М. Вороний Краса!



Сторінка2/8
Дата конвертації02.12.2016
Розмір1,77 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

П. Мовчан

Золотий гребінець з Чортомлицького кургану

Білі ребра дерев, чорнота стовбуриста,

І пробоїни в кронах, щоб срібло цідить, –

Натекло холодів, аж повітря прокисло,

Лиш під віями в тебе осіла блакить.

Хоч повіки примкнеш,

Але зір не спроможне

Відтворити в тобі той малюнок лункий,

Де у золоті трав воїн коней триножить

І грифон золотий золотіє віки…

Кинь у степ гребінець –

Ліс зведеться миттєво,

В кожнім стовбурі

Обрій густиме, мов дзвін,

Та немає безмежжя і волі коневі –

Дерева оточили його з трьох сторін.

Відступати назад, озиратись навколо –

Раптом тріщину в часі минулім уздриш,

І розтиснеш її – золоті, захололі

Мерехтять коньовершники, й ти мерехтиш…

Чи, в смертельнім металі відлиті навіки,

Ми не зможем ніколи свій голос явить?

Мерехтить у очах, лиш розплющу повіки,

В роті кисне повітря і звук горенить…

І той степ, що в тобі,

Не розгорне ніколи

Ні безмежжя свого, ані певних ознак –

Лише розпач і гнів пам’ятає мій голос,

Та меча руків’я пам’ятає кулак…
Ю. Косач

До скіф’янки

Ще в балках червінню горить роса,

Ще мерехтить земля із-під копита,

І крик горластий обрії скреса,

І свище спиж меча, і свище вітер.

Ще над царів курганом Куль-Оба

Держави вершників лунають зорениці

І пахне грудь твоя, праматір степова,

Летючим попелінням вогневиці.

І мчиш у далечінь, у темінь тиш,

Наляканих походом многокінним,

І під наметом зоряним тремтиш,

Коли ключі полинуть, води пінні,

Коли драпіжних вершників весна

Зненацька тінню виросте на небі

І ще хмільна із багряного сна

Порониш квил, мов дикий лебідь…

Та мідь зап’ясть і льотної стріли

Прийме, як плід, глибокий рала заор,

І, кіньми стоптані, у битвах ковилі

Зійдуть сівбою плугатарських заграв.

І стиглий серпень врун м’яких,

Братин бенкетних золотом засяє,

Зніміє в вітрі, в вітрі, що не стих,

Камінна баба на степів розтаю.
Шлях із Борисполя

Торкнеш ти струни-обрії, Бояне,

І неба синява – розкрилля соколині,

Де коні над Сулою, де кургани,

Де роси вогневіють на калині.

Рядив тут Ярослав. Розмаяв знак Батиїв

Злочорний вихор вигорілих весен.

Та з попелищ, з віків – незламний Київ

Росте, як слава, в ленне піднебесся.

Янтар медів, дзвенюча яр пшениці,

І гусла лип, і срібний тремт тополі;

А він полине, в сонці зазміїться,

Поети, шлях ваш, шлях із Борисполя.

Хмелить вже волога. Гудуть простори.

І віддалік вже чують коні, чують коні воду:

За мить засяє, засурмить сувора

Ріка, мов доля вірного народу.
И. Бунин

Без имени

Курган разрыт. В тяжелом саркофаге

Он спит, как страж. Железный меч в руке.

Поют над ним узорной вязью саги,

Беззвучные, на звучном языке.

Но лик сокрыт – опущено забрало.

Но плащ истлел на ржавленой броне.

Был воин, вождь. Но имя Смерть украла

И унеслась на черном скакуне.
К. Бальмонт

Скифы

Мы блаженные сонмы свободно кочующих скифов,

Только воля одна нам превыше всего дорога.

Бросив замок Ольвийский с его изваяньями грифов,

От врага укрываясь, мы всюду настигнем врага.

Нет ни капищ у нас, ни богов, только зыбкие тучи

От востока на запад молитвенным светят лучом,

Только богу войны темный хворост слагаем мы в кучи,

И вершину тех куч украшаем железным мечом.

Налетим, прошумим, и врага привлечем на аркане, –

Без оглядки стремимся к другой непочатой стране, –

Наше счастье – война, наша верная сила – в колчане,

Наша гордость – в не знающем отдыха быстром коне.
Скиф

Мерю степь единой мерою,

Бегом быстрого коня.

Прах взмету, как тучу серую.

Где мой враг? Лови меня.

Степь – моя. И если встретится

Скифу житель чуждых стран,

Кровью грудь его отметится,

Пал – и строй себе курган.

У меня броня старинная,

Меч прямой и два копья,

Тетива на луке длинная,

Стрел довольно. Степь – моя.
В. Степанов

Тетива

…И люди кричали, не зная покоя,

Мой предок поспорил с веками:

Он в лук изогнул деревцо молодое,

Он долго трудился над первой стрелою,

Граня неподатливый камень.

Он к луку приставил стрелу неумело.

И, сбросив усталости бремя,

Рванул тетиву – и стрела полетела,

Пронзая пространство и время…

Холодной стрелы первородное жало

Бегущего зверя пронзило…

В тиши тетива, как живая, дрожала,

Струною звенела уныло.

И люди, умолкнув, глядели, как дети,

На силу, представшую миру.

Одни в ней увидели молнию смерти,

Другие – волшебную лиру.


В. Базилевський

Археологія

Видав курган спершу амфору й чашу,

а після третьої спроби неначе

заступ спіткнувся – і з пороху часу

видерла горщик десниця тремтяча.

Зерняток жменька лягла на долоні

з тисячолітнього глибу-провалу.

Тисячу років минуле в погоні,

тільки сьогодні майбуть наздогнало.

Ґрунт розпушили й засіяли ревно,

експеримент пояснили присутнім.

Ждали напружено, ждали … даремно –

не поєдналось минуле з майбутнім!

Не набрякали, не кільчились зерна,

що не робили, не проростали.

Горщик – і той поривався у землю,

в пам'ять віків, що непам'яттю стала.
Д. Чкония

***


Киммерийцы, скифы, сарматы…

Оседают, седея, века

На листок полыни и мяты

И уходят, как облака.

И стоят половецкие бабы,

И курганы дождями сечет.

И куда эта жизнь ни текла бы,

Никуда она не утечет.

Неподвижно-стремительно время.

И сухая трава на песке,

Где встает против племени племя,

Чтобы плыть в этой вечной реке.

Пусть пока еще Русское море

Меотийским болотом зовут,

Но уже между косами, в створе,

Вижу я, как ладьи проплывут.


М. Вінграновський

Скіфська колискова

Колесо котить себе.

В голосі колеса сухо.

Степ даленіє в рябе,

Дихає спеченим духом.

Дим засина з колоском,

Сплять жеребці і кобили,

Спить у траві молоко,

Дихає баба з могили.

Гиля, моє скифеня,

Гиля на вичинку шкіри.

Гиля в сідло на коня –

Меч свої зуби ошкірив.

Бринзою пахне роса,

В меду злипаються очі.

Бог прикотив небеса

Темною хмарою з ночі.

Колесо котить себе,

Голос у колеса довгий.

Соб, та гаття, та цабе…

Вовк одягається голий…

Гиля на сон, на спання,

Бавитись нічого сміхом.

З ранку, моє скифеня,

Станеш до вечора скіфом.

І пролетиш на орлі

Кров і літа, що зрябили…

З бабою в очі твої

Буду дивитись з могили…

М. Шевченко

Скіфська баба

Ми тебе поставили на виднім –

Це не там, де ти була колись! –

Нагаласувались по обіді,

А по чарі спати уляглись.

Прямо на насипанім кургані,

Де промов іще дзвенять рої.

Ти тепер скажи, що ми погані.

Ти тепер скажи, що не твої!

На тобі кептарик, мов облитий,

Капелюха точене крило.

Ти тепер прикинься, що бездітна

І що нас у тебе не було!

А вона зорить над валунами.

Кров’ю – степова висока знать.

…Ми тобі покажем, як між нами

Бабі та дітей не визнавать!
Д. Кремінь

***


Над лиманом – зірка Надлиманська.

Між ольвійських видив і химер.

Наламавсь я, друже, надламався,

А живу і досі, а не вмер.

Не умію жити – древні греки

І хулу приймали, і хвалу.

…Амфори,

Такі простенькі глеки,

Сохнуть на ольвійському валу.

Доторкнусь рукою їх. Довкола

Лиш курай, то полинова близь.

Як же тут, в душі царевій Скола,

Скіфія й Еллада ужились?

Чом, життя моє, мене не спалиш?

Я себе не мислю в множині…

І могли б ми бути, а не стали ж

При красі, при храмі й при коні!

Це судилось скіфам а чи грекам.

Це їх біль, війна і таїна…

Спрагло нашим душам, наче глекам

Без вина, що випите до дна.

Кам’яний скіф

Не дай мені, доле, нічого,

Ні ночі не дай, ні дня,

А дай мені степу нічного

І скіфського дай коня.

Шолом дай і весь обладунок,

Двосічного дай меча,

Щоб спити любовний трунок,

Крізь ніч мене кінь промчав,

Хай зрада по п’ятах женеться,

Прошиє стріла мене…

За тисячоліття здригнеться

Серце її кам’яне!


Ольвійське вино

Я зажився на світі. Прости мене, вік.

Був я богом, а ти мені крила попік.

Прощавай, моя Ольвіє! Бачиш в очу,

Як смиренно я крила свої волочу.

Я зажився на світі. Та в час – часолет

Сходить профіль твій гордий із древніх монет.

Мов жебрак, що продав і пропив таїну,

За старою копійкою крила тягну.

Але те, що люблю тебе дуже давно,

Винуватий не я, а Ольвійське вино.

Вороги на кургані? Нога – в стремено!

Та мене повалило на землю вино.

Це воло чарувало лиманські вали.

Це воно продавало чумацькі воли.

Це воно марнувало високе чоло,

Аж не стало Вкраїни, немов не було.

Як не стало вже Ольвії в цьому краю,

Де на власних кістках півзотлілий стою.
Ольвійська балада

Коли постане за межею тиші

Дерев ліхтарня і засяє нам,

Сюди не долетять не тільки птиці,

Сюди не долетіти й літакам.

І не тому ліхтарням відпалати,

Що в небі, як і в морі, повний штиль.

Всі ті, що тут, не прагнули Еллади,

Корінфський там чи іонійський стиль.

Та що сказати цим каріатидам,

Що на руках тримають голубінь?

І зелені, яка ридає ридма,

На білий світ гайнувши з-під камінь?

Вони стоять – раїни і руїни.

Але людського шалу тут нема.

Гучання моря. І ячання ріні.

І чайки скрик. І тиша стоніма.

Ані людини в цьому городищі,

Та все на відкуп людськім іменам,

Коли повстане за межею тиші

Дерев ліхтарня і засяє нам.

Ми тут удвох.

І мармур враз поблідне,

Сяйне осліплим зором до узвиш,

За все життя, і грішне, й заповідне,

За всю ту землю, на якій стоїш.

Спливає день. І вік. І в світі двоє.

Предвічно юні і такі старі.

І тільки чайка плаче удовою

На цьому допотопнім пустирі.


Спогад про пектораль

Не уявляю, – пливе звіддалеки

Тривожно-перестиглий спів ріки,

І тоне в прибережному тумані…

І нам являються не цар, не бог,

Дві постаті, немов це ми удвох

На скіфськім, на розкопанім кургані.

Затям цю мить. Відгонь журбу тяжку.

Нехай нас порятує випадковість,

Як археолог скіфському божку

Безмовному, – поклониться у пояс.

Я ж сам собі царем, я сам собі рабом.

Я сам собі погоничем і мулом…

Звідчого ж перемерлу вже любов

Вкриває час пітьмою і намулом?

Сумую сам, багатий, наче Крез.

Невже не треба нам ні «черт», ні «рез»,

І нам судилось у безмов’ї скніти?

І нам судивсь неперебутній час…

Коли з курганів викопають нас, –

Ми будемо безмовні, наче скіфи.

З кургану бачу золоту зорю,

Що скіфському судилась кобзарю,

І бачу вас, конаючи на палі…

Батий і Порта. Шляхта і війна.

І де ми є, і де ті письмена

На золотій, на скіфській пекторалі?

Яке тяжке смертельне це вбрання!

Я за рікою бачу я коня –

Гарячого, тривожного, баского…

Не уявлю, – це тихий спів ріки,

А чи до нас озвалися віки

В тонкій мембрані голосу людського?

Не окроплю минулого слізьми.

Усе мине, – минаються аврали…

За сто століть зустрінемось і ми

На золотій, на скіфській пекторалі.
В. Старченко

Таврійська Галатея

Антична глина, і піски, і ти

Антична, як боспорська статуетка,

На все довкруж падають тенета

Легкого бризу втоми й самоти.

Морська глазур в гунких рухомих пасмах

Волось над літнім сухостоєм глин…

Сумна і тиха, ти така прекрасна,

Мов смак і колір кіммерійських вин.

Моя рука додати вже не здатна

До змісту й форми й духу теракоти,

Котра довершена і виклично приватна

В обгортці кримської сухої позолоти…
М. Чернявський

Карзоаз Ольвійський

Я, Карзоаз, Атталів син,

Родився в Ольвії зеленій,

Що в землях півночі, мов крин,

Її зростив аттичний геній.

В ногах у неї ліг Лиман,

А вгору степ пішов безмежний,

Пішов у синявий туман,

Де скіфський рід живе бентежний.

Навкруг оточена моя

Отчизна мурами міцними,

І мстива злоба нічия

Нам не загрожує за ними.

В степах, далеко від Еллади,


Ішов і мій за роком рік

Без перешкод і без завади.

Минула молодість моя –

Мережа снів тих злототканих –

Пройшов і літа мужні я

І входжу в коло днів останніх:

І хочу лишити я вам,

Мої сини, мої онуки,

Не срібло, золото й не крам,

А слово дружньої науки.

Нехай водити буде вас

Прадавня думка непомильна:

Всього себе, увесь свій час

Віддай отчизні неподільно.

Мов сонця, честь її шануй:

Твоя то честь, твоя то слава.

Немов зіниць своїх, пильнуй

Аттичних звичаїв і права.

Нехай незмінно буде друг

Для тебе кожен громадянин,

Готов йому буть до послуг,

Бо еллін ти, а не поганин.

Прихід чужинця буде вам

Нехай бажаним любим святом,

А чужоземець-странній сам

З чужих країв прибулим братом.

І скрізь між варварів нехай

Про вас іде стоуста слава,

Що землі Ольвії – то край,

Де править правда нелукава.

Коли б по неї довелось

Дійти й до кесарів величних,

Коли б з-за неї вам прийшлось

Пройти піски пустинь одвічних

І через неї смерть прийнять

Судила доля, – син Еллади

І смерть повинен ту вітать,

За слово правди вмерти радо.


Є.Маланюк

Степова Еллада

Повіє вітер з Понту. Скитський степ

Прокинеться, зітхне, і буйна тирса

Зеленим морем знов на нім зросте,

І побіжать зелені хвилі.

Ширша


За синє море встане широчінь.

О земле вічна, ти – одна на світі !–

На небі – глибочіє древня синь,

Внизу – прозора велетенська тінь

Від хмари, що жене підведений вітер.

І при балках оселі заквітчав

Вишневий цвіт, розквітлий снігом сонця, –

Твій шлюбний цвіт – та срібная парча…

І чорні очі ваблять крізь віконця.

Ой, вийди в сад, що бджолами бринить,

Поглянь: земля справляє з сонцем шлюби!

Та вдарить час. Мов меч, упаде мить,

І нікому тоді оборонить

Твою весну від вихору і згуби.




Л. Дмитерко

Ольвія

Прадавнє місто пнеться з-під землі

Горбами, кручами, камінням, черепками.

Засипано вітрами і віками

Людські діла великі і малі.

А й досі нам ввижаються в імлі

У піднебессі мармурові храми,

Підковані важким залізом брами

І перші вруна першої ріллі.

Жерці, і рабовласники, й раби,

Філософи, ремісники, поети,

Парча і золото святкової юрби,

Спокуса брязкітливої монети,

Іржаві трави, курява століть,

Театр і ринок, вулиці й майдани,

Державних змов пітьмою вкрита сіть

І в гавані купецькій каравани…

Все одійшло, лишився сивий степ,

Невтомне сонце, млявий подих вітру,

І експонати у музеях світу,

Й живих стежок мереживо густе.

Живі стежки до Ольвії ведуть

Героя-діда й внука-піонера…

Дарма, що неспокійна ера

Нам у галактику відкрила путь.

Дарма, що вчені визначають час

Нових польотів на нові маршрути,

Господарями нам довіку бути

Планети, котра виростила нас

І щедро годувала нас грудьми,

А ми по ній товклися, мов у пеклі,

Аж поки – загартовані й запеклі –

Нарешті стали справжніми людьми.

О рідний краю! В заповзятий лет

Ми не лише жадобу їсти й пити,

Але й жагу співати і творити

З собою візьмем до чужих планет.

Полинуть з нами в небосвіт новий

В земному світі виплекані мрії –

Таємність Ольвії, краса Софії,

Троянди запах чарівний.

Та поки ще пече дошкульна спека,

Та поки що лягає пилюга –

Тут, де ступала римлянина, грека,

Й сармата завойовницька нога.

І Ольвія нам світиться в уяві

Крізь міражі грімких тисячоліть

У щасті, в муках, в славі і неславі,

У тім, на чому білий світ стоїть.

С. Іщенко

***


Пролетіли, промайнули скіфські коні…

Хто їх заманив у ті світи?

Ще бринять акації на лоні

Бузької травневої води.

І не чуть ні галасу, ні крику

Берегами древньої ріки –

Тільки хвилями од віку і до віку

В Чорне море котяться роки…




Ю. Косач

Примітиви

І. Стало видно, мов удень:

Звідусіль надходить ясна злива,

А у зливі добрий час гряде,

Нам година мудра і щаслива.

Ось іде, іде у славі слав,

Із мечем, в киреї із ряднини

Дикий Ігор, хижий Святослав,

А за ними – вершників дружини.


ІІ. Дай, Дажбоже, добре літо нам,

Загинай гаям зелені вії,

Червені на лиця дай жонам

І на любощі левади шовковії.

Ладо, ладо, пахне сніг гречок,

До молодика сміються сині роси –

Не давай, Дажбоже, нам дочок,

Тільки хлопців дужих і хороших!


ІІІ. Не кляне Перуна в злій годині,

Не кричить на слуг, жони не кличе,

Мал. Лежить в дубовій домовині –

Цур і пек тобі, недобрий князю – Сиче!

Та меди несите за хлібами,

Справим зараз тризну без догани:

Із конем, жоною та рабами

Уночі схороним на кургані.


IV. Ой біда у полі, ой біда,

Де ж ти, Велесе лінивий, задивився?

Загубилася телиця молода,

Чорний бик від стада геть відбився.

Чабани, ґирлигами мерщій

Заганяйте стадо у кошари.

Будуть бурі, громи і дощі,

Будуть бурі – гніваються хмари!



Л. Костенко

Древлянський триптих

І

Отут жил древляни і древлянки.

Віки минули, як єдиний схлип.

Медове сонце вигріли дуплянки

У жовтих ланах сутозлотих лип.

Ліси в лісах. Утоплена дорога

Лоскоче боки мертвих яворів.

Слов’янські борти з профілем Стрибога

Стоять в густому павітті дворів.

Замшілих сосон таємничі капища.

Димлять росою срібні спориші.

Ідуть волхви у стуманілих каптурах.

Ліси правічні, госпіталь душі!

Не хочу я в рай, і не заздрю я Крезові.

Заб’юся в глухий оцей кут.

Тут сосни соснові, берези березові,

І люди людяні тут.

Зелені коси русальних великоднів

Верби порозвішували на сонці.

У криницях вибухають відра, склепані з

Половинок бомби.

А поза тим – тиша. І я добуваю з неї істину.

Приватний атом – істина розщеплена.

У ці ліси, в це небо голубе,

За два ікси історії зачеплена,

На сто віків розмотую себе.

Тут вітер мені до серця прикладе древлянські

Тужаночки.

Тут вранці закукурікають тесові такі

Кружганочки.

Хай прадідам згадається легенько –

Пасуться коней вільні табуни,

І вічністю розпороті легенди

Несуть на іклах дикі кабани.

Тут вечір пахне смаленою гумою,

Щоб дик не вліз у картопляний рай.

Щаслива я. І ні про що не думаю.

І мозок мій здивований украй.

Що я сміюсь. Що говорю дурниці.

Що чую голос вимерлих племен.

Що у сучасність гонти і драниці

Не закидають вудлища антен.

Що тут нема транзисторної музики,

Лише пташки щебечуть лісові

І маслючків брунатні карапузики

З дощами в шахи грають у траві.

Цікава білка струшує лушпинки,

Несуть моріжки, що у кого є.

Я входжу в ліс – трава стає навшпиньки,

Кошлатий морок лапу подає.

Люблю хати древлянського Полісся,

Ті старовинні рублені хати –

Кремезні, довгі, сірі од сльоти,

Де кущ туману, як бузок, розрісся.

Де літо маки стеле килимами,

Дитя в городі ходить коло мами.

І на верстатах різьблених воріт

Тче лабіринти вулиць живопліт.

Печаль моя – ріка без переправи,

На тому боці спогади живуть.

Хати древлянські – трохи пароплави,

Що по зелених пагорбах пливуть…

Лляний дідок пряде усмішку вусами,

Цвіте ромен кружчатими обрусами,

І поки не горгуснули громи, –

Сплять оксамитно у корчах соми.

Вночі в садах тут світять груші бери.

А молодик зійшов – оторопів,

Бо, перш ніж виплисти під місяцем на берег,

Русалки дивляться в дзеркальних коропів…


В.Базилевський

Поляни

бяху мужи мудри и смыслени,



нарицахуся поляне.

«Повесть временних лет»

Жили здавен в полях, тому й поляни.

Пили досвітню брагу тих полів.

Як душі предків, зрання над полями

Туман лляний бентежно попелів.

В пахучім травостої мимоволі

Співала плоть і зупинявся час.

Поляни мої любі! Люди з поля!

В нічному місті думаю про вас.

Ви з тих полів ішли в поля навіки.

В чорноземлю, в суглинища старі.

Гули вітри. Котили воду ріки.

І буркуни цвіли на пустирі.

Який там я у дідька городянин!

Хоча й нема назад мені путі.

Я звідти теж – потомственний полянин.

І герб полянській на моїм щиті.

Замкнулась ланка роду-родоводу,

Шумить в мені густа полянська кров.

І генетична в лабіринті коду –

Моя ненависть і моя любов.

Тому й тремчу від радості і муки,

І подумки вглибаючи в поля,

Цілую грубі, найніжніші руки

Моїх русявих пращурів-полян.

Тому усе вслухаюся в сум’ятті

Опівночі, коли не треба слів,

Як бродить неприкаяно в кімнаті

Ромашкова жива душа полів.
Аскольдова могила

Що мені до Діра і Аскольда?

Та душа своє щось приміча.

Згадує – стояла тут ротонда

І Олегу вбивства не проща.

Перейматись буднем мала б ліра,

А не тим, що діялось колись.

Що мені тут до Аскольда й Діра?

Нерозумна душе, схаменісь!

А вона стоїть і тихо плаче,

Крихти знань своїх перебира.

Часом перерубана, неначе

Замашною шаблею Дніпра.

Чом же так минуле серцю миле,

Що сплива й дійма до спраготи

Акварель Шевченка – ця могила,

Дівчина з коромислом, хрести…

О. Олесь

З поеми «Княжа Україна»

Україна в старовину

Ліс густий, дрімучий, темний,

Споконвічний ліс росте,

Не проб’ється навіть сонце

Крізь гілля його густе.

Велетенські граби, вільхи,

Сосни, явори, дуби

Раз в століття полягають

Після віку боротьби.

Де родились, там вмирають,

Обертаються у тлінь,

На могилах виростає

Ряд наступних поколінь…

Степ широкий, степ безмежний,

Де початок, де твій край?!

Коли сам Стрибог не знає –

У Дажбога поспитай.

В день ясний горіло сонце,

Нерухомо вітер спав,

Нерухомо в мертвій тиші

Степ незайманий стояв…

На лісах дрімучих, темних,

На незайманих степах

Спочивала Україна

В золотих, дитячих снах.

Початки Києва

Над Дніпром широким, вільним,

Де луги ц степи цвіли,

Наші прадіди поляни

Оселились і жили.

Хлібороб робив у полі,

Пас пастух корів, овець,

З луком, з стрілами гнучкими

По лісах ходив ловець.

Пишно квітла Україна,

Повна всякого добра.

Як в раю жил поляни

Понад хвилями Дніпра.

Все своє вони любили,

Шанували і чуже,

Хай, мовляв, Перун і Волос

Всіх від лиха стереже.

А коли сусід лінивий

Заздрив силі багача,

Вміли наші показати

Обосічного меча.

І віки нога ворожа

Не ступала на наш лан.

Всі сусіди шанували

І боялися полян.

…Де стоїть тепер наш Київ,

Там була сама гора,

Жив там першим Кий з Хоривом,

Щек та Либідь – їх сестра.

Над самим Дніпром на горах,

Огороджений з боків

Ровом, мурами, валами,

Київ виріс і розцвів.

На сторожі коло його,

Наче батько, став Дніпро,

Наче батько сину, ніс він

З півдня й півночі добро.

І здавалось, Україна

Буде квітнути віки,

І здавалось, всі народи

Їй сплітатимуть вінки.

Олег

Раз до Діра і Аскольда

Прибігають вояки:

«По Дніпру пливуть на Київ

Чужоземні байдарки!»

Не скінчили ці казати –

Ще біжить один вояк:

«На човнах пливе на Київ,

Кажуть, Рюриків свояк!

Повні війська, повні зброї,

Ледве плинуть їх човни.

Чи не скликати нам віча?

Чи не ждати нам війни?»

«Залишіть! Пливе не ворог», -

Їм князі відповіли

І Олегові назустріч

З воєводами пішли.

«Чи з добром, чи з злом приходиш

Ти у наш гостинний двір?» -

Так, вітаючи Олега,

Запитав Аскольд і Дір.

І Олег похмуро, грізно

На питання відповів:

«Я прийшов з могучим військом,

Я вам Ігоря привів.

Не походите з князів ви,

Як же княжити змогли?

Нам лише належить влада,

І по неї ми прийшли.»

Так скінчив Олег промову,

І на знак його руки

З човна Ігоря виносять

Чужоземні вояки.

А князів Аскольда й Діра

Піднімають на списах,

І Олег вступає в Київ

При побідних голосах.

І, коня свого спинивши,

Він говорить: «Вояки!

Хай же матір’ю нам стане

Славний Київ на віки!»
Володимир Великий

Не жили в братерській згоді

Святославові сини:

Все змагалися за владу,

Все сварилися вони.

Ярополк убив Олега,

Володимир смерті ждав,

Та покликав він варягів,

Врятувавсь і князем став.

Де тепер розташувались

Холмщина, Галичина,

Там віддавна проживали

Українські племена.

Неспокійно їм жилося,

Дні проходили в боях,

Набігали на їх чехи,

Нападав на їх і лях.

Та найгіршими катами

Були орди-дикуни.

Як вони людей гнітили,

Як знущалися вони!

І поклявся Володимир,

Що він люто їм помстить,

Що дулібів і хорватів

Від недолі захистить.

Що прилучить до держави

Холмщину, Галичину,

Що збудує Україну

Вільну, дужу і міцну.

І воює Володимир,

І щастить йому війна,

І злились в одну родину

Українські племена.
М. Зеров

Князь Ігор

Князь Ігор очі до зеніту звів

І бачить: сонце під покровом тьмяним,

Далека Русь за обрієм багряним,

І горе чорний накликає Див.

Та не вважає князь на віщий спів:

«Нум, русичі, славетні дні спом’янем,

Покажем шлях кощіям препоганим

До Лукомор’я голих берегів!»

А любо Дону шоломом зачерпти!..

Одважний князю, ти не знаєш смерти,

Круг тебе гуслі задзвенять, тебе

Від забуття врятують і полону.

В стременах став, зорить. А кінь гребе

І ловить ніздрями далеку вогкість Дону.

О. Стефанович

Сон Перуна

Зростає грім Дніпрових струн,

Замурували хмари обрій…

Як ніч, нахмурився Перун, –

Його обурив сон недобрий,

Таке вважалося йому:

Чужий, нахабний хтось приходив

І насміхався: «Затамуй,

Коли ти бог, Дніпрові води…»

І котить гнів стара душа,

Кремінно витесана з дуба:

У хмарах – темрява й пожар,

У хмарах – рокоти і труби,

Реве та стогне Дніпр у млі,

Земля здригається, як в трясцях…

І шепчуть злякано в селі:

«О, він ніколи їм не дасться…»
О. Пахльовська

Перун

Кияни плакали.

І плив Дніпром Перун.

Повільно плив.

Старий і дерев’яний.

Журились люди.

Не торкався струн

Співець –

Можливо, прадід ще Боянів.

Вогонь жертовний

Згорбився й погас.

З дерев священних

Облітало листя.

– Ми кинули тебе,

Але не кидай нас! –

Молились люди. –

Боже, повернися!

Але він плив

Униз по течії.

Куди вона приб’є його

Уранці?

Чужа ріка.



І верби – нічиї.

Вмирав самотній,

Як усі вигнанці.

І кожен птах жалів його,

І звір.

Він був. Він бог.



Старий і дерев’яний –

Він плив лицем

До тих останніх зір.

Мовчав Дніпро.

І плакали кияни.
М. Філянський

Київ

Тут – Візантія, там – Растреллі,

Десь дим від жертви і перун,

І хрест, і ладан, і канун,

Бенкет палат, застінки келій,

І сон руїн, і буднів шум,

І ясна даль, і сум печери,

І попіл житл, і зрада, й глум,

І час таємної вечері,

І з віку – скований язик

Під тавром всіх твоїх владик…

Чи весь пірнеш в туманах ранку,

Чи зірнеш в золоті вінків,

Чи спиниш казкою останків

Й обіймеш сагами віків, –

Несеться всюди змісту голос,

Реліквій – повен кожен крок,

У них і весь твій срібний пояс,

І злитий золотом пісок.

Ти все зазнав. Красою повний,

Ти не боїшся часу змін;

І скільки не зійшло колін –

Ти переміг, як сфінкс безмовний,

Добро, і зло, і смерть, і тлін.

Чекай гостей. Обидва моря

Надішлють їх з усіх сторон

В твої шляхи, в твої простори,

В новий життя твого закон.


В. Кордун

Русь Червлена

У камінь


Увігнано меч –

І скрапує із розколини

Замкнене світло:

Із прадавнини.

Коні, доскакавши із бойовиська,

Ще розповідають жінкам,

Як смерть доцвітає у далях –

Червоно.


І як, скоро-тільки зачувши

Її ще зовсім рослинний запах,

Відлітають

Зоряними джмелями

І князь, і дружина.

Жінки


  • по сльозині сльозина –

Витікають у поле,

І потім водою талою

Стоять отак тихо у ранах воїнів –

Без дна, без часу:

Навіть чисті дівочі замети

Червінь кривава розтоплює.

І як збагнути,

Що серце таке глибоке, аж срібне,

Неначе рибка,

у кожній-кожнісінькій краплі?

Заблукані – ріками стануть,

Їхнє солоне срібло – русалками.

Нині смерть – уже не цвітіння:

Скороминущість крові – тепер людська,

Коні замовкли,

І снігів білина – не дівоча також,

А лишень із хмар.

Та й усе проминуле

І все, що навіч, –

То тільки видива хмарні,

Розпливчасті і перебіжні.
Княгиня Ольга

Дерев’яне серце

На брамі.

Не по довгих пальцях –

По гілках

Двох дерев,

Смертельних для князя,

Перестрибують голуби.

О, чому така мука вічна? –

Це ж були лагідні руки:

У волоссі мужевім зацвітали

Біло-біло і дрібно-дрібно.

(Дві дички у полі

Білину-білу

Тчуть на всі дні).

Вилітають горлиці

Із душі княгині,

Кожна з іскрою в дзьобі.

І летять, і летять нескінченно

Древлянське місто палити.

О, чому ж не підпалює

Жодна


Двох усохлих дерев

І мого


Дерев’яного серця?
А. Блок

Гамаюн, птица вещая

На гладях бесконечных вод,

Закатом в пурпур облеченных,

Она вещает и поет,

Не в силах крыл поднять смятенных…

Вещает иго злых татар,

Вещает казней ряд кровавых,

И трус, и голод, и пожар,

Злодеев силу, гибель правых…

Предвечным ужасом объят,

Прекрасный лик горит любовью,

Но вещей правдою звучат

Уста, запекшиеся кровью!
А. Замостьянов

Княжество кровавое

Рюрик

Я – варяг, суровый Рюрик.

Утварь вот из серебра,

Вот изба стоит на курьих

Ножках, ветха и добра.

Усмиритель непокорных,

Пред Перуном не дрожа,

Слышишь, затрубили горны?

Зреет радость грабежа.

Проливая реки крови,

Руки выкрасил в зарю,

Резче, яростней, суровей,

Я горю, горю, горю.

И с тобою не увидясь,

Выбираю наугад.

Кто ты, Рюрик – гордый витязь,

Мудрый князь, лихой пират?

Владимир

Познал я истинного Бога,

Недомолившийся Перуну.

Меня вы не судите строго,

Я прошлое с ладони сдуну.

Познал я истинного Бога,

Его коснулся там, в купели.

Как целомудренно, глубоко

В соборе византийском пели.

Я сдунул прошлое с ладони.

Пора простить, пора проститься,

Сия купель, увы, бездонней,

Чем наших идолов глазницы.
Д. Павлычко

Анна Ярославна

Проснулась Анна и несмело

Окно раскрыла на февраль.

Как плоть младенца, розовела

Туманом вымытая даль.

Пылая, из лесной пещеры

Вставало солнце. День – как дым.

Взгляд воина или пантеры

Мелькнул за деревом седым.

Она не ощутила страха:

Ведь Франция – ее земля.

Вокруг – прислуга, свита, стража,

Полки супруга-короля,

Охоты, платья, развлеченья,

Молитвы, кружева интриг,

И драгоценные мгновенья,

Часы и ночи возле книг.

Здесь – Франция, ее держава,

Ее твердыня и хвала…

Чего же вдруг слеза сбежала

И ленты в косах обожгла?

Чего предвестьем укоризны

Тоска сдавила грудь в тиши?

Держава есть – а нет отчизны,

Корона есть – а нет души!

Но был же сон! И отозвалась

Душа, светясь, на небосклон.

Стояла Анна и боялась,

Что, как туман, растает сон.

Отец ей снился. Тихий. Мудрый.

Ей снилась младшая сестра,

И Киев, ангел златокудрый

С крылами синими Днепра.
В. Брюсов

Певцу «Слова»

Стародавней Ярославне тихий ропот струн:

Лик твой скорбный, лик твой бледный, как и прежде, юн.

Раным-рано ты проходишь по градской стене,

Ты заклятье шепчешь солнцу, ветру и волне.

Полететь зегзицей хочешь в даль, к реке Каял,

Где без сил в траве кровавой милый задремал.

Ах, о муже-господине вся твоя тоска!

И крутясь, уносит слезы в степи Днепр-река.

Стародавней Ярославне тихий рокот струн.

Лик твой древний, лик твой светлый, как и прежде, юн.

Иль певец безвестный, мудрый, тот, кто «Слово» спел,

Все мечты веков грядущих тайно подсмотрел?

О. Герасимова

Нестор

В земляных потаенных пещерах,

В мозговой темноте бытия

Не угаснет прощальной химерой

Золотая лампада твоя.

То, чему ты молился ночами

И чему поклониться не мог, –

Куполами, крестами, мечами

Пусть проходит, как легкий дымок.

Ты вселенскую книгу читаешь

И, сгорая на звездных кострах,

Вечной муки трудов не бросаешь,

Наделяя бессмертием – прах.

Все – бессмертно, в чем искорка веры

Освещает нутро бытия…

В мозговых потаенных пещерах

Да святится лампада твоя!
П.Мовчан

Літописець Нестор

Для вигадки глина і для закону,

Химерна позначка – це сховок від скону.

Скриплять клинов’язні лункі писаки,

І здмухана нечисть тіка з-під руки.

Переходні –

В часі,

У плоті,


В житті,

В довічному страсі, в своїй одноті…

Зруйнується пам'ять – полишиться знак,

Що буде так само, як перше…

А як?

Круте чоло навпроти стелі,



Крутезний спогад – а про що? –

І глина жовта для купелі,

Дубові ночви і горщок.

Кощаве начиння, щоб ткати

Собі верету з рогози,

І щиро тлінні княжі шати

В оздобі згаслої сльози.

Повій-ковильниця духмяна

Під гострий лікоть і стегно,

І мова, наче мед, гречана

У горлі, скропленім вином…

Бринить стріла над головою,

Віщуючи тривожний сон,

У горлі, замкнутім смолою,

Як насінина, слово – «Дон».

І пам'ять, зраджена видінням

Про новий переможний герць,

Холоне – вимива коріння

Час, за яким пильнує смерть.

Була б хоч глина під рукою –

Все занотує гострий спис

Правдиво рискою спішкою,

Як все було воно – колись.

Щільніше причинивши двері,

Чоло схиливши на кулак,

Вколов пергамен гостро перо

І вивів: «І рекомо так…

Бысть язык мой трость книжника…»

Вогнем підзолотив тонкі долоні,

Ствердив уста словами молитовно,

Тінь відігнув важку від фоліанта,

До імені вернувсь…



  • Якого?

  • Адаманта…

Зламалися вуста – о сатанинські глузи!

Як мало треба мати…Два звуки для союзу,

І вже душа не та, комусь вона належить,

І двом твоїм очам за нею не устежить:

То вкинеться в любов, затим перехолоне,

То в суєту ізнов…і так – чи не до скону?

Тече звичайно віск,

Розмивши всі позначки,

Таке воно ж бо скрізь –

Пощезниця завбачна.

Хай виспраглось перо,

Покірливе мовчанці, –

До крику лише крок –

Тни шкіру у нестямці!

І розпач закарбуй у крапці-крапелінці.

І князя возвелич на золотій сурдинці –

Увічни крик пером на шкіряній сторінці,

Є ще снага в тобі,

Як в джерелі – завзяття,

А смуток – нижче брів,

На рівні все прокляття.

І швидше вічність сип

На манускрипти в скрині,

Аби не чути скрип

Пера по серцевині…
В. Базилевський

Нестор

Старче у чорній рясі, химерний ти чоловік,

Вже вилиняв, наче ситець, твій погляд із-під повік,

Сохою часу покраяний пергамен запалих щік,

А ти все своє мудруєш, зневаживши куций вік.

Убоге твоє начиння – шмат шкіри та каламар,

Чотири стіни похмурі, гордині запеклий жар:

Навіщо й кому потрібен чорнильний оцей узвар,

Хто питиме, а чи ж питиме з узвару твого навар?

Вмостившись у темнім закутку, так сумнів, бува, рече,

Більмастим зиркає оком старому через плече,

Дошкулить смішком єхидним, болячкою допече,

Оглушить соборним дзвоном, крізь морок густий стече.

А старець немов не чує – прицілюється здаля,

Приборкує слово праведне, мов каверзне немовля,

Гусиним пером порипує, праправнукам промовля –

«Откуда есть пошла руская земля!»

У княжому граді Києві озвалися дзвонарі,

Прокинулись кожум’яки, мірошники й лихварі,

Потягуються челядники при княжім таки ж дворі,

А він знай свого доскіпається до самої до зорі.

А потім сопе і мружиться на сонце із-під руки,

Погладжує думно бороду і дивиться крізь роки,

Хай каркає ворон сумніву – йому таки невтямки:

Все суще нетлінне доти, допоки живі рядки.

Э. Балашов

Поединок

Пересвет со светом скачет,

Челубей со тьмой навстречь.

Пересветом вера движет,

Матерь мира, Матерь-Русь.

Челубея мчит гордыня

На завистливую смерть.

Сшиблись страшно, и на крике

Кони дале понеслись

Челубея ветром сдуло.

Пересвет, как был – в седле.

Закипела брань святая

На земле и в небесах.

Кони поле распахали.

В пашню головы легли.

Тьму по свету разметало.

Усидела Русь в седле.

Семь деньков считали убыль,

Прибыль ждали семь веков.

Не сыскали Пересвета

Ни в полегших, ни в живых.

Только в молнии и громе,

Говорят, в ком умер страх,

Видели Победоносца,

Восстающего с седла.

Под его копьем – поганый

Змий, уязвленный в уста.
О. Мандельштам

Владимирская Богоматерь

Не на троне – на Ее руке,

Левой ручкой обнимая шею, –

Взор во взор, щекой припав к щеке,

Неотступно требует… Немею –

Нет ни сил, ни слов на языке…

А Она в тревоге и в печали

Через зыбь грядущего глядит

В мировые рдеющие дали,

Где престол пожарами повит.

И такое скорбное волненье

В чистых девичьих чертах, что Лик

В пламени молитвы каждый миг

Как живой, меняет выраженье.

Кто разверз озера этих глаз?

Не святой Лука-иконописец,

Как поведал древний летописец,

Не печерский темный богомаз:

В раскаленных горнах Византии,

В злые дни гонения икон

Лик Ее из огненной стихии

Был в земные краски воплощен.

Но из всех высоких откровений,

Явленных искусством, – он один

Уцелел в костре самосожжений

Посреди обломков и руин.

От мозаик, золота, надгробий,

От всего, чем тот кичился век, –

Ты ушла по водам синих рек

В Киев княжеских междоусобий.

И с тех пор в часы народных бед

Образ Твой, над Русью вознесенный,

В тьме веков указывал нам след

И в темнице – выход потаенный.

Ты напутствовала пред концом

Воинов в сверканьи литургии…

Страшная история России

Вся прошла перед Твоим лицом.

Не дрожит от бронзового гуда

Древний Кремль, и не цветут цветы:

Нет в мирах слепительнее чуда

Откровенья вечной красоты!


А. Чернов

Владимирская в Третьяковке

Прилабунится, ища защиты

У щеки младенческой щекой,

И иконописные ланиты

Озарятся краскою земной.

Как ты им втолкуешь, бестолковым,

Что и мыслью можно исколоть

Эту плоть, наполненную словом,

Светом завороженную плоть.

Он дитя. И, может быть, не знает –

Для чего пришли, чего хотят.

Но сама его не отстраняет,

И сама не опускает взгляд.
Н. Гумилев

Андрей Рублев

Я твердо, я так сладко знаю,

С искусством иноков знаком,

Что лик жены подобен раю,

Обетованному творцом.

Нос – это древа ствол высокий,

Две тонкие дуги бровей

Над ним раскинулись, широки,

Изгибом пальмовых ветвей.

Два вещих сирина, два глаза,

Под ними сладостно поют,

Велеречивостью рассказа

Все тайны духа выдают.

Открытый лоб – как свод небесный,

И кудри – облака над ним;

Их, верно, с робостью прелестной

Касался нежный серафим.

И тут же, у подножья древа,

Уста – как нежный райский цвет,

Из-за какого матерь Ева

Благой нарушила завет.

Все это кистью достохвальной

Андрей Рублев мне начертал,

И в этой жизни труд печальный

Благословеньем божьим стал.

В. Берестов

Дионисий

Двигались они к монастырю,

Он и ученик его Арсений,

Видя пред собою то зарю,

То свои возвышенные тени.

Тень его росла. А вместе с ней

Вырастал и замысел высокий:

«Ты представь, Арсений, мир теней,

Где царят святые и пророки.

Вот и нарисуй большую тень

И пресветлый лик, суровый с виду,

Ризою узорною одень,

Или облеки его в хламиду,

Чтобы вечно с росписи цветной,

Скроенный по мерке человечной,

Говорил с живыми мир иной

О высоком и о жизни вечной.»
Ю.Клен

Софія

Проектується знести храм св. Софії в Києві

З газет

Тайни тисячоліття – в Софії стрункій,

Що поблідла, але ще ясніше, ще вище

Вироста, як молитва, в блакить.

Є. Маланюк

Нехай твій дзвін заглушать літаки.

Нехай тебе знесуть, і хай на місці,

Що освятила літа і віки,

Поставлять пам'ятник добі нечистій.

Нехай змурують чорний хмарочос

Там, де стоїш ти, біла й золотава,

О Ліліє струнка в намисті рос,

Яку плекала мудрість Ярослава!

Нехай здере новітній печеніг

Смугляве злото з бань на кінську збрую

І скрізь полишить слід блюзнірських ніг:

Це лиш мара нам видива гаптує,

Які триватимуть недовгий вік.

Коли спорудять зал з бетону й скла

І електричний вихор зашаліє

Там, де священна сутінь залягла

Й в дрімотнім сні спочила Візантія, –

То знай: це все пройде без вороття.

Так само снились нам колись татари.

То ж знов чаклун якийсь навіяв чари,

І бачиш ти примари небуття.

Правдивий світ, – не той, для ока зримий, –

Крилами розтинаючи вогонь,

Гойдають тихо грізні серафими

На терезах своїх долонь.

Він, наче плід, важніє й дозріває,

Наллятий плином невідомих лон,

І темний сік, буруючи, співає,

Немов вино господніх грон.

Колись усім об'явиться, як чудо,

Істота з кожної з земних речей.

Настане день… світ спалахне, й полуда

Тобі спаде з засліплених очей,

В священнім жасі, дивно скам'янілий,

– немов хто в вічність відчинив вікно, –

Побачиш ти у млі нестерпно білий

Все, все таким, як справді є воно:

Хрестом прорізавши завісу диму,

В красі, яку ніщо не сокрушить,

Свята Софія, ясна й нерушима,

Росте легендою в блакить.


Д. Чередниченко

Великдень

Котилася писанка,

Котилася мальованка,

Зайчатами-білчатами

Напровесні цілована.

Вітрами заколисана,

Пташинами заспівана,

Зозульками-пророками

У молодість увічнена.

Лугами розмальована,

Квітками помережена.

Не золотими рибками

У річці заворожена.

…І гралися зайчата,

І гралися білчата,

І підштовхнули лапками

Мальованку-цілованку –

І покотилась писанка,

Як сонце, до великодня –

І звеселіли люди.


Б.І.Антонич

Коляда

Тешуть теслі з срібла сани,

Стелиться сніжиста путь.

На тих санях в синь незнану

Дитя Боже повезуть.

Тешуть теслі з срібла сани,

Сняться веснянії сни.

На тих санях Ясна Пані,

Очі, наче у сарни.

Ходить сонце у крисані,

Спить слов’янськеє Дитя.

Їдуть сани, плаче Пані,

Снігом стелиться життя.
Різдво

Народився Бог на санях

В лемківськім містечку Дуклі.

Прийшли лемки у крисанях

І принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії

Крутиться довкола стріх.

У долоні, у Марії

Місяць – золотий горіх.
Л. Чижова

Витинанки

Майстриня подих

Затамувала.

З паперу диво

Все витинала.

Вправність з натхненням

Переплелися,

Щоб мрії давні

Її збулися.

Казковим дивом

Зачарувала,

Про все на світі

Розповідала.

Жіночі руки

Та ножиць криця –

Видіння щастя

Таки здійсниться.

Бо візерунки

Оті з паперу

У світ прекрасний

Відкриють двері.

1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка