М. Вороний Краса!



Сторінка7/8
Дата конвертації02.12.2016
Розмір1,77 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

В. Голобородько

Катерина Білокур: піжмурки квітів

Квітка ховається за квітку,

Грається з глядачем у піжмурки,

Не з’являється доти, поки її не назвеш:

«Ти, Квітко блакитна, що в’єшся все вгору та вгору,

Твориш своїм цвітінням перед очима стіну,

Тоді вже й не знаєш, чи то квіти, чи небо –

Кручені паничі».

І кручені паничі з’являються з-поза неназваних квітів.

«Ти, квітко блакитніша, що ростеш при дорозі,

Подорожніх виглядом своїм звеселяєш,

Проводжаєш ідучих з поля помахами

Блакитної хусточки - волошка».

І волошка виходить із-за спин інших квітів.

«Ти, квітко найблакитніша, що стелишся

Низенько по землі,

Щоб і мертві бачили - барвінок».

І барвінок цвіте з-поза невідомих квітів.

Для тих, хто не знали їхні назви по-українському,

Квіти не існують:

Для чужинців, які пильно стежили,

Як малярка водила пензлем

Із набраною ультрамариновою фарбою, на полотні –

Квіти були непомітні:

Тільки пензель торкався полотна,
як фарба щезала, усотувалася в полотно,

Як молоко крізь цідилок –

Біле полотно, та й годі, а перед ним

Жінка з наполоханими очима,

Водить сухим пензлем по поверхні полотна.

Малярчине заняття покваліфікували як непрактичне

І таке, що не має сенсу,

Хоч і не вороже для них,

Тому залишили її в спокої.

Та варто було малярці назвати квіти їхніми іменами,

Як вони стали рівненько за тином,

Як пустотливі діти, і зацвіли блакитно.



О. Булига

Поет

О. Довженкові

Мить – мов завіса сповзла зі сцени,

Він на вулиці знову сам,

Йому всміхаються манекени

У продажному тлі реклам…

Він на вулиці-сцені – сам.

Він іде у великій своїй надії,

Він іде дзвонарем у ніч,

Він іде розпорошувать серця мрії

На шляхах гірких протиріч…

Мить, – ніби ранок повстав за степом,

Він іде будувати Храм;

За плечима – життя вертепом,

В чергуванні комедій, драм…

Він іде карбувати Храм!

Він іде, щоб, страждаючи, вічно марить

Дивним сяйвом чиїхсь очей,

Він іде, щоб, згоряючи, болем вдарить

В звичайнісінький стан речей…

Мить – ніби промені ллються мимо,

Смерть зриває землі струну…

І земля неземними очима

Колисає його труну..

Смерть зриває землі струну.

Він живе, утверждаючись оборонцем

Найсвітліших людських зусиль,

Він живе, щоб немеркнучим бути сонцем

В атмосфері сердечних хвиль!


М. Рильський

Олександрові Довженку.

Дружнє посланіє

Не раз, не два розмова в нас бувала

Про пору ту, коли ізнов орала

У вогку землю пустить рідний край,

Про час, коли від ненаситних зграй

І тінь сама розвіється за димом.

Ще довго біль у серці ми нестимем,

Та сонце й вітер весняних степів

Тепло живлюще в груди сіячів

Без міри щедро будуть уливати,

І усміхнеться знову наша мати,

І рани заростатимуть…Той час

Веселкою стояв поперед нас,

Коли натхненно Ви пророкували,

Як знов гілля підійметься прив’яле

В садах народних, як рум’яний цвіт,

Понад Дніпром звисатиме із віт

Над саму воду, пахощами повен,

Як випливуть із темних угловин

У срібну даль процвітані човни,

І мужній гарт священної війні

В священній праці нам потроїть сили,

Жита квітучі дух розіллють милий,

Зростуть будови з попелу руїн,

І там, де проростав гіркий полин,

Гречки поплинуть молоком медовим.

Стривоженим, без краю щирим словом

Казали Ви, що маєм пронести

Ми заповідь людської доброти

Туди, де ворог намагавсь розлити

Людоненависницькі заповіти,

Що пильний погляд і тверда рука

Ітимуть в парі у більшовика

З проникливістю, з розумінням ліній

Усіх складних, якими йти людині

Доводилось в кромішній темноті,

Що над усе ми маємо в житті

Гарячу кров і творчість шанувати.

Тепер, коли святу грозу гармати

Несуть на Захід і земля стріча

Достойну смерть убивці й руйнача, –

Ви, що вливали «Ніччю перед боєм»

Ослаблим – міць, стократну міць – героям,

Прийміть од мене ці прості слова.

Вона жива, Довженку, і жива

Зостанеться, допоки сонця-світу,

Вкраїна наша! Розп’ято і вбито

У неї не одне ясне дитя, –

Але шумить, як вітер, вороття

Весни, що так лукаво в нас украли, –

І станем ми, – кріпкий і нездужалий, –

Палкий юнак і сива голова,

По лікті засукавши рукава,

До чистої, як перший сон, роботи, –

Змагатися за голубі висоти,

За пломінь серця, теплоту руки,

За плескіт весел вздовж Дніпра-ріки,

За мрійний Київ, за блакитний Канів,

За передзвін незнаних океанів,

За мудрість мужа, за любов жони,

Братерства міць, дитячі світлі сни,

За шум Арагви, Волгу повноводу,

За спільну путь радянського народу!
І.Драч

Кінобалада

«Я б, напевно, помер, якби не було кіно» –

Сказав я собі якось і моторошно здригнувся.

Натомість соборів літератури,

Натомість гарячих органів поезії,

Натомість розмаїтого шалу її вітражів,

Натомість Георгія Змієборця з XIV століття –

Уцілілого богодива станилівської ікони, –

Горить перед очима геометрично

Безжальний прямокутник,

Цей білий рентген атомної доби,

Цей білий амвон другої половини

Двадцятого століття.

Я залюблений в порожні душі соборів,

В старовинні гуцульські церкви й свічники

(Прообраз церков дерев’яних –

Це гірські кососпадні смереки,

А креслення свічників –

Це тризубці шорстких будяків).

Я тяжко здригнувся, я моторошно відчув:

Я так само залюблений в порожні кінотеатри,

Де буває душа наодинці з білим екраном,

Як буває самотнє перо наодинці з самотнім аркушем,

«Я б, напевно, помер, якби не було кіно» –

Сказав я собі якось і моторошно здригнувся,

Оглянувши пустельний німий кінозал,

І, ще один з кіновіруючих,

Душу віддав органу поезії…


Л. Костенко

Незнятий кадр незіграної ролі

Іванові Миколайчуку

Його в обличчя знали вже мільйони.

Екран приносить славу світову.

Чекали зйомки зали, павільйони, –

Чекало все! Іван косив траву.

О, як натхненно вміє він не грати!

Як мимоволі творить він красу!

Бур’ян глушив жоржини біля хати,

І в генах щось взялося за косу.

Чорніли вікна долями чужими.

Іван косив аж ген, десь по корчі.

Хрести, лелеки, мальви і жоржини

Були його єдині глядачі.

І не було на вербах телефону.

Русалки виглядали із річок.

Щоденні старти кіно марафону

Несли на грудях фініші стрічок.

Десь блискавки – як бліци репортера,

Проекція на хмару грозову.

На плечі стрибне слава, як пантера, –

Він не помітив, бо косив траву.

Іваночку! Чекає кіноплівка,

Лишай косу в сусіда на тину.

Іди у кадр, екран – твоя домівка,

Два виміри, і третій – в глибину.

Тебе чекають різні дивовижі.

Кореспонденти прагнуть інтерв’ю.

Москва. Гран-прі. Овації в Парижі!..

Іван косив у Халеп’ї траву.
С. Чернілевський

Пам’яті Івана Миколайчука

Я свеча, я сгорел на пиру,

Соберите мой воск поутру

Арсений Тарковский

Іваночку, Іваночку, Іване!

Світи летять дорогами стома.

Живеш отак життя своє погане –

І враз холодним вибухом: нема!

І враз крізь біль: Чого ми варті? Всі ми?

Якої міри ми і наша суть? –

В цей день, в цю сіру тінь від Хіросіми

Тебе з-перед Чорнобиля несуть.

Ні тихими, ні грізними громами

Не врізалося в чвари й чагарі.

Лиш голосом знесиленої мами

Розчахнуто повітря угорі.

І звідти раптом звалене, незване,

Немов сирітський плач з-під рукава,

Незвірене, незвелене: Іване!

Іваночку! Іваночку! Іва-а…

І поки ми шепочемо: «Не треба…»,

Знесилені, знесинені, знеси…

Той голос, небо витиснувши з неба,

Залив і злив списи і полюси.

І зливою, і зливою по страті,

І злизує, і злизує слова,

І в сірій прірві, в білому квадраті

Прозоро-сивий привид колива

І розлива одну на всіх провину,

Одне видіння всім по голосьбі:

Стоїть Іван і теше домовину

Собі і скрипці, скрипці і собі.

А над безмовним клекотом трембіти,

Над зойком дримби звівши балачки,

Немов каплиці, стали єзуїти

І дмухають пітьмою на свічки.

І дмухають на очі і на губи,

На полум’я святих жіночих лон,

І тішаться зачаєно з погуби,

На частки розчахнувши Вавилон.

І хиляться в належності плаксивій

Лукаві цілувальники тавра.

Це молодість лежить в оправі сивій!

Це молодість, навік уже стара.

Окрадена, окровлена, окута,

Манкуртами отруєна тихцем.

По краплі в жили вціджена цикута

Підкралася до серця манівцем.

І втішились інтриги та вериги,

І втішились під цвітом рутяним

І хрест Йордані, вирубаний з криги,

І біла пара крику понад ним.

І це чоло, і руки воскові ці,

І всі ці звуки, всі до одного,

Пішли т у д и в шевченковому віці,

Лишивши вільну молодість його.

Цю молодість не вкрили живокриї,

Та вкрали, щоб не била з першорядь.

Лише свічки горять – від Чорториї,

Під зливою не гаснучи, горять!

А хто ж ці свічі визбирає зранку?

Кому ж тепер ця магма воскова?

По всій землі лиш мамине: Іванку!

Іваночку! Іваночку! Іва-а…

Кому ж тепер ці стебла, ці хвоїни,

Ці лебеді, ці крижані хрести?

По всій землі лелеки з України

Рвонулись тобі крила принести.

По всій землі – жальбою листяною,

Всім золотом доріг – до череска…

Та над труною темною стіною

Стоїть вода і крил не пропуска.

І ті стоять – ілоти і кастрати,

І завтрашнє стоїть, як василіск.

Кому ж той віск, Іваночку, зібрати,

Коли такий по слові нашім тріск?

Коли така залива в горловину

Твоїх трембіт, глухонімих сиріт?

Твоя земля летить на домовину,

А в тій землі – асфальт, каміння й дріт.

Не видно сліз – вода залляла очі,

І в ямі тій – не рута чи зело:

Гіркий полин чорнобильської ночі,

Перед якою Слова не було.

Окрадене, окровлене, окуте,

Манкуртами отруєне тихцем, –

Шевченкове, колись палюче й люте,

Облудно захомутане правцем.

А ти уже над сущим і над ложним,

Над лопотом видінь і мерехтінь.

Як тінь, тепер стоятимеш за кожним

І перед кожним виринеш, як тінь.

Над нашими квартирами й дахами,

Над нашими дорогами з драгви,

Немов з глухонімими дітлахами,

Руками говоритимеш з трави.

По коренях всотаєшся в дерева,

В лелечі крила – не в іконостас.

І молодість, і воля Кобзарева

З очей твоїх дивитимуться в нас.

І в тих, з таємно-темних осередків,

Що їм воздасться чашами смертей,

І тінями забутих нами предків,

І страдництвом ошуканих дітей.

Суд є. І тіні є. І ми – спірити.

І потойбічне світло спраготи

Глухонімих подвигне говорити,

Ліниводухих – мати й берегти.

Так мусить бути. Бо життя – насіння,

Хоч ця вода все літо покрива.

Хоч ця вода – суцільне голосіння:

Іваночку, Іваночку, Іва-а…!

І винуватим не перепросити.

І зупинились крила й дзиґарі.

Кому ж цей дощ над нами покосити?

Кому цей віск зібрати на зорі?

Косар лежить, легенький, мов пір’їна,

І на очах роса не воскреса.

Чи то над небом плаче Україна?

Чи то над нею плачуть небеса?
Ада Роговцева

***


Іван вмирає. Що ж бо нам робити?

«Похукайте на серце, розпаліть

В мені життя, а смерть забороните», -

Так він сказав би, але він мовчить.

І вже його свідомість не кориться

Буття законам – він зійшов з межі.

Та як на тебе мертвого дивиться,

Поки живий – порадь, допоможи.

Шевченків син Іван! Хай стане диво –

Проскачеш на гарячому коні,

З коня всміхнешся зверхньо, незлостиво

Усім-усім на світі…і мені.

Іще живий, говоримо востаннє…

Ти – незбагненний, ти – такий простий,

Лиши нам головне своє зізнання:

Де сили брав самотньо хрест нести7

Тепер доніс. Складаєш світлі крила.

І віддаєшся в вічності глибінь…

Ми не змогли. Чужі. То й не зуміли

Тебе добром утримати в тобі.

І цілу ніч періщить дощ,

Сумний та сірий. Небо плаче.

Проскоч, Іване, смерть, проскоч!

Устань, миленький! Встань, козаче…


Р. Лубківський

Майоліка

О майоліко, птахо барвиста із казки!

Е. Межелайтіс

До столу мистецького сядьмо кружка.

Забудьмо дрібненькі свої турботи.

Ось птиця кружляє. Вона важка

Од фарб і дешевої позолоти.

Рожевим – крила заляпано їй,

Блакитним – лапки мініатюрні…

У вирій летіти – хіба ж то такій?

А лишишся дома – замучать дурні!

До столу присядьмо. Замовкнім на мить,

Деревами станьмо на півхвилини,

Й до нас, приголомшених, раптом злетить

Та птиця чарівна з небесної глини.

Ми їй у долонях подаймо пшона

Й води з найпрозорішої криниці,

І птиця усім нам віддячить сповна –

Як личить казковій прекрасній птиці.

Майоліко! Фарба сповзає густа –

Лишаються тільки тонкі узори.

Майоліко! Птиця моя зліта

Крильми різнобарвними пестити зорі…

Прокиньмось, дерева! Тремтить вишина,

Бо птаха клює золоті сузір’я.

Безсмертна та гілочка, де вона

Зарошеним дзьобиком чистила пір’я!
В. Базилевський

Київ

Ні, милий, він стоїть не на горбах,

А на Софійських фресках, на фронтонах

Успенського собору, куполах,

На різьбленні, на мармурі й іконах,

На тих пілонах і пілястрах, на

Фасадах тих у плетиві ліпному,

Що ними, певна чару, давнина

Сучасну присоромлює сірому.

Авжеж, кажу, він – Лавра і Узвіз,

Магніт для юрмищ – його смальта й плінфа.

Він там, де пиво дудлив пиворіз,

А в аркасоліях, де Нестор та Олімпій.

Горби горбами, та не на горбах –

На іменитих він стоїть гробах!

Йому належать Кий, Аскольд і Дір,

Розправиш крила, як примітить око

Вінок із лавра, що трима ампір,

Чи гру уяви пишного барокко.

Упав би на обличчя смертний пил,

Коли б не ці портали та абсиди.

Підважують його з останніх сил

Сумні атланти і каріатиди.

Без них він, як без пам’яті поет,

Флейтист без флейти, твердь без Саваофа.

Впадуть вони – й лишиться наш портрет,

А це – повір на слово – катастрофа.

Б. Олійник

Ода Києву

І

Чаклунської ночі Івана Купала,

У час, коли папороть тайнощі діє,

На свято кохання виходять, як пави,

Полянського роду у білому діви.

Пливуть опівночі у травах бобрових

На поклик магічний тремкого багаття.

І тихо пускають по хвилях дніпрових,

Мов знак нареченим, вінки-лебедята.

І Київ, такий ще малий – на долоні.

І Кий із братами ще жив і князює.

І Либідь в любисткові на оболоні

Із ладо своїм лебедино зорює.

Світанок встає з молодого розгілля,

Гінці на комонях тривожать дорогу,

Гукаючи владно киян на весілля,

На свято народження роду нового.

…Народжуйся, роде русявої вроди,

На трави, на зорі, на лагідні води!

І радуй вовіки, мій добрий народе,

Зерном і піснями всесвітні народи!

ІІ

Луна віків над Лавровою пущею,

Що долина із Несторових снів;

І міст Патонів, мов ракета, пущена

У дні грядущі із минувших днів;

Дівочий усміх над шовками теплими,

Полянський легіт предковічних трав;

І обеліск над воями, полеглими

За землю нашу, смертю смерть поправ;

І карб минувшин, і новітні вияви,

І день прийдешній в рисах дитинчат –

В тобі, як в книзі, одкриваю, Києве, –

І хори вічності мені звучать!

ІІІ

Возрадуйсь, граде на Дніпровій кручі,

Із верховин п’ятнадцяти століть,

Благословенна, плодоносна віть,

Од кореня русинського – могуча!

Колиско тополина трьох мужів,

Що розтоптали троєжалля змієве, –

Возрадуйся, мій сивочолий Києве, –

Високий щит слов’янських рубежів!


Миколаївщина

Петро Панянчук

Спадок тисячоліть

Десь там, у минулім

Купався в Інгулі

Незнаний мені дивосвіт

І мудрий Васіхшта –

Арійців відлуння –

Нандіні пас тисячу літ.

І птаство співало

І сонце вставало

Над свіжою зеленню трав

І Юван Го-пала,

(Іван наш Купало)

В чарівну сопілочку грав.

А поруч, в тумані,

З лісів Араньяні

На гру зачарована йшла,

І писар якийсь

Нотував в «Рамаяні»

Про аріїв давні слова.

Про царство Дандака,

Де правив Кий-Данда,

(Бува, чи не з наших Київ?),

А степом гуляла

Чубаста команда –

Прообраз, мабуть, козаків.

І наша прамова

Лилась пречудово

У їхніх розмовах-піснях,

І в небо злітали

Ті хлопці святково

При диво-купальських вогнях.

Їм вітром тріпало

Чуби-оселедці, –

Гуляла Васіхшти орда, –

Травиці доволі,

Худоба пасеться,

А поруч – солодка вода.

Ось тут, над Інгулом,

Де наш Миколаїв –

Слідів тих не стер буревій –

Від їхнього «уда»,

Від сіндського «паї»

Лишився й для нас Водопій.

Бо ж там, у минулім,

Десь тут, на Інгулі,

Купався отой дивосвіт,

І він докотився

У спадок відлунням

До нас через тисячі літ!

Васіхшта – мудрець, володар чарівної корови Нандіні (радість, втіха, надія) – вона сповнювала бажання. Нащадки Васіхшти носили довге пасмо волосся на чисто виголеній голові (оселедці).

Юван – юний. Го-пала – пастух корів.

Араньяні – дівчина-лісовичка.

Царство Дандака – описується в «Махабхараті».

Уда – санскр. вода, ріка

Паї – санскр. пити.

На Гарді

На Гарді Бузькому неділя –

Неділя Трійці пресвятої.

Сьогодні варта лиш при ділі,

Всі ж інші – так, козацтво, вої.

Та дві особи тут сторонні:

Дідусь з бандурою незрячий –

Від шаблі слід йому на скроні,

Тому, сірома, і не бачить,

І поводир – маленький хлопчик –

Прийшли розважити козацтво.

В малого теж сміливі очі,

Бо їх ходіння – не жебрацтво.

Козацтво ж в церкві помолилось,

Належне трапезі віддало

І ось, щоб дома не журились,

Послухать дідуся зібралось.

Рокочуть струни на бандурі,

Мов хвилі Бузького лиману,

А козаки стоять похмурі

Півколом, поруч з отаманом.

Бо дід про Байду їм співає,

Про трьох братів азовських думу,

Розмову ще Дніпра з Дунаєм

Згадав старий з великим сумом.

І плач невільників. І Хмеля.

І про навалу про ворожу –

Стоїть козацтво, наче скеля,

Та так, що й битись ладен кожен.

Але ж сьогодні – лиш неділя,

Неділя Трійці пресвятої,

Сьогодні варта лиш при ділі,

Та цей кобзар, що будить грою.

**************************

Давно те було, та минуло –

Вже й Буг наш трохи обмілів,

Але пороги під горою

Наповнені тією грою,

Рапсодом тих козацьких слів.

І та мелодія лунає,

І Пугач-скеля відбиває

Святу рапсодію віків,

Що Буг доніс до наших днів.

Щоб не забули те, що було…

І знов звучить серед степів

Кобзарська пісня героїчна,

Немов рапсодія епічна

Про легендарних козаків.



Л. Чижова

Аркасові джерельця

Кажуть люди: у добрий час

Віднайшов три джерельця Аркас,

Що в степу за селом пробивались,

Їх раніше й не помічали.

Він розчистив, надав їм сили,

Дав життя, ніби дітям милим.

Посадив ясени крислаті,

Щоб джерельця оберігати.

Два струмочки ховались в камінні,

Ясени тут сплелися корінням.

А сосновій гайочок пізніше

Насадили вже люди інші.

Над третім дашок змайстрували,

Розкопали й обмурували.

Гарну вирізьбили цямрину,

І стоїть ця криниця донині.

Частенько біля криниці

Сходилися молодиці,

Джерельної взяти водиці,

Новинами поділиться.

Мирилися отут сусіди,

Змивали водою всі біди,

І в світлу вони годину

Дякували тій людині,

Що криницю оцю зробила

Та ясени насадила.

У безвість віки спливали,

Джерельця ж не висихали.

Тихенько жебоніли,

У землю вливали сили.

Спинімося перед джерельцем,

Стане світліше на серці.

Добрим словом не раз згадаєм

Тих, кого серед нас немає.

А джерельця напоять і нині

Натомлену спраглу людину.
Ємигія *

Не складали пісень,

Не писали поем –

Просто землю свою

Так уміли леліять,

Що з любові завжди

На планеті людей

Вся буяла в цвіту

Ємигія…

Ти вінком із легенд



У віках проросла,

Ти у людських серцях

Дивовижна, як мрія.

Ти наснага з наснаг

Для усіх поколінь –

Загадкова, ясна

Ємигія…

Тут живлюща вода



Крізь пороги тече,

Від цієї краси

Міццю й силою віє.

Моїх пращурів світ,

Моє диво земне,

О найкраща з земель –

Ємигія!

*Ємигія, Ємигея – з давньогрецької «моя земля».
Г. Громовий

Пам’яті Судковського

Ты так море любил

П. Чистяков

Ти так море любив,

Що, натхненне ним, серце співало.

Хвиля, в берег б’ючись,

Озивалась луною в душі.

Тобі груди ятрили

Вітрів невгамовних хорали,

Як з гармат громових

Гріли небо бучні гармаші.

Пильні очі твої

Поринали в далекі простори,

І стривожені думи

У веселковім грали вогні.

В руки пензля ти брав,

І зневільна скорялося море,

І вщухали вітри

На чутливо-тремкім полотні.

А коли наступала

Погожа і сонячна днина

І на сині роздоли

Лягав наглянсований штиль,

Поставала в очах тобі

Вбога рибальська хатина,

В морі скупані чайки

Летіли к тобі звідусіль.

Зацвітали тоді

На мольберті рожевії маки,

І зелений баштан

Набирався тугої снаги,

І рибальські човни

Виряджав розпашілий Очаків,

І жаріли довкруг

Чорноморські круті береги.

Ти так море любив,

Що життя в невимовній печалі

Промовляло тобі

Із його неосяжних глибин;

Ту натхненну любов

Увібрали безсмертні скрижалі,

Як вбирає ріка

По весінньої повені плин.


Каталог: uploads -> editor -> 1144 -> 70138
70138 -> Метод проектів у викладанні трудового навчання
70138 -> Програма фізична культура для спеціальної медичної групи 10-11 класів середньої загальноосвітньої школи./ Укладачі Ф. Ф. Бондарів, М. С. Дубовис, В. В. Снігур
70138 -> Концепція сімейного виховання в системі освіти України
70138 -> Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
70138 -> Перелік програм, рекомендованих Міністерством освіти І науки, молоді та спорту України для використання у загальноосвітніх начальних закладах у 2013/2014 році
70138 -> Закону України «Про загальну середню освіту», статті 12 Закону України «Про професійно-технічну освіту»
70138 -> Рішення методичної ради Житомирського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал