М. Вороний Краса!



Сторінка6/8
Дата конвертації02.12.2016
Розмір1,77 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

М. Рильський

Пам’яті М.Л.Кропивницького

Я тільки раз його на сцені бачив –

Титана, що зламали вже літа, –

Та молодим в очах він вироста,

Бо я таким в душі його відзначив.

Він вийшов – сотні голубиних крил,

Зірвавшися, в повітрі заплескали.

Здавалося, і мертві стіни зали

Враз ожили, весняних повні сил.

І мовчки, ніби скеля над прибоєм,

Він на помості, мовчазний, стояв, –

І от прибій ущух, і залунав

Глибокий голос мужнім неспокоєм.

То був Шевченків вечір – і слова

Про Яр Холодний розцвіли гарячі,

Про те, як стануть зрячими незрячі, –

І правда говорила в них жива.

Я пам’ятаю, як я здивувався

Нечуваній, високій простоті.

Він одкидав прикраси золоті,

Щоб діамант, як сонце, сам пишався.

І думав я, і думав зал увесь

Про шлях його, де терен з лавром сплівся,

Про подвиг многоріч ний, що лишився

На вік віків, нетлінний і поднесь.

Давно життя минуло старосвітське

І зник з землі Глитай, або ж Павук –

Та знов, мов крила, міліони рук

Стрічають плеском ім’я – Кропивницький.
Л. Костенко

Пам’ятник І.М.Сошенку

Умер проїздом. Корсунь спав, байдужий,

Що десь сьогодні, вчора, чи торік,

Умер проїздом, сивий і недужий,

Якийсь старий самотній чоловік.

Тяглась розбита корсунська сошейка.

Гула церковця хором неземним.

Лежить Іван Максимович Сошенко,

І всі на світі плачуть не за ним.

А Рось кипіла в кам’яному ложі,

Між голих віт кричало вороння.

І дві вербички стали на сторожі,

Щоб ту могилу час не зарівняв.

І два віки зійшлися на пораду.

І Літній сад приснився тій вербі.

Хоч би яка скульптура з того чаду

Прийшла сюди постояти в журбі!

Лежи, Іване. Світ вже був немилий.

Ще тут всілякі грози прогудуть.

Тут Рось тобі камінчиків намила,

З них добрі люди пам’ятник складуть.

Ти в цей пейзаж печально так вклинився.

Лишився тут, спасибі тій вербі.

Лежи, Іване. Кожен, хто вклонився

Твоїй могилі – пам’ятник тобі.

Д. Павличко

Кожному (і собі) читачеві Лесі Українки

Збагни її безмежжя духу,

Її життя із трьох проклять –

Неволю, гіркоту, недугу –

І хай тебе думки болять.

Хай батогом їх сполосує

Жада великої мети.

Її не клич до себе всує,

А сам до Лесі долети.

Із нею стань на трудогорі

Свойого сяючого дня.

І мозком ти врости у зорі,

Як у горах вроста зерня.

Із серця вирви сумнів потай,

Неначе заржавілий цвях.

І сто разів спіткнись – пошпотайсь

Не в славі, а в її словах.

Розбий свої тендітні стопи

У скелях дум її – розбий.

Не гнись в поклонах до Європи,

Бо ти не єсть жебрак сліпий!

Із нею ти – всесвітній геній –

Доглянь заобрійні вітри,

Як радій у пітьмі рентгенній,

Усе, що сховане, уздри.

Ти син її – не пасербина,

І знай – тебе ми проклянем,
Якщо твоя зігнеться спина

Під гранітовим тягарем,

Що піднімала жінка квола;

Неси його в чужі світи –

Похилені у праці чола

Вогнем досвітнім освіти.

Ти не шукай плиткого броду,

Над плесом не чекай зими…

Собі ім’я свого народу

Навіки, як вона, візьми.

Візьми не в тиху паспортину,

Відчуй його проміж легень,

Як мати відчува дитину

Перед пологами за день.

І бережи його, як Леся,

Для всіх народів і віків.

І сміливо ступай на леззя

Гадючих підлих язиків.

Роди нові часи, а стогін

Ти оберни в пісенний щем,

Щоб ворог, ідучи на погин,

Не тішився твоїм плачем.

Веди знаменієм червоним

Нових звитяжців у бої.

І кості поклади бетоном

Під вічний пам’ятник її.


Марія Заньковецька

Її зорею називали…

М. Рильський

Не скроплюйте слізьми її талант,

Ні росами з незайманих троянд –

Вона кличі творила, а не схлипи;

Не світлячки, а мислей смолоскипи

Запалювала на кону вночі, –

В присяжних обертались глядачі,

Вставала правда, як воскреслий з ями,

І звершувався суд над глитаями.

Вона навчала сльози берегти,

Хоч їх у неї, наче в сироти,

Було достатком, хоч її сестриці

Носили сльози відрами з криниці,

Хоч мала Україна море сліз, –

Виносила сльозу одну-єдину,

Щоб не залить, а освітить людину.

Вона сміялася – сумна й слаба.

Той сміх у пана обертав раба,

А пана – в сміття, лахами прикрите.

Боління темне і несамовите,

Глухі плачі, ридання й дзвони стріх

Вона ховала в свій печальний сміх,

Благала в зали за важкі митарства

Для наймички не співчуття, а царства!

Театрів імператорських льоди

Крушилися. Там перші три ряди

Сиділи, наче айсберги розмоклі,

Там падали заплакані моноклі

(І кожен подумки у список свій

Її ім’я заносив між повій!),

Її сльозу пустих очей морозом

Ловив монарх, на радість малоросам.

На неї дивувались мужики,

Як скиби, пролягали їх думки

Під ноги босі на селянській сцені.

Безмежні ниви, чорні і студені.

Та з них вона, мов сонце навесні,

Видобувала кільчики ясні –

Пломіння людськості, що землю гріє, –

Благословенна ти в жонах, Маріє!..



О. Олесь

Марії Заньковецькій

Вона пішла дорогою страшною,

Коли ще ранок наш не цвів,

Вона ішла царівною-весною

З далеких, радісних країв.

Де йшла Вона, там сходили троянди,

Куди дивилася – зірки.

Із сліз її займались діаманти,

З зітхань здіймалися чайки.

Це нам Вона степи й річки вквітчала,

Сади з опалами злила,

Могили рутою заслала –

І в небо кинула орла.

Хто чув її, той чув наш степ зелений,

Стояв у нашому гаю,

Той розумів наш біль і гнів шалений

І плакав в нашому краю.

Вона нам стежку протоптала

В країну сонця і тепла

І враз з мечем, як янгол, стала

І нас на гори повела!
М. Рильський

Марія Заньковецька

Її зорею називали,

Ясною зіркою… Вона

І справді трепетно-ясна

Була, як зірка. Нездужалий,

Упалий духом, в ній ловив

Далеких відсвіти вогнів,

І в чистій муці Харитини,

У Лимерівниних сльозах

Черпав снагу верстати шлях,

Змагання за права людини,

За волі помах соколиний,

Що людям снився у віках.

Вогнем, жагою, пориванням

Вона серця палила всім,

Страждання граючи, стражданням

Сама була вона живим,

І руки Чехова й Толстого

Благословляли їй дорогу,

І Мирний голову клонив

Благоговійно перед нею,

І Лисенко її любив

Співуче-ніжною душею,

І невідомі глядачі –

Студентство, молодь, як годиться –

Біля театру, уночі

В її впрягались колісницю.

Коли ж веселощів струмок

Круг неї завивався струнко,

І брязкіт срібних підківок

Жартливу нам являв Цвіркунку, –

О, як же молоділи всі,

Легкій дивуючись красі!

Минулося… Невже минулось,

Просяяло і відцвіло?

Ні! У безсмертя обернулось

Те, що безсмертям і було,

І серед вільного народу,

Що гідно шану їй воздав,

Встократ ясніше з небозводу

Твій, зоре, промінь запалав,

І на новій, радянській сцені,

Де правда крила простягла,

Витає неув’ядний геній

Тії, що правду нам несла.

І хай твій прах у гробі тліє –

Нетлінне сяйво золоте…

Круг Заньковецької Марії

Сузір’я юності цвіте.

Саксаганський

Молодість мою гарячу

Знов перед собою бачу,

Юні сльози, юний сміх,

Що не знати більше їх.

В театральнім темнім залі

Нам сіяли ясні далі,

Відкривав їх чарівник,

Що від нас пішов навік.

Син орлиної родини,

Син великої Вкраїни,

Всі серця він чарував,

Як весняний подих трав.

Чи в одежі Копачевій,

Чи при шаблі Карасевій,

Чи в Тараса жупані –

Серце він живив мені.

Захват наш – високий подив –

Серце наше благородив.

Він, Іван, у «Суєті»

Сіяв мислі золоті

Про мистецтво для народу,

Про високу нагороду,

Що мистецтво тим несе,

Хто йому віддасть усе.

Він дожив до днів щасливих,

Що по наших ходять нивах,

І народ йому воздав

Світлу славу серед слав!

Він погас, як вечір гасне,


але образ той прекрасний

Збережу довіку я –

Саксаганського ім’я.
Маркові дуби

На хуторі І.Карпенко-Карого Надія (Кіровоградщина), де написав великий драматург ряд кращих своїх п’єс, не раз гостювали М.Л.Кропивницький, М.К.Заньковецька, М.К.Садовський, П.К.Саксаганський .Там був звичай: кожен із гостей садив дерево чи кілька дерев. Розрослись на хуторі «Маркові дуби» – дуби, що посадив М.Л.Кропивницький.

Дуби ростуть поволі, неквапливо;

Хто садить дуба – той його, можливо,

І не побачить вищим, аніж сам.

Це – дар майбутнім, скажемо, літам,

Привіт іще незнаним поколінням,

Весна, в тумані схована осіннім.

Та він садив, усатий чародій,

Роботі сам радіючи своїй,

Співаючи – звичайно, випадково –

Улюблене: «Зеленая діброво…»1

І от ростуть за нашої доби

В добу колишню саджені дуби,

Розкрилюються вітами широко,

Лапатим листям юне тішать око –

Ну, а старим нагадують ті дні,

Коли були заковані пісні,

Стогнало в путах українське слово

І дерзновенну сміливість Маркову

Та молодих його товаришів

Ще у колисці царський псар душив…

Не задушив! Не для тісної зали –

Вони, одважні, для народу грали,

І кращою з найкращих нагород

Було визнання, що їм склав народ.

Ростуть дуби, купають в небі віти,

А навкруги, немов веселі діти,

Дубки та липки зводяться рясні…

Співає молодь молоді пісні –

І, сповнені зичливості й любові,

Дуби над нею шелестять Маркові.

1Пісню «Добрий вечір тобі, зелена діброво» М.В.Лисенко записав од М.Л.Кропивницького
Амвросієві Бучмі

Якими вславити словами

Того, ким гордий весь народ?

Щасливі ми, що ти між нами

І в мирні дні, і в дні негод.

Хай обвива вінок лавровий, –

Найкраще на землі зело –

І скроні Макара Діброви,

І Задорожного чоло!

Та хто твої почислить ролі,

Хто оспіває до кінця

Мисливця славного у полі,

На сцені – людських душ ловця!..

Тому кажу, огнепоклонник:

Нехай огонь твій не згаса!

Амвросій Бучма, друг наш Бронек –

Народу гордість і краса!
М. Чернявський

Три брати

Іванові, Миколі та Панасові Тобілевичам

Колись, на славу Україні,

Зродила мати трьох синів.

Дала крилята їм орлині,

Дала їм очі соколині

І душі, повні мрій і снів.

І снились їм степи широкі,

І снились гори і моря,

Підхмарні скелі одинокі,

Провалля темряві, глибокі,

Де вітер з хугою гуля.

Вони зросли…Вони злетіли…

І світ з’явився їх очам.

І все, чим сни колись манили,

Вони дізнали, облетіли,

І раде все було орлам…

Садовський славний! Ти між нами

Отой орел, і в слові цім

Чи пізнаєш себе з братами,

Ширококрилими орлами,

В мистецькім льоті чарівнім?

Немов орел той у блакиті,

В просторі вмілості яснім

Ширяєш ти по вільній хіті;

Підвладне все тобі в ті миті,

Не маєш впину ти ні в чім.

Шельменко, Возний, і Кабиця,

І сивоусий січовик,

Козак і лях, харпак-п’яниця –

Ти твориш їх, мов чарівник.

Ти й безталанний гольтіпака,

Й ясновельможний пан гетьман;

Плугатар бідний і бурлака,

Коханець степу, гайдамака,

А повернувся – гордий пан!

І ось брати твої з тобою:

Карпенко-Карий – чарівник,

Що вабить нас своєю грою,

Що і митців навча порою,

Веде їх в творчості тайник;

Що дав нам в образах яскравих

Картини нашого життя,

Поживи лицарів лукавих,

Швидких на зле, на добре млявих,

Подав, неначе страхіття.

А слава сцени – Саксаганський!

Кого він з нас не чарував,

Чи то в комедії селянській,

Чи то у драмі хуторянській –

Яких він типів не вдавав?

Старий Пеньонжка балакучий,

Убогий свідок старини,

Мазепа, хитрий і блискучий,

В своїх жаданнях невсипучий,

Нечистий Цокуль, – всі вони

Не раз з’являлись перед нами,

Немов живі, сучасні нам…

Всі троє славні ви…І вами,

Ширококрилими орлами,

Піднісся в нас мистецький храм.

Орли Вкраїни! Хай же доля,

Мов ненька рідная стара,

Вас догляда й, мов квітки поля,

Де так пишалась наша воля,

Росою щастя убира!..

Живіть на славу Україні,

Чаруючи її синів,

І славні будете, й, як нині

Вітаєм вас у цій хвилині, –

Скрізь будуть славить трьох братів!



В.Бойченко

Село Камянокостувате

Тут народились Панас Саксаганський та Микола Садовський – корифеї українського театру.

Виростала на вітрах калина,

А тепер лиш верби над ставком.

Як твоє ім’я, мала пташина?

Назовись – і знов співай ладком…

Озовітеся до мене, озовіться,

Предківські затоптані сліди.

Знаю: приведе забута птиця

Просто до джерельної води.

Не в архіві, друже мій, шукаймо,

Хоч і там чекають відкриття…

Ми ж сьогодні тут уже не в наймах,

Гордому не треба співчуття.

Чи не тут, при хаті-підмурівки,

На яких зростали міць і дух,

На яких духовності домівка

Не здається подихам посух.

На узгір’ї ген панують ферми…

Пам’яте, ужаль, мов кропива!

О, невже, невже таки відмерли

Пісні материнської слова?

Ходить по городу археолог,

Ходить із лопатою в руці

І виймає із землі осколок

Й підмурівку давні камінці.

Птаха не зважає на негоду –

Не змовкає в затінку, жива;

В давніх вербах, схилених у воду,

Пташка надривається-співа…
Б. Олійник

Іванові Франку

Покропи мене, дощику,

тихо мене окропи.

Може, виросту терном…роменом.

Аби – не осотом.

Просмоли до сировості пряжу моєї тропи,

Щоб не рвалось ніколи, як нить –

між Франком і Народом.

…Жовтий лист покружляв і зів’яло опав на плече.

Обернувсь на сонет.

У сонеті на бруньку зачався.

Вища таїнь – відродження духа, несмертного в часі!

Воскресіння часу у глаголі,

що вічне рече!

Щедрий дощ на посіви. І тиша – на цілі світи.

Краплі світять на вітах,

як сльози щасливі на віях…

Добре, кмете Іване,

ходив ти за плугом. І сіяв.

Нам не тільки зібрати –

належить зерно зберегти

Для нових посівань

на високі, зажнивні літа…

Тихо падає дощ, наче слово твого заповіту,

Щоб недремний сівач

уставав до роботи засвіту:

Поле спрагло чекає.

На обрії слова – світа.

…Покропи мене, дощику,

тихо мене окропи.

Може, виросту терном…роменом.

Аби – не осотом.

Просмоли до сировості пряжу моєї тропи,

Щоб не рвалось ніколи, як нить –

між Франком і Народом.
Б. Лепкий
Іван Франко

Сорок літ, як Мойсей по пустині,

Він провадив народ за собою.

В небо рвалися думи вірлині,

А життя вниз тягло, бо в долині

Бій запеклий кипів з темнотою.

Як мечем, воював він словами:

То пророчив, то вчив, як учитель,

То, як батько помежи синами,

Пробував і творив поміж нами –

Правди й волі досмертний служитель.

Аж зігнувся під праці вагою,

Але долі важкій не піддався.

За добро і за правду до бою

Все готов, він поляг головою,

Але духом в безсмертя піднявся.



Р. Лубківський

Франкові яблуні

Біля музею Івана Франка у Львові ростуть яблуні, посаджені великим поетом

Над ними рвались хмари грозові,

Їх колено багнетами-вітрами.

Вони ж стоять, немовби вартові,

І сонце львівське

Гоїть їхні рани.

Сюди летить з далеких сіл привіт,

Сіяючи ясніше блискавиці,

І припадає до квітучих віт,

Як спраглий припадає до криниці.

…Скількох уже назавжди, на віки

Цілющою снагою напоїли

Ці білі віти, жилаві листки,

Щоб у собі безсмертя затаїли!

А люди йдуть – потоками пливуть –

Близькі й далекі, юні й посивілі, –

Щоби забрати із собою в путь

Франкових яблунь пелюсточки білі…


Перед Каменярем

Серед могил застиг камінний спокій:

Мовчать дерева, плити і слова,

І в тиші цій, безжалісно жорстокій,

Безшелесно росте німа трава.

Високим звуком пломеніла рима,

Та раптом…Горе сонце протина…

Ні, слухайте! Я чую – молот грима,

Я чую, як розноситься луна!..

А фарисей ішов на кладовище,

Де чорний камінь червінню просяк –

Щоб стати біля Нього якнайближче,

Вдягти на Нього блазенський ковпак.

Од грому падали серця порожні,

Немов горнята, на гарячий брук…

Дзвенять серця, натхненні і тривожні,

Приймаючи високий чистий звук.

Дзвеніть, серця! Не смієте мовчати,

Не смієте дудніть порожняком.

Ми у життя прийшли, щоб зазвучати

Скульптурою, картиною, рядком.

Берім в серця Франкову вічну муку,

Плекаймо слова чародійний дар.

Завмер поет, на мить відвівши руку…

Ви чуєте?

Удар!


Удар!

Удар!


Зоя Ружин

Квіти Катерини

Від Бога в неї неземний талант.

Від Матері-Землі стрімка уява.

Красу творила Катря у селі,

Ростила квітів пісню величаву.

Ромашки, маки, стиглі колоски

У кетяги калини й ружі квіти,

Барвінку, чорнобривців пелюстки

І схилених троянд рожеві віти.

За тином м’ята, сині паничі

Обвили перелаза буйнолисто.

«Цар-колосу» проміннячко вночі –

Засяяло барвисто, золотисто.

Натхненна в праці і свята в житті,

Зійшла над світом ясною зорею,

Молилася природі в забутті,

Із Всесвітом зливаючись душею.

Картини Білокур – вінець краси,

Душа землі в чарівнім ореолі,

Творилися між попелу й роси

В серпанку сліз її тяжкої долі.

Краса й любов у ній переплелись.

Її душі у квітах, ой, багато.

Простерлась від землі вселенська вісь

І пензля, й полотна одвічне свято.

Квіти України – зіроньки любові –

В долі Катерини і гіркі, й медові.

Землю України, землю Батьківщини

Прославляють квіти серця Катерини.
В. Бойченко

Снідання

За картиною Катерини Білокур

Хлібина й півонії росисті

На вимитім столі – дарунок нам.

Душа митця – і лагідна, і чиста –

Вдихнула душу й редьці, й огіркам.

Розварена картопля ще парує –

Бунтує в ній солодкий дух землі.

І молоком ще жадібно смакує

Кулястий глек.

Вгощайтесь при столі!..

Із нами кружкома присядуть села,

Гінкі, до хмар сягаючі, міста.

Гей, небесами зацвіли веселки,

Аж буйне сяйво ллється по світах!

Отак заведено у хліборобськім роді:

Накрито стіл і вимито поріг –

Зіходьтеся, поети й хлібороби,

Ось хліб, ось квіти..

Снідання – на всіх!
І. Драч

Берест Катерини Білокур

Слухайте, – казав мені один американець, – я знаю Європу . Не сперечайтесь зі мною. Я об’їздив Італію і Грецію. Я бачив Парфенон. Та все це для мене не новина. Чи ви знаєте, що у штаті Теннессі у нас є Парфенон далеко новіший і кращий? – Від таких слів і сміятись, і плакати хочеться…



Сергій Єсенін. «Залізний Миргород», 1923.

З Нью-Йорка художника згадую.

Був він із роду Кибальчичів,

Здається, навіть племінник

Геніального царевбивці.

Пили ми віскі з содовою,

Вишукані цигарки палячи,

На поликах господині підсвічували

Ностальгійні такі чорнобривці.

Художник той жив у Мехіко.

Все знав про Орочко й Ріверу,

В Європу він їздив учитися –

На півроку до Парфенону.

– Смішна мені зараз Європа.

Ввійшли ми у іншу еру.

Кажу я вам щиру правду,

Може, для вас засолону.

Європа зараз – беззуба Еллада.

А ми американським Римом

Беремо стару культуру,

Вдихаємо дикі соки,

І світ вона перевертає

Твердо і незборимо:

Вседозволеність пізнання

Вибухає бунтом високим.

Ви знаєте, втік я із Греції.

Центр світу тепер – у Нью-Йорку.

Це колись було всі «парижили»,

Чаділи всі на Монмартрі.

Не вірю тепер Парижу,

Як середа не вірить вівторку.

Центр світу – на цьому боці,

Потуги Європи – марні!
Товариство кидало у віскі

Зелені шматочки льоду.

Захлиналась модерна музика

Найостаннішого вбивчого штибу.

Товариство хитало головами

Ораторові на догоду.

Журналісти з газет товстенних

Ловили велику рибу.

Господиня цвіла поликами –

Чорнобривцями-американами.

І від тих чорнобривців пекучих

Я у центр свого світу поринув,

Поринув у всесвіт городу

З півоніями, маками, каннами,

І я дотулився, як до матері, –

Згадав Білокур Катерину.

А тут картини буяли на виставці,

Де прекрасні, а де і потворні,

Прекрасні, коли неповторні,

І потворні – з чужого голосу.

Дуже вони хиталися

Без буйнощів сили у корені,

І жодна мене не томила

Нещадимістю того «Цар-Колосу».

Картав я своє невігластво,

Хоч по всіх по музеях помічений,

Райдугою туго вперезаний

Від Модільяні до Мура і Брака.

Стома теоріями плеканий,

Тисячами мольбертів вінчаний,

На всіх небесах розтерзаний

Стома кігтями Зодіака.

І наді мною древо замаяло –

Повновіте таке, буйновіте,

Зашуміло дерево берест

Аж з того боку планети,

І такий божевільний вітер,

У Нью-Йорку дніпровський вітер

На мене кидав, мов скажений,

Півоній вогненні букети.

Обкручував паничами крученими,

У серце дивився калиною.

Той вітер кидав у душу

Астрагал і ядучу кропиву,

Смерчем звивався буйно,

У душі стримів тополиною.

Бив мене. Шматував мене.

Батожив квітучо і мстиво.

Вивергався вулкан ядристо,

Палав королевим цвітом,

Коронами коронарію дихав.

Добивав мене звіробоєм,

Живокостом костив мені кості.

Дивився пижмом з привітом,

Буркотав буркуном мені білим,

Ридав плакуном-ізгоєм.

Такий над Гудзоном вітер

Чи з Богданівки, чи з Теліженець.

Єдине про нього знаю:

Термосує із рідного краю,

Сто відповідей на питання

Мені по землі жене,

Коли до пуття відповісти

Не вмію, не хочу, не знаю.

І я захлинувся в риданні,

Бо що я собі нараю!

Афіни, Парижі, Нью-Йорки –

Справді огромів збрини.

Та груди мені розриває

Лиш калина із рідного краю,

Центр світу мені – коло хати,

Де берест шумить в Катерини!


Каталог: uploads -> editor -> 1144 -> 70138
70138 -> Метод проектів у викладанні трудового навчання
70138 -> Програма фізична культура для спеціальної медичної групи 10-11 класів середньої загальноосвітньої школи./ Укладачі Ф. Ф. Бондарів, М. С. Дубовис, В. В. Снігур
70138 -> Концепція сімейного виховання в системі освіти України
70138 -> Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
70138 -> Перелік програм, рекомендованих Міністерством освіти І науки, молоді та спорту України для використання у загальноосвітніх начальних закладах у 2013/2014 році
70138 -> Закону України «Про загальну середню освіту», статті 12 Закону України «Про професійно-технічну освіту»
70138 -> Рішення методичної ради Житомирського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал