, Степан Журба, Олекса Варавва (Кобець), Марко Пащенко-Вовчок, Іван Павлюк, Тиміш Омельченко, Микола Шаповал (майбутній генерал Армії УНР), генерал Віктор Зелінський і тисячі інших.

Силами військовополонених видавалися газети “Розсвіт”, “Розвага”, “Просвітній листок / Громадська думка”, “Вільне слово”, “Наш голос” та ін. Настанова “Прокиньтесь! Бо настала хвиля, що вимагає від нас життя і вказує дорогу, як позбутися кайданів. Спати в час, який приходить через сотки літ, страшно...”, - передавалася з уст в уста. Тисячні тиражі таборових газет (наклад деяких із них досягав 5–7 тисяч) наповнювалися роздумами, закликами й настановами самих полонених. Ще досі зросійщені, з назвою “хахол” чи малоросіянин, вони почали відстоювати потребу навчання рідною мовою: “Той народ, який має свою школу свою культуру, не позволить другому знущатися над собою, топтати себе під ноги так, чк се роблять із нами”. Закликали до просвіти: “Невже ще й досі ви не можете розрізнити, де приятель, а де ворог? Невже ще й досі не можете зрозуміти, що тільки наука дасть нам знаряддя в руки, яким ми можемо здобути собі кращу долю? Пора вже, пора зрозуміти се!”. Заохочували до спілкування з книгою в часи полону: “Читайте як можна більше! Кожна гарна книжка приносить користь людині. Чим більше чоловікчитає розумних книжок, тим він стає розумнішим”.

Так само і в таборах українських виселенців із Волині, Галичини, Буковини створювалися просвітні установи. Один із них діяв у ґміндському таборі на території Австрії, до якого були причетні Катря Гриневичева, Лев Ганкевич, професор Бачинський. Тут перебувала і поетеса Марійка Підгірянка. В ті дні вона написала вірш “Що розповідає мама своїй дитині у бараках”:



Хто ти? – Я чемна дитинка.

Хто ти родом? – Українка.

Де ти тепер? На чужині.

А де дім твій? – На Вкраїні.

Хто забрав її? – Лють чужинця.

Хто відбере? – меч вкраїнця.

Що освятить? – Той хрест крови.

Що відродить? – Міць любови.

А в цей час ще одна величезна хвиля полонених – понад 100 тисяч, як галичан, так і наддніпрянців, з обох воюючих армій – Австро-Угорщини й Росії опинилися на території Італії, не тільки розпорошені в містах і містечках Апенінського півострова, а й на – Сардинії, Корсиці, островах Азінара. Найбільший український табір сформований поблизу Монте Кассіно, де вже перед завершенням війни, у 1919 році виникла українська громада, що подбала про видання своєї періодики (стіннівок “Нові вісті” й “Кассінський українець”, белетристичного журналу “Полонений“ і сатиричного додатку “Лязароні”), тут занований літературно-науковий гурток імені Івана Франка, котрий мав провадити культурно-освітню й видавничу діяльність. Серед чільних діячів цієї громади – письменники Іван Бордейний і Пилип Гошовський, майбутній народний художник України Василь Касіян, митець Ярослав Фартух.

Шляхи української повоєнної еміграції у Західну Європу під час Другої світової війни були ще більш заплутаними, аніж їхніх попередників. Тут виявилося кілька потоків - в’язні концентраційних таборів, т. зв. “фабрик” і “млинів смерті” – понад 400 тисяч українців, вояки дивізії “Галичина”, переформованої у березні 1945 р. у Першу Дивізію Української Національної Армії (понад 15 тисяч), остарбайтери, примусово вивезені окупантами, переміщені особи... Невипадково роки воєнного лихоліття та перше п’ятиріччя після капітуляції гітлерівської влади Німеччини називають “ерою переміщених осіб”: бойові операції, партизанські дії, підпільна бортьба, військовополонені, утікачі... Українців у Західній Європі серед переміщених осіб у 1945–1950 рр. виявилося понад 1,5 мільйони. Культурно-просвітні товариства виникали серед військовополонених на території Італії (у Ріміні видавалися дві великі газети “Батьківщина” і “Наше життя”, а також полкові – “Просвіта”, “Неділя”, “Таборовик”) чи Великої Британії (“Наші будні”, “Відгук”, Мета”, “Другий етап”), де сам факт існування преси, хорів, оркестрів, танцювальних і театральних груп, а також широка видавнича програма людей за колючим дротом служила “документальним доказом нашої великої сили, доказом уміння творити скрізь, де б ми не були, наші культурні цінності...”

“Духовними соняшниками людських душ”, за словами відомого публіциста Миколи Шлемкевича, на чужині стали просвітні товариства, часописи, культурні установи. Понад 500 українських часописів з’явилося у Європі (Австрія, Італія, Велика Британія, Німеччина) у таборах переміщених осіб і військовополонених із весни 1945 до 1950 рр. Імена Уласа Самчука, Юрія Шевельова, Віктора Домонтовича, Катрі Гриневичевої, Івана Багряного, Докії Гуменної, Євгена Маланюка, Юрія Клена, та багатьох інших непересічних емігрантів прикрашали сторінки газет “Українські вісті”, “Українська трибуна”, “Час”, “Неділя”, “Наше життя”, а також журналів “Літературно-науковий вісник”, “Літаври”, “Вежі, “Сучасник”, “Сьогочасне й минуле”, “Рідне слово”, “Пу-гу”, “Комар” і т.д.


VІI. Журналістська діяльність українських письменників-публіцистів
1. Журналістські уроки Михайла Коцюбинського у житомирському часописі “Волынь”

Протягом десятиріч творчість Михайла Коцюбинського – видатного українського новеліста, публіциста, критика привертала увагу багатьох дослідників, зокрема М. С. Грицюти, Н. Й. Жук, В. Я. Звиняцковського, Н. Л. Калениченко, М. О. Костенка, Ю. Б. Кузнецова, Й. Я. Куп’янського, В. І. Масальського, Ф. А. Приходька та інших учених, які створювали “літературні портрети”, семінарії і посібники, літопис життя і творчості, розглядали особливості мови і стилю, поетичного почерку, специфіки новел тощо. Останнім часом започаткований випуск “Листів до Михайла Коцюбинського” (Ніжин, 2002), упорядкованих і прокоментованих В. Мазним; а в руслі літературного проекту “Текст + контекст, знакові літературні доробки та навколо них” В. Панченко підготував “Капрійські сюжети” – “італійську” прозу М. Коцюбинського і В. Винниченка (К., 2003). Новий погляд на життєві колізії українського класика подала С. Павличко у статті “Пристрасть та їжа: творча драма Коцюбинського”.

Однак журналістська діяльність цього митця слова довгий час залишалася поза увагою науковців, адже публіцистична спадщина М. Коцюбинського не вичерпується 12 нарисами, статтями, рецензіями та 12 оглядами у рубриці “Свет и тени русской жизни”, представленими у семитомному зібранні творів. Ще у 1977 р. у Львові була захищена кандидатська дисертація Н. М. Бажан “М. М. Коцюбинский – журналист и литературный критик”, що з огляду на певні ідеологічно-національні традиції не змогла досконало оцінити публікації літератора на шпальтах “Зорі”, “Буковини”, “Дзвінка”, “Правди”, “Волыни”, “Ради”. Тож сьогодні залишається широке поле для досліджень того національно-освітнього контексту і тих професійних уроків, які здобував особисто і прищеплював місцевому громадянству М. М. Коцюбинський.

Простежити журналістські уроки М. Коцюбинського дає змогу передусім політичний, літературний і громадський щоденник “Волынь”, у редакції якого письменник працював майже півроку. Влаштуватися сюди його змусили обставини: залишивши роботу у філоксерній комісії в 1897 р., мав надію одержати посаду завідуючого книжковим складом у Чернігівській губернській земській управі, однак губернатор не допустив його до цієї праці, тож письменник змушений був тимчасово виїхати до Житомира. Тут він працював із листопада 1897 до березня 1998 р. спершу на посаді адміністратора, потім завідував хронікою і відділом “Свет и тени русской жизни”. Як свідчать листи до дружини В. Коцюбинської, умови праці у газеті були складні: видавець О. М. Коген не дбав про сприятливі умови журналістської праці, погано фінансував, співробітники змушені були часто бідувати. Михайло Михайлович був украй невдоволений перебігом редакційних подій. Нарікаючи, що доводиться “звиватися, як муха на окропі” чи “розриватися на 100 частин”, він добросовісно виконував щоденні журналістські обов’язки, інколи самотужки випускав у світ новий номер, продавав у конторі свіже число, оформляв передплату.

Напрям часопису, байдужість керівництва, нефаховість співробітників провінційного часопису часто обурювали письменника: “Погане це життя такого газетника, та ще у такому паршивому органі як “Волынь” наша. Будь це ще газета з симпатичним напрямком, стій коло нього живі люди, легше було б співробітникові. А то маєш таке почуття, наче сидиш в купі гною, а навкруги тебе всякі паразити. Бридко!”. Скаржився журналіст і на фінансовий хаос у виданні: “Певно скінчиться тим, що або “Волынь” стане за місяців 2-3, або доведеться її продати, якщо тільки знайдеться покупець”, - зазначалося у листі до дружини 25 листопада 1897 р. Наприкінці грудня знову проступає подібна скарга на Когена: “Раз у раз дурить, грошей нам не платить, що він собі думає – хто його зна”. Взаємини з видавцем залишалися повсякчас “зимні, як лід”, тож не доводилося розраховувати на приязнь, професійне порозуміння, співчуття. Часто свій стан журналіст оцінював як “утомлений”, “знервований вкрай”, “мов зварений”, незадоволений. Однак М. Коцюбинський змушений був рахуватися зі складними обставинами творчого неспокою, втішаючи себе: “З одного тільки радію, що навчуся видавати газету й буду все знати деталічно. Може, коли здасться”.

Основною працею М. Коцюбинського в газеті “Волынь” була рубрика “Свет и тени русской жизни”. Але “баталії із редактором”, боротьба з “пауками цензури” тривали майже кожного разу, коли доводилося ставити матеріали в номер і відстоювати власну позицію, розпочинати суперечки з редактором Є. Козловським (підписував газету псевдонімом Є. Ф. Фідлер; у листах він також називається “Еф”), який боявся “ідейних речей”, “апетиту” цензури і немилості влади, намагався приглушити суспільно значимі акценти оглядів свого непокірного співробітника. Невипадково М. Коцюбинський із гіркою іронією зазначав: “Эф” усе бурчить та називає цензуру божевільною... Що б то, якби бог дав свині роги! – Якби “Эф” та був цензором”. Не скупився журналіст і на епітети, називаючи своє начальство “мерзенною істотою”, “лакейською душею”, “грубою худобиною”, невихованим невігласом, який перед сильнішим може стати “тихше води, нижче трави”.

М. Коцюбинський уважно перечитував тогочасну російську пресу, “вирізував” із неї більші чи менші шматки, відповідно організовував, опрацьовував ці матеріали, підпорядковував їх висвітленню тих чи інших питань. То була своєрідна праця. Намагаючись приспати увагу цензури, журналіст свідомо обмежував себе як коментатор, часто не висловлювався з приводу певної інформації, коли факти говорили самі за себе. Іноді співробітник “Волині” нарікав на “невинні компіляції”, де зовсім не видно його авторської особистості.

Жартома письменник називав себе “закрійником”. Скомпонувавши відповідним чином виписки зі статей, надрукованих у російській періодиці, йому вдавалося донести сміливі думки до громадськості. Найчастіше у своїх оглядах Михайло Михайлович використовував матеріали таких видань, як “Сибирь”, “Образование”, “Царицынский вестник”, “Волжско-Донской листок”, “Самарская газета”, “Степной край”, “Волгарь”, “Сын отечества”, “Енисей”, “Бессарабец”, “Одесские  новости” та ін. Працюючи над однією зі статей, оглядач повідомляв В. Коцюбинській у Чернігів: “Зараз зібрав щось коло сотні газет (по 1-му числу кожної) і хочу зробити характеристику щоденної преси. Може, ти прочитаєш де-небудь в журналах що-небудь таке, що відноситься до характеристики або руху преси в Росії, – напиши мені про це”. Тому, уважно переглянувши російські часописи, журналіст “Волыни” зосередив увагу на публікаціях газет про становище преси, що почала втрачати здатність відчувати “пульс життя”, перетворилася в “анемічну”, безколірну, безвідповідальну. Подібні настрої відчутні в редакціях Самари, Одеси, Тюмені, Царицина, Омська, Нижнього Новгорода, Іркутська та інших віддалених од столиці міст, де не тільки казенна цензура, а й обивательська накладали тавро “заскорузлості, боязні світла, недружелюбності до гласності”. Думки М. Коцюбинського були цілком співзвучні роздумам кореспондента Я. Абрамова із газети “Бессарабец”: провінційна інтелігенція мусить усвідомити, що преса – це зброя, засіб просування громадського життя вперед. Називаючи причини “сірості”, фальшивості, відсталості нецентральних видань у Росії, житомирський журналіст вкладав у цей вирок власні спостереження, особистий досвід і світовідчуття.

Окремі свої статті в газеті «Волынь” письменник не позначав повним іменем, залишаючи під матеріалом “прозорий” криптонім. Про те, що вони належать саме Коцюбинському, свідчать листи до дружини та підтвердження житомирських знайомих. Так, огляд “Свет и тени русской жизни” письменник підписав М. К. Про цю публікацію він повідомляв Вірі Устимівні 22 грудня 1897 року: “... Вибравши вільну годину, взявся за “Свет и тени” і дав для завтрашнього № статтю. Отож редактор не згоджується з моїми поглядами на справу – і нам довелось дуже сперечатися та лаятися. Хоч я й одстояв половину статті, та цікавіша половина пропала, бо Фідлер вичеркнув її, опираючись на свої права одвічального редактора”. У цьому ж листі М. Коцюбинський зазначав, що залюбки відмовився б формувати таку рубрику, але, оскільки це входить у його обов’язки, то не може полишити розпочатої справи і змушений надалі “псувати собі кров”. Тому вже наступного дня письменник надіслав дружині число “Волыни” зі своїм оглядом, зазначивши, що воно “обрізане”.

Справжньою удачею вважав письменник публікацію в житомирській газеті матеріалів про українські справи: рецензії на галицькі журнали, огляди шкільної освіти, відродження національних традицій, поширення фольклору, вшанування видатних письменників, обговорення проблем розвитку рідної мови (“К полемике о самостоятельности малороссийского языка”) тощо. Впродовж трьох номерів (№ 22 – 24) за 28-30 січня “Волынь” презентувала статтю “Организация общественных развлечений” - перероблений матеріал відомого українського фольклориста, етнографа і літературознавця М. Ф. Сумцова (оригінально ця публікація з’явилася в січневій книзі журналу “Образование” за 1898 р.), де простежуються європейські шляхи розвитку української культури, проаналізовані вистави малоросійського театру, літературні вечори, поширення народних читань у Харкові, Одесі, Богодухові, Єлисаветграді, попит на екскурсії і подорожі рідним краєм. Висновки про “розумове просвітління”, зростання морально-громадських сил, авторитетність самоосвіти, поява “чистої духовної радості”, як підкреслював професор М. Сумцов, були близькими значній частині національної інтелігенції того часу.

У Житомирі М. Коцюбинський використовував найменшу нагоду для спілкування з місцевими освітніми і літературними діячами, хоча їх було не так густо (передусім Григорій Мачтет і Тимофій Лубенець входили до кола приятелів, та ще “симпатичний і щирий”, але нецікавий посередній письменник Василь Кравченко). Постійно отримував тут журнали – “Літературно-науковий вісник”, “Зорю”, “Буковину”, “Записки НТШ”; надзвичайно радів, коли бачив на конверті штамп “ДЦ” (тобто – дозволено цензурою). В листах до дружини Михайло Михайлович зафіксував: “Зверни, серце, увагу на сьогоднішнє число “Волині”, на одділ бібліографії. Він весь український. Я дуже радий, що помістив звістку про “Вісник”. Зробив, як бачиш, це так зручно, що подав адресу, зміст і ціну, а также про те згадав, що цензура пускає його на Вкраїну. Я певний, що після цієї звістки чимало підпишеться на “Вісник”. “Статтю про П. Куліша передрукували одеські та інші газети “без всякої зміни”, знайшовся рецензент, учитель із Варшави, який даватиме огляди українських книжок; домовився з редактором про публікацію статей Б. Грінченка тощо.

Хоча на початку “житомирського періоду М. Коцюбинський сумнівався, чи вистачить його журналістської енергії, чи не затьмарить жорстока реальність сподівань, все ж наполегливо працював у провінції. Навіть почав збирати матеріал для “повісті на тлі газетному”. Тема була свіжою й оригінальною, поступово складалася фабула, розкривалися широкі горизонти при обдумуванні плану оповіді; але залишалися й сумніви: газета – “надто мала фабрика, щоб її брати за прототип”. Таким чином, цей “плід невиношений” залишився не реалізованим.

За оцінками дослідників української періодики, саме завдяки Коцюбинському газета “Волынь” набула широкої популярності. Інколи навіть не вистачало примірників і доводилось збільшувати наклад. На їх думку, саме таких журналістів, котрі б, незважаючи на цензурні примхи, не покладаючи рук, просували українознавчі матеріали, відстоювали свою принципову думку, потребувала в той час Волинь і весь український край.
2. Сатиричне перо Володимира Cамійленка

САМІЙЛЕНКО Володимир Іванович (псевд. і крипт.: В., В.С., В-ий, …ій, В.С-ий, Си-кий, Маруся Вітрова, В.Іванченко, Ікс, В.Полтавець, В.І.Полтавець, Сивенький, В.Сивенький, Смутний, Л.Сумний, Staccato; 3 лютого 1864, с. Сорочинці, тепер Великі Сорочинці Миргородського р-ну Полтавської обл. – 12 серпня 1925, м. Боярка біля Києва) – письменник, фейлетоніст.

Закінчив Полтавську гімназію, навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету, освіту не завершив (“причиною неохоти держати іспити на диплом було потроху розчарування і нехіть до деяких предметів і стан здоров’я”, зазначив сам автор у нотатках до автобіографії). Працював на телеграфі, а з 1893 р. переїхав до Чернігова, де влаштувався секретарем редакції “Земского сборника”. Перші поезії й переклади В.Самійленка опубліковані у журналах “Зоря”, “Правда”, “Зерно”, альманахах “Складка”, “Ватра” та ін. У ті часи “безпросвітної ночі” літератор зблизився зі старою громадою і професорами Київського університету, поступово занурюючись в українське життя. Уже згодом Володимир Іванович ствердить: “Не маючи змоги запалити ясне світло, дбали ми про те, щоб хоч каганчик блідий де-не-де блимав у тій темряві. Не маючи змоги і не наважуючись вести темний і ще цілком не свідомий український народ на боротьбу за свою волю, старалися, щоб хоч не забувалася в народі його національна індивідуальність та щоб збереглась і поважалась його мова, той ключ од в’язниці поневоленого народу” (1922).

З 1900 р. поет працював у Катеринодарі та Миргороді. Прозові гуморески В.Самійленка з’явилися у деяких західноукраїнських виданнях: “Щасливий день пана Ямайського” та “Ідейний чоловік” у львівській “Правді” (1889, 1892), “Бездимний тютюн” - у чернівецькому журналі “Буковина” (1901). Газета “Приазовский край” (Ростов-на-Дону) вмістила два віршовані фейлетони російською мовою – “Ведро воды» і «Беседа о падающей башне, екатеринодарских гласных и других трогательных вещах» (1902).

У 1905 р. літератор переїхав до Києва, де був запрошений коректором і фейлетоністом до редакції щоденної газети «Громадська думка», згодом «Ради». Тут подані відомі сатиричні виступи Сивенького цього часу: “Як я перейшов од слова до … думки”, “Про душі, про п’яти та інші цікаві речі”, “Патріот”, “З моїх пригод”, “Я видаю газету”, “Розмова”, “Надзвичайна пригода з титулярним совітником”, “Дещо з весняних пригод”, “На великдень”, “Від Києва до Чернігова”, “До конституції”, “З записок редактора”, “Маленький фельєтон” та ін. Писав він також і статті (зокрема “Про земство в земських губерніях”, “В справі міської читальні”). У чернігівській газеті “Десна / Утренняя заря” у 1906 р. вийшло друком кілька фейлетонів В.Самійленка, серед яких “Немножко конституции”, “Утренняя заря”, “К лечению некоторых заболеваний» за підписом Staccato.

Сатиричні злободенні вірші “Заклопотаний росіянин”, “Розмова”, “Сон”, “Мрія бюрократа”, “Якби тепер устав Тарас”, “Duettino”, “Весняний спів” з’явилися на шпальтах київського журналу “Шершень” (1906). Цей рік видався найінтенсивнішим у щоденній творчій діяльності письменника, який постійно працював для української преси. Сам публіцист у листі до Є.Чикаленка стверджував, що “крутився, як муха в окропі”.

В. Самійленко зарекомендував себе як умілий перекладач, звертаючись до творчості О. Пушкіна, Ж.-П.Беранже, Дж. Байрона, Е. Верхарна, Ади Негрі та інших літераторів із світовим іменем. Російські, французькі, англійські, італійські автори в українському варіанті зазвучали зі сторінок “Зорі”, “Літературно-наукового вістника”, “Нової громади”, “України”

Матеріальні нестатки змусили В. Самійленка повернутися до Чернігова. Склавши іспит на нотаріуса, працював за фахом у містечку Добрянка. Після Лютневої ревлюції 1917 р. поет опинився у Києві, був запрошений до Міністерства освіти, потім до Міністерства фінансів уряду УНР. Деякі матеріали публіциста побачили світ на шпальтах журналу “Шлях” – це передусім статті мовознавчого характеру (“Дбаймо про фонетичну красу мови”, “Чужомовні слова в українській мові”), а також рецензії на твори К. Поліщука, М. Левицького, В. Домбровського. В. Самійленко був редактором-видавцем політичного, економічного, літературного і наукового часопису “Україна” (1919).

Згодом емігрував до Галичини, разом із редакцією опинився у Тарнові (Польща). Про ці гіркі поневіряння залишив свідчення С. Шелухін: “ Яка гірка іронія і заразом трагедія нації! Хто б міг сподіватися, що революція 1917 р., для якої Самійленко так віддано працював, тільки заступила для нього царських держиморд, цензорів і жандармів на революційних кар’єристів в українському уряді… Вони не придумали нічого кращого, як перевести Самійленка з російської в українську канцелярію і творчому талантові сатирика, лірика, гумориста надали писати українські “вступні і виходячі” реєстри! Наче на глум!..”.

Про тодішні поневіряння на роздоріжжях національної долі О.Олесь у 35-ліття літературної праці свого побратима написав такі рядки: “Стогоном був він німої землі, Сльози і кров він носив у полі, Кидав же перли і квіти”. Наприкінці липня 1922 р. В.Самійленко дістав притулок у садівничо-господарській школі львівської “Просвіти” на Прикарпатті (с.Милованне), де провадив педагогічну та літературну працю. Лише 20 травня 1924 р. письменник здобув “евакуаційне свідоцтво”, згодом радянське громадянство й оселився у Києві, де отримав посаду редактора у видавницті художньої літератури. Спогади “З українського життя в Києві в 80-х роках ХІХ ст.” вийшли друком у журналі “Нова Україна” (Прага – Берлін, 1923).

Об’єктивну і мудру характеристику особистості та творчості В.Самійленка подав Іван Франко у двох своїх працях, зазначаючи “солідність, зрілу обдуманість і обшліфованість” літературної праці, вміння в усьому виявити свою розтривожену і ніжну душу. У “пробі характеристики”, поданій “Літературно-науковим вістником” (1907. – Т. 37. - Кн. 1) критик наголошував: “При тім він українець, свідомий українець, усею душею відданий своїй країні і своєму народові – і се в Росії тип поки що свіжий, мало ще розповсюджений, тип, можна сказати, будущини. Отим-то він такий дорогий і любий кождому українському серцю, такий своєрідний та національний – не штучний, а немов так готовий уже виріс із рідного грунту…”.


Каталог: images -> attach
attach -> Матеріальна база школи на високому рівні. У дітей є все необхідне для комфортного навчання з предмету отм. Школою, у кабінет обм, були придбані, спеціально розроблені, шкільні парти для занять художньою працею та образотворчим мистецтвом
attach -> Микола Махній незвичайна антропологія mykola Makhnii extraordinary antropology чернігівський національний педагогічний університет імені Т. Г. Шевченка, 2011 ббк 88. 5 М 36
attach -> Скиба Ю. А., Царенко О. М., Ющик В. В. та ін. Словник екологічних термінів до курсу "Основи екології"
attach -> Джоан К. Ролінґ Гаррi Поттер i фiлософський камiнь
attach -> Індивідуальний план роботи студентки-практикантки Батирєвої Юлії Олегівни Організаційна робота № Зміст роботи студента. Дата проведення
attach -> Китайська народна казка «Пензлик Маляна». Поетизація мистецтва й уславлення образу митця в казці
attach -> Відповідальний за виконання
attach -> Джоан К. Ролінґ Гаррі Поттер і таємна кімната


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал