М. Вороний Краса!



Сторінка4/8
Дата конвертації02.12.2016
Розмір1,77 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Біля Софійського собору

І здіймається серце, мов прапор. Майдану сріблена

Сурма засвічіла відлунням хмільних матіол:

В це полудне дзвінке вагота рівнодення

На щиті підіймає цей град світлочол.

Він пливе в золотняві натхненної днини,

Він хмаринам, мов гридень, відсурмлює білу ясу,

Нерушимий, мов скеля, дозором у грізні години,

Віковічну леліючи мудрість у льотну весну.

Не сира це чужінь: ось сопілки гудуть тополині,

Ось пала заповідницьких пурпур шипшин,

Ось блакиті гуде перезва, де шляхи соколині,

Де той пращурів шлях, що степи неозорі прошив.

Це, мандрівче, твій сон іздавен – золотий, синьокрилий.

Перейдімо ж поріг. Ось знайома старезна стіна

І склепіння, де тисяча літ гомоніла,

Де в гулкому подвір’ї ще крок Ярослава луна.

Ось лютує, мов спалах зірниці, первоцвіт троянди,

І мозаїк жахтить, проступає тривога невкоєних фарб.

Де ти бачив ці очі скорботні, глибокі оранти,

Що повідав тобі цей холодний, німий саркофаг?

Не вмирає-бо людська жага, не вмирає і порив,

Не намарне окрилений труд твоїх мислей і рук:

На шарах захоронень брунчіють пагілля суворі

Віковічної правди, в відроджень закутої круг.

Б’ється мірно-бо серце Вітчизни. Серце мужнє і строге,

Вірний друже, поспіль із твоїм. Це ж твоя сторона,

Це ж твойого Богдана гримить-бо камінна острога,

Це ж століттями слави майдан цей широкий луна.

Чуєш ломіт підков, пошум стягів, мов гнів ураганів?

Це ж народ твій іде молодий, мов весна;

Це ж як виверги надр, як глибин рокотання,

Це ж троянда твоя, це трояндна твоя сторона.
Любартів замок у Луцьку

Над стрем’ям Стиру – срібнолукий Лучеськ

Нап’яв тятиву: хланями просторів

Дзвенить стріла, синіє хмар співучість,

І горда башта стала на дозорі.

Гніздо шулік – це замчище суворе,

Оселя чвар і зрад, похіття і жадоби,

Ні, недарма їм судищ, в непокорі,

Жадав народ, зриваючи закови.

Лунав тут гомін учт, чаділи жаги

Сновид святенних, захмелілих мстою;

На вежах маяли зміїні жала-стяги,

Палало золото, загарбане розбоєм.

Мовчать бійниці. Тишу полуденну

Холодить легіт з піль, голубить промінь,

Та вже Любарт не вступить у стремено,

Не задуднить помостом ратна комонь.

Давно вже прах розвіян Ягайлонів,

І шарлат витлів вщерть княжат похмурих;

Їх срібний панцир потоптали коні

Полків козацьких, кресанях у бурях.

Ось башти тінь – сторіч привиддя чорне –

Впаде на площу, а на яснім ганку,

Де весен памолодь, сторінку перегорне

Чиясь рука «Ж и т т я н о в о г о» Данте.
В. Базилевський

Суботівська новела

У Суботові, біля усипальні

Хмельницького, Зіновія-Богдана,

Стояли ми, півколом обступивши

Екскурсовода сонного.

Його


Ми підняли не вельми чемно з ліжка,

Й, провалюючись у сніги по пояс,

Пройшли колишнім гетьманським двором

Сюди, до церкви…

Вибачились хором,

Але на те він скупо відповів:

Нічого, піднімають серед ночі

І навіть о четвертій ранку

Якось постукали… –

Отут він усміхнувся,

Либонь, той спогад був таким приємним.

Гули вітри і шарпали за поли

Його пальта благенького. Рішуче

Насунувши на лоб кролячу шапку,

Екскурсовод почав оповідати

Про дні давно минулі, про події

Уже напівзабуті, легендарні,

І певна річ, найбільше про Богдана.

– Чи справді сплюндрував його могилу

Лихий Чернецький у якімсь там році? –

Пославшись на джерела історичні,

Це хтось із нас негучно запитав.

– Неправда, – відповів екскурсовод,

Простуджено закашлявшись, – неправда:

Богдан, як і лежав, так і лежить,

Не осквернили зайди батька Хмеля.

– Але ж і потім тут не раз копали? –

Це я уже докинув…Ну а він

В одвіт:

– Копали, та не розкопали. –

Сказав це так упевнено, що ми

Примовкли, хоч було нам невтямки,

Чого тут більше – пристрасті чи правди.

А він, відчувши ніби сумнів наш,

Ступив правіше:


  • Ось приблизно тут

Його притулок вічний… –

І нараз


Немов звелась над нами тінь Богдана

В козацькім оксамитнім кунтуші,

З гетьманською важкою булавою

В коштовних самоцвітах. Він стояв,

Примруживши свої тернові очі,

Мов прозирав щось там, за видноколом,

Чи вперту думу думав.

А за ним


Гули полки, бряжчала сталь дамаська,

Іржали коні, корогви шуміли,

Здригалися султани бунчуків.

І я подумав – гід не помилився:

Ніхто не владен над життям і смертю

Того, чиє ім’я, дзвінке, мов криця,

В найменшого хлоп’яти на устах.

Благословен живий світильник рощу,

Що не згаса і на вітрах століть!

Оті вітри нам заступали простір,

Навідліг били нас осатаніло,

Штовхалися у спину, як сліпці.

І наші одинокі голоси

Метлялися круг нас. За мить якусь

Зірвалася скажена хуртовина

І понесла галопом. Та внизу,

З глибокої долини, все одно

Вечірні вікна Суботова гріли…

Прощай! Прощай, Богдане!..

Раз і вдруге

Я обійшов кругом Еллінську церкву

І ту її пізнішу прибудову –

Стару дзвіницю.

За часів гетьмана

Ще не було її. Як і хрестів

Нездвижних, що чорніли

Мов знак матеріальності часу,

Його непроминущої зупинки.

І, як ніколи, гостро я відчув:

Оте, що діялось на цій землі –

То тільки в ч о р а з погляду віків.

Оці хрести ще зберігають дотик

Руки і погляд пристрасний, спідлобний,

Шевченка, що колись їх змалював!



Л. Скирда

Трійця в монастирі «Святий хрест»

І я сказала: «Їдьмо в монастир».

Ти усміхнувся: «У який, кохана?»

У той, що між дубів, мов світла панна,

Стоїть смиренно на одній із гір.

О, та гора смарагдова була

Така привітна, ніби нас чекала.

Все сяяло – дерева і портали:

Вітали нас і квітка, і бджола.

Стара алея нас вела у двір,

В якому славний храм стоїть віками.

Ми обережно прочинили браму,

І враз щось ніби полонило зір.

Чи то були казкові вітражі,

Чи розписи, чи пурпурове злото,

Чи дивовижна скульпторів робота,

Чи те, що в храмі більше ні душі.

Ми зупинились вражені і вмить

Від чули, як бентежно, полохливо

Душа, неначе розправляє крила,

І ніби прагне в небеса злетіть.

І нас не стало, ніби й не було,

Ми розчинилися в любові світлій,

У цій глибокій, мовчазній молитві,

Що всіх єдна – людину і зело.
О. Пахльовська

***


Осіннє небо дивиться на Львів –

Шляхетних мурів профіль старовинний.

Четверту б’є на ратуші годинник –

На три безсоння хтось його завів.

Дрімає лев.

Блукають серед площ

Бездомних статуй душі не зігріті.

Душа і дощ.

Душа і дощ.

Душа і дощ.

Сьогодні? Вчора?

В іншому столітті?

Тут вічність щедра на камінні лаври.

Сумні фонтани заросли плющем.

Худенькі німфи

І старі кентаври –

Чогось і вам не спиться під дощем.

Незатишно.

Хоч трохи пожалій

Своїх кентаврів, Греціє далека.

Вже котру ніч камінний Володій

Усе ллє воду із сухого глека.

Машини мружать невидющі фари.

Четверта ночі. І дрімає лев.

Ніде нікого.

Лиш маленькі фавни

Про дощ говорять з душами дерев.
Місто Лева

Ти місто Лева. Ти старе.

Твій брук лункий ще пам’ятає коней.

Немов різцем суворого Доре,

Ти чорним по сріблястому карбований.

Високий замок на крутім горбі.

І хоч би як хотіло що мінятись –

Твій лев сміється в тебе на гербі,

Ну бо чого ж би левам не сміятись?

В музейній пітьмі світяться мечі.

То руський князь. То польська королева.

Ти мертвим зодчим снишся уночі.

Могутнє місто. Місто Лева.
М.Зеров

Київ з лівого берега

Вітай, замріяний, золотоглавий,

На синіх горах…Загадайся, спить,

І не тобі, молодшому, горить

Червлених наших днів ясна заграва.

Давно в минулім дні твоєї слави,

І плаче дзвонів стоголоса мідь,

Що вже не вернеться щаслива мить

Твого буяння, цвіту і держави.

Але, мандрівне, тут на пісках стань,

Глянь на химери барокових бань,

На Шеделя білоколонне диво:

Живе життя, і силу це таїть

Оця гора зелена і дрімлива,

Ця золотом цвяхована блакить.
Київ – традиція

Ніхто твоїх не заперечить прав.

Так, перший світ осяв твої висоти;

До тебе тислись войовничі готи,

І Данпарштадт із пущі виглядав.

Тут бивсь норманн, і лядський Болеслав

Щербив меча об Золоті ворота;

Про тебе теревені плів Ляссота

І Левассер Боплан байки складав.

І в наші дні зберіг ти чар-отруту:

В тобі розбили табір аспанфути –

Кують, і мелють, і дивують світ.

Тут і Тичина, голосний і юний,

Животворив душею давній міт

І «Плуга» вів у сонячні комуни.
І. Франко

Котляревський

Орел могучий на вершку сніжному

Сидів і оком вдовж і вшир гонив,

Втім, схопився і по снігу мілкому

Крило ударив і в лазур поплив.

Та груду снігу він крилом відбив,

І вниз вона по склоні кам’яному

Котитись стала – час малий проплив,

І вниз ревла лавина дужче грому.

Так Котляревський у щасливий час

Вкраїнським словом розпочав співати,

І спів той виглядав на жарт не раз.

Та був у нім завдаток сил багатий,

І огник, ним засвічений, не згас,

А розігрівсь, щоб всіх нас огрівати.
Ю. Клен

Сковорода

Піти, піти без цілі і мети…

Вбирати в себе вітер і простори,

І ліс, і лан, і небо неозоре,

Душі лише співать: «Цвіти, цвіти!»

Аж власний світ у ній почне рости,

В якому будуть теж сонця і зорі,

І тихі води, чисті і прозорі.

Прекрасний шлях ясної самоти.

Іти у сніг і вітер, в дощ і хугу

І мудрості вином розвести тугу.

Бо, може, це нам вічний заповіт.

Оці мандрівки дальні і безкраї,

І, може, іншого шляху немає,

Щоб з хаосу душі створити світ.
І. Малкович

Пійманий Сковорода

Блудний Сковорода

З паличкою в руці

Селами загляда,

Списує папірці.

В череві – хлюпа бурда,

В помислах – Рим,

Печений Сковорода

Піччю Єкатерин.

Куди, Грицьку, ідеш –

В народ стежка твоя?

Що ти йому несеш –

«Басни харковскія»?..

Роздвоєний Сковорода

В рідне забрів село,

Віршу розповіда,

Душу козачкам звело:

«Буцімто й босий Гриць,

А царської мови доп’яв,

По-царські язик ворушивсь,

Як віршу казав.

Не те що наші пісні –

Мовою прості, як ми…»

Йде Сковорода, рясні

Тягнуть від Січі дими…

Дорога його гойда,

Підіймається сак:

Тішиться Сковорода –

Думає, що гамак…
Д. Павличко

Сковорода

Хвала і слава сонцеві і росам,


Що розсипають по мураві день.

Ганьба розледачілим малоросам,

Що не достукався до них Монтень.

А як прийшов у чорному жупані

Козацький син з чолом у небеса,

Вони його з маєтків і плебаній

Прогнали, як заразливого пса.

І, виламавши палицю із тину,

Він темними байраками пішов

Кріпацьким дітям викладать латину,

Бентежити думками рабську кров.

Де хата димом і добром зігріта,


Ставав у дверях, величав і сив,

Притулку для Платона й Демокріта

І хліба він, соромлячись, просив.

Збиралися статечно, як лелеки,

Навколо нього тихі мужики.

Він голови єпископські, як глеки,

Словами розбивав на черепки.

Не відшукати щастя для вітчизни,

Як в немочі проказній людський рід.

Він Біблію, немов ріку пустизни,

Пересікав не раз уплав і вбрід.

Він риб шукав – знаходилися змії,

Чіплялися до рук і ніг вужі.

Святому сину покритки Марії

Пробачити не міг святої лжі.

Малого більший тузає й тусає –

Правдиве це і вічне, як трава.

А серце в серце гляне й замерзає:

Там звір лежить з обличчям божества.

Чи звіра брав мудрець на поворозку,

Чи бога брав мудрець на воловід?

Мала частинка світу в людськім мозку,

А в кожнім серці людськім – цілий світ.

Живем і помираєм ненароком,

Шукаєм правди, хоч вона страшна…

Над людством нахилявсь, як над потоком,

В якому видно воду аж до дна.

Б.Олійник

Сковорода і світ

До 250-річчя від дня народження Г.С.Сковороди

І. Сцена

По сірих стернях втомлених полів,

В медовій тиші зрілого поліття

Гарбою за покорою волів

Рипіло вісімнадцяте століття.

Уже пороги вкрила сивина:

Пішли універсали на підметки.

Уже гоноровита старшина

Клейноди обміняла на маєтки.

Така задуха – вікна одчини!

Якби не сирівець – хоч до могили…

Колишні рівні під мечем війни

Своїм хорунжим збіжжя молотили.

Гуляла по маєтках старшина!

Під чаркою хапалася за славу:

Таке, хоч у похід сурми, їй-право,

От тільки…де ті в чорта стремена?

На ранок, обважнілі від спання,

Пожадно освіжалися з криниці.

І сухо торохтіли рахівниці,

Мов креймахи із-під копит коня.

Позиркували на сусідів тин:

«Хоч би теля…чи півня попід стріху».

Та все хвалили вдатну Розумиху,

Що синові дала і брові, й чин.

- Що – ти ж диви: сіряк із сіряків,

А, певно, має чоловік кебету,

Коли аж під крилом Єлизавети –

Хе-хе…кахи…гніздечко звить зумів!

Жили. Тини плодилися, мов кролі.

І тепло так, і ситно. От ще тільки,

Аби не той…у чорнім, як шуліка,

Що наступа на рідні мозолі,

Що не дає похрамувати всмак

І на похмілля виспаться в барлозі.

То в глупу ніч сколошкає собак,

Та костуром загрима на порозі:

- Гей ви, погрязлі в смальці і гульбі,

Ну, раз би чесно глянули на себе:

Як недостойні праведного неба,

Хоч землю не паскудьте по собі!..

То сяде край дороги, між дітьми,

В уста солодкі поцілує флейту –

І так воно заскімлить під грудьми

Оте…забуте, що й згадати де там…

І запече щось схоже на журу,

Якась тривога скинеться в задусі:

Отак, бува, здригнуть домашні гуси,

Коли з-під неба заголосить: «Кру!»

- І де він взявся, бий тебе громи!

Чи ми найбільше завинили в світі?

Ну, хай казки розповідає дітям.

Але за що караємося ми?!

Безсмертний обивателю, агов!

Ти не такий простак, як дехто дума:

Побивши диваків камінням глуму,

Ти згодом їх чіпляв до корогов,

І вчив нащадків: - Поклоняйтесь небу,

По наших…славних вивіряйте путь… –

Бо добре знав: як підуть діти в тебе,

То першого ж тебе камінням заклюють.
ІІ. Вихід

Межа росла. Народ косив і сіяв.

Ревли воли. Хрестилися млини.

В шкапових чоботях ішов чудний месія,

Розхитуючи костуром тини.

Варили борщ і затірку Чорнухи,

На сонці вигрівалися коти.

Собаки ледь підводили хвости,

Ліниво позираючи на мухи.

Так пахло погребом Середньовіччя,

Якого не торкнувся Ренесанс,

Що, аби й мамонт трапився на вічі,

Ніхто б Європі не подивувавсь.

В оцім спекотнім полудні без руху,

Коли в криницях позіха вода,

Розсунувши плечем малі Чорнухи,

В будучину ішов Сковорода.

Біля воріт стояв похило Сава.

У пилюзі купались горобці…

А світ уже читав грядущу славу

Крізь грань сльози на маминій щоці.
ІІІ. Дія

Покіль народ стирав солоний піт,

Поки там землячок Олекса Розум

(І повезе ж людині: фаворит!)

Припудрював сентиментальні сльози

(«Ах, як співає малоруський рід!»),

Покіль гукали дзвони мідночолі,

Що в гості йде цариця молода –

У братській школі на старім Подолі

Себе ліпив Грицько Сковорода.

В келейній тиші шепотіли пера,

Спливав пісок в годинниках і мер.

І наслухав замислений Копернік

Високу музику небесних сфер.

Літа гатили копитами в брук,

Життя пливло від Удаю до Стіксу:

В ту мить, як Галілей себе одрікся,

Кинджал заносив непохитний Брут…

Він світом жив. Чолом здолавши стелю,

Ставав одною із вселенських гір.

Його ще згодом заберуть в капелу –

Всолоджувати августійший двір.

Ще намагатиметься фаворит,

Упавши в малоруські сентименти,

Зманити земляка у позументи,

Але його не упіймає світ!

Бо знав: що нижче нахиляє спину

Твій рід під каменем тяжких турбот,

То вище право падає на сина:

Відстояти перед людьми народ.


IV.Рим

Одного дня притихне вічний Рим,

Коли в його праісторичну браму

Увійде з небагатими саквами

Припалий пилом дивний пілігрим.

За ним, смагу зітерши на губах,

Бочком протиснуться дядьки чубаті.

І кожен чемно здійме бриль крислатий

На ганку міста о семи горбах.

І вийде їм назустріч гордий Рим,

І з подивом оступиться гординя,

Коли на чистій, мов сльоза, латині

До нього заговорить пілігрим:

- Поети! Мудреці – мудріші змія!

Не поминайте нашого коша.

Це – мій народ. Покіль він жне і сіє –

Я говорю. В устах – його душа.

Вергілію, Таците і Сенеко!

Прийдіте, обніміть моїх батьків.

Я відчуваю день той недалеко,

Коли мій рід промовить до віків.

Його мовчання – золота криниця.

Я – тільки посланець його коша.

Він ще запросить вас, безсмертні, до світлиці,

О, ви ще взнаєте, яка в нього душа!

При Колізеї, мов при повній чаші,

Стояли вище хмар і журавлів.

І золотіли тоги патріарші

Від сяєва чорну хінських брилів.

V. Інтермецо

Тяглись повільно в сутінках підводи

Чумацьким шляхом млявої доби.

А він ішов. А він народ підводив

На рівень його ж власної судьби.

Минають дні, і почесті, і слава,

Спада кохання нерозквітлий цвіт.

І тихо тужить ластівка чорнява

Йому услід вже, мабуть, двісті літ.

Він усміхнеться м’яко і печально,

Він прошепоче лагідно: «Прости.

Я повернусь в неділю у клечальну,

Коли…зумію до народу дорости».

Іде. І сяє на погожу днину

Пшеничний бриль довкруг його чола.

І золотіє на старій свитині

Безсмертна у трудах своїх бджола.
VI. Утвердження

Іще над ієрогліфами світ

Схилявсь, як неук, над новим каноном,

Та вже з’явивсь в родині Шампольйонів

Отой, що вирве тайну в пірамід.

Ще не було Чорнух ані Полтаві,

Батий ще не збирав свою орду, –

Та вже слов’янство здобулось на право:

Подарувати нам Сковороду.

Ніщо ніколи не минає марно:

Ще тільки-но збиралося на світ,

Та вже давно дозрів шляхетний мармур,

В який ім’я його вкарбує світ.

Хай ляже на могилі незабутній

Простий вінок…ромашка і чебрець.

Але хіба він формою в майбутнім

Не нагадає дантівський вінець?
М. Філянський

Mecum porto

Всяк час стоїть передо мною:

Іде тихенькою ходою,

Високе чоло, постать горда,

Сопілка, том чийсь – mecum porto.

В його руці дорожній кий –

Свідок єдиний дум і мрій,

І пісня рідная в устах,

І пил сандалій – вічний шлях.

Ще за мої юнацькі дні,

Як став він перше при мені,

Чийсь голос тихий, голос ясний

Сказав про образ той прекрасний:

«То привид, що зникає враз,

Як тільки зірне будня час.

Один із тих, хто на хвилину

До нас спускається в долину,

Щоб нам явити серця мир

І вічну радість дальніх гір…

То смертний ворог суєти,

Життям чиїм так мариш ти:

Не пізнаєш Сковороди?»


І.Драч

Весняна пісня Григорія Варшави Сковороди



(З листа до Ковалинського)

Вже наступає юність року,

Нове лице вже пахне всюди!

Нарешті у тяжку мороку,

Але й щасливу, рвуться люди.

Погідна праця хлібороба.

Ударить хрущ в струну над хатою.

Вже стік для вод – весни утроба –

Дбайливо чищена лопатою.

Щасливий селянин весною.

Та щастя дивиться очисте,

Хто з радістю од бруду й гною

Канал в душі своїй очистить.

Тілесні мають переваги

І бевзі з пихою гордливо.

У смерть, що всім готує цвяхи,

Йде глупа старість нещасливою.

Душі своєї володіння

Ти переглянь безжальним оком –

Яке ж покільчилось насіння?

Погані трави рви жорстоко,

Найшвидше рви терни й ожину –

Багатство глушить слово боже,

Капусту дику, що без впину

Розкорінилась, цибулину,

Що розстелила хтиве ложе,

Зірви і викинь аж до тину –

Брудна їм похіть не поможе!

Пошвидше ти занось сокиру,

Коли там вигналась кедрина, –

Не любить бог людину щиру,

Коли прегорда ця людина!

Буває й так – на деревині

Вовчки зростають непотрібні,

Зітни ці пагони дитинні –

Хай руки святяться несхибні!

Бо коли хтось священні книги

Лиш пригубив, а де ж там – до дна!

Та корчить вченого від пихи,

І суть ножа тут – благородна!

І навпаки: прекрасні квіти

Пести, охороняй, юначе,

І в квітах будеш ти сивіти,

Сам будеш квіткою неначе.

Насамперед плекай ти пильно

Цвіт непорочності – мудрішай,

Як пахне він, як диха вільно,

Сковороді він найлютіший!..


Сковорода і Шевченко

Вони сиділи на старій могилі,

Григорій і Тарас – задумані, смутні.

Котили трави сивуваті хвилі

В полинній степовій широчині.

Орел купав лисніючі пір’їни

В похмурих блисках пломінких заграв,

Та чорний плащ лежав крилом орлиним,

Та витертий ціпок на торбі спочивав.

Стрибало низом перекотиполе,

Обшугане, закурене, руде.

«Така і ти, Вкраїні клята доле,

Не знаєш пристановища ніде,

А лихо вітром за тобою гониться», –

Григорій стих. Над пащами яруг

Летіло перекотиполе прямо в сонце,

Що опускалось полум’ям за пруг.

«Дивись, – Тарасу не виділось долі,

Схопивсь і брата за плече підняв, –

Летіть в пожежу, українські долі,

Щоб випалити панство там до пня,

Щоб з попелу, де небо неозоріє,

Прекрасний Фенікс чарував віки,

Щоб ти йому, мов голубу, Григорію,

Давав пшениці поклювать з руки».

Той посміхнувся. Він уже розгледів

Над Україною розкрилля золоті…

Так друзі зустрічаються в легенді,

Коли не можна стрітить у житті

І . Драч

Смерть Шевченка

Симфонія

1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка