М. Вороний Краса!



Сторінка5/8
Дата конвертації02.12.2016
Розмір1,77 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

ІІ частина

Вишневий вітер

Вишневий цвіт

З вишневих віт

Вишневий вітер

Звіває з віт.

Йому стелилася дорога незвичайна –

Єдина у житті і в смерті теж єдина,

Крізь всі віки, загорнуті у смуток,

Крізь всі народи, сиві і весняні,

Кругом землі йти на плечах братів.

І до труни з кленового безсмертя

Шекспір підходить з глибини століть

І, чорний плащ відкинувши рукою

(На грудях заряхтіли діаманти,

Мов зорі на небесному чолі),

Схилився до землі,

Поцілував у лоб –

Війнулося волосся над труною.

Застиг в мовчанні, вічний, як життя.

Війнуло подихом насичених терзань –

Рішуче звівся буряний Бетховен.

Левиний чуб із чорних блискавок

Упав на груди вогняного брата –

Вислухував громи в Тарасовій душі.

Стрункий, і чистий, і легкий, мов птах,

В устах затисши білий цвіт черешні,

Плив на вітрах чорногарячий Пушкін

І полилось волосся кучеряве

На мудрі руки сивого борця.

І скинув Гойя вороний циліндр,

Поставу згорблену ніс крізь тривожні хмари

З совою на широкому плечі.

У кожного рукав пов'язаний хустиною

З яскравим українськім вишиттям.

Взяли на плечі дорогу труну.

Вишневий цвіт

З вишневих віт

Вишневий вітер

Звіває з віт.

І замість свічки палахтіло сонце.

Вишневий плід

Здивує світ,

Всміхнеться сонцю

На крилах літ

В Тарасових натруджених руках.

І доки світ

У плині літ,

Вишневий вітер,

Вишневий цвіт.

У кругосвітній похорон пішли,

Щоб зупинитись на горі Чернечій.

Йшла вперше Україна по дорозі

У глибину епох і вічних зльотів –

Йшла за труною сина і пророка.

За нею по безсмертному шляху

Ішли хохли, русини, малороси,

Щоб зватись українцями віднині.

Вишневий цвіт

З вишневих віт

Вишневий вітер

Звіває з віт.

Літали ластівки й снували за собою

Години й дні, журбою перевиті.

А з купола захмарених небес

Глибинний реквієм схилявся до Землі,

І очі смутку зазирали в душу –

Йшла Україна в глибину століть

З народами весняними і сивими

Плече в плече в незвідані краї.

Вишневий плід

Здивує світ,

Всміхнеться сонцю

На крилах віт.

Гора Чернеча стала на коліна,

Взяла труну безсмертну в чисте лоно,

І вічність тополина стала поруч.

Вишнева весняна пора.

Летять стежини до Дніпра,

Летять хмарки, летять дороги,

Зібгавши куряву під ноги.

Летять студенти і монахи,

Летять мундири і папахи,

Летять солом’яні брилі,

Летять кленові костилі,

Летять берлини і підводи,

Летять віки. Летять народи.

Вишневий вітер на землі.

Вишневі думи на чолі.

І доки світ

У плині літ,

Вишневий вітер,

Вишневий цвіт.


Л. Костенко

Княжа гора

По довгій неволі хотів тут віку дожити,

На Княжій горі, над коханим своїм Дніпром.

Вже так натомився за краєм своїм тужити,


Що вірші, здавалось, ридають уже під пером.

Ходив по горі і дихав на повні груди.

Оце вже я дома?! – аж віри очам не йму.

І княжого міста прадавні дивні споруди

Уламками фресок в землі усміхались йому.

Як батьків гостинець, як хліб солодкий від зайця,

Як радісне диво найперших дитячих снів, –

Хитались у відрах лозові свіжі кружальця,

Шуміли дуби, і стременами вітер дзвенів.

Гора моя Княжа, далеко із тебе видно.

Смарагдовий айсберг по самі груди в Дніпрі!

Заходило сонце, і паслося панське бидло,

І паслося бидло на тій, на Княжій горі.

Сльоза закипає. Душа посварилася з Богом.

А небо, а простір, а це під горою село!

І так же тут любо! Дніпро під самим порогом.

І тільки порога… порога чомусь не було.

А вже за плечима хтось приставу пише цидулку.

Крізь решето сіють піщаний берег стрижі.

Земля ж моя рідна! Нема на тобі притулку.

Поети твої – і ті вже тобі чужі.

Отут, на руїнах княжого міста Родні,

Над берегом чистим моєї святої ріки,
на славі минулій стою у безславнім сьогодні,

З минулої слави дивлюсь у прийдешні віки.

А завтра поїду. І може, усе це – востаннє.

Цей берег…цей вітер…ці люди привітні в селі…

І вже з Петербурга буду пити листами

Той спогад, ту мрію – жити на рідній землі!

І друзі там є. І «Слепую» писав я, і «Тризну».

А вірші ридають…Отак і життя промине.

Будь прокляті всі, хто відняв у мене вітчизну!

Але у вітчизни ніхто не відніме мене.

***

Кобзар співав в пустелі Косаралу,



У казематах батюшки-царя.

Кайдани, шаленіючи, бряжчали,

Щоб заглушити пісню Кобзаря.

А пісня наростала у засланні.

А пісня грати розбивала вщент.

Правдивій пісні передзвін кайданів –

То тільки звичний акомпанемент.

Кобзареві

І

Кобзарю! Знов

До тебе я приходжу,

Бо ти для мене – совість і закон.

Прости, що я дрібницями тривожу

Твій вічний, твій глибокий сон.

Ти ж бачиш сам, які складні часи:

Великі струси.

Перелом традицій.

Переосмислення краси.

І вічний рух – у всесвіті, у світі.

Лише могили з місця – ані руш…

О, скільки стало в нашому столітті

Скалічений і безнадійних душ!

Ну що ж, не дивно.

Покрутився глобус

В диму, в пожежах, у кривавій млі.

Захворів дехто а морську хворобу,

Хитається на палубі землі.

Розхитаний, спустошений і кволий,

Біда, якщо в мистецтво забреде

Шукає форм, не бачених ніколи.

Шукає форм, нечуваних ніде.

І тут же просто шукачі прокорму,

І шахраї, і скептиків юрма –

Шукають найсучаснішої форми

Для того змісту, що в душі нема.

Возрадуйтеся прадіді печерні –

Ось пролунав новітній благовіст! –

В абстракції, в модерні, в гістерії,

Конає в корчах витончений зміст.

І сам на себе поглядає збоку –

Чи є в його агонії краса…

Кобзарю мій!

Поете мій високий!

А як же ти поезії писав?

- Я не писав.

Я плакав і сміявся.

Благословляв, співав і проклинав.

Сказати правду – мало турбувався,

Як я при цьому збоку виглядав.

ІІ

Кобзарю, знаєш, нелегка епоха

Оцей двадцятий невгомонний вік.

Завихрень безліч.

Тиші – анітрохи.

А струсам різним утрачаєш лік.

Якого ще потрібно потрясіння

І зокрема, і взагалі,

Якщо земне перемогла тяжіння

Людина – дітище землі?!

Вже скоро перші вирвуться герої

В простори неосяжно голубі…

А як же ми, співці краси земної,

Чи голоси у нас не заслабі?

Чи не потонуть в космосі, як в морі?

Чи сприймуть велич нової краси?

Тарас гранітний дивиться суворо:

А ви тренуйте ваші голоси!

Не пустослів’ям пишним та барвистим,

Не скаргами,

Не шепотом лелій,

Не криком,

Не переспівом на місці,

А заспівом в дорозі нелегкій.

Бо пам’ятайте,

Що на цій планеті,

Відколи сотворив її Пан-Бог,

Ще не було епохи для поетів,

Але були поети для епох!

Повернення Шевченка

Заслання, самота, солдатчина. Нічого.

Нічого – Оренбург. Нічого – Косарал.

Не скаржився. Мовчав. Не плакав ні від чого.

Нічого, якось жив і якось не вмирав.

Вернувся в Петербург, і ось у Петербурзі –

Після таких років такої самоти! –

Овацію таку йому зробили друзі! –

Коли він увійшов. І він не зміг іти.

Він прихилився раптом до колони.

Сльоза чомусь набігла до повік.

Бо знаєте…із каторги в салони…

Не зразу усміхнеться чоловік…
В. Мельник

Балада про художника

Перебуваючи на засланні, Т.Г.Шевченко написав невідому нам картину, яку спалили царські сатрапи.

З журналів

Повільними мазками

Картину малював.

І очі блискотіли, як палітра:

Червоно, жовто, зелено, блакитно.

А полотно блистіло,

Наче очі.

В кімнату прослизнули

Дві темні тіні:

«Художник!

Нам наказано спалити

Твою мазню.» -

«Гаразд.

Ось дайте лиш закінчу».

Забігали мазки

Упевнено і гордо,

Запульсувала фарбна кров

В артеріях картини.

Художник витер чоло пітне:

«Готово».

В пітьму черкнули сірники,

Зітхнула пляшка з гасом.

Художник крикнув:

«Зачекайте!

Я ще в куточку підпишусь».

Глузливо тіні позіхнули:

«Навіщо?

На ній вогненним пазуром

Розпишеться вогонь».

Художник вивів першу крапку

Свого безсмертя.

«Тепер паліть».

І сталось так.
Б. Лепкий
Шевченко

Умер поет. Далеко на півночі,

У городі непривітнім, чужім;

А хто ж йому накриє сонні очі

Китайкою? Заплаче хто по нім?

Не клопочись! Як північна година

Мине, хтось двері втворить нарозтвір.

Прийде Петрусь, Оксана, Катерина

І Наймичка – найде їх повний двір.

Ярина з Степаном при домовині,

Двох хлопців сотнік Гонта приведе,

Палій псалтир читає; свято нині –

Ясновельможний гетьман тут іде.

За гетьманом полковники на конях,

І куренями виступає Січ,

Булави, пірначі мигтять в долонях,

І від шабель розвіднюється ніч.

А там народ, цілий народ, як море,

Бентежиться, іде вперед, шумить...

Не вмер поет, його втомило горе,

Схилив чоло і задрімав на мить.
П.Гірник

Шевченко

Автопортрет зі свічкою

Давно світа, а твій самотній дух

Світи малює у своїм соборі,

У кожнім слові вивіряє слух,

Щоб в ньому забриніли тихі зорі.

Заснула важко втома на плечі.

Лише палахкотять перед тобою

Скупі рядки, гартовані вночі

На вогнищі роз'ятреного болю.

Клекоче світ поза вікном твоїм,

Воює, стогне, але знать не хоче,

Що ти його відкрив, як двері в дім,

І свічку засвітив посеред ночі.

Р.Лубківський

Шевченкові автопортрети

(Інтерпретації з відстані)
Автопортрет. 1840 р.

Полотно, олія.

Я був із Шевченком як найближчий друг…він жив на Острові, на 5-й лінії, будинок Аренста, а я в Академії художеств, де мав майстерню… Ця майстерня, колишня стара церковна ризниця, складалася з одної кімнати з антресолями. На цих антресолях мій бідний Тарас мешкав у час своєї тяжкої хвороби…В цей самий час він написав з себе олійними фарбами портрет…

О.Ф.Пономарьов, художник

Це він чи образ молодої волі?

Яка різниця… В різниці старій

Академічної церковці антресолі

Влаштовано – майстерня! Возрадій,

Тарасе: несподівана майстерня

І – на короткий час! – твоє житло…

Тим часом розігралася містерія:

Безносу із косою занесло

До храму, у якім нема вже Бога,

Та Божий дар в гарячці догоря…

І пожаліла хлопця! Може, здря,

Щоб не шукати згодом десь на плацах,

По казематних випрілих матрацах,

Нагадувать: то – я, то знову – я!
Ах, доктор Бланк! Виписує рецепта,

Не знаючи для кого!

Ось і лепта

Моя в це діло; витримаю час.

А молодик…Нехай хоч він, Тарас,

Звідсіль, де предків клала я мільйони,

Допоки юне серце не схолоне,

Вертає в Україну!

Йди, бреди…

Та мусимо вернутися сюди

За два якихось там десятки літ!

Тоді вже поговоримо як слід

Про се про те…Хай засмакує волі…

Ще заскриплять розсохлі антресолі

Під моїм кроком, і тоді…тоді…

…Підвівся. Гострі вилиці бліді.

Чоло юнацьке – також побіліле.

Гарячі очі пропікають світ

(Дай крила – до Вкраїни б долетіли,

Торкнули Дніпр, підперли небозвід!).

Сюртук накинув на плече. Овал

Упевнено прокреслив на мольберті

(Овал – немов за спиною обвал;

Там крижана, жахна присутність смерті…).

Вчорашній раб на полотно нужденне

Обрушується. Молодості шквал!

«Кріпацтво, смерть – це все таке буденне;

Писатиму я свято – свято в мене…»

А свято не вміщається в овал!
Автопортрет . 1843 р.

Папір, туш, перо

…Із вічності влетів. З безсмертя виніс

Веселий повів молодечих мрій;

Приправ, припав до аркуша паперу –

І радісно забігало перо

(Хвилину тому, – півтораста літ, –

Присвяту в потаємний вніс альбом

Палкої шанувальниці таланту).

Забігало перо…І зупинилось.

Замріявся…Задумався…Забувся…

Кому цей погляд генія? Кому

Глибока зосереджена увага,

Ця вперта зібраність…Цей блиск очей –

Кому він має сколихнути душу?

Кому адресувати має погляд –

Вітання, згоду, співчуття чи знак

Порозуміння; висловить тривогу,

Лиш не за себе – за чиєсь життя…

Можливо, і за наше…Він увесь

Так перейнявся думою своєю,

Що мовби аж наблизився до нас

З півтемряви далекої. Так ніжно

Дбайливими штрихами відгорнув

Несупокійне та в’юнке волосся,

Щоб і воно не заважало…Туш

Примусив розпливтися строго в міру,

Їй визначену, – хай підкреслить, хай

Лиш те, що змусить про акцентувати…

Що ж із задуми вивело його –

Чи ніжний голос, чи дзвінок, чи пісня?

У папку вкинув аркуш – і пішов

У свою долю, в каторгу, у вічність,

Забувши перекласти олівця,

Затиснутого в лівій, в руку праву…


Автопортрет. 1860 р.

(за малюнком 1845 р.)

Папір, офорт

Крило світлотіні лягло на чоло,

На аркуш поблідлий.

Тісний закамарок

Ласкавить пломінчик.

Потрібно, бджоло,

Ще воску, бо ось дотліва недогарок.

Збуди серед ночі вколисаний рій,

Поклич, підійми, поведи крізь непам’ять,

Спалися на вуглик, на порох зітлій –

Нащадки бджолині твій подвиг затямлять!

За воску одробину, болісний мед –

За краплю твого каторжанського поту,

Аби він довершив почату роботу

І визволив з темряви автопортрет.

…Три тіні поглипують з-поза плеча:

Солдатчина, смерть, забуття на чужині.

Але ще так молодо сяє свіча!

І тіні чаяться, ховаються тіні!

Та виберуть час. Нездоланна імла

На очі впаде, як мороз на суцвіття.

А поки – літа скільки може бджола,

Літа крізь літа –

Зі століття в століття.

Зведи ж свої крила і серце зведи

У вічнім, гіркім, геніальному леті,

Лети в суховії, лети в холоди,

Пергу перетворюй на віск і меди

І промінь, мов сонячний штрих, поклади

На тім недокінченім автопортреті…



Автопортрет. 1858 р.

Папір, італійський та білий олівці

Добре єси зробив, що заказав 50 штук пом’янутого образа, нехай поки що земляки дивляться хоть на цей облик недобитого кобзаря свого…



Шевченко - Лазаревському

«Недобитий кобзар» – і «епоха Відродження»…

Парадокси століття. Країни. Життя.

Після лютої каторги – знову народження.

Прилиття напівмертвим – з хреста здійняття.

Залишилась Голгофа забутими фортами,

І казарменим смородом, слізьми тихцем,

Почалася епоха – не міськими комфортами,

Не офортами (потім!), лишень олівцем!

Власне, два цих олівчики. Перший з Італії.

Мікеланджело вислав? Чи Рафаель?

Леонардо да Вінчі зашитим в сандалії

Передав крізь сто тюрем і десять пустель?

Поки спала уся охорона імперії

(Бо як спить, то вже спить, а не спить –

То не спить!),

Не зазначений в жодній такій бухгалтерії,

Він дістався поетові. Що з ним робить?

То зведе його з чорним, російського виробу,

І оба запрацюють, у парі…Йому

Вже нема вороття і немає вже вибору –

Чи вертати в столицю, чи знов у тюрму.

По державі безмежній безпашпортним жителем

Він возноситься вгору з надволзьких низин.

Він додому вертається Вседержителем –

Бог-отець для народу, Бог-дух і Бог-син.

Майстровий планетарний, людина Відродження,

Він запустить незримого маховика,

Розпочнеться повільне і радісне сходження

Із мерзлоти-мерзотності – льодовика…

Та не богом во мсті він ітиме палатами –

Бородатим і ясним на вид кобзарем…

Він палатиме болем, і гнівом палатиме,

І суворо нахилиться над царем,

Відбере в імператора берло з «державою»

І пошпурить у небо на радість богам,

І проклята імперія брамою ржавою

Упаде йому к босим мужицьким ногам…


Автопортрет. 1860 р.

Папір, офорт.

Фотограф піддобрився: хоч мастак

Отой Деньєр (і шапку, і кожуха –

Все вдав гаразд!), але не так, не так

Побачив очі. Очі…Біль і скруха –

Чи ж я такий насправді? Мабуть. Жаль.

Сьогодні чотирнадцяте, февраль

На Україну! Що до неї кличе

Тебе, старий і сивий чоловіче? –

Пора ладнати воза і тягти

До пристані, яку нагледів ти

На канівському березі. Мужиче

Єство зраділо. Думи ожили,

Окроплені свяченою водою

Дніпровою…Колисонько…Коли…

Гарячою і щедрою сльозою

Умиєшся, Тарасе, ще не раз

За рік, що розпочався так убого.

А поки що в дорогу. Слушний час!

Стривай…


Чи не покинуть нам, небого?..

Стривай, що більш важливе: цей офорт

З деньєрівського фото, пружна сіть

Штриха, потужний світляний акорд,

Яким заграла на обличчі мідь,

Чи цей рядок, що переходить злам

На тильнім боці відбитка-портрета?

Остання воля. Заповіт поета.

Не впевнений у всьому ще він сам…

Так ніч минає. Ніч пливе, мов Лета.

О, перекинь зображення! А там

Вузенька чиста смужка на папері,

Як лиштва сяйва, – відчиняйте двері

Й вікно – в надію, у життя вікно!

П’ятнадцяте, февраль

Отак воно

Дійде, що там, у домоньку, під гаєм,

На березі Дніпрової води,

Здіймем хомут журби, хомут біди.

Туди! І нам воздасться за труди…

І веселенько заспіваєм…
До автопортретів утрачених або невідомих

Якщо все повертає на круги своя,

Якщо в славу з неслави приходить ім’я,

А міста постають із руїн, із румовищ,

А рукописи – з втрачених книгосховищ,

Вирізняються в сутінках силуети, –

Поверніться, Шевченкові автопортрети!

Той, дитячий, написаний вуглем на клуні,

Той, несмілий, зухвало дарований Дзюні,

Той, у Вільні розтерзаний Енгельгардтом,

Той, Сошенкові вручений з болісним жартом,

Той, накиданий легко в брюлловській залі,

Той настінний, в холоднім тюремнім підвалі,

Той, фельдфебелем вкрадений і пропитий,

Той, навіки загублений чи невідкритий, –

Поверніться, відмінено присуд смерті,

Поверніться, подерті й напівзатерті,

Із чиїхось колекцій, із рук захланних,

З-під приватних запорів неподоланних,

Поверніться.

Постаньте перед людьми.

Там Шевченко присутній. Присутні ми.

Ми – повітря його, його простір і тло,

Де, мов сонце, засвічується чоло,

Гасне маска посмертна, і меркнуть свічі.

І Народ сам собі вдивляється в вічі…


І.Драч

Сходи у майстерні Шевченка

в Академії мистецтв

Сонет

Спіральні сходи. Ними в смерть зійшов

Він з антресолей з свічкою в десниці.

Здались йому шляхом у сто верстов

Ці крутосходи, стругані з ялиці.

Він впав чолом, дніпрово чорнобров,

Чолом в безсмертя в крижаній столиці.

Застигла динамітом буйна кров,

Застигли думи сиві, як зигзиці…

Тож вгору сходами! Тож мчи мене, спіраль

Тарасова, відтворена музейно!

Бо ж скільки нас товчеться ювілейно,

Натужиться, аж піт тече з лиця,

А сходам тим ні краю ні кінця!..


Шевченкова Катерина

Скорботні словеса навіщо,

А заспокійливі – в сто крат,

Коли така над нею хвища

Вже свище сотні літ підряд.

Тож полум’яне серце мати,

Одігрівати, берегти

Од лиха-зради, од гармати,

Од хрипоти і хромоти,

Од трути-чари в час почвари,

Де розпач бродить босоніж,

Де ніж готують яничари,

Де чари попелять той ніж.

На ніжки зіпнеться дитина,

А ти на неї спогляни,

Чи ця посмішка пелюстинка

Не звище вічної вини?!

Тож іншу музу не накличеш,

Бо по віках, як по горбах,

Йде українська Беатріче

З морозом долі на губах.
Б. Олійник

Балада про Шевченкове перо

Шептав: «Як не цеї ночі,

Тоді вже ніколи більш».

А ночі тягли крізь ночі

Сухого безпліддя біль.

Метався він по майстерні

Між гіпсових холодин.

А мармур – лискуче стерво –

Шліфований сміх цідив.

О, мармур був досить вчений!

Він міг би сказати про те,

Що бравсь одкривать Шевченка

Уже не один митець,

Що з тертих дверей майстерень

Він брів по материках

Од пам’ятників у скверах

До марок на сірниках.

Мальований, бронзокутий,

Одкриваний сотні крат…

І вирішив тоді скульптор

Нічого не одкривать.

Розважливо, без одчаю

Він глину пругку замісив

І просто за стіл звичайний

Затим Кобзаря запросив.

Але в нагороду за муки,

За попіл завчасний скронь

Значущо у праву руку

Подав Кобзареві перо…

Що ж, скульптор не грав провидця,

Обравши старий сюжет.

Та вклав він у рух правиці

Шевченкової секрет:

Чи зараз він в шалі творчім

Запише повний псалом,

Чи, може, комусь він хоче…

Своє…передати стило!

Уже проспівали треті,

Як скульптор сказав: «Добро!».

…І сни голубі поетів

Закреслив отим пером.

Великі й малі поети

Чекають: кому…

перо?
Є. Маланюк



Шевченко

Не поет – бо це ж до болю мало,

Н трибун – бо це лиш рупор мас,

І вже менш за все – «Кобзар Тарас»

Він, ким зайнялось і запалало.

Скорше – бунт буйних майбутніх рас,

Полум’я, на котрім тьма розтала,

Вибух крові, що зарокотала,

Карою за довгу ніч образ.

Лютий зір прозрілого раба,

Гонта, що синів свяченим ріже –

У досвітніх загравах – степах

З дужим хустом випростали крижі.

А ось поруч – усміх, ласка, мати

І садок вишневий коло хати.
Куліш

Гарячий день втопивсь в нічній прозорій млі,

Ти довго Шекспіра перекладав сьогодні –

І знав, що все це – в тьму, в майбутнє цій землі,

В неславу й забуття… А ніч – лунка безодня –

Дзвеніла зорями… І сторінки – по одній

Ще мерехтять в очах. І на нічнім теплі

Ти полетів у даль, туди, де вже світлів

Похмурий небосхил зорею передодня.

А хутір в сяєві – казкові лаштунки,

Мов дивний Чигирин, де сплять гетьманські зали,

Де ти вигадуєш, бадьорий і стрункий,

Залізний стиль нових універсалів…

Прокинувсь – і перо виводить ядом спраги:

«Народе без чуття, без честі і поваги.»

1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка