М. Вороний Краса!



Сторінка1/8
Дата конвертації02.12.2016
Розмір1,77 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8
М. Вороний

Краса!

Мій друже! Я Красу люблю,

І з кожної хвилини

Собі ілюзію роблю,

Бо в тій хвилинності ловлю

Я щастя одробини.

Що є життя? Коротка мить.

Яке його надбання?

Красою душу напоїть

І, не вагаючись, прожить

Хвилину раювання.

Краса! На світі цім Краса –

Натхненна чарівниця,

Що відкриває небеса,

Вершить найбільші чудеса,

Мов казкова цариця.

Її я славлю і хвалю,

І кожну їй хвилину

Готов оддати без жалю.

Мій друже, я Красу люблю…

Як рідну Україну!
В. Симоненко

***


Світ який – мереживо казкове!..

Світ який – ні краю ні кінця!

Зорі й трави, мрево світанкове,

Магія коханого лиця.

Світе мій гучний, мільйонноокий,

Пристрасний, збурунений, німий,

Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,

Дай мені свій простір і неспокій,

Сонцем душу жадібну налий!

Дай мені у думку динаміту,

Дай мені любові, дай добра,

Гуркочи у долю мою, світе,

Хвилями прадавнього Дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині,

Щастя не жалій моїм літам –

Все одно ті скарби по краплині

Я тобі закохано віддам.


Т. Майданович

Краса врятує…

Сині очі свої підвела вічно юна душа

Над спустошеним світом…

Обцілуй її, Боже,

Ласкавим промінням своїм,

Обніми найласкавішим вітром.

З небуття Ти для неї воздвиг

Ці пахучі дари –

Трави й камінь, дерева і квіти.

Втішиш Ти, і долюбиш навік,

І повернеш з далеких доріг

Тих, що прагнуть любити.

А сніжинка майне,

І торкнеться розгублених вій,

І в долонях погасне…

Ти, хто серце моє

І сніжинку оцю сотворив,

О, який Ти прекрасний…

Тих сніжинок миттєвих

Білосніжно-більйонний політ

Ще не раз я пригадувать мушу, –

Бо краса вже рятує!

Та тільки не весь перегиджений світ,

А єдину і кожну усміхнену душу.

Ще допоки ми схожі

На Духом Господнім натхненних людей,

Доки сльози падуть вогняною росою, –

У новітній побожній

Ніколи не гаснучий день,

Боже милий, поклич мене знову красою!


І.Драч

***


Центр Космосу – Земля,

Бо на Землі живе Людина.

Безмежність розуму твого

Безмежність Космосу вбирає,

Як грунт сухий краплину росяну.

Навколо тебе крутяться світи,

На тебе вся надія –

Усіх віків, усіх материків, усіх світів.

І я живу в тобі.

Живе в тобі Ейнштейн –

Спокійний і розмірений мудрець,

Великий скептик і фантаст великий.

І Аристотель многогранний

Живе в тобі раніше,

Ніж на світ ти народився,

Хоч ти про це не маєш навіть гадки.

Двадцятивосьмилітній Кибальчич,

Задушений петлею,

Став твоїм сумлінням.

І трійця велетнів,

Гігантів чорнобрових,

Уже віки надіється на тебе –

Да Вінчі – бородань,

І Рафаель глибинний,

Та вічно невдоволений

Бурун Буонарроті.

Поети всі, які були і будуть,

Всі хіміки, всі астрономи,

Усі борці – твоє складне єство.

Бетховени усіх віків і націй

Пронизують симфоніями

Твій кожен атом,

А гарячий Гойя в твоїй уявві!

Капріччіоси творить

З твоїх передчувань – страшних і диких.

Слова твої, насмішкуваті й мудрі,

Давно вже обмізковані Вольтером.

Тебе Пікассо манить так,

Як тихий ранок справжнього рибалку.

Громи, мелодії і шепоти

Вливаються в океан душі твоєї,

Та щомиті вона свіжіших прагне.

Довженки й Шостаковичи –

Твій хліб, твоя вода.

Це ти з Амбарцумяном-звіздарем

В долонях зоряний пісок пересипаєш.

І хто там скаже, чому

Червона в тебе кров!

Біолог доведе, що від червонокрівців,

А я скажу – це від вогню

Поезій Маяковського…

І кожен з них живе в тобі,

І кожен прагне – свіжого давай.

Я мучу твою душу, розум твій,

Так мучить тебе кожен з них,

Щоб ти сміливим був і гордим,

Всезнаючим, і скромним,

І непохитним в чесності.

Бо Космос жде тебе –

Правдивого і сильного

(А хитрій підлості

Заказана туди дорога).

Привчи свої тривожні очі

До сліпучої яскравості світла –

Тебе сонця чекають і люди,

Яскравіші, аніж мільйони сонць.

Ми будем мучити тебе щодня, щомиті,

Ми віримо у тебе, мій юначе!


Б. Мозолевський

Скіфський степ

Пролог

Гробниці скіфських царів містяться в Геррах,

до яких Бористен ще судноплавний.

Геродот

Життя і смерті спивши щедрий келих,

Усі літа спаливши на вогні,

Як скіфський цар, лежу в Дніпровських Геррах,

І стугонять століття по мені.

Колись цю річку звали Бористеном,

А Скіфією – всі оці краї.

Як пахли по степах тоді нестерпно

Кочівками осінні кураї!

Гай, гай!.. Все так.

Колись я був тут юним,

Ходив на бій, поїв коня з ріки…

Мов сон, пройшли сармати, готи, гуни,

Авари, печеніги, кипчаки.

Чиї тепер там кроки землю будять?

Яка зійшла над обрієм доба?

Я міцно сплю, тримаючи на грудях

Тяжінь високовольтного стовпа.

Над ним гудуть вітри в сталевих струнах,

Під ними землю крає чересло.

Крізь мене йдуть в світи пекельні струми,

Чоло ж моє колоссям проросло.

І хай сівач з блакитними очима

Ще тричі вищих обширів сягне, –

Це наша з вами спільна Батьківщина,

Бо як ви з неї вирвете мене?

Бо хто вам майбуття з минулим зв’яже,

І хто навчить любити ці кряжі,

Коли і він зі мною поруч ляже,

Три кроки не дійшовши до межі?

А гуси знов гелгочуть на озерах,

І пахнуть медом плавні навесні!..

Я скіфський цар, похований у Геррах, –

Мій спис і меч, і кінь мій при мені.


***

А вітер знов полин колише,

І сплять віки в глибинах дня.

Як цар Атей во дні колишні,

Почищу сам свого коня.

Хай посміхнуться лихослови,

Як міфи еллінські, старі,

Не звуки флейти вухо ловить, –

Іржання кінське на зорі.

Спить грім у тиші кароокій,

В траві гніздечка сплять малі.

Як цар Атей, забувши спокій,

Умерти хочу у сідлі.
Знак Сонця у вигляді п’яти з’єднаних кіл

Співучий глек блаватної води

Несу вузькою стежкою з долини.

Від китиць золотої лободи

Мої вже литки стали золотими.

Небавом сонце випурхне руде,

І плавні спалахнуть тієї миті.

П’ять жовтих кіл на плесо упаде,

Немов п’ять доль зійде на оксамиті.

Оце так хоч із дому не виходь, –

Нема коли і сонцю помолиться.

Чотири доньки пану дав Господь,

А я одна їм нянька і служниця.

У панночок – сережки золоті,

По гривеньці у кожної на шиї.

Ще й пан велів, – сьогодні знаки ті –

П’ять кіл – п’ять сонць – на сукні їм нашию.

Хай трохи побурчить спросоння пан,

Скажу – не згорите – не зайнялося.

Піду у степ, знайду в траві тюльпан

Й усім назло прикрашу ним волосся.

Ще й так скажу, коли сварлива пані

Мне про знак той сонячний спита:

Чотири кола – панночки погані,

А п’яте – їхня нянька золота.

***


На Перекоп, тамуючи громи,

Вітрила хмар спливають над вітрами.

Черлений захід сизими крильми

Розплескує по балках сизі трави.

Тройзіллям, полинами, чебрецем

Пропах твій день, розчахнутий, мов брама.

Як я люблю сумне твоє лице,

Безжально переоране ярами,

Мій рідний степе в злоті яворів! –

Де і вночі пізнаю камінь кожний.

І запах трав, і пил твоїх доріг

Вдихаю в себе глибоко й тривожно.

І мить як вік, і світла кожна п’ядь,

І обрій дивним сяйвом осіяний.

І хмари, наче лебеді, летять,

Ламають білі крила об кургани.


***

Із надр і на віти – рисями!

Із надр і на вітер – свистами!

Гусиним пером писані?

Та це ж бо стріла скіфськая!

Крицеве крило грифове,

Остання пітьма – Скіфіє!

Сусіде, спішити нічого!

Куди? – коли верст – тисячі.

Ув обмін стрілою стрічною

Коли-небудь – там – спишемся!

Велика-велика – й – тихая

Між мною й тобой – Скіфія…

То ж спи, мій коханий, любий мій

Сірійцю, обнявши смертоньку.

Якими заглушиш лютнями

Її – не для вух смертного –

(Чи й вашими мірять втіхами?!)

Епічний розгін – Скіфіі!

(За М.Цвєтаєвою)
***

А в могилі було темно,

Було холодно в могилі.

Тіні падали від свічки

І хитались на стіні.

Тільки ти з рудої глини

Простягала білі руки

І крізь всі свої століття

Посміхалася мені…

Він лежав поважно й грізно,

Упокорений навіки.

Вздовж руки – списи і стріли.

На губах його – печать.

І світилися печаллю

На лиці твоїм орбіти,

Наливались німотою,

А здавалось, що кричать.

Чаші, келихи, ритони,

Казани, тарелі, глеки.

Двоє слуг йому прислужували,

Ще й рабиня молода.

Від свічок і від мовчання

Пахло ладаном в могилі.

І на стінах, наче миті,

Сиво капала вода.

Сонцесяйно, сонцелико

В злоті сяяла долівка –

Персні, гривні та обручки,

Дивна зброя і стрічки.

Що не платівка – то доля,

Що не перстень – то страждання.

Через них переді мною

Розступалися віки.
***

Лягає пил опісля черед,

Виходить зірка золота.

І ти, піднісши скіфський череп,

Ідеш стежиною в житах.

Той скіф був, певно, мужнім воєм,

Він звідав січі і вогонь.

А по ночах край балки тої

Чекала суджена його.

Він був їй вірним нареченим,

Він у походах нею снив.

І я услід скіф’янки череп

Несу розгублено за ним.

Яка в житті їм слалась нива?

Що їм світилося в імлі?

Вони своє земне, можливо

Не долюбили на землі.

А ми прийшли тепер натомість,

Мов їхній промінь з далини.

Над нами встала невідомість,

І ось, мов віщий знак – вони…

Прости мені твої печалі,

За все, що нам іще пройти,

Давай вночі їх обвінчаєм –

Хай будуть свідками світи.

Хай степ заплаче сяйвом білим,

І ніч галактиками пробасить,

Коли хтось інший із могили

Нас теж с тобою воскресить.
Ідол

О дикое исчадье древней тьмы!

Не ты ль когда-то было громовержцем?

И. Бунин

Щоб знало межі недолуге бидло

Й сиділо мовчки, підле, на цепу,

Мене на пострах видовбали ідолом

І високо поставили в степу.

Я міг би стати жорнами і домною,

Лягти в бруківку, звестися мостом.

Але мені дано стояти догмою

На куцих ніжках з дутим животом.

Століттями я глухну тут від грому,

А люди йдуть і йдуть на манівці.

Переді мною хилиться сірома,

Й таємно посміхаються жерці.

Мені вже сонце випекло зіниці,

Щоб я не бачив вашої ганьби!

До мене підлітають тільки птиці,

Бо лиш крилаті гідні боротьби.

А люди, нарікаючи на долю,

Бояться темні очі підвести.

Моя душа зчорніла вже від болю

За те, що ви сліпі, немов кроти!

Торкніться вуст німих моїх руками,

Й моє мовчання жах ваш розжене!

Я тільки камінь, грубий сірий камінь! –

У барикаду покладіть мене.
Аргімпаса

Місяць в травах росяних купався,

Обрій материнкою пропах,

Скіфська Афродіта – Аргімпаса –

Йшла по зачарованих степах.

Квітли очі, сповнені молитви,

І вуста, спотворені для мук.

Ковила їй цілувала литки,

Зорі зерном сіялись до рук.

І по тих галявах, де ступали

Її ноги, теплі і живі,

До схід сонця сходили тюльпани

І горіли кров’ю по траві.

А о тій порі, пославши свитки

І забувши січі навісні,

Скіфи спали по своїх кибитках,

Суджених голублячи вві сні.

Тільки одному всю ніч не спалося.

Він під зорі вийшов і затерп:

Скіфська Афродіта – Аргімпаса –

Дивним сяйвом осявала степ.

Йшла вона крізь ніч по чистих росах,

Місяцем пронизана до дна.

У рудім, розпущенім волоссі

Розцвітала квітка неземна.

І коли їх погляди зустрілись,

Тишину розкраяв довгий зойк.

Скіф відчув, як в серце входять стріли,

І звалився навзник на пісок…

Підійшла і сіла коло нього,

Гладила холонуче чоло.

І нічого зовсім неземного

У її зіницях не було.

Жінкою вона б за ним ходила,

Ставила на вітру казани.

Скіфенят йому понародила б

Та й чекала, як усі, з війни…

Чом же він поглянув – і загинув? –

А щоб на чуже не посягав!

Бо таки була вона Богиня.

Людям – людське. Богове – богам.
Сцена бою на золотому Солоському гребені

Краще смерть, та смерть у славі,

Ніж безславних днів ганьба.

Шота Руставелі

Мій кінь упав, і ворог наді мною, –

Ні щит не захистить вже, ні кинджал.

Вчорашній друг, підкравшись стороною,

Ціну своїй любові показав.

Злилося все у скреготі сталевім,

До неба зойк встає, на толоці.

Від жаху поховались навіть леви,

Зіщулившись до розмірів зайців.

Століття промайнули чи година? –

Не буде ні століть вже, ні годин.

Ми полягли, не ставши на коліна,

І ось іду на ворога один.

І він уже заніс холодне жало,

Та перш ніж в серце вцілити мені,

Хай сп’є і він жаги мого кинджала,

Криваво захрипівши на коні.

За ним спішить розлючена підмога,

Мені привіт готує з-під щита.

А я один. Та ще зіниця бога.

Та ще моя священна правота.
***

Дотліває в золі жарина.

Сходить в небі перша зоря.

В житі коник сюрчить незримо,

Наче свічка в імлі догоря.

У задумі зійду на могилу,

Горілиць упаду в траву.

І збагну, що колись по загину

Переллю свою душу живу

В росянисті зелені стебла,

У незаймане і молоде.

І так само тоді над степом

Вечерова зоря зійде.

Хтось приїде сюди й заночує,

Обійде ці могили й рови.

Упаде на траву і відчує:

Очі стежать за ним із трави.
***

Сплять тумани срібнокрилі,

Тиша горнеться до тиші.

На Гаймановій Могилі

Не шелеснуть навіть миші.

Півні ще по селах спали,

Дика ружа в полі квітла.

Та нараз понад степами

Спалахнуло дивне світло.

Щось неначе розкололось,

І з відлуннями глухими

Предковічний, віщий голос

Просочився із могили.

– Гу-гу-гу-у-у! – пішло луною.

– Го-го-го-о-о! – озвалось в тиші.

– Скільки весен наді мною

Небо зорі ці колише!

Чи світанки нахололи,

Чи вітри гудуть солоні,

Я гойдаю білі болі

У своєму чорнім лоні.

Двадцять три століття рало

Мої скиби не під’ємле.

Не могила я, а рана

На твоєму тілі, земле!

Крізь тумани срібнокрилі

Похилився в полі колос.

І Гаймановій Могилі

Подає Товста свій голос:

- Сестро, сестро сивочола,

Що робити в світі маєм?

Наші рани не з учора –

Не займай їх, не займай їх!

Не одні лиш ми з тобою –

Вся земля не спить ночами.

Світ потьмарився б від болю,

Спивши нашої печалі.

Задуши у серці стогін,

Погамуй стооку муку.

Може, якось перестоїмо/ –

Та й замовкла. І ні звуку.

Крізь тумани срібнокрилі

Перший птах порушив тишу.

На Гаймановій Могилі

Полоз пас очима мишу.
Уривок золотого окуття із зображенням овець,

що тікають від звірів

Хто там? – вовк, орли, шакали? –

Мчать, на вітрі розпростерті!

Від загибелі тікали –

Опинилися в безсмерті!

Жах скипає златорунно,

В кільцях світиться при боці.

На губах – пекучий трунок,

Золота сльоза ув оці.

Воля з розпачем зітнулась,

Мов струна відбилась в деку.

А одна ще й озирнулась –

Вухом ловить небезпеку.

Не втекти вже, биті карти!

Метроном рахує миті…

Зачекайте, зачекайте, –

У віках ви вже відбиті.
Голос на світанку

Змієного богине, дочка Бористену, володарка скіфів;

Батько скіфів Папаю і ти, Іданфірсе, вельможний наш царю!

Розверзається твердь, наді мною вогні смолоскипів, –

Воскресаю! Ви чуєте? – Воскресаю!

Дивні зубри залізні могилу беруть на таран.

Ніжні руки мене піднімають із глини і тліну.

При мені тільки меч мій і ще золота пектораль, –

Що розкажуть вони цим прийдешнім новим поколінням?

Я не стану пояснювать – склад за складом нехай прочитають самі,

Як ішли ми крізь ніч до своєї найвищої істини –

По нарузі, по злиднях, по війні, по чумі, –

Але душі нетлінні над світом проносили чистими.

Змієного богине, дочка Бористену, володарка скіфів;

Батько скіфів Папаю і ти, цар царів Колаксаю!

Воскресайте зі мною із наших прабатьківських міфів,

Воскресайте для світла, як я із пітьми воскресаю.

Не лякайтесь цих сірих, цих задумливих юних очей.

Чую, степ наш під зорями половіє й дихає.

Дай припасти до тебе, дай тобі поклонитись чолом і плечем,

Земле рідна, оплачена потом і кровію, – Скіфіє!
Золота симфонія пекторалі

І

Грім стихав за далиною,

Зашерхав на глині.

Окрай балки Хоминої

Паслись коні гливі.

Де не візьмуться – грифони! –

Впали, ніби кара!

Та й накинулись на коней, –

Що не кінь, то й пара.

Б’ють крильми – жалю немає! –

Ще й ревуть жахливо.

Що один хребет ламає,

Другий б’є в загривок.

Згасло сонце. Морок ночі

Все навкруг поглинув.

Наче сливи, кінські очі

Падали у глину.

А за північ над степами

Зайнялося світло:

У яру між черепами

Папороть заквітла.

ІІ

Світе мій щирий, який ти чистий!

Світе прозорий, який ти гожий!

Хочеться ноги в росу вмочити

І цілувати ув очі рожі.

Світе мій божий, людський, казковий! -

Від повноти аж вгинається обрій.

Чи, може, кінь загубив підкову,

Чи світить місяць к годині добрій.

Буйно огудина переплелася.

Квіти медами течуть із огудини.

Світе, оспіваний перепелами,

Жайвором, горлицями, сорокопудами, -

Сяй і слався, наш добрий світе,

Небо своє прихили над нами!

Ми твої паростки, ми твої діти, –

Будьмо ж не пасинками, а синами!
ІІІ

Облишмо чвари: настає наш час.

Закличмо тільки Гестію у свідки.

Сьогодні найсміливіший із нас

Піде шукати папороті квітку.

Хай це вбрання із білого руна

Йому в дорозі буде, як молитва.

В грифонах даль, і виє звірина,

А треба йти, бо світу треба світла.

Ревтиме вій, манитиме мана,

Ще й рідний брат гостритиме сокиру.

Постануть стіни і рови без дна, –

Та треба йти, бо людям треба миру.

І раптом він до квітки не дійде,

Знеможе, схибить, звабиться, жахнеться, –

Шекспір своїх сонетів не складе,

Й Гагарін із орбіти не всміхнеться.

Готуйте ж сир, іппаку і кумис!

Готуйте душі про добу новітню!

Нехай легким обранцю буде спис, –

Він все пройде і принесе ту квітку,

І зійде сонце! І відступить ніч.

І дощ напоє землю неполиту.

І птиці розлетяться вусібіч,

Любов і мир повідуючи світу.

А. Золотухин

Пектораль

Археологу В.В.Назарову

Говорят – курганы заговорены.


Несмотря на заклинанье слов,

Вор на воре, словно вороны,

Кружат над сокровищем веков.

Археолог, страхами не майся

И, входя в потусторонний мир,

Перед Богом-Господом покайся,

Чтоб вернуться на веселый пир.

Говорю Назарову вполголоса:

Березань – не «Толстая Могила»,

Одиссей хранится в толосе,

А в Микенах Шлимана вся сила…

Мозолевский вовсе не случайно

Отыскал в кургане пектораль,

Кто не ищет, не откроет тайну,

Кто не верит – не спасется! Жаль…

Пектораль – палладий для Атея,

Охраняла тридцать лет в бою,

С молодым Филиппом, не робея,

В 90 бился царь в строю.

В пекторали Скифия с Элладой

Породнились на руне вдвоем,

Нам гордиться, вслед Атею, надо,


Что Гомер родился здесь царем…
Зирин

(скифская баллада)

«Святая дружба! Глас натуры! »



А. С. Пушкин

Жил в Гилее скиф Токсарсис,

Врач от Бога и стрелок,

Здесь учил его Абарис,

Путешественник-пророк.

Жрец из храма Аполлона

Облетел мир на стреле,

И Эллады лет на склоне

На стреле, как на крыле,

Вновь вернулся к Океану,

В свой гилейский Гипполай,

И поведал всем о странах,

Где есть ад и где есть рай.

Его жизни внял Токсарсис

И воспринял как урок,

Завещал ему Абарис

И стрелу, как посошок.

Был не царского он рода,

Из толпы простых людей,

Восьминогая порода,

Скифов не было бедней.

Не был здесь он знаменитым

Потому, что был живым

(Будто может быть, убитый

После смерти стать иным?!).

Но у нас так повелося,

Жизнь уравнивает всех,

Мудрецов не переносят,

Поднимая их на смех.

И подался скиф в Афины,

Ради знаний и страстей,

Варвар путь проделал длинный,

Бросив здесь жену, детей.

Там, в Элладе, стал он вскоре

Знаменитейшим врачом,

С мудрецами часто спорил,

Когда правил там Солон.

И однажды у Мнесиппа

Разгорелся давний спор:

«Что есть дружба, там, у скифов,

Где кибитка – это двор?!»

И Токсарсис всем поведал,

Что святее дружбы нет,

Если друг тобою предан,

То не мил весь белый свет!

Друга чтим мы больше брата

И за то среди врагов

Мы Ореста и Пилада

Почитаем за богов!

На крови клянемся другу,

Жизнь готовый всяк отдать,

Потому в объятья круга

Двух друзей мы можем взять!

Больше может взять блудница,

Так считает мой народ.

Отвергая небылицы,

Расскажу, каков мой род.

Дандамис и Амизок

Познакомились в сраженье –

Вражеский копья бросок,

Лошадь пала на колени,

Ранен был и Дандамис.

Амизок его хватает,

Поперек седла бросает,

Лошадь вынесла двоих.

Шел четвертый день их дружбы,

Лагерем стояли скифы,

Часовых убрав со службы,

Савроматы вошли тихо,

Начался переполох,

И спасался, кто как мог.

Оставляя свои латы,

Скифы кинулись к реке,

За рекой стоял их лагерь,

Пол-отряда было там.

Дандамис уплыл, а злато

Все досталося врагам.

Многих воинов убили,

Жен, наложниц и рабов,

И телеги захватили.

Выбираясь на свой берег,

Дандамис услышал зов!

Это звал его друг верный,

Амизок, в плену врагов.

Друг поплыл к нему один

И с дистанции на выстрел

Крикнул он врагам: «Зирин!»

Это значит – будет выкуп.

Привели его к вождю,

Тот заметил: «Да…едва ли

Может ты нам выкуп дать?»

Дандамис сказал : «Прости,

У меня вы все забрали,

Я могу себя отдать,

Только друга отпусти!»

Савромат ответил сразу:

«Ты нам весь уже не нужен,

Друга своего – возьми,

Нам оставишь – оба глаза!»

Дандамис сказал: «Бери!»

Стон глухой раздался мужа,

Оба глаза на земле,

Амизок, скрывая ужас,

Окровавленного друга

Обнял и повел к реке.

Оба глаза – его выкуп,

Дружбы пламенной Зирин,

Ничего нет дружбы выше,

Двое вместе – не один!

И от ужаса все стихло

На брегах немой руки,

Савроматы здесь, там скифы,

Молча смотрят на двоих.

Переплыли друзья реку,

Скифы к ним свои бегут,

Амизок, схвативши стрелу,

Глаз своих лишился тут!

Савроматы, это видя,

Бросив все, ушли домой…

Мой народ нельзя обидеть –

Друг за друга мы горой!

И с тех пор друзья-гомеры

Ходят по степям страны,

Дружбы пламенной примеры,

Гордой Скифии сыны…


Каталог: uploads -> editor -> 1144 -> 70138
70138 -> Метод проектів у викладанні трудового навчання
70138 -> Програма фізична культура для спеціальної медичної групи 10-11 класів середньої загальноосвітньої школи./ Укладачі Ф. Ф. Бондарів, М. С. Дубовис, В. В. Снігур
70138 -> Концепція сімейного виховання в системі освіти України
70138 -> Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
70138 -> Перелік програм, рекомендованих Міністерством освіти І науки, молоді та спорту України для використання у загальноосвітніх начальних закладах у 2013/2014 році
70138 -> Закону України «Про загальну середню освіту», статті 12 Закону України «Про професійно-технічну освіту»
70138 -> Рішення методичної ради Житомирського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refos.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

увійти | реєстрація
    Головна сторінка


завантажити матеріал