М. Вороний Краса!



Сторінка8/8
Дата конвертації02.12.2016
Розмір1,77 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

В. Лучук

Амвросій Ждаха

З Очакова ведуть його сліди

У світ, де також злигодні і муки.

Припадками – малярство і науки,

Коли ніяк не вилізти з біди.

Сім’я росте, і просить кожен рот:



  • Я хочу їсти! – треба заробляти

Насущний хліб, напризволяще хати

Не кинеш і – світ за очі!.. Народ

Пішов тепер, що підійма на кпин,

Коли не шлунком думаєш, а в мріях

Витаєш, – вітер земляків розвіяв

До обрію, ген за Зелений Клин.

Та він не кине рідної землі,

Де з молоком всмоктав пісенне слово,

Що колихало серце колосково,

Навпомацки, але вело в імлі.

Стобарвно озивалося воно –

Рука до пензля мимохіть тягнулась.

Диви, козача слава не минулась,

Те оживало, що пройшло давно…

І, змучений до краю, при свічках

Мелодію вводив на мольберті,

Казав, було: – Ми, українці, вперті,

Родилися, безштаньки, в сорочках.

Він брав собі за приклад Кобзаря,

Бо ж долею вони були, як рівні…

Дзвінкі пісні Марусі Чураївни

Амвросію світили, як зоря.

Він пензлем світ новий творив – нехай

Кишіли прикрі смішки, що – невдаха…

З митарства чесно йшов Амвросій Ждаха

В мистецтво, що вславляє рідний край!


В. Бойченко

Миколаїв

До питання про заснування міста

З лиману, з яхти білої, здаля

Дивлюсь на тебе: зводишся з ночівлі.

Ти – наче свіжозорана рілля:

Земними скибами стоять твої будівлі.

І уявилося: між сухостеблих трав

Мій сивий предок взявся за чепіги

Й повільно цілину переорав,

Не знаючи ні біса про інтриги

Й укази, що писались при дворі

Засновниками міст причорноморських…

А він проснувся якось на зорі

Й зорав…

З-під лемеша аж камінь порскав,

Але, зневаживши гарячі мозолі

І м’язи пружачи гарячими клубками,

Він вперто йшов за плугом по ріллі

І грів цю землю босими ногами.

Він не за гроші на торгах нажив

Дідівське поле бою та роботи.

Він землю цю вже кровію полив,

Тепер вона жаждиво прагла поту.

Він не казав тоді красивих слів.

Цвіла в духовнім зорі глибочизна.

Не з ласки царської, не з щедрості князів –

Йому горбом дісталася вітчизна.

Ти серцем ті труди його збагни.

Десь в емпіреях…і святі витали.

А на землі – Миколи й Івани

Меча кували і з меча – орало.

Сміялась предку сонячність роси…

Легкі, мов піна, паруси, не снились –

Тяжкі, немов залізні, паруси

В його долонях шкарубких забились.

Рвонулися вітрила на вітрах,

І хліб проріс із ріль непереможно,

І сіллю поту Буг-лиман пропах –

Не пудрою перук ясновельможних.

Спочатку бидло, тяглові воли

В ярмі до крові стерли душу й в’язи.

Ну, а тоді уже…й князі прийшли

Із пишномовно писаним указом.

…З лиману, з яхти білої, дивлюсь:

Німіють панорами полудневі,

І сонце на лимані гріє вус,

Й гойдають кораблі борти сталеві,

І, предком зорана, так пахне звіддаля

Така ще свіжа і трудна рілля.


Саксаганський прибуває до Миколаєва

Старенький пароплавчик «Аргонавт»

Минув старезну Ольвію неквапом.

Було-було народів, битв і правд,

Було-було поетів і сатрапів…

Було… Але іще не все сказав

Оцей земляк старого запорожця:

У слові, що для нього найдорожче,

Сповинуті ще блискавка й гроза.

Він долі ще не знає, юний юнкер…

До Миколаєва веде його стерно.

Та відчуває чаєчка-вістунка,

Що він пливе по золоте руно!

Як дивно! Миколаєвом ступає,

Уперше йде – ходитиме ж віки…

Жандарми навіть – жоден! – ще не знають,

Кого вони вітають залюбки.

Як дивно! Юний юнкер скине форму:

Він буде на кону – як на коні!

Він диктуватиме вікам сценічні норми,

Цей юнкер, що прибув упорожні.

Чиновництво, облиште борзі пера –

Від вас він і не прийме нагород.

Іде він юнкером повз вікна жандармерій,

Але його уже впізнав народ.
Виставка художника Андрія Антонюка

Як обійду щасливий цей поріг?!

Як не зіп’ю просонценого хмелю?!

Це ж мій народ – з віків та із доріг –

Так легко розсуває стіни й стелі.

Мої бабуні й тихі матері,

Мої діди – пророки добрі, хатні…

На теплих рук натрудженій корі –

Краплини сліз, довіку невідплатні.

Під пшениці зоравши переліг,

Води ізпивши із глибин Дунаю,

Безсмертний дух народу тут приліг –

Ні стін йому, ані кінця, ні краю…

До фарб земних – немов до себе йду,

В єство своє, замулене нейлоном.

Тут хліб і сіль, тут радощі й біду

Беру, як долю, із земним поклоном.

Д. Кремінь

Леви Миколи Аркаса

Пам’яті автора опери «Катерина»

Ці мармурові леви, як пропащі,

У скверику застигли назавжди.

Ці леви роззявляють спраглі пащі:

Чи музики запрагли, чи води…

І я спиняюсь. Це таки не казка.

Нема й століття, як він тут ходив.

І лащилися леви до Аркаса,

Обидва в німбах мармурових див.

Вернись до нас, о пам’яте зотліла!

Минуле наше – боротьба, не гра.

В ці вечори, з минулого століття,

Аркасів озивається рояль.

І корнет-а-пістон, і скрипка,

Контрабас і гобой, –

То воланням одчаю, то скриком

Про окрадену паном любов.

Десь на вулиці – «Окарина».

А отут, поміж смертю й життям,

На пюпітрі снігів –

Катерина

Із нещасним дитям.

А небо – передгрозяне, сталеве,

Мов лютий погляд пана із-під брів…

О, як ридав ти, мармуровий леве,

Над судьбами нещасних матерів.

Я пам'ять підійму, свою і вашу,

Мов птицю фенікс, з попелу й пітьми.

Мов диригентську паличку, Івасю,

Свій поводирський посох підійми!

Сприймаю світ – без пудри і без гриму.

Звучить, звучить Аркасів вокаліз.

А діти гладять мармурову гриву,

І пащу лева, й очі, повні сліз.


А. Золотухін

Андрієві Антонюку

Гей, Андрію, гей, у полі

Вічність зірками сіяє,

Б’ють копитом землю коні,

Ніч з минулим розмовляє.

Натягнули світла струни,

Грай поволі та чувай,

Як воскреснуть святі люди –

На полотнах розпинай.

Ніч-життя як сон пролине,

Часу марно не втрачай,

Відтвори з малюнків крила

Та й до вічності злітай…
Яблука Гесперід

Д. Креміню

Коли ти на дорогу яблука давав,

Воно було і яблуком пізнання,

І пам’яттю. На разі пригадав

Один Геракла подвиг, із останніх…

Згадав, як жили ми у Вавилоні,

Ти був тоді Саггіль-кіна-уббіб,

А я в Семирамидовім полоні

Вже рими їв твої, як хліб…

І час той відійшов,

Семирамида, нам на лихо,

Голубкою летіла на той світ,

Аж доки я в Гомері не знайшов

Тебе на службі Псамметиха.

І саме там, в далекому Єгипті,

Із Гільгамеша виплинув Геракл,

Хоч не було вже на цім світі

Садів, висячих на горах.

І там, мій брате, Діоскур-Гомер,

Ім’я знайшов у «Битії» Мойсея.

О, мрії молодості сфер,

Як служба у Париса-Евристея.

Згадаймо, як питали ми Нерея,

Де причаївся сад той Гесперід?!

О, як він не хотів розкрити тайну,

Приймаючи різноманітний вид,

А ми тримались, доки він негайно

На землю рідну нам не указав,

Назвавши край гіпербореїв,

І то була ріднесенька Гілея,

Тепер Кінбурном хтось її назвав…

Тече у Понт Дніпро як Океан,

І яблука ростуть під оком Феба,

І батько Гесперід, титан Атлант,

В Криму тримає на раменах небо.

А в Миколаєві Гомеровім – Аїд,

Життя тримається на римі,

Допоки квітне сад наш Гесперід,

Ми будьмо вічно молодими.

Эя

(Березань)

Слава острова солоновата

И обрывистый берег высок.

Э. Январев

Пуповину время оборвало:

Полу – островом стал.

Здесь Цирцея его ожидала

Из Аида, где город наш встал.

Там Тиресий, слепой прорицатель,

Напророчил Гомеру судьбу –

Ах! Европа, твой созидатель

Здесь, на Эи, почил берегу.

На Ингуле, тогда возле Стикса,

Приютился его Алибант,

Киммерийцем здесь уродился

Царь Гомер и Ахилл – его брат…

Утонули в неверии мифы,

Конь троянский еще не сгорел,

Не исчезнут из памяти скифы

В «Пекторали» Кремневых дел.

Тень Ахилла по Тендре блуждает,

На Змеином Елена ждет весть,

А в Аиде – теперь Николаев,

Город самых красивых невест.

Здесь страдают Сизифы, Танталы,

И, надеюсь, что Бахтов-Гефест

Щит Ахилла и мыс Гипполая

Откует для реликвии вест.

В лукомории Рыбаковки

Эя – сердце и лука стрела,

Жить нельзя без страховки

Ахиллесовой пятки, – без сна.

Археологи землю приспали,

Спят, намаявшись от труда,

А меня кошмары достали:

Шмидт, пальба батареи,

Род Гомера почил весь на Эе,

Телегон убивает здесь брата,

Анахарсис был скифский пророк –

«Слава острова солоновата

И обрывистый берег высок…»


Городу Святого Николая

Город мой – форштевень корабля

У слиянья Буга и Ингула,

Киммерийско-скифская земля,

Место Геродотовых прогулок.

Ольвиополис и Борисфен,

Храм Деметры, мыса Гипполая,

Анахарсис, Одиссей – Гомер,

Миссия Святого Николая.

Здесь Олег ходил на Цареград,

Витовт гнал сынов Батыя

И казаков запорожских рать

Янычаров била здесь навылет.

Час пришел, орлы Екатерины

Оттоманской Порте дали бой,

И степей бескрайние равнины

Говор вновь услышали родной.

Вдоль по Бугу пролегла граница,

Стал Очаков – флоту не пройти!

И пришлось Суворову селиться

В Кинбурне, у турок на пути.

Шли бои, на суше и на море

Головатый с Белым турок жгли,

Перешел Кутузов Буг и вскоре

Стали у Очакова полки.

И на день Святого Николая

Пал Очаков в яростном бою,

И Потемкин крестит Николаев,



Как любовь последнюю свою.




1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка