М. Вороний Краса!



Сторінка3/8
Дата конвертації02.12.2016
Розмір1,77 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8
Синова сорочка

Вишивала мати

Синові сорочку.

І любов вкладала

В кожну стьожку-строчку.

Сине з жовтим клала,

Чорне додавала,

Горе материнське

В голку засиляла.

Все вона чекала,

Все надію мала

І листи пожовклі

Кожен день читала.

Вишиває мати

Синові сорочку,

Знизу дошиває

Вогневі рядочки,

Вогневі, мов спогад,

Гострий біль за сином.

В’є червону нитку,

Прикладає синю.


На весільнім рушнику

На весільнім рушнику

Солов’ї співають.

Зустріча мене свекруха

Світлим короваєм.

І веселі в неї очі,

І гарна постава.

Чи вживуться в однім гнізді

Ластівка і пава?

Буду я їй догоджати,

Буду шанувати.

Тільки нізащо не буду

Матінкою звати.

Бо одна вона, єдина

У цілому світі.

Нене моя, зоре моя,

Як в розлуці жити?
П.Мовчан

Вишивання

Насіння зріє по узбіччю,

Віддавши золото квіткам,

А листя струшує музично

Росу на голови жінкам,

Що кольори беруть останні

Для рушників і сорочок

І в невід зморшок так неждано

Вганяють зляканих пташок.

Одне дівчатко тонкостебле

Простерло руки і чека,

Коли впаде синиця з неба

На сонцем вбілений рукав.

А перестраханий лелека

В повітрі крила розтрусив,

І пальці замість пір’я – спеку

Вплели до жухлої коли.

На самому вершечку голки,

Що утопилась в полотні,

Крильми тріпоче жваво сойка,

А стало боляче мені.

І я благаю відпустити

І заполоч зелену рву,

Мене ж впевняють, що то літо

У вушко затягло траву.

І ніжна птиця, обізнавшись,

Склювавши визрілі слова,

Буде пришпилена назавше

До голосного рукава.
В. Бойченко

Українська вишивка

Вишивка червоним та чорним хрестиком

походить ще з скіфських часів

Ані видиво дивне, ні містика:

В очі пада блакить,

В небесах же – звихрені хрестики –

Скіфське птаство летить…

Дика воля довкруг розпросторена.

Степ напружує тятиву.

Б’ється сокіл із хижим вороном –

Пір’я пада в траву.

…Над Оксанкою – високо-високо

В’ються птаства рої.

Воля чорно й червоно вишита

На дитячій блузці її.
А. Малишко

Про майстра

Де твої круги одвічні, призабуті нині?

Гончарику-глинчарику, ідоле у глині!

Вилітали з глини птиці,

Грілися на комині,

В кожної твої очиці

У далекім спомині.

Вилітали сиві коні,

Крилися світанням,

І ставала біла глина

Весняним іржанням;

І співала душа твоя

В глечику й горняті

Дивним тенором високим

На весільнім святі.

Ще ходили, як сталеві,

На мужицькім жниві

Українські жовті леви

В золотій поливі.

Де ж твої круги одвічні, призабуті нині?

Гончарику-глинчарику, ідоле у глині!

А твої дзбанки червоні

У музеї висяться,

Як живі зітхають коні,

Птиці прагнуть місяця;

Обклювали небо синє,

Сіли в терені,

Обтрусили всі росини

На рай-дереві…
Фреска

Отут вона одна поміж речей,

Затерла тінь прозоро-кришталеву,

Блакитний зір ввігнала в тьму ночей

І розтеклася мислію по древу.

Ще виплесне над нею жар сторіч

Свої полки у войовничій зваді,

Ще Ярославна плакатиме вніч

На тім валу, у тім Путивлі-граді.

До фарб її докотиться луна

Татарських орд, що крутять дівку-бранку.

І золоті знамена Богуна

Прихиляться до неї на світанку.

І циндра часу одлетить удаль,

Як лист осінній на зеленім вітрі,

Коли вона простеле свій кришталь,

Розкутим сонцем бризне на палітрі.
В. Кордун

Український вертеп

Колядники завжди верталися з вирію,

Як предки, поставши із мертвих, приходили в гості.

Приносили короб із хмарами, снами і звірами,

Щоб не раз відбути життя на помості.

Додому вела їх звізда навпростець, над снігами,


І падала теплим обличчям господарю просто в долоні.

Як радісно йшли! – хоч не мали землі під ногами, –

Волхви добіблейські – лишившись у смерті в полоні.

Це магія давня – сховатись від смерті за ляльку,

Що виструже майстер (доречна і схожість портретна!),

Та, щоб захистити від лиха, пристріту і ляку,

Замкне усі душі навічно у скриньці вертепній.

Ту скриньку таїли в криївках поганського раю,

Куди відлітали птахи, де трава зимувала із листом.

Коли насували, немов з того світу, сніги з-за Дунаю,

Тоді Коляда вигравала-котилася полем сріблистим.

Вертеп оживав, як у вулику рій, для вселенського дійства,

Щоб знов чародійно минуле з майбутнім з’єднати:

Співали колядки, сонця і голубок ліпили із тіста

І в небо пускали – будити весну коло хати.

Та князь Володимир навів пастухів з Віфлієма,

Що дев’ять віків несли вість палестинську про диво.

Народ у Дніпрі похрестили з плачем, і кадила черемха…

Язичницькі душі ляльок похрестили

за кількасот літ святобливо.

Тоді до вертепу прибилася діва Марія з Ісусом –

Їй місяць засвітлював стежку,

А тьму насилав надовкола цар Ірод.

Тепло ще живе, ще корівка жує…

Запорожець підморгує вусом,

Що Смерть тут не владна – їй вдруге не сповнити вирок.

І янгол тріпоче крилами, як полум’я свічки на людному вічі –

Багріє крайнебо іще з давнини і світанок займається ясен.

Всі ждуть – не діждуться урочої стрічі,

Коли три царі із дарами приступлять до ясел.

…Було – і минуло. В покинутій хаті дяка, на горищі,

Мороз оселився у стінах вертепу,

Шурхочуть у сіннику миші,

Що кинулись врозтіч ляльки – і застигли…

Кому це все треба?

Хтось ніби колядку заводить різдвяної ночі? –

То вітер хурделистий свище…

І тиша повсюди. Лиш тиша по тиші –

Ця тиша сягає до самого неба.
В. Затуливітер

Гончарний круг

Народ – з усього. З опішнянських глин;

З чорнозему і супісків легеньких;

З повітря, де важкий лелечий клин

Осінній одсвіт шиб несе в легенях;

З дощу, який полою степ накрив;

З останніх віхол; перших сінокосів;

Із вітрякових нешироких крил;

З дніпровських переправ, де наші кості –

Важкі, солдатські – берегом лягли,

Щоб не надпив чужинець ні краплини.

Народ – із самовідданих ялин,

З коріння мозолястої калини,

Яке золу і суглинки пісні

Перелило на кров людську, медову,

На солонаві, зболені пісні,

Що ними сніг підпалювали вдови.

Народ – з двигтіння поршнів; тиші сил;

З важкого цукру й сивої хлібини;

З глибин, де хмільно бродить мідь і сіль,

А звідки завелась – цього й глибини

Не скажуть до пуття: вони й самі

Озерами нам дивляться у вічі…

Який тужавий і крутий заміс

Жбурнула на гончарний круг планети вічність!

С. Сапеляк

Глосарій

І сотворімо ДУХ КОЗАЦЬКИЙ

У золотосяйві моїм дитиннім

Бо цілую нині

ГЕРБ ТРИЛИКИЙ

Нецілованим оком Галілея

І жертовним полум’ям

Многогрішного Коперніка

Доки сідлаємо

Сідла чужинецькі

На землі від землі своєї

Щораз вмираємо

Самовидцями зради

І град наш зраджуємо

В церквицях наших

Дерев’яних свічечка пам’яті

В’яззю ренесансною

Пишу вам


Рукою Григорія Полетики

Та тугою Самовидця

Ця ностальгія

Під княжою дзвіницею

Трьохсвятительською

Ще тліє в мені

Буденно і святочно

Кроплю нею Тройзілля святе

І не дівоче

Святойванською слезою

Обливаюся

За Диким Полем запорозьким

Тужу

На графічнім тлі Остафійчуковім



І на жовто-голубім тлі

Заливахи Опанаса

Сопілкою слухаю мудрість

Великодню

Храм мій невольничий
Д. Кремінь

Старокозацький літопис

Турецькій місяць під балконом,

І тиша в зоряних полях…

Яким ще пішим і комонним

Долати цей небесний шлях?

Де чумаки чумакували,

Де сіль просипали,

Отам


Лягли небесні перевали

На груди рікам і степам.

І що далося сомнамбулі,

Я прозираю крізь туман:

За Чорним море, у Стамбулі,

Шаблі вигострює султан.

Там яничари-потерчата

На тлі рахманних вечорів.

Там яничарська рать, зачата

Від українських матерів.

Старіші стали ми, чи старші?

Чи ми солома, чи вогонь?

Чи задзвенять козацькі марші

Над цю пропащу оболонь?

А чи заплачуть срібні кулі

По яничарській голові

У Миколаєві й Стамбулі,

У граді Києві й Москві?

Бо наяву – сама епоха.

І з неї встала, мов журба, –

Машинізована епоха,

Роботизовано доба.

Іржуть, іржуть машинні коні

О часі квіту й достигань…

І тільки місяць на балконі –

Немов турецький ятаган.



Сага

Запорозькі хрести кам’яні

Прохромили непам’ять мені,

Та сказати багато не встигли…

І не знають ні люди, ні бог,

Що ховає розпечений мох –

Та невже там ні коми, ні титли?

Покидаючи рідний свій край,

Нащо їде козак за Дунай?

Що ховає козак за Дунаєм?

Тільки посвист стріли – і навзнак

Упаде серед степу козак.

Мертво звисне рука із нагаєм.

Задалеко ж та лицарська Січ.

Задалеко з коханою ніч.

Задалеко Європа, козаче…

Серед степу убитий козак.

Поскакала орда на Буджак.

Так і скаче донині, і скаче…

Над хрестами – не співи пташок,

Євразійський похмурий божок

Прозирає з північного снігу…

Ми були а щиті й під щитом.

А тепер лежимо під хрестом.

Хто розтопить непам’яті кригу?
Г.Чупринка

Байда

(Історична поема)

І

До великої покари,

На розпутті при дорозі,

Судять Байду яничари

В Золотім Галатськім Розі.

Суд скінчився. – Хлопці, гайда, –

Мовив сам Султан турецький, –

Люту смерть хай прийме Байда,

Князь-отаман Вишневецький.

Та й скатуйте розбишаку,

Щоб почула і забула

Україна з переляку

І дорогу до Стамбула.

Хай почує вся отара

Гайдамаків запорізьких,

Що чекає й їх та кара

На плацах золоторізьких!

«Смерть йому!» – кати гукнули,

Змовчав Байда перед горем,

Тільки іскри промайнули

В грізнім погляді суворім…

Тут взяли його наскоком

Яничари злісні й грізні

Й почепили правим боком

Та на гак товстий залізний.

ІІ

- Гей, не гнись, могутня спино,

Не зломись, моє ребро!

Ти прощай, прощай, Вкраїно,

Ти прощай, старий Дніпро!

Хай же турок не вчуває,

Як терплю я муки й глум –

І старий козак співає,

Розганяє біль і сум.

Оддає він Богу дяку,

Що досяг цього вінця,

Що не знав ніколи ляку

За Вкраїну до кінця.

До його тут кат нагнувся,

Щоб надати більше мук,

Байда хутко стріпонувся

І вхопив од турка лук.

І тремтячими руками

У Султана навдалу

Понад злісними катами

Він пустив свою стрілу.

Та пропав задарма замах,

Бо в очах марила мла

І в руках і кривавих плямах

Поковзнулася стріла!..

Через три дні він скінчився,

Як дійшов до серця крюк,

Та терплячим залишився

Аж до смерті серед мук.

А як турки прибирали

В яму з крюка мертвяка,

В ту сторінку позирали,

Що вродила козака.
І.Драч

Над малюнками Вестерфельда. 1651 р.

Коли град Київ тимчасово

З військами залишив Богдан,

Серпневий день гримів грозово.

Горіли вишні. Цвів катран.

В садах пилюкою сивіло,

Списи кидало сонце з хмар.

Із князем Яном Радзівілом

Приїхав був один маляр.

Абрамом Ваном Вестерфельдом

Він звався, цей придворний зух,

Що проміняв голландську Шельду

На грім дніпровських завірюх.

Поміж кривавим людоловом,

Між вічних київських заграв

Ходив Абрам собі з альбомом

І нам Софію малював.

Часи трощили все, місили,

Загарбник мав ганьбу й синці.

Та майстер нам простяг з могили

Свої жовтаві папірці.

Лишилось в копіях з альбому

Це старовинне ремесло,

Що з тих часів іде додому,

Неначе вдома й не було.

Яка ж Софія розвалюха

У вестерфельдівських штрихах –

Бур’ян буяє в її вухах,

І горді плечі в лопухах.

І ходять зайди товстозаді,

А поруч злидні-прохачі,

А на потрійній на аркаді

Лиш пугач путькає вночі.

Іде каліка-просторіка,

Біжить жебрак за паном вслід,

А двоє в закутку очікують –

У казанку кипить обід.

Он сагайдак у мосціпана,

Що на схизматів погляда.

Софія ж – як суцільна рана,

Як закривавлена біда!

Он з палюгою за хлопчиськом

Біжить якась стара мара.

Як все далеко! Як все близько!

А ластівка все не вмира –

Щебечуть зграї ластів’їні

Над мародерство і пиху,

Що все ж підвестись Україні

На тім кривавому шляху.

А час все рамою обрамить

На тлі софіївських заграв –

Ти Радзівіллів в’їзд, Абраме,

А не від’їзд замалював.

Коли Богдан грізніше грому

Впав на загарбницькі полки,

Губилися листки з альбому,

І нам лишились ці листки.
П.Мовчан

Козак Мамай. З малюнка

Вздовж стежки корінь повзко славсь,

Конкретний, як жадання;

Гриміла збруя раз у раз

Сама, без коливання.

І найгіркіше із дерев

Сахалось гілок власних.

Угору тінь звело, як перст,

Хоч зовсім було ясно.

Рука бджолою на струні

Завмерла, спочивала, –

Він слухав, як у казані

Перекипає сало…

Козача доля в сто сторін

Простелена усяко:

То рідко, як шаблючний дзвін,

То густо – сім’ям маку.

І знать всякчасно:

Смерть отут,

У полотнищі криці,

В сиричнім запахові пут,

В малій, як світ, зінниці…

Та поки келих горенить

І кінь копитом пише,

Йде в очі широчезна мить

Й тонка, як волос, тиша.



Л.Чижова

Козак Мамай

Козак – душа правдивая.

Народний вислів

А що козакові

Шовковії шати?

Йому ні до чого

Багаті палати.

Бо доля козацька –

То світ наш широкий,

То степ наш та воля,

Він вільний, як сокіл.

Самотній – затужить,

В гурті – заспіває.

Кінь, вірний товариш,

В дорогу чекає.

Ворогові в битві

Не покаже спину,

І ніяка сила

Його не зупинить.

Козак після бою

Рани перев’яже,

Під зоряним небом

В степу спати ляже.
Л. Костенко

Чадра Марусі Богуславки

Вузенька вуличка. Стіна, повита хмелем.

Татари сплять, сьогодні в них байрам.

Високий дуб, по-українськи –нелинь.

Святе письмо, по-їхньому – Коран.

Чого я тут? Ще й, кажуть, Богу слава,

Що я жива, що в мене муж паша.

А я – Маруся. Я – із Богуслава.

У мене є непродана душа.

О, як він любить, як він мене палить!

Як він мене цілує уночі!

Каблучки нанизав по дві на кожен палець.

Браслети на руках, на шиї дукачі.

І я ходжу, володарка темниці.

Скриплять у тиші двері за дверми.

Блищать очима слуги темнолиці,

Мені у ноги стелять килими.

Ох, килим, барвисті килимочки!

Фонтан, кальян і сльози на зорі.

Носила я і плахту, і віночки –

Ну, як мені, чи гарно у чадрі?

І меч, і правда – цноти не жіночі.

Люблю чадру – і чорна, і густа.

Коли татарам брешуть мої очі,

Ніхто не бачить, як тремтять вуста.

Мого лиця не видно під чадрою.

Мій муж поїхав. Тоскно мені. Жду.

А то б я їм здавалася чудною, –

Чого я зблідла і куди іду.

Чого дивлюся в море, у тумани.

Чого, як тінь, блукаю уночі.

…Бряжчать мені невільницькі кайдани.

А я шукаю сховані ключі.
М. Бажан

Брама

У грі нелюдській, в спразі неприродній,

Потрясши ланцюги прикрас,

Важкою зморшкою напнувся владний м’яз,

Обняв краї спокійної безодні.

Підніс, як пожаданий келих,

Широку браму в вишину,

Широку браму, грішну і земну,

Мов круглий перстень на руках дебелих.

І творчий хист, що не втомивсь, не вистиг,

Снопи принадних зел на камені поклав,

Як груді дів, гарячих і нечистих,

У шпетних ігрищах уяв.

Так щедро кинув семенасту брость,

Як звик на ложе кидати коханку,

Що зна любовний піт, важких запліднень млость,

І ситий сон, і спрагу на світанку.

На брості – квіт, на брості – квіт, мов око

Розпаленого самкою самця

Ще тих століть, коли в серця

Вливалась пристрасть хтивого бароко,

Що плинула з віків старого лабіринта,

Що поєднала іздаля

Вкраїнських брам рясне гілля

З вільготними акантами Корінта.

І той акант – не лавр на голові державця,

І брами щедрої ніхто не розчиняв,

Щоб бранців пропустить з подоланих держав.

Бо шлях звитяг крізь браму не прослався.

То брама пристрасті пригнобленій і лютій

Старих століть. Одягнені в шарлат,

Тоді здвигав свої дзвіниці злотокуті,

Мов пишні бунчуки, бундючний гетьманат.

Тоді, немов бучний вінець,

На масне волосся степу

Поклав церкви свої Мазепа,

Поет, і гетьман, і купець.

Тоді, програвши гру одчайну,

Навчився бігати назад

Мазепи білий кінь, оцей Пегас без стайні,

Безхвостий Буцефал прийдешніх гетьманат.

Женіть того коня, хода його хай втихне!

Мов списа ржавого, дзвіниць ламайте тінь!

І мовкнуть дзвони, дзвони з-під склепінь,

Бо серце наше більше, аніж їхнє!
М. Драй-Хмара

Кам'янець

Немов химера кам'яна, в погорді

ти знявся вище від потужних скель,

вигадливий і гожий, як рондель,

чудний, як карб на оттоманській чорді.

Довкола Смотрич, наче кінь на корді,

а в центрі мінарет, мов журавель,

що нерухомо став серед осель,

замріявшись у голубому фйорді.

Яка застиглість і суворість форм!

Яка довершеність пропорцій, норм!

Поема, вирізьблена із граніту.

Але заглянь у темні очі веж:

там жах середньовіччя, тьми і гніту,

і кров, і гвалт, і заграви пожеж.
Ю. Липа

Львів

Могутен став він на земному лоні

І, повен пихи, голову підніс;

На степ подільський, буковинський ліс

Зорять Копця зіниці ясні й сонні;

Юр молитовно звів свої долоні,

В сильветах веж церковних біль завис,

Бо в місті пишному поломаний є кріс,

У місті Льва – забави вітрогонні.

Ви, що живі, луно десятиліть,

Ви, Янова хрести, Личакова берізки,

Почуйте голос і страшний, і близький –

Так мовить Бог наш: – Знайте і мовчіть!

Збудую тут твердиню в вічнім гарті,

Як камінь гордощів, як камінь, що на варті.
Святий Юрій

Націє, народжена з огня,

Націє великая, молись –

Яснозбройний Юрій, як колись,

Осідлав могутнього коня;

Мов лявина біла поплила,

Гуркіт скель ляка малі серця,

Розбігається отрутна мла

Від проміння дивного лиця;

Націє, народжена з огня,

Ось прийшов твій Юрій, мов воскрес,

Стримує могутнього коня,

Простягає руку до небес.
Л. Костенко

Чигиринський колодязь

Козацька тверджа, давній Чигирине,

Уламок слави серед цих полів!

Усе святе, усе неповториме,


усе чекає невимовних слів…

Тут запеклася кров мого народу

І одридали волю кобзарі.

Брати мої, а де ж ви брали воду

В цьому камінні, на такій горі?

Коли в облогу брами всі зачинено

І догорають головешки веж, –

Пили ви Тясмин здалеку очима

Чи, може, просто кам’яніли теж?

Цей шпиль гори і трави, що зів’яли,

Руїн і скель розпечений полин…

Та як же ви на смерть отут стояли?!

Стоять на смерть – це ж треба буть живим!

А он же, бачиш: в камені криниця,

Мале відерце в дзьобі журавля.

Гори цієї дивна таємниця –

Оця пробита в камені криниця,

Коли рятунку ждать нізвідкіля!

Як ви пробили цей суцільний камінь?

Як добулись до того джерела?

Ломами? Кайлом? Голими руками?

Чи вам сама земля допомогла?

Навчи мене, навчи, о Чигирине!

Колодязь твій глибокий, не змілів.

Усе святе, усе неповториме,

Усе чекає невимовних слів…


***

Стара фортеця з косими бійницями –

Камінний череп рицарських часів –

Тут феодали з бронзовими лицями

Жили, укриті шкурами лісів.

Вона стоїть, розкопками роз’ятрена,

Уся в провалах потаємних брам,

Дощами змита, викришена ядрами,

Не раз, не два узята на таран.

Монгольських стріл розлога траєкторія,

Сумної кобзи болісна струна,

Мечі, шоломи, – добре, це історія.

А ця побита кулями стіна, –

Чий сон, чий син відстрілювався, падав?

Чиє життя урвалось – і нема!

І тільки верб зеленим водоспадом

Стара фортеця пам'ять обніма.

Цвіте спориш. І квіти пурпурові.

Ідуть віки. Бджола збирає мед.

О, скільки тут було пролито крові

За всі віки на кожен міліметр!

Хто славен був, хто, може, і забутий.

Земля Вітчизни, квітни і живи!

І ось він в чому, подвигом добутий

Квадратний корінь квітів і трави.
Ю. Косач

В Золотоворітському сквері

І січі, і тризни, і провесні тали, і вир чорториїв,

І неба броня, мов із синя батована сталь зброярів,

І він, що стеріг свій, віками гартований, Київ,

Цей камінь твердинь, цей граніт Злотоверхих воріт.

Не кришиться кремінь у кладіях скелястої брили,

Цеглинам, стемнілим у випробах віхол, не тліть,

І вічність, і мить, що, мов чайка майне вогнекрила,

Різьблять на опоці величний літопис століть.

Вихор на пагубу, вихор палючий потали й руйновищ

Обрієм цих рубежів, мов похмурий псалом, стугонів,

Бачив цей камінь – основа держав непоборних,

Ворогу лютому відсіч і люду натхненного гнів.

Гострою гранню цією дзвеніло пощерблене лезо ятвяга,

Стріли Батиєвих туч паленіли, мов розчахи злих блискавиць,

В гудах облог, в буреломах борні і в звитягах

Міць нескорених долала розколену маревом ніч.

Доби за добами – карбами слави. А він – срібноглавий,

На пагорбі камінь, де гомін могутніх дубів,

Мерехтом красних світанків жаріє ще шепт Ярославен,

І, як в віках, вихровінням гримлять золоті солов’ї.

Лук перемоги народу в мандрівці по правду Буття,

Брама висока, окута свічінням сузір’їв і крицею серця,

Гордого серця народу, що йде у ясне майбуття,

Буде струнчити в імлі голубиній із часом у герці.

1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка